File - Ольга, Київ, 121-10-04

• Ukrainian
• English

English translation (unedited):

"Actually, the only thing I think about these last days, when I go to the previously occupied villages and towns, is whether my Russophobia is enough. Will it be enough to just despise Russian soldiers who gang rape Ukrainian girls, who kill guys? Can we just wish them a painful and slow death while they receive titles and honors in their perverted country? Will I remain a whole and normal person if I call for the destruction of these sick groups? Or maybe it's better for them to be legally punished - because they really don't expect that. After all, it is so easy to kill, rape, destroy - and bear NO responsibility. Here, for example, a small - tiny village. It got lost between Borodianka and Makariv. The longest occupation by the Russians: they were there already on February 25, and only left in early April. A community of 400 people. 73 houses were destroyed. Just imagine. Part under the root, part just destruction that can not be restored. 15 people were simply shot. They were just the youngest, strongest guys. They did not even have time to create self-defense or territorial defense, they were killed just immediately. Three died "quietly": shells fell on them and burned everything. I managed to see the bones and the pit from the bomb. Bones! Of living people who were until recently, but who disappeared because the arrival of the Russian bomb was in their yard. About forty (!!!) disappeared. In fact, everyone in the village knows how and when. There was a convoy of 14 cars - children, women, elderly men - trying to leave. Ruskies gave them a "green corridor". Fucking green. Well, we know what that means. They did not know. I will probably write about this column separately. Next. Dozen of rapes. Dozen! Everyone knows everything. They know that there were virgin offended girls, that there were murders, that there were disgusting, painful crimes. But there will be nothing in the official statistics, because none of them filed a complaint with the police. None. We talked to all the people, to the families. I cried, I really cried with them, with the whole of Ukraine. I'm still crying. I cry, and I cry, and I cry - because the truth is, our Russophobia is not enough. They all - EVERYONE must be held accountable. Then perhaps my Russophobia will calm down."

Olha, Kyiv

Edited Ukrainian text:

"Насправді, єдине, про що я думаю ці останні дні, коли я вирушаю в раніше окуповані села й містечка, це: чи моя русофобія є достатньою? Чи достаньо буде просто зневажати російських солдат, які гуртом ґвалтують українських дівчат? Вбивають хлопців? Чи можна просто бажати їм болісної та повільної смерті, поки вони отримують звання та почесті у своїй збоченій країні? Чи я залишуся цілісною й нормальною особистістю, якщо буду закликати знищити ці хворобливі угрупування?

Чи, може, краще щоб вони були юридично покарані — бо вони справді цього не очікують. Адже так легко вбивати, ґвалтувати, руйнувати — і не нести ЖОДНОЇ відповідальності. Ось, наприклад мале-малесеньке село. Воно загубилось між Бородянкою та Макаровом. Максимально довга окупація росіянами: уже 25 лютого вони були й тільки на початку квітня пішли. Громада на 400 людей. 73 хати зруйновано. Просто уявить собі. Частина під корінь, частина — просто руйнації, які неможливо відновити. 15 людей тупо розстріляли. Просто це були наймолодші, найсильніші хлопці. Вони навіть не встигли створити самооборону чи ТРО, їх просто одразу знищили. Троє вмерли «спокійно»: на них впали снаряди і випалили все. Я встигла побачити кістки і яму від бомби. Кістки! Живих людей, які ще недавно були, але які зникли, бо прильот російської бомби був по їхньому подвірю.

Десь сорок (!!!) зникли безвісті. Насправді всі в селі знають, як і коли. Була колона з 14 машин — діти, жінки, літні чоловіки — які намагались виїхати. Руські їм дали «зелений коридор». Зелений, бля. Ну ми то знаємо що це значить. Вони не знали. Про цю колону окремо мабуть напишу.

Далі. Десяток зґвалтувань. Десяток! Усі про все знають. Знають, що були незаймані скривджені дівчата, що були вбивства, що були огидні, болючі злочини. Але в офіційній статистиці нічого не буде, бо жодна не подала заяву в поліцію. Жодна.
Ми розмовляли з усіма людьми, з родинами. Я плакала, я справді плакала разом з ними, з усією Україною. Я й зараз плачу. Плачу, і плачу, і плачу — бо, справді, наша русофобія недостаня. Вони всі — ВСІ — мають відповісти. Тоді, мабуть, моя русофобія заспокоїться."

Ольга, Київ

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/

Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk