File - Артем, Ірпінь, 185-10-03

• English
• Ukrainian

English translation (unedited):
"Please don't shoot our dogs.
Bless your heart, no!
Those orcs also promised not to, though they did kill almost all dogs in the village. Mine two as well. Men came into the yard and shot them. A white dog was the only one that escaped. If you find a big white dog, do not kill it.
Dog corpses, puddles of blood, burned cars, rubble houses: that won’t make much impression now. The nearby wood line is replete with ‘presents’. There are booby traps placed hastily though abounding. Everything is stuffed with iron. The yards are covered with debris.
Black and white photos lying on the ground. Someone's memories from the 70’s or early 80’s. I would like to gather all of them and give them back to the owners. But there is no time, and where to find the owners? There is little left of their house. Only these photos scattered around the street.
The courtyards are ruined and naked like skinless animals. So, you go and gaze about the remnants of someone's cozy homes shamelessly. There is no more coziness. Nothing has left. Everything is dead. Everything vanished into thin air. There is darkness everywhere.
Those who remained in a village had gloomy anger in their eyes. They go out of their homes and try to say something. They really want to say something. But there is no time to listen to them. Older women immediately burst into tears. Hell, I'm crying too, which makes my glasses fog up right away. I turn away so that my people don't notice it.
I recognize some of the houses because I used to travel here so many times. But everything has changed. Now the area will be recognized by military scars. Our place naming will change. We will say ‘there near that tank’, ‘behind the Russian trenches’, ‘where granny Nina’s house once stood’…
Once, I thought I was too hardhearted for this war. Now, I think I am too sensitive."
🖊@Artem --

Edited Ukrainian text:
"Будь ласка, не стріляйте наших собак.
Господь з вами!
Орки теж обіцяли не вбивати, а перебили в селі майже всіх. Моїх двох. Зайшли у двір і перестріляли. Білий тільки втік. Зустрінете великого білого — не вбивайте.
Трупи собак, калюжі крові, спалені машини, розвалені хати — кого цим зараз здивуєш. Лісосмуга вся у подарунках. Розтяжки поставлені наспіх, але їх багато. Усе нафаршироване залізом, городи засипані уламками.
На землі чорно-білі фотографії. Чиїсь спогади із сімдесятих або ранніх вісімдесятих. Хочеться все це зібрати і віддати власникам. Але часу немає, та і де шукати власників? Від їхнього будинку мало що залишилося. Лише ці фотографії, що розлетілися вулицею.
Подвір’я розвалені та оголені, ніби білована дичина. Ідеш і безсоромно роздивляєшся залишки чужого затишку. Немає більше затишку. Нічого немає. Усе вмерло. Усе випарувалося. Всюди темно.
У тих, хто залишився, в очах понура злість. Виходять із осель, щось розповідають. Їм дуже хочеться щось розказати. Але слухати їх немає часу. Старші жінки одразу починають плакати. Хулі, я теж плачу, від чого одразу ж запотівають окуляри. Відвертаюся, щоб свої не побачили.
Деякі хати впізнаю, бо стільки разів тут проїжджав. Але все змінилося. Тепер місцевість впізнаватимуть за воєнними шрамами. Наша топоніміка зміниться. Біля того танку, за російськими окопами, там де стояла хата баби Ніни…
Спочатку я думав, що я надто черствий для цієї війни. Тепер думаю, що надто вразливий."
🖊 @Артем --

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk