Title and statement of responsibility area
Title proper
General material designation
Parallel title
Other title information
Title statements of responsibility
Title notes
Level of description
Reference code
Edition area
Edition statement
Edition statement of responsibility
Class of material specific details area
Statement of scale (cartographic)
Statement of projection (cartographic)
Statement of coordinates (cartographic)
Statement of scale (architectural)
Issuing jurisdiction and denomination (philatelic)
Dates of creation area
Date(s)
-
2022-04-12 (Creation)
Physical description area
Physical description
- 1 textual testimony
Publisher's series area
Title proper of publisher's series
Parallel titles of publisher's series
Other title information of publisher's series
Statement of responsibility relating to publisher's series
Numbering within publisher's series
Note on publisher's series
Archival description area
Custodial history
Scope and content
"Смотрю на фото и видео Мариуполя бесконечно.
Вот эти обгоревшие камни - моя школа, а это – 27я, куда меня не отправили, чтоб не бегать через дорогу. Но мы всё равно бегали на ту сторону в кулинарию за плетенками. А Галина Михайловна опиралась пальцами на первую парту и говорила: «Тааак. Четвёртый-Г!», а дальше что-то про обалдуев и где она так нагрешила, что ей достался наш самый обалдуйский класс. Кстати, она выжила и эвакуировалась. Ее соседям повезло меньше – шесть человек не стало в один момент.
Вот 55й дом, обугленный, черный, с пустыми глазницами окон, 53й, где до сих пор выживает моя учительница украинского, а вот 51й - с прилётом в крышу и в торец. Вы там, наверное, искали нацистов, «братики», но по итогу где-то под завалами девятого этажа лежат четверо из семерых детей многодетной семьи, а на восьмом – моя одноклассница Юля и ее собака. Чуть ниже – одинокий почти неходячий старик, которого приходил кормить племянник, а теперь никто не придет. И сколько таких стариков там сейчас?
На наших дачах на 23м, откуда вы начали свой «освободительный» вояж, сейчас цветут абрикосы, и умирает не раскопанный с зимовки виноград. А еще там целый табун кошек, которых кормил Саша на свою пенсию. Но теперь нет ни мостика, чтоб туда пройти, ни корма для кошек, а есть ли еще Саша – неизвестно. Это были нацистские кошки, наверное, их стоило освободить от того минимума, что выпал на долю ничейной кошки с околиц Мариуполя.
Живой, современный, богатый город еще полтора месяца назад, где сейчас пытаются выжить люди, стоя целыми днями за гуманитаркой и часто возвращаясь без неё в холодную квартиру без окон. Люди, освобожденные от зарплат, еды, воды, медицины и возможности вырваться из ваших крепких артиллерийских объятий.
Дворы с ландшафтным дизайном, с новыми детскими площадками и беседками превратились в кладбища, троллейбусы с кондиционерами разбиты, а недавно отреставрированный городской пляж заминирован целой кучей братской любви, разрывающей в клочья.
А когда потеплеет, Мариуполь начнёт пахнуть. Нет, не морем и даже не заводами: горами мусора, нечистот и телами людей, которые лежат в руинах своих квартир.
Весь ваш ёбаный русский мир пахнет именно так.
Вы – реальная нечисть, которая не несёт ничего кроме смерти и дерьма. «Высокоморальные» наследники Достоевского и Толстого, насилующие детей и стреляющие в голову связанным людям….
Сидя на немецких машинах и одетые в итальянские костюмы, российская илитка годами рассказывала много интересного про нашу жизнь под «игом нацизма», но ни разу не сказала, почему итальянцы не ездят на шопинг в Рязань, а немцы не стоят в очереди за шедеврами русского автопрома.
Лицемерное, дешевое, напыщенное быдло, бесконтрольно размножающаяся патогенная фауна, инфекция этого мира. Если бы наша ненависть могла убивать, там не выжил бы никто.
Я не склонна к мистическому мышлению, у меня нет интуиции, предчувствий, мне не снятся вещие сны и не приходят откровения, я не гадаю на картах и не верю в гороскоп. Но почему-то я совершенно точно знаю: рано или поздно орда с востока перестанет жить и я приеду ДОМОЙ.
Я прыгну в новенький хрустящий троллейбус с кондиционером, доеду до судоремонтного и зароюсь пальцами в прибой. Чтобы сверху чайки, снизу море, а в голове бесконечно крутилось: «Вы сдохли, твари, а мы – нет!»"
Notes area
Physical condition
Immediate source of acquisition
Arrangement
Language of material
- Russian
- English
- Ukrainian
Script of material
Location of originals
Availability of other formats
English translation (unedited):
"I am watching photos and videos of Mariupol on and on.
Here, these burnt stones are my school. And this is the school no. 27, my parents didn’t send me there to avoid running across the road. But we still ran to the other side of the road to the bakery for plait bread. Halyna Mykhaylivna used to lean on her fingers against the first desk and say: “Soooo, the Grade Four-G!”, and then she muttered something about dunces and wondered what sins she must have done to get our dullest class. By the way, she survived and was evacuated. Her neighbours were less lucky, six people were gone in a moment.
Here is the house no.55, charred, black, with empty eye-sockets instead of windows, house no.53, where my teacher of Ukrainian still is holding out, and no.51 with the roof and sidewall hit by missile. You have probably looked for the Nazis there, ‘bruddahs’, but finally you came up with four of the seven children of a multi-child family lying under the rubble of the ninth floor, and my classmate Julia and her dog on the eighth floor. There is a lonely chairbound old man on some lower floor. His nephew used to come to feed him and now no one will come. And how many such old men are there now?
At our dachas, where you started your ‘liberation’ voyage from, now apricots are blooming, and grapes are dying because of not being uncovered from the winter soil.
And there was a whole herd of cats, which Sasha used to feed as much as he could afford with his retirement pension. But now there is no bridge to get there, no cat food, and who knows if there is Sasha. These were Nazi cats, probably worth being liberated of that scarce food that fell to a stray cat from the outskirts of Mariupol.
A lively, modern, rich city a month and a half ago, where people are now trying to survive, standing all day in a queue for humanitarian aid and often going back without any of it to a cold apartment without windows. People that are now liberated from wages, food, water, medicine, and the possibility to tear themselves from your strong artillery embrace.
Courtyards with beautifully sculpted landscape, new playgrounds and alcoves have been turned into cemeteries; air-conditioned trolleybuses have been smashed, and the recently restored city beach has been rigged with a whole bunch of fraternal love ready to blow you to smithereens.
And when the weather gets warmer, Mariupol will start smelling. No, not with the smell of the sea or even of factories: it will smell of mountains of rubbish, sewage, and the people’s corpses lying in the ruins of their apartments.
Your whole fucking Ruskiy mir smells just like that.
You are real evil creatures who bring nothing but death and shit. ‘High minded’ heirs of Dostoevsky and Tolstoy, raping children and shooting tied-up people in the back of the head …
Driving German cars and dressed up in Italian suits, the Russian leet has been telling us a lot of interesting things about our life under the ‘yoke of Nazism’ for years, but it never mentioned why the Italians do not go shopping to Ryazan, and the Germans do not wait in line for the Russian car industry masterpieces.
Hypocritical, cheap, pompous scum, indiscriminately proliferating pathogen fauna, infection that struck the world. If our hatred could kill, no one would survive there.
I am not prone to mystical thinking and prejudice, I have no intuition, no premonitions, I do not have prophetic dreams nor get revelations, I do not practise fortune-telling by cards and do not believe in horoscopes. But for some reason I know for sure: sooner or later the ‘horde from the east’ will cease living and I will come back HOME.
I will jump into a brand new freshly minted air-conditioned trolleybus, get to the shipyard, and dip my fingers in the surf. With the seagulls high above and the sea below, and the words continuously spinning in my head: “You, filthy scums kicked off, and we do not!”
🖊 Tanya --
Ukrainian translation:
"Дивлюся на фото та відео Маріуполя нескінченно.
Ось це обгоріле каміння - моя школа, а це - 27-ма, куди мене не відправили, щоб не бігати через дорогу. Але ми все одно бігали на той бік у кулінарію за плетінками. А Галина Михайлівна спиралася пальцями на першу парту й казала: “Та-а-а-к. Четвертий ге!», а далі щось про обалдуїв, і де вона так нагрішила, що їй дістався наш найбільш обалдуйський клас. До речі, вона вижила та евакуювалася. Її сусідам пощастило менше – шістьох людей раптово не стало.
Ось 55-й будинок, обвуглений, чорний, з порожніми очницями вікон, 53-й, де досі виживає моя вчителька української, а ось 51-й - з прильотом у дах і в торець. Ви там, напевно, шукали нацистів, «братики», але за підсумками десь під завалами дев'ятого поверху лежать четверо із семи дітей багатодітної сім'ї, а на восьмому моя однокласниця Юля та її собака. Трохи нижче - самотній, майже неходячий старий, якого приходив годувати племінник, а тепер ніхто не прийде. І скільки таких людей похилого віку там зараз?
На наших дачах на 23-му, звідки ви розпочали свій «визвольний» вояж, зараз цвітуть абрикоси, і вмирає не розкопаний із зимівлі виноград. А ще там цілий табун котів, яких годував Сашко на свою пенсію. Але тепер немає ні містка, щоб туди пройти, ні корму для котів, і чи є ще Сашко – невідомо. Це були нацистські коти, мабуть, їх варто звільнити від того мінімуму, що випав на долю нічийного кота з околиць Маріуполя.
Живе, сучасне, багате місто ще півтора місяці тому, де зараз намагаються вижити люди, стоячи цілими днями по гуманітарку і часто повертаючись без неї до холодної квартири без вікон. Люди, звільнені від зарплат, їжі, води, медицини та можливості вирватися з ваших міцних артилерійських обіймів.
Двори з ландшафтним дизайном, з новими дитячими майданчиками та альтанками обернулися на цвинтарі, тролейбуси з кондиціонерами розбито, а нещодавно відреставрований міський пляж заміновано цілою купою братньої любові, що розриває на шматки.
А коли потеплішає, Маріуполь почне пахнути. Ні, не морем і навіть не заводами: горами сміття, нечистот та тілами людей, що лежать у руїнах своїх квартир.
Весь ваш **баний російський світ пахне саме так.
Ви – реальна нечисть, яка не несе нічого, крім смерті та лайна. «Високоморальні» спадкоємці Достоєвського й Толстого, які гвалтують дітей і стріляють у голову зв'язаних людей…
Сидячи на німецьких машинах, одягнена в італійські костюми, російська “еліта” роками розповідала багато цікавого про наше життя під «ярмом нацизму», але жодного разу не сказала, чому італійці не їздять на шопінг у Рязань, а німці не стоять у черзі за шедеврами російського автопрому.
Лицемірне, дешеве, пихате бидло, патогенна фауна, що безконтрольно розмножується, інфекція цього світу. Якби наша ненависть могла вбивати, там би не вижив ніхто.
Я не схильна до містичного мислення, я не маю інтуїції, передчуттів, мені не сняться віщі сни і не приходять одкровення, я не ворожу на картах і не вірю в гороскоп. Але чомусь я точно знаю: рано чи пізно орда зі сходу перестане жити, і я приїду ДОДОМУ.
Я стрибну в новенький хрусткий тролейбус з кондиціонером, доїду до судноремонтного і зариюся пальцями в прибій. Щоб зверху чайки, знизу море, а в голові нескінченно крутилося: «Ви здохли, тварюки, а ми – ні!»"
🖊 Таня --