Showing 7218 results

"— Мамо, як називається лікар, який лікує ротик?
— Якщо зуби — то стоматолог, а горло — отоларинголог.
— Мені більше подобається ротолог, — загадково мовить доня і додає: — Тоді пупчик лікуватиме пуполог, попу — пополог, тата — татолог, маму — мамолог, діда — дідолог, а бабу — баболог!
— Ого! Оце так компанія в тебе!
Доня дивиться уздовж стежки:
— Цю квіточку полікує квітолог, камінчик — камінолог, небо — неболог.
Я вже ледь стримуюся від сміху, але цікаво дослухати до кінця.
— Наші школи лікуватимуть школологи, міста — містологи...
— А країну?
— Українологи!
Тепер усі ми мусимо вивчитися на українологів. #діалоги_з_даринкою #словниквійни"

Катерина, Вишгород

"Знаходжу в собі сили записувати історії, що стаються тут і тепер.
Сподіваюся, це важливо.

діалоги_з_даринкою

ЕВАКУАЦІЯ
— Мамцю, давай пограємося!
— Вибач, доню: щось мій внутрішній грайлик сьогодні не в формі.
— Зовсім трішечки! Ну будь ласка...
— Гаразд. Але вигадуєш ти.
Доня принесла іграшки: мама — Барбі, тато — м’яка іграшка лінивець, доня-ляля і песик. Розклала книжку-комікс дашком.
— Це буде бомбосховище у Маріуполі, — каже доня. — Вони розмовляють російською мовою і ховаються від рашистів.
Песик гучно гавкає Дарусиним голосом.
— Мамо, давай грати, ніби є евакуація?
— Давай...
— Евакуація! Евакуація!
Під‘їжджає пластиковий автобус: сім‘я ледве впхалася, довгі ноги Барбі стирчать з машини.
В уявному Києві іграшки весь час просять їсти.
— Після голоду вам багато не можна, бо болітимуть животики, — мовила я голосом вівці, яка волонтерила на вокзалі.
Поїзд на Польщу потрапляє під обстріл.
— Мамо, давай гратися, ніби вони вижили?
— Давай..."
словниквійни

Катерина, Вишгород

24 лютого, як і мільйони українців, я прокинулась о 5 ранку від вибухів. Це було саме те, що я так сильно боялась почути, коли засинала тієї ночі, здригаючись від кожного звуку. Це була найстрашніша година в моєму житті. Мене трусило, нудило, паморочилась голова, а сердце, здавалось, от-от зупиниться. Я думала, що це кінець. Та це і був початок кінця. Я встала та вдяглась, але не знала, що робити далі. Тоді я пішла за склянкою води і, тремтячи, опустилась з нею на підлогу. Перше фото, яке я зробила, коли почалась війна, - це фото тої склянки води. Наступні 8 днів я все ще була у Харкові, який безкінечно обстрілювали. І, скажу вам, трималась на диво дуже добре. Тусувалась цілими днями на матраці, переглядаючи новини кожні 5 хвилин та списуючись з усіма близькими. Рішення тікати виникло дуже несподівано. Ще вранці 8-го дня я нікуди не збиралась, а вже ввечері тривожно збирала рюкзак і ледве трималась, але часу на істерику не було. Уранці наступного дня я попрощалась зі своєю квартирою, улюбленими речами і минулим життям і пішла до метро. Попереду на мене чекали 14 км дороги через тунелі метро до вокзалу на евакуаційний потяг. 14 км без упину і з важкою ношею. Коли я нарешті дібралась, мої ноги боліли настільки сильно, що я ледве могла ходити, тож довелось пити знеболювальне. Забитий фіолетовий ніготь на нозі ще й досі нагадує мені про пережите. З Харкова я приїхала до Дніпра і далі сіла на потяг до Львова до сестри. Спочатку нічна поїздка у локомотиві, потім евакуаційний поїзд, де не було чим дихати, де було 4 людини на одне місце і де я всю ніч провела сидячи у повній темряві і без можливості спати. Але я витримала ці 2,5 доби, бо адреналін - то кльова штука. І я безмежно вдячна тим людям, які весь час допомагали мені і навіть годували. І як добре було обійняти сестру і нарешті опинитися у безпеці. Я думала, що це була кінцева точка мого шляху, але я не встигла оговтатись від пережитого і перепочити, як щось чи хтось погнав мене далі. Знову їхати... Німеччина. Ні, ні, ні... Але тоді я і досі була у стані шоку і почувала себе так, наче втратила контроль над своїм тілом і своїми думками. Коли автобус виїхав з Польщі і перетнув кордон з Німеччиною, тоді мене і накрило в перший раз. Я сиділа одна і ридала від болю. Мені хотілось лише спати, щоб ні про що не думати. Ми провели 1,5 доби в автобусі, але мені хотілось їхати в ньому ще цілу вічність і ніде не виходити. Мені бракує слів, щоб описати той біль, коли тебе відривають від твоєї землі і змушують шукати новий дім, який ти ніколи не назвеш домом. Я завжди любила свою країну і ніколи не хотіла жити за кордоном. Для мене нічого нема дорожчого за рідний дім і рідних людей. І я не розуміла, що ж далі мені робити зі своїм життям. Я маю де жити, маю їжу та все що потрібно для життя і над головою не літають ворожі ракети - я у безпеці. Але для мене це в'язниця "гарного режиму". Я думала, що в мене завжди буде вибір, як жити, де і з ким. Але в мене забрали право вибору, забрали свободу і забрали мирне життя."

Катя, Харків, із Мелітополя

"Доброго дня! Ми з України! Ранчо знов на зв'язку! У нас гарні новини! Вже кілька днів як звільнили наше село від клятих рашистів. Ще немає нормального мобільного зв'язку, немає електрики, немає газу. Ще триває комендантська година, довго буде тривати розмінування. Але до Ранчо вже доїхали двоє приватних власнків та змогли зробити фото та відео. Дякуємо Галині та Володі! Ранчо з ранку 25.02 знаходилось в повній окупації. На третій день війни зникла електрика. Не було ніякого постачання їжі, палива, ліків. Геть нічого. Над нами літало усе, що можливо з першого дня війни. Літаки, гвинтокрили, ракети. Артилерія працювала постійно. Не було жодної тихої доби. Навколо нашого села бої йшли постійно. Все, що летіло з Білорусі на Ірпінь, Гостомель та Бучу летіло над нами. Через наше село орки їхали тією самою колоної, яка потім зайшла До Ірпеня Та Бучі. З тієї самої колони вони 25.02 зранку стріляли по Ранчо. Того ж ранку загинули перші люди у сусідньому селі. Від обстрілу ми втратили двох коней. Лакріц загинув від травми майже одразу, а булана красуня Санса не змогла оговтатися від наскрізного поранення ноги. Поруч з кіньми у момент обстрілу було четверо наших співробітників. Якимось дивом вони не постраждали. Орки каталися нашим селом постійно. Дорога з Димера на Бучу йде повз Литвинівку. Орки заходили у хати, викрадали людей, забирали майно. Вони зайшли, навіть, у сусідню будівлю. Якимось дивом вони не дійшли до Ранчо. Хоча не раз заїзжали на нашу вулицю, Ранчо є на Гугл-картах, його видно здалеку. Мабуть, хтось там на небесах дуже хотів, щоб це місце залишилось цілим. Мабуть, дійсно багато любові та тепла вкладено, мабуть, Ранчо - то є справжнє місце сили. Мабуть, так багато людей молилися за те, щоб Ранчо вціліло. У коней було усе необхідне. Ми мали генератор, тоже була вода з свердровини. Запас палива скінчивася як раз коли скінчилась окупація. Ми змогли швидко довезти паливо. Сіна під кінець окупації залишалось обмаль, на пару тижнів. Але ми почали завозити сіно з сусіднього села як тільки останній орк покинув наші вулиці. У нас був запас гранул та інших концентрованих кормів, тож наші коні-пенсіонери, які не можуть їсти сіно, теж були ситі. Крім коней на Ранчо живе зараз багато собак та котів. Частина наших, частина тих, кого залишили наші друзі, коли тікали з села. Усі тваринки вижили, у них була їжа завдяки тому, що наші найближчі друзі та партнери Натуральне харчування для собак. Україна, Київ. забезпечили хвостатих кормами повністю. А теперь ми хочемо розказати про наших героїв. Це наші неймовірні хлопці. Наші конюхи весь цей час залишалися з кіньми. Годували, доглядали. Попри обстріли, попри відсутність опалення, попри загрозу бути вбитими чи викраденими. Вони змогли зберегти 58 коней! Усіх, кого не вбили рашисти. Більш за те, хлопці залишаються на Ранчо досі. А Міша, що працював у іншій зміні, вже їде до нас. Його дім теж був у окупації, але у сумській області. І, як тільки шляхи звільнили, він поїхав на улюблену роботу. Чекаємо його з нетерпінням. Неможливо описати, наскільки ми пишаємося нашими героями! Наскільки вдячні ім за їх працю, за їх віданність. Низький уклін вам, хлопці, від колектива Ранчо, від приватних власників, від наших гостей. Ми дуже вдячні мешканцям нашого села, які підтримували хлопців, приносили їм гарячу їжу. Хлопці теж намагались підтримати людей чим могли. Не менш героїчні наші неймовірні коні. Не зважаючи на обстріли, вони не втекли, мужньо трималися. А згодом зовсім звикли. А було дуже голосно. Ні, було ДУЖЕ-ДУЖЕ голосно. Від артилерії, від гвинтокрилів, від винищувачів, які летіли так низько, що чіпляли дерева. А ще у нас чудова новина. Чотири різних табуни обїєдналися та живуть теперь разом! Для економії палива хлопці не підключали пастухи до мережі. Тому коні з часом розібралися, що огорожа не працює та просто повалили її, обїєднавшись у один величезний табун. Тільки ті, що живуть за деревїяними парканами залишилися там, де були. Тепер ми будемо намагатися зберегти Ранчо. Буде важко, тому що зараз ми не маємо змоги відновити роботу повністю. Не зможемо приймати гостей, крім приватних коней у нас 20 коней Ранчо та співробітників. Ми не будемо найближчим часом підіймати ціну постою. Хоча ціні на корми та паливо виросли. Ми дуже хочемо зберегти наших тяжиків. Ми хочемо, щоб ця унікальна порода існувала. Особливо це важливо, тому що Новоалександрівський кінний завод, де є основне поголів'я породи, зараз в окупації."

Наталя, Київська область
6 квітня 2022

"«7 березня. 12 день війни.» О 7:20 пролунав такий вибух, що мене звалила з унітазу вибухова хвиля. Тепер ми й без газу. Скоти - орки вночі заклали вибухівку під ГРС й «добрий ранок» у нас був таким. Добре, що вчора підготували (як відчували) мангал на вулиці. Потім над головою пронеслися «сушки». Й півгодини вибухи з усіх боків не давали нам почистити зуби на вулиці. Відчувалося, що крила бойових машин ріжуть мою зігнуту спину. Не знаю чи так, але тішила себе думкою, що це наші українські «сушки», які чихвостять нелюдів-орків. Але зуби я таки почистила! В 10:00 у нас традиційна зустріч старших по охороні. Призначений за розвідку літній чоловік пробує з‘ясувати чи можна з нашого дачного кооперативу прорватися в бодай якийсь бік. Й мететься в бік дамби. За дамбою ще кілька будинків іншого дачного кооперативу. Далі з кілометр соснового лісу й розтерзана орками Житомирка. В лісі постійно шастають кадирівці. Шастали шість попередніх днів. Хвилин 20 й доморощений наш розвідник повертається. - Чисто! - палаючі надією очі розвідника й всі 10 чоловіків - бригадирів своїх охоронних груп виструнчилися, як пантери перед стрибком. - 15 хвилин й виїжджаємо! - гукнув інший. - Погнали. Шанс! - кричить ще хтось. Валерій Бевзюк, полковник - керівник нашої самооборони й за сумісництвом мій двоюрідний брат провів ще традиційну нараду громади об 11 годині. Поділився новинами й даними нашого розвідника про переїзд й дамбу. - Це лише дані й станом на 10:00. Я не можу давати порад, я не можу відмовляти чи радити іхати чи ні. Ви все самі знаєте. Кожен приймає рішення сам. - сказав він, й я бачила, як дико пульсують судини на його обличчі. Нашим циганським домашнім табором ми порадилися й вирішили не ризикувати. Лише дозволили друзям моєї доньки, Яріку та Ніці іхати з сусідами. Вони вже три дні вмовляли нас їх відпустити на їхній страх й ризик й навіть «погрожували» мені піти пішки вночі через ліс. Тінейджери , блін. Колона з 15 машин наших дачників вирушила в ризиковану дорогу о 12:00. Щоб дізнатися як мої рідні й хоч якісь новини мені (й всім іншим) доводиться ходити за кілька км в пошуках мобільної мережі до «бочки». Водонапірна бочка й будівельний металевий вагончик навпроти якимось дивом створюють захист від глушилок й ми маємо зв‘язок. Я це роблю щодня о 13:00 й кілька хвилин говорю з найближчими. Але сьогодні я не змогла це зробити. Шість машин повернулися з дамби за селом й шок й жах в очах людей, перекрили мені подих. Одне авто розстріляли повністю. В іншому авто повернулися поранені кулями жінки. Дві поранені жінки везли до нашої лікарки Оксани. Одна важкопоранена. 10 машин таки прорвалося... Всі машини обстріляли. Всі. Всі 15 машин були обстріляні. На традиційних зборах дачників окупації о 15:00 розбирали цей скотський жах. Одна дівчина, років 25 з розстріляної машини була в такому важкому психологічному стані, що .... я не знаю як це описати. Її стан. Я боялась кілька хвилин навіть підійти до неї. Це як скло в авто. Щойно прозоре й світло скло від удару чи камінця з-під коліс на ваших очах тріскається, колеться, й тисячі тисяч мілких уламків ще якусь мить тримаються купи, а потім лавиною сипляться на вас та ваше сидіння в авто. Так й ця юнка. Та сама, що вчора сміялася разом з нами над черговою історією про «російський корабель/літак/солдат/ іди нахуй», блискала очима на наших хлопчиків із самооборони, носила разом з нами продукти літнім одинакам. Та сама дівчина зараз на наших очах розсипалася на друзки горя й суму. Я мало що зрозуміла з її розповіді крізь сльози. Вона лише через слово повторювала й повторювала: «а тепер, а тепер, а тепер вони мертві». Це були її друзі, які, як й багато хто тут, приїхали до її родини перебути день - два початку війни. Їхні тіла ще 11 березня лежали в гаражі одного з будинків. Непоховані. Щоб витягли за волосся себе із цієї безодні ми з Інною Байдюк й її 9 - ти літньою донечкою Оленкою пішли дивитися господарів у яких живе 28 котиків (залишених й приблудних, довоєнних й вже воєнних). Мужня дівчинка Оленка вперше за 12 днів вийшла на вулицю й залишилася задоволена котиками. Ми ще наносили літрів 40 води, відкрили будинок сусідів з їхнього дозволу (грашися в мародерів) - знайшли там картоплю, й олію, й кон‘яку. Випросили у іншого сусіда підзарядку на телефони на відсотків 20 й нарешті дісталися дому. Наші Ярік й Ніка, друзі моєї доньки були в одній із машин, яка виїхала зранку.В одній з перших машин. Й вони, настрахані й нахрещені мною сто разів передзвонили одразу, як прорвалися. Вони чули постріли позаду, але їх не зачепило. Сусід - водій, який погодився їх вивезти, гнав на старенькому форді 190 км/годину й вони виїхали о 10:00 , а не о 12:00, як велика колона із наших 15 автівок. О 12:30 наші тінейджери, завдячуючи сусіду вже дісталися Вінниці. Фух. Я видихнула палаюче біллю полум‘я з свого серця. Мені звалюються сотні смс від моїх друзів й знайомих. Й на жодну я не встигаю відповідати. Сьогодні вже знайомі натівські експерти, українські політики, іноземні дипломати, Ірпінські волонтери, київські тероборонівці, рідні й друзі намагалися/обіцяли/пробували приїхати за нами на бронетранспортері чи танку, але ніхто не ризикнув. «Ви можете врятувати себе лише самі.» Ну десь як вирок. Ага. Це був понеділок."

Лариса, Київ

"У нашій з Дарина Гладун квартирі в Бучі гостювали російські солдати. Виламали нам усі двері, розбили вікна, судячи з усього, вкрали всі молескіни, зокрема з неопублікованими віршами, засвітили наші весільні фотографії (навіть спогади вкрали), зіпсували багато речей, і тепер наша квартира виглядає так. Також тут гостювала пташка чи пташки, бо у квартирі досить багато пташиного посліду й пуху. Але це — чомусь приємний факт. Хоча позитивне мислення тут не дуже допомагає. Двері поставив, а далі нічого не можу. З нашого вікна видно рівно 13 побитих або спалених машин, знаю де лежали тіла людей. Думав, що стане легше, коли приїду. Не стало."

Лесик, Буча

"Окоп, вирубаний в глині. Меньше десятка метрів завдовжки. Кілька нор в стінах, де можна перепочити. Жодних дерев навколо, які б хоч умовно прикривали. Тільки волога глина, яка навіть на сонці не висихає.
Зайти, або вийти можна лише вночі. Майже три кілометри по відкритій місцевості під вогнем. Точка евакуації, вона ж точка, де можна взяти води, їжи, або бк, теж там - за три кілометри. Поранений на цій позиції - потенційний двохсотий. Бо міномет супротивника працює годинами без зупинки. І забрати його звідти неможливо. Або виповзе сам, або без шансів.
Ми були там "по роботі" трохи більше доби. Там розумієш цінність води. Бо, коли є вибір - принести на собі бк, або воду, обираєш бк.
– А шо в нас там по воді?
– Шість пляшок. Майже. П'ять з половиною.
– Норм. Можна жити.
Там розумієш сенс слова "тепло". Бо коли вночі до тебе приходить миша, ти намагаєшся не ворушитись, бо вона гріє тебе так само, як і ти її.
– Дивись, який до нас гість приходив
...На відео в телефоні кумедний ховрашок, який намагається швиденько доїсти свою "пайку" з сухпаю.
Тут не буває тиші. Взагалі. Ти весь час чуєш бій. Не тільки вухами. Всім тілом. Бо земля під тобою гуде від розривів.
– Я на гражданці був учителем музики.
– Правда? А де?
...Виявляється, що він викладав саме там, де вчився мій син. Я точно мала його бачити. Але не можу впізнати. І він не може. Бо тут ніхто не схожий на себе "довоєнного" зразку.
О другій годині ночі в обстрілах настає пауза. Повна луна, яка сяяла ніби потужний ліхтар, ховається за хмару.
– Так, або ви виходите зараз, або до наступної ночі шансу не буде. Швидко, швидко. Бережіть себе.
...Наша маленька група біжить свої три кілометри, сподіваючись що пощастить добігти. Хлопці лишаються чекати сходу сонця, яке трошки відігріє їх після ночі.
День Піхоти. Бережіть себе, побратими."
Леся, Донецька обл.

"Вибачте, це буде довгочит. Доба з життя на війні.

Точка старту — на околиці прифронтового містечка. Висуватися маємо по черзі трьома маленькими групами по 7-8 людей. Нові позиції — в повній дупі. Але ніби друга лінія.
Штаб запевняє, що там раніше не було ніяких позицій. Просто порожня лісосмуга. Нам треба окопатися й закріпитися. Сапери їдуть в кожній з груп, аби забезпечити їм безпечний прохід.
Стартує перша група. За пів години друга. Я чекаю зі своєю третьою. Поки чекаю, біля нас починають зупинятися автівки. З них просто на асфальт вивантажують хлопців з важкими пораненнями та скляними очима. Хлопців, удвічі молодших за мене і вдвічі ширших у плечах. Хтось лягає на траву, хтось сидить на асфальті. Мовчать. Дивляться одночасно за горизонт і кудись углиб себе. І це страшно.
— Хлопці, я медик. Допомога потрібна?
Не чують. Підходжу по черзі. В одного тече з-під турнікенту — намотане кітайське гімно. Накладаю поряд нормальний. Кровотеча зупиняється. Інший відштовхує мене руками: "Не чіпай мене!". Відходжу до іншого. Зрізаю штанину, з-під якої тече. Уламкове. Але можна обійтися бандажем.
Потрошку починаємо спілкуватися. Це і є ті, в кого за спиною ми мали будувати другу лінію. Останні. Тепер перед нами нікого немає.
— Скільки вас? — ледь чутно питає хлопець з мертвими очима.
— Три відділення.
— Ви не втримаєте. Ніяк. До вас навіть в окопи заходити не будуть. Роз'їбуть з арти. Не їдьте. Нас не змогли евакуювати. Ми повзли майже добу, поки нас знайшли.
Чіпляється за мою руку.
— Чуєш, говори з командиром. Не їдьте...
Розвідка , яка заводить наші групи, і евак для хлопців приїжджають майже одночасно. Короткий дзвінок командуванню, підтвердження наказу, незважаючи на зміну обставин. Хлопці зі скляними очима вантажаться в евак. Ми — по своїх аватівках. Розвідка турботливо намагається замінити мене на когось іншого. Але добровольців немає. Та я й не планую лишатися. Там — мої хлопці. Мій чоловік, мої побратими. Якщо дістануть поранення — я маю бути поряд. А там — уже як пощастить.
Летимо по розтрощеній дорозі, намагаючись лавіювати між ямами від снарядів та підбитими автівками. На ходу вилітаємо з автівки й одразу падаємо за горбочок: розриви ліворуч, праворуч, неможливо зорієнтуватися, що саме. Бо прильоти накладаються один на одний суцільною канонадою. Автівка, не зупиняючись ані на секунду, робить розворот і летить в зворотному напрямку.
...Вітаємо в пеклі.
До початку посадки — метрів 700 полем. І ще метрів 800 самої посадки треба перевірити. Бігом, бігом. Дистанція. Прильот — упали. Підскочили. Бігом, швидше. Прильот. Ще швидше. Дерева. Всі живі? Добре. Видихаємо...
Хлопці з роти лежать, намагаючись злитися з землею. Криє з усіх боків. Я обережно починаю заповзати в посадку.
— Поки я не скажу рухатися — до мене не підходити. Заходити чітко по моїй стежці. Там біля вас двохсотий. Не чіпати. Це не наш. І взагалі нічого не чіпати. Ніякі ніштяки не збирати. Зрозуміли?
Посадка геть не схожа на "просто лісосмугу на другій лінії". Суміш завалених снарядами дерев і гілок, чиїхось речей, якогось залізяччя, землі й ще незрозуміло чого. Ну, як є. Лежачи. По гілочці. Зі щупом.
— Отут. Заходьте по моїх слідах. Від дерева до дерева — чиста смуга. І бігом копайтеся. Щілину і нори. Не встигнете — загинете.
— А в мене лопати немає...
— Ти, блядь, чим думав? Ножа бери. Ножем і руками. Виходу немає. Ти або вкопався, або труп.
Трупом бути не хочеться, тому коли я вдруге перебігаю їхню точку, бачу, як хлопець із шаленою швидкістю риє собі окоп ножем.
— Шторм, Шторм, на зв'язок. Ви там як? Я своє зробила. Ви як?
Виявляється, що перша група не тільки вже почала копати, а ще й знайшла в посадці сюрпрайз — окоп з дружнім підрозділом. Дивом не поклали один одного. Бо їм так само впевнено сказали, що посадка порожня.
На радості, що прийшло хоч якесь підкріплення, саперів люб'язно запросили до себе в окоп, чекати, поки можна буде вибратися на базу.
Хай ручки не болять у того, хто копав. Кілька ходів і навіть кілька ніш, у які можна сховатись, якщо вже зовсім поливають.
"Зовсім поливати" почали майже одразу. Над окопом застигла ворожа пташка. Потім ще одна. Потім позицію почали розбирати на частини.
— База, база, дайте підтримку артою. Нас криють.
— Робимо, що можемо.Тримайтеся.
Ми тримаємось і рахуємо. На кожен постріл з нашого боку в зворотний бік летить 25-30 снарядів.
— Де в них, цікаво, снарядний голод? — спокійно цікавиться сивий чоловік поряд зі мною. Він, як і я, з Києва. Ми швидко знаходимо спільних знайомих, і нам комфортно поряд. Десь за дві години він загине. А поки всміхається й намагається пригостити мене снікерсом.
У рації чутно, як панікує хтось на іншому боці посадки. Вони бачать, як відходить ще один дружній підрозділ із флангу.
— Нас тут взагалі скільки?
— Ну, нас шестеро. А вас скільки зайшло?
-— Двадцять вісім. З них троє — сапери. У нас навіть бк із собою немає. Ми на розвідку йшли. Так, по парі магазинів. Решта — саперні ніштяки, але тут вони не згодяться.
Пташка над головою висить низько, але немає кута, під яким реально дістати. Висунути ж голову — неможливо. В край бруствера летить стрілкотня, земля гуде від розривів.
— Ото вони щедрі... Чуєте? Це танчик. А вночі градами закидали. І птурів не шкодують по піхоті-то. Це ж які гроші зараз на нас витрачають... І не можуть не бачити, що нас тут три десятки людей з калашами. Цікаво: як ми звідси виходити будемо?
— Та ніяк, по ходу. Займаємо кругову оборону. Що там у кого лишилось?
Один за другим просто на бруствер кладуться постріли із СПГ. Вилізати нема куди — наш край посадки за лічені години викошений ущент.
...Спалах перед очима. Одночасно удар молотом по голові. На кілька секунд відключаюсь. Приходячи до тями, бачу, що поряд лежать четверо людей. Один стогне, інші мовчать.
— Хімік, що в тебе?
Із сусіднього крила окопа чую його голос, але нічого не розумію, крім того, що живий. У вухах гуде. Картинка перед очима мерехтить.
Найближче — Влад. Засипаний пилюкою, в розколотому шоломі, по вуху тече кров. Намагаюся зсунути його з місця в нішу. Майже нічого не розуміє, але інтуїтивно відштовхується ногами, допомагаючи. Живий. Добре.
Ще двоє явно дихають і рухаються. Навіть матюкаються. З ними потім. Мел лежить на животі і стогне.
— Мел, ти мене чуєш?
Не можу сама до нього дотягнутися. Навколо навалено рештки рюкзаків, понівечені калаші, уламки гілок.
— Допомагайте. Ну! Хлопці! Не стоїмо. Переверніть його. Я не впораюся. Не стійте, бля, рухайтеся.
Перевертаємо на спину. Під ним калюжа крові. Броник мокрий наскрізь, кров на губах. І очі, які не можуть на мені сфокусуватися.
— Тягніть його в нішу. Треба броню знімати. Та посуньтеся ви! У вас максимум — легка контузія. Дайте йому шанс.
— Мел, дивися на мене. Говори, чорт тебе роздирай!!!
Знімаю броню, намагаємося розрізати одяг. Неушкоджена грудна клітина, але крові — відро. Я очима бачу, як він умирає. І розумію, що скоро доведеться сказати вголос "Мел — 200".
— Не кидай мене, - ледь чутно шепоче він мені.
Обіцяю добити просто зараз, якщо не припинить молоти дурню.
Нарешті дивом намацую дірку над ключицею, звідки б'є фонтан. Туди зручно поміщається палець. Тисну. Кровотеча зупиняється.
— Не сьогодні, Мел. Не сьогодні...
Решта розгублено дивиться на мої спроби. Влад усе ще не може прийти до тями.
— Хімік, викликай евак. У мене важкий. Чуєш?
— У мене теж. Надаю допомогу. Евак викликав.
Намагаюся знайти аптечку Мела — десь відірвана. Мій наплічник чи то розірваний, чи то заритий. Не можна так робити, але розпаковую свою аптечку — там на трьох вистачить.
— Дістаньте мені хтось гермостатики і бандаж. Дайте в руку.
Ніхто не розуміє, чого я хочу. Знову матюкаюся. Намацую сама, розриваю зубами. Щільно тампоную отвір. Притискаю.
— Хімік, ти зі своїм сам упораєшся?
— Ні.
Чорт.... Беру Владьку за руку, кладу їх Мелу на рану.
— Тисни. Щосили. Ти мене розумієш?
Киває. Тисне. Молодець.
— Я повернуся. Тільки не відпускай.
Знов здригається земля навколо. Летить земля і щепки з дерев.
У сусідньому рукаві окопа Хімік намагається накласти турнікет сивому чоловіку, який пригощав мене солодощами. Той сидить, прихилившись спиною до стіни окопа.
— Кладемо. Я так не бачу. Ну! Давайте! Він важкий.
Хлопці рухаються, як зомбі. Але на крик і погрози реагують.
Чорт. Там не нога. Там розірваний пах. Краї рани навіть не бачу. Він ще живий. Дивиться на мене й ніби навіть усміхається. Леплю якусь дурню про "розповім потім дружині, що я тебе голяка бачила", поки зрізаю штани і труси, одночасно намагаючись затампонувати пахову артерію.. Вже бачу, що це марна справа, бо розірвані кишки. Але він усе ще живий і дивиться на мене. Навіть ковтає знеболення .
— Хімік, тримай тампонаду, мені Мела перев'язати треба. Як евак?
— Шукають.
Влад тримає гемостатик на рані так міцно, що я диву даюся, враховуючи, що він сам майже без свідомості.
— Бандаж. Я сама не накладу. Припідніміть його трохи. Давайте.
— Мелік, тримайся. Не спи, гадюка. Нам ще до еваку дістатися. Будь з нами.
Місце незручне. Два бандажі. Три бандажі. Ніби ок.
— Бігом усі випили пілпаки! Чого я нагадую?! І знайдіть аптечку Мела, запхайте в нього пігулки. Він ковтає. Води дайте запити. Я — до Хіміка.
Сивий чоловік лежить, дивлячись у небо. Хімік тримає тампонаду. Він бачить те саме, що й я. Перевіряю дихання і пульс. Невідомо кому кажу вголос: "Час смерті — 16:01"
В окопі лишаються четверо контужених, один важкий, один загиблий, двоє переляканих, але цілих, і Хімік. Перелякані несуть щось про "ми тут усі загинемо". Хімік спокійним голосом повідомляє, що якщо вони допоможуть винести пораненого, можуть валити разом з еваком. Це не його підрозділ. Їхнього командира вбито тільки що.
Нарешті можу подивитися Влада. Голова ціла, вухо розірване, критичних кровотеч немає, кінцівки цілі. Решта — потім. Неважливо. Рухатися можеш? Усе розумієш? Добре. В нас попереду купа планів. Пам'ятаєш? Хер ми сьогодні загинемо.
Оживає радейка. Евак виїхав. Чекати не буде. Дорога птуриться активно. Встигнете заскочити на льоту — забираємо важкого й контузії.
— Хлопці, швидко. В нас 20 хвилин бігом. Якщо пощастить. Перекладаємо на ноші. (Господи, дякую, що вони в мене є!) Кидайте все, що зайве. Нам — бігти.
Десь на краю свідомості з'являється думка, що за кинуту зброю ми огрібемо по поверненню. З'являється і зникає. Бо відкопувати її залишки, втрачаючи час, — це дурня. Головне — дотягти Мела. Іншого шансу у нього може не бути.
На виході з окопу ставлю Хіміку безнадійне запитання, на яке розумію відповідь і так :
— Може, ти з нами? Що ти зробиш один?
— Наказу залишати позиції не було. Я залишаюся.
Обіймаю його від усього серця. Мені соромно його лишати самого, але ми вже не бійці, а обуза.
— Чуєш, Хімік, я маю за честь служити з тобою поряд. Я хочу, аби ти це знав. Хай чим це закінчиться .
(Хіміка поранять у ту саму ніч. Зможуть евакуювати з розтрощеними ногами. Але позицію він утримає до заходу іншої групи.)
Ми йдемо по полю поміж прильотів. Уже не намагаючись падати й чекати. Бо: або ми встигнемо, або Мел помре. А я йому обіцяла, що це буде не сьогодні. Намагаюся підштовхувати тих, хто попереду, і контролювати Влада, який замикає. Він увесь час намагається знепритомити, але вперто рухається. Я вірю, що він зможе. Що ми всі зможемо.
Щільність обстрілу така, що здається, ніби ми біжимо крізь залізно-вогняну зливу й не зрозуміло, чому все ще живі.
До еваку ми добігаємо якраз тоді, коли він розвертається. Майже на ходу пхаємо ноші на сидіння, поряд сідає Влад. Дякувати Небу, він не бачить того, що бачу я: на моєму місці в кузові двоє "переляканих". Мені місця не вистачить.
Б'ю рукою по автіці, даючи знак, щоб рухалася. Кричу Владькові, що обов'язково повернуся, сподіваючись, що він мене чує.
— Ану бігом до нас!
Це розвідка. У них там схованка на кілька людей. Навіть не одна.
— Давай, давай, у бліндажик. Не маяч. Красуня ти наша. Виберемося.
У бліндажику вже сидить хлопець з дружнього підрозділу з пораненням ока. Він не може зв'язатися зі своїми, тож будемо якось витягати ми.
— Ану покажи око! О! Уламочки. Та не лізь ти туди пальцями! Щиток є? Нема? Господи, хто вам все це комлектував. Тримай мій. Зараз зафіксуємо. У тебе хоч пластир і бинт є? Давай сюди.
У бліндажик, у якому і так ледь вміщаємося ми двоє, вламується величезний молодий хлопець. Підкріплення на позицію. Чекати темряви, аби зайти.
Я бачу, як йому страшно. Насправді. Але він усе одно сповнений рішучості. Питає, як краще дістатися, перепаковує рюкзак — уже зрозуміло, що спальник, каремат і купа консервів — це зайвий вантаж.
Знов пташка. Просто над бліндажиком. Починаються прицільні прильоти. Накати над нами здригаються, але тримаються. Разом з накатами здригаються хлопці. Той, що з пораненим оком, відверто панікує.
— Не ний. Чуєш? Ми майже вибралися. Не зможуть забрати — вночі вийдемо пішки. Там кілометрів 7-10. Подолаємо. Не ний.
Той, що молодший, мовчить і лише дивиться.
— Тобі страшно?
— Звичайно, страшно. Я ж не дурень. Але я піду. Там хлопці.
— А тобі рочків скільки?
— Двадцять чотири.
Знов бахкає просто по бліндажику. Він інстинктивно ховає мені голову в коліна, а я інстинктивно гладжу його по касці.
— Дивись на мене. Ти — молодий, міцний. Я — вдвічі старша. В мене спина майже не працює. В мене зайва вага й слабкі ноги. Я впоралась. І ти впораєшся. Я в тебе вірю.
Усміхається.
— Ей, красуне, лови!
У бліндажик влітає шоколадка. Це розвідка з сусідньої дірки намагається мене підбадьорити.
— Ви цигарку мені кинули б, — намагаюсь обнагліти я, але черговий прильот перекриває мій голос.
— Живі?
— А то! Сонечко сяде — спробуємо прорватися. Ти добіжиш до автівки?

Я добігла, до речі. І автівка летіла, як шалена, по дорозі, де майже не лишилося вільного місця поміж палаючих розбитих автівок. Це потім я дізнаюся, скільки екіпажів не змогли прорватися. Потім.А зараз ми летимо дорогою життя.
Стабік.
— Це не моя кров, це побратима. У мене дрібні уламки та контузія. Дайте зв'язок. У мене чоловік і побратим десь у лікарні. Мені домашніх треба набрати. Та нікуди я не поїду. Я норм. Мені моїх треба відшукати.
Але хто буде тут вже слухати контужену, правда? Я для них вже не боєць, а пацієнт. Лікарі — вони такі...
Я це все до чого. Це не щось надзвичайне. Це звичайний робочий день на передньому краї. І якщо ви не тут, ви маєте змогу підтримати тих, для кого це — буденність.

Отримувач: БО “БФ “СВОЇ”
Код ЄДРПОУ: 39293651
IBAN: UA883052990000026004015002735
в АТ КБ “ПРИВАТБАНК”
Картка: 4246001030029122
@СВОЇ
Лише за тиждень з цього рахунку було сплачено майже чверть мільйона. На кісткові імпланти для поранених.

Карта 4149609014791422 (Ірина Гук/ Приватбанк – тактична медицина). https://leleka.care/donate
Якби не вони - мені не було б чим надавати допомогу. І не тільки мені.
Зробіть репост, якщо не важко."
Леся, Донецька обл.

"У нашому будинку на Луганщині окупант живе з 2015. Він не пожив там кілька тижнів, і його не вибило звідти ЗСУ, він живе там роками.
Роками! Моє місто окуповане понад вісім років.
Ми не знаємо, що він вкрав, що зламав, що продав. Лише чули, що він їздить на татовому скутері. У нас є документи на будинок, яким ми ніколи не скористаємось. Можна лише уявити, який він за всі ці роки загаджений і запущений.
Я розповідала вам, як це огидно і боляче. Але чула, що Донбас можна або треба віддати. Політики слухали голос більшості і віддавали. Віддаси маніяку сусіда, потім він прийде забрати твоє життя.
Потім я готувалася до російського наступу на Київ. Розповідала тут вам, що закуплено, а чого бракує. Писала про те, що не можу наважитися купити мікрохвильовку, бо на війні вона не потрібна. Що вже маю лижний комбінезон, у якому взимку і в окопі можна сидіти. Але мене сприймали за хвору на голову.
Знаєте, на Оболоні розливали на коктейлі наш бензин. Бо ми готувалися, бо були інші, що готувалися. І таких має ставати все більше.
Скільки у вас зараз вдома крупів? Де ви братимете воду, якщо її не буде? У вас є бензин на коктейлі? У вас є турнікети для кожного члена родини? Ви носите турнікет з собою? Ви знаєте свою групу крові?
Готуйтеся. І за себе, і за тих, кому не прояснилось. Послухайте мене.
Готуйтеся."

"Моя Оленка працює волонтером з дітками. Вчора прийшли у центр діти із Маріуполя. Розумні і надзвичайно виховані. Пишу і плачу..... Коли брали печеньку, то серьезно запитували, чи потрібно ще з кимось ділитися, а коли пили водичку із стаканчика, то після кількох ковточків питали, чи можна випити всю.... Щоб якось розрадити братиків, задавали питання про рідне місто. Старшенький серйозно відповів "Города нет", а молодший братик з добротою і безпосередністю запросив "Вы приезжайте, море осталось"..... Це розірвало мою душу на шматки.... Маріуполь..... Города нєт...... Но морє осталось...."

Майя, Закарпатська обл.

"Оновлено:
Дорогі родичі всіх Дмитрів, які не виходять на зв'язок, я розумію що ви пробуєте всі можливі способи найти їх. З свого боку повідомляю, що дружину Дмитра ми проінформували про евакуацію відразу як ми знайшли зв'язок.

Оновлення номер 2:
Сьогодні зустрівся з безпосереднім командиром Дмитра. Вибачаюся за не точності які я виклав в розповіді, це вийшло не з моєї вини.

А саме:
1) Дмитро був сам протягом двох днів.
2) Група вчора повернулася забрати Дмитра, але ми були першими.

Сьогодні був дуже складний день.

Але також і хороший через те що зробили дуже добру справу.

Під час виходу знайшли бійця, якого під час бою поранили. В гарячці бою підрозділ відступив, а хлопця залишили.
Вийшло так що і ворог відступив.

В результаті, 4 дні Дмитро провів провів в посадці сам. Наклав турнікет і зупинив кров, але від поранення ослаб і самостійно вийти до своїх позицій не зміг. Знайшов глиняну яму де затрималася дощова вода і пачку вафель, і цього йому вистачило щоб протриматися весь цей час.

Як ми його витягували це окрема історія. Одного бійця відправив до позицій за лікарем, а ще з трьома транспортували його більше 3 км.

Медики надали допомогу та відправили Дмитра на госпіталь.

Радий знайомству з Дмитром. Дуже мужня людина, яка змогла витримати ці 4 дні. Навіть не уявляю як він зміг витримати і вижити в цій ситуації.

Сподіваюся, що все з ним буде добре і залишиться цілим. Бажаю йому міцного здоров'я."

Макс, родом зі Львівської обл.

"Бро, вони це зробили”, - мій друг подзвонив мені о 6 ранку. Поруч з моїм ліжком вже два тижні стояв рюкзак, у який перед сном я збирала всі важливі речі. Нам постійно казали, що в нас є щось накшталт 48 годин. Але прогноз змінювався. І я йшла робити манікюр, танцювати латину і плавати. Того ранку я подивилася в вікно і подумала: «Шкода, що моє таке прекрасне життя закінчилося. І не знати, коли воно повернеться»
18 лютого я ще була в прикордонних з Росією селах на Чернігівщині. Була на пункті пропуску Сеньківка. Спілкувалася з місцевими. Вони пригощали мене яблуками. Хоча й боялися виходити надвір зі своїх хат.
22 лютого я ще була в своєму Чернігові. Їла свої улюблені хінкалі з сиром і часником. Пила пиво. І ходила гуляти містом. А ще зробила всі електронні копії і дублікати ключів від київської квартири. Захопила з собою кілька фото батьків. Мама проводила мене на автобус. Ми обійнялися і вона сказала: “Ми ще побачимося. Я тобі обіцяю”. А потім я майже всю дорогу плакала: “Можливо, потрібно забрати її з собою? Але всі кажуть - потрібно поважати вибір іншої людини. І це теж - вибір”.
23 лютого ввечері було моє останнє тренування в басейні. І я ніяк не могла сконцентруватися.
--- Думаєте про роботу?
--- Думаю, що завтра почнеться війна.
Тренер засміявся.
--- Але, принаймні, якщо дуже треба буде, то я зможу переплисти Дніпро з лівого на правий берег.
--- Якщо дуже треба буде, зможете. Головне - зняти чоботи. Але війни не буде, бо ви ще не навчилися правильно стрибати з висоти.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо як можна було туди не приїхати, Боже? Це ж лише дві години від Києва. Це ж зовсім поруч. Це - ідеальне місто на вікенд.
І вони приїздили.
Ми сиділи на траві в парку на Зеленій сцені. Ми сиділи на плетених з лози меблях на дачі і їли вареники з чорницями моєї бабусі. Ми брали пиво і сиділи по зйомних хатах, думали про те, як будемо писати історії про людей. Ми брали вино і сиділи на пляжі, дивилися на Десну. Я говорила їм: “У нас класний пляж, приїздіть влітку, можна буде купатися”. Ми сиділи і слухали джаз в тому дворі біля філармонії. І слухали того пацана в парку Хмельницького. Ми сиділи з піцою в тому лісочку біля мого будинку. Там, де зараз ховають людей. А ще ми купляли квіти біля Макдональдзу. Півонії чи айстри. Я навіть фото забувала робити. Так буває, коли тобі кльово.
Коли ми з другом говорили про можливу війну, ми трохи розраджували себе: “У кого нічого немає, тому і втрачати нічого”. Немає житла, немає дітей, немає машини. Хто я? Я ж просто людина, яка роками знімає куток в іншому місті. Яка інколи навідується додому. Немає чого втрачати мені.
Я помилялася.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо я його люблю. І останні кілька років ця любов лише зростала.
Мені дорога кожна вибита шибка цього міста. Кожна людина, яка в ньому залишилася. Кожен сантиметр тієї бруківки на валу, яка мені так не подобалася насправді.
Бо там - могила мого батька. І там від вибухів ховається моя бабуся, шкарпетки якої я вам тут продавала нещодавно.
І там ми всі з вами були. Ми дихали.
Мені не довелося перепливати Дніпро. Я сіла в евакуаційний поїзд. Але мені здається, що насправді я затримала дихання і стрибнула в прірву.
Я готувалася до війни, але вона почалася раніше, ніж я навчилася стрибати.
Пообіцяйте мені, що ви приїдете в Чернігів.
Коли я знову вдихну.
Коли моє місто випливе."

