The File consists of one printed illustration.
The File includes one printed illustration.
The File consists of one printed illustration.
Part 1: Born on June 29, 1895 in a village of Iamnytsi near Stanislaviv; Greek-Catholic faith; came to Canada in 1912; Kin’ (???Keen???) the politician; Samostiinyky and Ukrainian Orthodox church, ideology of SUS; UNO; Mr. Kosar as ‘Ukrainian Napoleon’; Pavliuchenko; Samostiinyky and Arsenych; Svystun; Bachyns’kyi; Petro Savchuk (???); Stechyshyn; Dr. Kysylevsky (???); Father Samchuk; the name of “Samostiinyky”; Robertson & Sculton (???); Het’mantsi & Samostiinyky; Paterson (???); Burianyk writing a letter to Simmons (??); Saskatoon legion & Saskatchewan Security Corp, in which Burianyk was a Constable; Father Kushnir; Stechyshyn; Father Olenchuk (??).
Part 2: Creating the CUC; Labai; Myroslav Stechyshyn (??); Mykhailo Stechyshyn; Father Udyn (???); Dr. Yatskiv (???); Vasylyshyn; Osyp Nazaruk (???); Mr. Chaika; DPs; CUC; Savchuk (???), Kushnir; Congresses of CUC in the 1940s; Simpson as loyal to the Orthodox SUS; molodshyi SUM & starshyi SUM; women’s section of SUM.
Part 3: SUS support for the UNR;
Burianyk’s wife was from the family of Zaleshchuk, she converted into Orthodoxy; a fight between Budka & Svystun.
The collection consists of the audio recordings of proverbs recorded by Jason Golinowski with Andriy Nahachewsky for the Zabava program on the 840 CFCW.
Nahachewsky, AndriyThe collection consists of personal documents, immigration documents, photographs, audio and video recordings about a life of Nick and Stephani (nee Hretciuk) Gaudun and John Lakusta and his family.
Gaudun family
"«Якби тяжко мені не було, але підтримую вибір свого героя!», -історія українських патріотів з Італії
Украінська сім’я уже шостий рік живе у одному із містечок Італії. Тут вони облаштували свій побут, знайшли роботу, школу та друзів.
24 лютого, коли Мар’яна сказала Максимові, що на їхній Батьківщині Росія почала повномасштабну війну, він не задумуючись відповів, що повинен бути там. Рідним пояснив - по-іншому не може, адже це його земля, дім та родичі…
« Війна закінчиться і я приїду в Україну, знайомі запитають, де ж я був, коли вони воювали?! Що ж я відповім, що переховувався у мирній Італії?!, -пояснив дружині Максим.
Мар’яна розуміла, що її благання та сльози тільки погіршать ситуацію, їй потрібно турбуватися про сина та підтримувати дух свого героя.
Того дня їм до будинку привезли меблі, розгружаючи іх, подружжя спілкувалося з сусідами, котрі не до кінця розуміли (як пізніше виявилося не вони одні) чому Максим хоче воювати. Мар’яна розповідає, були і такі, що пізно ввечері (хоча до цього тільки вітались) принесли конверт з грошима…
Добирання до України виявилося ще тим квестом, адже автобуси, які до цього регулярно курсували з містечка уже не їздили. Тому Максим разом з товаришем відправилися до польського кордону, де в чергах чоловік на власні очі побачив реалії «вимушеної втечі» наших жінок та дітей, кілометрові черги, чекання в яких супроводжувалося без води та їжі. Останні запаси продуктів чоловік віддав своїм землякам. Звідти хлопці автостопом добирались до Львова ( друг там і залишився), а Макс - поїхав далі. У військкоматі йому дали добу на збори, адже чоловік раніше служив у армії, тому був неабияк затребуваний. Пізніше Мар’яна разом із українськими родичами обмундировувала свого разом з побратимами, Зараз Макс у епіцентрі війни, на зв’язок виходить по мірі можливості. Мар’яна тим часом старається себе максимально чимось зайняти: ходить на роботу, виховує сина та активно допомагає своїм землякам. Для реалізації останнього - знайшла однодумців: через Інтернет, в церкві ( куди іі запросили розповісти історію про свого патріота) та серед друзів. Багато незнайомців зносили ліки, продукти, одяг, памперси та дитяче харчування просто жінці під двері будинку, де вона це все сортувала. Опісля українські чоловіки забирали цю гумунітарну допомогу і везли у великі міста, звідти фурами доправляли на Україну. Також Мар’яна старається допомогти біженцям, зокрема у пошуках житла. На рідній землі у іі будинку зараз живе сім’я киян.
«Я хвилююся за свого найріднішого героя, але розумію, що це його свідомий вибір, який зроблений на користь нашоі сім’ї та української держави. Ми з сином дуже сильно його любимо, молимося за нього та всіх військових і чекаємо нашої перемоги та такої теплої зустрічі… Мого патріота зустрічатимемо вдома обіймами та курочкою з духовки. Потім ми всі троє повернемося додому, щоб відбудовувати нашу країну і я обов’язково народжу Максові донечку», - ділиться Мар’яна.
Далі буде…
Р.S. Це перша мною написана історія нашої української війни і наших патріотів, котрі кожен по своєму наближає перемогу!
Слава Україні."
Ірина, Івано-Франківська область, зі слів Мар’яни й Макса
"Коли я торкаюся до бабусиного плеча і легенько його гладжу, проводячи її до намету, де французькі експерти - криміналісти збирають всю інформацію про тих кого розшукують рідні та роблять забір зразків ДНК - на її очах проступають сльози. І я розумію, що краще нікого більше не торкатися і жодним чином не висловлювати співчуття чи підтримку. Інакше вся їхня крихка зібраність та стійкість, якої вони досягли ціною неймовірних зусиль - розсипаються.
Кожному, хто здає зразок, потрібно відповісти на ряд запитань, які їм ставить французька сторона, відповідно до їх протоколу, і перекладає наша перекладачка. Кожному треба знову все пригадати й пережити.
Можна, будь ласка, ваш паспорт?
Кого саме ви розшукуєте?
Скажіть його (її) прізвище, ім'я, по-батькові, дату народження та адресу проживання.
Ким він (вона) були за професією?
Коли він (вона) зникли чи востаннє виходили на зв'язок?
У вас є його (її) документи?
Він (вона) одружені? Має дітей?
Ще є рідні, які теж могли б здати зразок?
У нього (неї) є закордонний паспорт?
Має якісь татуювання, шрами чи особливі прикмети?
Ходив до стоматолога? Робив знімки? Має медичну картку? Маєте контакти стоматолога?
Чи є у вас його (її) фото?
Залиште, будь ласка, ось тут підпис, що ви згодні на тест та обробку ваших персональних даних, які більше ніде не будуть використовуватися, а виключно тільки для цієї процедури.
Ми шукаємо сина.
Я шукаю брата.
Я шукаю маму.
Я шукаю батьків.
Я шукаю сестру, а мама свою дочку.
Я шукаю батька.
Я шукаю дочку.
Я шукаю сина. А ще брата та всю його сім'ю. Але племінницю ми вже знайшли. Опізнали її в морзі за колечками на пальцях.
Востаннє він виходив на зв'язок 26 лютого.
5 березня батько подзвонив рано вранці і сказав, що збирається прогулятися.
Він зник тут, у Бучі. Він та ще декілька хлопців. Вони робили зачистку в домі і усіх їх десь забрали.
Він був тут на блок посту. Їх усіх накрили.
Востаннє вона мені написала 2 березня. Сказала, що лягає спати, побажала добраніч.
Так, є ще мама й сестра. Але вони за кордоном.
Так, у нього є батько. Але ми розлучені, не живемо разом. Та я попрошу його прийти здати тест.
Є дружина і двоє дітей.
Ні, я її єдина сестра. Наші батьки давно померли.
Ні, у нас з братом немає батьків. Нас було лише двоє.
Так, тато мав закордонний паспорт. Він якраз збирався у березні на відпочинок до Іспанії.
Ні, у мене немає жодного його документу. Він сказав, що йде в армію і все забрав з собою. Телефон вже давно не відповідає.
У мене є свідоцтво про народження сина. Це все що у мене лишилося.
Ось фото моєї дочки в телефоні.
У нього було татуювання з його групою крові на руці.
У неї було дуже багато ластовиння по всьому тілу.
У нього був срібний хрестик на шиї. Обов'язково запишіть це. Бо я чула, що це допомагає знаходити людей.
У нього був шрам після апендициту і маленька дирочка в грудях, після того як у нього був інфаркт і йому туди якусь голку встромляли в лікарні.
У нього була зламана ліва рука. Бо мені сказали люди, що бачили, коли його спіймали і як її зламали.
Машина згоріла вщент і я не знаю чи тато був тоді в ній чи ні. Не знаю де він.
У нього наче ніяких особливих прикмет не було. Він був звичайний хлопець. Був схожий на свого батька.
Кажуть, у нього була розбита голова, коли його бачили востаннє.
Знайшли автомобіль мого батька. А там на сидінні кістки. І ніхто не знає чиї вони. Вони ж і з них візьмуть ДНК тест, правда?
Від будинку нічого не лишилося, тільки попіл. Я не знаю чи була вона тоді вдома.
Я знаю де знаходиться його тіло, я навіть номер його знаю в морзі. Його просто поховали не під тим ім'ям.
Та мені байдуже, що здавати. Головне знайдіть мою дочку.
Які ж всі ці люди були неймовірні: терплячі, уважні, вдячні, без найменших нарікань, без зайвих запитань. Після всього того жахіття, що вони пережили, вони часом навіть посміхалися. Як вони міцно тримали в руках номер своєї черги (номер 13 всі дружно викинули) та підписану інформаційну згоду, боячись їх загубити чи пропустити свою чергу. Але при цьому, без жодних заперечень, пропускали вперед черги бабусь з вадами руху чи цукровим діабетом, військового, який вирвався зі служби, людей, що приїхали з інших міст чи сіл, маленького хлопчика у якого зник тато.
Жінка, яка привела свого маленького сина на аналіз, після кожного запитання підіймає на мене очі і наче шукає в мені якусь підтримку, якусь відповідь. Хлопчик сидить поруч мовчки і лише хаотичний рух пальців його рук видає все, що він відчуває в цей момент.
Перед тим, як піти на тест, він сказав, що його тато в армії і скоро повернеться і навчить його кататися на велосипеді.
Французи вже за годину говорять "доброго дня" та "дякую". Працюють як справжні професіонали, але слабко приховують вираз шоку на своїх обличчях від почутого.
Поруч моргу, де розгорнули намети для забору зразків, стоїть величезний рефрижератор, повен неопізнаних тіл, точніше того, що від них лишилося.
Кожна людина із 66, що прийшли цього дня на тест, хоче лише одного - знайти свого рідного, знати, що з ним, де він. І вірить, що він не в тому холодильнику - що він живий.
Колись у мене були звичайні людські мрії. Тепер одна з них, щоб кожна частина неопізнаного тіла повернула собі своє ім'я, щоб була оплакана своєю родиною і нарешті спочила. Бо це важливо. Як мало речей зараз є дійсно важливими... "
Надія, Буча
05.05.22
