File - Ірина зі слів Стефанії, Івано-Франківська область, 45-09-06

• English
• Ukrainian

English translation (unedited):

"“If need be, I'll sleep on the floor if that means I can give someone who needs it a roof over their head,” says Stefania Boreyko about her mission to welcome refugees.

In 17 days (from 26.02 til 14.03), Stefania hosted 25 people - total strangers, who were fleeing from the war in Kyiv, Kharkiv, and Kryvy Rih. The largest group of people at one time was 11. Mostly, they make “transit” stops to rest here before crossing the border. This woman says she is happy even with such fleeting company, as her husband died recently and her children have been working abroad. “It’s more fun for me when someone lives with me, when I have someone to care for, someone to talk to. I give two rooms, a fridge, and the kitchen to the people who come to me – I tell them just to do their own thing here,” she says. “Friends ask me: 'Stefo, how can you leave strangers in your house and just go to the store or to church?' And I say, 'why should I be scared? These are people, not animals; I trust them.' And also, before new residents come to stay, I try to make sure that they are fed after their journey, and that they come to a warm house and can feel like they did at home.” “I will host people for as long as they need it. This is my personal little contribution to our peace.”

Iryna, journalist, Ivano-Frankivs’k

Edited Ukrainian text:

"За 17 днів (26.02–14.03) у пані Стефанії переночувало зовсім не знайомих 25 людей, що тікали від війни з Києва, Харкова та Кривого Рогу. Найбільше було 11 людей одразу. Пізніше їх жінка розподілила до дочки та онучки. Здебільшого всі вони транзитом зупинялися перепочити перед перетином кордону. Жінка розповідає, що рада й такій компанії, адже чоловік нещодавно помер, а діти давно працюють в іншій країні. Подібні історії з поселенням у себе людей пані Стефа практикувала у мирний час — це були здебільшого сезонні торговці. Тому коли дочка розповіла про таку потребу надати прихисток тепер — погодилася без вагань. «Мені веселіше коли хтось у мене живе, про когось дбати, з кимось поговорити». «Я віддала для людей, що приїжджають, дві кімнати, холодильник, кухню — господарюйте». «Мене знайомі питають: Стефо, як ти залишила чужих людей у хаті й пішла в магазин чи до церкви? А я відповідаю: кого боятися — це ж люди, а не звірі — я їм довіряю. Також перед тим, як до мене мають заїхати нові мешканці, стараюся, щоб вони з дороги були нагодовані, прийшли в теплу хату й почувалися, як колись удома». Про кожного свого мешканця відгукується позитивно: разом їдять, по черзі готують, продукти також кожен поповнює (крім того, привозять із церкви та сільради). Найбільше їй шкода дітей, в очах яких читається страх. Якщо вони за ці кілька днів, граючись із котиками-песиками, починають усміхатися, то радіє і їхня власниця. Тяжко жінці розлучатися з кожним своїм жителем, адже той час, що проводять разом, вони стають уже як рідні. Але ці обставини не заважають їм і надалі підтримувати зв’язок з будь-якої точки світу. «Я мрію, що коли це пекло закінчиться, ми разом зберемося за великим столом і святкуватимемо українську перемогу. А зараз прийматиму людей доти, доки вони цього потребуватимуть. Це мій особистий маленький внесок у наш мир».

Ірина зі слів Стефанії, Івано-Франківська область

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/

Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk