Title and statement of responsibility area
Title proper
General material designation
Parallel title
Other title information
Title statements of responsibility
Title notes
Level of description
Reference code
Edition area
Edition statement
Edition statement of responsibility
Class of material specific details area
Statement of scale (cartographic)
Statement of projection (cartographic)
Statement of coordinates (cartographic)
Statement of scale (architectural)
Issuing jurisdiction and denomination (philatelic)
Dates of creation area
Date(s)
-
2022-08-15 (Creation)
Physical description area
Physical description
1 textual testimony
Publisher's series area
Title proper of publisher's series
Parallel titles of publisher's series
Other title information of publisher's series
Statement of responsibility relating to publisher's series
Numbering within publisher's series
Note on publisher's series
Archival description area
Custodial history
Scope and content
"Запускаю руку в його труси ковзаючи по стегну, минаю шкіру його провислих змокрілих яєць у пухкому волоссі і обхоплюю долонею хуй. Витягую його назовні з боксерів та через розрізану ножицями матню штанів і наказовим тоном вже кричу йому крізь вибухи снарядів САУ над нашим окопом - сци!
Лише після того той 20ти річний малий з татухами рун по тілу та на обличчі, пушком над губами, призаплющивши очі, нарешті облишив безглуздий сором і почав з полегкістю довго і рясно мочитись під себе на еластичні носилки, увігнута під вагою тіла чаша яких вже встигла наповнитись чималою калюжею його крові.
З переламаними кінцівками, трьома осколковими пробиттями, він лежав і терпів накладання турнікетів та болісні та глибокі тампонади ран, пальцями усередину аж до проламаних кісток. Але соромився сходити під себе, як тінейджер соромиться зняти труси у спортивній роздягальні перед хлопцями-однокласниками. Поки я не наказав йому це зробити.
"Це війна. Тут завжди так" - сказав я йому якусь рандомну аморфну фразу для заспокоєння, бо не придумав нічого ліпшого.
Евакуація затримувалась.
Поруч в тому ж окопі лежав його друг, мабуть вони призвались разом, візуально видно було, що вони з однієї тусівки, мали однотипні дорогі обвіси, придбані в М-таці, схожі татухи та крутий вигляд. Ну і обоє забили болт на аптечки. Але не робитиму жодних суджень і засуджень. Бо по-різному буває.
Щоб послабити турнікети і знизити ризики ампутацій я скористався часом евакуації, що затримувалась, для тампонади їхніх ран та накладання тиснучих пов'язок. Турнікети, які хлопцям наклав боєць поруч, були недокручені, один взагалі накладений поверх телефону у кишені - доволі типова помилка, з якою я не раз вже стикався.
Коли пробоїни були заткнуті кровоспасом і не сочились, довелося помучитись із тим як зв'язати докупи переламані та викручені кінцівки, щоб компактно розмістити їх на еластичних носилках, які от вже скоро треба було менш ніж за хвилину закинути на броню бехи, яка не могла стояти довго на точці - хвилини-двох було цілком досить для наведення ворожого вогню. По нашим укріпленням тоді прилітали усі можливі калібри та працювали вертушки.
Свої осколки хлопці отримали, бо по незнанню вибрали неправильну позицію, яку, до всього ж, не вкопали як слід. Розташована на схилі вона мала високу задню стінку, вищу, ніж бруствер попереду, в неї і влупив снаряд, а його осколки понівечили тіла бійців.
Через те, що я не міг зняти плитоноски пацанів через зламані руки, мені довелося різати кріплення, а зрізаними плитами накривати важливі органи - грудну клітину, пахову зону; шоломами - обличчя, щоб мінімізувати ризики, якби трапився наступний приліт снаряду.
Через залитий кров'ю одяг було важко виявляти характер ушкоджень - місця входу та виходу осколків, тож довелося зрізати ножицями штани, знімати берці.
Поруч третій терік* оперативно встигав допомагати мені подавати ножиці та мою парамедичну сумку, у якій ставало все менше витратних матеріалів.
Затягуючи сильніше один з накладених турнікетів його вороток почав так сильно вигинатися, майже літерою S, що потім неможливо його було зафіксувати у стремінці, а платформа воротка взагалі виверталась вусібіч - це був підроблений джгут і довелося накладати поруч свій, з власної аптечки, оригінальний американський САТ.
Прильоти ставали все ближче і доводилося все більше пригинатись долу, поранених попідтягувати ближче до безпечнішої стінки лежки і чекати, коли по рації надійде команда.
Ми почули гуркіт гусянки, поодинокі малі вибухи - це до нас на всіх парах пиздувала наша беха, наїжджаючи на російські лєпєсткі, якими русскі рясно засипали з касетних снарядів підходи до наших позицій - ми дуже швидко, тісними проходами непроритих як слід окопів насилу витягнули носилки з важким пораненим та закинули його на броню, на якій стояв навідник, що допомагав. Його напівголе тіло протягнулось вигином святого Себастіана-мученика на броні. Після цього, на одній нозі під руку, ми підвели другого пораненого і теж закинули його на беху, яка швидко уїбала, поки не почався новий обстріл.
З полегкістю виконаної роботи ми з Хотабичем відійшли назад на нашу позицію "Море" по слідам бехи, щоб не підірватися, копаючи ногами зірвані вітром з броні каремати, інші особисті речі військових, які ті губили на великій швидкості по дорозі на позиції.
Вже за годину, користуючись затишшям, ми пішли евакуйовувати два обгорілих тіла - вони лежали вже другу добу у величезній ямі, яка до влучання в неї снаряду була просто накрита поліетиленом від дощу. Коли Миколаївка та Ниркове стали одними з найгарячіших точок Сєвєродонецького котла (після самого Сєвєродонецька), через те, що утримували "дорогу життя" до міста, це укриття не можна було використовувати через його неграмотне розташування і ненадійність, чого не врахували згорілі бійці.
Їхні обгорілі трупи ми помістили в один чорний мішок, нам допомагало ще двоє солдатів, яким я навмисне постійно приказував, щоб їхній дух зовсім не впав до нуля: "заберем наших хлопців, вони загинули героями, прийшли на захист наших життів".
Обгорілі тіла дивились на нас майже білими шкіряними ямками, у яких википіли мішечки очних яблук, не даючи слизявій оболонці вигоріти начорно. Решта останків вкрились вугільною кіркою, а від кінцівок лишились лише обвуглені кістки, які довелося окремо підбирати і довклалати в пакет для 200. Один труп перехилився, коли ми підняли ноші, і впав головою набік, череп стукнувся об щось тверде і коробка розкололась, верхня частина відлетіла, мов кришка, всередині вже було порожньо, лише кістковий білий колір.
Від зривів мене тут рятує просте розуміння прийдешності буття і усвідомлення життя у Всесвіті, що весь час збільшується. Ні надуманих богів, ні чортів, ні вальгал чи пекла. Лише ти, реальність і альтруїзм воєнної праці і жертовності задля добробуту майбутніх поколінь та мирного населення за твоєю спиною.
А ще віра у лендліз та важку артилерію від союзників, які єдині можуть зупинити руйнування та смерті від навали орків.
Описане вище - кілька годин з боїв нашої бригади та підрозділів у взаємодії за утримування "дороги життя" на Лисичанськ та Сєвєродонецьк. Села Миколаївка, Ниркове. Тепер під окупацією"
терік - тероборонівець
беха - БМП
*лєпєсток - протипіхотна міна
Віктор, Рівне
Notes area
Physical condition
Immediate source of acquisition
Arrangement
Language of material
- Ukrainian
- English
Script of material
Location of originals
Availability of other formats
Translation:
"I insert my hand into his gonchies, sliding along his thigh, past the skin of his saggy, damp balls in their bush of hair and cup his cock in my palm. I pull it out of his boxers and through the slit cut into the mud on his pants with scissors and shout in a commanding voice through the explosions of howitzers above our trench—“Piss!”
Only after this does the 20-year-old kid with runes tattooed all over his face and body, and fuzz on his upper lip, shut his eyes, finally letting go of his pointless shame, and begin to piss with ease, at length and profusely, under himself on the rubber stretcher. Sagging under the weight of his body, it’s already filled with a sizeable pool of his blood.
His limbs broken with three shrapnel punctures, he lay there and endured the application of tourniquets and the painfully deep tamponade of his wounds, fingers poking inside right up to the broken bones, but he was embarrassed to piss under himself, the way a teenager is embarrassed to take of his underpants in the gym change room in front of his classmates. Until I ordered him to do it.
“This is war. It’s always like that here,” I say, choosing a random amorphous phrase to calm him, because I can’t come up with anything better.
The evacuation is being held up.
Next to him in the trench lies his friend. They probably enlisted together. Visually, it’s clear that they were from the same crowd: both have the same expensive body kit bought at M-Tac, similar tattoos, and a cool look. And of course, they both forgot to bolt their first aid kits. But I’m not passing judgment or condemning. Because things just happen...
To ease the tourniquets and reduce the risk of amputation, I take advantage of the delay in the evacuation to tamp their wounds some more and apply compression bandages. The tourniquets that a nearby fighter put on them aren’t tight enough. One has even been applied on top of the phone in the guy’s pocket. It’s a pretty standard mistake that I’ve come across a few times already.
When the puncture wounds are plugged with hemostatic sealants and aren’t soaking through any more, I agonize over how to tie the broken and twisted limbs together so that they lie compactly on the stretcher. Soon we’ll have to throw him in under a minute into the armored personnel carrier, which can’t stand around long in one place. A minute or two is more than enough to draw enemy fire. Our fortifications are being hammered by every possible caliber and choppers are buzzing around.
The boys got the shrapnel because they picked the wrong trench position in their ignorance, which, on top of everything else, they failed to dig out properly. Located on a slope, it had a high back wall, higher than the parapet in front of it, so when the shell blasted it, the fragments mutilated the bodies of the soldiers.
I can’t take off the boys’ plated vests because their arms are broken, so I have to cut the attachments and use the various plates to cover the most important organs: the ribcage and the crotch. I use the helmets to cover the faces to reduce any risk the next time a projectile flies in.
The blood-soaked clothing makes it hard to assess the nature of the injuries, where shrapnel entered and exited, so I cut the trousers with scissors and take off their boots.
Nearby, the third territorial defense guy has been keeping up with me, handing me the scissors and my paramedic bag, in which there are ever fewer supplies to work with.
As I tighten one of the tourniquets, the windlass rod starts to bend too much, almost into an S-shape, so that afterwards it’s impossible to attach it to the clip and the stabilization plate keeps twisting in all directions. It’s obviously a kludged tourniquet, so I have to apply mine next to it, from my own first aid kit, an original American CAT.
The air attacks start coming closer, so we have to crouch lower to the ground, pull the prone wounded men closer to the safer wall, and wait until we get a command over the radio.
Suddenly we hear the rumble of tracks and a series of small explosions. It’s our APC coming for us full-steam, running over the anti-personnel mines the russians have generously sprinkled on the approach to our positions using cluster projectiles. Moving as fast as we can down the narrow, poorly dug trenches, we haul the stretcher with the heavily wounded boy and threw him into the truck where the gunner stands, ready to help us. His half-naked body stretches on the APC in a twist like the martyr St. Sebastian.
Then we bring the second wounded man on one leg, holding his arm and toss him into the APC as well, which high-tails away before another round of shelling begins.
Feeling relieved at having done the job, Khotabych and I retreat to our “Sea” position, following the tracks of the APC so as not to blow ourselves up. Along the way, our feet kick at the mats and other personal items the soldiers lost when the wind tore them from the vehicle as it rushed to their positions.
Within an hour, we take advantage of the lull to remove two burned up bodies that have already been lying for two days in a huge pit. Before the shell hit it, it had been simply covered against the rain by a plastic sheet. Once Mykolayivka and Nyrkove became one of the hottest spots in the Severodonetsk cauldron—after Severodonetsk itself—because we were maintaining a lifeline to the city, this covering became useless because of its ill-thought-out location and unreliability, something those burned fighters had not considered.
We place their crisped corpses into a single black bag with the help of two other soldiers whom I keep ordering around on purpose, to keep their spirits from taking a nosedive: “Let’s take our boys away. They died heroes, coming here to protect our lives.”
The burned up bodies stare at us with nearly white skin-covered sockets in which the eyeballs have been boiled out, preventing the mucous membrane from turning black. The rest of their remains are covered in a charcoal crust, their limbs little more than charred bones that we have to collect and add to the “200” bag. One corpse flops over when we raise the stretcher and falls sideways on its head. The skull hits something hard and the cranium breaks open, the upper part flying off like a lid. Inside, there’s nothing, just the white of bone.
What keeps me from breaking down here is the simple understanding of the future nature of existence and an ever-growing awareness of life in the universe. No imaginary gods, no devils, no Valhalla and no Hades. Only you, reality, the altruism of the war effort, and the willingness to sacrifice for the sake of future generations and the civilian population behind your back.
And faith in Lend-Lease and heavy artillery from our allies, who alone can stop the destruction and death caused by the onslaught of the orcs.
All this describes just a few hours in the fight our brigade and units put up in unison to maintain a lifeline to Lysychansk and Severodonetsk. The villages of Mykolayivka and Nyrkove. Now all occupied."
Viktor, Rivne
Tanslator and editor: Lidia Wolanskyi
Restrictions on access
Terms governing use, reproduction, and publication
Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk