Showing 10733 results

Archival description
5192 results with digital objects Show results with digital objects
File · 2023-05-27
Part of Writings from the War project

"Вибачте, це буде довгочит. Доба з життя на війні.

Точка старту — на околиці прифронтового містечка. Висуватися маємо по черзі трьома маленькими групами по 7-8 людей. Нові позиції — в повній дупі. Але ніби друга лінія.
Штаб запевняє, що там раніше не було ніяких позицій. Просто порожня лісосмуга. Нам треба окопатися й закріпитися. Сапери їдуть в кожній з груп, аби забезпечити їм безпечний прохід.
Стартує перша група. За пів години друга. Я чекаю зі своєю третьою. Поки чекаю, біля нас починають зупинятися автівки. З них просто на асфальт вивантажують хлопців з важкими пораненнями та скляними очима. Хлопців, удвічі молодших за мене і вдвічі ширших у плечах. Хтось лягає на траву, хтось сидить на асфальті. Мовчать. Дивляться одночасно за горизонт і кудись углиб себе. І це страшно.
— Хлопці, я медик. Допомога потрібна?
Не чують. Підходжу по черзі. В одного тече з-під турнікенту — намотане кітайське гімно. Накладаю поряд нормальний. Кровотеча зупиняється. Інший відштовхує мене руками: "Не чіпай мене!". Відходжу до іншого. Зрізаю штанину, з-під якої тече. Уламкове. Але можна обійтися бандажем.
Потрошку починаємо спілкуватися. Це і є ті, в кого за спиною ми мали будувати другу лінію. Останні. Тепер перед нами нікого немає.
— Скільки вас? — ледь чутно питає хлопець з мертвими очима.
— Три відділення.
— Ви не втримаєте. Ніяк. До вас навіть в окопи заходити не будуть. Роз'їбуть з арти. Не їдьте. Нас не змогли евакуювати. Ми повзли майже добу, поки нас знайшли.
Чіпляється за мою руку.
— Чуєш, говори з командиром. Не їдьте...
Розвідка , яка заводить наші групи, і евак для хлопців приїжджають майже одночасно. Короткий дзвінок командуванню, підтвердження наказу, незважаючи на зміну обставин. Хлопці зі скляними очима вантажаться в евак. Ми — по своїх аватівках. Розвідка турботливо намагається замінити мене на когось іншого. Але добровольців немає. Та я й не планую лишатися. Там — мої хлопці. Мій чоловік, мої побратими. Якщо дістануть поранення — я маю бути поряд. А там — уже як пощастить.
Летимо по розтрощеній дорозі, намагаючись лавіювати між ямами від снарядів та підбитими автівками. На ходу вилітаємо з автівки й одразу падаємо за горбочок: розриви ліворуч, праворуч, неможливо зорієнтуватися, що саме. Бо прильоти накладаються один на одний суцільною канонадою. Автівка, не зупиняючись ані на секунду, робить розворот і летить в зворотному напрямку.
...Вітаємо в пеклі.
До початку посадки — метрів 700 полем. І ще метрів 800 самої посадки треба перевірити. Бігом, бігом. Дистанція. Прильот — упали. Підскочили. Бігом, швидше. Прильот. Ще швидше. Дерева. Всі живі? Добре. Видихаємо...
Хлопці з роти лежать, намагаючись злитися з землею. Криє з усіх боків. Я обережно починаю заповзати в посадку.
— Поки я не скажу рухатися — до мене не підходити. Заходити чітко по моїй стежці. Там біля вас двохсотий. Не чіпати. Це не наш. І взагалі нічого не чіпати. Ніякі ніштяки не збирати. Зрозуміли?
Посадка геть не схожа на "просто лісосмугу на другій лінії". Суміш завалених снарядами дерев і гілок, чиїхось речей, якогось залізяччя, землі й ще незрозуміло чого. Ну, як є. Лежачи. По гілочці. Зі щупом.
— Отут. Заходьте по моїх слідах. Від дерева до дерева — чиста смуга. І бігом копайтеся. Щілину і нори. Не встигнете — загинете.
— А в мене лопати немає...
— Ти, блядь, чим думав? Ножа бери. Ножем і руками. Виходу немає. Ти або вкопався, або труп.
Трупом бути не хочеться, тому коли я вдруге перебігаю їхню точку, бачу, як хлопець із шаленою швидкістю риє собі окоп ножем.
— Шторм, Шторм, на зв'язок. Ви там як? Я своє зробила. Ви як?
Виявляється, що перша група не тільки вже почала копати, а ще й знайшла в посадці сюрпрайз — окоп з дружнім підрозділом. Дивом не поклали один одного. Бо їм так само впевнено сказали, що посадка порожня.
На радості, що прийшло хоч якесь підкріплення, саперів люб'язно запросили до себе в окоп, чекати, поки можна буде вибратися на базу.
Хай ручки не болять у того, хто копав. Кілька ходів і навіть кілька ніш, у які можна сховатись, якщо вже зовсім поливають.
"Зовсім поливати" почали майже одразу. Над окопом застигла ворожа пташка. Потім ще одна. Потім позицію почали розбирати на частини.
— База, база, дайте підтримку артою. Нас криють.
— Робимо, що можемо.Тримайтеся.
Ми тримаємось і рахуємо. На кожен постріл з нашого боку в зворотний бік летить 25-30 снарядів.
— Де в них, цікаво, снарядний голод? — спокійно цікавиться сивий чоловік поряд зі мною. Він, як і я, з Києва. Ми швидко знаходимо спільних знайомих, і нам комфортно поряд. Десь за дві години він загине. А поки всміхається й намагається пригостити мене снікерсом.
У рації чутно, як панікує хтось на іншому боці посадки. Вони бачать, як відходить ще один дружній підрозділ із флангу.
— Нас тут взагалі скільки?
— Ну, нас шестеро. А вас скільки зайшло?
-— Двадцять вісім. З них троє — сапери. У нас навіть бк із собою немає. Ми на розвідку йшли. Так, по парі магазинів. Решта — саперні ніштяки, але тут вони не згодяться.
Пташка над головою висить низько, але немає кута, під яким реально дістати. Висунути ж голову — неможливо. В край бруствера летить стрілкотня, земля гуде від розривів.
— Ото вони щедрі... Чуєте? Це танчик. А вночі градами закидали. І птурів не шкодують по піхоті-то. Це ж які гроші зараз на нас витрачають... І не можуть не бачити, що нас тут три десятки людей з калашами. Цікаво: як ми звідси виходити будемо?
— Та ніяк, по ходу. Займаємо кругову оборону. Що там у кого лишилось?
Один за другим просто на бруствер кладуться постріли із СПГ. Вилізати нема куди — наш край посадки за лічені години викошений ущент.
...Спалах перед очима. Одночасно удар молотом по голові. На кілька секунд відключаюсь. Приходячи до тями, бачу, що поряд лежать четверо людей. Один стогне, інші мовчать.
— Хімік, що в тебе?
Із сусіднього крила окопа чую його голос, але нічого не розумію, крім того, що живий. У вухах гуде. Картинка перед очима мерехтить.
Найближче — Влад. Засипаний пилюкою, в розколотому шоломі, по вуху тече кров. Намагаюся зсунути його з місця в нішу. Майже нічого не розуміє, але інтуїтивно відштовхується ногами, допомагаючи. Живий. Добре.
Ще двоє явно дихають і рухаються. Навіть матюкаються. З ними потім. Мел лежить на животі і стогне.
— Мел, ти мене чуєш?
Не можу сама до нього дотягнутися. Навколо навалено рештки рюкзаків, понівечені калаші, уламки гілок.
— Допомагайте. Ну! Хлопці! Не стоїмо. Переверніть його. Я не впораюся. Не стійте, бля, рухайтеся.
Перевертаємо на спину. Під ним калюжа крові. Броник мокрий наскрізь, кров на губах. І очі, які не можуть на мені сфокусуватися.
— Тягніть його в нішу. Треба броню знімати. Та посуньтеся ви! У вас максимум — легка контузія. Дайте йому шанс.
— Мел, дивися на мене. Говори, чорт тебе роздирай!!!
Знімаю броню, намагаємося розрізати одяг. Неушкоджена грудна клітина, але крові — відро. Я очима бачу, як він умирає. І розумію, що скоро доведеться сказати вголос "Мел — 200".
— Не кидай мене, - ледь чутно шепоче він мені.
Обіцяю добити просто зараз, якщо не припинить молоти дурню.
Нарешті дивом намацую дірку над ключицею, звідки б'є фонтан. Туди зручно поміщається палець. Тисну. Кровотеча зупиняється.
— Не сьогодні, Мел. Не сьогодні...
Решта розгублено дивиться на мої спроби. Влад усе ще не може прийти до тями.
— Хімік, викликай евак. У мене важкий. Чуєш?
— У мене теж. Надаю допомогу. Евак викликав.
Намагаюся знайти аптечку Мела — десь відірвана. Мій наплічник чи то розірваний, чи то заритий. Не можна так робити, але розпаковую свою аптечку — там на трьох вистачить.
— Дістаньте мені хтось гермостатики і бандаж. Дайте в руку.
Ніхто не розуміє, чого я хочу. Знову матюкаюся. Намацую сама, розриваю зубами. Щільно тампоную отвір. Притискаю.
— Хімік, ти зі своїм сам упораєшся?
— Ні.
Чорт.... Беру Владьку за руку, кладу їх Мелу на рану.
— Тисни. Щосили. Ти мене розумієш?
Киває. Тисне. Молодець.
— Я повернуся. Тільки не відпускай.
Знов здригається земля навколо. Летить земля і щепки з дерев.
У сусідньому рукаві окопа Хімік намагається накласти турнікет сивому чоловіку, який пригощав мене солодощами. Той сидить, прихилившись спиною до стіни окопа.
— Кладемо. Я так не бачу. Ну! Давайте! Він важкий.
Хлопці рухаються, як зомбі. Але на крик і погрози реагують.
Чорт. Там не нога. Там розірваний пах. Краї рани навіть не бачу. Він ще живий. Дивиться на мене й ніби навіть усміхається. Леплю якусь дурню про "розповім потім дружині, що я тебе голяка бачила", поки зрізаю штани і труси, одночасно намагаючись затампонувати пахову артерію.. Вже бачу, що це марна справа, бо розірвані кишки. Але він усе ще живий і дивиться на мене. Навіть ковтає знеболення .
— Хімік, тримай тампонаду, мені Мела перев'язати треба. Як евак?
— Шукають.
Влад тримає гемостатик на рані так міцно, що я диву даюся, враховуючи, що він сам майже без свідомості.
— Бандаж. Я сама не накладу. Припідніміть його трохи. Давайте.
— Мелік, тримайся. Не спи, гадюка. Нам ще до еваку дістатися. Будь з нами.
Місце незручне. Два бандажі. Три бандажі. Ніби ок.
— Бігом усі випили пілпаки! Чого я нагадую?! І знайдіть аптечку Мела, запхайте в нього пігулки. Він ковтає. Води дайте запити. Я — до Хіміка.
Сивий чоловік лежить, дивлячись у небо. Хімік тримає тампонаду. Він бачить те саме, що й я. Перевіряю дихання і пульс. Невідомо кому кажу вголос: "Час смерті — 16:01"
В окопі лишаються четверо контужених, один важкий, один загиблий, двоє переляканих, але цілих, і Хімік. Перелякані несуть щось про "ми тут усі загинемо". Хімік спокійним голосом повідомляє, що якщо вони допоможуть винести пораненого, можуть валити разом з еваком. Це не його підрозділ. Їхнього командира вбито тільки що.
Нарешті можу подивитися Влада. Голова ціла, вухо розірване, критичних кровотеч немає, кінцівки цілі. Решта — потім. Неважливо. Рухатися можеш? Усе розумієш? Добре. В нас попереду купа планів. Пам'ятаєш? Хер ми сьогодні загинемо.
Оживає радейка. Евак виїхав. Чекати не буде. Дорога птуриться активно. Встигнете заскочити на льоту — забираємо важкого й контузії.
— Хлопці, швидко. В нас 20 хвилин бігом. Якщо пощастить. Перекладаємо на ноші. (Господи, дякую, що вони в мене є!) Кидайте все, що зайве. Нам — бігти.
Десь на краю свідомості з'являється думка, що за кинуту зброю ми огрібемо по поверненню. З'являється і зникає. Бо відкопувати її залишки, втрачаючи час, — це дурня. Головне — дотягти Мела. Іншого шансу у нього може не бути.
На виході з окопу ставлю Хіміку безнадійне запитання, на яке розумію відповідь і так :
— Може, ти з нами? Що ти зробиш один?
— Наказу залишати позиції не було. Я залишаюся.
Обіймаю його від усього серця. Мені соромно його лишати самого, але ми вже не бійці, а обуза.
— Чуєш, Хімік, я маю за честь служити з тобою поряд. Я хочу, аби ти це знав. Хай чим це закінчиться .
(Хіміка поранять у ту саму ніч. Зможуть евакуювати з розтрощеними ногами. Але позицію він утримає до заходу іншої групи.)
Ми йдемо по полю поміж прильотів. Уже не намагаючись падати й чекати. Бо: або ми встигнемо, або Мел помре. А я йому обіцяла, що це буде не сьогодні. Намагаюся підштовхувати тих, хто попереду, і контролювати Влада, який замикає. Він увесь час намагається знепритомити, але вперто рухається. Я вірю, що він зможе. Що ми всі зможемо.
Щільність обстрілу така, що здається, ніби ми біжимо крізь залізно-вогняну зливу й не зрозуміло, чому все ще живі.
До еваку ми добігаємо якраз тоді, коли він розвертається. Майже на ходу пхаємо ноші на сидіння, поряд сідає Влад. Дякувати Небу, він не бачить того, що бачу я: на моєму місці в кузові двоє "переляканих". Мені місця не вистачить.
Б'ю рукою по автіці, даючи знак, щоб рухалася. Кричу Владькові, що обов'язково повернуся, сподіваючись, що він мене чує.
— Ану бігом до нас!
Це розвідка. У них там схованка на кілька людей. Навіть не одна.
— Давай, давай, у бліндажик. Не маяч. Красуня ти наша. Виберемося.
У бліндажику вже сидить хлопець з дружнього підрозділу з пораненням ока. Він не може зв'язатися зі своїми, тож будемо якось витягати ми.
— Ану покажи око! О! Уламочки. Та не лізь ти туди пальцями! Щиток є? Нема? Господи, хто вам все це комлектував. Тримай мій. Зараз зафіксуємо. У тебе хоч пластир і бинт є? Давай сюди.
У бліндажик, у якому і так ледь вміщаємося ми двоє, вламується величезний молодий хлопець. Підкріплення на позицію. Чекати темряви, аби зайти.
Я бачу, як йому страшно. Насправді. Але він усе одно сповнений рішучості. Питає, як краще дістатися, перепаковує рюкзак — уже зрозуміло, що спальник, каремат і купа консервів — це зайвий вантаж.
Знов пташка. Просто над бліндажиком. Починаються прицільні прильоти. Накати над нами здригаються, але тримаються. Разом з накатами здригаються хлопці. Той, що з пораненим оком, відверто панікує.
— Не ний. Чуєш? Ми майже вибралися. Не зможуть забрати — вночі вийдемо пішки. Там кілометрів 7-10. Подолаємо. Не ний.
Той, що молодший, мовчить і лише дивиться.
— Тобі страшно?
— Звичайно, страшно. Я ж не дурень. Але я піду. Там хлопці.
— А тобі рочків скільки?
— Двадцять чотири.
Знов бахкає просто по бліндажику. Він інстинктивно ховає мені голову в коліна, а я інстинктивно гладжу його по касці.
— Дивись на мене. Ти — молодий, міцний. Я — вдвічі старша. В мене спина майже не працює. В мене зайва вага й слабкі ноги. Я впоралась. І ти впораєшся. Я в тебе вірю.
Усміхається.
— Ей, красуне, лови!
У бліндажик влітає шоколадка. Це розвідка з сусідньої дірки намагається мене підбадьорити.
— Ви цигарку мені кинули б, — намагаюсь обнагліти я, але черговий прильот перекриває мій голос.
— Живі?
— А то! Сонечко сяде — спробуємо прорватися. Ти добіжиш до автівки?

Я добігла, до речі. І автівка летіла, як шалена, по дорозі, де майже не лишилося вільного місця поміж палаючих розбитих автівок. Це потім я дізнаюся, скільки екіпажів не змогли прорватися. Потім.А зараз ми летимо дорогою життя.
Стабік.
— Це не моя кров, це побратима. У мене дрібні уламки та контузія. Дайте зв'язок. У мене чоловік і побратим десь у лікарні. Мені домашніх треба набрати. Та нікуди я не поїду. Я норм. Мені моїх треба відшукати.
Але хто буде тут вже слухати контужену, правда? Я для них вже не боєць, а пацієнт. Лікарі — вони такі...
Я це все до чого. Це не щось надзвичайне. Це звичайний робочий день на передньому краї. І якщо ви не тут, ви маєте змогу підтримати тих, для кого це — буденність.

Отримувач: БО “БФ “СВОЇ”
Код ЄДРПОУ: 39293651
IBAN: UA883052990000026004015002735
в АТ КБ “ПРИВАТБАНК”
Картка: 4246001030029122
@СВОЇ
Лише за тиждень з цього рахунку було сплачено майже чверть мільйона. На кісткові імпланти для поранених.

Карта 4149609014791422 (Ірина Гук/ Приватбанк – тактична медицина). https://leleka.care/donate
Якби не вони - мені не було б чим надавати допомогу. І не тільки мені.
Зробіть репост, якщо не важко."
Леся, Донецька обл.

File · 2023-05-25
Part of Writings from the War project

"Ця історія почалася дивно. На меседжер у ФБ мені написав незнайомий чоловік. Одразу по справі - він військовий і потрапив в мою квартиру через воєнну необхідність ( а я тільки десь в коментарях написала, що дуже зручний в мене балкон - все місто прострілювати можна).
Він писав, що вражений бібліотекою української літератури, яку не очікував побачити в бахмутській квартирі. А він історик, тож, цікавиться.
Знайшов на дзеркалі якийсь мій бейджик, за яким ідентифікував власницю житла, а потім - мої власні книжки репортажів десь на підлозі ( мабуть, купувала для подарунків, бо то тому, то тому хочеться від автора) І книжку Сашка Добровольського з автографом, яка лежала на робочому столі.
Він запитав дозволу взяти ту книжку про УПА на Донеччині і мої книжки - почитати з побратимами. А може, колись і автограф в мене взяти, чо уж там) І запропонував щось забрати з квартири, що мені важливо, коли наступного разу зможе туди дістатися.
Надіслав мені фото зали і коридору- ми змогли вивезти меблі та дещо з техніки, вікна вже були вибиті, але це буда вона - моя квартира...
Я попросила забрати архивні документи, що залишив моєму сину мій батько, коли Арсеній писав роботу на МАН про історію Бахмута через кілька поколінь нашої родини. Якось не здогадалися ми просити вантажників шукати папери, коли вони під гуркотом обстрілів вивозили меблі.
Через тиждень Микола зміг зайти до квартири. І забрав теки з документами. Написав мені про це. Ми обговорювали книжки і патріотизм на Донбасі. Я не писала про це на загал, бо ймовірність використання мого балкону для спостереження чи обстріліа залишалася.
А ще через тиждень моя квартира повністю згоріла. Наш двір було окуповано.
А Микола мовчав.
Сьогодні на НП мені прийшла посилка з документами... Вона та ці фото- остання частинка. Все інше попіл.
Микола вийшов з Бахмута живим. І шеврон - на згадку."
Єлизавета, Донецька обл.

File · 2023-05-23
Part of Writings from the War project

"Вже декілька разів хотіла написати пост і не вдавалося. Просто почитайте це.
— Уяви нас три сімʼї в одному домі. Скрізь стріляють. Ми під обстрілами постійними з дітьми. На нервах в усіх жінок пішли місячні. Ні прокладок, нічого. Виходили на вулицю підмиватися снігом. А що було робити?
— Ми виізджаємо на евакуацію. Наша машина остання. Коли їхали танки російські, повалили всі дерева. Чоловік вийшов з машини, відкидати ці дерева, бо машиною не проїхати, а я мала сісти за кермо. Я все забула. Я в стресі забула де тормоз, де газ. Я кричу йому сідай за кермо, бо я не можу. Я вибігла і відкидала ті стовбури, чоловік з дітьми проїжджав, а я на ходу заскакувала в машину під свисти куль і череду автоматну.
— Уяви ми їдемо з Озер (це село біля Гостомеля геть практично біля аеропорту) по цій вулиці. І все на власні очі бачимо: трупи, розстріляні машини. Мене так почало трусити, я не могла зібратися, а діти ревіли і кричали.
— 8 березня ми вирішили їхати, бо евакуація декілька разів відмінялася. І от з дітьми сіли в машину (дітям 5 і 3 роки). Приїхали до меріі, де мала бути колона евакуаційна. Ми прочекали пʼять годин, звʼязку нема, світла нема, стемніє, то нас просто розстріляють. І тут бачимо, що в одного з натовпу водія, здають нерви і він на газ і пролітає, всі водії запригують в машини і за ним. Так самостійно утворилася колона і ми виїхали з Бучі. На свій ризик, бо ідучи дорогою розстріляні машини, а з однієї жінка випала, коли її застрелили і так лежала. На все життя ця картина перед очима.
Це лише коротенько про те, що я чую від тих, хто лишався в окупації в Бучі, Гостомелі, Ворзелі."
Юлія, Київська область

File · 2023-05-22
Part of Writings from the War project

"Трошки про наші поїздки.
Під'їзджаємо до Сіверську, одягаємось.
Віддалено чутно прильоти.
Їдемо через приватний сектор до багатоповерхівок, знаю що там люди.
Вийшла з машини, свист в небі.
Не розумієш куди летить. Бахнуло на окраїну.
Починаєм роздавати гум-ку.
Знов свит, наче летить в тебе. Кидаю оком куди бігти, де підвал.
Бах. Прилетіло ближче.
Біжу до другого під'їзду, віддаю коробки.
Знову свист.
Підбігає вояка, каже щоб бігітом ховались і забіг у підвал. Біжу за ним віддаю два каримата. Фотозвіт не встигаю зробити.
Вибігаю шукаю водія, бачу водій напружений.
Прильот.
Згадала що не одягнула шолом , одягаю.
Віддаю коробки, роблю фотозвіт.
Бабуля одна каже, що тікала від прильотів з свого села Серебрянка в Сіверськ так, що забула зуби. Волонтери все меньше до них приїзджають.
Знову клятий свист, все в секундах.
Бабуля ( та що забула зуби ):" Та то не до нас!". Махає рукою і показує мені де вона під під'їздом посадила укроп.
Прильот недалеко.
В підвалах у них мало що є, але вісять наші прапори.
Діти є питаю ? Немає.
Все віддали.
Місцеві питають:" Ви хоч не приватним сектором їхали до нас, бо він зараз дуже страдає, гатять".
Я з водієм Сашею переглянулись.
Наче все віддали, швидко попрощались, пообіцяли через 2 тижні знов приїхати, нас перехрестили жіночки і ми поїхали.
Їдемо, водій каже що машина якісь звуки погані видає, мене заспокоює думка:" Але ж їдемо."
Прилітало ще, вірю що ці люди в підвалі.
Від'їхали. Хух.
Зловила зв'язок.
Відкриваю телефон, а там завал запитів від вояк.
Розгрібаю.
Дістаю фотографії, дивлюсь на Женю. Відволікаюсь, задумуююсь, в душі плачу.
Адреналін падає.
Все зробили.
Тепер на Київ.
Збір на дрон-мутант тут
4149 4378 6811 3299 https://send.monobank.ua/jar/6EuGtpRiM3...
Таблички "Сіверськ" на в'їзді немає, але там я прив'язала прапорець.
Працюємо"
Ярина, Донецька обл.

File · 2023-05-13
Part of Writings from the War project

"На придорожньому ринку. Мама до жіночки, що продає печиво:
— Ніна, як син? Це ж він на Бахмуті?
Очі літньої жіночки стають вологі.
— В госпіталі вже. Важко там… Оце хочу поїхати до нього. Так що на тому тижні мене не буде тут з товаром. Тому беріть зараз, все свіженьке…
Біг-борд з рекламою.
Найкращий дитячий садок.
Англійська мова, професійні педагоги, спортивні секції, власне бомбосховище.
На касі.
— Десять гривень на армію донатувати будете?
Дорога. Машини швидко розіжаються по боках дороги. Військові медичні швидкі з хрестами, ціла верениця.
Шофер маршрутки довго проводжає поглядом останню, з простріленою задньою дверцею, видихає і вдавлює педаль до пола.
— Хай би вже ті таргани на нашій землі подохли!
Все мовчки погоджуються. Всі знають, про яких чужих тарганів мова. Позаду схлипує раптом жінка.
На зупинці в метро.
— Ти знаєш, ми ж вирішили все ж спробувати відремонтувати хату під Харковом, хоч частину. Воно ж все вигоріло, як в неї попало. Батько каже: «Хай іх подалі відженуть». А в нас повна хата родичів з того часу, це ж пекло, пекло. Ні, треба відбудовуватись, аби що…
Дорога, в автівці. Документи. Знову перевірка документів. І знову.
Зупиняє військовий, зовсім ще хлопчик. Я вже автоматично витягую паспорт, вдивляюсь в його веснянки та ще, певно ніколи не голене лице, волошкові очі.
— Ні-ні, тут зараз перекрито, ви через сусіднє село повертайте…
Військова форма на ньому здається такою величезною та чужою. Війна нікому не пасує.
Маленький сільський магазин, чорним маркером на аркуші паперу.
«Під час повітряної тривоги ми не працюємо. Гуманітарна допомога - з іншої сторони будинку. Речі на армію - звертайтеся до Ольги, телефон …»
Сирени. Сирени. Чомусь тварюки полюбляють бити під самий ранок, тому мобілка звично починає гудіти о пів четвертої ранку. Трохи бухає. Це ПВО, ПВО, вмовляю себе і натягую на голову подушку. Виє зо страху собака. Тварин дуже жаль, хіба ж їм поясниш…
Стяги на хатах. Як обереги, мабуть. Більше камуфляжних машин. Більше військових на вулицях. Багато і цивільних людей. Ніяк не звикну до жіночок з маленькими дітьми на тлі розвалених хат. Якийсь важкий сюр.
Скрізь залишки мирного життя біля розбитих стін ростуть червоні тюльпани. Люди не чіпають їх, обходять. Як могильні квіти, рвати не можна.
В аптеці.
— А мої залишилися під Маріуполем, то на усі мої питання: «Як ви?» пишуть лише одне: «Чекаємо». Дайте оті таблетки від головної болі, будь ласка…
Вокзал. Літня жіночка з клубочком речей, похилилася над ним та все повторює:
— Куди я поїду, куди я поїду, куди поїду…
Дивлюся крізь заклеєне скотчем від вибухів скло потяга. Немов заплакане. І пейзаж за вікном такий же розмитий. Здається, що це життя - сон. Тільки сон.
І під стук коліс відгукується луною голос:
— Куди я поїду, куди я поїду…"
Наталя, Харківська обл.

File · 2023-05-06
Part of Writings from the War project

"Окоп, вирубаний в глині. Меньше десятка метрів завдовжки. Кілька нор в стінах, де можна перепочити. Жодних дерев навколо, які б хоч умовно прикривали. Тільки волога глина, яка навіть на сонці не висихає.
Зайти, або вийти можна лише вночі. Майже три кілометри по відкритій місцевості під вогнем. Точка евакуації, вона ж точка, де можна взяти води, їжи, або бк, теж там - за три кілометри. Поранений на цій позиції - потенційний двохсотий. Бо міномет супротивника працює годинами без зупинки. І забрати його звідти неможливо. Або виповзе сам, або без шансів.
Ми були там "по роботі" трохи більше доби. Там розумієш цінність води. Бо, коли є вибір - принести на собі бк, або воду, обираєш бк.
– А шо в нас там по воді?
– Шість пляшок. Майже. П'ять з половиною.
– Норм. Можна жити.
Там розумієш сенс слова "тепло". Бо коли вночі до тебе приходить миша, ти намагаєшся не ворушитись, бо вона гріє тебе так само, як і ти її.
– Дивись, який до нас гість приходив
...На відео в телефоні кумедний ховрашок, який намагається швиденько доїсти свою "пайку" з сухпаю.
Тут не буває тиші. Взагалі. Ти весь час чуєш бій. Не тільки вухами. Всім тілом. Бо земля під тобою гуде від розривів.
– Я на гражданці був учителем музики.
– Правда? А де?
...Виявляється, що він викладав саме там, де вчився мій син. Я точно мала його бачити. Але не можу впізнати. І він не може. Бо тут ніхто не схожий на себе "довоєнного" зразку.
О другій годині ночі в обстрілах настає пауза. Повна луна, яка сяяла ніби потужний ліхтар, ховається за хмару.
– Так, або ви виходите зараз, або до наступної ночі шансу не буде. Швидко, швидко. Бережіть себе.
...Наша маленька група біжить свої три кілометри, сподіваючись що пощастить добігти. Хлопці лишаються чекати сходу сонця, яке трошки відігріє їх після ночі.
День Піхоти. Бережіть себе, побратими."
Леся, Донецька обл.

File · 2023-05-02
Part of Writings from the War project

"Біль
Тьотя Свєта.
Тьотя Свєта з сьомого поверху часто вішала прання. Простирадла і рушники, доріжки і пледи. Все висіло рівненькими рядочками. Вітер іноді дражнився з тьоті Свєти, відривав рушник чи простирадло і підкидав на мої мотузки.
Якось я пішла занести їй щось із знайденого. «Я вам подарунки принесла!»- кричу ще в коридорі. «Заходь!»- сміється тьотя Свєта. І вже, коли я опинились в її кухні, додає: «А в мене сьогодні день народження!».
Ми пили вино, закушували шарлоткою і розмовляли про все на світі. «Якби Інна вийшла заміж, я б поїхала жити в село, в мене там і хатка є, і вишні, і город», - бідкалась тьотя Свєта.
Тьотя Свєта загинула 28.04.2023 року. Її дочка Інна - теж.
Сусідах.
«Мама, я в сусідах!» - якось смішно перекрутив слово мій син. З тих пір ми так жартома один одного й називали «сусідах».
«Сусідах, в кого сьогодні вечеряємо - у нас чи у вас?»- перегукувались ми з Лєною через завжди відчинені двері наших квартир.
Лєна і Андрій мешкали якраз навпроти нас. За майже десять років, що ми прожили в тому будинку, сусіди стали нам рідними. Ні одна подія: чи свято, чи біда не проходили без сусідів. Мої діти і сусідський онука Максим росли разом. Максим любив до нас ходити снідати. А мої хлопці - до сусідів вечеряти. А ми, дорослі, казали, що наші дітки нігде не пропадуть.
Одного разу, коли мій Назарик ще був маленький, я вирішила пояснити йому, що краще казати «тато», а не «папа». Увечері вирішила похвалитись чоловіку:
– Ану, Назарику, скажи, як звати твого папу?
– Руслан! - впевнено відповідає малий.
– А тата?
– Тата? - задумався синок. - Татко у нас Андрій! - випалює.
Отак ми на сусіда й кажемо тепер «наш татко Андрій».
На свята татко Андрій брав до рук гітару, я іноді - баян, і наші співи чули всі навколишні будинки. Мої хлопчики дуже любили Світланку - дочку сусідів. Бо коли вона приходила, з неї миттєво висипалась гора солодощів і подарунків.
Коли ми переїхали, Світлана і Ярослав (чоловік) поселились в тій же квартирі, що орендували ми, щоб бути близько до батьків.
Отак ми й приходили в гості до них. Я по-хазяйськи розставляла тарілки, Андрій і Лєна заносили голубці та рибу, Світланка хвацько усіма керувала! І двері відчинялись навстіж, як раніше, і діти бігали туди-сюди…
Світлана і Ярослав загинули 28.04.2023 року. В квартирі, де народились мої діти, де майже десять років жило щастя…
Максим дивом лишився живий. Ночував у дідуся й бабусі.
Вічна пам’ять вам, мої дорогі сусіди. Усім, хто лишився життя в той страшний ранок.
Сил і здоров’я тим, хто це пережив.
Перемоги нашій Україні!
На фото наші сусіди Лєна та Андрій, я з чоловіком та дітьми і Світланка."
Наталя, Умань

File · 2023-05-01
Part of Writings from the War project

"Родич моєї подруги повернувся з полону кілька тижнів тому. Один з обмінів, про які говорили і писали, вони зараз часто відбуваються, треба віддати належне, держава в цьому напрямку працює. Він з Азовсталі, ага, саме звідти, був серед тих двох з гаком тисяч захисників Маріуполя, що здались тоді за домовленістю. Рік людина була в полоні.
Живий. Відносно здоровий. Важив при звільненні близько 50 кг при його нормі 75, виглядав як в‘язень концтабору, сама шкіра на кістках. Розумію тепер ці фото з яблуками наших полонених - по-людськи хочеться їм одразу дати щось їсти, але їжу без нагляду лікарів давати не можна,, може бути біда. Можна хіба яблука. Перші дні була проблема - хотів їсти постійно, це було небезпечно, шлунок не витримував - це вже в лікарні. Потім трохи заспокоївся, але все одно вставав вночі, хоч якщо не поїсти - дружина слідкувала, вмовляла - то бодай потримати в руках їжу, шматок хліба, просто подивитись на борщ чи котлети і холодильнику і трохи заспокоїтись. Це коли його на вихідні з лікарні відпускали.
В лікарню забрали одразу після обміну. Вірніше спочатку, в першу хвилину як обміняли, кожному дали торбу повну одягу, там також лежав новий телефон з сім-картою - вставляй, користуйся, дзвони своїм. Потім душ і потім розвезли по відомчим військовим шпиталям в різні міста відповідно до родів військ. В шпиталі повне обстеження, всі аналізи, МРТ, КТ - все. На щастя, аналіз на туберкульоз виявився негативним, хоча сидів з двома хворими. Пощастило.
Щодо полону. Короткий час він був в Оленівці, а потім їх повезли в Росію, у в‘язницю. За рік змінив 4 в‘язниці, на обмін везли літаком, здається, з-під Владіміра - невже того самого? Ніхто ніколи не казав, де вони перебувають.
Жодної інформації взагалі. Їм казали, що Росія захопила Україну, війна скінчилась. Вони не вірили - от просто ніхто не вірив, але надіятись було важко. Тримали в камерах, кожний тиждень-два міняли людей, щоб не потоваришували, щось не задумали - дуже боялись українців. Годували - раз на день трохи пустої баланди, сама вода з картоплею, трохи хліба - оце на весь день. Від себе скажу - це класичне меню ще Солженіцин описував в «Одному дні Івана Денісовіча» тобто в оповідання про сталінські табори. Так от - з того часу нічого не змінилось.
Постійні системні тортури. Співати гімн Росії з 8 ранку до полудня - голосно, виразно. Не співаєш - б’ють. Ходити на прогулянці рачки, розігнувся - б‘ють. Та й просто так б‘ють: один вєртухай там щодня бив його в одне і те саме місце під оком, чорний синець тримався місяцями.
Часто брали кров на ДНК - у всіх. Вони досі працюють в Маріуполі на місцях загибелі мирних мешканців, працюють з конкретною метою - намагаються довести причетність до цього воїнів ЗСУ. Показати, що це вони вбивали людей. Тому як знайдуть рештки крові - одразу починають порівнювати з кров‘ю полонених - а раптом співпаде і можна буде з «доказами» історію катувань від ЗСУ подати. Взагали це основна тема - вимагають, видушують, вибивають взяти на себе провину за неіснуючі злочини проти мирного населення. Обіцяють за це звільнити. Деякі не витримують, погоджуються. Їх записують на відео, потім це відео ганяють всіма можливими каналами. Потім не звільняють все одно.
Родич подруги нічого не сказав, ні на що не зголосився, ні на що не піддався. Мовчки чекав і терпів як і більшість там. Каже - бачив на фото в наступному обміні був його товариш, з яким там перетинався. Україна звільняє своїх.
Після лікарні йому дають путівку на 3 тижні в санаторії з дружиною і дітьми. Це добре. Він все ще не розуміє, що він вдома, що це минуло, може ці три тижні хоч трохи допоможуть.
тут треба розуміти, що родич моєї подругу був, так би мовити, офіційний полонений. бранці з Азовсталі йшли в полон під гарантії Червоного Хреста, що означало, що Червоний Хрест склав списки, вони були на сайті - і родич в цих списках був. там було його прізвище. тобто його не можна було якось "загубити" десь чи "недорахуватись", його взагалі-то треба було показати, якщо що, бо за нього б спитали - і все одно він повернувся ледь живим. не уявляю собі, що відбувається з нашими полоненими, про яких нікому не відомо
В той самий момент, як ми нажахано і водночас щасливо теревеніли з подругою - щасливо, бо людина попри все повернулась додому! - мені в телефон впала смс. Мій сусід і добрий приятель, який записався в ТРО 25 лютого і служив без зміни весь цей час, з яким я ще нещодавно пила каву на районі, коли він на 2 доби заїхав додому, пропав без вісті десь під Краматорськом. Господи, як це все взагалі може бути?"
Зоя, Донецька область

File · 2023-04-24
Part of Writings from the War project

"Багато галасу тут у вас через фоточки хрузьких із речами, які вони врятували разом із собою від злочинного режиму та вивезли в безпечні місця, де тепер дуже страждають по бєрьозкам, Толстоєвькому і Чайманінову. Там серед речей бібліотека на нормальну таку вантажівку, портрети батьків у рамках, сковорідки та щось таке ще щемливе і дороге кожному хруському.
Я жіночка практична, коли тікала від війни, ретельно зібрала всі фамільні коштовності: улюблені сережки з алмазами 1826 року випуску; всі придбані мною та моїм чоловіком каблучки з діамантами, індійськими сапфірами, сапфірами падпараджа; намиста; великі кулони з брилами бурштину; китайські перли - рожеві та білі; бабусині золоті годинники, свої годинники з діамантами; все, що дарували Насті хрещені та бабусі та ще багато чого.
Все разом з тачкою згоріло на Яблунській. Після деокупації чоловік знайшов тачку та весь цей мотлох у багажнику. Вигляд мій скарб мав дуже ефектний. Як колишній стиліст з глянцю вам кажу, от, якби все якось розʼєднати та на мене напнути, то була б шикарна фотосесія в стилі "дякую, що не навпаки".
А не це ганьбисько зі сковорідкою."
Євгенія, Буча

File · 2023-04-21
Part of Writings from the War project

"Нічого не пишу з приводу окупації та деокупації. На тлі більш-менш відновленного життя населених пунктів Київщини, це болючі спогади. Але.
Ми не маємо права стерти з повсякденної пам'яті жодної події, жодного злочину, що вчинили окупанти. Ці події дійсні та реальні, поки ми про них пам'ятаємо, говоримо, пишемо.
Тим більше, що, як виявляється, у де-кого пам'ять, як у рибок, не зважаючи на те, що війна триває.
І я починаю розуміти, що припускаюся великої помилки, намагаючись зменшити свій душевний біль мовчанням. Чим даю можливість іншим не знати, забути, "винести за дужки" з повсякденного контексту питання війни. Це не піклування про емоції оточуючих, чи ментальне здоров'я суспільства. Це штучна ілюзія, у появі якої ми самі сприяємо, і яка надзвичайно шкідлива в перспективі майбутнього. Така сама ілюзія миру призвела до байдужості та великої війни.
Отже, я буду виправлятися.
І Ви всі пишіть, говоріть при кожній нагоді - що бачили, відчували, і як то було тоді.
Мені не легко далося рішення виїзджати з Ірпеня на початку вторгнення, і весь час я себе карала за це. Але зараз, зізнаюся, тихо про себе радію, що я не бачила на власні очі того, що відбувалося під час окупації Бучанського району. Бо те, що я побачила після - мене морально вбило. До мого першого емоційного зриву пройшов лише тиждень перебування у розтрощеному жорстокими боями місті. Розплакалася. Ще місто було закритим і проводилися заходи з ліквідації наслідків приходу "асвабадітєлєй".
Їздили групи у складі поліції та медиків, які забирали з вулиць трупи загиблих, фіксували смерть. Автівок було не багато, але ті, що курсували, в більшості своїй мали помітку "200" та "Розмінування".
У груп "200" було багато роботи. Я не знаю чисельність тих груп, і чи було їх мало чи багато. Але ті, хто приймав участь, поверталися з обличчями мумій. Не можливо було зчитати емоцію з такого обличчя. І я боялася спитати, що до чого, і як пройшов день. Що вони тоді бачили згодом дізнався весь світ...
Окрім трупів, які лежали просто вулиці, були прикопані могили з хрестами та табличками, зробленими з підручниз засобів.
Так, майже поруч мого будинку, в парку "Мама", було щонайменш 2 могилки: мати і сина, які загинули на дорозі від прильоту снаряду. Моторошний символізм цих могилок не виходить досі з моєї пам'яті. Парк був облаштований на той момент менше року як, та названий тому, що в нашому районі багато молодих сімей з малими дітьми. Зазвичай там гуляли з дитячими колясками. Це була логічна назва. Для одної мами та її дитини парк став не лише місцем прогулянок...
Перші два тиждня квітня було дуже холодно. Вночі ще могли бути морози. Боротьба з холодом була постійною. Здавалося, він тебе просто паралізовує, а, інколи доходило до фізичного болю. Я боюся холоду і люблю тепло. Як люди виживали при -5-10, я не знаю. Бо це мої відчуття при -1 нічних заморозках. І це вже ніхто не стриляв, не бомбив, не бігав хаотично містом із зброєю. Були в місті наше добровольче ТРО і інші українські військові, які зайшли на блок-пости, або прямували через Ірпінь на північ, навздогін відступаючим окупантам. Ночами було чутно гул техніки. Наші військові колони годинами проїзджали повз моє вікно. Десь починаючи з 2-3години ночі. І до світанку. Виглядала в те вікно і на очах наверталися сльози. "Гоніть їх в шию, рідненькі, щоб їм не було місця на нашій землі"
Стало теплішати і з весіннім сонечком відкрилися нові образи деокупованого Ірпеня.
Проходячи вулицею повз де-які приватні будинки, можна було відчути стійкий запах спорченого м'яса. Особливо ті вулиці, де було багато пошкоджень і згарищ. Спочатку я не розуміла чому так смердить спорченим м'ясом... невже під час окупації хтось приховав запаси, та ще в такій великій кількості, що запах дістається аж до проїзджої частини вулиці? І чому на одній вулиці цей же запах повторювався через 2-3 будинки...
Але групи "200" повертали мої думки до жорстокої реальності - по цій вулиці ще не встигли забрати...
Цей запах невдовзі поселився і в аптеці поліклініки... це дуже дивно для мене було, бо пахли навіть ті предмети, які не повинні були пахнути. Наприклад, пластикові упаковки ліків, протерті дезінфектором. Мабуть, ліки від діабету везли автівкою "200". Бо спочатку я не могла зрозуміти, з відки взявся цей запах в аптеці і шукала його джерело. Знайшла 2-3 паперові упаковки із слідами рідини, яка вже висохла. Але по собі лишила невеличкі жовто-рожеві плямки, на яких виступили криштали якоїсь солі... запах жахливий.
Викинула картон. Пластикові баночки буквально викупала в спиртовому дезінфекторі. На них не було жодної плямки, лише на картоні. Запах з пластику зменшився, але (!) не зник. І я вже не придумала, чим ще б я могла почистити, якщо спирт не спрацював... Інші упаковки були ідеально чисті. Але так само пахли. Ніби той запах проникає навіть у атоми речовин.
Весіннє сонечко щодня додавало трохи енергії, надії та нових доказів воєнних злочинів дикунскої армії руських людожерів. Свідомість відмовлялася сприймати новини з Бучі. Ще не могла повернутися додому в будинок. Дякувати вищім силам, вцілів.
Ще треба було якось триматися.
Як трималися ті, хто пережив окупацію, я не знаю. Як вони виживали? Були з дітками люди... Це все, що я бачу, і плюс смертельна небезпека активних вуличних боїв, кадирівці, буряти та інші біологічні істоти, що мародерять помешкання, стриляють, кидаються гранатами, гвалтують, катують... Я радію, що мені не довелося це бачити. Що я знаю про це лише зі слів очевидців. Яку силу і мужність треба мати, щоб не поїхати дахом...
Одна жіночка не витримала точно. Її привів переляканий чоловік. Думаю, їй потрібна була вже допомога психіатра, якого тоді ще не було в місті.
Я вже трималася лише на заспокійливому.
Не хочу викликати жалість. Хочу, щоб люди знали, через що доведеться пройти знов і знов, якщо жити в ілюзіях миру та спокою коли війна ще не виграна."
Оксана, Ірпінь

File · 2023-04-05
Part of Writings from the War project

"Коли хтось потрапляє до реанімації, ти сподіваєшся до останнього. Навіть коли людина вже на ШВЛ, лишається шанс, що їй якимось дивом вдасться видряпатися. Але ось в коридор виходить лікар і каже: вибачте, ми зробили все, що змогли, але хвороба сильніша.
Міста на лінії зіткнення схожі на пацієнтів палати інтенсивної терапії. Тільки замість лікарів тут воїни ЗСУ. І вони самі гинуть та калічаться, намагаючися врятувати пацієнта.

Перша авіабомба впала в травні. Потім іще дві. Вибуховою хвилею нам винесло вікна, їх забили ДСП. В середині березня вже цього року я побачила короткий ролик: хтось швидко їхав нашою вулицею та знімав усе підряд. Наш дім був на відео і він був у порядку. Без вікон, трошки порепаний, але загалом у порядку.
Ми з мамою розуміли, що мародери, мабуть, вже не раз побували у нас, але сподівалися, що їх не зацікавило те, що мало цінність тільки для нас. Те, що ми не забрали: спочатку не зрозуміли, наскільки все серйозно, а потім вже було занадто страшно та занадто пізно.
Я про дрібнички, котрі доповнюють історію родини. Столітні фотографії, книжки, колекція ялинкових прикрас. Швацька машинка, яку прабабуся купила на гроші, подаровані їй на весілля. Вона з трьома дітьми та з цією машинкою ховалася в кукурудзі, коли фашисти палили місто у 1943. Її дім тоді не згорів, пощастило. Вишиванка дідуся — подарунок дівчини, яка дуже хотіла за нього заміж. Це було чи то в Чернівцях, чи то на Хмельниччині, задовго до його знайомства з бабусею. Нам би вистачило багажника легкового авто, щоби це вивезти. Але той клятий багажник ми не змогли організувати. І тепер картаємо себе за це.
Вчора на відео з дрону, який завис над центральною площею, я побачила наш згорівший будинок. За відчуттями це було так, ніби в живої істоти, яку ти обіймаєш, раптом перестав битися пульс. Не думала, що на це буде настільки боляче дивитися.
Наша квартира мала красиву адресу: будинок 25, квартира також 25. Чомусь здавалося, що це щасливі цифри. Але ця крихітна гармонія не врятувала наш дім. Бахмут знищила ракова пухлина, яка пустила метастази в нашу землю і за пряме згадування якої Meta турботливо банить мене на місяць.
Але всі і так знають, про яку країну-гній іде мова."
Аня, Бахмут

File · 2023-04-01
Part of Writings from the War project

"Від вчорашніх фоток з Бучі з форуму на річницю трагедіі стало тошно. Від помпезності, гламуру, доглянутих жінок в напів вечірніх сукнях та черевиках зі стразами… Це просто шоу треш, бенкет у чуму.
Мої спогади про цей день і період в Бучі та Ірпіні один: стійкий трупний запах.
А ще безкінечне горе, тисячі втомлених і голодних бучанців в черзі за гуманітаркою, гори трупів, переповнені морги, трупи лежать в машинах-рефрежираторах і їх везуть все більше і більше, рідні шукають своїх в цих рефрежираторах самі, перекладаючи тіла з купи на купу, мертвих возили в машинах для перевозки заморожених продуктів. І чомусь в ці дні я там не бачила вчорашнього бомонду, який би був готовий допомогти ресурсами і владою бучанському горю і хаосу.
На моєму 1му фото наш депутат Taras Vyazovchenko, який допомагає розвозити трупи з бучанських рефрежираторів по моргах Київщини.
Світла пам’ять всім жертвам російських катів!"
Юлія, Буча

File · 2023-03-24
Part of Writings from the War project

"#маріуполь_2022 #як_це_було
24.03.2022
Я лежала на диване у самого окна , обутая , одетая, в куртке затегнутой под самый подбородок с рюкзаком за спиной, к руке были привязаны четыре поводка с собаками, собаки спали со мной под одеялами,
Было очень тихо , танки умолки , три дня шел танковый бой на соседней улице Макара Мазая , он то приближался то отдалялся,один танк стоял возле нашего дома, и когда он начинал стрелять я с собаками ныряла под ванну ,закрывалась с головой одеялом , было настолько холодно и страшно ,что все тело сводило и оно просто каменело.
Солнечно, солнце пробивалось через забитое одеялами и подушками окно, очень, очень хотелось спать,
Сын ночевал в подвале ,утром поднялся к нам в квартиру на 7 этаж , принес горячей воды, затем вышел в общий коридор к соседям...
В следущке мгновение .. я оказалась под потолком, кирпичи , провода ,пыль от штукатурки залипила глаза и рот.
Я услышала, как меня зовет соседка Надя, зовет по имени .зовет.зовет.
Понимаю ,что я завалена , но руки свободны.
Опять прилет и меня несет дальше по квартире, мне на голову летит мой потолок, меня теперь завалило почти всю.
Опять прилет , мне в лицо летит кирпич , я его очень четко вижу.
Я слышу, как меня все время зовут по имени.
Прилет , я оказываюсь в общем коридоре, где были соседи и мой сын.
Моя соседка Надя придавлена двумя железными дверьми , своей и моей , я вижу только ее руку и слышу ,как она перечисляетт всех по имени , Наташа , Гриша , Сережа, Рома...
Вижу кусок своей куртки ,в которой я была,..такой яркий оранжевый, выглядывает из под обломков.
Вижу под завалами "двух стен"кто то лежит , на нем лежит еще железный щиток со счетчиками..вижу только кровь и чьи то волосы.. дальше обрыв с 7 этажа.
Я пытаюсь раскопать , у меня нет сил сдвинуть железный щиток
Спрашиваю Надю :"ты цела?" ,
она отвечает "вроде да",
продолжаю откапывать одной рукой,почему одной, почему не могу двумя, мысли у меня прыгают и путаются, очень больно ,глаза почти не видят .
Вдруг понимаю, что в другой руке я держу свою собаку,я пытаюсь разжать руку и закинуть чихуашку в соседнюю квартиру, там безопасно.
Надя продолжает звать всех , перечесляет по имени..
Под завалам мой сын , остальных не вижу. Приходят военные. начинают откапывать, и пытаются меня вытащить через этот обрыв на 7 этаже.
Ромка завален у себя в квартире, живой , ему повезло на какие то секунды он успел закрыть дверь в свою квартиру, дверь завалило ,
Ниже на этаж под завалом,семья из пяти человек, с ними маленький ребенок..
Меня вытащили через завал, спускаюсь по леснице на первый этаж,чтобы позвать на помощь, на нижних этажах вижу Гришу , он успел спутится за мину до...
Спускаюсь и ловлю себя на мысли, что смотрю на себя сверху и со стороны и мне все всеравно..
Зову военных на помощь , они бегут на вверх, но их сил явно мало чтобы всех откопать, спускаюсь в подвал , зову наших мужиков,..
Обращаюсь к Витьку соседу, говорю :"твой друг и сосед с семьей под завалом надо помочь,"
в ответ слышу:"пусть сам откапывается, не хрен было там ситдеть"(
Военные откапали всех , сына снесли на одеяле в подвал , сказали: "шанса выжить почти нет ".
Врача, лекарств у нас то же нет.
Есть холодный подвал, есть самолет, есть боль и смерть, а шанса выжить почти нет.
Обстрел не утихает ни на минуту."
Наталья, Мариуполь

File · 2023-03-16
Part of Writings from the War project

"Я вирішила їхати в маріупольське пекло сьогодні
Пару годин тому.
Рік тому.
Бо Юля жива і вона там, на сусідній вулиці біля розбомбленого сьогодні Драмтеатру. Вона передала папірець з кимось, що вона жива.
Була.
До цієї братської мегатонної бомби, що забрала життя півтисячі людей під театром.
Я бачила Юлю один раз в житті, але я добре знаю її чоловіка. Який мені дуже допоміг кілька днів тому, коли був пи₴дець..
І його Юля жива, можливо.
У Прірві.
Десь зараз я прямую на ночівлю у волонтерів, які збирають мою підбиту ластівку на шлях до Пекла
Дорогоцінне пальне у пластикових баклажках, їжа у великих пакетах, вода
У будинку, де мене прихистили на ніч, кицька не злазить з мене, обігріваючи муркотінням і гарячий борщ.
Мене лихорадить так, що від тремора не можу попасти на букви, скачуючи офлайн карти Маріуполя, прораховуючи шлях і моніторячи усі маріупольскі пабліки, що знайшла, на предмет новин.
А там в пабліках Пекло кричить і вирує, втрачені діти, вмираючі під завалами люди, які волають про допомогу...
Якщо є зв'язок і рисочки.
А позаду, у Дніпрі мене чекає син і Вікінг, який з самої Швеції приїхав два дні тому, щоб витягти мене з тої дупи, де я була майже місяць...
Але я повинна.
16.03.2023
Прокинувшись сьогодні вранці, я почала збиратися у путь крізь війну.
Вчора були здерті усі плівки з вікон мого Jak.
Я прочитала, що ймовірність обстрілу/розстрілу при перетині лінії фронту зменшиться, якщо машина буде як оглядовий акваріум.
Розділила паливо на частини, половину засунула у салон, а другу у багажник.
Дуже боялася, бо могла б згоріти заживо з тим бензином під дупою.
Щоб хоч трошки набратися сміливості, я приєдналась до купки відчайдухів-волонтерів, які теж їхали у Маріуполь з Запоріжжя.
Нас було, здається, 11 машин.
Збір був назначений на сьому ранку, але чомусь тільки о 9й виїхали, когось чекали. Обклеювали автівки написами "ДІТИ", "ЛЮДИ" й кріпили білі стяги на палках.
Я подумала, що треба сховати паливо і їжу для маріупольчан якось.
У тому волонтерському хабі я зустріла одного чоловіка, який підказав де взяти одяг, я набрала жіночого і дитячого, наваливши прямо насипом, без клунків, щоб було важко вигрібати все те при огляді автівки.
Чому жіноче і дитяче теж розумієте, думаю. Воно нах нікому не потрібне на блокпостах.
Той дядько вклав мені у руку папірець з адресою. Там, у Маріуполі, була його дочка з трьома дітьми, 4, 9 й 11 рочків, здається. Її чоловіка вбили, застрелили }осіяни.
Я поклала той папірець до іншого у карман.
На першому, який мені дав волонтер, де я ночувала, була записана адреса молодого лікаря, який залишився там зі своїми погано ходячою мамою і лежачою бабусею.
В мою автівку могло поміститися 4 включно зі мною.
На папірцях було вже шестеро, й два місця під Юлю і її похилого батька були вже зайняті.
Я вирішила думати про цей ¥обаний важкий вибір пізніше.
Зараз мене чекала випалена лінія фронту.
Гаряча й спаплюжена, стогнуча земля...
Коли ми нарешті виїхали, мої нерви десь ділися. Я була холодна і тверезо мисляча, як машина.
Пам'ятаю очі наших воїнів на останньому блокпості на нулі. Вони були звірячі.
Страшні очі.
Вони шукали ліки.
Сепарів, які везуть ліки загарбникам.
Вони могли вбити лише за неправильний рух руками...
Дорога на лінії перерита воронками і кратерами, засипана битим склом, кусками покорьоженого металу, ящиками з під арт набоїв і трупами автівок.
Десятки розстріляних цивільних автівок, біля деяких, у траві я бачила кинуті клунки. Розшматована на куски яскрава дитяча коляска, яка чомусь не вся згоріла, напіввивалилася з машини без чверті.
А поряд, як мені здалося, мішки.
Але потім, вже через час, я зрозуміла, що то були не мішки...
Тоді вся моя концентрація була направлена на огляд дороги, бо пробите колесо там дорівнювало б смерті.
Зупинка дорівнювала б смерті.
Затримка дорівнювала б смерті.
Інші автівки, водії у нашій колоні теж це розуміли.
Було кілька жінок з нами, але водіями були лише чоловіки.
У одному місці ми звернули з дороги на польову, хз чому.
Мабуть так було треба.
І встрягли на одному з польових перехресть, біля якоїсь чи ферми, чи підприємства.
З-за забору на нас, як саранча, полізли люди з автоматами у болотній формі.
Вони почали трясти автівки.
На якійсь автівці зідрали внутрішню обшивку на дверях. Всіх хлопців роздягали до трусів і обдивлялися на предмет татуювань. Шерстили усю галерею у телефоні, продивлялися соціальні мережі, дивились на документи.
Я знесла тоді Фейсбук і Месенджер, але в галереї залишились дві фотографії сусіднього з моїм будинку у Харкові, які я зробила у останню поїздку, ось, що ви бачите тут...
Вони приколупалися до цих фото, але не стерли їх.
На тому перехресті я побачила близько півсотні здорових воєнних автівок і броні.
Половину нашої колони затримали патрати автівки, друга половина поїхала далі, бо вже було близько 3ї, а до Бердянску ще 100 км.
Я мала там заночувати у волонтерів, везла їм каністру палива.
У той момент я зрозуміла, що маю відділитися від колони.
Бо самій легше.
Що я і зробила.
Доречі, я замалювала потім увечері на мапі це місце, чітко вказавши де бачила і яку техніку і де будівлі, з яких особовий склад валив.
Передала одному моєму знайомому, тоді ще майору й ще одній відомій, і знайомій мені особисто людині.
Це було близько до лінії фронту, маю надію наша арта відпрацювала туди.
Мої схованки спрацювали, росіянам було ліньки вигружати одяг з салону, вони просто штрикали в нього, обмацуючи
А от з багажнику вигружали, там було все у клунках.
На одному з блокпостів один "вєжлівий" росіянин побачив паливо, 20 літрів у баклажках, які лежали плашмя. Він спросив що це, я сказала, що це на зворотній шлях. Він взяв ці баклажки і почав бережно їх, стоячи, запихувати назад 😬, закриваючи клунками з одягом.
Десь, здається під Токмаком, було велике коло-перехрестя.
Прямо по середині стояла здоровенна гармата, яка цілила в мою сторону.
Біля гармати шуршали болотяні чоловічки.
Мене зупинили і почали патрати автівку.
Коли вони побачили джип і жінку за кермом, в одного з них я побачила у очах зависть. То були молоді й агресивні селюки. Вони знайшли пакет з їжею і забрали, гигочучи.
Паливо не знайшли.
У той момент повз мене проїхала автівка з двома свинями у причепі. Вони почали обговорювати, що фермер тощих свиней вибрав, що він жлоб і вони ще з ним про це побалакають увечері...
Мене запитали куди я прямую, наодинці.
– Маріуполь
Я навіть, здається почула, як у їх мізках зашкреготіли шестерні, коли вони обдумували відповідь.
– Них#ясебе! Отчаянная баба!
Только машина не на вас.
Где доверенность?
– Це тому, що в нас не потрібна довіреність, ми, українці, можем їздити так.
– Просто сесть и ехать?
– Так
– Них#ясебе!
Під Бердянськом я застрягла на величезному колі у колосальному заторі.
Вздовж черги ходили вояки, видивлялися чоловіків і роздягали їх, обдивляючись.
На кожному з сотні блокпостів там, де я їхала, чоловіків роздягали до трусів.
До моєї автівки підійшов чоловік зі зброєю і запитав, чи брала я вже їжу? Я запитала "Яку їжу?"
– А он там, на грузовику.
Люди з черги тягли якісь консерви у великих червоних банках, марковані великими серпами з молотом.
Я не пішла.
Коли підійшла моя черга, я вийшла з автівки, її почали знову патрати.
А мене відвели до кубіку, зкладеного з плит, у якому усередині, за шкільною партою сидів чоловік у болотному
Він узяв мій паспорт, відкрив, послюнявивши пальці, зошит на 96 листів і повільно виводячи літери, вписав мої дані.
Я сказала, що тільки переночувати, бо назавтра їду у Марік.
Після мене черга схлопнулася, починалась комендантська година і всім цім людям залишилося ночувати у автівках прямо у черзі.
Я була остання, кого пропустили у місто.
Дуже хотілося пісяти.
Мене приютили волонтери. Вагітна жінка, її чоловік і батько.
Спеціально для мене зварили якийсь бульйон.
Їжі в них було обмаль. Магазини у Бердянську були пусті, люди без грошей.
Не було опалення і газу.
Але там не було обстрілів.
Мій мозок вперше за місяць з початку війни виключився на сон більше, ніж на 15 хвилин...
Ця сім'я дала мені ще один папірець з адресою. Де мешкала сестра вагітної жінки з сім'єю, два хлопчики і чоловік.
Ще четверо.
Усього 13 людей на мій чотиримісний Jak.
Я вирішила подумати про цей ¥обаний важкий вибір пізніше.
Підйом був запланований о 5.45, щоб о 6 виїхати у Маріуполь.
17.03.2023
Прокинувшись сьогодні, але рік тому, о 4, я дивилась у стелю ще хвилин 40, прислухаючись.
Абсолютна тиша ночі у окупованому Бердянську після місяця неперестанних ракет у Харкові жахала мене чи не більше. Здавалося я розучилася назавжди спати, жити у тиші, без сирени і рокоту прильотів...
Тіло мобілізувалося. Я відмовилася від кави і сніданку, бо не знала, коли я зможу сходити у туалет.
Попереду був Маріуполь.
У той час наші захисники ще контролювали велику частину міста.
У Центрі безперервно велись запеклі вуличні бої.
Юлю шукати я їхала саме в Центрі.
Заповнивши бак до горловини, я трішки розслабилася, бо зрозуміла, що більше забрати в мене нічого з машини, все паливо всередині, а стрілку на приборці вони не дивляться. Й якщо все піде гаразд, мені хватить перетнути лінію фронту назад, в Україну.
Попрощавшись з волонтерами, я поїхала.
Їхала максимально швидко, дороги були абсолютно пусті, адреналін лився з вух.
Інколи на узбіччях стояли розпатрані пусті цивільні автівки, з відкритими дверми, багажниками...
Дорога була сильно побита гусеницями.
На зустріч йшли два хлопці, тягнучи валізку на колесах.
Через кілометр ще один хлопець. Він йшов без нічого, засунувши руки у кармани, якось безтурботно. Він дуже нагадав мені мого сина...
Мангуш.
Попереду я побачила великий пост ДПІ у вигляді НЛО тарілки й натовп болотної форми.
У скронях зашуміло.
Мене зупинили і затребували документи.
– Ирина Павловна, ставим автомобиль вон туда на штрафстоянку и вы свободны
– Тобто?
Він подивитися на мене, як на тупу.
– Я забираю вашу машину, вы свободны
– Але чому?
– Потому, что ваша машина оформлена не на вас, это машина фирмы, вы частное лицо и у вас нет доверенности управлять ей
І тут я зробила помилку.
– Але в Україні не потрібно мати довіреність для управління авто.
Його обличчя перекосилось.
– Я сказал на стоянку!
Я від'їхала на обочину, вийшла з автівки
– Я хочу побалакати з вашим начальником.
Він хмикнув і мовчки пішов у будівлю-тарілку. Я роздивлялася людей навколо.
Побачила жінку з трьома дітьми
Дівчинка-підліток років 13, хлопчик рочків 10 і маленька дівчинка у яскраво-рожевому, їй на вид було роки 4.
Вони стояли попід забором, у жінки було хмуре обличчя з величезними колами під очами. Діти мовчали, маленька дівчинка стояла і дивилась в нікуди, її обличчя було нерухоме, як воскова маска й абсолютно без емоцій.
Я подзвонила Сергію: "Вони забирають авто."
Відповідь: "Залишай! Щось придумаємо!"
Всмислі залишай? А як я виїду сьогодні? Мене дитина чекає, друзі, мій Стетік і Вікінг взагалі-то!
З НЛО вийшли двоє. Той, що мене зупинив, вказав на мене пальцем і пішов далі на смугу, зупиняти автівки. Другий підійшов до мене. Він був спокійний і ввічливий.
– Мы конфискуем все машины, которые не принадлежат частным лицам, ваша машина на фирму.
І тут я почала плакати. З відтягом так, рясно. В захлин!
Я підвела його до машини, відкрила багажник і двері і почала доставити речі, показуючи чим наповнена.
– В мене.... там.... сестра з дітьми.. це її автівка... вони були під Драмтеатром...
ці суки скинули на них бомбу.... все знищено... там стільки дітей прямо зараз вмирають від холоду.... це одежа для них... будь ласка... мені треба туди... дивіться, це на діток немовлят... а це на жінок... я бачу, що ви порядна людина, що ви мене розумієте.... будь ласка, дайте мені поговорити з вашим начальником
Він почав все те запихувати назад у автівку.
– Хорошо, идем, вон он как раз собирается уезжать, быстрее.
У машині сидів боров.
Щоки цього борова звисали на комірець, а пузо впиралося у кермо. Він перебирав якісь папери і жував гумку.
– Что она хочет?
– Чтобы мы ее отпустили.
– Всмысле? Она свободна. У нас указания только на автомобиль.
І тут я знову почала плакати.
– Я їду не звідти, а туди. Я везу дітям і жінкам одяг. Тим, що залишились живі під Драмтеатром після вчорашньої бомби
Будь ласка, пропустіть мене...
– Туда? Хм... Ну ладно, но знай, что машину на выезде оставишь тут. Все равно это один путь оттуда, так что имей ввиду.
– Дякую, дякую!
Ззаду підійшов до нас той перший.
Взяв у руки мої документи, вдивився у моє ім'я і приблизившись впритул викрикнув мені у обличчя, наголошуючи на кожному складі
– Слышишь, Павловна! Украины больше не существует! Украина умерла в 2014 году! По-ня-ла, Пав-лов-на?! ЗА ПОМ НИ! УКРАИНА УМЕРЛА!
Я стояла і мовчки дивилась у його риб'ячі очі, спокійно, беземоційно.
В голові бриніло і була тільки одна думка "мені ще людей вивозити".
Він якось швидко стух і мовчки віддав мені документи.
Я бігом пішла до авто, сіла і поїхала далі.
До Маріуполя залишалось кілометрів 25.
Більше блокпостів не було.
Я вирішила їхати не так, як веде головна дорога, а вздовж моря. Тому що на дорозі почали з'являтися автівки і тому, що попереду я чула гуркіт арти.
Мені здавалося правильним заїхати у місто зі сторони порту. Я підозрювала, що порт росіяни не руйнують, бо їм ще мародерити і вивозити Азовсталь і інші підприємства.
Порт ім потрібен неушкоджений.
І це спрацювало.
Вздовж моря дійсно було тихо і ціло.
По місту я їхала 30 км на годину, бо прочитала в якомусь пабліку, що якщо швидко рухатись - це гарантія нарватись на обстріл автівки.
Я заблукала, руки тряслись так, що я випустила телефон, роздивляючись офлайн карту.
З-за рогу вилетіла стара японська автівка з двома молодими хлопцями.
Вони зупинились поряд мене
– Як звідси виїхати? Вивезіть нас, ми вам заплатимо!
– Я не знаю, хлопці. У вас є автівка, то ви можете взяти ще лю...
– Смотри, вон машина какая-то поехала, нам туда!
Вони газонули, доганяючи ще одну автівку, яка хутко завернула за інший куток, на крутий підйом.
Я нарешті знайшла на мапі де я, порахувала кількість поворотів наліво-направо і поїхала.
Навколо було тихо.
Коли я піднялась у місто (порт в Маріуполі ніби знизу), я побачила...
Дерева, посічені і ніби зрізані чимось великим валялися на узбіччі, тролейбусні кабелі великими клубками або здоровими петлями звисали і стелились по шляху, ризикуючи намотатися мені у колеса.
Відкрила вікна, бо хотіла Чути.
Дуже смерділо.
Інколи смерділо так, що виїдало очі.
Я побачила згорівший тролейбус, а біля нього машину пожежної допомоги. Теж згорівшу.
За кермом пожежки сиділа людина, вірніше те що від неї залишилось.
В тролейбусі теж було щось, але я не могла дивитись, мене нудило.
Завернувши за ріг, проїхала кілька кварталів і побачила кількох похилих жінок, вони стояли на кутку будинку.
Я запитала де тут поворот на вулицю (назвала).
Але вони всі не відреагували, ніби я привид. Вони дивились на мене, але не бачили мене, вони дивились КРІЗЬ.
Вони ніби застрягли в текстурах.
Як та маленька чотирирічна дівчинка у Мангуші.
Я завернула, як мені здалося, у потрібний поворот, а потім у ще один і почала дивитися навколо.
Ще увечері я роздивилася на Гуглмепс фото цієї вулиці. Я бачила кольори будинків і впізнавала їх з тих фото у спаплюжених фасадах з вибитими вікнами-очами.
Ось, здається саме тут!
Я запаркувалася серед битого скла.
Так, десь тут мають бути ковані двері у двір з ручкою, як у купе поїзда.
Бляяяя! Ось вона, ручка!
Я тут!
Я забігла у двір п'ятиповерхівки і знову загубилася.
Де шукати Юлю?!
І я почала кричати.
Я викрикувала її ім'я знову і знову, в мене знову почало бриніти у вухах і плигали зайчики у очах.
– Юля! Юля! Юля!
Вона швидко вибігла з-за куща, за іншим заборчиком, який я чомусь не помітила спочатку, мабуть через нерви.
– Я Юля! А ви хто?
– Я Іра, ти мене не пам'ятаєш? Я приїхала за тобою!
– Ти.... ти своя?
– Так, я своя! Подивись, в мене для тебе є ось дещо!
Я трясучимися руками відкрила переписку і включила голос її доньки, яка благала маму послухати мене і робити те, що скажу. А потім голос чоловіка, який казав те ж саме...
І тут десь зовсім поряд прилетів Град.
Я добре знаю цей й@баний звук, я з Харкова.
Юля викрикнула, щоб я бігла за нею.
Я послизнулась, впала навколішки і поповзла, рятуючись від гуркоту навколо.
В голові було одне "машині пизд€ць машині пизд€ць машині пизд€ць"
Я піднялась, забігла у якісь двері і спустилася вниз, а потім вверх.
Юля звала свого батька.
Вона застрягла у Маріуполі на початку повномасштабної війни, тому що приїхала з Харкова піклуватися за захворівшим батьком. Це був відомий інженер-конструктор, який колись винайшов і спроектував унікальну бурову машину для добичі, здається металевої руди. Ці машини й досі працюють у рудниках.
Він спустився з другого поверху до нас і сказав, що нікуди не поїде..
Що він залишається.
Я включила аудіо й для нього. Бо там і для нього були слова.
Він прослухав, але відмовився.
Юля його обійняла, дістала з-під стола свій рюкзак і сказала, що вона готова.
Зовні затихло.
Я вибігла на вулицю, готова побачити знищене авто.
Але, блд, автівка була ціла!!
Яке щастя!!!
Я підбігла, почала викидувати на землю одяг з переднього сидіння, щоб Юля могла сісти.
Я відчувала жорсткий сором і докори сумління, що цей одяг не віддала комусь, а просто викинула на дорогу...
Ми сіли, я завела мотор.
На зустріч, по середині дороги йшли кілька молодих людей, маргінальної зовнішності.
Один з них розкинув руки в сторони і посміхаючись щось кричав нам.
Я розвернулася так, як вмію ще з автоспорту (дякую, сенсей Пітон за вміння!) й полишивши позаду цих чуваків, чкурнула назад по вулиці.
Мені потрібно було зупинитись і видихнути адреналін.
Тому я знову направилася в тихий порт, я вже запам'ятала шлях.
Юля заспокоювала мене
– Видихни, спокійно вдихни, знову видихни...
Запаркувавшись, я дістала з карману всі папірці з адресами людей і відкрила мапу.
Коли я ще вперше їхала у центр, я побачила, що дорога, що вела у сторону, де жив молодий лікар, його мама і лежача бабуся, була знищена здоровенною воронкою. Будинки зруйновані ніби катком, груди обломків. Обхідний шлях лежав би через Драмтеатр. Саме там, де тільки що гримів Град.
Картаючи себе, я відклала цю адресу.
БЛ£ДЬ!!! Де адреса мами з трьома дітками?! Де цей й○баний папірчик?!!!
Я вискочила з автівки і почала у лихоманці ритися під сидінням і по карманам. Я витрушувала все знову і знову, знову і знову...
Загубила! От пи$да, я загубила адресу!!!
Розумієте...
Усвідомлення того, що я тоді, своїми руками, можливо вбила цих всіх людей, мене жере вже рік!
У мене залишився останній листочок з адресою сім'ї з 4х чоловік і два місця у автівці.
Юля сказала, що знає де це. І це недалеко.
Ми поїхали.
Дорога була засипана мусором, відколотими кусками цегли, відірваними кабелями.
Були згорівші автівки...
Коли ми заїхали у двір звичайної п'ятиповерхівки, я побачила людей, що готують їжу на вогнищі біля будівель.
Я почала казати їм, що сьогодні у місто виїхало багато волонтерів, що вони прямують по оцій і оцій вулиці, збираючи людей на евакуацію (я знала план тих волонтерів, з ким виїхали з Запоріжжя)
Але люди не реагували.
Юля побігла, здається, у другий з правої сторони під'їзд, бо мала у руці папірець з іменами і точним описом.
Я почала діставати одяг з автівки і складати його на лавку поряд.
Почали стікатися люди, які рилися і щось вибирали.
І тут я знайшла другий пакет з їжею, який в мене не віджали росіяни вчора!
І пакет з водою, ще зі Швеції (я у останню мить закинула цей здоровенний пакет у авто, коли їхала сюди). Одна жінка з божевільними очима почала хватати ту воду і консерви та запихувати собі за пазуху, наповнюючи кофту...
До мене підійшла ще одна жінка у ковдрі. Вона питала, чи може поїхати з нами. Вона плакала і збивчо пояснювала, що приїхала провідати маму, а в їх дім попала ракета, і вона вибралась, і зараз у підвалі з чужими абсолютно людьми, нікого не знає тут взагалі...
Але в мене усього два місця!
Вона продовжувала стояти поряд і плакати.
З'явилася Юля.
І уся та сім'я, я запамятала тільки ім'я жінки - Альона.
Я подивилась на всіх них і зрозуміла, що якщо дуууууже потіснитися, взяти підлітків на коліна, влізуть усі п'ятеро!
Навіть та жінка у ковдрі, здається її звали Люда.
І я сказала
– Їдуть всі.
Ми швидко закидали рюкзаки у пустий багажник і поїхали. Всі ці люди, за ким я приїхала, мали зібрані рюкзаки, миттєво готові, хоча вони не знали, що я їду... Вони весь цей час жили надією.
Я вирішила виїжджати вздовж моря знову.
І спробувати їхати весь час вздовж моря, скільки зможу, щоб оминути той блокпост і не втратити автівку.
Біля невеличкого блокпоста на виїзді з міста, в мене знову почали трястися руки і колінки, я розуміла, що ми можемо залишились прямо тут без коліс.
Вздовж дороги йшли люди, що пішки покидали місто, багато людей, нескінченна верениця людей...
Десь через годину у заторі, ми під'їхали на блокпост.
І о чудо, ці болотяні чоловіки не роздягали наших хлопців і не придралися до документів!
Яка вдача!!!
Нас випустили!!!
Всіх, навіть чоловіків!!!
Ми відділилися від маси, поїхавши по узбережжю, а всі люди попрямували на Мангуш, до НЛО
Появився зв'язок.
Люда плакала і безперестанку комусь дзвонила, не замовкаючи. І тут в мене задзвонив телефон.
Сергій, чоловік Юлі. Я дала їй зняти слухавку. Здається він там загубив дар мови...
І тут навіть та гімняна дорога, що в мене була - скінчилася.
Всьо, немає.
Тільки у поле.
Ми повернули у поля, на свіже рілля і всходи пшениці, здається.
Позаду точилися якісь розмови, діти щебетали. Я знайшла кілька пачечок горішків і яблука. Люда сказала, що не їла два дні.
Позаду мене привязалася якась автівка, потім вона зупинилась, ярісно мигаючи мені світлом. І почала здавати назад.
І тут я побачила міни.
В грудях захололо, руки спітніли і вчепилися у кермо.
Здається ніхто з машини не помітив.
Я гримнула, щоб сиділи тихіше, бо гомін мене звинчував, а я й так була на кінчику адреналінової голки.
Десь кілометрів через 7-10 я побачила польове перехрестя по якому доволі жваво їхали якісь автівки і я зрозуміла, що ми вибралися.
Мені прижало в туалет.
Ми зупинилися на більш-менш втоптаному узбіччі і я строго наказала не відходити більш, ніж на метр від автівки, бо хз які ще сюрпризи могли б бути у кущах.
З'явився інтернет і я дивлячись на мапу зрозуміла, що ми оминули Мангуш і можемо спокійно повернутися на велику дорогу.
У якомусь маленькому селі працював магазинчик, де Люда купила собі плавлений сирок і ще щось.
Я подзвонила волонтерам, чию сім'ю вивезла й сказала, де і коли ми можемо перетнутися. Й взяла обіцянку, що вони також відвезуть Люду у дім відпочинку у Бердянську, де її чекала подруга.
Це фото, де усі, кого я вивезла з Маріку...
Я мала швидко їхати, бо хотіла як найскоріше перетнути лінію фронту, боялася, що форточка схлопнеться.
У одному селі ми зупинилися поряд магазину, мені потрібно було дещо найти на мапі. Саме в цей час в магазин привезли хліб. Знаєте, такі дерев'яні палєти з викладеними рівненько свіженькими буханочками. У Юлі розширилися очі.
– Я маю взяти цей хліб!
Хлібини, цікавої трикутної форми, звичайного сірого хлібу.
Смакота!
Коли я чекала Юлю з магазину, я побачила знайомця. Вздовж дороги чимчикував той самий безпечний хлопчина з Маріку, що нагадав мені сина вранці. Як він добрався сюди, невже пішки?
Ми тронулися і я зупинилася біля нього, бо бачила, що він голосував іншим автівкам.
Я вирішила вивезти ще і його з окупації.
Цей хлопчик дзвонив мамі, вони були з Краматорську. Він був студентом у Маріуполі.
Його мама плакала у трубку і просила дати мою картку, щоб заплатити.
– Та що ти плачеш, мам, та все ок, мене в Запоріжжі чекають друзі, ща виїду і всьо пучком!
Вертатись назад я вирішила не тою дорогою, що заїжджала, бо прочитала у пабліках, що там під Горіховим бої саме зараз.
У Василівці був розбомблений здоровенний міст через урвище. Й ми звернули направо. ХЗ чому туди, а не вліво, мені здалося, що там накатаніше дорога візуально.
І я знову не помилилася.
Сільська доріжка вела петляючи вздовж урвища, але я не бачила куди звернути, щоб проїхати по дну на ту сторону.
За мною якось вистроїлася колона машин так 30, що як мурашки повзли, наповнені людьми, дітьми, що лишали свої життя тут і зараз.
Їб@ть, чуваки, чого прилипли, камон! Я сама не знаю куди я їду!
І тут я побачила хлопчика років 10 на велосипеді, місцевого. І запитала чи знає він як дістатися на ту сторону
– Звичайно!
Тільки там міни, я вам покажу як проїхати, я сто раз там вже їздив!
І вся наша колона поповзла за маленьким провідником.
Коли той хлопчина повертався назад, з кожної автівки йому за пазуху сипалися яблука, цукерки, печиво.
Він виглядав дуже задоволеним і я, здається, зрозуміла чому саме він сто разів вже там їздив і що це не перебільшення
На дні урвища я побачила маленькі прапорці, які позначали міни
Українські прапорці, вштрикнуті у м'яку, жирну землю...
І я почала плакати.
І, здається, Юля також...
Наші воїни посміхалися нам і мені здавалося, що вони найпрекрасніші чоловіки, кого я бачила у своєму житті!
Передавши нашого хлопчину волонтерам у Запоріжжі, щоб його доставили по місцю, ми рванули на Дніпро.
Де мене чекали син, мій дорогоцінний доберман, друзі і Вікінг...
Попереду лежав ще дуже довгий і важкий шлях.
18.03.2023
Згадалося цікаве!
Я у цій дорозі кілька разів, коли бачила можливість відносно безпечно ставити запитання, питала у росіян, що вони тут роблять.
На цій землі.
Моїй землі
Першим був інтелігентного виду очкарік, років так 40. Він стояв на блокпості десь на краю мікросела, один.
Напарника не було
Він зупинив мене, я відкрила багажник, він в'яло поковирявся, почав дивитися документи, побачив, що я народилась у Тернополі, хмикнув і я запитала звідки він.
– Сахалин.
– Що ви робите тут, в Україні?
– Вы ведь не знаете, что меня побудило приехать сюда.
– Так скажіть
– У меня не было выбора.
– Вибір є завжди.
– А что вы делаете тут, харьковчанка?
– Я дома, це моя земля.
Він замовк, віддав мені документи, я сіла в автівку, глянула на нього і він повторив, навіть викрикнув трішки: "У меня не было выбора!"
Я перевела погляд на дорогу і поїхала далі, мовчки.
І був ще один раз, там був хлопчина, років 19ти. З великими дитячими очима.
Дамбілі бамбас і все оце
Культурний, спокійний, доброзичливий. Вірячий у святу місію...
Оті молоді селюки у болотяному, що жадно жерли їжу, яку я везла для маріупольчан а вони її відібрали.
Чи той, що листав мої фотки у галереї і тицькав на розрушений харківський будинок .
Чи той, що червоні консерви з серпом/молотом роздавав у черзі при заїзді у Бердянськ
Чи той, за шкільною партою, що слинив пальці й висунувши кінчик язика писав моє ім'я у великому зошиті у клітинку
Чи всі інші на мільоні блокпостів на шляху...
Я не знаю, який з них всіх є еталоном, картинкою, демонструючою дійсність, тих, хто прийшов вбивати мене.
Мабуть усі.
Вбивці.
З дитячими очима."
Ірина, Харків

File · 2023-03-07
Part of Writings from the War project

"Ірпінь.
Це машина мого сусіда по ЖК. Машина Міші. Вони - переселенці з Донецька. Він запаркував цю машину біля моєї рік тому.
Машина досі тут. Водія немає. Вже рік як немає.
6 березня 2022 року Міша наклеїв на лобове скло цей листок з написом «ДІТИ». Він хотів вивезти сім’ю. Колона з 12 машин рушила на Київ через Стоянку. Цю колону розстріляли штурмові загони русофашистів.
Так сталося, що Міша не встиг з тією колоною. Чи то на щастя, чи то на горе. Повернувся у ЖК, запаркував цю машину тут, де вона стоїть досі.
Увечері він із сім’єю піднявся у свою квартиру. Коли вони були вдома, почався мінометний обстріл з боку вже окупованої Бучі. Міна прилетіла саме в їхню квартиру.
Міша загинув швидко. Його син Сергій був важко поранений, помер кілька годин потому.
Машина вже рік стоїть тут. З написом «ДІТИ» та спущеними колесами. Мов пам’ятник загиблим.
Машина є. Водія давно немає.
Я щодня проходжу повз неї.
І щодня ненавиджу цю війну і тих, хто її розв’язав."
Алекс, Київська область

File · 2023-03-07
Part of Writings from the War project

"Спогади... Я не додумались тоді знімати, не до того було якось, але вже під мостом нас наз знімали люди з бейджами press. Стою в черзі, в сірій курточці, з дітьми та з шкільним рюкзачком сина. Наша евакуація відбулась 5 березня, коли навіть на краю міста, з боку Бучі було відносне затишшя, і лише завдяки сестрі та її чоловіку ми виїхали. Було настільки страшно, гучно й небезпечно тоді, що не можливо передати. Той, хто пережив, зрозуміє....Поки їхали бачила і трупи в парку Дубки і як горіли хати, і як взривались міни та земля розліталась, як зі стовпів падали проводи і валялись на дорогах як змії...А під мостом нас всіх зупинили, бо був обстріл, волонтери переносили в першу чергу, хто сам не міг йти, люди тягли родичів на тачках, носилках, на руках... Ми ще не знали, що половина міста буде захоплена і окупанти почнуть його знищувати разом з мирним населенням, яке лишилось.
Просто залишу цей спогад тут. Хоча, навряд таке можливо забути чи пробачити."
Іванна, Київська обл.

File · 2023-03-04
Part of Writings from the War project

"Рік тому я приймала найважче рішення у своєму житті: їхати не можна залишатись. Пунктуації в цьому реченні змогла поставити лише за 20 хвилин до втечі, коли схвильований батюшка нашого села забіг та сказав, що є затишшя на трасі і шанс проскочити. Чи не везу я своїх дітей на смерть - це болісно лунало в голові весь час. Але закінчувалась їжа, не було електрики та зв'язку вже 8 днів, над головою постійно літали снаряди, поле палало, вночі по селу ходили окупанти...
...Ми проїхали повз розстріляні з родинами автівки, розбиту техніку, горящі уламки мостів і домів, колону росіян на танках з дулами в нашу сторону і досягли блокпосту в Макарові, на якому стояли втомлені та бліді наші воїни. Вони сказали: дуже швидко без зупинок прямо. І ми виїхали. Так я дізналась що пунктуацію в тому страшному реченні ми поставили вірно."
Олександра, Київська обл.

File · 2023-02-27
Part of Writings from the War project

"27.02.2022
Цей день для мене виявився страшнішим, ніж 24-е.
До цього, ми ночували у будинку, не дивлячись на те, що неподалік у Гостомелі йшли бої і вибухи були весь час і страшні.
Ранок 27-го почався з того, що тато сказав швидко всім йти у погріб, тому що бій наближається. Ми швиденько зібралися, взяли іграшок донечці, їжі якоїсь, зловили своїх псів і пішли ховатися.
Трішки згодом мені написали знайомі з Гостомеля, що велика руснява колона рушила на Бучу. По Вокзальній. Тобто, прямо до нас.
Земля загула, звук не порівняти ні з чим.
Ми розуміли, що вони їдуть просто біля хати. І потім зрозуміли, що вони зупинились.
Через якийсь час почалися страшні вибухи, консервація у погребі дзвеніла, все хиталось, стіни осипалися. Ми чули як у нашому будинку сипляться вікна. У погребі був маленький отвір для вентиляції, який ми затулили шматком пінопласту і тряпками. Сила вибухів була така, що цей пінопласт постійно вилітав нам на голови, і це враховуючи те, що ми під землею. По колоні працювала наша артилерія. Бій йшов прямо над нами.
Я істерила. Сильно. Більше таких істерик в мене не буде, навіть в окупації.
Моя дитина відключилась, запас нервової системи у діток менший і організм просто виключив її.
А я вчепилась татові в руку і кричала.
Я не пам‘ятаю скільки тривав бій, напевно годин 5… Коли все затихло, якийсь час ще було чути автоматні черги. Ми ще трохи зачекали і наважились вийти. Поряд від нас будинку не було, через дорогу будинку не було, ворота винесло, і уламок снаряду прилетів до нас, розбивши вікно.
Я вийшла у двір.
Чоловік сказав, щоб дитину я на вулицю не пускала, тому що у дворі лежить тіло. То був кадирівець, тільки верхня половина до пояса і без частини голови. Вікно у нашому гаражі розбила велика людська кістка з залишками м‘яса, можливо його бедро.
Ми пішли за ворота. І я почала плакати знову. Я не знала, що таке війна… до цього. Хоч і дивилась купу фільмів і читала книжки. Вулиці просто не було… ні дороги, ні дерев, ні будинків. Величезне згарище, свіже, ще палаюче. Ми побачили сусіда, який розгрібав завали у своєму дворі, він сміявся і був на диво радісний. Я запитала тата: чому він сміється? Тато відповів: тому що живий.

5.03.2022.
У цей день до нас прийшли.
Попередні дні ми жили на першому поверсі будинку, у погріб (знаходиться в будинку) спускались тільки коли дуже бомбили. Ми знали, що росіяни вже в Бучі і заходять у наш район з іншого боку, вони рвуться в Ірпінь. У нас була спроба виїхати 3-го або 4-го березня (я і малеча). Мости вже були розвалені, і був план: машиною до Ірпеня, а потім на електричці у Київ. Ми вже були готові виїжджати і тато пішов у розвідку. Вулиця Яблунська вже прострілювалась, на його очах машини з цивільними просто розстрілювали з танків, які були на досить великій відстані. Тата намагались застрелити також, не попали, черга пройшла прямо біля ноги. Він подзвонив нам і сказав: ні, ви залишаєтесь вдома!
Тобто, виходу немає, бо це був єдиний шлях.
До слова, у нас ще була електрика, ми готували у пароварці, грілися обігрівачем у погребі і виходили на вулицю подихати.
5-го під вечір стало на диво тихо. Ми вирішили, що наші вибили всіх. В інтернеті трохи раніше бачили відео, як біля міської ради підняли жовто-блакитний стяг і проголосили, що Буча під нашим контролем.
Увечері ми почули дивний гуркіт, дуже близько стрілянину і крики… це було дивно, зважаючи на те, що по вулицях майже ніхто не ходив у ті дні. Пропало світло.
Страшне розуміння прийшло не одразу…
Але ми побачили, що у будинку сусідів вже рос солдати. Наш будинок вони дивом пропустили. То були кадирівці (так сказав потім командир рос розвідгрупи). Вони шукали коригувальників вогню по колоні 27-го.
Через якийсь час тато спокійно сказав: до нас прийдуть, треба бути готовими. Потрібно бути спокійними, не сваритись, не кричати… мене охоплював такий жах, що я навіть чути і бачити почала погано.
Почувся сильний гуркіт, і рух надворі, ми почули, що у дворі ходять, будинок оточують, їх дуже багато. Російська мова з сильним акцентом. Я схопила малу на коліна, закрила їй ротик рукою, вона навіть не ворухнулася. Ми були у повній темряві.
Тато якраз був на другому поверсі, розвідував обстановку. Я переживала, що його одразу вб‘ть. Почали бити вікна, і кричати : «открывай!»
Вони були уже в хаті. Це був елітний підрозділ російської розвідки (не кадирівці). Кричали на тата: «руки вверх! Лежать! Здесь ребёнок есть? Где ребенок?»
Їм сказали сусіди, що тут дитина. Я була у відчаї. Я чула, що у них була практика живого щита із дітей і жінок.
Запитали скільки людей у погребі, і сказали здати всім телефони і засоби зв‘язку зараз же. Забрали все, частково почистили хату. Пам‘ятаю фрази: «Зеленский уже сбежал. Ми вас будем спасать. Теперь ви под защитой. Почему ви не выехали?»
Тим часом, БТР заїхав у двір і став прямо під хатою, у погріб потягло пальним, дихати стало важко. Тато весь час був з ними на першому поверсі, командир почувши, що тут дитина, наказав не лякати і БТР перегнали до сусідів через дорогу. Там вони зупинились. За нашим будинком встановили спостереження, не можна виходити на вулицю, користуватися фонариками чи розпалювати вогонь, не можна шуміти.
Ми залишились без світла, без газу, майже без води і без зв’язку.
Ми опинились в окупації.

06.03.2022
Уночі майже ніхто не спав. Невідомість лякала, дихати було важко, ставало дуже холодно, надворі був мороз. Більш за все ми боялись за інформацію у телефонах, чати у Телеграмі, пару днів назад ми дзвонили в тероборону і запитували чи можна виїхати.
Ми боялися недаремно.
Наступного ранку до нас прийшли знову. Взагалі з цього моменту, росіяни заходили завжди, коли хотіли, але стукали. Спочатку забрали тата, він заглянув до нас у погріб і крикнув: «доця, я поїхав» і вийшов. Мені хтось сказав, що його забрали показати дорогу (я відчула, що це брехня). Ми сиділи з чоловіком і донечкою у погребі. Через якийсь час, прийшли і почали кликати «второго», це був мій Діма. Він швидко встав, сказав: «я вас люблю» і пішов. Я залишилась сама з Сашою. Мене трусило, я схопила її на руки і хиталась з нею. Вона питала, куди пішов папа, я не вела з нею діалогу нажаль, я просто дивилась у стіну і повторювала одне і те саме: «Боже, поможи нам». Саша перестала питати, тихенько сиділа на руках.
На вулиці весь час стріляли, було чути крики людей, останні крики… цей звук не сплутаєш зі звичайним криком. Мені прийшла думка, що моїх хлопців вбили одразу надворі. Я почала готуватися до цього і напевно трішки здуріла в той момент.
Потім я почула, що у погріб хтось спускається. Це були озброєні солдати, спочатку троє. Мене здивував рівень амуніції, вони були дуже добре укомплектовані. Зайшли, почали питати чи є засоби зв‘язку, чи потрібна нам їжа або ліки (Саша починала страшно кашляти). Я наважилась запитати, де мої чоловіки. Відповідь: «они занимались плохими вещами, с ними разбираются». Вийшли.
Через якийсь час зайшли другі, ті самі питання, здалося, що вони просто ходять подивитися на нас… Я осміліла. Почала наполегливо просити повернути моїх. Сказали, що повернуть.
Згодом зайшов один і дуже впевнений в собі. Почав розказувати, щоб я сильно тут « не выделывалась и тихо сидела», що чоловік мій скоїв помилку і за неї буде відповідати, але його повернуть.
В хаті було дуже людно, свекри були нагорі, тому що туди почали приводити людей. Хто намагався пробратись в Ірпінь і кого не вбили - заводили до нас. Прийшла родина з маленькою донечкою Настею і мамі наказали йти до нас у погріб з дитям. На першому поверсі було небезпечно. Дівчатка почали гратися. До нас привели молодого хлопця і сказали, дивитися щоб він не втік. Якщо втече - вони всіх переріжуть.
Ближче до вечора я почула слова «мама, встречай сына», це було адресовано моїй свекрусі. Я не повірила спочатку. Але згодом, мій чоловік зайшов до мене у погріб. Я намагалась посміхатися і трішки пожартувати, але в мене не вийшло. Я розревілась. Повернувся також мій тато. Про таке щастя, я навіть боялась мріяти.
Увечері, коли ми лягали спати, зазвичай чоловіки спали на першому поверсі, хто як, там було дуже холодно, вікон не було, на дворі -9. Цієї ночі мій Діма сів біля нас у погребі і просто дивися в одну точку. Я запитала, чи він у порядку. Він сказав: «вони нас всіх зачистять». Я запитала, чому він так каже. Він відповів: «тому що я бачив, на що вони здатні». Тоді я ще не наважувалась розпитати, що з ними робили всі ті години. Я пригорнула сплячу малечу і тихенько плакала у темряві… від безсилля.

07.03.2022
Йшов третій день окупації.
В хаті було близько 15 чоловік, ми з дитиною сиділи в основному у погребі. У Саші був надривний кашель і боліли ніжки. Ми спали у холоді, але у погребі все ж було тепліше (десь -5), ніж на першому поверсі. Росіяни заходили весь час, ми були під контролем. Трохи далі по вулиці був штаб. Туди почали привозити продукти забезпечення, зброю, все це проїжджало за вікном. Тому вікна потрібно було заклеїти і не дай Боже визирати чи виходити. У дворі ходили дозорні. В хаті було темно і вдень і вночі. Ніякого зв‘язку із зовнішнім світом у нас не було. Щоразу, коли вони гупали у двері, серце завмирало. Ти ніколи не знаєш, чому вони прийшли… можливо знову забрати на допит, можливо ще раз нагадати правила, а може забагато диму виходило із вікон другого поверху (було дозволено дим, але не багато, відкритий вогонь строго заборонений!), а можливо ми недостатньо тихо сиділи… адже в хаті двоє діток, яким по 3 рочки.
Не дивлячись на всю цю ситуацію, у цей день я перебувала у піднесеному стані, мій тато і мій чоловік були поряд. Повернулись звідти, звідки не повертаються.
Їх звинуватили у коригуванні вогню, забрали «на підвал» і допитували. Повернулись вони звісно трохи іншими… Чого коштує для психіки поїздка на БТРі лежачи на трупах, полежати зв‘язаними у холодному підвалі, і відчути, як це - коли тебе вже поставили на коліна розстрілювати обличчям до стіни. Але навіть будучи там, вони все одно в першу чергу думали про нас з малою, хто тепер буде готувати нам їсти і як ми будем справлятись без них. І якщо чесно, я б сама не впоралась.
Коли нам заборонили розпалювати вогонь, стало питання приготування їжі. На другому поверсі будинку, мій тато разом з моїм чоловіком зробили вогнище, на якому варили їжу. З вулиці його видно не було. У кімнатах відкрили вікна і дим трохи виходив, але в основному йшов у хату. Прохід на перший поверх завісили ковдрами, але звісно дим трохи проходив. Тато готував зранку кашу Саші, в обід суп, а увечері ми розігрівали те, що було у російських сухпайках. Вибору ми не мали. Я їсти не хотіла, мене весь час нудило.
Я мила овочі на суп під малесеньким струменем крижаної води, нарізала, пальці дубіли і боліли. Але це повна фігня у порівнянні з тим, якою мукою було варити цей суп. Щоб розігріти навіть воду, потрібно було стояти прямо біля вогню і дихати димом у приміщенні. Тато приходив чорний, і я бачила, що йому погано. Завдяки йому - ми тримали дитині режим харчування, попри все. Адже це імунітет.
Мало того, годували ще й всіх, кого до нас привели.
Мої мужчини щохвилини дбали про нас. Вони не могли врятувати нас, але робили умови життя більш-менш комфортними, наскільки це було можливо. Я розуміла, як важко їм усвідомлювати, що зробити нічого не можна… що ми потрапили у таку ситуацію… що вони не можуть захистити нас. Я слухала тата і робила все, що він казав, без зайвих розмов. Я бачила в ньому чи не єдину людину, яка завжди мала план і знала, що робити. І я добре розумію, що якби ми з донею змогли виїхати раніше, а наші чоловіки залишились самі у будинку - їх би вбили одразу.

