English translation (unedited):

"Recently, I connected with an old acquaintance of mine. She is the mother of a 2-year-old boy. They also fled from the Kyiv region. And she just started asking how it’s been. Through Mom's eyes.

I talked about the nights in the basement with Eva, and how she still asks if we should run to the basement upon hearing a helicopter flying over us when we’re thousands of miles away from our home. At that time we did not understand the scale of evil, but we heard about civilian cars being shot at and the first rapes happening, and we simply stayed put. It seemed that it was safer at home, even under explosions.

The only supermarket in our village had empty shelves. Nothing was delivered to us because all the bridges had been blown up. I recall vividly how we counted all our food supplies. Pasta, porridge, something in the freezer. If we eat twice a day, it would be enough to last two more weeks for the three of us. And suddenly, on the 10th day of the war I realised that I could not buy tampons or pads anywhere. That evening my husband went to unload a truck with the territorial defence. For this, he was given two loaves of bread. And he did not bring them home. He exchanged them for a pack of pads. 21st century. This was the first time I cried and I couldn't stop. Because this pack of pads was something incredible at the moment.

Then we decided to dare and spent two days on the road with a child and a dog. They just lay in the back seat and didn't even squeak.

– But, you know, my dear - I wrote to her, – it's such bullshit compared to what you’ve been through!

Because her family really went through hell. Their village near Kyiv has been under occupation since the first days of the war. Her father-in-law died of a heart attack and they had to make a coffin to bury him in the yard. They had no water or food supplies. And one day, in order to survive, they started eating dog food.

– Yulya, imagine, my two-year-old son ate dog food!

My fingers tapped the screen as I typed, and tears flooded the letters. They got out going through russist checkpoints. Yet she writes that she is grateful simply to be alive, and asks not to devalue our experiences. And not to compare them. We just wrote to each other about how it was.

You know, I write this so that I may never forget or devalue. Because no experience or pain should be devalued. Just as the value of life itself. And the very opportunity to return to normalcy is so valuable. Sometimes you just go to the store and see everything you need on the shelves. And give baby food to the child. And just talk to someone about it."

Yulia, Kyiv region

Edited Ukrainian text:

"Недавно переписувалася з однією старою знайомою. Вона – мама 2-річного хлопчика. Також вибрались із Київщини. І вона почала просто питати, як це було. Очима мами.

Я розповіла про ночі в підвалі з Євою, і як вона досі перепитує, чи варто нам бігти в підвал, коли чує, як пролітає гелікоптер над нами за тисячі кілометрів від дому. Тоді ми ще не розуміли масштабу зла, але чули про розстріляні автівки і про перші зґвалтування і просто не виїжджали. Здавалось, що вдома навіть під вибухами безпечніше.

У єдиному супермаркеті в нашому селі полиці були порожніми. Через те, що всі мости взірвано – нам нічого не завозили. Як зараз пам’ятаю – ми порахували всі запаси їжі. Макарони, каші, щось лежало в морозилці. Якщо їсти двічі на день – нам на трьох би вистачило ще на два тижні. І раптом на 10-й день війни я зрозуміла, що я ніде не можу купити тампонів чи прокладок. Того вечора чоловік пішов з теробороною розгружати якусь вантажівку. За це йому дали два батони. І він не приніс їх додому. Він обміняв їх на пачку прокладок. 21 століття. Це був перший раз, коли я розридалась і не могла зупинитись. Бо ця пачка прокладок була тоді як щось неймовірне.

Потім ми наважились і два дні їхали в дорозі з дитиною і собакою. Вони просто лежали на задньому сидінні й не пискнули.
– Але, знаєш, моя дорога, – написала я їй, – це така фігня в порівнянні з тим, що пережила ти!

Бо її сім’я дійсно пройшла крізь пекло. З перших днів війни їхнє село було в окупації під Києвом. Від інфаркту помер її свекор, і вони самотужки робили труну, щоб поховати його у дворі будинку. У них не було води й запасів їжі. І одного дня, щоб вижити, вони почали їсти собачу їжу.

– Юлю, уяви, мій дворічний син їв собачий корм!

Мої пальці стукали по екрану, набираючи текст, а сльози заливали букви. Вони вибрались через блокпости рашистів. Але вона пише, що вдячна за те, що просто жива. І просить не знецінювати пережите нами. Не порівнювати. Просто ми написали одна одній, як це було.

Знаєте, я пишу це, щоб ніколи не забути й не знецінити. Бо жодне переживання й біль не мають знецінюватися. Як і цінність самого життя. І можливість повернутися до нормальності така цінна. Інколи просто зайти в магазин і на полицях побачити все потрібне. І дати дитині дитячу їжу. А ще просто з кимось про це поговорити."

Юлія, Київ