Showing 1020 results

"23 лютого пізно ввечері мені дуже наполегливо радили зібрати речі, дітей, мопса, сідати в машину і їхати до мами у Франківськ.

Пригадую: матюкалась і казала, що нікуди не їду. Але поклала слухавку, зібрала тривожний наплічник, вдягнулась і поїхала заправити авто. Увесь час думала: ну як це можливо? Яка війна? Потім біля тієї заправки прилетіло і загинули люди.

24-го зранку я прокинулась від звуків вибухів. Моє прокидання – це щось дуже дивне. Бо я завжди міцно сплю. Дуже міцно. Так, ніби з мене хтось вийняв батарейки і повернув під ранок. Так, що коли мої діти були немовлятами, я боялась ненароком задушити їх уві сні. Бо я сплю дуже міцно. Точніше спала до повномасштабної.

Звуки вибухів не були дуже гучними, але я почула. Відкрила ФБ, стрічки новин і все зрозуміла.
Ми вирішили вигуляти мопса, пройтися, подумати. Довкола бігали люди з валізами і великими сумками. Ми зайшли у парк і помітили двох чоловіків, які обіймали дерево. Так дивно було бачити їхній спокій, бо я відчувала страх і розгубленість.

Подзвонила Світлана Ройз і каже: «Давайте проведемо практикум стійкості онлайн, бо я точно не одна така розбалансована і налякана». Світлана (мій гуру витривалості та зібраності) відповіла: «Звісно, коли?». Ми дуже швидко організувались і вже о 13 були в ефірі.

Мені здавалось, що від стресу усі слова вилетіли з голови. Всією командою перечитували анонс разів десять. Я погано пам’ятаю увесь той час. Але є відео. Завдяки йому я пригадала, що нафарбувалась (навіть червоною помадою), перевдягнулась і цілком могла складати слова у речення. Ця навичка чомусь сильно постраждала від війни (як і сон).

Колись я багато писала в щоденнику. Це завжди була рефлексія і мої роздуми про все на світі. З терапевткою ми навіть дійшли до того, що ці тексти – ключі до мого підсвідомого, і пробували через них працювати. Бо сни я теж не пам’ятала.

Зараз таких нотаток мало і вони переважно описують день. Ніякої рефлексії. Публічні виступи перетворились для мене на кошмар. Якщо я можу щось скіпнути, я намагаюсь це зробити.
Я пам’ятаю укриття дому, де ми сиділи до пізньої ночі. Але потім вирішили піднятися у квартиру і по черзі пробувати поспати. Під ранок побігли до метро. Пам’ятаю паніку людей з дітьми, неспокійних собак, втому в тілі, плутаність думок. А ще – безсилля.

Вже приїхавши до Франківська я включилась в роботу як навіжена. Зрозуміла, що ось цей режим постійної роботи – моє рятівне коло, аби кукуха не злетіла. Я частіше плачу, гірше засинаю і сплю. Але з’явилось ось це відчуття сили, стійкості. Гордості за країну, за своїх друзів і знайомих, за команду (яка зробила фантастичну кількість всього класного і корисного).

А ще - віра в Перемогу і неймовірна вдячність ЗСУ, волонтерам, енергетикам, лікарям, вчителям і усім-усім.
У перший день повномасштабної ми почали додавати до кожної новини і статті на сайті НУШ три рядки:
"Слава Україні!
Героям слава!
Переможемо!"

Ми абсолютно впевнені у Перемозі й безмежно вдячні кожному і кожній, хто її наближає.
І хто просто поруч.
Дякую вам за все."

Галина, Київ

"До 24-го лютого ми, як і більшість, нервували, але повірити до кінця в можливість війни не наважувались.
Ранок 24-го розбудив звуками вибухів і телефонних дзвінків. У сповіщеннях від брата, який зараз боронить нас під Харковом, було коротке повідомлення: почалось, будьте обережні.

Усі наступні години й дні були наче в тумані. Як бути обережними, що робити, чи надовго це і чи насправді? Виявилось, що насправді й надовго. Ми – дві жінки й песик – склали рюкзаки й затамували подих. Що відчували? Паніка, страх, неможливість повірити, розгубленість і ще раз страх. Пам’ятаю, як глибоко я дихала, аби не задихнутись від усвідомлення. Подзвонила батькові в Кривий Ріг, намагаючись встигнути до того, поки він почує новини, заспокоїти. Він якраз був на вранішній пробіжці, і я відчула, як під його ногами задрижала земля. А я в цей час чимдуж старалась, аби не дрижав мій голос. На вулиці тим часом почали гудіти машини. На нашому малому спальному провулку, де й світлофора нема і їздять три машини на годину, була вервечка автівок. Це також лякало: всі (було відчуття, що всі) десь їдуть. А ми лишаємось.

За ті декілька годин ранку 24-го лютого ми всі змінились. За один ранок. Ранок, коли почалася повномасштабна війна.

Ми ходили вигулювати нашого собаку і бачили поодиноких людей з рюкзаками, валізками й переносками, з яких стирчали стурбовані носи чи хвости – коти, птахи, хом’ячки – хазяї боялися лишати їх самих і брали із собою всюди. Здавалося, що це все не може бути правдою. Сірий лютий, напівпустинні вулиці й звуки вибухів.
Уже другої ночі ми були в підвалі разом із сусідами – дорослі, діти, тварини. Усі одномоментно стали близькими одне одному. Я запам’ятала навічно, як чотирирічна дівчинка запитувала свою маму: ми ж не помремо, ти ж нас врятуєш? І мама притискала її до себе, ховаючи сльози відчаю.

За перший тиждень повномасштабної війни в Києві ми навчились відрізняти за звуками гради й чи ракети летять до нас або від нас. Наловчились між тривогами вигулювати собаку, пекти млинці, бігати в крамницю за необхідним. Пам’ятаю чергу в маркет після дводенної комендантської години. Повз проходять чоловіки з тероборони. Усі 4 кілометри черги починають аплодувати. Лунає: Слава Україні! Героям Слава! Чоловіки усміхаються й вигукують: Україна непереможна! Ми починаємо ридати. Сльози зворушливості.

Ми знали, що нас захищають. А ще сподівались, що наш «пенсійний», як ми його звемо, київський район не буде зачеплено. Але саме він граничить із Бучею та Ірпенем. Тому, коли нашою вулицею проїхав БТР, ми не витримали напруги й, кинувши до рюкзаків по дві футболки й корм для улюбленця, рушили на вокзал.
Черга у потяг, а потім 12 годин дороги стоячи в тамбурі. На одних проміжках дороги провідниця наказала вимкнути телефони, на іншому – терміново присісти, бо обстріл, на третьому їдемо так, наче пробираємося навшпиньки. Увесь шлях потяг із вимкненим світлом. І я раптом піймала думку: якщо ми виживемо, то ось тобі новий досвід, якого б ти ніколи не отримала, якби лишилась на місці. Тепер ти маєш досвід евакуації. Болісний, але досвід. І в цьому досвіді були моменти, коли ми знову ревіли від зворушливості: на деяких станція у вагон волонтери закидували ящики з їжею, водою, памперсами, оскільки були пасажири, які хапали дітей з будинку, що вже палав. І ця допомога для них – єдине, що вони зараз мають.

П’ять днів ми провели у Львові. Було дивно спостерігати, як люди ласують напоями та десертами в кав’ярнях, спокійно ходять вулицями, голосно сміються. Але довкруж усе ж відчувалась сторожкість, усі наче були на низькому старті в очікуванні найстрашнішого.

Потроху за ці п’ять днів ми стали звикати до життя без сирен. Коли ти певний час живеш у стані постійного напруження, тривожних звуків, бухання зброї, то якось, хто його знає як, але звикаєш до цього. Спритніше бігаєш, швидше реагуєш, автоматично підхоплюєшся, врешті – стрибаєш краще за Бубку.

Потрапивши в зону умовної тиші, поволі розслабляєшся. І якщо перші два дні нас сіпало від фантомних сирен, то на третій день ми навіть перестали тримати піднятими в постійній напрузі плечі. Але на ранок п’ятого дня загула сирена.

Мабуть, у психології є для цього своя назва. Я ж назвала це ефектом повернення. Бо коли о четвертій ранку ми підкинулись від звуку львівської сирени, це було страшніше за київські чи не щогодинні тривоги. І рішення було прийнято відразу – їхати далі. Ми не думали, де нам буде краще, не обирали країну за кліматом чи ще чимось. Ми обирали автобус, який візьме нас із собакою. І через добу вже були в Чехії.

Нам пощастило із людьми, які нас прийняли до себе, пощастило із місцем проживання – Прага – найкрасивіше місто Європи. Але якби ж цей приїзд був за інших умов. Ми ходили, наче чумні, не помічаючи краси, відчували себе чужинцями й наче нахлібниками. Усе, що ми бачили, сприймали крізь одну призму. Призму війни.
Очі ловлять зовнішні прояви світу, а мозок миттєво прогнозує ситуацію.

– ух, які великі скляні балкони!
– погано ж, під час вибухів дуже небезпечно.
– о, яка маленька собачка!
– так, з такою зручно під час тривоги або евакуації, сховав під куртку й біжиш.
– які неймовірно красиві старі будівлі!
– добре, що їхні сусіди не росія, інакше б рано чи пізно й тут варварськи б усе нищили.
– яка цікава споруда!
– ох, як від вибухової хвилі вона б осипалась на скалки.

Проте привітні чехи, величне місто, дихаючі історією костьоли, сердечні хазяї, які нас прийняли, відігріли наші душі, наскільки це було можливо, і ми стали збиратись додому. Розуміли, що війна триває, небезпека лишилась, але наші серця лишились там, у лютому, в Україні. І тільки ми перетнули кордон рідної землі, я відчула алогічне щастя, що сповнювало мене по вінця – я вдома! я в своїй країні, яку ми нікому не віддамо!

Дивно, але під звуками сирен, проте вдома, почуваєш себе спокійніше, ніж у тихій чужині. Там ми постійно скролили новини, перевіряли купу чатів, сіпались від кожного дзвінка. А вдома ми робимо свою справу, працюємо, зустрічаємось із друзями, донатимо ЗСУ, чухаємо нашого песа-мандрівника, шарудимо вже осіннім листям, тримаємось.

Ми пам’ятаємо кожне: як ти? де ви? живі? любимо вас! обіймаю тебе! чим допомогти? скинь номер картки! ми переможемо!

Ми ніколи не забудемо, хто наш ворог. Ми знаємо, якою ціною виборюється кожен наш ранок і вечір.
Вони хочуть нас знищити, залякати, але ми – не вони. Війна може відібрати багато чого, але вона не здатна забрати нашої людяності, сутності, української ідентифікації. Ми інакші. Ми сповнені любові до нашої землі й люті до них, і ця суміш сильніша за будь-яку ядерну зброю.
Ми своєю любов’ю відродимо все понівечене, відбудуємо, відновимо!
А вони, що прийшли до нас у лютому, – від нашої люті й поляжуть! "

Леся, Київ

"Самый грустный короткий рассказ теперь могу написать и я.
Сегодня, под завалами в Днепре, на моих глазах была спасена молодая женщина, я видела все этапы. В течение двух часов спасатели просто пытались подобраться ближе. Это было чудо.
20 часов, ночь, -3C.
Екатерина. Глухонемая. Это важно.
Представьте себе - объявляется "минута тишины", когда на площадке все смолкает, техника останавливается. Мы все прислушиваемся к любому звуку. А их молодая женщина издать не может.
Представьте себе - лежать под плитой почти сутки, а рядом годовалый ребенок и муж, и все время видеть самых близких в таком состоянии... Они погибли сразу.
Большое чудо выжить, но чтобы справиться с жизнью дальше потребуется еще одно чудо.
"Русский мир", реалии.

• Фото сделано мною.

I can also write the saddest short story now.
Today a young woman was rescued before my eyes under the rubble in Dnipro city as a result of missile strike. I saw all the stages. For two hours, rescuers just tried to get closer. It was a miracle. 20 hours, night, -3C.
Ekaterina. Deaf-mute. It is important.
Imagine - a "minute of silence" is announced, when everything is shut down on the site, all equipment stops running. We all listen to every sound. And a young woman cannot call us.
Imagine - lying under a slab for almost a day, with a one-year-old child and husband nearby, and all the time stare at your closest ones... They died immediately.
Her survival is a great miracle, but it will take another miracle to cope with life further.
This is so called "Russian world", realities.
*Photo taken by me."

Оксана, Дніпро

"Історія одного подарунка.
Сьогодні рівно два тижні після трагедії в Дніпрі. Відбулося поховання 17-річного Максима Богуцького.
Час вирушати на помінки. Навколо цвинтар, десятки пар очей з пам'ятників і ми... стоїмо з зеленим фартухом.
Дмитро (45) і Тетяна (47) затримуються, щоб показати мені його. Це абсолютно єдине, що у подружжя залишилося на згадку про їхнього 17-річного сина Максима, який загинув в той день, знаходячись в квартирі (а батьки пішли раніше в гості).
Я вперше зустріла його батьків на другий день рятувальних робіт - в них була така величезна надія в очах. Вони показали свій дім на 7 поверсі, точніше лише кухню, все, що лишилося, і сказали - "бачите, там досі вісить зелений фартух на холодильнику, подарунок сина з першої стипендії". Наступного дня вони вмовили рятувальників дістати цю річ з уламків.
Цю квартиру, з краєвидом на ріку Дніпро, подружжя придбало рівно 10 років тому, і обожнювали ії. Наразі від машини, квартири не лишилося нічого, всі речі, і головне фотографії - все перетворилося у попіл.
**У першому коментарі є детальне відео квартири, яким поділилася Тетяна - зовсім нещодавно знімала його, на ньому присутній і живий Максим, і можна побачити як все виглядало.
Тетяна розповідає: "ми були дуже дружня родина. Максим завжди був з нами. Я завжди думала - як мені поталанило з сином. В нього було чудове почуття гумору, він любив готувати і навчатися новому".
На поховання прийшли друзі і з дитинства, і з університета "Політех", де Максим цього року вступив на перший курс програмування. Всі казали одне - який він був добрий й підтримуючий.
Саме поховання було важким: ховали його з накритим простирадлом. Тетяна тримала часто труну, дивилася на його портрет вдалечі і моторошно посміхалася якимось своїм думкам. Навколо всі ридали, а вона повторювала "не можна плакати, не плачте, Максим це завжди забороняв".
В якийсь момент Тетяна майже втратила свідомість, іі ледве підхопив чоловік...
Під кінець священники також не ховали своїх сліз...
Ця історія для мене - про всю безодню горя війни, яка забирає у людей абсолютно все.
Дитину, дім, речі, й навіть всі фото разом.
Все, що лишилося від "того" житті - цей зелений фартух."

Оксана, Дніпро

"#окупація
Інтервʼю не буде про окупацію. Не тому що мої не мають що розповісти, а тому що вони не хочуть брати гріх на душу за тих наших, хто там лишився. Тим, хто дуже чекає звільнення і хто був поряд з моїми в окупації, підтримуючи їх. Говорити на камеру - це зрадити тих, хто там лишився і не має можливості виїхати. По-перше, фінансової. Ціна коливається від 250 до 350 доларів. Дивлячись куди їхати. Через Колотилівку дешевше. Через Крим дорожче. А тепер уявіть, якщо в тих людей нема тут на вільній землі нікого, хто їх зміг би вивезти звідти, нема роботи там, а, отже, нема такої суми. 9000-12000 грн на одну особу виїзд, то дофіга. Село, яке окуповане вже в лютому буде ось два роки. Уявляєте суму на вивіз однієї людини? А я думаю про це. Бо я змогла знайти ці гроші. А люди, які не мають підтримки, можуть? Ні. Тому вони, на жаль, вимушені лишатися в окупації.
По-друге, людям похилого віку їхати в нікуди страшно. Дуже страшно.
Моя мама і бабуся пережили 14 величезних обшуків російськими ФСБ та російською недоармією. Дехто був вічливим, дехто намагався «зловити» на слові. Постійні погрози, якщо не візьмуть російський паспорт, то заберуть хату і всю власність. Можна подумати вони це не роблять.
Обшуки.

Це окрема тема. Перевертали все. Хату, кухню, сараї. Рилися скрізь. Одного разу мама спросоння вибігла в нічній сорочці вночі, просила повернутися і накинути халат. На що їй не дозволили. Пішли з нею в кімнату, щоб вона при них одягалася. Фізичної сили вони не застосовували, лише морально-психологічно принижували. Для прикладу, в бабусі є совковий чемодан. То мами рідний брат вже покійний привіз колись, як служив, з Угорщини. Бабуся там зберігали всі фото. То їй памʼять про її сина, який помер, внучку, мою рідну сестру, яка померла від рака, про чоловіка, тобто мого діда, який помер ось в наступному році буде вже як 20 років тому. Вони вихопили той чемодан в неї з рук і перерили всі фото, розкидаючи їх, бо «врагі так дєлают». Тобто недоумки прийшли на нашу землю і називають нас ворогами.

Останні рази вривалися натовпом до мами та бабусі. Одні йшли в город, інші ховалися за сараями, треті перлися в погріб, інші в хату та кухню. Уявляєте? Облава! Двоє жінок, одній з яких буде 88 років!!
Вже перед виїздом було троє високих, за словами мами, моя мама невисокого росту, в балаклавах, зі зброєю, в окулярах. Лише один з них, хто допитував маму, зняв окуляри, але не балаклаву. Моя мама за пів тора роки постійних обшуків, вже звиклися що вибивають хвіртку з ноги, виламають двері, не стукають, тому останній обшук для неї став остаточним, щоб їхати. Мамі приписували тероризм, боялися зайти в хату, бо мама могла підкласти десь гранату!!! Гранату
Весь простір моїх це було подвірʼя і хата.

Що саме дивне, маму постійно питали за мою сестру. Сестру, яка померла до повномасштабного вторгнення. Мама це нераз казала. Але кожного разу нові питали те саме. А ще за брата. За брата постійно, хоча знають, що він там не живе.
Погрожували, якщо після « виборів» не візьмуть російську ганчірку, то опиняться на вулиці. В лікарні тебе можуть прийняти лише за російською ганчіркою. Якщо треба якісь лікарі спеціалісти, то їхати лише в Сімферополь. Відповідно по російській ганчірці, бо там тебе ніхто не прийме за українським паспортом.
Щодо виїзду.

Маріуполь моїх найбільше вразив. Таких руйнацій, як сказала моя бабуся, мабуть вона в 2СВ востаннє бачила.
На кордоні росіяни перевіряли все. Вивертали все.

На нашій території допит спецслужб тривав понад 10 годин. Зрозуміло, що це потрібно. Мої на це не нарікають. Багато сєпарні тікає в Україну, а не в росію, до речі, тому допити наших спецслужб важливі.
Можна багато ще писати. Найогидніше для моїх російський товар, який несмачний взагалі. Мама здивовано мені розповідає, як може така величезна країна виготовляти такий непотріб. А ще згадує, що коли лишався ще наш товар в магазин, то росіяни його вигрібали весь. Бо наш смачний, а їх повне гівно. Таблетки та ліки, то окрема тема. Вони взагалі не допомагали.
Мої три дні купували продукти і їли, бо нарешті могли їсти українське.
Реалії окупації нетакі милі, як дехто каже. Сидіти, бо не стріляють, це просто жесть. Окупація - це пекло в усіх сенсах для українців. Саме українців, а не тим пристосуванцям. Їм по фіг. Паспорти побрали. Пенсію отримують і з/п. Тактика росіян завжди одна та сама. Підкупити грошима, які закінчаться незабаром."

Юлія, Київська область

"Моя сорокова весна
Звук
Він розрізав наші життя навпіл так само, як розрізав собою чорне зимове небо. Пронизливий до болю свист, якого ти ніколи в житті не чув раніше. Звук страху. Звук смерті. Звук, який вирвав тебе не лише зі сну, а й з усього попереднього життя. Лише через кілька годин я дізнаюся, що це були ракети, які знищили “Мрію”, найбільший літак у світі. А тоді я лише сиділа у ліжку, не розуміючи, що відбувається. За кілька секунд після свисту зі сторони Гостомельського аеропорту пролунали перші вибухи.

Дзвонить брат: “Збирайтеся, почалося. Я буду через годину, речей беріть мінімум”.

Останнє, що я зробила перед війною — ввечері 23-го купила квитки в театр. На п’ятницю, 25-го. Зараз це навіть трохи смішно, але в паніці збираючи речі, я все повторювала: “Яка війна? Мені ж завтра в театр! У мене квиток!”.
Сонні діти сидять у піжамах на ліжках. Чому так рано? Куди ми їдемо? У село, рідні. Не бійтеся. Ми просто їдемо в гості у село на вихідні. В понеділок повернемося додому.

(Ми з чоловіком дійсно повернемося додому у понелілок на кілька годин, але через два місяці, коли місто звільнять від окупації. Тоді я востаннє торкнуся дверей нашої квартири).
Сірий світанок ледь жевріє. Діти питають, чи можна взяти іграшки? Лише одну, улюблену. Я кидаю в рюкзак щось із речей, чомусь беру з собою рис і макарони, але залишаю в морозилці все м’ясо та рибу, які вчора закупила на тиждень: щоб були продукти, коли повернемося в понеділок.
Наступного ранку міст, по якому ми залишили Ірпінь, був підірваний.

Березень
На десятий день війни у мене був день народження. Я ніколи не забуду подарунки, які зробили мені сини. Зазвичай вони щось малювали для мене, але там у них не було ні паперу, ні олівців, лише синя кулькова ручка. Вони придумали зробити мені “листівки” з дров для печі. Взяли дві дровинячки й надряпали на них ручкою “Мамо, ми тебе любимо”, і сердечка. Ці “листівки” ніколи не порвуться і я обіцяла дітям, що ніколи не згорять. Бо вони найкращі.

Ввечері того дня, тієї ж миті, коли за вечерею родина підняла за мене келихи з вином, телефон пікнув повідомленням: “Ваш будинок горить. У нього влучив снаряд”. Я так і завмерла, стоячи з келихом. Тільки рука почала тремтіти. Дуже хотілося плакати, але чомусь не було сліз. До ранку ми не знали, що там. Була пара повідомлень від сусідів: “На вулиці йде танковий бій, пожежу ніхто не гаситиме”. За ніч вогонь згас самотужки, повністю знищивши лише дах і останній поверх будинку.
Кажуть, 40 років — це певний рубіж, але чи могла я колись уявити, що вранці у цей день я отримаю від дітей листівки, намальовані на дровах, а ввечері мій будинок палатиме? Надто кінематографічний збіг обставин. Ця війна зробила все, щоб кожен епізод став метафорою й закарбувався шрамом на серці.

Квітень
Бабуся померла тихо у призначений Богом час. Ми з братом поїхали до батьків на похорон. Діти боялися мене відпускати: “А що, як вас уб’ють?”. Я й сама боялася від них їхати, але мала попрощатися з бабусею.
Ми стоїмо біля труни, накрапає дрібний квітневий дощ. Родина, кілька сусідів. Священник починає читати молитву, вмикається сирена повітряної тривоги. Це мій перший раз, коли я виїхала з села. І перша почута сирена. Біля труни моєї бабусі. Сирена виє поруч так гучно, що не чути голосу священника. Я тільки бачу, як він ворушить губами та чую пронизливий, найтривожніший у світі звук. Вітер намагається вирвати з рук парасолю. Ось така молитва з одного лише протяжного завивання чи то про небезпеку, чи то про біль і втрату. Війні не потрібні режисери. У неї й так виходить.

Потім ми поїхали у рідне бабусине село. Туди, де на цвинтарі, протягом двадцяти років на неї чекав дідусь, а вона старанно доглядала за клаптиком землі “для себе”, поруч із ним. Село зустріло її сонцем. Колись давно німецька бомба впала з літака на хату бабусі. Вона вижила, накрившись під ліжком подушкою. Вижила, щоб з’явилася мама. А потім і я. Багато разів я чула від неї цю історію. Але світ так нічого й не зрозумів.
Між зарослими чагарем старими могилами я пробираюся провідати моїх пра- і прапра. Чути птахів, вітер… залп. Починається артобстріл, начебто зовсім близько. Один постріл, п’ять, десять... Я здригаюся і згадую обличчя сина, який питав: “А що, як тебе уб’ють”? Усвідомлюю, що я вже на кладовищі. Лягаю у вузьке заглиблення в землі поміж могилами моїх прабабусі й прадідуся. Вони мають мене захистити. Коли нарешті стає тихо, і чутно лише, як падає земля у ще незасипану могилу, я на тремтячих ногах повертаюся до батьків. Дві
старенькі бабусині знайомі сміються з мене: “Ти що, дитино, злякалася? У нас тут щодня таке. Ми вже звикли”. Я обтрушую з одягу землю. Чомусь соромно…

Травень
Я зважуюся рятувати дітей, їхати за кордон. Говорю собі “це лише мовний табір на літо, вони просто повчать англійську”.

Кордон зі Словаччиною ми перейшли пішки. У кожного по рюкзаку. Я ніколи не літала одна, а тим паче — одна з дітьми, але я знала, що на нас чекає незнайома ірландська родина (яку я попередньо знайшла, написавши купу листів). Ці чужі люди у повідомленнях надіслали мені багато теплої підтримки. І це надало сил і віри, що я зможу.
Нічна Ірландія тонула в непроглядному тумані. Ми просто їхали в суцільному білому молоці кудись, де лише поля, корови та спокій. Туди, де через рік мені напишуть в смс: “Ви троє — чудова частина нашої родини”.
Тиша

Мені досі не набридли вівці й корови. Хоча я бачу їх частіше, ніж людей. Ми живемо на фермі. Діти “допомагали” нашому фермеру засівати поля, а потім на комбайні збирали з ним врожай. Минув один навчальний рік, почався другий. Вони вже вивчили у школі більше слів ірландською, ніж знає літня господиня нашого будинку. Це її щиро захоплює. Востаннє вони були вдома темним світанком 24 лютого.
Я шукаю сині й жовті квіти серед безмежно-зеленої ірландської трави. Дивина, та вони завжди ростуть поруч. Мені здається, що їхнє коріння десь далеко за морем, горами, містами. Проростає крізь кров і попіл, сходячи новими паростками на вулиці, де з вікна було видно дві старі сосни."

Неля, Київська область

"На нашу долю випала війна.
Нам випало на долю найважче випробування - на нашу долю випала війна. Ми на власні очі побачили її жахливі картини і на власному досвіді дізнались, як це страшно. Ми пережили перший шок, відчули на власній шкірі холодок панічної атаки, коли серце колотиться так, наче хоче вискочити з грудей.
Але ми до останнього не хотіли вірити в реальність можливості цієї війни. Так, ми чули про неминучість війни, про накопичення російських військ біля кордону, але ми не допускали такої можливості в своїй свідомості. Нам здавалось, що в цивілізованому світі неприпустимо, щоб люди вбивали один одного. Але найжахливіше все таки сталося, хоч як нам цього не хотілося, і як ми не могли в це повірити. На жаль такі жахливі речі й досі відбувається в сучасному цивілізованому світі. Війна реальна в минулому, теперішньому і в майбутньому часі і ніхто від неї не застрахований...Тепер ми це знаємо.
Ми з чоловіком серед тих, хто з початку війни залишився вдома - в своїй країні! Ми з Олександром залишились в своїй квартирі у Києві. Спочатку було дуже страшно, але ми вирішили залишитися вдома. Олександр сказав: "Я нікуди не поїду, тут мій дім. Хай вбивають!" Ну а я трохи посперечалась, поки раціональна частина моєї свідомості судорожно враховувала всю небезпеку перебування мирного населення в зоні бойових дій. Але виявилось, що в глибині душі, я теж маю ті корені, які залишаються на своєму місці, попри все, щоб там не сталось. Мабуть саме заради цього наші воїни йдуть у бій і захищають свою землю не шкодуючи власного життя. В цій статті я хочу поділитися з читачами своїми спогадами та своїми віршами, які я записувала під враженням пережитого.
ДОБРИЙ ДЕНЬ, МИ З УКРАЇНИ.
Добрий день, ми з України,
Наш сусід сказивсь в росіїї,
Звав себе він нашим братом,
А тепер ворог заклятий!

Знов виє сирена, прокиньтесь, не спіть!
Ворожа ракета у небі летить!
Забудьте про спокій, навіщо вам мир? -
Так виє, напевно, поранений звір.

Не спиться йому, він реве, завива,
Страшенно у нього болить голова.
Ось стихла сирена, треба знову заснуть.
Я сплю, це все сон... Тільки вибухи чуть...
28.03.2022
Багато наших сусідів, хто залишився в нашому багатоповерховому будинку, перші тижні війни ночували в підвалі, коли від вибухів спати в квартирах було моторошно. Потім ми звикли, і здебільшого ночували в квартирах, хоч і вий сирен і гуркіт вибухів не стихали. За цей час ми перезнайомились з сусідами, яких раніше знали тільки наочно. Я з захопленням дивилась на сусідського хлопчика Костю, який весь час зберігав такий спокій і був таким врівноваженим і рівним як струна. Його стійкості в емоційному плані могли б позаздрити багато дорослих. Я його називала не інакше як Наш Герой:) Всі допомагали і підтримували один одного, особливо в підвалі під час бомбардувань, коли читали новини про хід бойових дій і подвиги наших Героїв захисників і мирних жителів. В підвалі атмосфера була заспокійлива. Дочка сусідки Наталки з п'ятого поверху зовсім не могла спати дома в квартирі. Але коли спускалась в підвал, одразу засинала. Так на неї діяла тамтешня обстановка, можливо тихі розмови сусідів, можливо те, що там вона була серед людей, не сама. Пам'ятаю, як в підвалі ми читали вголос різні смішні анекдоти та неймовірні випадки на війні, які хтось дотепно оповідав в соціальних мережах, як ми всі дружно сміялись, і як це нам допомагало зберігати спокій і здоровий глузд.
А місто поступово пустіло, більшість киян виїхали з міста. За декілька тижнів багато наших сусідів з підвалу теж поїхали хто куди, здебільшого у напрямку західного кордону. Виїжджали поїздами, всі мали можливість виїхати - залізницею здійснювалась безкоштовна евакуація зі станції Дарниця, що в 10 хвилинах від нашого будинку.
Місто продовжувало жити своїм незвичним досі воєнним життям, з блокпостами та паспортним контролем, з організованою Територіальною Обороною, з протитанковими їжаками і окопами. Продовжували їздити міські автобуси і трамваї, проїзд у них в той час був для всіх безкоштовним. Працювали магазини, спершу полиці в них підступно оголились, але поступово продукти знову з'явились, і проблем з продовольчим забезпеченням не було. Ввели в дію сухий закон - заборону на продаж алкогольних напоїв. Це обмеження сприйнялось теж абсолютно спокійно, як і інші вимушені обмеження обумовлені воєнними станом.
Всі згуртувались, чоловіки колотили коктейлі Молотова, рили окопи, будували укріплення. В нашій багатоповерхівці чоловіки контролювали порядок та безпеку, охороняли будинок, перевіряли дах, на випадок залишених міток для ударів з повітря, підтримували в робочому стані всі комунальні системи. Всі були насторожі, бо знали про можливі загрози та небезпеку диверсійних дій ДРГ та колаборантів.
Хто чим міг допомагав районній Територіальній Обороні. Молоді хлопці одразу долучились до Тер-оборони. Навіть один наш сусід, якому трохи більше 50 років записався в Тер-оборону теж, і його того ж вечора викликали на нічне чергування. Правда його служба на тому й закінчилась - вночі був мороз і сусід добряче замерз, так що ледве вранці дійшов зігнутий додому - так його скрутив радикуліт. Щоб воювати треба мати здоров'я, одного бойового запалу, як виявилось, недостатньо. Жіночка з нашого будинку готувала їжу на польовій кухні, ми носили продукти та ділились теплим одягом з бійцями Тероборони. Депутат районної ради налагодив щотижневу роздачу безкоштовного хліба для всіх хто цього потребував. Ну і звісно, всі жертвували гроші на потреби ЗСУ.
Тим часом дітей в нашій багатоповерхівці майже не лишилось. Я навіть здивувалась, коли зустріла одну сусідку з малим хлопчиком на прогулянці біля нашого озера.. Вона пояснила своє рішення залишитись в Києві, бо вважала це місто найбільш безпечним на той час а також тим, що у неї була робота, якої під час війни багато хто позбувся. Під час війни теж потрібні гроші, і добре, якщо хтось в сім'ї має можливість їх заробляти. Але більшість сімей з дітьми все ж таки виїхали з Києва. І як ми потім дізнались, біженців були мільйони.
ДІТИ ВІЙНИ.
Згадають діти про війну, що вигнала їх з дому,
Прості слова з дитячих вуст - то откровення Бога,
Ці дітки бачили війну, - війна їх охрестила,
Коли ховались в погребах й сердечка колотились.

Як мамі втішити дитя, яке від страху плаче?
Як заспокоїти маля, яке жахіття бачить?
Лиха війна малих діток повиганяла з дому,
Й жене світ-заочі усіх, і біженців мільйони.

Дівча сказало: "Дід кривий пішов на нас війною,
Ну і який він Президент? Хто так назвав кривого?
Хіба не знав цей дід кривий, що так чинить не можна?
Навіщо він вчиня війну щодня й щоночі, хтозна?"

Зажурені наші малі, та із такого тіста,
Що кажуть: "Скоро повернусь я в своє рідне місто",
Що кажуть: " Там моє усе, бо я там народився!
Там Батьківщина, там мій дім, моя родина звідти."
26.03.2022

Настане скоро світлий день,
Війна скінчиться, ворог щезне,
Ми вирвемося з пекла, ми не вмрем,
В долонях Бога Україна вся воскресне!
16.03.2022
БЛАГАЮ, БОЖЕ, ЗАХИСТИ!
Нехай наш ворог втопиться в брехні,
Коли на біле каже - чорне, а на чорне - біле,
Продав він душу й служить сатані,
І на святій землі укоїв пекло ціле.

Рида зувічена земля, заклякла від жаху, застигла,
Горять спотворені міста, понівичені села стихли,
Провалля вибитих шибок зяють порожніми очима,
Потворний звір удерся в дім, катує і нещадно нищить.

Ненавиджу я цю війну, не хочу йти до неї в прийми,
Хай згинуть ті, хто нас загнав в її скривавлені обійми,
Хай щезнуть наші вороги, нехай земля горить під ними,
Благаю, Боже, захисти, молю за мир для України!
17.03.2022
Війна не минула нікого. Дехто з нашого будинку виїхав в село під Києвом і потрапив в окупацію та ледве вижив. А деяким нашим сусідам пощастило ще менше. Я чула, що одну родину з нашого будинку розстріляли по дорозі прямо в їх власному автомобілі.
Постраждали навіть ті, хто разом з нами переховувався в підвалі. Одного разу, рано вранці, коли ми виходили з підвалу стався нещасний випадок з моєю молодою сусідкою. Прямо в мене на очах вона якось невдало ступила вниз з парапету, впала і зламала обидві ноги, при чому на одній нозі стався відкритий перелом. Ми викликали швидку допомогу. А далі два тижні дівчина провела в лікарні на витяжці під вий сирен повітряної тривоги, перенесла складну операцію і потім на неї чекав довгий і важкий період реабілітації та півроку вдома в квартирі. Війна не тільки на полі бою, вона всюди, вона як той спрут, восьминіг, який охоплює своїми щупальцями все довкола себе.
Мої родичі з міста Балаклії Харківської області в перші дні війни опинились в окупації, ми підтримували зв'язок по телефону. Місяць вони спали з дітьми в підвалі приватного будинку одягнені і взуті. Потім вони розповідали, як їм вдалось врятуватись та втекти з окупованого міста, і яке то було для них щастя через місяць поспати на нормальній кроваті, без взуття і верхнього одягу.
Родичка чоловіка з села в Чернігівській області розповідала нам по телефону, що багато хат в їхньому селі зруйновано. Там йшли бойові дії та людям довелось пережити страхіття. Ті хто мали сили, приводили до тями постраждалих. Родичка розповіла, що всім кутком відпоювали одну бабу, яка спала на печі, коли від вибуху в її хаті вилетіли і двері і вікна і все потрощило. Тільки вона і вціліла на печі, але пережила такий шок, що довелось гуртом її відкачувати та втішати.
Сон 1. Десь на третій тиждень з початку війни ми наважились перевірити чи все в порядку в нашій квартирі, яка стояла зачиненою з початку бойових дій. Біля будинку я помітила барикади і укріплення, іжаки і мішки з піском, прямо під нашим балконом. І неочікувано пронизливий спогад став перед моїми очима. Адже цю картину я вже бачила, тільки уві сні, десь за два-три місяці до війни. Я так ясно бачила цю картину у своєму сні, і ось вона повстала перед моїми очима. То був не просто пророчий сон. Мені здалось, що наша реальність вже відбулась з нами раніше. Так, ніби наше майбутнє і теперішнє існує одночасно. Ми вже пережили цю війну раніше, а зараз ми тільки бачимо її в реальності. Майбутнє і теперішнє взаємопов'язані, а час викривлений. Не варто панікувати або намагатись змінити реальність чи вирватись з неї. Ми всередині цієї часової матриці і спостерігаємо як відбувається те, що вже відбулось. Ми як свідки свого прожитого життя, яке записане в матриці, в законах всесвіту.
Сон 2. Напередодні війни мені наснився сон - ведмідь заліз до нашої спальні. Я злякалась, думала що то ведмедиця з ведмежатком, і вона мене зараз роздере. Але ні, то був ведмідь, і він просто пішов геть. Сам пішов...
Так сталося і в житті. Окупант, цей чорний здоровенний російський ведмідь, вдерся в наш дім в нашу країну. Але завдяки героїчному спротиву українського народу, неймовірній хоробрості, стійкості і військовій вправності наших захисників колони ворожої техніки були зупинені на підступах до столиці. Під героїчним натиском наших захисників ворог спочатку застряг, а потім змушений був відступити, тікаючи з Київської області.
Більше місяця кияни жили в величезній напрузі, гуркіт було чути і вдень і вночі. Про руйнування цивільних багатоповерхових будинків у Києві ми довідувались в новин в соціальних мережах. Друзі і знайомі писали, що зруйновано поблизу них, що вони бачили на власні очі. На телебаченні в той час працювала одна програма новин, яку транслювали всі канали. Трансляції велись з бомбосховища. Для багатьох киян на час повітряних тривог і бомбардувань укриттям служив Метрополітен. Бомбардуванням піддавались всі райони Києва, і центр і околиці, прильоти були навіть на території Києво-Печерської Лаври, біля Успенського собору і біля меморіального комплексу Бабин Яр, де загинула сім'я цивільних киян, які опинилися поруч з вибухом.
Кияни дотримувались світло-маскувального режиму в своїх квартирах, не вмикали світла як стемніє. По декілька днів ми не виходили з квартир, коли військові оголошували комендантську годину по місту на два чи три дні. Під регулярні завивання сирени повітряної тривоги, коли по місту завдавались ракетні удари, і атаки ворожих дронів-безпілотників, ми жили наче уві сні, наче це тягнувся один безкінечний день-ніч, без означеного числа, ніби час зупинився, і зима ніяк не закінчиться, і цей лютий триватиме безкінечно.
Коли було дуже страшно ми молились. Я пам'ятаю, як я відчайдушно молилась Господу всю ніч, кожну годину, коли прокидалась від вибухів, і читала новини на мобільному телефоні. Молилась про спасіння і найбільше хотілось дочекатись ранку, коли буде нарешті світло і не так страшно.
Пам'ятаю, як під завивання сирени повітряної тривоги ми з сусідами йшли пішки до церкви в кінці нашого району. В церкві було пусто. Ми молились з сусідкою вдвох, запалили свічки і молились, кожна по-своєму. Коли я обернулась на сусідку, побачила, що вона стоїть перед іконою навколішки. Вона просила у Господа за свою дочку, яка залишалась весь цей час у Гостомелі. Там було справжнє пекло, з якого не всім пощастило вирватись. І я чомусь не здивувалась, коли наступного ж дня її дочка разом з чоловіком були у Києву, були разом з нашими сусідами. Господь почув її молитву. Я це бачила на власні очі.
Ніхто не може здолати наш незламний народ! З нами Бог, з нами весь світ! Молитви мільйонів людей світу захищають нас, надають сили нашим захисникам, допомагають перемогти цих нелюдів окупантів, перемогти слуг диявола.
На початку березня бомбардування Києва і Київської області були надзвичайно потужні, всім стало ясно, що ця війна розгорається як пожежа, яку неможливо буде спинити. Я дуже хотіла щоб спинили війну, я сподівалась, що це ще можливо. Але реальність виявились жорстокою і невблаганною.
Втішало те, що ми побачили, як весь світ підтримує Україну, і поступово лідери впливових країн світу допомагають Україні не втратити свою державу. Весь світ допомагав нашим військовим відбивати атаки ворога, не скласти зброю і не стати на коліна перед більшою в декілька разів армією окупанта.
Спочатку ми були паралізовані коли побачили, як нашу країну нищать, і нам здавалось, що ми залишились сам на сам у своєму горі в ці трагічні дні. Люди відчайдушно благали про допомогу, просили Європу і Америку закрити над нами небо, підписували онлайн петицію про закриття неба над Україною. Ми благали про допомогу, ми сподівались на неї. І світ нас почув! Тисячі людей в усьому світі виходили на площі і вимагали підтримати Україну в боротьбі з агресором. Всюди організовувались штаби гуманітарної допомоги Україні, нам допомагали відомі люди по всьому світу, мільйонам українським біженцям надали прихисток в різних містах Європи та інших країнах світу. Ця підтримка надала нам сили, це зміцнило наш народ і нашу віру в Перемогу.
І що саме дивовижне, попри все, ми не сумнівались що Україна переможе. Ми знали, що так буде з самих перших днів війни. У нас не було ніяких сумнівів, що путлєр програє, що його дика спроба захопити Україну це безумство, яке приречене з самого початку на поразку. На жаль, росіяни допустили можливість щоб це сталось, і ця війна як акт самогубства для них. Їх вождь безумець, який бачить по-своєму свій викривлений світ, бреше сам собі і всьому своєму народу. Ця війна страшенна його помилка, за яку нам доводиться платити позахмарну ціну. Пам'ятаю, як ми чекали на смерть путлєра з дня на день, з якою надією читали в інтернеті різні прогнози та передбачення, мріючи щоб він швидше здох.
Коли восени Путін оголосив додаткову мобілізацію нових солдат на війну, я написала короткий вірш листівку:
ЛИСТІВКА В РОСІЙСЬКОМУ ВІЙСЬКОМАТІ.
Божевільний цар лютує, змушує йти на війну,
Непокірних і незгодних зразу кидає в тюрму.
Не плати безумну ціну, путлера пошли і ти:
В три погибелі зігнувшись хай іде під три чорти!!
22.09.2022
Війна це не тільки смертельна руйнівна сила, а ще й потужна буремна сила, яка загострює всі почуття, яка збуджує всі життєві сили і пробуджує жагу до життя. Хто з мечем до нас прийшов , від меча і загине! Наші воїни в боях показали таку силу і хоробрість, такі бойові вміння, що окупанти й не сподівались. Лють і ненависть до ворога стала вражаючою, бо звірства окупантів на підступах до Києва в Бучі, Ірпені, Бородянці, Гостомелі і багатьох інших містах і селищах збурила народний гнів, підняла з глибин родові енергії, енергії наших предків, силу народного духу.
Сила емоцій від шокуючої реальності змусила бачити все оголеним, називати речі своїми іменами, відбулась глибока переоцінка цінностей і розуміння таких речей, про які раніше ми і не думали. Ми не розраховували на те, що в сучасному цивілізованому світі наші сусіди з Росії будуть вести себе як звірі. Свої емоції почуття я намагалась передати у віршах, які писались самі собою. Вже потім я прочитала, що СЛОВО ЦЕ ЗБРОЯ.
Півтора роки безжальної війни. Бог послав нашому народу таке важке випробування, бо знає що ми його витримаємо! Ми Переможемо! Україна Переможе! Півтора роки щоденного кровопролиття - це ДУЖЕ ДОВГО! Всі українці чекають на возмездя, на те, що ворог заплатить за кожне загублене життя, за кожного невинно вбитого українця, за кожну дитину, за кожну вдову, за кожну сироту, за всіх полеглих в боях, за кожного закатованого мирного жителя.
БУМЕРАНГ
Я знаю, встоїть Україна у цій безжалісній війні!
Течуть гарячі крові ріки на нашій стерзаній землі,
А кров людська - це не водиця, а кров священна, як життя,
За рідну землю кров пролита - це споконвіку кров свята!

Хай очманілому сусіду, сліпому й хижому в душі,
Кров українського народу тавром вкарбується в труні!
Настигне Бумеранг всю нечисть, розплати неминуча мить,
Кінець вже скоро, враже клятий, як віриш в Бога, то молись!
15.09.2022
Сон 3. Я бачила гарний сон! Я бачила прекрасну підземну річку, наче в розрізі на схемі. Я бачила, як вона тече, чиста і повноводна, але підземна. Розумієте? Вже йдуть невідворотні життєві процеси в нашій землі, які поки ще не очевидні, але Дуже Скоро ми всі їх відчуємо і побачимо на власні очі. Бо Ріка Життя тече швидко і в неї сильна течія. Ми думаємо про мир і наближаємо нашу Перемогу!
ЛІРИЧНИЙ ВІРШ
Вже зимно надворі і ти в рукавичках,
Пощипує личко колючий мороз.
Як личить тобі цей рум'янець на щічках,
І комір в сніжинках каратів на сто.

Така молода в дні війни чорно-темні,
Та усмішку ти не ховай, залиши!
Спинись на хвилинку і зроби круте селфі,
А потім в окопа йому надішли.
02.12.2022
Війна руйнує наш довколишній світ. Війна перетворює на руїни і згарища все, що будувалось на протязі життя декількох поколінь українців, гинуть наші військові і цивільні люди, старі і малі, ллється кров, стогнуть від болю поранені, ридають вдови і матері загиблих Героїв. Весь світ побачив жахливі фотографії та відео свідчення цієї жахливої війни. Це неможливо прийняти як неминучість чи закон природи. Це щось таке, що свідомість відмовляється сприймати, проганяє думки про все це, як щось руйнівне. Серце кров'ю обливається, коли бачиш, як окупанти знищують наше все - наш урожай на полях, сучасну сільськогосподарську техніку, комбайни, будинки, наші школи, музеї, театри, електростанції, нашу енергетичну систему, руйнують нашу промисловість, вбивають цивільних людей, дітей, жінок і старих, рівняють з землею все, що трапляється на їхньому шляху. Російські найманці це як нашестя сарани, яке вражає і з'їдає все. Це НАПАСТЬ, якій немає ні кінця не краю.
БЕЗМОВНІ СТАТИСТИ
З усіх чотирьох путлєр владу спасає,
З усіх чотирьох учепився за трон,
У жорна війни знов людей підкидає,
Й жене на заклання свій овечий загон.

Країна безправних російських Іванів,
Обдурені сотні разів, вірять знов.
На фронт йти усім наказав він з екранів,
Давайте, вперед, без вагань і розмов!

Та знайте, убогі, вам не буде пощади,
До братніх народів вже нема вороття,
Померти за Путлєра, бачить Бог, честі мало,
Для нього ви масса, покірна й тупа.

Заради своєї примарної слави
Він ладен на все, він залякує світ:
І в ядерну прірву всіх штовхнуть обiцяє.
Такого майбутнього зичить усім.

Така в нас реальність, неначе фільм жахів,
Та вийти із зали нам щось заважа,
Хтось крутить цей фільм без кінця і
без краю,
Вже сили немає, а стрічка трива.
"Стоп кадр, зупиніться! " - сумління волає,
Там далі- провалля, безодня в кінці!
Безмовні статисти в цій безумній виставі,
Залежить від вас, чи ми виживем всі!
21.09.2022
Тим часом з жовтня місяця ворожі генерали застосували нову тактику ведення війни - почали піддавати всю територію України регулярним масованим ракетним атакам.
Після чергового щотижневого масованого бомбардування України в листопаді майже всі українці опинились без світла, води і тепла. Ми дізнались що значить слово "блекаут". Майже всю зиму кияни як і більшість українців жили в умовах постійного відключення світла, а багато хто опинився й без опалення та можливості щось приготувати на електроплиті. А після того, як ворожа ракета майже повністю зруйнувала багатоповерхівку в Дніпрі, і кількість жертв серед мирних мешканців сягнула більше 100 чоловік, я написала вірш англійською мовою. Цей вірш був криком моєї душі, в якому я просила весь світ про захист від терористів!
UKRAINE IS ON FIRE
I ask the world for help today,
My country is crying, Ukraine is in pain,
My country is bleeding each night and
each day,
Ukraine is on fire, but fight's not in vain!

We ask you for help, please, don't let us give up!
We want to survive in the coldness of dark,
We ask you for kids who are frightened by bombs.
We ask your to help stop the evil of war!

I ask you, my friends from all countries abroad,
Please, give us your hand and please, don't ignore!
Don't let in the sky death missiles, no more!!!
Help stop the agressor, who's a danger to world!
24.11.2022
З того часу ворог регулярно, переважно вночі, завдає масованих атак по всій території України. Він випускає по нашим містам і селищам сучасні високотехнологічні ракети, які дуже важко знищити. Нашим ПВО вдається знищити більшість з них. Це неймовірно гарна робота ПВО!!!
Багато хто прокидався вночі від моторошних звуків роботи ПВО, так наче гремить грім. У результаті прильотів у багатьох района міста знову було відсутнє світло, у 80% домівок відсутня вода. Це справді дуже страшно, але ми це витримаємо, ми це переживемо! Бо інакше не можна:)
МАРШ ДО ПЕРЕМОГИ
Біжіть з України, дикі орки геть,
Тікайте додому, не шукайте смерть,
Став поперек горла вам наш рідний край, -
Заюшених кров'ю оркостан стрічай!

Козацькому роду нема переводу,
У нас сила й правда в бою за свободу,
Нам пісня і віра в бою помагає,
За вільну Вкраїну від краю й до краю.

Наш народ герой, ми нескорені,
Гартували нас бомби фосфорні,
В наших венах гнів скипає й поночі,
Бій без правил йде з плем'ям овочів.

Бий гарматний грім, переможемо!
Ми рівняєм стрій й орків ложимо,
Хай холоне кров від нещадних нас,
Йдем в запеклий бій- вщент розтрощим вас.

Пройдем крізь вогонь і їдкі дими,
Наші воїни вам снують пастки
Вас затягне вир з сліз сиріт і вдів,
Помстимось за всіх, мертвих і живих!
12.10.2022
Одного осіннього дня в у селі, коли ми з чоловіком повертались до Києва з нашої дачі в селі, ми йшли через поле на автобусну зупинку і почули якісь незвичні звуки.
У небі, синхронно змахуючи крилами, летіло четверо лебедів і якось по-своєму геготали. Вони летіли дуже швидко, не клином, а поруч один з одним, вишикувавшись в одну лінію.Чесно кажучи, я вперше бачила лебедів в наших краях. А вже вдома в Києві мене приголомшила одна асоціація! Це ж як танець маленьких лебедів з "Лебединого озера" Чайковського! Зазвичай за радянських часів по телевізору показували "Лебедине озеро" коли помирав генеральний секретар партії, за зміни влади! Лебедине озеро тоді транслювали з ранку до вечора... Гадаю, ті четверо лебедів в осінньому небі - то був знак! Як би нам хотілось, щоб кривавий путінський режим впав, захлинувся, щез.
Напередодні Нового року я написала ще одного вірша.
НОВОРІЧНЕ ПРИВІТАННЯ З 2023 РОКОМ
Вечір сутінки лаштує, місяць вредний не дає:
У серпанок вбрався й сяє, у веселці виграє.
Пугач місяця злякався, гупнув в мороці і щез,
Стиха хтось постукав в двері: відчиняйте, хто тут є?

На порозі Ніч казкова, Новорічна чарівна,
Сюніч місяць спать не буде - витворятиме дива!
Відчиняйте, скоро Північ, їй годинник править лік.
Це кума моя, не знали? Мій хрещеник - Новий Рік!

Бачу, любі, готувались. Стіл святковий, все смачне,
В вогниках ялинка сяє, тільки сумно, щось не те?
Поглумився рік минулий, повно горя нам приніс.
Рік війна у нас гуляє, вештається шльондра скрізь.

Бранцям віку вкоротила молодим і запальним,
Хто попав в її обійми, не шкодує жодним тим.
Їй не жаль, вона все спише, зла розпусниця війна,
Не поверне дітям тата, мати зжуриться сама.

Ніч розчулилась на хвильку, сльози втерла й промовля:
Рік Новий вже на порозі, шлях до миру простеля.
Все минеться, час спливає, вщухне біль і ця війна.
Тост піднімем за Героїв, вип'ємо за всіх до дна.

Мій хрещеник іменинник, в Січні народився він.
Подарунок Січень має, відсіч ворогу в вогні.
Запорізька Січ і Слава в жилах наших козаків,
Хай у Січні Січ положить край безжалісній війні.

Це бажання новорічне всенародне, тому й буть!
Місяць чародій чаклує, сюніч йому не заснуть.
Побажаємо здоров'я й сили хлопцям в ЗСУ,
З Перемогою вертайтесь, знищіть орківську орду!

З Новим Роком, з новим щастям, щоб здійснились мрії всі,
Щедрого нам урожаю, і багатої куті,
Щоб на нашій Україні знову спокій був і мир,
Щоб пісень ми знов співали і хотілося усім!
15.12.2022
Я дякую Богу, що ми живі і ми у себе вдома. Ми живемо надією, що війна скоро скінчиться. А поки що, підтримуємо один одного і віримо в нашу Перемогу! Кожного дня молимось за наших захисників і за Україну!
Господи, принеси МИР на нашу землю, щоб ми знову раділи життю, сонцю, небу, співу птаків, цвітінню садів.
Вибухи не стихають на нашій землі, палають міста і села, валить чорний дим на згарищах, кожного дня гинуть люди, цебенить кров у поранених, плачуть перелякані діти, ми бачимо страшні картини смерті, моторошні докази звірств нелюдів, які мордують мирних жителів, жінок і дітей, бачимо сотні трупів і братські могили.
Господи Всесильний, зупини катів, змилуйся над нами, захисти і збережи! Досить горя і смертей! Пошли нам Мир! Прости нас і врятуй!
НАШ ВТРАЧЕНИЙ РАЙ
Вже рік як у дім наш ввірвалась війна.
Вже рік як у дім наш ввірвалась війна,
І мир розірвала на шмаття,
Рік стогне від болю земля ще жива,
Розтерзана в вирві нещастя.

Удерлася в край наш о лютій порі,
Про сенс щось верзла й неминучість,
Ракетам у небі торувала шляхи,
Шахедам прослала маршрути.

Мару навіжену не кликали ні,
Сліпа нищить все без розбору,
Не жаль цій химері ні нас ні землі,
Не лишила й місця живого.

Жорстокість безкарна цебенить через край,
Ми випили чашу всю, досить!
Війна обернула у пекло наш рай,
І горе скрізь в пазусі носить.

Про втрачений рай спомин тліє в пітьмі,
В руках загребущих зойк щастя,
В сакральнім вогні все кипить у котлі,
Й жага до життя крізь напастя!

Ми вирвемся з пекла, ми вернем наш рай!
Відродимся цвітом весняним
Любове цілюща, лиш не покидай,
Тримай оберіг понад нами.

Дай неба блакитного й світлого дня,
Здолай ворожнечу й ненависть,
Спини злобну зграю, бо захмарна ціна,
Дай миру ковток спраглим в радість.
15.02.2023
Сон 4.
7 квітня велике християнське свято Благовіщення.
Здається, й мені в цей день прийшла Блага звістка - я бачила цікавий сон...
Бачила путіна, він був в робочому одязі, зверху одягнений в якусь кухвайку. Він вийшов на хвилину до натовпу людей і почав повертатись у двері. А я голосно його покликала : Владімір! Забула уві сні як його по-батькові, згадала і знову кличу: Владімір Владіміровіч, ви куди зібрались?
Він озирнувся на мене і простягнув у руці стару фотографію. Я побачила лице його матері. Сказав, що йому треба до матері, вона його викликає, треба йти.
Далі було заплутане продовження, якісь місця, де на нього вже чекають... Але головне я вам розповіла:)
Кажуть, що сни з четверга на п'ятницю збуваються.

Сюніч, 16 травня 2023 року, в Києві було гаряче. О 3-й годині ночі всі прокинулись від вибухів. Я у вікно побачила летючі вогні як гірлянди, летіли три безпілотника, і їх збивала наша ППО.
Зранку прочитала про збиті крилаті і балістичні ракета - аж 18 штук та 9 безпілотників. Уламки попадали в 4 районах міста. Слава Богу всіх їх збили, і всі кияни залишились живі!
Силам нашої ППО вдалось збити всі цілі, навіть 6 ракет Кинжалів, і це найвищий пілотаж! Дякую нашим хлопцям, і всім хто надав нам таку високоточну зброю, яка спроможна збивати всі ракети!!!

Але спати під цей звуковий і світловий фейерверк неможливо і страшно.
Кияни живуть в таких умовах рік і 3 місяці. І звикнуть до цього неможливо.
Як неможливо прийняти той факт, що в цивілізованому світі, в 21 столітті люди не придумали нічого кращого, ніж знищувати один одного.
Щоправда, методи знищення країн і народів тепер сучасні, не те що раніше, в давнину, коли воювали голіруч зі списами або шаблями.
Зараз на наші голови летять різні крилаті ракети, балістичні, і ще якісь. Навіть безпілотники - такі сучасні дорослі іграшки, які знищують людей і міста наче граючись.
І саме болюче те, що ці дикі сучасні ігри можуть тривати роками, аж поки комусь не набридне.
А люди... А що люди... Мабуть люди комусь заважають жити або на них просто не зважають...
Я мрію про час, коли переможе здоровий глузд, коли це безумство припиниться, і коли ми в Україні знову зможемо спати ночами спокійно, і не прокидатися від вибухів!!!
Цей жахливий травень 2023 року в Києві запам'ятався мені на все життя. Ракети і шахеди в нічному небі, спалахи і вибухи, від яких здригалися стіни будинку. Спати було нереально, коли майже щоночі ворог тероризував Київ.
Під враженням пережитого я написала вірша "Зоряні війни", який одразу став піснею. Мій текст відгукнувся молодим учасникам альт-поп гурту Енджі Крейда, які написали музику і записали пісню, яку вони назвали "Київ".
Тут зоряні війни у небі щоночі
Весь травень не грім, а залізо гуркоче,
Над Києвом дощ із уламків ракети,
Помрем в епіцентрі планети.

Тут космос ворожий, він пахне металом,
Літають шахеди зловісним парадом,
Тривожні сирени волають щоночі,
Зоряні зомбі вбити нас хочуть.

Космічна рулетка, знов вибух і спалах,
Там смерть ще когось наздогнала.
Війна наче снайпер, ми живем під прицілом,
Як люди - мішені, ми дивом вціліли.

Вчувається гул чи насправді гуркоче,
Лежу прислухаючись в мареві ночі,
Ввижаються привиди в зорянім небі,
Полюють убивці в звіриній потребі.
It's Star Wars' Show in the sky every night
It's not a May thunder but metal rumbles up high,
It's Kyiv in rain in debris of shut down missiles,
Perhaps we will die in planet epicenter tonight.

The air smells metal, our space is hostile,
Shaheds fly in sinister parade in the sky,
The Air raid sirens yell loud each night,
Star zombies are keen on killing us tight.

It's a cosmic roulette with flashes and bangs,
Death has just caught here someone again,
War's like a sniper, we live in the crosshair,
We are human targets, whose survival's increadible..

Does it feel like a hum or it really rumbles,
I lie listening wary in a delirious night,
Do ghosts appear again in big shimmering sky,
Killers hunt here making more people die.
Дякую нашим славним воїнам, які боронять землю від окупантів! Господи, дай їм стільки сили і мужності, скільки треба щоб вистояти і здолати ворога!
Наш народ і наша земля єдині! Ми тут народились, і ми будемо господарями на своїй землі. Нікому не віддамо те, що належить нам по праву! Господи, допоможи вигнати загарбників! Хай наш край стане їм кісткою в горлі, щоб вони тікали звідси не озираючись, щоб назавжди забули сюди дорогу! Геть з України, дикі орки геть!
Літаки, ракети, танки і шахеди,
Позивні героїв, календар війни,
Вогневі атаки, зле виття сирени
Обстріли щоденні та нічні страхи.

Коїться жахіття, наш народ страждає,
Ніяк не нап'ється крові звір-вампір,
Щоночі руйнує будинки й вбиває,
Нищить без розбору малих і старих.

Ця війна безжальна, не щадить нікого,
Молодих скосила більше ніж старих,
І молотить далі цвіт наш і надію,
Тих, що мали б жити, - ми хороним тих.

Ми війну не звали, нам війна не треба,
Та біда велика вдарила як грім,
І народ стоїть й богатирськи б'ється
Зціпив зуби й вирве хижі пазурі.

Дай нам Боже сили до самого неба,
Щоб не марно крові стільки пролилось,
Геть прогнать русню українцям треба,
Боже, поможи нам, благаю, молю."

Наталія, Київ

"Я цей текст писав кілька десятків разів. На чотири-п’ять сторінок писав. Потім нещадно видаляв літеру за літерою. Саме ось так, натискаючи бекспейс, а не просто не зберігаючи файл. Мені ніби точно хотілося запевнитися, що все зникне. Все до останньої літери, до останнього розділового знаку. Ніби злодій, що протирає хустинкою всі предмети на місці щлочину, навіть ті, до яких він не торкався.

Я не знаю як цим поділитися. Я не знаю як про це розказати. Я не знаю, як описати свої почуття. І тому я сподівався, що я далі зможу тримати це в собі. Що ніхто і ніколи не дізнається про це. Що нікому не доведеться пояснювати, відповідати на питання, озвучувати якісь подробиці. Зрештою, пройшло вже місяців десять, може більше. Не знаю. Але мені все рівно доводиться день за днем повертатися назад, у той руйнівний жовтень. Тому мені треба це сказати. Треба це випустити з себе. Як отруту, що так довго псувала мою кров.
Я тримав ногу мертвої дитини. Просто ногу. Без нічого. Розумієте? Тіло лежало окремо під купою цеглин. А нога була у мене в руках. Холодна, вся в крові, з роздробленою кісткою. Пройшло майже десять місяців, але ще не було жодного дня, ЖОДНОГО, щоб я не бачив цю картину перед сном, або уві сні. Кожної самотньої ночі мій розум говорить до мене: «Паш, а давай пригадаємо це? Ну чого ти! Давай!» Я пробую відмовлятися, але це як з фразою «не думай про слона». Про що ви в першу чергу подумаєте? Отож…

Я був серед волонтерів, що розгрібали завали приватних будинків. Страшна картина сама по собі. Ось тут був цілий квартал з житловими будинками, а потім – раз! Лише величезна яма та купа розчавлених, зруйнованих, потрощених предметів навкруги. Від дитячих іграшок та скриньок з дорогоцінностями до холодильників та автомобілів. Все вщент. Все на підлозі. Щось просто зламане, а щось сплюснуте до неймовірних розмірів. І так повністю довкола. Крутиш головою ліворуч, праворуч, а всюди тільки руйнування та смерть. А ще дим і пил. Багато пилу.

Ми розгрібали купи сміття, де різні предмети побуту змішалися з тим, що раніше було будинком: цегла, вікна, якісь арматури, кахлі, підвіконня, полиці… От уявіть собі свій будинок. Уявили? А тепер просто уявіть що всі предмети, абсолютно всі, не на рівні очей, чи навіть рук, а валяються під ногами. Просто все що ви бачите – від стіни з блакитними шпалерами до зарядки смартфона – все на підлозі. Голова не може зрозуміти як це сталося. Секунди. І чиєсь життя ось, під твоїми ногами. Фотографії з моря, новорічні малюнки, книжки-енциклопедії, відкриті шампуні та лосьйони після гоління, літній та зимовий одяг, поламані іграшки, стакани з серванту, ті що для особливого випадку, гроші в файликах, якісь пластикові картки, візитівки СТО та ортопеда, пазли, яким ніколи в житті вже не бути складеними, настінні годинники, продукти з кухні… Дивишся на все це, що фрагментами виглядає з-під цегли, і можеш скласти якийсь портрет людей, що жили тут. Жили. Минулий час. Звичайно, минулий час. Багато чого нині в минулому часі.

Я приїхав трошки пізніше, не з самого ранку. Якийсь час усвідомлював, якийсь час чекав підтвердження чи будуть допущені волонтери, якийсь час збирався з думками, бо попередні такі «громадські роботи» дуже сильно били по моєму психологічному стану. Тобто, наприклад, я бачив таку ж іграшку, як в моїх дітей, але засипану пилом та шматками цементу, і мене одразу косило. Не те, щоб я падав без свідомості, але хотілося плакати і кусати губи до крові. Люди по різному сприймають оточуючий світ і по різному приймають реальність. Зміріться. Ми спокійно приймаємо, що хтось може любити піцу з ананасами, а хтось ні, що комусь подобається прелюдія в сексі, а комусь ні, що хтось любить собак, а хтось котів, але ніяк не можемо прийняти, що люди можуть емоційно відрізнятися від нас. Відчувати глибше, сумувати більше, занурюватися у темряву швидше. Не треба пхати їм у обличчя свій позитив, вони просто інакші, вони не стануть веселіше, якщо сказати «чого ти невеселий?». Це ж не піца з ананасами, звичайно, для чого нам поважати цю відмінність у людях?..
Так от, я був не з самого рання. Прибувши на місце мені одразу повідомили, що звідси вивезли вже кілька трупів. Пам’ятаю, що на мене ця інформація не сильно подіяла. Бо я, чесно кажучи, після побаченого ні на секунду не міг сумніватися, що люди загинули. Само собою, само собою… Я вдягнув каску, рукавиці і почав разом з усіма закидати сміттям (це тепер воно «сміття», а буквально за кілька годин до цього це було «життя») вирву від снаряду. Наші «визволителі» з росії обстрілювали місто ледь не щодня, тому страх давно вже не працював, хоч ДСНС і наголошували постійно, що можливі повторні удари, бо росіяни спеціально б’ють ще раз в те ж місце, розуміючи що нині там величезне скупчення народу, зокрема і медики, рятувальники, поліція, волонтери. Тобто всі ті, прибравши кого, можна посіяти ще більше паніку у місті і, відповідно, зробити так, щоб на наступний такий збір вже не було кому їхати. Але ніхто там не боявся. Лють та ненависть точно сильніше за страх, це я вже знаю. Вони сильніше за все. Навіть за кохання. Навіть за нього, виявляється.

Ми кидаємо у яму все. Цеглина – передаємо «змійкою» одне одному - кидаємо. Шматок шиферу – та ж схема. Якісь незрозумілі дерев’яні бруски, які колись були частиною кухні – нема часу, все викидаємо, звільняючи поверхню, бо ще можуть бути люди чи тварини під завалами. Все треба робити швидко. Час від часу хтось один з рядочку виходить, щоб віднести якусь важливу знахідку – документи там чи гроші чи якийсь альбом зі світлинами. Бо це не будівельні матеріали, це не купиш наново в «Епіцентрі». Пам’ять – це важливо. Все решта, крім цього, летить у прірву, яка, здається, не має дна. А якщо і має, то воно засмоктує у себе все, що ми туди кидаємо, бо рівень ями ледь-ледь змінюється, постійно лишаючись неймовірно глибоким.
В якийсь момент я опинився на початку черги. Тобто, по суті, за мною вибір, що саме брати першим і передавати далі. Чим саме заповнювати яму. І я раз за разом нахиляюся за новою цеглиною, шматком скла чи чимось, що раніше було сантехнікою. Це все відбувається автоматично. Тобі максимально треба виключити емоції, бо емоцій там зовсім не допомагають. Як тільки включиш їх, то взявши у руки якусь дитячу машинку на радіо керуванні одразу виключишся на кілька секунд, бо розумієш… Бо розумієш, що у неї має бути власник. Мав бути, вірніше. Враховуючи, що весь будинок нині під твоїми ногами, то… От для цього і вимикаєш емоції. Просто механіка: нахилився – взяв – піднявся – віддав. І так по колу сотні разів. Не відчуваючи втоми.

В якийсь момент я побачив ногу від ляльки. Взяв. Я дуже здивувався, що вона така важка. Бо в моєї доньки, наприклад, є ляльки і вони всі дуже і дуже легкі. Звичайно, було б дивно створювати ляльок у натуральну вагу для дівчаток, бо навряд дитина вагою в двадцять кілограмів має гратися чимось вагою у шість-сім кілограмів. І от я стою з цією ногою від ляльки і не передаю її далі. Розум, звичайно, виключений, але і він вже потроху починає розуміти. Але він намагається. Він бореться. Він дає тобі варіанти. Може манекен? Може це подушка якась? Але чому вона тоді така холодна? На вулиці ж відносно тепло, ти он ще у футболці досі… Але, всі ці варіанти, це те, що він намагається поставити прямо перед твоїм обличчям, а на фоні ти бачиш правильну відповідь. Вона одна. Там немає варіантів. Те що підкидає тобі мозок, це скоріше так, приблизно, як з дитиною, яку тобі треба відволікти, щоб покласти під ялинку подарунки, мовляв, дивись оно що там! І поки дитина довірливо дивиться у сторону, в яку ти ткнув пальцем, ти створюєш це новорічне диво. Але, на жаль, ти не дитина. З якогось віку обманювати самого себе важко. Як би не намагався мій мозок мене захистити, правду було ніяк не сховати. Я далі стояв з ногою, а звук та зображення навколо стало, немов у кліпі, де головний герой стоїть на місці, а всі решта дуже повільно рухаються, кричать, щось жестикулюють і показують одне одному.
Нарешті моєму мозкові набридає шукати виграші комбінації для захисту. Він здається. Все це відбувається протягом кількох секунд або й взагалі однієї. От щойно ти намагався себе запевнити що це шматок ляльки, а тепер розумієш, що це шматок м’яса. Шматок м’яса, який ще кілька годин тому був чиєюсь дитиною. Шматок м’яса, який ще умовні десять годин тому почистив зубки, послухав казку від мами чи батька, вдягнув улюблену піжамку з єдинорогами, вкрився з голови до п’ят ковдрою, щоб не дай Бог монстри не схопили і заплющив очі, сподіваючись їх як завжди відкрити зранку. Можливо, цей шматок м’яса дивився у вікно на дерево, тінь від якого могла лякати, можливо слухав цокання годинника, що ми кілька хвилин до того викинули в яму, вірніше те, що лишилося від нього. Тисячі варіантів, що могло відбуватися тут. В дитинстві ти віриш, що мама і тато можуть захистити тебе. Але…

В наступний момент я відчув як хтось намагається вирвати у мене з рук цю ногу. А як, як ідіот, притискаю її до себе. Не віддаю. Я не знаю чому. Розум вирішив, що розбирайтеся самі як хочете, я зробив все, що міг. Я піднімаю очі і бачу, що переді мною стоїть рятувальник, показує на мої руки і щось кричить. Але я не чую. Серйозно. Як у якомусь кіно, де перед персонажем починають крутитися якісь кадри з його життя, а весь світ ніби встає на паузу, або принаймні на беззвучний режим. В момент, коли ногу таки виривають з моїх рук, я повертаюся в цю реальність. У цю грьобану реальність, в якій я не маю бути. У ту реальність, де я щойно тримав у руках частину трупа дівчинки. У цій реальності я бачу, що там, де я щойно взяв цю ногу, темно-брунатна калюжа, яка ввібралася у решти пилу від цементу. Що там з-під цегли виглядають шматки обірваних м’язів, шкіри та кісток… Я встигаю буквально відбігти на кілька кроків і мене починає нудити. Прямо в ту яму, куди ми кидали рештки будинку. Куди ми кидали рештки життя. Символічно.

Як крізь якийсь фільтр я бачу, як туди, де щойно був я підбігають дснсники та лікарі. Я бачу як вони відкидають решту шматків цегли та кахлів. Я бачу, як вони витягають неживе тіло дівчинки. Маленької такої. Років семи-восьми. Я не бачу її обличчя, я не бачу у що вона одягнена, не бачу довжину її волосся, я не бачу нічого. Жодної деталі. Я продовжую блювати, але для чогось і продовжую дивитися далі. Я досі, досі ніяк не можу повірити в те, що я бачу. Ніяк не можу зрозуміти чому ця дитина перетворилася на… ніщо? Не можу зрозуміти за що. Не можу зрозуміти. Нічого. Ніяк. У голові стільки думок одночасно, але й досі продовжує нудити. Разом зі сніданком, здається, з мене виходять і всі ці думки. Дуже неприємно, але стає легше. Хоча, що таке «легше» у цій ситуації?
Та найстрашніша думка, за яку мені дуже соромно, але я ніяк не міг її позбутися, звучала у мене в голові, як мантра, як молитва. Я відганяв її від себе, розуміючи що не маю жодного морального права на неї, але вона продовжувала і продовжувала звучати у скронях, як платівка, що заїла. Всередині хтось не моїм голосом повторював: «Хоч би її батьки загинули, хоч би її батьки загинули, хоч би її батьки загинули…» Бо я не можу уявити себе в цій ситуації, як батько. Ніяк не можу. Думаю, що я б шукав смерті з першої секунди, якби побачив таку картину. Я б не хотів жити. Я не уявляю як можна з таким жити. І я не уявляю для чого. Нема для чого. Абсолютно. Ви можете хоч сотні разів намагатися мене переконати, але ні. Нема. Просто ти можеш це розтягнути на деякий час, поки твоє серце саме не підкосить тебе в якийсь момент через таку кількість болю та чорноти всередині, але для чого чекати? Для чого розкривати зранку очі, розуміючи, що те, що ти любив найбільше, тепер десь закопане на глибині кілька метрів у землі? І особливо, розуміючи, що це сталося просто так. Що це не було заслужено, що це не було кармою чи долею, що це не було справедливо чи що? Просто хтось вирішив, що може вбивати – і вбив. Все. Жодних інших причин. І для чого жити у цьому світі, де тебе більше нічого не тримає?

Батьки теж загинули. За кілька днів, коли я повернуся туди знову допомагати прибирати наслідки, на тому місці я бачив хрест з фотографією всієї родини. Всієї родини, яка зникла за кілька секунд. З фотографії вони посміхалися і затискали доньку, що була в якомусь новорічному костюмі принцеси, в обіймах з двох сторін. Їх очі, навіть через таку трошки вибілену на сонці глянцеву світлину, світилися щастям. І великою любов’ю. Чи може лють бути сильнішою за любов? Може. Бо от була любов і лишилася тільки на світлині, а лють у серці назавжди. Її звідти не викоріниш. Ніяк.

За півгодини після моєї «знахідки», я повернувся до роботи. Попив води чи чаю, навіть не пам’ятаю. І продовжив далі монотонно кидати цеглини у яму. Людям, які підходили і питали чи все добре, я відповідав, що так, все добре. Щоправда дуже високим голосом і ковтаючи слину, що блокувала горло. А ще розмазуючи брудними рукавицями сльози по щокам. Але треба було далі робити. Я знав, де я. І знав, що можу побачити. З тих пір світ чорно-білий.

Ще годин п’ять я продовжував це робити, а потім поїхав додому. Весь у пилюці та з руками, що тряслися. Пам’ятаю, що коли відпустив кермо, то на долонях були глибокі червоні сліди, бо я нічого не відчував. Не відчув і те, як стиснув кермо. А ще я боявся потрапити в аварію, бо кілька разів мозок відлітав кудись, повертаючись лише за секунди до аварійно небезпечних ситуацій.

З тих пір щоночі я бачу це. Я не міг нікому розказати про це. Я намагався, чесно. Я намагався поділитися з родиною, з друзями. Але кожного разу, коли я лише підводив до цієї розмови, горло ніби відмовлялася випускати звуки з себе. Я починав задихатися, мене починало нудити. Я був змушений мовчати, інакше я просто б задихнувся. Це правда, це не якась там фігура мови. Замість звуків з рота звучав просто якийсь скрип, ніби хтось відкрив двері у дуже старій будівлі. Як у фільмі жахів. Я намагався комусь сказати, але не міг. Як тільки я починав про це писати, руки відмовлялися стукати пальцями по клавіатурі, а якщо і виходило, то думки не збиралися разом. Ніби у грі, де ти маєш ловити якісь предмети, а вони з кожною секундою все збільшуються і збільшуються у кількості. І у цій грі немає кінця. Кінець – це той момент, коли ти просто вже не встигатимеш збирати все докупи. Як про це говорити? Як про це розказати правильно? Хіба є хоч якесь «правильно» у тому, коли розповідаєш про смерть семирічної дитини?

Я думаю про неї постійно. Ким вона могла стати? Юристкою? Журналісткою? Консультанткою у магазині парфумів? Контролеркою у кінотеатрі? Стюардесою? Домогосподаркою? Які б предмети у школі були б її улюбленими? Географія? Математика? Історія? Фізкультура? Хімія? З ким би вона пішла на випускний? В якій сукні? Чи залишилася б вона в місті чи поїхала? Чи вміла б вона добре співати в караоке з друзями? Чи читала б вона жіночі романи? Чи ходила б в тренажерний зал? Чи дивилася якісь ролики в ютубі? Чи відкрила б вона якусь нову планету? Чи стала б вона хорошою мамою? Чи пощастило б їй з чоловіком? Чи був би у неї взагалі чоловік? Чи полюбила б вона колись овочі? Чи кермувала б вона машиною? Чи любила б вона зиму? Чи відправилася б вона у подорож до Шрі-Ланки? Чи любила б вона сухе вино? Чи мала б вона якийсь особливий кулінарний рецепт, секрет якого намагалися б всі дізнатися? Чи слухала б вона BTS чи панк-рок? Чи була б вона щасливою у цьому гнилому та бридкому світі?

Прокручуючи ці питання один за одним, я розумію, що відповідь лише одна. І відповідь ця - вона мертва. А значить, всі ці питання не мають сенсу. Бо росія вирішила, що сім років – це достатньо для цієї дівчинки. Що це її фінал. Крапка. Можливо, вона б вигадала ліки від СНІДу, а може б і завагітніла в 15 років від незнайомця у клубі. Невідомо. Цього ніхто не дізнається вже ніколи. Життя її обірвалося в один момент. Як павутинка, яку павук робить днями, а її за секунду змітають під час прибирання. Раз – і нема. Тільки дерев’яний хрест з фотографією. Та якісь лампадки під ним на купі мотлоху.

Мені ледь не щотижня доводиться відповідати на питання: «Чому, якщо мені так погано, я не поверну родину назад з-за кордону? Чому не орендуємо квартиру десь у Львові, Івано-Франківську чи Луцьку?» От саме тому. Я бачив, що буває. Я бачив смерть. Я бачив, як згасла людина, яка не встигла навіть як слід зажевріти. Як за клацанням пальців – клац! І все. Ніби це не життя взагалі, а гра у «Sims», де коли тобі набридло грати, то будуєш басейн навколо свого персонажа і чекаєш поки він помре, бо не вміє плавати. Одна довбана російська ракета, за яку заплатили якісь колишні мої чи ваші друзі, і все. Тому, я думаю, що і батьки цієї дитини говорили, що вони в безпеці, обіцяли, що все буде добре, цілували на ніч та говорили, що її береже янгол чи ще хтось. Ніхто не чекає, що це буде саме він. Це було б реально дивно, якби хтось знав, що саме в нього прилетить наступного разу. Цього ніхто не знає. І ніхто не вірить, що наступним може бути він. Ця родина теж не вірила. Але на місці їх будинку нині порожнеча, закинута сміттям яма та хрест. А самі вони десь на кладовище. І говорити про них будуть хіба що родичі чи люди, що будуть проходити повз могилку і дивуватися, чому роки життя дівчинки такі нетривалі.
В мене давно немає якихось напівтонів і толерування. Світ став чорно-білим. Нема часу розбиратися у відтінках сірого. Викладаєш пост «живу-кайфую» - іди на хуй. Викладаєш сторіз з російською музикою – іди на хуй. Не знаєш на якому ще європейському пляжі сфотати свої сідниці – іди на хуй. Захищаєш російську мову – іди на хуй. Розповідаєш, що хтось тут сам винний – іди на хуй. Все просто. Ці люди зайві. Можливо, колись до них дійде. Але я не хочу цього чекати, надто багато часу треба їм для розуміння. У мене стільки нема. Якщо ви не розумієте, що цим всім ви толеруєте смерть, кажете їй: «Так, так, будь ласка, вбивай там всіх, поки я тут тусуюся далеко», то це ваші проблеми. Я навіть не буду пробувати вам це пояснити. З того дня в мене все якось простіше. Є добро і є зло. Я бачу хто робить добро, а хто зло. Так само бачу і тих, хто робить вигляд, що робить добро, але по факту це або «галочка», або зло. Мені довіку жити з побаченим і відчутим, але вас у своєму житті мені точно не потрібно. Вистачить гівна вже. Існуйте у своїй реальності, де можна насолоджуватися і не треба діставати із завалів мертвих дітей.

І ще велике прохання. Мені було важко це написати і сказати. Для цього мені знадобилися десяток місяців, десятки тисяч витертих слів, десятки істерик, сотні безсонних ночей і нерозуміння найближчих. Я чесно, не хочу про це говорити. Я не зможу про це говорити. Тому, будь ласка, навіть не пробуйте зі мною про це заводити розмову. Я це все написав для того, щоб ви розуміли, що це поруч. Дуже близько. Навіть якщо ви у безпечному місці, де працюють клуби, можна гуляти спокійно алейками, кататися на атракціонах у парках, збиратися на природі, плавати на байдарках, ходити у IMAX-кінотеатри, а тривоги там звучать раз на тиждень, то пам’ятайте, що це не означає, що ви у безпеці. Все це може змінитися у один момент. І якщо надто розслабитися і забутися, то воно зміниться для багатьох і безповоротно. А цього не можна допустити. Ніяк. Інакше десятки тисяч смертей будуть марними. І ця дівчинка тоді померла просто так…"

"Бабусі про підрив не казали. Дача в Коханах - це проект її життя. Клаптик землі, перетворений з пустелі на квітучий сад.

Я памʼятаю, як там копали фундамент під будиночок. Мені було десь 5. Все своїми руками, все-все.
Як довкола ще були якісь болота, і я ловила та носила бабусі жаб і вужів, аби вибісити її як слід.
Як бігала запилюженими вулицями зі зграєю бездомних псів, викручуючи їм кліщів.
Як проводила години на Лимані, уявляючи себе чайкою Чоллі, а потім амазонкою Вайро.
Як ласувала салатами, приготовленими тіткою з того городу.
Як треба було дуже ретельно все поливати, а воду на полив давали по годинах, а я поливала неретельно, тож мені не довіряли. Пізніше придумали цілу цистерну для поливу, куди збирали воду.
Як спека була така тяжка, що неможливо знаходитися на вулиці.
Як, вже старшою, мандруючи автостопом в Крим абощо, заїжджала туди на гостину, бо там завжди хтось був.
Як ходила ловити рибу кудись в бік Голої Пристані.
Як ми їли кавуни.
Як вночі можна було дивитися на величезні зорі чорного херсонського неба. Головне - коли комарі спадуть. Ох, комарі...
Як ходила пісяти розпеченим бетоном за будиночок.
Як сварилася і дружила.

Бабуся після інсульту вже рік не там, евакуйована на Хмельниччину. Рідні брехали їй, що Херсон заливає дощами, а отже все, саджене так дбайливо роками, обовʼязково дочекається її повернення.
Ще одна недосказаність не нашкодить. Нехай для неї Дача все ще стоїть квітучою оазою, сповненою спогадами і любовʼю."

Анастасія, Херсонська область

"У мене є одна подруга, яка каже що "якби ти тоді не подзвонила, то ми б так і спали". Найгірше з моїх життєвих досягнень- стати людиною, яка сповістила про початок війни прекрасній молодій сім'ї, їхньому малюку...

Ще трохи часу і ми разом сидітимемо в підвалі. Я з жахом спостерігатиму як чоловіки згуртовано прибирають і готують для ''ночівлі(?! Вже зранку думки про ніч???) Інші підвали будинку. Чоловіки тягають мішки з піском і затуляють ними вікна підвалів. Деякі жінки - ''переселенки'' ще 2014- не жалкують і викидають з вікон диванні подушки. Діти невпинно хочуть на майданчик. Діти хочуть дуркувати. Їх ще не лякають гули літаків, бо звичні до низьких Мрії чи Руслана. Десь над нами їхні повітряні траси. Зараз це мені зовсім не приємно, бо поряд Гостомель.

Мені страшна ця згуртованість і будування цих укріпних і ''протитанкових'' загромаджень. "Протитанкових!" Вже тоді зранку я почула слово. "Протитанкові'' загромадження у наш двір, де важко розїжджається машина з хлібом місцевого магазину, у двір, в якому майданчик дитячий займає переважну площу прибудинкової території?

Десь близько 11 години до 18 вечора ми безперервно в підвалі. Саме тоді я останній раз дивилася у вікно, зацапане пальчиками моїх дітей. Саме тоді я вперше побачила чорну зграю вертольотів: один, другий, більше 10 ... біжимо! Спускаємося в підвал...через певний час лунає пропозиція чи наказ: "якщо до нас заходять у двір, то всі піднімаємося на чердак і мовчимо''... я ніколи не зможу забути ці слова...О 18 годині ми вийшли з підвалу. Швидко перемовляємося з друзями і мешканцями будинку. Зовсім біла і розгублена стоїть подруга, вдивляєтьмя на мене і питає: "чого ви бл@ть з дітьми ще тут?! Вони вже близько. Це не люди".

Ми встигли тоді виїхати. Коли вивернули з двору, то на вулицях Ірпіня все було так як завжди: новий світлофор яскравий біля парку, сам парк, в режимі працюють світлофори, над центром світяться ще новорічні вогники. А в Стоянці ми станемо під гради. Але ми виїхали."

Олена, Київська область

A description of wedding customs and wedding songs from the Lemko region of Ukraine as told by Pavlo Kril' for the course Ukrainian 499.

A description of the midsummer customs of the holiday Kupalo with transcription of songs collected from various informants with musical scales for the course Ukrainian 499.

Audio Recordings, photos of Lahola in various environments, photos from concentration camps, photos from social events.

The file consists of Ivan Lahola’s documents: official certificate, Personal Identification card for civilian internee of Mauthausen, Certificate of Membership, a cheque from Bankers Trust Company, Ivan Lahola’s Certificate of Canadian Citizenship; letter from Ukrainian Cultural and Educational Center, Claims Conference Questionnaire, letter from United Nations Office of the High Commissioner for Refugees, letter from WIZO Organization of Edmonton, letter from United Restitution Organization for Canada, letter from Department of External Affairs; communication between Combe Horwitz and Embassy of the Federal Republic of Germany, documentation from Jewish Federation of Edmonton regarding Edmonton Holocaust Documentation project, documentation on the assignment of claims.

The file consists of the letters from the German Federal Office of Administration, and other documentation from Germany, letters from the German Federal Ministry of Finance on compensations to victims of persecution; letters from state insurance company in Hamburg; Confirmation of insurance periods for Lahola from Munich local health insurance company; letters from Human Resources Development Canada regarding Lahola’s Retirement pension from Germany, Documents required for social security applications to Germany, short message from Office for reparations in Germany; letters to lahola from WIZO Organization of Edmonton; forms for state compensations; letters from Social Court in Germany regarding state compensations; letter to Lahola from Krynytski from Ottawa; personal letter from Kardash to Lahola; letter and Affidavit from notary public Peter Savaryn; letter from Dmytro Kupiak to Lahola; Medication profile from Royal Alexandra Hospital; Agreement on Social Security between the Federal Public of Germany and Canada; Notice on the claims; Lahola’ copied documents certified by notary public; Application form for non-jewish survivors; brief biography of Lahola; Certificate of Life and Citizenship; Letter to Lahola from the UN High Commissioner for Refugees; Lahola’s application for Foreign benefits.