10.03.2022 Евакуація. Частина 1.
Вранці ми знайшли радіо і вставивши туди батарейки з дитячих іграшок, почули що сьогодні з 9:00 домовлено про зелений коридор. Тато одразу і дуже рішуче сказав, що ми звідси будем вибиратись. Всім збиратись. Пішов питати у росіян чи можна виїхати машиною. Не дозволили. Тільки пішки і тільки в Ірпінь і тільки тим шляхом, який вони вказали. В мене опустились руки, я думала, що можна піти в центр Бучі, а не йти в інше місто. Але діяти можна тільки так, як кажуть вони. За ці дні ми це правило завчили дуже добре.
Зібрались, обмотались білими тряпками, на коляску причепили палку з великим шматком простині. Я взяла свого пса на повідочок з надією, що він буде бігти коло коляски. Він злякався і йти не зміг, я посадила його вниз коляски і повезла разом з дитиною.
Мене трусило. На вулицю ми давно не виходили і я не впізнала рідні місця. Найперше, ми дійшли до школи (живемо поряд), там були люди, ніхто нікуди не збирався, дивувались, що ми кудись йдемо. Ми пішли далі, хвилин 10 від школи і ми впираємось у Яблунську. Перед нами лежить 3 мертвих молодих чоловіка, із зав‘язаними руками. Повертаємо на Яблунську… в цей момент у мене ввімкнувся режим «життя в картинці», реальність стала сприйматись дуже дивно, ніби все відбувається не зі мною (психолог пояснив потім, що психіка увімкнула цей режим, щоб я могла базово функціонувати далі).
По вулиці лежать мертві люди, багато людей, на дорозі багато крові, їх вбили зовсім недавно. Чоловік каже закрити дитині очі. Нажаль, зробити я це не змогла. З першої хати вибігають рос солдати, направляючи на нас зброю і кричать «Стоять! Куда! Кто разрешил!» Вони не такі, як ті, що були в нас. Ці агресивні і імпульсивні. З ними неможливо вести діалог. Ми кажемо, що ми на евакуацію, сваряться, але пропускають. Через хату знову така ж ситуація. Піднімаємо руки всі і чекаємо, чи пустять. Пустили, йдемо далі. Донечка питає чому дяді лежать і чому в них із голівки йде кров. Я не змогла нічого сказати… як це пояснити трирічній дитині? Далі вона вела себе дуже тихо і сидячи у колясці піднімала ручки тоді, коли піднімали ми. Дійшли до перетину Яблунської і Вокзальної. Знову крик: «Стоять!» Стоїмо прямо посеред мертвих людей, мені здалося, що це нереально все і що нас ніхто не пропустить, ми ж побачили їх злочини, нас просто зараз застрелять. Досить агресивний військовий кричить розтягнуто: «Нельзя! Коридор з 15:00! Назад!» Тато починає з ним балакати, що нас пропустили попередні, але той починає сердитись і погрожувати, я починаю панікувати. Всім шепочу: «розвертаємось швиденько, тихо, не дивимось на них, назад, назад!».
Руснявий військовий наказує нам повертатись, а татові йти до нього з піднятими руками. Мене колотить, я зупиняюсь і розумію, що йти без тата не можу. Хоч в мене і дуже відповідальна місія, я ж везу коляску з донечкою.
Виявилось, що шукали сигарети і в тата, на щастя, вони були. Його відпустили. Ми повертаємось у школу, чекати 15:00.
Стан «життя в картинці» зі мною залишився ще на довгі місяці після цього. Я стала беземоційна, не відчувала життя і завдяки цьому - не зійшла з розуму.

Евакуація. Частина 2.
У школі було сховище, де було тепло, була їжа та багато людей. Я почала розмови про те, щоб залишитися там… я не хотіла знову йти туди, де ми були. Тато ці розмови присік одразу. Дитину треба вивести звідси і крапка. Рахую хвилини до 15:00, молюся і налаштовуюсь морально.
Йдемо другий раз. Проходимо все, що пройшли тоді… в мене з’являється думка, що ми навіть не можемо це все зафіксувати, це ж вбивства людей, наших сусідів, а ми просто проходимо повз.
На перехресті Яблунської і Вокзальної нас ніхто вже не спиняє, тільки стоїть багато руснявих і один спершись на ногу і тримаючи автомат, дивиться і ухмиляється.
Ми повернули до Ірпеня, попереду міст (саме він на фото).
Озиратися не можна, одразу отримаєш кулю. З маленького перехрестя попереду, вилітає машина і майже одразу перетворюється на вогняний стовп, а за секунду долітає і звук - страшний вибух. Міст заміновано. Я нічого не чую, нахиляюсь до дитини у коляску, перевірити чи в нормі вона. В цей момент хотілось розвернутися, але розумію, що позаду шансів вижити не має зовсім. А міст можна пройти, якщо пощастить. Тато попереду. Йдемо. Проходимо підірвану машину, вона просто горить, звісно в ній всі загинули (на фото саме вона, тобто те, що залишилось). Попереду нас зупиняють крики: «Стоять! Руки!» Зупиняємось, стоїмо. До нас ідуть НАШІ! Тобто весь цей час, ми жили не просто в окупації, ми жили на лінії фронту, де жити майже неможливо! Я була впевнена, що наші відійшли набагато далі і не вірила, що можна стримувати ту навалу десь тут. Нас зустрічають і ведуть в обхід. Ліземо на пагорб, зверху прокладена колія, намагаюсь пхати коляску і грузну у болоті по кісточки. Варіантів нема, пхаю далі, нас зустрічають хлопці із ДСНС, сідаємо у автобуси і їдемо… на рос блокпост…
Ірпінь частково окупований, вийти можна тільки через відомий всім зруйнований міст, але пішки. А евакуаційні автобуси, яким погодили коридор, приїхали з Києва, і єдина дорога веде через окуповану територію (через Стоянку).
Перед блокпостом величезна черга, багато легкових машин і наша колона автобусів. Стоїмо 4 години. Не пускають і сьогодні не пустять. Скоро буде авіаналіт і бомбардування. Водій приходить і каже, що ночувати ми будемо у автобусі прямо на дорозі. На вулиці -10.
Якщо на землі є янголи, то це безперечно працівники ДСНС. Люди, які чужі життя рятують інколи ціною власних. З нами були найкращі люди, які вселяли надію.
Вони знайшли покинутий будинок і всіх перевели туди. На вулиці почалося страшне, небо палало, Ірпінь бомбили.
Жінок і дітей влаштували у підвалі, там були навіть диванчики, я вклала Сашу біля жіночки з малесеньким дитятком, а сама сіла поруч і вже була подумала, що це не самі й погані умови.
Будинок був недобудований і туалет був на третьому поверсі. Через певний час почувся страшенний сморід і крики, що прорвало каналізацію. Все це полилось під ноги, я схопила речі, розбудила дитину, одягнула і почала звідти десь йти. Але йти нікуди. Ми знайшли місце біля самого виходу із підвалу, знайшли старий стілець-лежак, чоловік сів, поклали зверху донечку на нього, накрили її всім чим можна і ось так він з нею сидів до 5 ранку. Моя спина не змогла так, я пробувала. Я знайшла малесенький стілець для рибалки, який страшенно хитався, взяла свого пса на руки, сіла скрючившись і просто чекала ранку, хитаючись взад-вперед. Холод був страшенний, і смерділо так, що крутилась голова. Але моя дитина спала. Для мене це було головним.

11.03.2022 Евакуація. Частина 3.
У підвалі було приблизно 45 чоловік. У декого була висока температура, це була жахлива ніч. Ми не мали ні води, ні їжі.
В 5:00 прийшли наші хлопці з ДСНС і сказали всім сідати в автобуси, ніби як домовились про подовження коридору. Ми настільки замерзли, що не відчували пальців ніг. Я дуже переживала за малечу. Загрузились у автобуси, стали у чергу. За вікном просто апокаліпсис, скрізь розбиті, розстріляні машини, майже на кожній напис «діти». Ця частина Ірпеня ніби мертва, лише бігає багато тваринок покинутих.
Доїжджаємо до рос блокпосту. Кожне авто дуже ретельно перевіряється, телефони мати заборонено, їх конфіскують. Ми на той час вже й забули що це (наші забрали ще 5-го числа). У автобус заходить руснявий військовий, ми з донечкою сидимо на перших місцях, тому він прямо перед нами. Всіх чоловіків виводять із автобусів. У вікна дивитись не можна, все завісити. Через хвилину біля автобусу починається стрілянина, діти починають панікувати і плакати. Та й ми, жінки, також. Всі подумали, що розстрілюють наших чоловіків. Але то познаходили у декого телефони, поклали на землю і розстріляли. Чоловіки повернулися. Руснявий зайшов, сказав, якщо проїдемо ліс, то вважай повезло. У лісі повно росіян. Їм ці всі коридори до одного місця взагалі.
Їдемо. У автобусі повна тиша. Молиться кожен. Ми не бачимо, де ми їдемо.
Через півгодини зупиняємось. У автобус заходить військовий і каже: «Слава Україні!»
Я плачу навіть зараз, коли згадую цей момент. Тоді я обнімала Сашу і не вірила, що ми у безпеці. Ми вижили, хоча і не мали.
Позаду залишилась рідна Буча, з великим горем наодинці. Я думала про тих людей на Яблунській, світ же не знає, світ живе собі далі… а вони - ні, вони там лежать. Мені здавалося, що ми вирвалися з пекла, напевно так воно і виглядає. Ми прибули до Києва майже без нічого… чорні, брудні і від нас смерділо. Ми бачили людей, наших людей і це було так дивно. Можна вільно ходити, не потрібно весь час дивитися у підлогу, працюють магазини, аптеки, ніхто не стріляє. Але ж Буча від Києва не так і далеко, тільки різниця колосальна.
Я не знала, де моя мама. Я їхала в автобусі і сварила себе, плакала, що я покинула маму. Ми живемо на одній вулиці, але зв’язатись неможливо було з 5-го числа. Я кільки разів поривалася до неї піти, тільки мене не пустили.
У Бучі залишились батьки мого чоловіка. Вони не змогли здолати той шлях вдруге, і прийняли рішення залишитись в школі. Через пару днів туди прийшли росіяни, перевели їх у дитячий садочок, кидаючи вслід гранати, а потім тримали там під вартою місяць! Ми не мали з ними зв‘язку і це зводило з розуму. Я молилась щоночі годинами, щоб Бог зберіг їх… і він зберіг.
Моя мама і бабуся евакуювались майже одночасно з нами, тільки іншим шляхом. Перший раз я почула маму, вже будучи у Львівській області. Той дзвінок я запам‘ятаю на все життя.
Через місяць після нашої втечі, Бучу звільнять. Знайдуть людей, дітей… ми могли бути серед них. Ця думка не дасть спокою ще багато часу. Я не знала, що рос військові коїли з жінками і дітьми, коли сиділа у підвалі і сміливо вимагала у них поверути моїх чоловіків з допиту. За таке зухвальство я могла страшно поплатитися.
Але нам пощастило. Ми вирвались. Зруйновані зсередини і змінені назавжди.
Я досі лякаюсь, коли поруч якийсь чоловік заговорить російською. А моя дитина боїться людей у військовій формі.
У Бучу ми з донечкою повернулися у червні, це було тяжко, але це наш дім. Чоловік повернувся одразу після деокупації, щоб підготувати будинок до нашого приїзду. Ми живемо тут далі і деколи самі не віримо, що пережили оті всі жахи. Але наше місто - чудове.
Наостанок можу сказати: друзі, цінуйте те, що маєте. Цінуйте час, проведений з рідними. Цінуйте життя!"
Ангеліна, Буча

File · 2023-02-24
Part of Writings from the War project

"Я щаслива, що вчора не побачила жодного привітання. Ніде.
Нуль.
Хоча рік тому мій дім здригався від п'яної гулянки сусідів піді мною до двох ночі.
Так, що ми з сусідами грюкали до них у двері, щоб нарешті знизили гучність подяки дідам.
Зранку...
Всі українці пам'ятають той ранок 24 лютого 2022.
Моя інша сусідка, плачучи запихувала дітей у машину й збирала загублені по дорозі у коридорі речі, документи.
Вони були з Донецьку...
Я щаслива, що не полетіла тоді під Полярне Коло, як мріяла. Бо, напевне, зійшла б з розуму за дитину, який залишився б насамоті у Харкові.
Я щаслива, що саме тоді ми опинилися разом у одній квартирі всією родиною, хоча вже жили окремо на той час.
Я щаслива, що в моєму будинку було саме справжнісіньке бомбосховище, бо то був колись корпус лікарні військового училища. З туалетом, водою, повітрявитяжною системою й великою кількістю бетону метровими ребрами, між якими ми могли бути захищені.
Ми везунчики, що лізуча російська саранча не мала за ціль мій будинок до того, як ми звідти все ж вибралися через два тижні. Це вже потім...
Хоча все навкруги, що хоть колись було об'єктом їм цікавим, вони бомбили знову і знову.
Навіть років 15 вже як закинутий корпус льотного училища розтрощили.
Бідні бомжі...
Я щаслива, що у моєму рідному Харкові живуть найкращі люди, які зроблені з залізобетону. Ми, харків'яни, були на такому тонкому краю від прірви, яка поглинула Маріуполь, наприклад...
Й завдяки мужнім захисникам та захисницям росіяни у Харкові захлинулися своєю злобою.
Й залишилися назавжди.
Я пам'ятаю, як у подруги люди у придомовому чаті фотографували з вікон гнид у болотному, котрі переховувалися попід стінами чи то школи, чи то дитсадка й оперативно передавали місцеположення куди треба.
Ці теж залишились назавжди у нашій землі.
Кожний харківський кущ, кожний харківський камінь, кожний харківський стовб слідкував за переміщеннями росіян, що вирішили відгризти ще один шмат моєї країни.
Але все.
Цей шмат виявився завеликим.
Не можна бути настільки жадібними й голодними до чужого.
Нажаль у 2014, коли у нас вкрали Крим, ми не получили підтримки від світу, як зараз.
На щастя, ми, українці, маємо її сьогодні.
Й моя річниця втраченого життя не така пекуча й довга, як у тих українців, що бігли від російських "мирних" ракет у далекому 2014...
Цей харківський торт я купила на подарунок сім'ї шведів, до яких мала летіти тоді, рік тому...
Сім'ї, яка допомогла мені тоді вибратися з тої дупи.
А я допомогла у свою чергу іншим, але то вже інша історія...
Тоді, 24 лютого 2022 року я все ще вірила, що це все сон й якась жахлива помилка. Що все буде добре й те, що я бачу з вікна - це неправда. Мозок відмовлявся вірити.
Це вже потім було все, що було...
А тоді я вірила в розум і логіку.
Й ще.
Я більше ніколи не буду називати тих росіян, які на/в моїй землі інакше, ніж росіяни. Орки й тд - менш яскраво демонструє суть цієї армії, яка прийшла мене вбити рік тому."
Ірина, Харківська область