"24 лютого я лягла спати о четвертій ранку, думала, що нічого не встигла по роботі, крутилася в ліжку. Через півгодини за вікном пролунав перший вибух. Потім ще п'ять. У квартирі затрусилися шибки, на вулиці почали вити автомобільні сирени. Потім я дізналася, що це ракета влучила у військове містечко у Броварах, де я жила. Ще три дні людей там діставали з-під завалів. Я живу з бабусею, їй 89. До речі, це вже друга війна в її житті. Найважче було пояснити їй, що відбувається і чому по кілька разів за ніч треба йти ховатися у ванну чи коридор. Так само важко було пояснити це тваринам: у мене 5 котів, пес, 2 пацюки і 4 хом'ячки. Всіх їх я свого часу врятувала чи з вулиці, чи від горе-власників. Кожен день бабуся питає мене чи ще не закінчилася війна. Наразі своїм найбільшим досягненням я вважаю те, що я змогла вивезти бабусю і звірят у безпечніше місце."
Ірина, 31 рік, м. Бровари, Київської області.
"Ви, мабуть, вже читали цю страшну історію на сторінці мого чоловіка. Але там вона була викладена дещо сумбурно, через перебої з інтернетом та дещо шоковий стан доповідачки. 4 березня ми з Євгеном та наші співпідвальники зробили невдалу спробу на двох машинах виїхати з охопленої війною Бучі. Доїхали ми до Ірпеня, це приблизно 5-7 хвилин від нашого підвалу. Російські окупанти зустріли нас із засідки автоматними чергами. Чоловік встиг звернути у провулок: а я отримала удар гранатомета прямо в капот автівки, якою керувала. Мій прекрасний Jaguar Е-PACE витримав удар, але зайнявся вогнем. Я, ще дві дівчини і померанський шпіц вискочили з нього, але нас продовжували обстрілювати з автомата. Дівчина, що сиділа на пасажирському сидінні, отримала 9 куль в живіт. Поки Євген витаскував її з-під вогню, ми ховалися за ягуаром, потім, як я розумію, поки орки перезаряджали автомати, ми перебігли дорогу, яка прострілювалась і вскочили в машину чоловіка, туди ж він дотяг поранену. Довелося повернутися в підвал. Попереду в було ще 5 днів до другої вдалої спроби евакуації. Коли почали публікувати фото з наших пекельних передмість та аудіо перемовин асвабадітєлєй з їхніми тітками, я все не могла опанувати себе. По-перше, почала усвідомлювати, що для росіян розстріл автівки з мирними - буденність цієї війни, а, може, й не тільки цієї. По-друге, ніяк не могла змиритися з тим, що деякі дорогі мені речі буде носити якась баба з Воронєжа, яка навіть не буде усвідомлювати їхню справжню цінність. Але сьогодні зʼявилися гарні новини. Знайшли мій ягуар. Навряд чи хтось спромігся щось з нього витягти. Але найдорожче ми витягти встигли: нас трьох і песика. Отже, коли мої онуки спитають мене, бабуля, а що ти зробила задля перемоги, скажу, розрядила в себе пару магазинів автомата та одну гранату, вижила. Не багато, але як вже змогла. ))) На відео "всьо шо осталось от Снуппі" Трохи оговтаюсь і напишу продовження."
Євгенія Буча
"Біженство…
Це дорога
Це біль втрати
Це важко
Це страшно
Це не відомість
Це прощання з чоловіком
Це втрата дому
Це втрата життя
Це нові зустрічі
Це чудові люди
Це дивні і злі люди
Це зустіч із найкращими найблищими друзями на чужині
Це сльози радості і втрати
Це заздрість, що крім твоєї країни в людей є життя
Це заздрість, коли в українській машині бачиш чоловіка
Це радість і страшенний біль, коли по дорозі зустрічаєш земляків
Це пуста, бездонна, темна, глибока невизначеність
Це постійний, не відпускаючий душевний біль, який переростає в біль фізичний
Це неймовірні люди ( ще раз), які відкривають перед тобою свої домівки, пускають до своєї родини, беруть відповідальність за життя тебе і життя твоїх дітей
Це розчарування. Війна оголила все - відносини, бачення та розуміння
Це нещасні тварини в дорозі
Це очикування перемоги!"
Анастасія, Київ
File contains one biography on Roman Prydatkevytch written by Taras Filenko and translated by Lada Hornjatkevyc.
File contains one biography on Ihor Sonevytsky written by Taras Filenko and translated by Lada Hornjatkevyc.
Photocopy of Lahola's memoirs, regarding his involvement in the Ukrainian Nationalist movement in Ukraine during the second World War.
Speech written by Lahola to commemorate 33 years since liberation from the concentration camp in Auschwitz.
Information on the Ukrainian Women's Organization of Canada.
Document contains the rules and regulations of the St John's Institute.
A letter sent to Lahola from the labour collective of Temopil, about a future strike.
This item is an interview with Rob Androschuk and an unknown female. Mr. Androschuk discusses being an officer in the Russian Army and what it was like living during this time period. The unidentified female also talks about living through WWI.
Sans titre
"Город. В город мы зашли впервые.
Раньше радовались завоеванным посадкам и, если повезет- селам.
Опять на голову залезли все возможные геморы, от разворачивания Старлинка(это без шуток - самый драгоценный военный прЫбор) и запаривания мивины до расселения личного состава и уточнения вектора дальнейшего движения(до сих пор ничего не понятно))
Решили селиться в пригороде, по сути - дачный поселок.
Передовой машиной залетаем на узенькие улочки, возле одного из дворов нас встречает целое семейство. Мужик с черными от работы руками, плачущая жена и двое мелких. Наперебой рассказывают как тут жили четыре гребанных месяца, как буряты безпредельничали, как соседа заставили яму копать и телефоны у всех разбивали. Как людей из домов выгоняли не давая даже переодеться и личные вещи с документами забрать. И как потом орки жили в тех домах, безпросветно бухая и разбивая по пьяни отжатые машины. Времени немного, приходится перебивать:
-а подскажите, где тут у вас можно расселить ХХ человек и несколько машин? Есть дома брошенные?
Женщина спохватывается - да, есть, сейчас-сейчас Соседский. Мы за ним присматриваем, сейчас ключи принесу.
Спустя пару минут открывает двери. Стандартная ухоженная чистая хата с виноградником на входе. Не отмародеренная даже. Мельком прикидываю количество комнат и кроватей, добавляю количество имеющихся «почти натовских» раскладушек с олх - в принципе, поместимся. Карематы есть еще, на крайняк.
Особенно воодушевили «удобства в доме» - скорее всего насос, центрального водоснабжения тут точно нет. Насос можно найти и запитать от нашего генератора - получим безлимитную воду и возможность помыться. Помыться особенно хотелось, после суетливых полутора недель. Да и форму постирать не мешало бы. Давно не мешало бы.
Слушая безконечные рассказы от новой соседки, выходим на крылечко и закуриваем:
Vasily
"24 лютого прокинулася від характерних звуків. Я з Донбаса, тому надї на те, що це комунальники сувають ящики для сміття, не було. Далі як в багатьох - день у чергах, нема готівки, нема ліків, проблема з їжею... Сирени. До сховища не ходили, обладнали сховку в квартирі за правилами двох стін. Спали вдягнені, готові в разі чого виходити... Виїхали 6 березня, корпоративна евакуація... Їхали мінібасом. забитим вщент, спочатку на Хмельниччину, звідти хто куди. Холодно, 26 годин у дорозі, ряди полишених машин обабіч траси, неймовірні черги на блокпостах (3 години, 2 години ...) Наче не страшно порівняно з рештою співвітчизників, але двічі кидати життя у пащу війни - то боляче."
Юлія, Київ
"Мій інтерес до політики проявляється хвилями. Як тільки щось серйозне відбуваються у світі чи в Україні, я переходжу у режим щогодинного читання новин. Так сталось і з останніми «навчаннями» армії північних сусідів на нашому кордоні. Я ретельно слідкував за тим, що відбувалось. Коли на московії виставили ультиматум до НАТО, потім вирішили визнати донбаські республіки, я зрозумів до чого все йде. У промові путіна про декомунізацію України я остаточно відчув його настрій. Перед сном 23го лютого я прочитав, що у Криму евакуювали нічну зміну підприємства, яке знаходиться біля Херсонської області. Прокинувся я від двох вибухів у Києві в районі 5ї ранку 24го лютого. Я вже переживав це у 2014му, коли жив у Луганську. Деякий час мені здавалось, що цими вибухами мене вже не налякаєш. Але за трохи менше ніж 8 років я забув це відчуття. Мене почало трясти, немов я змерз. Мільйони думок летіли в голові. Не відкриваючи сайтів з новинами, я вже все розумів. Мені знадобилось десь 20хв, щоб прийти в себе. Ми зателефонували родичам, щоб мати план на випадок, якщо не буде мобільного зв’язку. Протягом дня ми 5 разів змінювали позицію до того, чи безпечніше залишатись у Києві, чи їхати на Захід України. Ближче до вечора ми все ж зібрались з думками і вирішити тимчасово виїхати на Волинь. У мене сину 7 місяців і я розумів, що у Києві для нас занадто високі ризики залишитись без води, електрики чи необхідних для дитини ліків. Вже вдруге у житті я їду з улюбленого міста з одним рюкзаком з речима і без жодного плану."
Сергій, Київ
"24 лютого 2022 року. Будильник задзвонив о 8. Як завжди. Я встану і збиратиму донечку в школу, чоловік поведе собаку у ліс. Робота, плани, ввечері заберемо донечку і підемо в наш парк. Там друзі, зефір на вогні, розмови. У суботу до друга на день народження. У неділю до батьків. Скоро ремонт у будинку доробимо, відсвяткуємо новосілля. Не відсвяткуємо. Не поїдемо. Не буде. Нічого. І я зрозуміла все це під мелодію будильника - достатньо було глянути у вікно. Навпроти нашого будинку - будівництво. Щоранку о 8 там в люльках повно будівельників у помаранчевих жилетах. Кран крутиться. Життя вирує. Завжди. Але не сьогодні. Сьогодні у вікні я не побачила нікого. Я знала, що це означає. Знала і закрила очі, щоб хоч на мить продовжити останній мирний ранок. Далі дзвінки рідних, страшні новини, тремтячі руки, речі, які треба зібрати, чи не збирати? Ми їдемо чи що робити? Якщо їдемо, то куди? Поряд рашисти бомблять аеропорт, ми вперше падаємо на підлогу, доня лякається, плаче. Вибухає далеко, все нормально, чи не нормально? Вибухає ближче, частіше. Ніч у бомбосховищі, сіра стеля, печальні очі донечки і її питання, яке вона повторює знову і знову: "Мама, коли цей день закінчиться?" Цей день не закінчився досі."
Іра, Ірпінь
