File - Ганна, 100-05-02

• Ukrainian

Edited Ukrainian text:
Ганна --, 2014-2022 рік
"Війна прийшла до мене 2014-го.
Спочатку був Крим у телевізорі. І якась частина мене знала, що Донбасу це теж торкнеться, а якась вірила в те, що Україна впорається з цим і вижене окупантів.
У травні в Макіївці провели «100 віршів до 100 років» Шевченка, однак не на площі біля ЦУМу, а в музеї, щоби не було заворушень.
У квітні захопили Слов’янсько-Краматорську агломерацію, а в нас з’явилися переселенці. «Ну хто буде їхати з війни на війну», — заспокоїла себе я. Однак у травні провели так званий «референдум».
У червні почали захоплювати різні будівлі, а в липні Україна припинила виплати, бо зрозуміла, що годі годувати окупантів разом із тим, коли годуєш своїх.
14 серпня я їхала з Ясинуватої до Києва. Я та ще купа людей. Пасажири чотирьох потягів вмістилися в один, коли рашисти обстрілом із градів перебили колії перед трьома потягами, що йшли з Донецька.
У вересні ми нарешті заклеїли вікна скотчем — мама довго пручалася. Скотч я на ледь знайшла.
У жовтні снаряд граду прилетів до двору нашої прибиральниці, однак вона свято вірила, що це стріляли українці, а не її любі рашисти.
У листопаді дійсно українська відповідь перелетіла ціль і потрапила до трансформаторної будки шахти. Шахта на початку вулиці, мій будинок — наприкінці, однак нас теж підкинуло. Електрика в нас з іншої лінії, але електрика все одно зникла на скількись хвилин.
У грудні Дира вперше заплатила, але за вересень і без надбавок. У черзі на морозі ми стояли два дні.
А в січні 2015 року впала моя остання надія на визволення — ДАП. Тому 1 лютого 2015 року я виїхала до Києва.
2019 року я розуміла, що війна розповсюдиться, однак не знала, наскільки та коли.
У липні 2021 року у мене знайшли мультирезистентний туберкульоз. У вересні розпочалося лікування — антибактеріальна хімієтерапія. Я приймаю антибіотики вдома, а раз на місяць здаю аналізи.
23 лютого 2022 року аналіз крові показав гемоглобін 74,6. Госпіталізувати не запропонували. Утім я б відмовилася, бо лікарняне харчування не передбачає швидкого зростання гемоглобіну, то який сенс. Прописали вітаміни В6 і В12 в уколах, абсолютно проігнорувавши моє "Уколи робити нікому", "Тотему", теж проігнорувавши моє "Я її вже пила та замінила, бо звикла" (коли організм звикає до якогось препарату, він не сприймає його у повному обсязі), та фолієву кислоту.
24 лютого о 5:20 я почула наземний вибух і подумала: «От петардасти». Та другий вибух показав, що не петардасти, а гірше. Прозвучало ще два наземних вибухи. При цьому сміттєвоз продовжував збирати сміття, а працівники «Швидкої допомоги» за вікном курили на вулиці. У мене був шок. Я розуміла, що повномасштабне вторгнення буде, однак аж ніяк не хотіла пережити це знову.
Завдяки тому, що у 2018-2020 рр. я проходила психотерапію через ПТСР, я заспокоїлася завдяки диханню за квадратом. Зібрала тривожний заплічник (так, у мене його не було). А тоді вже вдяглася. Паралельно з тим було чути, як сусіди, в яких є авто, тікають, а господар квартири комусь дзвонить і істерить.
Щось прилетіло десь у Вишгороді.
Стало тихо.
Я вийшла з кімнати й вимкнула світло, оголосивши світломаскування, якого дотримуюся досі.
Набрала води у все, що можна.
Випила не знаю скільки, але мені це дуже допомогло.
Та вперше у житті три дні майже не їла.
Господар квартири ввімкнув телевізор. Здається, перші скількись тижнів вторгнення телевізор із новинами працював цілодобово.
Почали працювати наші ППО.
Та знову я подякувала своєму попередньому досвіду, адже вмію відрізняти приліт від вильоту.
У телевізорі оголосили повітряну тривогу.
Я пішла до сусіднього будинку, бо в нашому ні укриття, ні підвалу немає.
Люди стояли на вулиці й розмірковували — спускатися чи ні. Я спробувала пояснити, що спускатися треба до прильоту. Хоча сама робила це вперше)
У підвалі сусіднього будинку я провела рівно годину. Замерзла та наковталася пилу. Подзвонила господарю квартири, якого не вмовила піти до укриття, та спитала, що там нагорі. Оскільки все було спокійно, то повернулася. Чхала потім три дні.
Потім за повітряних тривог годинами сиділа в коридорі, поки не зрозуміла, що з’їду з глузду через тривожність господаря квартири та його відповідні розмови. Попросила не розмовляти про новини, бо сама можу подивитись, якщо мені треба.
Та коли 8 березня господар квартири спитав: «Как думаете, нас раскатают в блин?», — зрозуміла, що жодних більше сидінь у коридорі.
Ввечері подзвонила мамі та пояснила ситуацію.
У ніч із 24 лютого на 25 лютого мене знудило — від нервів, антибактеріальної хімієтерапії, відсутності їжі. Перебралася спати на підлогу.
25 лютого телефонного зв'язку із рідними зранку не було, однак брат у фб написав, що відіслав мої відосики з антибіотиками, тож я спитала, що у них. Він написав: тихо, але про всяк випадок заклеїли вікна хрестиком (вони змінили вікна влітку). Синхронія. Я теж заклеїла вікно на кухні та в кімнаті господаря. Скотч на цьому закінчився.
Увечері з'явився телефонний зв'язок, тож я поговорила із сестрою, вона сказала, що також оновила скотч на веранді, бо той місцями відстав трохи. Зняла й сказала, що взагалі не видно, що він там був. А ще налаяла мене, що мама через мене хвилюється. Наче ще одна донька мами не під Донецьком.
У ніч із 25 на 26 лютого доробляла таблицю річного плану для Громадської організації «Центр екологічних ініціатив «Екодія»», оскільки пронеслася новина, що електрику відключать.
Новина не справдилася.
26 лютого виповзла на вулицю та обійшла аптеки. Все було зачинено — і аптеки, і продуктові крамниці. Працював лише АТБ, до якого вишукувалася величезна черга.
27 лютого на вулиці хтось підірвав гранату, втім, ТРО його чи її відразу затримала.
Було два прильоти — досі не знаю, куди.
Почала працювати сирена повітряної тривоги.
Почала їсти.
28 лютого я на адреналіні вистояла чотири години в черзі до аптеки. Черга до АТБ була ще більша. Візуально до «Сільпо» навпроти — теж. Під час повітряної тривоги черга з місяця не зрушила. А я навіть не знала, де там ймовірне укриття, тож теж стояла. Якась жінка сказала: «На п’ятий день війни ніхто вже не реагує на повітряну тривогу», я заперечила, що війна вже 9-й рік.
У результаті героїчного стояння придбала фолієву кислоту, хоча виявилося, що прописаного дозування у природі не існує, "Неовітам" (комплекс вітамінів В у таблетках), "Хеферол" (препарат заліза), «Ентеросгель» (сорбент), «Антраль» (гепатопротектор) і «Мелатонін», прописаний неврологом 23 лютого. Загалом на ліки я тоді витратила 955 грн, тобто майже всі гроші, що в мене були. Адреналін на цьому закінчився.
1 березня зник телефонний зв’язок із рідними. Його глушать, щоби населення окупованої території не знало правди про події в Україні. Та ж інтернет ще ніхто не скасував.
Інститут пульмонології через повномасштабне вторгнення перейшов в онлайн-режим роботи, тож, здати контрольний додатковий аналіз крові через низький гемоглобін третього березня не було можливості.
Година в укритті, тижні у коридорі, сон на підлозі 24 лютого-28 березня, вимкнення опалення 28 березня, а коли потепліло — знову сон на підлозі, а то вдяглася трохи не за погодою. А ще імунітет вбито антибактеріальною хіміотерапією. Все це призвело до циститу. Це показали аналізи від 23 травня.
8 березня у квартирі знайшовся ще скотч. Заклеїла вікно у своїй кімнаті.
11 березня ввечері визирнула до вікна й побачила ворожий дрон. Руки трусилися, набрала 102 — не додзвонилася. Запанікувала ще більше, однак здогадалася набрати 101. Голос тремтів, до того ж, точної адреси дрона я назвати не могла. А проте, ТРО зняли його за три хвилини від завершення розмови з диспетчером.
12 березня фтизіатр написала брату, який, м'яко кажучи, живе не зі мною, а не подзвонила мені, о 14:33, щоб я приїхала та взяла антибіотики на три місяці.
Не дуже хороший час кудись їхати, але що ж: дзвоню лікарці, вона, як завжди, говорить довго та плутано, наче не виїхала за 500 км від Києва, чим відбирає мій і свій час.
Просить встигнути до комендантської години. Я-то взагалі за те, щоб у темряві не шастати, а до комендантської ще дійсно далеко. Просить потому щодня віддзвонюватися, що зі мною все гаразд, я сторгувалася на дзвінки раз на тиждень)) Каже, що у Києві у неї двоє таких — я і якийсь Максим. Ну, вибачте, що не виїхала, чи що. Каже, що Bolt до лікарень возить безкоштовно, ось тільки у Болта номера телефону немає, а на сайті — немає вільних авто. Біда ще й у тому, що я, коли двічі виходила з дому, бачила лише Болт.
Намагаюся видихнути та набираю 571, виявляється, вони теж працюють.
Авто прибуло за 10 хв., за які я встигла зібратися, написати заяву на ліки та вдягнутися, не застібаючись.
У таксі було душно, тож і добре, що я не застібнулася.
У місті вразила наявність блок-постів.
Я, наївна, думала, що треба не впустити ворога у місто, тобто поставити укріплення на кордонах, як ось біля мене, але ніяк не на Хрещатику.
Доїхали швидко, авто на вулицях мало.
В'їзд зачинений, ну, мені-то вхід треба, а не в'їзд, а таксі тільки до воріт, це зрозуміло.
Питаю чоловіка у камуфляжі, який стоїть на воротах, чи обійти, чи тут, чи як.
— А ви хто? А ви куди?
— Отримати ліки.
— У кого?
— У Галини Іванівни у другій терапії.
— Ось і дзвоніть Галині Іванівні, щоби ми Вас пропустили.
— А у мене немає її номеру.
— А як Ви зібрались у неї ліки отримувати?
— А мені моя лікарка подзвонила.
— Ось їй і дзвоніть.
Вийшов другий чоловік.
Набираю лікарку, вітаюся, питаю цих чоловіків, що їй сказати.
— Дайте я поговорю, так швидше буде.
Розмовляє, декілька разів перепитує, чи мене пропустити.
З розмови розумію, що лікарка не в курсі цих чоловіків і що це — не стандартна охорона, яка тут завжди була, а ТРО.
Пропускають.
Іду, куди сказали, як сказали.
Пацієнти у стаціонарі ще є.
А ось із лікарів — лише завідувачка.
А з медсестер: Галина Іванівна — три в одному (медсестра, маніпуляційна медсестра, старша медсестра) та ще одна медсестра.
Санітарок не бачила.
Даю Галині Іванівні заяву, підходить друга медсестра, перепитує, хто я, що я.
Кажу, що я за ліками та прізвище.
— А це що? — про заяву.
Розумію, що аркуш із щоденника, складений вчетверо, поки їхала, виглядає непрезентабельно, пропоную переписати на їх бланку.
Відмовляються))
Виявляється, що ліки дадуть не до 23 червня, як я написала, а до 5-го, тож, виправляю 23 на 05, медсестра питає: "А чого 2020 рік?"
Сама у шоці)) Мабуть, 2020 року зі мною було все гаразд і захотілося туди, не знаю)
Виправляю.
Зворотне таксі 571 приїхало за 8 хвилин, за які я встигла зайти до туалету та вийти на зупинку, приязно попрощавшись із ТРО.
Коли я виходила, чорний джип привіз обід, і завгосп чи хто вона там, від корпусу їдальні кричала: "Та пропустіть! Я ж вас попереджала!"
Назад їхали дещо іншим маршрутом, але там теж багато блок-постів.
Зустріли наш танк, який здійняв куряву пилу, а я згадала запитання психолога: "А як би Ви реагували на наш танк? Військова техніка є військова техніка".
Я встигла подумати, що ні — чеченські танки, що я їх зустріла у вересні 2014 року на бульварі 8-го вересня у Макіївці, від наших відрізняються, як з'явився другий наш танк, так чеченських я якраз два бачила — теж один за одним.
Я аж засвітилася від закритого гештальту, хоча до того мені було погано, це навіть таксист помітив (і що погано, і що засвітилася).
З'їздила не за всі гроші світу, але порядком дорожче, ніж 23 лютого.
Вдома мене знудило((
Чи в таксі перегрілася, чи перенервувала, чи антибіотики, чи все разом.
14 березня купила у «Форі» скотч. Однак його не пробили на касі. Це я з’ясувала, подзвонивши на гарячу лінію, бо чеків не видавали — закінчилася стрічка. Не пробили на касі — це, звісно, краще, ніж купила та прокохала дорогою додому.
15 березня наша арта працює так, що у мене двері у кімнаті відчинилися.
16 березня з’ясувала, що тою хвилею, що відчинила мені двері, вибило скло у господарській крамниці. Цікаво, що 25 лютого я саме на цю вітрину звернула найбільше уваги — як вона ходила хвилями, коли працювала наша ППО.
У «Форі» скотчу вже не було, у сусідній господарській квартирі — теж, а ось у цій — був! Нарешті я заклеїла двері на балкон, але на весь балкон скотчу не вистачило.
18 березня купила ще скотч і нарешті все заклеїла.
24 березня зробила комп’ютерну томографію з контрастом. Направлення виписав УЗДист, в якого я роблю два УЗД на рік. КТ/МРТ у Києві працює мало, однак мені допомогли знайти. Підвозив знайомий знайомої)) Аналізу креатиніну, який потрібен для томографії з контрастом, не було ні в кого, бо лабораторію знайти ще важче, ніж КТ. Попросила психолога про консультації раз на тиждень замість раз на два тижні, бо зрозуміла, що попередній запас емоційної витривалості вичерпано.
Середина квітня. Витратила 2,5 тис. грн на ліки. Оскільки із продуктами у сусідніх крамницях все дуже погано, сходила аж до VARUSу. Там є салат «Смерть ворогам» і збирають продукти для армії.
Оскільки мені не можна підіймати більш як три кілограми, тричі (три дні) носила туди продукти, поки віднесла все, що могла віддати.
22 квітня здала аналізи, бо Інститут пульмонології почав повертатися до нормальної роботи.
16 травня оформила статус ВПО. Так, раніше я не відчувала це за доцільне. До собезу найбільша черга була саме на оформлення статусу ВПО, хоча оформлюється все доволі швидко, просто людей багато — з Харкова, Херсона, Маріуполя… Я ще ніколи не відчувала стільки негативних емоцій одночасно. Біль, страх, ненависть, відраза, гнів, злість, скорбота, сум підійнялись у мені одночасно, коли я постояла поруч із цими людьми."

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk