File - Хачатур, Маріуполь, 153-05-04

• Russian
• English
• Ukrainian

English translation (unedited):
"I want to write something, but it doesn't add up. Words do not cling, do not stick. Heavy. I just deleted the last four posts. There is nothing to talk about - everyone sees and feels everything anyway. Why put pressure on open wounds.It is better to help and adjust to the light that has fallen to a minimum due to the darkness around us. But emotions, thoughts and information accumulate, and if you do not speak, you will twist.
I am near Mariupol and sometimes I wake up because of its smell. And also the smell of the sea, where it seemed impossible to swim. But now I would be happy to swim. There is a lot of different information about Mariupol. A lot of messages that are collected in the box. Much diametrically opposed ones. A lot of things. And heroism in the spirit of 300 Spartans. And betrayal of the mayor. And the heroics of civilians who create their own small backyard communities and hold fast to each other. So strong that they even snatch their fellows from the clutches of death. They are also heroes.
They worthily lose everything they have created. There are no exceptions. Everyone lost everything.
While their families are looking for opportunities to contact them and break into the cities, new families and micro-communities are being formed there. I often think, what will be mine when I pull them out? How much grey will the younger brother have? How much hatred and pain in the eyes? How much grey hair will my mother add? Will Sunny be able to greet us, whining happily and jumping on her hands, as she usually does? And the house, things - what's going on with them? What will be the strongest of all, like the Soviet thing in a Kyiv apartment? And my father's grave, where we all wanted, but did not have time to put the tombstone? And our neighbours? Our grannies. Who left and who stayed? Who became a brother and who betrayed the brotherhood? Who brings the products and who comes for them? Who and where comes for medicine? Who sings, soothing my friend's three-month-old baby from constant explosions? In untouched cities, we hear explosions from afar and still it’s alarming. And what about when it's very close and only with lunch breaks? While writing the text, my brother says that people from 35 Budivelnykiv Str., it’s a little lower street, are shouting for help. We got to the house nearby.
In Mariupol there are a few hours of silence just a couple of times a day. Who discovered the talent of a doctor? Who heals souls with words? Who there motivates and invents how to extend the 48th day without everything that is in modern civilization? Who charges the phones, if there are places for this, and for what? Who cuts everyone? Who is responsible for international relations with the occupiers? For the foreign and domestic policy of the community? For relations with neighbouring communities? Who thinks about the future when he lives in the present every day? Who's there as the senior? I'm not surprised if it is Sunny - she knows how to drill people. But the main thing is who motivates people to leave? Who checks them and brings help to those who can not be reached? Who offers to leave? It would be better if forced to leave.
Information as of 9.04. All of mine are alive, and so far with minimal frictions they have bypassed the main horrors. I know this from those who leave their communities and do not forget to look at others. Not from the state, but from the people themselves. The civilian population does not have Starlinks, but some phoenix appears. I will also write about endless beeps someday. Yesterday someone tried to call us. In response, we, as our military, sent 15 calls from all armament, but that's all. Our signals didn’t finish them. And these are the fractions of a second you catch.
What is left of Mariupol? The skeleton of a once beautiful city on the shores of the Azov Sea (not the Black Sea, as foreign media write, which treats the war with more negligence than the slap of Will Smith). What's left of the people? Once a large city, it is now divided into many small backyard communities. Into many small states surrounded by zombies. Surrounded by disaster, which is slowly spreading to Kharkiv.
When Mariupol opens and returns to the place, I will go there and film the city, will find it in ruins and capture its soul, because I do not believe that anyone can do it better. Except for Nadiya Sukhorukova, whose posts burn both pain and hope on the skin.
Military forces are in Mariupol. Peaceful residents are in Mariupol. Death is in Mariupol. Battles are in Mariupol. Closed districts. Black and white houses. Despicable. Even the churches did not resist. Remember the finale of the movie “300”? One of the Spartans survived, returned to his family and delivered a speech in the Senate, after which he brought not 300 but 10,000 Spartans. His words were: "Remember us." As simple an order as a king can give. "Remember why we died."And I'll add, "Remember why we live."
Below is the city. Its wounds from shelling are marked in red.”
🖊📸 -- Khachatur

Ukrainian translation:
“Хочу щось написати, але не клеїться. Слова не чіпляються, не липнуть. Важкі. Останні чотири пости я просто видалив. Нема про що говорити — всі і так усе бачать і відчувають. Навіщо тиснути на відкриті рани. Краще більше допомагати і налаштовувати на світло, яке в нас упало до мінімуму через пітьму навколо. Але емоції, думки та інформація накопичуються, і якщо не проговорювати, то скрутишся.
Я поруч із Маріуполем й іноді прокидаюсь від того, що відчуваю його запах. І запах моря теж, де нам здавалось неможливо купатися. Але зараз поплавав би із задоволенням. Є багато різної інформації по Маріуполю. Багато зібраних у скриню відомостей. Багато діаметрально протилежного. Багато всього. І героїка в дусі 300 спартанців. І зрада мера. І героїка мирних мешканців, які створюють свої маленькі дворові громади і міцно тримаються одне за одного. Настільки міцно, що навіть виривають своїх побратимів із лап смерті. Вони теж герої. Вони з гідністю втрачають усе, що створили. Там нема виключень. Усі втратили все.
Поки їхні сім’ї шукають можливості зв’язатися з ними і вирвати у міста, там формуються нові сім’ї, мікрогромади. Часто думаю, якими я витягну своїх? Скільки сивини буде у молодшого брата? Скільки ненависті і болю в очах? Скільки додасться сивини у мами? Чи вийде Санні зустрічати нас, радісно скиглячи і стрибаючи на руки, як вона зазвичай робить? А дім, речі - що там з ними? Що виявиться найміцніше з усього, як та радянська річ у київській квартирі? А могила батька, куди ми все хотіли, але так і не встигли поставити могильну плиту? А наші сусіди? Наші бабусі. Хто поїхав, а хто лишився? Хто став братом, а хто зрадив братерство? Хто приносить продукти і хто ходить за ними? Хто і куди ходить за ліками? Хто співає, заспокоюючи тримісячну дитину мого друга від постійних вибухів? У недоторканих містах ми чуємо вибухи здалеку і вже тривожно. А як там, коли це зовсім поруч і лише з перервами на обід? Поки пишу текст брат каже, що люди з Будівельників, 35, це трохи нижче за нас, кричать про допомогу. Потрапили в дім поруч.
У Маріуполі кілька годин тиші пару разів на день. У кому відкрився талант медика? Хто лікує душі словами? Хто там мотивує і придумує, як протягнути 48-й день без всього, що є в сучасній цивілізації? Хто заряджає телефони, якщо є де і для чого? Хто усіх стриже? Хто відповідає за міжнародні відносити з окупантами? За зовнішню й внутрішню політику громади? За стосунки із сусідами-громадами? Хто думає про майбутнє, коли кожен день живе у тому теперішньому? Хто там за старшого? Не здивуюсь, якщо Санні — вона вміє строїти людей. Але головне — хто мотивує людей виїжджати? Хто перевіряє їх? Підвозить допомогу тим, до кого не дібратися? Хто пропонує виїхати? Краще, якби змусили.
Інформація на 9.04. Мої живі, і їх поки що з мінімальними тертями обійшли основні жахи. Це я знаю від тих, хто залишає свої громади і не забуває заглядати до інших. Не від держави, а від самих людей. У мирного населення нема старлінку, а з’являється якийсь фенікс. Про безкінечні гудки теж якось напишу. Вчора хтось один раз намагався нам додзвонитись. У відповідь ми, як наші військові, залпом відправили 15 викликів у відповідь з усього озброєння, але вже все. Не добили наші сигнали. І ось такі долі секунди ти ловиш.
Що залишилось від Маріуполя? Скелет колись красивого міста на березі Азовського моря (а не Чорного, як пишуть зарубіжні ЗМІ, що ставляться до війни з більшою халатністю, ніж до ляпасу Вілла Сміта). Що залишилось від людей? Колись велике місто, тепер розбилося на багато дрібних дворових громад. На багато маленьких держав у оточенні зомбі. В оточенні лиха, яке вже потихеньку перекидається на Харків.
Коли відкриється Маріуполь і він повернеться на місце, поїду туди і відзнімлю місто, знайду в руїнах і зафіксую його душу, тому що не вірю, що хтось зможе зробити це краще. Хіба що Надія --, чиї пости випалюють на шкірі як біль, так і надію.
У Маріуполі військові. У Маріуполі мирні мешканці. У Маріуполі смерть. У Маріуполі бої. Закриті райони. Чорно-білі будинки. Скверна. Навіть церкви не встояли. Пам’ятаєте фінал фільму 300 спартанців? Один зі спартанців вижив, повернувся до своїх і виступив у сенаті з промовою, після чого привів уже не 300, а 10 000 спартанців. Його слова були такі: «Пам’ятайте нас. Найпростіший наказ, який може дати цар. Пам’ятайте, за що ми загинули». А я додам: «Пам’ятайте, за що ми живемо».
Нижче – місто. Червоним відмічені його рани від потраплянь снарядів.”
🖊📸 -- Khachatur

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk