Showing 10733 results

Archival description
5192 results with digital objects Show results with digital objects
File · 2022-05-18
Part of Writings from the War project

"Моя Оленка працює волонтером з дітками. Вчора прийшли у центр діти із Маріуполя. Розумні і надзвичайно виховані. Пишу і плачу..... Коли брали печеньку, то серьезно запитували, чи потрібно ще з кимось ділитися, а коли пили водичку із стаканчика, то після кількох ковточків питали, чи можна випити всю.... Щоб якось розрадити братиків, задавали питання про рідне місто. Старшенький серйозно відповів "Города нет", а молодший братик з добротою і безпосередністю запросив "Вы приезжайте, море осталось"..... Це розірвало мою душу на шматки.... Маріуполь..... Города нєт...... Но морє осталось...."

Майя, Закарпатська обл.

Alexander, 116-10-03
File · 2022-05-17
Part of Writings from the War project

"Хроніки війни

Один із найтепліших спогадів за час мого військового життя.

Це було коли ми поверталися зі соборів в Гондурасу (військові знають що це за місце). Це були виснажливі 3 дні, змагання серед взводів. Ми ретельно до них готувалися, щоб показати все на що здатні.

Літня спека, небо без хмариночки, 3 дня на полігоні з повною викладкою. Стрільби, медицина, евакуація пораненого в повному обладунку на спині, топографія та багато іншого.

І ось ми сидимо в автобусі до Києва, спітнілі, втомлені, але задоволені собою.

Тоді мої побратими почали розповідати про своїх дітей. Уявіть, взвод втомлених солдат, і кожен розповідає "А ось моя така...", "А мій таке учудив...". Цей спогад назавжди закорбується в моїй пам'яті.

Цей спогад відображення того за що кожен із нас стоїть, чому кожен із нас вдягнув форму і взяв до рук зброю.

Дехто радіє, що в такі важкі часи війни у нього нема дітей, а мені дуже шкода з цього приводу.

Я радий, що зараз мій хрещений Олег в безпеці, і я роблю все що від мене залежить щоб він міг повернутися додому.

Єгорушка якось казав, що мої вишкіли у батальоні дуже агресивні, і він виховує Олега як цивілізовану людину, яка перш за все вміє домовлятися, і навіть не покупає йому іграшок у виді зброї, як це було заведено у нас в дитинстві.

Тоді я йому відповіл, що ми двоє бажаємо щоб Олегу ніколи не довелося брати до рук автомат, але для цього вони з Ольгою виховивають його як гідну людину, а я беру цей автомат сам.

Це нагадування для мене, що за спинами наших захисників стоїть не просто земля, не просто Україна, за нашими спинами щасливе майбутнє наших дітей.

Я всією душею сподіваюсь, що наші діти ніколи не дізнаються що таки "прихід", "птічка", "розтяжка" та "200".

Саме тому ми сьогодні так далеко від тих з ким завжди повинні бути поруч.

Вірте в ЗСУ!
Слава Україні!"

Ганна, 100-05-02
File · 2022-05-16
Part of Writings from the War project

"Війна 2014-… прийшла до мене 2014-го.
Спочатку був Крим у телевізорі. Й якась частина мене знала, що Донбасу це теж торкнеться, а якась вірила у те, що Україна впорається з цим і вижене окупантів.
У травні у Макіївці провели «100 віршів до 100 років» Шевченка, однак не на площі біля ЦУМу, а у музеї, щоби не було заворушень.
У квітні захопили Слов’янсько-Краматорську агломерацію, а у нас з’явилися переселенці. «Ну хто буде їхати з війни на війну», - заспокоїла себе я.
Однак у травні провели так званий «референдум».
У червні почали захоплювати різні будівлі, а у липні Україна припинила виплати, бо зрозуміла, що годі годувати окупантів разом із тим, коли годуєш своїх.
14 серпня я їхала з Ясинуватої до Києва. Я та ще купа людей. Пасажири чотирьох потягів вмістилися в один, коли рашисти обстрілом із Градів перебили колії перед трьома потягами, що йшли з Донецька.
У вересні ми нарешті заклеїли вікна скотчем – мама довго пручалася. Скотч я на ледь знайшла.
У жовтні снаряд Граду прилетів до двору нашої прибиральниці, однак вона свято вірила, що це стріляли українці, а не її любі рашисти.
У листопаді дійсно українська відповідь перелетіла ціль і потрапила до трансформаторної будки шахти. Шахта на початку вулиці, мій будинок – наприкінці, однак нас теж підкинуло. Електрика у нас з іншої лінії, але електрика все одно зникла на скількись хвилин.
У грудні Дира вперше заплатила, але за вересень і без надбавок. У черзі на морозі ми стояли два дні.
А у січні 2015 року впала моя остання надія на визволення – ДАП.
Тому 1 лютого 2015 року я виїхала до Києва.
2019 року я розуміла, що війна розповсюдиться, однак не знала, наскільки та коли.
У липні 2021 року у мене знайшли мультирезистентний туберкульоз. У вересні розпочалося лікування – антибактеріальна хіміотерапія. Я приймаю антибіотики вдома, а раз на місяць здаю аналізи.
23 лютого 2022 року аналіз крові показав гемоглобін 74,6.
Госпіталізувати не запропонували. Втім, я би відмовилася, бо лікарняне харчування не передбачає швидкого зростання гемоглобіну, то який сенс.
Прописали вітаміни В6 і В12 в уколах, абсолютно проігнорувавши моє "Уколи робити нікому"; "Тотему", теж проігнорувавши моє "Я її вже пила та замінила, бо звикла" (коли організм звикає до якогось препарату, він не сприймає його у повному обсязі); та фолієву кислоту.
24 лютого о 5:20 я почула наземний вибух і подумала: «От петардасти». Та другий вибух показав, що не петардасти, а гірше. Прозвучало ще два наземних вибухи. При цьому сміттєвоз продовжував збирати сміття, а працівники «Швидкої допомоги» за вікном курили на вулиці. У мене був шок. Я розуміла, що повномасштабне вторгнення буде, однак аж ніяк не хотіла пережити це знову.
Завдяки тому, що 2018-2020рр. я проходила психотерапію через ПТСР, я заспокоїлася завдяки диханню за квадратом. Зібрала тривожний заплічник (так, у мене його не було). А тоді вже вдяглася. Паралельно з тим було чути, як сусіди, в яких є авто, тікають, а господар квартири комусь дзвонить і істерить.
Щось прилетіло десь у Вишгороді.
Стало тихо.
Я вийшла з кімнати та вимкнула світло, оголосивши світломаскування, якого дотримуюся досі.
Набрала води у все, що можна.
Випила не знаю, скільки, та мені це дуже допомогло.
Та вперше у житті три дні майже не їла.
Господар квартири ввімкнув телевізор. Здається, перші скількись тижнів вторгнення телевізор із новинами працював цілодобово.
Почали працювати наші ППО.
Та знову я подякувала своєму попередньому досвіду, адже вмію відрізняти приліт від виліту.
У телевізорі оголосили повітряну тривогу.
Я пішла до сусіднього будинку,бо у нашому ні укриття, ні підвалу немає.
Люди стояли на вулиці та розмірковували – спускатися чи ні. Я спробувала пояснити, що спускатися треба до прильоту. Хоча сама робила це вперше)
У підвалі сусіднього будинку я провела рівно годину. Замерзла та наковталася пилу. Подзвонила господарю квартири, якого не вмовила піти до укриття, та спитала, що там нагорі. Оскільки все було спокійно, то повернулася. Чихала потім три дні.
Потім за повітряних тривог годинами сиділа у коридорі, поки не зрозуміла, що з’їду з глузду через тривожність господаря квартири та його відповідні розмови. Попросила не розмовляти про новини, бо сама можу подивитись, якщо мені треба.
Та коли 8 березня господар квартири спитав: «Як думаете, нас роскатают в блин?», - зрозуміла, що жодних більше сидінь у коридорі.
Ввечері подзвонила мамі та пояснила ситуацію.
У ніч із 24 лютого на 25 лютого мене знудило – від нервів, антибактеріальної хіміотерапії, відсутності їжі.
Перебралася спати на підлогу.
25 лютого телефонного зв'язку із рідними зранку не було, однак брат у фб написав, що відіслав мої відосики з антибіотиками, тож, я спитала, що у них.
Він написав: тихо, але про всяк випадок заклеїли вікна хрестиком (вони змінили вікна влітку).
Синхронія. Я теж заклеїла вікно на кухні та у кімнаті господаря. Скотч на цьому закінчився.
Ввечері з'явився телефонний зв'язок, тож, я поговорила з сестрою, вона сказала, що також оновила скотч на веранді, бо той місцями відстав трохи. Зняла та сказала, що взагалі не видно, що він там був. А ще налаяла мене, що мама через мене хвилюється. Наче ще одна донька мами не під Донецьком.
У ніч із 25 на 26 лютого доробляла таблицю річного плану для Громадської організації «Центр екологічних ініціатив «Екодія»», оскільки пронеслася новина, що електрику відключать.
Новина не справдилася.
26 лютого виповзла на вулицю та обійшла аптеки. Все було зачинено – і аптеки, і продуктові крамниці. Працював лише АТБ, до якого вишукувалася величезна черга.
27 лютого на вулиці хтось підірвав гранату, втім, ТРО його чи її відразу затримала.
Було два прильоти – досі не знаю, куди.
Почала працювати сирена повітряної тривоги.
Почала їсти.
28 лютого я на адреналіні вистояла чотири години у черзі до аптеки. Черга до АТБ була ще більша. Візуально до Сільпо навпроти – теж. Під час повітряної тривоги черга з місяця не зрушила. А я навіть не знала, де там ймовірне укриття, тож, теж стояла. Якась жінка сказала: «На п’ятий день війни ніхто вже не реагує на повітряну тривогу», я заперечила, що війна вже 9-й рік.
У результаті героїчного стояння, придбала фолієву кислоту, хоча виявилося, що прописаного дозування у природі не існує, "Неовітам" (комплекс вітамінів В у таблетках), "Хеферол" (препарат заліза), «Ентеросгель» (сорбент), «Антраль» (гепатопротектор) і «Мелатонін», прописаний неврологом 23 лютого. Загалом на ліки я тоді витратила 955 грн, тобто майже всі гроші, що у мене були.
Адреналін на цьому закінчився.
1 березня зник телефонний зв’язок із рідними. Його глушать, щоби населення окупованої території не знало правди про події в Україні. Та ж інтернет ще ніхто не відмінив.
Інститут пульмонології через повномасштабне вторгнення перейшов в онлайн-режим роботи, тож, здати контрольний додатковий аналіз крові через низький гемоглобін третього березня не було можливості.
Година в укритті, тижні у коридорі, сон на підлозі 24 лютого-28 березня, вимкнення опалення 28 березня, а коли потепліло – знову сон на підлозі, а то вдяглася трохи не за погодою. А ще імунітет вбито антибактеріальною хіміотерапією. Все це призвело до циститу. Це показали аналізи від 23 травня.
8 березня у квартирі знайшовся ще скотч. Заклеїла вікно у своїй кімнаті.
11 березня ввечері визирнула до вікна та побачила ворожий дрон. Руки трусилися, набрала 102 – не додзвонилася. Запанікувала ще більше, однак здогадалася набрати 101. Голос тремтів, до того ж, точної адреси дрону я назвати не могла. Тим не менше, ТРО зняли його за три хвилини від завершення розмови з диспетчером.
12 березня фтизіатр написала брату, який, м'яко кажучи, живе не зі мною, а не подзвонила мені, о 14:33,щоб я приїхала та взяла антибіотики на три місяці.
Не дуже хороший час кудись їхати, але що же ж: дзвоню лікарці, вона, як завжди, говорить довго та плутано, наче не виїхала за 500 км від Києва, чим відбирає мій і свій час.
Просить встигнути до комендантської години. Я-то взагалі за те, щоб у темряві не шастати, а до комендантської ще дійсно далеко.
Просить потому щодня віддзвонюватися, що зі мною все гаразд, я сторгувалася на дзвінки раз на тиждень))
Каже, що у Києві у неї двоє таких – я й якийсь Максим. Ну, вибачте,що не виїхала, чи що.
Каже, що Bolt до лікарень возить безкоштовно, ось тільки у Болта номеру телефону немає, а на сайті - немає вільних авто.
Біда ще й у тому, що я, коли двічі виходила з дому, бачила лише Болт.
Намагаюся видихнути та набираю 571, виявляється, вони теж працюють.
Авто прибуло за 10 хв., за які я встигла зібратися, написати заяву на ліки та вдягнутися, не застібаючися.
У таксі було душно, тож, і добре, що я не застібнулася.
У місті вразила наявність блок-постів.
Я, наївна, думала, що треба не впустити ворога у місто, тобто поставити укріплення на кордонах, як ось біля мене, але ніяк не на Хрещатику.
Доїхали швидко, авто на вулицях мало.
В'їзд зачинений, ну, мені-то вхід треба, а не в'їзд, а таксі тільки до воріт, це зрозуміло.
Питаю чоловіка у камуфлі,який стоїть на воротах, чи обійти, чи тут, чи як.
— А Ви хто? А Ви куди?
— Отримати ліки.
— У кого?
— У Галини Іванівни у другій терапії.
— Ось і дзвоніть Галині Іванівні, щоби ми Вас пропустили.
— А у мене немає її номеру.
— А як Ви зібрались у неї ліки отримувати?
— А мені моя лікарка подзвонила.
— Ось їй і дзвоніть.
Вийшов другий чоловік.
Набираю лікарку, вітаюся, питаю цих чоловіків, що їй сказати.
— Дайте я поговорю, так швидше буде.
Розмовляє, декілька разів перепитує, чи мене пропустити.
З розмови розумію, що лікарка не у курсі цих чоловіків і що це – не стандартна охорона, яка тут завжди була, а ТРО.
Пропускають.
Іду, куди сказали, як сказали.
Пацієнти у стаціонарі ще є.
А ось із лікарів – лише завідувачка.
А з медсестер: Галина Іванівна – три в одному (медсестра, маніпуляційна медсестра, старша медсестра) та ще одна медсестра.
Санітарок не бачила.
Даю Галині Іванівні заяву, підходить друга медсестра, перепитує, хто я, що я.
Кажу, що я за ліками та прізвище.
— А це що? – про заяву.
Розумію, що аркуш із щоденника, складений вчетверо, поки їхала, виглядає непрезентабельно, пропоную переписати на їх бланку.
Відмовляються))
Виявляється, що ліки дадуть не до 23 червня, як я написала, а до 5-го, тож, виправляю 23 на 05, медсестра питає: "А чого 2020 рік?"
сама у шоці)) мабуть, 2020 року зі мною було все гаразд і захотілося туди, не знаю)
Виправляю.
Зворотне таксі 571 приїхало за 8 хвилин, за які я встигла зайти до туалету та вийти на зупинку, приязно попрощавшись із ТРО.
Коли я виходила, чорний джип привіз обід і завгосп чи хто вона там від корпусу їдальні кричала: "Та пропустіть! Я ж вас попереджала!"
Назад їхали дещо іншим маршрутом, але там теж багато блок-постів.
Зустріли наш танк, який здійняв куряву пилу, а я згадала питання психолога: "А як би Ви реагували на наш танк? Військова техніка є військова техніка".
Я встигла подумати, що ні – чеченські танки, що я їх зустріла у вересні 2014 року на бульварі 8-го вересня у Макіївці, від наших відрізняються, як з'явився другий наш танк, так чеченських я якраз два бачила – теж один за одним.
Я аж засвітилася від закритого гештальту, хоча до того мені було погано, це навіть таксист помітив (і що погано, і що засвітилася).
З'їздила не за всі гроші світу, але порядком дорожче, ніж 23 лютого.
Вдома мене знудило((
Чи у таксі перегрілася, чи перенервувала, чи антибіотики, чи все разом.
14 березня купила у «Форі» скотч. Однак його не пробили на касі. Це я з’ясувала, подзвонивши на гарячу лінію, бо чеків не видавали – закінчилася стрічка. Не пробили на касі – це, звісно, краще, ніж купила та прокохала дорогою додому.
15 березня наша арта працює так, що у мене двері у кімнаті відчинилися.
16 березня з’ясувала, що тою хвилею, що відчинила мені двері, вибило скло у господарській крамниці. Цікаво, що 25 лютого я саме на цю вітрину звернула найбільше уваги – як вона ходила хвилями, коли працювала наша ППО.
У «Форі» скотчу вже не було, у сусідній господарській квартирі – теж, а ось у цій – був! Нарешті я заклеїла двері на балкон, але на весь балкон скотчу не вистачило.
18 березня купила ще скотч і нарешті все заклеїла.
24 березня зробила комп’ютерну томографію з контрастом. Направлення виписав УЗДист, в якого я роблю два УЗД на рік. КТ/МРТ у Києві працює мало, однак мені допомогли знайти. Підвозив знайомий знайомої)) Аналізу креатиніну, який потрібен для томографії з контрастом, не було ні у кого, бо лабораторію знайти ще важче, ніж КТ.
Попросила психолога про консультації раз на тиждень замість раз на два тижні, бо зрозуміла, що попередній запас емоційної витривалості вичерпано.
Середина квітня витратила 2,5 тис. грн. на ліки.
Оскільки із продуктами у сусідніх крамницях все дуже погано, сходила аж до VARUSу. Там є салат «Смерть ворогам» ϑ і збирають продукти для армії.
Оскільки мені неможна підіймати більше трьох кілограмів, тричі (три дні) носила туди продукти, поки віднесла все, що могла віддати.
22 квітня здала аналізи,бо Інститут пульмонології почав повертатися до нормальної роботи.
16 травня оформила статус ВПО. Так, раніше я не відчувала це за доцільне. До собезу найбільша черга була саме на оформлення статусу ВПО, хоча оформлюється все доволі швидко, просто людей багато – з Харкова, Херсона, Маріуполя… Я ще ніколи не відчувала стільки негативних емоцій одночасно. Біль, страх, ненависть, відраза, гнів, злість, скорбота, сум підійнялись у мені одночасно, коли я постояла поруч із цими людьми."

File · 2022-05-13
Part of Writings from the War project

"О 05:30 я прокинувся від дзвінка троюрідного брата Дмитра: “Вставай, Україно — москаль нападає — в Україні війна почалась”. Далі безперестанку перечитував новини. І від побаченого мене переповнювали паніка та страх. Дружина Мар’яна, звісно, як і кожна мама, хвилювалася за дітей. Через три дні спробував вивезти їх до батьків з-за кордон, адже не міг не використати можливості, щоб вони були у безпеці.

Ми цілий день стояли в черзі при температурі мінус шість градусів і так не попали на автобуси, що перевозили через кордон. Переночувавши у школі-інтернаті, зранку подолали пішки 15 кілометрів. Я ніс на руках меншого сина та валізу, старший також мав валізу і дружина з валізою. З нами ще були дві жінки з села з дітьми. На КПП ми попрощалися, кордон дівчата перейшли і їх забрали батьки. А моя історія продовжилась тут.

На тиждень взяв відпустку, бо не міг всидіти на роботі. Хотів аксимально бути корисним у селі. Будували блок-пости, патрулювати. Свою франківську квартиру я віддав безкоштовно для проживання харківській сім'ї. Тим часом батьки у селі Альтіно в Італії почали збирати гуманітарну допомогу. Я з кумом Сергієм поїхав дев'ятого березня забирати її з кордону. Тут почалися перші проблеми з документами і бус не хотіли пропускати ні назад, ні вперед. Але втрутились наші митники і вантаж переїхав.

Мій тато ще з 2014 року мріяв купити автомобіль швидкої допомоги для українських захисників. Проте це виявилося не так просто. Знайшовши варіанти в інтернеті, а потім оглянувши їх, батько вирішив брати обидва. Проте почалися проблеми з переоформленням. Спочатку ми не знали чи це треба на юридичну чи на фізичну особу реєструвати. Боялися допустити помилки, щоб через це не втратити машини. Також потрібно було мати офіційні звернення від командирів військових частин на начальника митниці, щодо цих авто. Тут почалися роздуми, кому їх віддати. В першу чергу, я зв’язався з 10 гірсько-штурмовою
бригадою, що дислокується в Коломиї, адже знаю, що неодноразово наше село туди відправляло допомогу. Також поговорив з братом Дмитром, що зараз служить в Кропивницькому. По той бік кордону — довго зайняв процес зі страховкою й транзитними номерами. Паралельно тато міркував, як їх сюди доправити. В результаті познайомився з Іваном із Закарпаття, який займається вантажними перевезеннями. Він за півціни перевіз швидкі своєю фурою. Щоб машини не були пусті їх завантажили продуктами, одягом, ліками,
інвалідним візком, милицями.

Для мене це був дуже цінний подарунок, як і для нашої всієї сім'ї. Ще якби можна якнайшвидше обійняти дружину та дітей, яких не бачив 2,5 місяці. І вкотре сказати, дивлячись в очі, як я їх люблю. Зараз ці почуття у мільйони разів міцніші, ніж були до війни. Тоді, на жаль, ти так не цінував часу проведеного разом. Щодо авто, то сподіваємося, що не одному із хлопців вони допоможуть зберегти життя. Адже найважче сприймаються втрати: невинних жінок, дітей, мужніх солдатів та й українських територій. “Азовсталь” — це взагалі одні сльози та емоції... Ми віримо, що з такими людьми на передовій та підтримкою в тилу — обов'язково переможемо."

Назарій, Івано-Франківська область

File · 2022-05-09
Part of Writings from the War project

"Моя бабушка Лена родилась (1931 г) и выросла в Мариуполе. В нашем семейном архиве есть фотографии старого города, её деда, моего прапрадеда на первом в городе автомобиле.
Бабушка рассказывала много историй своего детства всем внукам, но я, пожалуй, единственный человек в семье, которому она доверила страшные истории войны. Той войны, которую видела ребёнком.
Тогда (подростком) эти истории вызывали во мне огромный спектр чувств. Я задавала много вопросов словно пыталась что-то осознать…
История 1
Перед тем, как фашисты зашли в город, они безбожно его бомбили. И погибло очень много мирного населения. Среди всех погибла бабушкина подружка-соседка. Ей, на глазах у бабушки Лены осколком снесло пол головы.
Я помню, как бабушка рассказывала и с горечью добавляла: «Я даже сейчас, спустя столько лет, старухой, помню до мелочей события тех лет…»
История 2
Во время оккупации в родном доме бабушки немцы сделали что-то по типу кухни. Дети её возраста и младше собирали объедки и очистки. Бабушка умудрялась сохранить хоть малую часть для слабой от болезни мамы. Говорила, что картофельные очистки и обгоревшие зерна пшеницы спасли от голода.
История 3
В Мариуполь зашёл отряд СС. Бабушка говорила, что эти солдаты были с пустыми глазами, словно бездушными. Тогда начались массовые расстрелы мирного населения. Расстреливали на месте даже тех, кто по мнению солдат СС «не так смотрел в их сторону»: женщины, дети, старики…
История 4
В окрестностях города и в самом городе были концлагеря. Бабушка говорила, что ужаснейшего зрелища она никогда не видела. Лагеря охранялись и любое поползновение в ту сторону сулило верную смерть. «Полуголые, худые, изнеможённые…»
Я никогда не рассказывала своим детям эти истории. Берегла их душу…
24 февраля россия начала полномасштабную войну против Украины. Цинично напала на суверенное мирное государство. Мои дети проснулись от взрыва снаряда, который прилетел к нашему дому и чудом попал в огромный рекламный щит. 18 дней мы ночевали в бомбоубежище…
Моя Милана в свои 11, знает про ужасы Ирпеня, про Бучу, Харьков и Мариуполь. Мариуполь, в котором родилась и выросла моя бабушка Лена…
Я верю в нашу победу! В Украину! В наших воинов! В наше мирное будущее! В наших детей! В нас!
Наш Дух силён и все буде Україна!"

Aleksandra

File · 2022-05-07
Part of Writings from the War project

"Насправді, єдине про що я думаю ці останні дні, коли я вирушаю в раніше окуповані села і містечка, це: чи моя русофобія є достатньою? Чи достаньо буде просто зневажати російських солдат, які гуртом гвалтують українських дівчат? Вбивають хлопців? Чи можна просто бажати їм болісної та повільної смерті, поки вони отримують звання та почесті в своїй збоченій країні? Чи я залишусь цілісною та нормальною особистістю, якщо буду закликати знищити ці хворобливі угрупування? Чи, може, краще щоб вони були юридично покарані - бо вони правда цього не очікують. Адже, так легко вбивати, гвалтувати, руйнувати - і не нести ЖОДНОЇ відповідальності. Ось, наприклад мале - малесеньке село. Воно загубилось між Бородянкою та Макарівом. Максимально довга окупація росіянами: вже 25 лютого вони були, і тільки на початку квітня пішли. Громада на 400 людей. 73 хати зруйновано. Просто уявить собі. Частина під корень, частина просто руйнації, які неможливо відновити. 15 людей тупо розстріляли. Просто це були наймолодші, найсильніші хлопці. Вони навіть не встигли створити самооборону чи тро, їх просто одразу знищили. Троє вмерли "спокійно": на них впали снаряди і випалили всьо. Я встигла побачити кістки та яму від бомби. Кістки! Живих людей, які ще недавно були, але які зникли, бо прильот російської бомби був по їхньому подвірю. Десь сорок (!!!) зникли безвісті. Насправді, всі в селі знають як і коли. Була колона з 14 машин - діти, жінки, літні чоловіки - які намагались виїхати. Руські їм дали "зелений коридор". Зелений, бля. Ну ми то знаємо що це значить. Вони не знали. Про цю колону окремо мабуть напишу. Далі. Десяток згвалтувань. Десяток! Всі про все знають. Знають, що були незаймані зкривджені дівчата, що були вбивства, що були огидні, болючі злочини. Але в офіційній статистиці нічого не буде, бо жодна не подала заяву в поліцію. Жодна. Ми розмовляли з всіма людьми, з родинами. Я плакала, я правда плакала разом з ними, з всією Україною. Я і зараз плачу. Плачу, і плачу, і плачу - бо правда, наша русофобія недостаня. Вони всі - ВСІ мають відповісти. Тоді мабуть моя русофобія заспокоїться."

Ольга, Київ

Тарас, 125-10-06
File · 2022-05-06
Part of Writings from the War project

"🚚Сьогодні завозили плівку для вікон і даху, яку купили на зібрані кошти, в Романівку.
😥Цей будиночок, в якому мешкає ця бабуся, що пам'ятає другу світову, вразив на стільки, що маю про нього розповісти.
Він знаходиться поруч з Форою, в тому місці, де в Фору влучив останній снаряд з обстрілу в кінці березня, тоді я зняв відео, але з причин безпеки, не став його публікувати. Сморід гарі там і зараз.
💥Звісно будинок отримав, і добре що батуся жива і не поранена. Ця жіночка, щоб заліпити тимчасово вікна, використала клійонку зі стола. Вистачило на одне вікно і ще трішечки. Дах тече. Добре знайшлася молода родичка, взялася допомогти закрити вікна плівкою. Дах також накриють, матеріал для цього ми дали.
🧑‍🦳Вразила бабуся, яка сиділа і грілася на лавочці, подивившись на дах її будиночку, стало стрьомно, що залізяка може впасти їй на голову.
🙏Але вона мене заспокоїла: "Головне що рашистів вигнали і обстрілів немає".
Ми і далі будемо надавати адресну допомогу, тим хто її потребує, але і ми потребуємо Вашої фінансової підтримки.
Велика подяка всім, хто допомогав нам фінансово, зі звіту можу чітко сказати, що це люди з України, Австралії, Канади, Штатів, країн Євросоюзу, Ізраїлю...
✅І звісно підтримати нас сьогодні фінансово, як і раніше переказавши гроші на ім‘я Володимир Гусак:
4149629331200261 Приватбанк
або PayPal: info@gusak-service.com.ua."

File · 2022-05-05
Part of Writings from the War project

"Коли я торкаюся до бабусиного плеча і легенько його гладжу, проводячи її до намету, де французькі експерти - криміналісти збирають всю інформацію про тих кого розшукують рідні та роблять забір зразків ДНК - на її очах проступають сльози. І я розумію, що краще нікого більше не торкатися і жодним чином не висловлювати співчуття чи підтримку. Інакше вся їхня крихка зібраність та стійкість, якої вони досягли ціною неймовірних зусиль - розсипаються.

Кожному, хто здає зразок, потрібно відповісти на ряд запитань, які їм ставить французька сторона, відповідно до їх протоколу, і перекладає наша перекладачка. Кожному треба знову все пригадати й пережити.

  • Можна, будь ласка, ваш паспорт?

  • Кого саме ви розшукуєте?

  • Скажіть його (її) прізвище, ім'я, по-батькові, дату народження та адресу проживання.

  • Ким він (вона) були за професією?

  • Коли він (вона) зникли чи востаннє виходили на зв'язок?

  • У вас є його (її) документи?

  • Він (вона) одружені? Має дітей?

  • Ще є рідні, які теж могли б здати зразок?

  • У нього (неї) є закордонний паспорт?

  • Має якісь татуювання, шрами чи особливі прикмети?

  • Ходив до стоматолога? Робив знімки? Має медичну картку? Маєте контакти стоматолога?

  • Чи є у вас його (її) фото?

  • Залиште, будь ласка, ось тут підпис, що ви згодні на тест та обробку ваших персональних даних, які більше ніде не будуть використовуватися, а виключно тільки для цієї процедури.

  • Ми шукаємо сина.

  • Я шукаю брата.

  • Я шукаю маму.

  • Я шукаю батьків.

  • Я шукаю сестру, а мама свою дочку.

  • Я шукаю батька.

  • Я шукаю дочку.

  • Я шукаю сина. А ще брата та всю його сім'ю. Але племінницю ми вже знайшли. Опізнали її в морзі за колечками на пальцях.

  • Востаннє він виходив на зв'язок 26 лютого.

  • 5 березня батько подзвонив рано вранці і сказав, що збирається прогулятися.

  • Він зник тут, у Бучі. Він та ще декілька хлопців. Вони робили зачистку в домі і усіх їх десь забрали.

  • Він був тут на блок посту. Їх усіх накрили.

  • Востаннє вона мені написала 2 березня. Сказала, що лягає спати, побажала добраніч.

  • Так, є ще мама й сестра. Але вони за кордоном.

  • Так, у нього є батько. Але ми розлучені, не живемо разом. Та я попрошу його прийти здати тест.

  • Є дружина і двоє дітей.

  • Ні, я її єдина сестра. Наші батьки давно померли.

  • Ні, у нас з братом немає батьків. Нас було лише двоє.

  • Так, тато мав закордонний паспорт. Він якраз збирався у березні на відпочинок до Іспанії.

  • Ні, у мене немає жодного його документу. Він сказав, що йде в армію і все забрав з собою. Телефон вже давно не відповідає.

  • У мене є свідоцтво про народження сина. Це все що у мене лишилося.

  • Ось фото моєї дочки в телефоні.

  • У нього було татуювання з його групою крові на руці.

  • У неї було дуже багато ластовиння по всьому тілу.

  • У нього був срібний хрестик на шиї. Обов'язково запишіть це. Бо я чула, що це допомагає знаходити людей.

  • У нього був шрам після апендициту і маленька дирочка в грудях, після того як у нього був інфаркт і йому туди якусь голку встромляли в лікарні.

  • У нього була зламана ліва рука. Бо мені сказали люди, що бачили, коли його спіймали і як її зламали.

  • Машина згоріла вщент і я не знаю чи тато був тоді в ній чи ні. Не знаю де він.

  • У нього наче ніяких особливих прикмет не було. Він був звичайний хлопець. Був схожий на свого батька.

  • Кажуть, у нього була розбита голова, коли його бачили востаннє.

  • Знайшли автомобіль мого батька. А там на сидінні кістки. І ніхто не знає чиї вони. Вони ж і з них візьмуть ДНК тест, правда?

  • Від будинку нічого не лишилося, тільки попіл. Я не знаю чи була вона тоді вдома.

  • Я знаю де знаходиться його тіло, я навіть номер його знаю в морзі. Його просто поховали не під тим ім'ям.

  • Та мені байдуже, що здавати. Головне знайдіть мою дочку.

Які ж всі ці люди були неймовірні: терплячі, уважні, вдячні, без найменших нарікань, без зайвих запитань. Після всього того жахіття, що вони пережили, вони часом навіть посміхалися. Як вони міцно тримали в руках номер своєї черги (номер 13 всі дружно викинули) та підписану інформаційну згоду, боячись їх загубити чи пропустити свою чергу. Але при цьому, без жодних заперечень, пропускали вперед черги бабусь з вадами руху чи цукровим діабетом, військового, який вирвався зі служби, людей, що приїхали з інших міст чи сіл, маленького хлопчика у якого зник тато.

  • Результати будуть за тиждень-два. Ми вам зателефонуємо.
  • Як швидко, дякую. Бо я вже шукаю та чекаю з 12 березня. Все моє життя наче перевернулося.

Жінка, яка привела свого маленького сина на аналіз, після кожного запитання підіймає на мене очі і наче шукає в мені якусь підтримку, якусь відповідь. Хлопчик сидить поруч мовчки і лише хаотичний рух пальців його рук видає все, що він відчуває в цей момент.
Перед тим, як піти на тест, він сказав, що його тато в армії і скоро повернеться і навчить його кататися на велосипеді.

Французи вже за годину говорять "доброго дня" та "дякую". Працюють як справжні професіонали, але слабко приховують вираз шоку на своїх обличчях від почутого.

Поруч моргу, де розгорнули намети для забору зразків, стоїть величезний рефрижератор, повен неопізнаних тіл, точніше того, що від них лишилося.
Кожна людина із 66, що прийшли цього дня на тест, хоче лише одного - знайти свого рідного, знати, що з ним, де він. І вірить, що він не в тому холодильнику - що він живий.

Колись у мене були звичайні людські мрії. Тепер одна з них, щоб кожна частина неопізнаного тіла повернула собі своє ім'я, щоб була оплакана своєю родиною і нарешті спочила. Бо це важливо. Як мало речей зараз є дійсно важливими... "

Надія, Буча
05.05.22

File · 2022-05-04
Part of Writings from the War project

"Колись книжки про Чорнобиль, Голокост, Другу світову здавалися мені важкими. Я читала їх дозовано, відпочиваючи в поезії і дитячій літературі.

Тепер це єдине, що можу читати. Вони дарують надію: події лишилися в минулому, мої предки вижили, а винних хоча б частково покарано.

Натомість зараз ми в епіцентрі подій, майбутнє ще ніколи так не залежало від теперішнього.

Ми ніби йдемо над прірвою по тонких променях надії і молимося, аби вони не згасли.

А вам читається після 24-го?"

Катерина, Вишгород

File · 2022-04-29
Part of Writings from the War project

“Не могу принять, что Тани больше нет. По привычке записываю в блокнот интересности дня, чтоб при встрече обсудить с ней. Мы говорили про разное и часами, когда встречались у неё на кухне. Мы говорили про математику, про Нобелевских лауреатов, про возможности интеллекта, про силу девочек..... Я так её любила......

По привычке звоню ей на её номер, когда вижу что-то интересное. Проходя мимо окон её квартиры всегда подымаю голову и ищу в окне её. Не могу принять и осознать. Говорю ей: Таня, не уходи от меня полностью, я не смогу остаться собой без тебя. Будь со мной хоть иногда любым доступным тебе способом. И можете считать меня сумасшедшей, но она рядом,понятыми только мне знаками, цифрами, цветами. Скоро 40 дней, как её убил российский снайпер и я только надеюсь, что она и потом будет рядом со мной хоть иногда. Мне так тяжело без неё..... Что же он видел в своём сраном прицеле?.....

Он видел красоту и доброту, которую не мог осознать и поэтому принять. Он выстрелил и забрал мою подругу, без которой мой мир осиротел. Мы пришли с её мамой к ней домой, чтоб взять нужные вещи для похорон, ей было тяжело идти самой. Я боялась открытой двери, в которой она не встречает со своей искренней улыбкой. Мы открыли дверь, а на пороге квартиры в лучах солнца с окна коридора на полу лежало яркое перо.... Это и будет моя память о ней, хотя я и так никогда её не смогу забыть. Она написала мне записку во время окупации и оставила её в дверях моей квартиры, когда проходила мимо. Я пришла с приюта и нашла её-так радовалась..... Телефонной связи уже тогда не было. А через 2 недели её убили, именно по этой дороге, о которой она написала в записке. Все боевые действия записка была со мной. Таня любила шоколад, математику и цветы. Теперь мы встречаемся не на кухне её квартиры, а на кладбище. И я несу ей шоколад и цветы и считаю дни без неё. Как пережить это горе я не знаю. Господи, зачем ты её забрал?”

File · 2022-04-27
Part of Writings from the War project

"У мене є приятелька Маша, в Ірпені її будинок повністю розбомбили. Вона постить фото розбитого дому, а зовсім поруч у стрічці виставляє фото красивих букетів на залитому сонцем обідньому столі, кави, яка здається пахне навіть на її фото, і золотистих круасанів. Фото себе в красивих капелюшках з квітами. Фото своєї щасливої дитини в безпеці. Її тексти дуже щемкі і сповнені болю, але її фото такі ж красиві, як і два місяці тому, у її затишній квартирі в Ірпені. Маша - художниця, русскі змогли розбомбити її дім, де кожен куточок був сповнений любов'ю, але не змогли позбавити її вміння бачити прекрасне.

В мене є подруга Світлана. Вона спакувала валізи і забрала своїх дітей за кордон, вона змогла знайти квартиру, влаштувати дітей в школу і загалом організувати гідні умови. Одна в чужій країні, з двома дітьми. Світлана робить безкоштовні консультації для українок за кордоном, каже, що її місія зробити так, щоб ми завжди тримали голову високо і не почували себе жертвами, вона нагадує жінкам скільки у нас насправді є сили. Попри все. Коли вона постить фото як вона благополучно п'є каву у європейському місті, чи купається з дітьми в океані, я думаю, що росіяни можуть змусити нас пакувати речі, але вони не можуть відібрати у нас вміння організувати собі достойне і благополучне життя, навіть якщо доводится починати все з нуля в новій країні з двома дітьми на руках.

В інстаграмі я підписана на одну відому блогеру. З початку повномаштабного вторгнення вона перейшла в блозі на українську, а недавно повернулась в Київ, шиє патріотичну колекцію, донейтить на ЗСУ і фарбує губи червоним. Вона щиро радіє і насолоджується кожним днем у весняному Києві. В її блозі багато фешну, бо вона вміє це робити, навіть у місті, яке регулярно обстрілюється ракетами.

В наших бомбосховищах провели вай-фай, поставили кавові машини, крутять дітям мультики і дають концерти. Бо русскі можуть загнати нас у бомбосховища. Але вони нічого не можуть зробити з нашим вмінням організувати собі гідне життя, де б ми не були.

Під час страшних трагедій важливо розповідати історії і тих хто постраждав, загинув, так і тих хто зміг вижити і жити.

Русскі прийшли позбавити нас життя, в прямому і переносному значенні цього слова. І кожного дня, коли ви попри все, можете святкувати своє життя, ви перемагаєте."

Оксана, Київська область
27.04.2022

File · 2022-04-26
Part of Writings from the War project

"Це пост про життя..... ❤️❤️❤️ Ця літня жінка перевернула наше ставлення до життя, особливо в цей не простий час. Ми були з поїздкою на Чернігівщині. Зупинилися біля її хати, точніше біля того, що від неї залишилося, щоб дати великодні гостинчики. Тремтячими руками вона брала паску і з посмішкою на устах щиро нам дякувала та сказала: "Сьогодні ж Чистий Четвер, то прибираю біля хати, бо свята йдуть......." Ми слухали її історію..... Від удару в хату її викинуло на подвір'я, хустина вся посічена, з одягу те в чому була вдягнута, але.... Вона прибирає біля хати, планує ще будуватися, грошей не просить, бо має гарну пенсію, а от за пасочку дуже дякує, бо ж треба освятити та з освяченим провідати всіх на кладовищі. Під час розмови, вона постійно сміється, жартує і таке враження, що не розуміє чого в нас сльози на очах. Від такої сили духу і нескореності просто перехоплювало подих, навіть не запитали, як звати, але уточнили скільки років, та й тут не без жартів: "А скільки ви мені дасте?)))". Було ще більше здивування, бо чомусь здалося років 75, але в цьому місяці для неї вже 86..... Не можливо здолати такий народ.🇺🇦 Ця історія для, щоб ми всі продовжували жити, вірити, перемагати та залишалися нескореними. Кожного з нас десь "викинуло із хати", але МИ ВСЕ ВІДБУДУЄМО!!!💪💙💛"

Алла, Київська область

File · 2022-04-22
Part of Writings from the War project

"5 днів, що була у Києві, спокійно, квітуче. Метро, якого чекаєш по 40 хв, але й цінуєш більше. у чергах у супермаркетах люди розкуповують паски; навпроти будинку, куди прилетіло, стоїчно працює Нова пошта. і навіть піцерія відкрилася на виніс, у КМДА кажуть, що 40% ресторанного бізнесу вже запрацювало. така собі гра у мирне життя.

і тільки виїжджаєш на Житомирську трасу, і бачиш, якою ціною це все далося, який удар взяли на себе ближні села й містечка. Сотні зруйнованих і спалених будинків тільки по трасі, ще не прибрані танки й згорілі авта, розстріляні пологові, ресторації, супермаркети.

Чи колись я зможу сприймати без іронії готичні, романтичні романи, бітників, яких так любила, всі ці порадники західних бізнес-ковчів, бестселери нью-йорк-таймз і книжечки про антикризовий менеджемент і долання депресії?
Можливо, зараз краще розумію всю цю пекельно-чорну літературу, яку писали українські письменники до нас. і вона вже не видається такою штучно згущеною і сконцентрованою на стражданнях – навпаки, саме вона допомагає пережити біль сьогоднішній. наше ж покоління – чи не перше почало оглядатися назад і проговорювати травми вголос.
Ми ж лише почали, і скільки всього лишилося несказанним, і ось накрило свіжим грубим шаром, який із нами вже, напевне, так і зостанеться. і його пропрацювати нам навряд чи вдасться за своє життя."

Оксана, Київ

Світлана, 138-09-01
File · 2022-04-22
Part of Writings from the War project

"Ось такий великодній кошик зібрали для нас господарі квартири в Городенці, де наразі живемо. На всі наші намагання переконати, що, слава Богові, маємо на що жити, маєм хліб і до хліба, відповідь одна: "Візьміть і ні про що не хвилюйтеся! Кажіть, що вам ще треба, все вам дамо". Господиня, дізнавшись, що не їмо м'ясного, зчаклувала сирну паску. Також подарувала нам цей кошик і серветку, вишиту її дочкою, зі словами: "Будете про нас згадувати. Ось такий у нас Великдень... Аби лиш ми мирно жили!" І розплакалася.

Що тут сказати? Плачу і я від зворушення. Це речі, завдяки яким Україна переможе. Люди намагаються загасити цю війну своєю безмежною добротою, піклуванням, увагою до інших... Діляться, віддають, пропонують, наділяють... Цей кошик - нищівна бомба супроти чорної війни, яка мучить мою країну...

Наші пригоди з житлом у Городенці були такі. Наважилися їхати, бо знайомі знайшли нам тут квартиру. Та коли ми вже були в дорозі, господарі квартири передумали її здавати. На щастя, відгукнулася родина, яка нас прийняла в своєму приватному будинку і гостила певний час. Згодом завдяки допомозі Веретельник Стефанова інша родина поселила нас у своїй квартирі, з якої виїхали попередні орендарі. Жодна з родин не схотіла брати з нас гроші за оренду житла. Що дуже дисонує з одним нашим досвідом, коли шукали тут, у Городенці, квартиру для оренди і знайшли одну в поганому стані, тісну, брудну й обдерту, за яку господар просив 10 тисяч гривень на місяць (тоді як у середньому тут здають квартири за 2-4 тисячі грн). Казав: "Якщо щось не подобається - в мене є ще 20 дзвінків за останню годину". Люди бувають різні...

Теперішні господарі постійно питають, що нам потрібно, чого бракує, привозять їжу, посуд, їхня дочка пропонує дитячий одяг, бо має своїх дітей... Люди на вулиці підходять з пропозицією допомоги...

Ми щиро вдячні городенківській вальдорфській громаді, родині пана Юрія і пані Галини, пані Галині Стефановій, родині пана Романа й пані Орисі - тим, хто нам шукав житло і приймав та приймає у себе. Молюся за цих людей.

А цей кошик обов'язково буду брати до церкви на кожен наступний Великдень. І згадувати тих, хто його подарував. Бо це і є Бог Живий, який ось так проявляється - в щирому людському піклуванні... І такі речі насправді найдорожчі."

Світлана

Радко, 131-10-07
File · 2022-04-22
Part of Writings from the War project

"А ще в Бородянці був кіт. Сидів на паркані спаленого поліцейського відділку і ліниво спостерігав за перехожими. В якусь мить він вирішив, що я достойний його почухати. І коли я мав необережність присісти, щоб приділити йому увагу – кіт безапеляційно вліз на моє коліно і вимагав «чухай давай». Вести переговори з котом – справа, загалом наперед програшна і безнадійна. Тому поки кіт лапами послідовно вимазував мої штани – я слухняно чухав йому вуха.
І його також погодували. Ми записали й розмову з людиною, яка весь свій час в Бородянці приділяє саме тваринам і годує їх. Корм привозять справно добрі люди, тваринки доглянуті. І ця самозакохана істота також.
Такий промінчик тепла в цьому важкому місці."

File · 2022-04-17
Part of Writings from the War project

"Ми ніколи не знаєм, хто вийде з автобуса Восток SOS пообід. Бо зранку в нього спочатку сідають ті, хто записався вчора і кого ми могли врахувати. А вночі був обстріл і так вплинув на рішення людей, що вони з маленькою сумочкою, хто на милицях, хто на візочку, хто своїми ногами, але в супроводі бабусі 90+, стоять біля автобуса, готові їхати не куди, а звідки. З війни. Будь куди. То ж, квест нашого головного волонтера-евакуатора починається з панічної атаки загартованого водія, який каже, що в місці, яке було готове з вечора прийняти п’ятьох молодих і гарних, спроможних спати на матрасі в спортзалі, він привіз 22 стареньких і ці п’ять на возиках колесних. Такі речі не робляться нахрапом. Онли крафт. Домовляємось з водієм, щоб довіз до вокзалу. Домовляємось з «компактним проживанням», щоб пустили хоч в туалет, зуб даємо, ніхто не залишиться. Якось на вокзалі вивантажується все наше беспокійне господарство: валізи, мішки, пакети, ходунки, палочки, людоньки. Робиться мільйон комунікацій через доньку кума семенсеменича, отримуємо попередні домовленості. Когось знудило, хтось з’їв булку і вже не такий маломобільний, хтось все життя на милицях, а ми думаємо, що він і дихати не вміє, а він так і живе вже 45 років, і бігає скоріш за нас. Не без потвори-таксиста, який висадив, не доставивши 30 метрів, бо там калюжі, не поїду. Але вцілому з унікальними мужиками-таксистами, які бурчать і завантажують, чекають, терплять, погоджуються взяти гроші на карту, а не готівкою, відвертають очі… навчаються сприймати інвалідність як норму життя, везуть. А через три дні повторення подвигу віри: втискати в автобус на Румунію. І знов все заново, з перервами на ремонт авто і пояснення, що ніхто і нікого не висадить в полі. І іноді ввічливим наполегливим проханням стулити пельку і не казати нічого про мир і братерство народів. Бо що вже пані в 99 років пояснювати про державність, хоч би живу довезти. Я хочу написати про це книжку рівно 5 хвилин. Поки є перерва в дзвінках і завданнях, і я надихаюсь спогляданням Ярика, який штовхає візочок з пані до вокзального туалету. А що він там робив далі я хз, не питаю. Щільний трафік, потеревенім після війни. Коли Ре повернеться."

Вікторія, Дніпропетровська обл.

Дмитро, 143-10-04
File · 2022-04-16
Part of Writings from the War project

“Характерна риса російських окупантів, яка в мене досі не вкладається в голові - вони усюди сруть. В прямому сенсі.
От був у них штаб в Бучі, кількаповерхова будівля. І фактично в кожній кімнаті - насрано. Вони пудили біля своїх спальних місць, біля позицій для стрільби, навіть біля місць, де жерли. От лежить купка, а поряд з нею - миска з недоїдками.
Хтось пудив прямо в коридорі, а потім його ж колеги вступали і розвозили гівно по коридору та сходам. Загалом, сморід стоїть жахливий.
І це робила не одна людина, і не в одному місці. Ледь не в кожному будинку в Бучі, де сиділи російські окупанти, залишились десятки купок їхнього гівна.
Це просто якісь кончені двоногі істоти.”

File · 2022-04-13
Part of Writings from the War project

“Коли ми збирались їхати в евакуацію, Мурчика з нами не було. Він злякався чергових вибухів і ми не знали де він.
Якщо чесно, я вже не думала що він живий. Хоча десь глибоко надіялась, що він пересидить десь, бо він напівдикий кіт і в нього були загули на місяць. Я раділа що він вміє ловити мишей та птахів.
Так от. Коли бахнуло по будинку, ми забрали кіцьку, собак і поїхали. Через тиждень ми побачили його біля дома на камері. Пару раз вдалося залишити йому корм і воду через людей, які погодились лізти на паркан.
Відколи ми повернулись він не відходить від мене і не може наїстися.
Він не дає мені писати щось на компі, не дає консультувати спокійно, спить з нами, їсть з моєї тарілки, їсть свою їжу 6-7 разів на день і виходитьна вулицю на 10 хвилин, тільки щоб швиденько зробити свої справи. Він дивиться таким закоханим поглядом, як собака. Тулиться, мурчить, бодається головою, прикусує мої руки, коли я щось роблю.
Ми з ним дуже змінилися. Він схуд, зменшився, а я просто змарніла. Але ми разом тепер працюємо з людським болем. Я консультую, а він знімає мою напругу.”

File · 2022-04-12
Part of Writings from the War project

“Я Тетяна --, художниця, у минулому галеристка. Усе життя займалася просуванням українського мистецтва. В останні роки повністю присвятила своє життя творчості.
Я була абсолютно щаслива: у мене чудова сім’я, пятеро онуків, я досягла серйозних творчих успіхів. Ми всі були щасливі, але вранці 24 лютого, коли почули звуки перших вибухів, вирішили рятувати наших дітей і внуків. Ми покинули Одесу й три дні і три ночі колесили по Європі, розшукуючи аеропорт, з якого літають літаки, і думаючи про місце, де можна було б зупинитися.
Нас прийняли друзі на Кіпрі, які оплатили нам житло на три місяці. Поки що ми тут і пристрасно мріємо повернутися назад. У нас немає нічого – ні дому, ні колишнього життя. Найголовніше, що наші діти в безпеці.
Але я вирішила не брати на себе роль жертви. Я художник, і ніхто не може забрати цього в мене.
Не знаючи, що чекає нас попереду, ми купили полотна й фарби, і я працюю. Якщо раніше у своїх роботах я малювала красу навколишнього світу, то тепер я стала «слугою народу» і втілюю на полотні наш спільний нестерпний біль від біди, що увірвалася в наше життя.”
🖊 📸 Тетяна --

File · 2022-04-12
Part of Writings from the War project

"Смотрю на фото и видео Мариуполя бесконечно.
Вот эти обгоревшие камни - моя школа, а это – 27я, куда меня не отправили, чтоб не бегать через дорогу. Но мы всё равно бегали на ту сторону в кулинарию за плетенками. А Галина Михайловна опиралась пальцами на первую парту и говорила: «Тааак. Четвёртый-Г!», а дальше что-то про обалдуев и где она так нагрешила, что ей достался наш самый обалдуйский класс. Кстати, она выжила и эвакуировалась. Ее соседям повезло меньше – шесть человек не стало в один момент.
Вот 55й дом, обугленный, черный, с пустыми глазницами окон, 53й, где до сих пор выживает моя учительница украинского, а вот 51й - с прилётом в крышу и в торец. Вы там, наверное, искали нацистов, «братики», но по итогу где-то под завалами девятого этажа лежат четверо из семерых детей многодетной семьи, а на восьмом – моя одноклассница Юля и ее собака. Чуть ниже – одинокий почти неходячий старик, которого приходил кормить племянник, а теперь никто не придет. И сколько таких стариков там сейчас?
На наших дачах на 23м, откуда вы начали свой «освободительный» вояж, сейчас цветут абрикосы, и умирает не раскопанный с зимовки виноград. А еще там целый табун кошек, которых кормил Саша на свою пенсию. Но теперь нет ни мостика, чтоб туда пройти, ни корма для кошек, а есть ли еще Саша – неизвестно. Это были нацистские кошки, наверное, их стоило освободить от того минимума, что выпал на долю ничейной кошки с околиц Мариуполя.
Живой, современный, богатый город еще полтора месяца назад, где сейчас пытаются выжить люди, стоя целыми днями за гуманитаркой и часто возвращаясь без неё в холодную квартиру без окон. Люди, освобожденные от зарплат, еды, воды, медицины и возможности вырваться из ваших крепких артиллерийских объятий.
Дворы с ландшафтным дизайном, с новыми детскими площадками и беседками превратились в кладбища, троллейбусы с кондиционерами разбиты, а недавно отреставрированный городской пляж заминирован целой кучей братской любви, разрывающей в клочья.
А когда потеплеет, Мариуполь начнёт пахнуть. Нет, не морем и даже не заводами: горами мусора, нечистот и телами людей, которые лежат в руинах своих квартир.
Весь ваш ёбаный русский мир пахнет именно так.
Вы – реальная нечисть, которая не несёт ничего кроме смерти и дерьма. «Высокоморальные» наследники Достоевского и Толстого, насилующие детей и стреляющие в голову связанным людям….
Сидя на немецких машинах и одетые в итальянские костюмы, российская илитка годами рассказывала много интересного про нашу жизнь под «игом нацизма», но ни разу не сказала, почему итальянцы не ездят на шопинг в Рязань, а немцы не стоят в очереди за шедеврами русского автопрома.
Лицемерное, дешевое, напыщенное быдло, бесконтрольно размножающаяся патогенная фауна, инфекция этого мира. Если бы наша ненависть могла убивать, там не выжил бы никто.
Я не склонна к мистическому мышлению, у меня нет интуиции, предчувствий, мне не снятся вещие сны и не приходят откровения, я не гадаю на картах и не верю в гороскоп. Но почему-то я совершенно точно знаю: рано или поздно орда с востока перестанет жить и я приеду ДОМОЙ.
Я прыгну в новенький хрустящий троллейбус с кондиционером, доеду до судоремонтного и зароюсь пальцами в прибой. Чтобы сверху чайки, снизу море, а в голове бесконечно крутилось: «Вы сдохли, твари, а мы – нет!»"