"Цей дім збудував мій дід. Тут народився мій батько, я і мій молодший брат. Пам'ятаю, як на Зелені свята ще якогось радянського часу мама викладала на долівку лепеху, молодий полин і цвіт липи. Розкладала ті трави тонкими пальцями на газетки, посувала клечальне ближче до вікна. На вулиці багато сонця, але в кімнату світло йде розсіяним, розсипаним від гострих краєчків молодого виноградного листя. Дід дбав свій сад-виноград, нам, трьом своїм онучкам, висадив іменні вишні. "Це зілля, отак його кладуть, щоб померлі приходили в гості і раділи за нас, живих", - бабусине кріпове пояснення про клечальне справді вражало. Ті ночі я не спала - чекала на домового і коли прийдуть мертві нюхати полин і любисток. Тривогу знімав гуркіт нічних поїздів: вони везли людей у великі міста, товарняки ганяли щось заводське і смердюче, життя крутилося в такт колес тільки залізничними коліями, а чиїсь світлі мрії були концентровані та скам'янілі у маленьких прозорих скляних кульках, їх безліч там, на путях.
Це дім між Сєвєродонецьком і Рубіжним, Південна-Южная, промислове передмістя, яке ви знаєте по Зорі - "заводу Бойка", луганській вотчині партії регіонів, воно окреслене пахучим лісом та глибокими озерами. Хата трьох поколінь була татовою гордістю і мала колись перейти у спадок моїм дітям. Як знання про те, навіщо розкладати зілля на долівки й підвіконня. Коли у квітні росіяни поцілили у цистерну з азотною кислотою, вибухова хвиля була такої сили, що знесла цілий квартал. Хатки поскладались, наче сірникові коробочки, сараї поздувало, ніби вони були з сухої тростини. Під завалами лишились мертві люди. Родичка з сусідньої вулиці, дев'яносто год. Бабуся щороку брала в неї розсаду, і поки творився обмін рослинами і новинами між ними, повоєнними старобільськими переселенками, я набирала квіткових пелюсток, щоб робити мурашкам крила. Бабуся Старцева загинула у своєму погребі, бо її дочка отруєна рускім міром і не вважала за потрібне тікати від російських ракет.
Напередодні Трійці батькам надіслали свіже фото руйнувань - є такі місцеві люди, які ходять заявленими адресами окупованих міст і фотографують залишки чужого минулого життя. Батьків дім назвали найбільш вцілілим у тій частині передмістя, таке щастя, лише зірвало дах, вибило шибки та розкурочило задній двір. Щорічний городик під полуницю, гірчицю, кріп і салати з базиліками тепер встелений червоними маками, весь двір у маках, яких там ніколи не було. Кажуть, російські снаряди розбили южанський цвинтар, там поховані мої бабуся, дідусь, молодша сестра, інші родичі, і поки я застеляла пахучим зіллям долівку і підвіконня в Хмельницькому, наш двір закрило потойбічне клечальне зілля, його застелили наші мертві для наших живих.
В'ється дідів виноград, зеленіє сестра-вишня.
Це значно краще за те, що відбувається із маминою квартирою. Навіть шибки ніби вціліли, але туди поселилися російські солдати. Сподіваюсь, вони зловили якийсь сильний ментальний удар у пах, коли побачили український прапор в передпокої."
Марина --
25.06
“Підручник шведської для тих, хто щойно приїхав.
У вправі на граматику між реченнями на кшталт «Куди їде цей автобус?» та «Як звуть твою тітку?» є ще одне — «Коли закінчується війна?»
Це речення не про Швецію: я стільки разів чула від шведів, що війни тут не було 200 років. Думаю, це важлива складова національної ідентичності.
Але за допомогою таких крихітних штрихів Швеція показує людям, що вони важливі.
Офіціант-швед, який приносить тарілки з обідом в центрі Стокгольма і старанно вимовляє «Смачного!»
Працівник метро, який бачить паспорт і каже «Привіт!» (отак українською і каже!). А я дякую йому: Tack!
Українські прапори скрізь, і над бутіком Louis Vuitton, і поруч з величним храмом в центрі Стокгольма.
Паперовий носовичок, який протягує офіцерка міграційної служби, коли замість пояснити, що мені треба, починаю плакати. Паспорт у мене все одно заберуть, але ці хустинки під рукою, як і їх терпіння до чужих сліз, — де вони тільки беруться.
Мітинги за Україну по понеділках, куди сходяться шведи, як сходились 30+ років тому за країни Балтії. І зброя, зброя, авжеж, зброя. Зброя, яка звільняє і захищає.
Я це дуже ціную. Це неможливо не цінувати.”
Kateryna
🇺🇳 20 червня міжнародний день біженця, встановлено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 🇺🇳
⬇️⬇️⬇️
В цю війну мені щось не плачеться. Я б хотіла, але не виходить.
Вперше пустила сльозу, коли не мій, але улюблений тато, написав мені якось зранку, в перший тиждень війни, що не може везти маму в підготовлену їм евакуацію, тому що вночі у нього стався інфаркт. Зрозуміло ні лікарів, ні швидких. Було страшно. Було боляче.
Вдруге я заплакала, коли моя давня подруга, одна з трьома дітьми, не хотіла їхати з Рубіжного, а я не могла її переконати терміново це зробити. Було страшно. Було боляче. Рубіжного більше не існує.
Та по-справжньому я ридала лише один раз.
🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳
Ми приїхали з малим вночі на залізничний вокзал, отримати еміграційні квитки, після двох діб найскладніших перельотів. У сина шпарила температура, боліло горло, я тягла дві валізи, його і якось себе. Черга в касу була величезна. Усі українці, з дітьми, літні пари, чоловіки на милицях. Ми простояли дві години, Нікіта майже падав від втоми та хвороби.
Взяли квитки, пішли шукати аптеку. Все звичайно було вже закрито – Європа…
Волонтери розводили руками, мовляв, не можемо допомогти. Я зупинилася з сином посеред будівлі вокзалу в якомусь дивному заціпенінні.
І тут до мене підійшов дідусь і польською запропонував взяти булочки. Просто звичайні такі собі булки, що лежали в нього в целофановому пакеті. З магазину, чи домашні – я навіть не зрозуміла. Я посміхнулася і чомусь (чому бляха???) - відмовилася.
Він дістав пакет із випічкою і просто засунув його мені в руки. «Їжте діточки та тримайтеся» - напевно якось так звучала його фраза польською, я вже не пам'ятаю. Тому що раптом почала плакати. Вночі. Серед вокзалу. В Польщі. З хворою дитиною та двома валізами. Серед війни. З повним нерозумінням майбутнього та закресленим минулим.
Це були найсмачніші булочки ever, які тоді замінили і вечерю і сніданок і найголовніше - безмежну, людську любов.
❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️
Більше я не плакала. Зібралася з думками та влаштувала все, що змогла влаштувати. Собі. Іншим.
Дідуся того згадую майже кожен день і подумки дякую… святі люди, жахливій війні 🙏
💛💙
20 червня міжнародний день біженця, таке собі свято …
"Мамы больше нет… 💔😭
Подорвалась на мине в Мариуполе….
Останки тела папа привёз на тачке домой….
Это все, что стало известно…
Там все также связи нет. Узнали инфу через десятые руки…. Даже не знаем дату смерти…
В ЛИЧКУ НЕ ПИШИТЕ МНЕ, ПОЖАЛУЙСТА ❌
Папа там остался один😩
—————————
P.S.
Все это время не было связи с родителями.
Сегодня, 27 мая, узнали, что мама погибла 31 марта.
На месяц позже, чем это произошло!🥹😢😭
—————————
Только сегодня, 20 июня, я могу поделиться с вами этой страшной историей, которая произошла в нашей семье.
—————————
Мама с папой шли по берегу моря за гуманитаркой и пытались найти место связаться с нами. Папа шёл сзади. 10.00 Раздался взрыв.
Мама наступила на мину. Папу откинуло взрывной волной. Удар пришёлся на грудь. Долго болела ещё потом грудная клетка. Стало резко плохо видно. Правый глаз пострадал сильнее. С груди от взрыва сорвало цепочку с крестиком. Когда пришел в себя, подбежал к маме.
Ее ног не было полностью. Их оторвало. Она попросила его ее посадить. Посадил. Спокойно сказала ему, что ей жарко. Папа снял ей верхнюю одежду. Попросила пить. Папа дал ей воды, она проглотила первый глоток, второй уже не смогла.
10.08 мама на глазах у папы скончалась от потери крови. Папа эти последние 8 минут ее жизни целовал ее и говорил с ней.
Поднять ее и нести домой не было сил. За этот месяц был обессилен постоянными бомбежками, сидением в погребе, отсутствием нормального питания. Накануне, во двор попала бомба и от взрыва папу контузило. Мама весь месяц, сидела в погребе с Библией в руках и молилась.
Папа пошёл домой за тачкой и вернувшись, погрузил маму и целый день до вечера вёз ее домой по проваливающемуся песку.
2 ночи тело мамы было дома. Больше некуда было тянуть время. Папа нашёл во дворе плотный целлофан, замотал тело, погрузил на тачку. Никто из соседей не согласился помочь хоронить, так как, шли очень сильные бои на улице. Папа сказал, что страха не было у него совсем, и такого ужаса, что происходило у них, не показывают даже в фильмах.
Он подошёл к первому танку под обстрелами и начал просить, чтобы его пропустили похоронить жену. Военный дал отмашку. Дали ему проехать. Приехал с мамой погружённой на тачку на кладбище. Все могилы были вывернуты от взрывов. Он тащил уже пакет с мамой по земле.
Возле могилы маминого папы начал копать яму. В него начали стрелять. Он кричал в ответ, чтобы целились лучше.
Вырыл яму. Закопал.
Папе 72 года.
Сейчас каждый день ходит к маме на могилу и носит свежие цветы с огорода. Дома разговаривает с ее портретом. Очень тоскует. Все время у него перед глазами стоит эта картина происходящего с мамой. Перестал спать ночами.
Все время рассказывает нам эту историю по телефону. На днях, когда рассказывал, расплакался. Я впервые слышала, как папа плачет.
Папа остаётся на данный момент в Мариуполе. Выезжать не хочет. У него там любимые 3 собаки и 4 кота. Которые все время в бомбежки спускались по лестнице в погреб и сидели с ними там. Я по этой лестнице еле спускалась, а-то здоровые собаки...
Там 4 месяца нет воды, газа, связи, света… Связь смогли ему организовать с огромными усилиями. У него одного на улице есть связь. Связь ужасная. Плохо слышно и бывает, по несколько дней не можем дозвониться.
Когда общается с нами, ему становится легче.
Сильное чувство вины у папы, что не уберёг маму.
Там сейчас просто каменный век какой-то. Жизнь впроголодь. Говорит, что на макароны уже не может смотреть. Гуманитарку дают редко и мало. Папе приходится по такой жаре готовить еду на костре. В его возрасте это все сложно и при этом, все быстро скисает. Коты и собаки сильно похудели. Грязные.
Папа очень любит читать. И ночами без сна, сейчас читает благодаря тому, что добрые люди привезли ему свечи.
Есть ещё один ужасный момент, который сделала в данной ситуации моя родная сестра, которая живет в России. Но, об этом пока у меня сил рассказывать нет.
Четыре месяца бессилия и ужаса для меня и моей семьи не прошли бесследно. Мое здоровье сейчас требует восстановления….
Маму звали Елена Васильевна. Маме было 68 лет. 30 лет непрерывного стажа работы учителем в школе. Вырастили с папой нас троих детей."
“Харків, Північна Салтівка. Анатолій Григорович, 78 років та пів сотні його пташок.
Уже в перші дні повномасштабної війни будинок чоловіка лишився без опалення, світла та вікон. Коли в березні морози стали сильнішими, у квартирі чоловіка замерз навіть акваріум.
"Я точно не знаю, скільки в мене канарок. Сьогодні чистив клітку, то одна вилетіла. А от два дні тому пташенята вилупились. Це значить, що життя триває! Я їм сьогодні яйця варив, бо пташенятам треба яйця. Траву ходжу їм рву. Люблю я це! Люблю з дитинства.
Вікна в мене вилетіли на перший чи другий день. Найважче було, коли у квартирі температура стала -20. Он таз у мене стоїть. Я ставив на кухні що-небудь, що горить, і палив стільці. Трохи нагрівав воду, щоби напоїти пташок, а сам одягнений лягав під ковдри. У ванній у мене вода була налита спеціально. Замерзла. Акваріум із рибами замерз. Вода в туалеті теж замерзла. У мене було багато риб і рослин багато, красивих таких… усе замерзло.
Ви питаєте, чи страшно було, коли бомбили. Я ж хіба "герой Радянського Союзу"? Звісно страшно. Але в підвал не бігав. Сусіди ж ще поки були тут, усі знали, що я полковник. Може, й самі більше злякались би, якби побачили, що полковник у підвал бігає.”
Марі
Харків
19.06.2022
"У нашому будинку на Луганщині окупант живе з 2015. Він не пожив там кілька тижнів, і його не вибило звідти ЗСУ, він живе там роками.
Роками! Моє місто окуповане понад вісім років.
Ми не знаємо, що він вкрав, що зламав, що продав. Лише чули, що він їздить на татовому скутері. У нас є документи на будинок, яким ми ніколи не скористаємось. Можна лише уявити, який він за всі ці роки загаджений і запущений.
Я розповідала вам, як це огидно і боляче. Але чула, що Донбас можна або треба віддати. Політики слухали голос більшості і віддавали. Віддаси маніяку сусіда, потім він прийде забрати твоє життя.
Потім я готувалася до російського наступу на Київ. Розповідала тут вам, що закуплено, а чого бракує. Писала про те, що не можу наважитися купити мікрохвильовку, бо на війні вона не потрібна. Що вже маю лижний комбінезон, у якому взимку і в окопі можна сидіти. Але мене сприймали за хвору на голову.
Знаєте, на Оболоні розливали на коктейлі наш бензин. Бо ми готувалися, бо були інші, що готувалися. І таких має ставати все більше.
Скільки у вас зараз вдома крупів? Де ви братимете воду, якщо її не буде? У вас є бензин на коктейлі? У вас є турнікети для кожного члена родини? Ви носите турнікет з собою? Ви знаєте свою групу крові?
Готуйтеся. І за себе, і за тих, кому не прояснилось. Послухайте мене.
Готуйтеся."
"Боже... І мій малий в перший тиждень мені сказав щось подібне. Коси дибки.
Семирічна дитина каже, що померти не страшно, бо Бог зразу забере на небо, а там бабуся, два дідусі, хтось зустріне. А бути тяжко пораненим - страшно. І побачити, що хтось рідний загинув страшно. Цього й боявся. Все питав перед сном: "Мам, ти ж вночі не спиш? Встигнеш мене схопити на ручки і винести?"
Звичайно, встигну, сину....
А на днях (ми вже місяць в Англії) трапилась ситуація, що я з ним пізнім вечором на краю чужого міста, без інтернету, з розрядженим телефоном, і не приїздить автобус, який курсує раз на годину. Малий каже: "Мам, зараз когось щось спитаєм, не бійся. Мені, наприклад, після бомбосховища нічого не страшно". І додає: "Знаєш, це добре, що ми поночували в тому бомбосховищі. Тепер нам взагалі має бути нічого не страшно".
"Как началась для меня война?
Мы не паниковали и не суетились, не складывали тревожный чемоданчик, не покупали продукты, не планировали отъезд. Я даже старалась не читать новостей, на настойчивые вопросы старшего сына, подруг, что мы планируем делать, планируем ли мы уехать, отвечала, что ничего не планируем. Войны не будет.
Но о приближении войны (я поняла это позже) мне сначала сказала наша дочка. Как сказала? Появлением у нее постоянной тошноты, трясущимися руками, отсутствием нормального сна и, наконец, просьбой уехать...
Еще мне "сообщили" о ней странные люди в нашем сквере Котляревского, каждый день разные пары в последние две недели перед войной. Они были не нашими, они ходили по двое, но видно было, что они не друзья и не родственники, одеты они были очень неприглядно, серо, у них были небольшие дорожные сумки или рюкзаки, а ещё они всё фотографировали. Улицы, дома. Но они не были похожи на туристов. Они ими и не являлись.
Потом о войне мне "сообщил" мой муж своим настойчивым предложением вывезти детей хотя бы на недельку. Я не верила, не хотела поддаваться этой правде, которая уже была во всём рядом со мной. Но он показал мне на дочь, на ее руки, которые все роняли в тряске, и сказал, что ее надо успокоить, что ничего не случится плохого, мы просто побудем недельку в Тбилиси и вернёмся. А он останется и присмотрит за теми, кто в Киеве. Я твердила одно: "Решить уехать - значит признать, что война будет. Если она будет, то мне нужно быть дома, со всеми". А он говорил: " Да ладно тебе, войны не будет, погостите недельку в Грузии и вернётесь". И на это я говорила : "А зачем тогда уезжать?" Так мы и ходили по кругу в наших диалогах с ним. Но все таки он купил билеты. На последний, как оказалось, рейс.
Что было дальше? Дальше я не могла собраться. Но я скачала книгу по терапии травм читать в самолёт. Я взяла вещей на неделю, что попалось под руку, совершенно бестолково, как потом оказалось, но что уж...
Я хотела поехать увидеться с мамой и папой, но не смогла. До сих пор не могу понять, как я могла так смалодушничать, как... Мне снова казалось, что если я поеду прощаться, то точно будет война, значит я точно знаю, что она будет и уезжаю от нее, а ведь я еду просто на недельку в Тбилиси. И скоро я буду снова дома.... Как будто от моих действий зависело начало этой жуткой страницы в жизни моей и моей страны...
Сын пришел к нам на ночёвку накануне отъезда. Мы долго сидели, разговаривали о разном и о возможности войны тоже. Спали пару часов. Утром я села на его кровати и рассматривала его спящего. Запоминала, какой он и плакала. Я старалась вглядеться в него, чтоб увезти его с собой. Так перед глазами эта картинка и стоит...
Мы улетели вечером, поздно, 23го. Почему-то в самолёте меня попустило. Я слушала книгу о терапии травм, рядом сидел мужчина грузинской национальности с украинским флагом в руках. Я начала шутить с детьми, даже смеяться. Нас встретили в Тбилиси родственники, была уже ночь, мы уставшие легли спать.
Рано утром я проснулась резко, как будто кто-то меня громко звал, кричал мне что-то важное. Я кинулась в телефон, ВОЙНА! Мой Киев бомбят. Я сижу в кровати, в соседней комнате спокойно спят дети, а я не могу поверить. То, что было уже во мне все дни до этого ужасного утра, все что было жуткой липкой правдой, которая меня уже окружала, внезапно вырвалось наружу реальности. А меня как будто выплюнуло за границы этой реальности, моей жизни, я наблюдаю с болью и ужасом со стороны , что вся моя прежняя жизнь, жизнь моей семьи, жизнь миллионов украинцев разрушена... Такие мысли были тогда.
Сегодня 100 дней войны. 100 дней борьбы моего народа с врагом. 100 дней смертей, травм, потерь, разлук с близкими. 100 дней боли. И ровно 100 дней нашей временной эмиграции."
Лена, Киев, 03.06.22
"Діти не можуть чекати, поки ми відкладаємо життя.
Це один із уроків війни для мене.
Коли вона почалася, двійнятам було по 4. За ці 8 років вони навчилися вимовляти звуки, читати і писати, рахувати.
Вони стали вище ростом, їхні тіла трансформуються в дорослі.
Ті іграшки, які були важливими колись, зараз уже неактуальні. Улюблені кольори змінилися.
Старший син ходив до 1 класу, коли почався Майдан. Цього року він закінчує школу дорослим юнаком.
І я зрозуміла, що не можу відкладати їхнє дитинство. Щоб не відбувалося - якщо я маю можливість, я стараюся забезпечити для них те, що їм потрібно для щастя саме зараз.
Морозиво? Так, морозиво можна їсти під час війни.
Іграшки? Та лялька була цінною саме у 2015 році, коли наш тато воював під Маріуполем.
Вчитися - зараз.
Гуляти і дружити - зараз. Спілкуватися - зараз.
Любити - зараз.
Бо наші солдати воюють не тільки заради майбутнього, а й заради теперішнього наших дітей."
"Біля магазину хліб вивантажує автівка, на якій просто нема місця без кульових отворів. Дорога понівечена дрібними ямками від снарядів, де не де - чорні плями від попелища розміром з цивільну машину. Заправки, супермаркети, ресторани на узбіччі траси спалені і зруйновані. Я думала, буде страшно та взагалі флешбєк. А ні. Звично так. Реабілітована психіка відводить увагу на позитив: природу, цілий дім, близьких людей, смачні сезонні фрукти. Але голова твереза: тримати повний бак авто, зібрану валізу, готівку в гаманці і їхати без вагань при першому тривожному дзвінку. Здається, тепер це наша реальність на довгі роки: знов і знов відтворювати вдома повноцвнне життя, роблячи вигляд що все так буденно й звично, і бути готовим покинути його щомиті.
Фото машини вирішила не ставити. І так достатньо. Нехай буде життя, літо та ароматичні трави, що виросли у мене в саду. Ось цей "віник" в моїх руках - це естрагон."
Олександра, Київська область
"довго думала, чи писати все це, але вирішила таки залишити на згадку. днями я стала мамою вдруге. багато хто зі знайомих знав про мою вагітність і всіляко нас підтримував. щиро дякую вам, друзі! це дуже допомагало і зігрівало. обіймаю вас міцно. я народжувала в день рекордної кількості сирен: 15 за добу, здається більше 9 годин загалом. так, мені було не до них, так, я не могла бігти в укриття із пологової зали. мене б не покинули і лікарі та медсестри. але відчинене вікно і це постійне завивання дуже всіх нервувало, забирало у всіх і настрій і сили. першими звуками, які почула моя донька, були якась за рахунком клята сирена і мої слова: я люблю тебе, ти найкраща.
В день виписки просто над дахом пологового будинку, де ми були на останньому поверсі, пролетіли ракети. я вперше чула їх так близько і так гучно. вони впали далі, цілили не в лікарню, вибухи теж було чути. ми бігли у підвал. величезні перелякані очі породіль, які несуть сходами свої дорогоцінні клуночки у сховище. не дивлячись на біль від швів і запаморочення. холодний, як погріб, підвал. мороз від страху по шкірі. волосся дибки. розумієте, ми кілька днів назад народили найдорожче, найцінніше, що може тільки бути у житті. а над нами летять ракети, і немає ніякої гарантії, що через хвилину не прилетить іще ракета, яка промахнеться, або ж навпаки, буде як раз цілити в лікарню. це невимовний жах і розуміння своєї цілковитої безпорадності і безкінечної абсурдності і позарівневої жорстокості того, що відбувається. і дикий страх, що може ти ніколи більше не побачиш свого сина, сестру, якщо ракети полетіли у їх бік. дзвониш на ходу і секунди очікування як роки. у чому винні діти? що вони зробили такого, що їх доводиться називати тепер "діти війни"? моя бабуся народилася 1941 року і теж була "дитиною війни". я не розуміла значення тих слів до цього лютого. це діти, у яких забирають нормальне дитинство. це діти, які з народження знають про найстрашніше. але діти народжуються для того, щоб жити щасливе життя і вони як світло у темряві, діють надію і сили все це пережити.
просто мої думки.
все буде Україна 💛💙"
Ольга, Дніпро
"Недавно переписувалась з однією старою знайомою. Вона мама 2-річного хлопчика. Також вибрались з Київщини. І вона почала просто питати як це було. Очима мами. Я розповіла про ночі в підвалі з Євою і як вона досі перепитує чи варто нам бігти у підвал, коли чує, як пролітає гелікоптер над нами за тисячі кілометрів від дому. Тоді ми ще не розуміли масштабу зла, але чули про розстріляні автівки і про перші зґвалтування і просто не виїжджали. Здавалось, що вдома навіть під вибухами безпечніше.
У єдиному супермаркеті в нашому селі полиці були пустими. Через те, що усі мости взірвані - нам нічого не завозили. Як зараз пам’ятаю - ми порахували усі запаси їжі. Макарони, каші, щось лежало в морозилці. Якщо їсти два рази на день - нам на трьох би вистачило ще на два тижні. І раптом на 10-й день війни я зрозуміла, що я ніде не можу купити тампонів чи прокладок. Того вечора чоловік пішов з теробороною розгружати якусь вантажівку. За це йому дали два батони. І він не приніс їх додому. Він обміняв їх на пачку прокладок. 21 століття. Це був перший раз коли я розридалась і не могла зупинитись. Бо ця пачка прокладок була тоді як щось неймовірне. Потім ми наважились і два дні їхали в дорозі з дитиною і собакою. Вони просто лежали на задньому сидінні і не піскнули. - Але, знаєш, моя дорога - написала я їй, це така фігня в порівнянні з тим, що пережила ти!
Бо її сім’я дійсно пройшла крізь пекло. З перших днів війни їхнє село було в окупації під Києвом. Від інфаркту помер її свекор і вони самотужки робили труну, щоб поховати його у дворі будинку. У них не було води і запасів їжі. І одного дня, щоб вижити - вони почали їсти собачу їжу.
- Юля, уяви, мій дворічний син їв собачий корм!
Мої пальці стукали по екрану набираючи текст, а сльози заливали букви. Вони вибрались через блок-пости рашистів. Але вона пише, що вдячна за те, що просто жива. І просить не знецінювати пережите нами. Не порівнювати. Просто ми написали одна одній як це було.
Знаєте, я пишу це, щоб ніколи не забути і не знецінити. Бо жодне переживання і біль не мають знецінюватися. Як і цінність самого життя. І можливість повернутись до нормальності така цінна. Інколи просто зайти в магазин і на полицях побачити все потрібне. І дати дитині дитячу їжу. А ще просто з кимось про це поговорити.
Хочу доєднатись до ініціативи dobro.ua та Фонд Маша, які збирають кошти на психологічну реабілітацію для жінок та дітей, які постраждали під час війни і морально, і фізично, і психологічно. Долучайтесь і підтримайте. https://dobro.ua/.../reabilitatsiia_zhinok_ta_ditei_iaki.../ "
Юлія, Київ
Accademia Monteverdiana String Orchestra"Оновлено:
Дорогі родичі всіх Дмитрів, які не виходять на зв'язок, я розумію що ви пробуєте всі можливі способи найти їх. З свого боку повідомляю, що дружину Дмитра ми проінформували про евакуацію відразу як ми знайшли зв'язок.
Оновлення номер 2:
Сьогодні зустрівся з безпосереднім командиром Дмитра. Вибачаюся за не точності які я виклав в розповіді, це вийшло не з моєї вини.
А саме:
1) Дмитро був сам протягом двох днів.
2) Група вчора повернулася забрати Дмитра, але ми були першими.
Сьогодні був дуже складний день.
Але також і хороший через те що зробили дуже добру справу.
Під час виходу знайшли бійця, якого під час бою поранили. В гарячці бою підрозділ відступив, а хлопця залишили.
Вийшло так що і ворог відступив.
В результаті, 4 дні Дмитро провів провів в посадці сам. Наклав турнікет і зупинив кров, але від поранення ослаб і самостійно вийти до своїх позицій не зміг. Знайшов глиняну яму де затрималася дощова вода і пачку вафель, і цього йому вистачило щоб протриматися весь цей час.
Як ми його витягували це окрема історія. Одного бійця відправив до позицій за лікарем, а ще з трьома транспортували його більше 3 км.
Медики надали допомогу та відправили Дмитра на госпіталь.
Радий знайомству з Дмитром. Дуже мужня людина, яка змогла витримати ці 4 дні. Навіть не уявляю як він зміг витримати і вижити в цій ситуації.
Сподіваюся, що все з ним буде добре і залишиться цілим. Бажаю йому міцного здоров'я."
Макс, родом зі Львівської обл.
"«У маркеті біля відділу з іграшками рука тягнеться купити Дарусі чи то дракона чи то одноріжку. І за мить настає усвідомлення, що купить то ти можеш… а от віддать як? Перемоги всім нам. І возз’єднання родин. Mordor must die» Ці золоті слова, варті граніту душ мам і тат, що нині вимушено не бачать власних дітей, написав пару днів тому Ruslan Gorovyi. І я згадав. Згадав, як ми з Andrii Piven розповідали одне одному про виїзд з Києва холодного лютневого ранку, про нюанси шляху, його тривалість, складні моменти. Все було по-різному. Але спільність вражала - і я, і він на кожній… кожній, трясця, нормальній заправці купували нашим дітям іграшки. Будь-які. Дружини може з неповним розумінням на те дивилися, але ми обидва знали, що зовсім скоро настане момент довготривалої розлуки. Так і вийшло. І ще згадав. Що раніше проводив у відділі іграшок супермаркетів з добру годину, вивчаючи та підбираючи кольорові забавки. Тепер оминаю їх десятою дорогою, бо сил немає дивитись на то, шо немає сенсу купляти. А сьогодні Маркові принесли в подарунок оцю тачку. Шоб потім віддав. Кльова, радіокерована. І шо тут сказать… росія має зникнути. Зі своїми дураками і дорогами. Щоб на її місці була величезна пісочниця, куди б ми з Марком приходили гратися. Це було б справедливо, я вважаю. Mordor must die"
Антон, Київ
“З голови не виходить рідний маршрут «Київ-Гостомель-Бородянщина (Берестянка)». Розтерзаний Гостомель. Закатований, але незламний. І навіть пам’ятник Невідомому солдату розстріляний. Зруйнована церква. Спалений танк прямо в центрі.
Гостомель до 24 лютого ми проїжджали як мінімум 2 рази на місяць, кожного разу зупинялись у центрі, заходили на ринок, у магазинчики. Раділи, як він гарно розбудовується. А на Різдво гуляли тут у новесенькому парку «Щасливий», розташованому в сосновій посадці. Там стояла мила Різдвяна шопка, світилась вогнями ялинка, усе віяло щастям. Зараз боляче, дуже боляче було бачити розстріляне гостомельське щастя, але треба щоб бачив світ, які сліди по собі залишили рашисти.”
Жанна, Київська область
"У нашій з Дарина Гладун квартирі в Бучі гостювали російські солдати. Виламали нам усі двері, розбили вікна, судячи з усього, вкрали всі молескіни, зокрема з неопублікованими віршами, засвітили наші весільні фотографії (навіть спогади вкрали), зіпсували багато речей, і тепер наша квартира виглядає так. Також тут гостювала пташка чи пташки, бо у квартирі досить багато пташиного посліду й пуху. Але це — чомусь приємний факт. Хоча позитивне мислення тут не дуже допомагає. Двері поставив, а далі нічого не можу. З нашого вікна видно рівно 13 побитих або спалених машин, знаю де лежали тіла людей. Думав, що стане легше, коли приїду. Не стало."
Лесик, Буча
"Я вже писала, що в селян повторюються історії від села до села. Про яблуню чи грушку, яка врятувала дім – класика. Про самогубців за час окупації. І є одна історія, яка повторюється просто з хати в хату і мені страшенно подобається. Це прямо історія про resilience в чистому вигляді. Звучить це так:
– А телефон?
– Дак телефони ж вони позабирали.
– Не вернули?
– Хто там вернув!
– Ясно.
– Але я ж їм старий телефон віддала, а новий сховала, виключила і з собою завжди носила."
Світлана --
22.05.22
Чернігівська обл.
"Возвращение домой.
Похоже, это для меня самый сложный текст. Описать не первые дни войны, не эвакуацию под обстрелом, не проживание вскрывающегося зверства войны, не жизнь вдали и ежесекундную тянущую, ноющую боль «домой». Все это время ты продолжаешь падать — в долгий, долгий и бесконечный ад.
Но возвращение домой — это заветное дно. Острое, усеянное осколками дно. Наконец ты ударяешься на максимальной скорости падения лицом… о свою реальность.
После освобождения Бучи у меня уже было фото, как внутри дома. Я не ехала в неизвестность. Но когда ты туда входишь… Ты и счастлив — потому что твой родной есть, жив, избит и измучен, но жив. А в какой-то момент со свалки вещей поднимаешь открытку и тебя сгибает пополам и ты внутри орешь. От кусочка бумаги, который когда-то тебе подписали с любовью.
Все, что для тебя про выбор и любовь, вывернуто… Все в грязи и пыли, что-то порвано… На бумагах, которые не выбросишь, следы ботинок. Которые потом вытираешь. Перед тобой груда книг и бумаг — и каждую нужно взять и вытереть. Ты убираешь один квадратный метр и берешься за другой, а в это время первый опять становится грязным. Ты в иступлении смотришь на это все и не понимаешь — как?! Но сглатываешь пыль с языка и просто продолжаешь.
Я убирала семь дней. Только к четвертому беспорядок стал контролированным. И это не просто уборка, потому что еще нужно найти, чем убирать. В твоем доме, как и в жизни, больше нет ничего понятного раньше.
Вызвать профессиональную уборку было нельзя. Возможно, но не мне. Мое пространство — это я. Вызвать уборку для меня было все равно, что вызвать профессионалов и сказать «там мой любимый, после аварии, сделайте так, чтоб как раньше, или замажьте что невозможно исправить, но чтобы не бросалось в глаза, а то мне видеть его таким и любить дальше тяжело как-то…» А может, вообще сменить любимого? Забрать вещи и арендовать другую квартиру, у этого любимого ведь шрамы — и снаружи, и внутри…
Мое пространство живое. Я любила его, оно любило меня. Мы помогали и наполняли друг друга. Убирать — это посмотреть на своего любимого, увидеть каждую царапину, каждую рану, признать всю его боль и быть рядом. Обнаруживать все новые раны, не отворачиваться, промывать их и бинтовать, опять промывать и бинтовать. Мыть каждый сантиметр, не закрывая глаза на увечия, словно гладить и целовать, приговаривая, что все будет хорошо. Обязательно будет хорошо. ⠀ В первый вечер после дня работы на завалах я села на балконе — единственное чистое и свободное пространство. В состоянии «упоротой лисы». Убирала, плакала, а потом втыкала на сосны, нервно курила, и опять собиралась, и опять разгребала.
Первое удивительное осознание — 70 дней вдали от дома прошли в какой-то временной петле, в параллельной реальности. Там вроде бы была жизнь, были и печали, и радости. Но когда входишь в дом, то кажется, что ушел вчера. И ничего другого в твоей жизни не было, а было во сне.
Второе и самое важное осознание — родные стены лечат. Здесь завал, перерыто, не работают лифты, нет бензина, вопросы с продуктами, но когда смотришь на свои сосны, на свои стены, на свои улицы… появляются силы. Ты чувствуешь себя наконец-то живым."
Анна, Буча
"Меня сегодня пробило...
На воспоминания, на фото поворот в Романовке, там нас ждала машина для нашей эвакуации, мы переводим собак, первых увели инвалидов... Я ждала с агрессорами на стороне Ирпеня, переводя последнего через мост, я издалека вижу как одна из собак выпрыгивает из машины и убегает в этот поворот...
Я добегая туда, понимаю что, сбежал Лайф, инвалид у которого нет половины задних лап, казалось бы, далеко ли он может таким убежать? А он смог, он несётся галопом в Романовку, не пытаясь остановится, я кидаю собаку, которую привела, Артуру и кидаюсь за ним... За мной бежат военные с оружием, тогда я не понимала, что такого, я же не в курсе была что, за Романовкой уже не наши...
Я вообще ничего не знала, связи то не было😅
А я бегу, в зимних ботинках и куртке, военные за мной уже не бегут, они возвращаются на позиции, Лайфа уже не видно даже, я скидываю куртку и продолжаю бежать... Чисто интуитивно понимая, куда мне нужно бежать и что, потерять ещё одну собаку, ну просто, не могу...
Добежав с языком на плече, до конца Романовки я увидела Лайфа, ему стало плохо и он остановился, я подбежала и увидела что, у него посинел язык, вот тут я высадилась в осадок...
Быстро промяла ему лапы, взяла на руки и медленно пошла, кабанчик весил не мало, шли мы долго, с остановками, выйдя к повороту, я прокричала-позвала мужа, все военные вышли, из своих позиций, на меня посмотреть(хто ж так орет) Артур подбежал, схватил Лайфа и понес в машину, ему уже было полегче, мы сразу предупредили Снежану и она Лайфа передала реабилитационному центру, там его привели в порядок
И вот спустя столько времени, я поняла что, военные не бежали дальше потому что, там уже были оккупанты... Что я не просто жителей встречала, со странным поведением, а именно орков, которые от меня, судя по всему, были в ахое...
А я в ахое сейчас, от тогда происходящего, зато не потеряла Лайфика! Это была моя единственная мысль, за все мою пробежку
"Я его не потеряю, больше никого"
21.05.22 Анастасия --
"Багато що з цієї війни ввійде в підручники історії. А в кожного з нас є своя історія війни, свої картини перед очима. Недавно я вперше після 24 лютого їхала такою знайомою Варшавкою. Знайомою, але вже розтерзаною війною, місцями схожою на пральну дошку. Хоча багато вирв від снарядів уже заасфальтовано, дякую дорожникам за це! Маршрут Київ-Гостомель-Бородянка. За 6 км до Бородянки дороге нам село Берестянка. І ось деякі сліди війни, їх там набагато більше. Це лише маленький шматочок нашої української землі, який був на шляху рашистів до Києва. Окопи орків, бліндажі, траншеї, повно ворожого залізяччя й сміття (хоча частину металу вже прибрали). Понад місяць тут був оркостан. У цих ворожих окопах люди познаходили свої ложки, черпаки, вишиті подушки та всяке інше своє, награбоване рашистами. Серед фото є і зроблені буквально на центральній вулиці села. Ми знаємо, бачили по медіа, що там було. Але бачити по телевізору і в житті - таки різні речі. І така от жива ще історія…"
Жанна, Київська область