"Цей дім збудував мій дід. Тут народився мій батько, я і мій молодший брат. Пам'ятаю, як на Зелені свята ще якогось радянського часу мама викладала на долівку лепеху, молодий полин і цвіт липи. Розкладала ті трави тонкими пальцями на газетки, посувала клечальне ближче до вікна. На вулиці багато сонця, але в кімнату світло йде розсіяним, розсипаним від гострих краєчків молодого виноградного листя. Дід дбав свій сад-виноград, нам, трьом своїм онучкам, висадив іменні вишні. "Це зілля, отак його кладуть, щоб померлі приходили в гості і раділи за нас, живих", - бабусине кріпове пояснення про клечальне справді вражало. Ті ночі я не спала - чекала на домового і коли прийдуть мертві нюхати полин і любисток. Тривогу знімав гуркіт нічних поїздів: вони везли людей у великі міста, товарняки ганяли щось заводське і смердюче, життя крутилося в такт колес тільки залізничними коліями, а чиїсь світлі мрії були концентровані та скам'янілі у маленьких прозорих скляних кульках, їх безліч там, на путях.
Це дім між Сєвєродонецьком і Рубіжним, Південна-Южная, промислове передмістя, яке ви знаєте по Зорі - "заводу Бойка", луганській вотчині партії регіонів, воно окреслене пахучим лісом та глибокими озерами. Хата трьох поколінь була татовою гордістю і мала колись перейти у спадок моїм дітям. Як знання про те, навіщо розкладати зілля на долівки й підвіконня. Коли у квітні росіяни поцілили у цистерну з азотною кислотою, вибухова хвиля була такої сили, що знесла цілий квартал. Хатки поскладались, наче сірникові коробочки, сараї поздувало, ніби вони були з сухої тростини. Під завалами лишились мертві люди. Родичка з сусідньої вулиці, дев'яносто год. Бабуся щороку брала в неї розсаду, і поки творився обмін рослинами і новинами між ними, повоєнними старобільськими переселенками, я набирала квіткових пелюсток, щоб робити мурашкам крила. Бабуся Старцева загинула у своєму погребі, бо її дочка отруєна рускім міром і не вважала за потрібне тікати від російських ракет.
Напередодні Трійці батькам надіслали свіже фото руйнувань - є такі місцеві люди, які ходять заявленими адресами окупованих міст і фотографують залишки чужого минулого життя. Батьків дім назвали найбільш вцілілим у тій частині передмістя, таке щастя, лише зірвало дах, вибило шибки та розкурочило задній двір. Щорічний городик під полуницю, гірчицю, кріп і салати з базиліками тепер встелений червоними маками, весь двір у маках, яких там ніколи не було. Кажуть, російські снаряди розбили южанський цвинтар, там поховані мої бабуся, дідусь, молодша сестра, інші родичі, і поки я застеляла пахучим зіллям долівку і підвіконня в Хмельницькому, наш двір закрило потойбічне клечальне зілля, його застелили наші мертві для наших живих.
В'ється дідів виноград, зеленіє сестра-вишня.
Це значно краще за те, що відбувається із маминою квартирою. Навіть шибки ніби вціліли, але туди поселилися російські солдати. Сподіваюсь, вони зловили якийсь сильний ментальний удар у пах, коли побачили український прапор в передпокої."
Марина --
25.06

"Вранці 24 лютого я прокинулася від того, що чоловік бігає по квартирі і шукає пусті пляшки, набирає воду у ванну і всі пусті ємності. - Ти чого? - питаю. - Війна почалася. Я не плачу, я починаю складати в наплічник документи і запасну білизну для дітей. За вікном глухо чути вибух. Того дня ми не поїхали, я не хотіла. Дві доби ми чекали у ванній, дивлячись, як все ближче до Лук'янівської падають снаряди. На третій день посадили своїх 5и річних близнюків в машину і поїхали в бік заходу України, в невідомість. Назустріч нам по трасі їхали танки і інша важка техніка. - Бібікай, це ж наші! - кричу. - А може і ні? Машини сунулись в три ряди, повільно, мовчки. Над потоком машин почувся гул літака, потім ще одного. Пролетіли низько. Все обірвалося на секунду, але ні, полетіли далі. А ми рушили в довгу дорогу, де були добрі люди, які залишали нас на ніч, на тиждень, кордон із 10 годинами пішки. Врешті я з дітьми у безпеці, а мій любий чоловік вдома допомагає організовувати вивезення біженців з харківщини. Мрію повернутися додому, аби всі були живі і було куди повертатися. А мій син і тут, в Польщі, питає мене "Мамо, а в нас не попаде бомба?""

Марина. 36 років, з Києва.

"Ну що ж. Сьогодні свідомо змінила номер і всі, в кого я є в адресній книзі, тепер знають, що ми в Швейцарії.
Тут же полилося гіменце в приватні повідомлення про те, що «только орать умеете» і «наказаніє».
Тому напишу все як було, щоб і тим, хто відгукнувся теплим словом, подякувати додатково, а тим, хто хоче позловтішатися - також було що почитати.
Я була впевнена на 99%, що на цей раз Сходом України Путін не обмежиться, а тому ще 14 лютого відправила Єву і Меланію до брата в Івано-Франківську область. Святослав вчиться у Львові, а тому за нього на той час я була спокійна. Мені дуже шкода, що я виявилась права, але надзвичайно рада, що діти бачили війну лише з екранів телефонів.
Коли 24 лютого почалася війна, то перше, що ми зробили - закупилися з розрахунку «пересидіти місяць з Левом», бо точно не буде це аж так страшно. Але 25 лютого, коли крики дітей «У вас сирена! Тікайте з Києва!» в телефони глушили сирени на вулиці, ми за півгодини зібрали «тривожний» багажник і полями, лісами і навіть по зустрічній дорозі поїхали з дому. Колись напевно мені буде смішно згадати, що коли Сергій -- сказав «збирай тільки найнеобхідніше», то я зі своїх речей закинула плаття і обновки, але не взяла ні косметички, ні трусів (вибачте за правду). Тоді було не до веселощів. Взяли й Норку, ну але це ви також бачили.
За 23 години їзди до Калуша було всяке і направду сто разів пошкодували, бо до того вважали себе героями, коли з Левом аж 6 годин (!!!) їхали до моря. Кермувати механікою я не вмію, тому була весь час з Левом. І ми з машиною витримали). Правда машина трохи погнута з середини, а мої синяки за тиждень зійшли. Напевно це правда, що діти з аутизмом переносять дорогу і переїзд гірше ніж вибухи. На щастя, вибухи ми чули лише добу, в підвал навіть не планували спускатися, бо не для Лева ця пригода. Але до цього часу, як чути літак чи проїжджає фура, то Лев аж присідає(.
Плани були такі, що ми залишимося в Калуші. Святослав також приїхав і була задумка, що Сергій повернеться, бо хотів воювати, а старший син лишиться з меншим…
Але тут дійшов мій сигнал до космосу, який я посилала місяці 3 тому: поїхати у Швейцарію і подивитись, як там працюють медико-соціальні центри для осіб з психо-соціальними порушеннями… Не думала, що так швидко і при таких обставинах зможу поїхати.
Запропонували нам знайомі знайомих, які самі мають дитину з інвалідністю і як вихідці з України разом з громадою прийняли рішення прихистити у себе такі сім‘ї.
28 лютого ми вирушили до Чопу. Чому туди? Бо там найменші черги. Так як у Польщі, ви розказували, не було. Ніхто не зустрічав українців і не пропонував поселитися в Угорщині.
І так, Сергія випустили. Бо є виключення для чоловіків, які мають 3 неповнолітні дитини (Єві 17) та/або дитину з інвалідністю. Тут можна також позаздрити Сергію, але напевно тільки тих жаба задушить, хто з Левом близько не спілкувався. З набагато більшим задоволенням він би пішов воювати, але. Замінити його міг би Святослав, але він відмовився виїжджати з України.
З Калуша до Італії, де ми зупинилися на 2 дні на перепочинок, ми їхали вже 24 години. Чи то аура сестер, чи то у нас не було паніки і вибухів удалині по дорозі, чи то вже Лев змирився, але дорога пройшла менш травматично. В Італії ми трохи відпочили і ще за 1 ніч були на місці.
Ми в Швейцарії з 3 березня. Офіційно ще не оформлені, бо тут все складніше, ніж у ЄС.
За цей час побувала і у ролі прохача, і того, хто допомагає. Зранку шукала ресурси для евакуації і допомоги принаймні ліками для членів Родини, які залишились в Києві, а після обіду йшла з продуктовою карткою отримувати сухпайок разом з іншими СЖО. Боженька має гарне почуття гумору.
Плакала за цей час 3 рази: вже в Італії, коли під час онлайн наради несправедливо образили колегу, коли відізвались Пчолкіни і позавчора, коли відчула тотальну безвихідь у ситуації з Левом. Тут можна позловтішатися, що я бездушна і неемпатична. Але я особисто списую на не дозвіл собі розкисати, ну і трохи на антидепресанти, які, на превелике щастя, особливо в цей період притуплюють всі емоції. Ну бо ви знаєте, як мені може зносити береги….
Надзвичайно вдячні сім‘ї, яка нас прихистила, і людям, які нам тут допомагають. Швейцарці дуже щирі і щедрі. Сподіваюся, що зможу віддячити людям за це добре, яке ми тут отримуємо.
А ще тут гори. І я, ніби трішечки потрапила в дитинство і в Карпати.
Дівчата мої ходять на гуртки, ми з Сергієм по черзі працюємо, Лев адаптується до нового дому і нових умов, але дуже сумує за домом і Центриком (так він називає Родину). Постійно згадує вихователів, заняття, прогулянки… на жаль, в новій обстановці не розрахував і сильно вдарився(. Роздер собі ніс і «красується» з синяком. Ще ми ходили до лікаря, сусіди за нас подбали, щоб безкоштовно (так-так, Лева чути далеко). Сам лікар свого часу пробув 3 місяці у заручниках в чеченців, а тому розуміє без зайвих слів, що українцям доводиться зараз переживати.
А ще тепер на наше питання: «Левчику, як справи?», відповідає “Alles gut”).
До gut, звісно, ще дуже далеко, але не так, як додому(.
Не знаю, що буде завтра. Нічого не планую, ну бо ви знаєте, як воно, з планами…
Одне можу підтвердити: так, нам пощастило. Я завчасно відправила дітей, ніхто з нас не є травмований, принаймні сильно, бо ми на власні очі не бачили ні підвалів, ні смертей, ні людських страждань. Нам пощастило, що майже повним складом ми виїхали, та ще й у Швейцарію. І хоч люди чужі, але поставились як до рідних.
Я вважаю, що наш секрет успіху - це зайвий раз перестрахуватися, вджобувати 24/7 і не боятися. Але зі слів деяких доброзичливців виглядає так, що нам пощастило з Левом, бо і чоловіка випустили, і в Швейцарії прийняли, а що вже ми добра мали до війни дякуючи інвалідності сина - то не перерахувати!
Ну що ж, ви праві. Лев - наш найбільший подарунок у житті. Це правда.
Ну і традиційно: Слава Україні! Смерть ворогам!
ПС: фото з нашої подорожі від дому і до нового дому."

"Найцінніше, що в мене є зараз, це родинний дзвінок у WhatsApp щовечора о 21:30. І велике щастя, коли на ньому може бути вся сім’я, всі п’ятеро. Я ненавиджу росіян, які не лише принесли країні стільки горя, а в усіх нас вкрали рік життя, в багатьох - все життя.
Я віднедавна залишилися з сином в Києві вдвох. Мої дівчата вже три місяці в Празі. Чоловік - на Запорізькому фронті. Я вдячна долі, що всі мої рідні живі і здорові, але не можу терпіти цю тишу, яка тепер часто панує вдома.
Бійся своїх бажань. Колись як багатодітна мама я мріяла про домашній спокій хоч на кілька годин, але зараз це найогидніший звук, точніше його відсутність. Тільки звертаю увагу на раптовий звук холодильника: «О! Світло!» Потім згадую: «Та воно ж і було. Сьогодні не вимикали». Але цей звук все одно викликає легке піднесення. Раніше я ніколи на нього не звертала увагу.
Сьогодні дуже хочу подякувати всіх, хто допомагав за рік. Місто Жовква і його мешканців. Готель «Собеський», який наглядав за моїми дітьми, яких там залишили самих. Мою куму Іванну Коберник, яка перша до них змогла дістатися в кінці того страшного тижня. Моїх батьків, які багато місяців дбали про внуків. Друзів зі США, Франції, Словаччини, Італії, Швеції і особливо Чехії, які підтримували нашу родину. Колег, які завжди були поруч. Чоловіка, який був завжди коханим, але тепер я навіть не знаю, як можна кохати ще більше. Я пам’ятаю, коли він пішов 24 лютого, я дуже боялася його більше не побачити. Тепер я мрію, як повернеться після перемоги назавжди. Як всі повернуться. Звідусіль.
Переможемо!"
Марічка, Київ

“Не могу принять, что Тани больше нет. По привычке записываю в блокнот интересности дня, чтоб при встрече обсудить с ней. Мы говорили про разное и часами, когда встречались у неё на кухне. Мы говорили про математику, про Нобелевских лауреатов, про возможности интеллекта, про силу девочек..... Я так её любила......

По привычке звоню ей на её номер, когда вижу что-то интересное. Проходя мимо окон её квартиры всегда подымаю голову и ищу в окне её. Не могу принять и осознать. Говорю ей: Таня, не уходи от меня полностью, я не смогу остаться собой без тебя. Будь со мной хоть иногда любым доступным тебе способом. И можете считать меня сумасшедшей, но она рядом,понятыми только мне знаками, цифрами, цветами. Скоро 40 дней, как её убил российский снайпер и я только надеюсь, что она и потом будет рядом со мной хоть иногда. Мне так тяжело без неё..... Что же он видел в своём сраном прицеле?.....

Он видел красоту и доброту, которую не мог осознать и поэтому принять. Он выстрелил и забрал мою подругу, без которой мой мир осиротел. Мы пришли с её мамой к ней домой, чтоб взять нужные вещи для похорон, ей было тяжело идти самой. Я боялась открытой двери, в которой она не встречает со своей искренней улыбкой. Мы открыли дверь, а на пороге квартиры в лучах солнца с окна коридора на полу лежало яркое перо.... Это и будет моя память о ней, хотя я и так никогда её не смогу забыть. Она написала мне записку во время окупации и оставила её в дверях моей квартиры, когда проходила мимо. Я пришла с приюта и нашла её-так радовалась..... Телефонной связи уже тогда не было. А через 2 недели её убили, именно по этой дороге, о которой она написала в записке. Все боевые действия записка была со мной. Таня любила шоколад, математику и цветы. Теперь мы встречаемся не на кухне её квартиры, а на кладбище. И я несу ей шоколад и цветы и считаю дни без неё. Как пережить это горе я не знаю. Господи, зачем ты её забрал?”