Showing 280 results

Archival description
124 results with digital objects Show results with digital objects
File · 2022-08-15
Part of Writings from the War project

“Я думала, що не буду нічого писати. Не зможу. Але сьогодні випадково передивилася публікацію колег з Громадського радіо про те, як вони згадують перші години 24 лютого. І мене прорвало.

Читаю, як багато з них складали речі, і згадую, що я теж складала. Ретельно перебрала дитячі речі, думала, чи потрібно брати на весну чи літо... Складала, прекрасно розуміючи, що я нікуди не поїду. Ні 24,ні 25... Тому що тоді було дещо, що важливіше за власну безпеку - відповідальність перед людьми. Таких, як я, було багато, а може і не багато, я не знаю.

Наступні чотири місяці були, як в тумані. Надія, що не дійдуть до нас, паралізуючий страх, коли все ж таки дійшли. "ДНР", росіяни, росгвардія, в балаклавах, ті, хто не ховав обличчя - орки вдень і вночі, безкінечні обличчя.

Вони постійно приїжджали, заглядали в очі, хотіли побачити в них те, що відповідало їхнім очікуванням. Сьогодні задобрювали, завтра - забирали, погрожували арештом. І все дивилися в очі, уважно, граючи в руках автоматом. Один навіть гранату кинув в кабінеті, йому було весело глянути на мою реакцію. Її не було. Товарищ гранату зловив, сказав, що я - наркоманка))

Може, так і було. Я не знаю. Не відчувала нічого. Лиш один тваринний страх. Була лиш одна задача, щоб ніхто не побачив той страх. Щоб ВОНИ його не побачили і не відчули. А вони шукали мій страх, може він їх підживлює?

26 червня був мій другий день народження, коли моїх дітей посадили в машину і сказали, що вивезуть нас на "передок, щоб"укри" розстріляли. Або вони. Вони ще тоді не визначилися.

Навіть тоді вони не побачили страху. Я хотіла плакати - не змогла. Старший із них сказав своїм:

“Посмотрите на неё, у неё даже руки не дрожат. Нет слез. Она - подготовленный боец украинского ДРГ".

Знали б вони, що зі мною так ніхто і не зв'язався, не пояснив, що робити, що робити людям. Ми залишилися самі. І самі вирішували всі гуманітарні питання.

А на Херсонщині живуть герої. Ті, хто підіймав високовольтні лінії без техніки, під обстрілами. Ті, хто возив нам ліки "собачими" тропами або напролом через блокпости орків, ризикуючи своїм життям. Ті, хто доставляв продукти і хліб, ризикуючи не повернутися. Ті, кого забирали, били, тримали в ув'язненні, але вони виходили і все одно не корилися.

Я обов'язково всіх назву, коли все закінчиться. Я обов' язково повернуся, щоб вписати їх імена в історію нашої громади.

Мої безстрашні, незламні люди Херсонщини. Ці чотири місяці пекла варті були того, щоб бути поруч із вами. Варті були того, щоб зрозуміти, як я люблю свою роботу - жити заради таких, як ви. Ми ще зустрінемося і, можливо, колись навіть не будемо здригатися від гучних звуків.

Колись.... А зараз - порожнеча...і велике відчуття гордості за свою країну. Вона - незламна, значить незламною буду і я.”

Алла, Херсонська область

Аліна, 281-26-03
File · 2022-11-02
Part of Writings from the War project

“Жінка в рожевій куртці намагається випхати на пандус підземного переходу дитячий візок. Ранок. Година-пік. Колеса завертаються, візок не їде, жінка мало не плаче. Щойно прийшов трамвай, перехід вирує. Жінка з візком миттєво стають перешкодою на шляху усіх, хто у перерві, поки ще є світло, але ще немає тривоги, намагається потрапити на роботу.
-- Я допоможу, - не питаю, а кажу.
-- Він не їде, - вона здмухує з розпашілого обличчя пасмо. Колеса справді десь на міліметр не потрапляють у рейки пандусу.
-- Але я тут піднімалася на тому тижні, - розгублено каже.
Ми вирішуємо нести. Впрягаємося, як дві мурашки. І застрягаємо на третій сходинці. Тепер ми небезпечно балансуємо утрьох - візок, жінка і я - на сходах переходу. Нас бурхливо обтікає натовп. Мені спиною стікає піт. Їй біжать щоками сльози. Він з'являється нізвідки.
-- Тримай, - каже. І кидає мені до ніг важкий армійський рюкзак.
Я стою і дивлюся, як він бере візок обома руками і легко біжить ним сходами вгору. Хлопчина у військовій формі. Жінка в рожевий куртці біжить за ним, вгору. А він уже мчить назад, вниз, до мене, за рюкзаком. Ми піднімаємось.
-- Хочете кави, - раптом питає жінка. Й дістає з сумки на візку термокружку.
-- Ні, дякую, на маршрутку вже запізнююся. Додому їду, - щасливо усміхається й закидає на спину рюкзак. - Відпустку дали.
Він іде. А ми втрьох - жінка, візок і я - і досі стоїмо у всіх на дорозі. Нас так само обтікає з усіх боків ранковий натовп. І раптом я розумію, що не знаю, як його звати.
-- Як Вас звати? - кричу. Він обертається, кричить у відповідь: - Рома!
Махає рукою на прощання й біжить у натовп. І тут жінка зривається з місця за ним услід: - З кружкою, з кружкою візьміть каву. Але він вже розчиняється в натовпі.
Вона, захекана, повертається, ні з чим. І каже:
-- Не повіриш, але його теж звуть Рома. І киває у бік сина, який весь цей час преспокійно спить і візочку.
Удачі тобі, Ромо! Роману великому і Ромчику маленькому.”

Аліна, 2 листопада 2022

File · 2022-03-17
Part of Writings from the War project

"“Моя позиція — виїжджати з Києва я не буду”.
Анастасії 19 років. До війни вона працювала з дітьми з інвалідністю, одночасно доглядала за своєю бабусею, що не встає і дідусем, який погано 👓 бачить.
Анастасія сама також має інвалідність. Сьогодні вона залишається в Києві, бо відчуває свою відповідальність за бабусю з дідусем.
💬“Я вважаю, що це не чесно — якщо вони залишаться, а я поїду”, — розповідає вона. Анастасія каже, що їй було б важко адаптуватись у новому місці. Тож, це і її вибір теж — залишатись там, де їй комфортно. Поки в їхньому районі тихо, але “якщо ситуація погіршиться — будемо тікати в бомбосховище”, додає дівчина.
💬“Немає сенсу виїжджати в іншій регіон, бо гарантій безпеки немає ніде”. “Дідусь і бабуся сказали, що нікуди їхати не будуть. В нас є надія, що війна закінчиться скоро. Після 💛💙 перемоги я хочу піти вчитись на соціального працівника, отримати диплом”.

Громадська спілка “Ліга сильних” зі слів Анастасії

File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"Біженство…
Це дорога
Це біль втрати
Це важко
Це страшно
Це не відомість
Це прощання з чоловіком
Це втрата дому
Це втрата життя
Це нові зустрічі
Це чудові люди
Це дивні і злі люди
Це зустіч із найкращими найблищими друзями на чужині
Це сльози радості і втрати
Це заздрість, що крім твоєї країни в людей є життя
Це заздрість, коли в українській машині бачиш чоловіка
Це радість і страшенний біль, коли по дорозі зустрічаєш земляків
Це пуста, бездонна, темна, глибока невизначеність
Це постійний, не відпускаючий душевний біль, який переростає в біль фізичний
Це неймовірні люди ( ще раз), які відкривають перед тобою свої домівки, пускають до своєї родини, беруть відповідальність за життя тебе і життя твоїх дітей
Це розчарування. Війна оголила все - відносини, бачення та розуміння
Це нещасні тварини в дорозі
Це очикування перемоги!"

Анастасія, Київ

File · 2022-05-21
Part of Writings from the War project

"Меня сегодня пробило...
На воспоминания, на фото поворот в Романовке, там нас ждала машина для нашей эвакуации, мы переводим собак, первых увели инвалидов... Я ждала с агрессорами на стороне Ирпеня, переводя последнего через мост, я издалека вижу как одна из собак выпрыгивает из машины и убегает в этот поворот...
Я добегая туда, понимаю что, сбежал Лайф, инвалид у которого нет половины задних лап, казалось бы, далеко ли он может таким убежать? А он смог, он несётся галопом в Романовку, не пытаясь остановится, я кидаю собаку, которую привела, Артуру и кидаюсь за ним... За мной бежат военные с оружием, тогда я не понимала, что такого, я же не в курсе была что, за Романовкой уже не наши...
Я вообще ничего не знала, связи то не было😅
А я бегу, в зимних ботинках и куртке, военные за мной уже не бегут, они возвращаются на позиции, Лайфа уже не видно даже, я скидываю куртку и продолжаю бежать... Чисто интуитивно понимая, куда мне нужно бежать и что, потерять ещё одну собаку, ну просто, не могу...
Добежав с языком на плече, до конца Романовки я увидела Лайфа, ему стало плохо и он остановился, я подбежала и увидела что, у него посинел язык, вот тут я высадилась в осадок...
Быстро промяла ему лапы, взяла на руки и медленно пошла, кабанчик весил не мало, шли мы долго, с остановками, выйдя к повороту, я прокричала-позвала мужа, все военные вышли, из своих позиций, на меня посмотреть(хто ж так орет) Артур подбежал, схватил Лайфа и понес в машину, ему уже было полегче, мы сразу предупредили Снежану и она Лайфа передала реабилитационному центру, там его привели в порядок
И вот спустя столько времени, я поняла что, военные не бежали дальше потому что, там уже были оккупанты... Что я не просто жителей встречала, со странным поведением, а именно орков, которые от меня, судя по всему, были в ахое...
А я в ахое сейчас, от тогда происходящего, зато не потеряла Лайфика! Это была моя единственная мысль, за все мою пробежку
"Я его не потеряю, больше никого"
21.05.22 Анастасия --

File · 2023-02-27
Part of Writings from the War project

"27.02.2022
Цей день для мене виявився страшнішим, ніж 24-е.
До цього, ми ночували у будинку, не дивлячись на те, що неподалік у Гостомелі йшли бої і вибухи були весь час і страшні.
Ранок 27-го почався з того, що тато сказав швидко всім йти у погріб, тому що бій наближається. Ми швиденько зібралися, взяли іграшок донечці, їжі якоїсь, зловили своїх псів і пішли ховатися.
Трішки згодом мені написали знайомі з Гостомеля, що велика руснява колона рушила на Бучу. По Вокзальній. Тобто, прямо до нас.
Земля загула, звук не порівняти ні з чим.
Ми розуміли, що вони їдуть просто біля хати. І потім зрозуміли, що вони зупинились.
Через якийсь час почалися страшні вибухи, консервація у погребі дзвеніла, все хиталось, стіни осипалися. Ми чули як у нашому будинку сипляться вікна. У погребі був маленький отвір для вентиляції, який ми затулили шматком пінопласту і тряпками. Сила вибухів була така, що цей пінопласт постійно вилітав нам на голови, і це враховуючи те, що ми під землею. По колоні працювала наша артилерія. Бій йшов прямо над нами.
Я істерила. Сильно. Більше таких істерик в мене не буде, навіть в окупації.
Моя дитина відключилась, запас нервової системи у діток менший і організм просто виключив її.
А я вчепилась татові в руку і кричала.
Я не пам‘ятаю скільки тривав бій, напевно годин 5… Коли все затихло, якийсь час ще було чути автоматні черги. Ми ще трохи зачекали і наважились вийти. Поряд від нас будинку не було, через дорогу будинку не було, ворота винесло, і уламок снаряду прилетів до нас, розбивши вікно.
Я вийшла у двір.
Чоловік сказав, щоб дитину я на вулицю не пускала, тому що у дворі лежить тіло. То був кадирівець, тільки верхня половина до пояса і без частини голови. Вікно у нашому гаражі розбила велика людська кістка з залишками м‘яса, можливо його бедро.
Ми пішли за ворота. І я почала плакати знову. Я не знала, що таке війна… до цього. Хоч і дивилась купу фільмів і читала книжки. Вулиці просто не було… ні дороги, ні дерев, ні будинків. Величезне згарище, свіже, ще палаюче. Ми побачили сусіда, який розгрібав завали у своєму дворі, він сміявся і був на диво радісний. Я запитала тата: чому він сміється? Тато відповів: тому що живий.

5.03.2022.
У цей день до нас прийшли.
Попередні дні ми жили на першому поверсі будинку, у погріб (знаходиться в будинку) спускались тільки коли дуже бомбили. Ми знали, що росіяни вже в Бучі і заходять у наш район з іншого боку, вони рвуться в Ірпінь. У нас була спроба виїхати 3-го або 4-го березня (я і малеча). Мости вже були розвалені, і був план: машиною до Ірпеня, а потім на електричці у Київ. Ми вже були готові виїжджати і тато пішов у розвідку. Вулиця Яблунська вже прострілювалась, на його очах машини з цивільними просто розстрілювали з танків, які були на досить великій відстані. Тата намагались застрелити також, не попали, черга пройшла прямо біля ноги. Він подзвонив нам і сказав: ні, ви залишаєтесь вдома!
Тобто, виходу немає, бо це був єдиний шлях.
До слова, у нас ще була електрика, ми готували у пароварці, грілися обігрівачем у погребі і виходили на вулицю подихати.
5-го під вечір стало на диво тихо. Ми вирішили, що наші вибили всіх. В інтернеті трохи раніше бачили відео, як біля міської ради підняли жовто-блакитний стяг і проголосили, що Буча під нашим контролем.
Увечері ми почули дивний гуркіт, дуже близько стрілянину і крики… це було дивно, зважаючи на те, що по вулицях майже ніхто не ходив у ті дні. Пропало світло.
Страшне розуміння прийшло не одразу…
Але ми побачили, що у будинку сусідів вже рос солдати. Наш будинок вони дивом пропустили. То були кадирівці (так сказав потім командир рос розвідгрупи). Вони шукали коригувальників вогню по колоні 27-го.
Через якийсь час тато спокійно сказав: до нас прийдуть, треба бути готовими. Потрібно бути спокійними, не сваритись, не кричати… мене охоплював такий жах, що я навіть чути і бачити почала погано.
Почувся сильний гуркіт, і рух надворі, ми почули, що у дворі ходять, будинок оточують, їх дуже багато. Російська мова з сильним акцентом. Я схопила малу на коліна, закрила їй ротик рукою, вона навіть не ворухнулася. Ми були у повній темряві.
Тато якраз був на другому поверсі, розвідував обстановку. Я переживала, що його одразу вб‘ть. Почали бити вікна, і кричати : «открывай!»
Вони були уже в хаті. Це був елітний підрозділ російської розвідки (не кадирівці). Кричали на тата: «руки вверх! Лежать! Здесь ребёнок есть? Где ребенок?»
Їм сказали сусіди, що тут дитина. Я була у відчаї. Я чула, що у них була практика живого щита із дітей і жінок.
Запитали скільки людей у погребі, і сказали здати всім телефони і засоби зв‘язку зараз же. Забрали все, частково почистили хату. Пам‘ятаю фрази: «Зеленский уже сбежал. Ми вас будем спасать. Теперь ви под защитой. Почему ви не выехали?»
Тим часом, БТР заїхав у двір і став прямо під хатою, у погріб потягло пальним, дихати стало важко. Тато весь час був з ними на першому поверсі, командир почувши, що тут дитина, наказав не лякати і БТР перегнали до сусідів через дорогу. Там вони зупинились. За нашим будинком встановили спостереження, не можна виходити на вулицю, користуватися фонариками чи розпалювати вогонь, не можна шуміти.
Ми залишились без світла, без газу, майже без води і без зв’язку.
Ми опинились в окупації.

06.03.2022
Уночі майже ніхто не спав. Невідомість лякала, дихати було важко, ставало дуже холодно, надворі був мороз. Більш за все ми боялись за інформацію у телефонах, чати у Телеграмі, пару днів назад ми дзвонили в тероборону і запитували чи можна виїхати.
Ми боялися недаремно.
Наступного ранку до нас прийшли знову. Взагалі з цього моменту, росіяни заходили завжди, коли хотіли, але стукали. Спочатку забрали тата, він заглянув до нас у погріб і крикнув: «доця, я поїхав» і вийшов. Мені хтось сказав, що його забрали показати дорогу (я відчула, що це брехня). Ми сиділи з чоловіком і донечкою у погребі. Через якийсь час, прийшли і почали кликати «второго», це був мій Діма. Він швидко встав, сказав: «я вас люблю» і пішов. Я залишилась сама з Сашою. Мене трусило, я схопила її на руки і хиталась з нею. Вона питала, куди пішов папа, я не вела з нею діалогу нажаль, я просто дивилась у стіну і повторювала одне і те саме: «Боже, поможи нам». Саша перестала питати, тихенько сиділа на руках.
На вулиці весь час стріляли, було чути крики людей, останні крики… цей звук не сплутаєш зі звичайним криком. Мені прийшла думка, що моїх хлопців вбили одразу надворі. Я почала готуватися до цього і напевно трішки здуріла в той момент.
Потім я почула, що у погріб хтось спускається. Це були озброєні солдати, спочатку троє. Мене здивував рівень амуніції, вони були дуже добре укомплектовані. Зайшли, почали питати чи є засоби зв‘язку, чи потрібна нам їжа або ліки (Саша починала страшно кашляти). Я наважилась запитати, де мої чоловіки. Відповідь: «они занимались плохими вещами, с ними разбираются». Вийшли.
Через якийсь час зайшли другі, ті самі питання, здалося, що вони просто ходять подивитися на нас… Я осміліла. Почала наполегливо просити повернути моїх. Сказали, що повернуть.
Згодом зайшов один і дуже впевнений в собі. Почав розказувати, щоб я сильно тут « не выделывалась и тихо сидела», що чоловік мій скоїв помилку і за неї буде відповідати, але його повернуть.
В хаті було дуже людно, свекри були нагорі, тому що туди почали приводити людей. Хто намагався пробратись в Ірпінь і кого не вбили - заводили до нас. Прийшла родина з маленькою донечкою Настею і мамі наказали йти до нас у погріб з дитям. На першому поверсі було небезпечно. Дівчатка почали гратися. До нас привели молодого хлопця і сказали, дивитися щоб він не втік. Якщо втече - вони всіх переріжуть.
Ближче до вечора я почула слова «мама, встречай сына», це було адресовано моїй свекрусі. Я не повірила спочатку. Але згодом, мій чоловік зайшов до мене у погріб. Я намагалась посміхатися і трішки пожартувати, але в мене не вийшло. Я розревілась. Повернувся також мій тато. Про таке щастя, я навіть боялась мріяти.
Увечері, коли ми лягали спати, зазвичай чоловіки спали на першому поверсі, хто як, там було дуже холодно, вікон не було, на дворі -9. Цієї ночі мій Діма сів біля нас у погребі і просто дивися в одну точку. Я запитала, чи він у порядку. Він сказав: «вони нас всіх зачистять». Я запитала, чому він так каже. Він відповів: «тому що я бачив, на що вони здатні». Тоді я ще не наважувалась розпитати, що з ними робили всі ті години. Я пригорнула сплячу малечу і тихенько плакала у темряві… від безсилля.

07.03.2022
Йшов третій день окупації.
В хаті було близько 15 чоловік, ми з дитиною сиділи в основному у погребі. У Саші був надривний кашель і боліли ніжки. Ми спали у холоді, але у погребі все ж було тепліше (десь -5), ніж на першому поверсі. Росіяни заходили весь час, ми були під контролем. Трохи далі по вулиці був штаб. Туди почали привозити продукти забезпечення, зброю, все це проїжджало за вікном. Тому вікна потрібно було заклеїти і не дай Боже визирати чи виходити. У дворі ходили дозорні. В хаті було темно і вдень і вночі. Ніякого зв‘язку із зовнішнім світом у нас не було. Щоразу, коли вони гупали у двері, серце завмирало. Ти ніколи не знаєш, чому вони прийшли… можливо знову забрати на допит, можливо ще раз нагадати правила, а може забагато диму виходило із вікон другого поверху (було дозволено дим, але не багато, відкритий вогонь строго заборонений!), а можливо ми недостатньо тихо сиділи… адже в хаті двоє діток, яким по 3 рочки.
Не дивлячись на всю цю ситуацію, у цей день я перебувала у піднесеному стані, мій тато і мій чоловік були поряд. Повернулись звідти, звідки не повертаються.
Їх звинуватили у коригуванні вогню, забрали «на підвал» і допитували. Повернулись вони звісно трохи іншими… Чого коштує для психіки поїздка на БТРі лежачи на трупах, полежати зв‘язаними у холодному підвалі, і відчути, як це - коли тебе вже поставили на коліна розстрілювати обличчям до стіни. Але навіть будучи там, вони все одно в першу чергу думали про нас з малою, хто тепер буде готувати нам їсти і як ми будем справлятись без них. І якщо чесно, я б сама не впоралась.
Коли нам заборонили розпалювати вогонь, стало питання приготування їжі. На другому поверсі будинку, мій тато разом з моїм чоловіком зробили вогнище, на якому варили їжу. З вулиці його видно не було. У кімнатах відкрили вікна і дим трохи виходив, але в основному йшов у хату. Прохід на перший поверх завісили ковдрами, але звісно дим трохи проходив. Тато готував зранку кашу Саші, в обід суп, а увечері ми розігрівали те, що було у російських сухпайках. Вибору ми не мали. Я їсти не хотіла, мене весь час нудило.
Я мила овочі на суп під малесеньким струменем крижаної води, нарізала, пальці дубіли і боліли. Але це повна фігня у порівнянні з тим, якою мукою було варити цей суп. Щоб розігріти навіть воду, потрібно було стояти прямо біля вогню і дихати димом у приміщенні. Тато приходив чорний, і я бачила, що йому погано. Завдяки йому - ми тримали дитині режим харчування, попри все. Адже це імунітет.
Мало того, годували ще й всіх, кого до нас привели.
Мої мужчини щохвилини дбали про нас. Вони не могли врятувати нас, але робили умови життя більш-менш комфортними, наскільки це було можливо. Я розуміла, як важко їм усвідомлювати, що зробити нічого не можна… що ми потрапили у таку ситуацію… що вони не можуть захистити нас. Я слухала тата і робила все, що він казав, без зайвих розмов. Я бачила в ньому чи не єдину людину, яка завжди мала план і знала, що робити. І я добре розумію, що якби ми з донею змогли виїхати раніше, а наші чоловіки залишились самі у будинку - їх би вбили одразу.

10.03.2022 Евакуація. Частина 1.
Вранці ми знайшли радіо і вставивши туди батарейки з дитячих іграшок, почули що сьогодні з 9:00 домовлено про зелений коридор. Тато одразу і дуже рішуче сказав, що ми звідси будем вибиратись. Всім збиратись. Пішов питати у росіян чи можна виїхати машиною. Не дозволили. Тільки пішки і тільки в Ірпінь і тільки тим шляхом, який вони вказали. В мене опустились руки, я думала, що можна піти в центр Бучі, а не йти в інше місто. Але діяти можна тільки так, як кажуть вони. За ці дні ми це правило завчили дуже добре.
Зібрались, обмотались білими тряпками, на коляску причепили палку з великим шматком простині. Я взяла свого пса на повідочок з надією, що він буде бігти коло коляски. Він злякався і йти не зміг, я посадила його вниз коляски і повезла разом з дитиною.
Мене трусило. На вулицю ми давно не виходили і я не впізнала рідні місця. Найперше, ми дійшли до школи (живемо поряд), там були люди, ніхто нікуди не збирався, дивувались, що ми кудись йдемо. Ми пішли далі, хвилин 10 від школи і ми впираємось у Яблунську. Перед нами лежить 3 мертвих молодих чоловіка, із зав‘язаними руками. Повертаємо на Яблунську… в цей момент у мене ввімкнувся режим «життя в картинці», реальність стала сприйматись дуже дивно, ніби все відбувається не зі мною (психолог пояснив потім, що психіка увімкнула цей режим, щоб я могла базово функціонувати далі).
По вулиці лежать мертві люди, багато людей, на дорозі багато крові, їх вбили зовсім недавно. Чоловік каже закрити дитині очі. Нажаль, зробити я це не змогла. З першої хати вибігають рос солдати, направляючи на нас зброю і кричать «Стоять! Куда! Кто разрешил!» Вони не такі, як ті, що були в нас. Ці агресивні і імпульсивні. З ними неможливо вести діалог. Ми кажемо, що ми на евакуацію, сваряться, але пропускають. Через хату знову така ж ситуація. Піднімаємо руки всі і чекаємо, чи пустять. Пустили, йдемо далі. Донечка питає чому дяді лежать і чому в них із голівки йде кров. Я не змогла нічого сказати… як це пояснити трирічній дитині? Далі вона вела себе дуже тихо і сидячи у колясці піднімала ручки тоді, коли піднімали ми. Дійшли до перетину Яблунської і Вокзальної. Знову крик: «Стоять!» Стоїмо прямо посеред мертвих людей, мені здалося, що це нереально все і що нас ніхто не пропустить, ми ж побачили їх злочини, нас просто зараз застрелять. Досить агресивний військовий кричить розтягнуто: «Нельзя! Коридор з 15:00! Назад!» Тато починає з ним балакати, що нас пропустили попередні, але той починає сердитись і погрожувати, я починаю панікувати. Всім шепочу: «розвертаємось швиденько, тихо, не дивимось на них, назад, назад!».
Руснявий військовий наказує нам повертатись, а татові йти до нього з піднятими руками. Мене колотить, я зупиняюсь і розумію, що йти без тата не можу. Хоч в мене і дуже відповідальна місія, я ж везу коляску з донечкою.
Виявилось, що шукали сигарети і в тата, на щастя, вони були. Його відпустили. Ми повертаємось у школу, чекати 15:00.
Стан «життя в картинці» зі мною залишився ще на довгі місяці після цього. Я стала беземоційна, не відчувала життя і завдяки цьому - не зійшла з розуму.

Евакуація. Частина 2.
У школі було сховище, де було тепло, була їжа та багато людей. Я почала розмови про те, щоб залишитися там… я не хотіла знову йти туди, де ми були. Тато ці розмови присік одразу. Дитину треба вивести звідси і крапка. Рахую хвилини до 15:00, молюся і налаштовуюсь морально.
Йдемо другий раз. Проходимо все, що пройшли тоді… в мене з’являється думка, що ми навіть не можемо це все зафіксувати, це ж вбивства людей, наших сусідів, а ми просто проходимо повз.
На перехресті Яблунської і Вокзальної нас ніхто вже не спиняє, тільки стоїть багато руснявих і один спершись на ногу і тримаючи автомат, дивиться і ухмиляється.
Ми повернули до Ірпеня, попереду міст (саме він на фото).
Озиратися не можна, одразу отримаєш кулю. З маленького перехрестя попереду, вилітає машина і майже одразу перетворюється на вогняний стовп, а за секунду долітає і звук - страшний вибух. Міст заміновано. Я нічого не чую, нахиляюсь до дитини у коляску, перевірити чи в нормі вона. В цей момент хотілось розвернутися, але розумію, що позаду шансів вижити не має зовсім. А міст можна пройти, якщо пощастить. Тато попереду. Йдемо. Проходимо підірвану машину, вона просто горить, звісно в ній всі загинули (на фото саме вона, тобто те, що залишилось). Попереду нас зупиняють крики: «Стоять! Руки!» Зупиняємось, стоїмо. До нас ідуть НАШІ! Тобто весь цей час, ми жили не просто в окупації, ми жили на лінії фронту, де жити майже неможливо! Я була впевнена, що наші відійшли набагато далі і не вірила, що можна стримувати ту навалу десь тут. Нас зустрічають і ведуть в обхід. Ліземо на пагорб, зверху прокладена колія, намагаюсь пхати коляску і грузну у болоті по кісточки. Варіантів нема, пхаю далі, нас зустрічають хлопці із ДСНС, сідаємо у автобуси і їдемо… на рос блокпост…
Ірпінь частково окупований, вийти можна тільки через відомий всім зруйнований міст, але пішки. А евакуаційні автобуси, яким погодили коридор, приїхали з Києва, і єдина дорога веде через окуповану територію (через Стоянку).
Перед блокпостом величезна черга, багато легкових машин і наша колона автобусів. Стоїмо 4 години. Не пускають і сьогодні не пустять. Скоро буде авіаналіт і бомбардування. Водій приходить і каже, що ночувати ми будемо у автобусі прямо на дорозі. На вулиці -10.
Якщо на землі є янголи, то це безперечно працівники ДСНС. Люди, які чужі життя рятують інколи ціною власних. З нами були найкращі люди, які вселяли надію.
Вони знайшли покинутий будинок і всіх перевели туди. На вулиці почалося страшне, небо палало, Ірпінь бомбили.
Жінок і дітей влаштували у підвалі, там були навіть диванчики, я вклала Сашу біля жіночки з малесеньким дитятком, а сама сіла поруч і вже була подумала, що це не самі й погані умови.
Будинок був недобудований і туалет був на третьому поверсі. Через певний час почувся страшенний сморід і крики, що прорвало каналізацію. Все це полилось під ноги, я схопила речі, розбудила дитину, одягнула і почала звідти десь йти. Але йти нікуди. Ми знайшли місце біля самого виходу із підвалу, знайшли старий стілець-лежак, чоловік сів, поклали зверху донечку на нього, накрили її всім чим можна і ось так він з нею сидів до 5 ранку. Моя спина не змогла так, я пробувала. Я знайшла малесенький стілець для рибалки, який страшенно хитався, взяла свого пса на руки, сіла скрючившись і просто чекала ранку, хитаючись взад-вперед. Холод був страшенний, і смерділо так, що крутилась голова. Але моя дитина спала. Для мене це було головним.

11.03.2022 Евакуація. Частина 3.
У підвалі було приблизно 45 чоловік. У декого була висока температура, це була жахлива ніч. Ми не мали ні води, ні їжі.
В 5:00 прийшли наші хлопці з ДСНС і сказали всім сідати в автобуси, ніби як домовились про подовження коридору. Ми настільки замерзли, що не відчували пальців ніг. Я дуже переживала за малечу. Загрузились у автобуси, стали у чергу. За вікном просто апокаліпсис, скрізь розбиті, розстріляні машини, майже на кожній напис «діти». Ця частина Ірпеня ніби мертва, лише бігає багато тваринок покинутих.
Доїжджаємо до рос блокпосту. Кожне авто дуже ретельно перевіряється, телефони мати заборонено, їх конфіскують. Ми на той час вже й забули що це (наші забрали ще 5-го числа). У автобус заходить руснявий військовий, ми з донечкою сидимо на перших місцях, тому він прямо перед нами. Всіх чоловіків виводять із автобусів. У вікна дивитись не можна, все завісити. Через хвилину біля автобусу починається стрілянина, діти починають панікувати і плакати. Та й ми, жінки, також. Всі подумали, що розстрілюють наших чоловіків. Але то познаходили у декого телефони, поклали на землю і розстріляли. Чоловіки повернулися. Руснявий зайшов, сказав, якщо проїдемо ліс, то вважай повезло. У лісі повно росіян. Їм ці всі коридори до одного місця взагалі.
Їдемо. У автобусі повна тиша. Молиться кожен. Ми не бачимо, де ми їдемо.
Через півгодини зупиняємось. У автобус заходить військовий і каже: «Слава Україні!»
Я плачу навіть зараз, коли згадую цей момент. Тоді я обнімала Сашу і не вірила, що ми у безпеці. Ми вижили, хоча і не мали.
Позаду залишилась рідна Буча, з великим горем наодинці. Я думала про тих людей на Яблунській, світ же не знає, світ живе собі далі… а вони - ні, вони там лежать. Мені здавалося, що ми вирвалися з пекла, напевно так воно і виглядає. Ми прибули до Києва майже без нічого… чорні, брудні і від нас смерділо. Ми бачили людей, наших людей і це було так дивно. Можна вільно ходити, не потрібно весь час дивитися у підлогу, працюють магазини, аптеки, ніхто не стріляє. Але ж Буча від Києва не так і далеко, тільки різниця колосальна.
Я не знала, де моя мама. Я їхала в автобусі і сварила себе, плакала, що я покинула маму. Ми живемо на одній вулиці, але зв’язатись неможливо було з 5-го числа. Я кільки разів поривалася до неї піти, тільки мене не пустили.
У Бучі залишились батьки мого чоловіка. Вони не змогли здолати той шлях вдруге, і прийняли рішення залишитись в школі. Через пару днів туди прийшли росіяни, перевели їх у дитячий садочок, кидаючи вслід гранати, а потім тримали там під вартою місяць! Ми не мали з ними зв‘язку і це зводило з розуму. Я молилась щоночі годинами, щоб Бог зберіг їх… і він зберіг.
Моя мама і бабуся евакуювались майже одночасно з нами, тільки іншим шляхом. Перший раз я почула маму, вже будучи у Львівській області. Той дзвінок я запам‘ятаю на все життя.
Через місяць після нашої втечі, Бучу звільнять. Знайдуть людей, дітей… ми могли бути серед них. Ця думка не дасть спокою ще багато часу. Я не знала, що рос військові коїли з жінками і дітьми, коли сиділа у підвалі і сміливо вимагала у них поверути моїх чоловіків з допиту. За таке зухвальство я могла страшно поплатитися.
Але нам пощастило. Ми вирвались. Зруйновані зсередини і змінені назавжди.
Я досі лякаюсь, коли поруч якийсь чоловік заговорить російською. А моя дитина боїться людей у військовій формі.
У Бучу ми з донечкою повернулися у червні, це було тяжко, але це наш дім. Чоловік повернувся одразу після деокупації, щоб підготувати будинок до нашого приїзду. Ми живемо тут далі і деколи самі не віримо, що пережили оті всі жахи. Але наше місто - чудове.
Наостанок можу сказати: друзі, цінуйте те, що маєте. Цінуйте час, проведений з рідними. Цінуйте життя!"
Ангеліна, Буча

File · 2022-03-21
Part of Writings from the War project

"Моя дружина Аренда — з Голландії, тому посольство ще за півтора тижні до початку війни попередило нас, що необхідно виїжджати. Та ми не прислухалися і залишилися вдома. Не вірилося, що буде повномасштабне вторгнення, максимум, чого ми боялися — серйозних воєнних дій на сході України. Тож незважаючи на попередження, ми продовжували розвивати сімейний бізнес (маємо пекарню, кафе і центр для людей з інвалідністю, а ще я — директор підприємства, що виробляє суміші для випічки), навіть почали будівництво нового великого складу. Перший день війни став шоком, ми не розуміли, що робити. Дружина почала пакувати чемодани. Але ми побачили, що на виїзді з міста, а також у Києві стоїть величезна черга машин, тому наважитися рушити в дорогу нам було теж непросто. Першу ніч ми майже не спали. А на ранок другого дня прийшло розуміння: мусимо допомагати людям. Ми як християни побачили: Бог дає нам ресурси, якими треба правильно розпорядитися. У нас є пекарня, сировина для виготовлення хліба, є кафе, де можна готувати і куди запрошувати людей, які потребують допомоги. Не було в нас тільки робочих рук — пекарі повиїжджали у безпечніші місця. Тоді ми через соцмережі запросили волонтерів. Відгукнулося багато людей, зараз їх є близько сімдесяти. Ми почали випікати хліб, на складах знайшли великі котли, у яких тепер варимо суп. Щодня до нас у кафе приходять сотні людей, які потребують хліба і гарячої страви: це ті, хто не зміг виїхати — переважно старші й менш забезпечені люди, у декого з часом закінчилися гроші, а ще наші гості — біженці з інших регіонів країни. Є люди, яким ми розвозимо їжу прямо додому. Коли працюєш, допомагаєш іншим, набагато легше переживати жах цієї війни. Ми відчули це самі, і наші волонтери це переконання підтверджують. Більшість нашої команди — християни, прихожани місцевих церков: це і баптисти, і п’ятедсятники, і католики, усі працюють разом. Наше служіння полягає не тільки в тому, щоб роздати чи розвезти їжу, а й у тому, щоб когось утішити, комусь дати надію, а когось просто вислухати. Відчуваємо велику відповідальність: ми тепер стали прикладом для багатьох у місті. Тож про виїзд із Броварів наразі не йдеться — не можемо покинути дані Богом ресурси і людей, яким ми потрібні. Утім, чітких планів не будуємо, живемо сьогоднішнім днем. Кілька днів тому снаряд влучив у склад неподалік від нашого. Тож ми розуміємо: можливо, настане момент, коли наше служіння припиниться; а тим часом робимо те, що можемо. Маємо велику підтримку від друзів і родичів за кордоном, зокрема з США та Голландії — вони стежать за нашою діяльністю через соцмережі й надсилають кошти, а ще гуманітарну допомогу, яку ми роздаємо через церкву в Броварах і довколишніх селах. Наші друзі з-за кордону забезпечили генераторами кілька сільських церков. Тепер ці будівлі можуть за потреби стати гарним прихистком для селян. Тож ми бачимо, як Бог веде нас навіть у такі складні часи."

Андрій, Бровари

File · 2022-05-21
Part of Writings from the War project

"Возвращение домой.
Похоже, это для меня самый сложный текст. Описать не первые дни войны, не эвакуацию под обстрелом, не проживание вскрывающегося зверства войны, не жизнь вдали и ежесекундную тянущую, ноющую боль «домой». Все это время ты продолжаешь падать — в долгий, долгий и бесконечный ад.
Но возвращение домой — это заветное дно. Острое, усеянное осколками дно. Наконец ты ударяешься на максимальной скорости падения лицом… о свою реальность.
После освобождения Бучи у меня уже было фото, как внутри дома. Я не ехала в неизвестность. Но когда ты туда входишь… Ты и счастлив — потому что твой родной есть, жив, избит и измучен, но жив. А в какой-то момент со свалки вещей поднимаешь открытку и тебя сгибает пополам и ты внутри орешь. От кусочка бумаги, который когда-то тебе подписали с любовью.
Все, что для тебя про выбор и любовь, вывернуто… Все в грязи и пыли, что-то порвано… На бумагах, которые не выбросишь, следы ботинок. Которые потом вытираешь. Перед тобой груда книг и бумаг — и каждую нужно взять и вытереть. Ты убираешь один квадратный метр и берешься за другой, а в это время первый опять становится грязным. Ты в иступлении смотришь на это все и не понимаешь — как?! Но сглатываешь пыль с языка и просто продолжаешь.
Я убирала семь дней. Только к четвертому беспорядок стал контролированным. И это не просто уборка, потому что еще нужно найти, чем убирать. В твоем доме, как и в жизни, больше нет ничего понятного раньше.
Вызвать профессиональную уборку было нельзя. Возможно, но не мне. Мое пространство — это я. Вызвать уборку для меня было все равно, что вызвать профессионалов и сказать «там мой любимый, после аварии, сделайте так, чтоб как раньше, или замажьте что невозможно исправить, но чтобы не бросалось в глаза, а то мне видеть его таким и любить дальше тяжело как-то…» А может, вообще сменить любимого? Забрать вещи и арендовать другую квартиру, у этого любимого ведь шрамы — и снаружи, и внутри…
Мое пространство живое. Я любила его, оно любило меня. Мы помогали и наполняли друг друга. Убирать — это посмотреть на своего любимого, увидеть каждую царапину, каждую рану, признать всю его боль и быть рядом. Обнаруживать все новые раны, не отворачиваться, промывать их и бинтовать, опять промывать и бинтовать. Мыть каждый сантиметр, не закрывая глаза на увечия, словно гладить и целовать, приговаривая, что все будет хорошо. Обязательно будет хорошо. ⠀ В первый вечер после дня работы на завалах я села на балконе — единственное чистое и свободное пространство. В состоянии «упоротой лисы». Убирала, плакала, а потом втыкала на сосны, нервно курила, и опять собиралась, и опять разгребала.
Первое удивительное осознание — 70 дней вдали от дома прошли в какой-то временной петле, в параллельной реальности. Там вроде бы была жизнь, были и печали, и радости. Но когда входишь в дом, то кажется, что ушел вчера. И ничего другого в твоей жизни не было, а было во сне.
Второе и самое важное осознание — родные стены лечат. Здесь завал, перерыто, не работают лифты, нет бензина, вопросы с продуктами, но когда смотришь на свои сосны, на свои стены, на свои улицы… появляются силы. Ты чувствуешь себя наконец-то живым."

Анна, Буча

File · 2022-03-16
Part of Writings from the War project

"Show must go on. Дівчина в танцювальній студії у Вроцлаві розповідає, що її батьки сьогодні не виходили на зв'язок. Вони в окупованому містечку нв Сумщині, електрики немає, постійні обстріли. За мить вона робить глибокий вдих, усміхається ученицям, вмикає танцювальну музику і починає урок, як і місяць тому. Ввечері до неї привезуть 8 котів. Show must go on. Тисячі мам і дітей. Тисячі кілометрів від рідного дому. Одна тепер дає раду з істериками трирічки 24/7. Друга має забути про дипломи і хапатися за першу-ліпшу роботу, бо чомусь не встигла вивчити іноземну мову за пару годин у бомбосховищі. Ще одна перетинає всю Європу на авто, хоча нещодавно після травми боялася сісти за кермо. Але всі вони, проклинаючи ро**ю, зчеплюють зуби і роблять свою справу. '' Show must go on. Чоловік прокидається о 10, бо має дзвінок на роботі. До 5 ранку він допомагав розселяти людей на вокзалі, пояснював і перекладав. Він хоче потрапити в тероборону, але друзі переконують, що грошова допомога зараз не менш важлива. Тож він продовжує писати код, щоб переказувати гроші на спальники і тепловізори. Show must go on. Я припиняю скролити стрічку, в який досі не з'явилася новина, на яку ми всі чекаємо. Витягаю книжки і пакую в рюкзак. Долаю багатошарове почуття провини за те, що в безпеці, що можу робити улюблену справу. Вирушаю на інший кінець Вроцлава проводити літературний урок для школярів. З молодшими вигадуємо казку, на диво добру. Про гнома, який шукав свою кицьку. Зі старшими говоримо про різні наративи. Про те, що слово - це також зброя. "В яке місце в Україні ви би хотіли повернутися?" - "Додому. Просто додому". Я впевнена, що ця мрія незабаром здійсниться. Що підлітки писатимуть ЗНО за українськими партами. Вони відбудують цю країну, а потім напишуть такі історії, що світ аплодуватиме стоячи. And show will go on."

Анна, Вроцлав

File · 2022-03-14
Part of Writings from the War project

"Ми в Німеччині, в маленькому містечку на північ від Гамбургу.
Я, Оля, батьки та племінники.
Мені важко описати все, що передувало тому.
10 днів з батьками від Києвом, в Макарівському районі, в тумані. З 5-го дня - без електрики, води, Інтернету. З розігріванням залишків іжі в декоративному каміні. Миттям однією кружкою води. Зі звуками боїв все ближче. І постійною тривогою за рідних, що лишались у Вишгородського районі за зруйнованим мостом. Це було найстрашніше.
Першого ж вечора ми заклеїли вікна звичайним скотчем і влаштували спальне місце на підлозі. Щовечора, засинаючи втрьох, в мене перед очима стояла сцена з Титаніку - коли похиле подружжя, розуміючи неминучість близької смерті, лягає спати і міцно обіймає один одного.
А 6 березня голова містечка - завжди до того оптимістичний і зібраний - сказав серйозно: хто може, виізжайте якомога скоріше. Наступного дня міст, яким ми встигли виїхати, вибухнув.
Знов панічні збори, коли ти кидаєш в сумки все підряд і не розумієш, що брати - бо не знаєш, де ти опинишся. І трусяться руки і вивертає зсередини, а треба триматись і збирати в кучу рідних.
І потім дорога, коли прямо над трасою - низько-низько - пройшов винищувач. А ми стояли в безкінечній пробці посеред поля, де просто нікуди бігти.
Безкінечні пробки, не вмикати обігрів в авто - економити дорогоцінний бензин. Перший раз поїсти за день - пізно ввечері, хот-дог на нарешті працюючій заправці.
В’їхати в містечко першої ночівлі під страшні завивання сирени, і жодного світла - маскування, темно і моторошно.
І потім знов їхати день за днем по 12 годин, не відчуваючи рук і ніг. Через кордони, з Котериною, яку доводилось поїти зі шприца, настільки вона стресувала від переїздів.
Вже 5 днів ми не чули сирени, але досі смикаємось від звуку літака у весняному небі.
Досі дивують заправки без черг.
Дуже переживаємо за рідних та друзів, що лишилися. Тримаємось за ниточки дзвінків та повідомлень, як за рятівне коло.
Облаштовуємось, граємо в казку «Рукавичка» - 6 дорослих в нашому маленькому помешканні. Але дякувати, що не в таборі для біженців.
Намагаємось прийняти факт, що ми тут - невідомо на скільки.
І всім серцем чекати миру, чекати повернення в наші домівки та до роботи, чекати обіймів рідних.
Чекати весни."

Анна, Київ, 34-10-01
File · 2022-03-14
Part of Writings from the War project

"В квартале от моей мамы на Оболони был обстрел дома. Дом на фото. С мамой всё ок. Свекровь тоже в относительном порядке, там уже обжитый погреб с картошкой и соленьями. Мы в четвёртый раз поменяли место жительства на Западной. Жизнь помещается в несколько сумок. На детях чужая обувь, у нас коляска из центра гуманитарной помощи, моя фирменная куртка купленная в ноябре выглядит ужасно. Младший сын, которому 1.5 года, за это время выучил слова «бам» «бабах», «бубух» и умеет завывать как сирена гражданской обороны. Последнюю неделю пою детям как колыбельную «Як тебе не любити Києве мій» и глотаю слёзы. Близкие друзья позавчера вырвались из оккупации за Ворзелем. Рассказывали страшные вещи. Знакомые из Харькова, Херсона, Ирпеня, Мариуполя, Сумщины, Белой Церкви и многих других городов... периодическая перекличка. Не все отвечают... Мне каждый день страшно. Я каждый день ненавижу. Каждый день неистово верю в украинскую армию. Каждый день благодарю Бога за ответы от близких в мессенджерах. Каждый день боюсь засыпать, а утром боюсь читать новости. Я не могу играть с детьми, не взаимодействую с ними эмоционально. Они вырывают силой из меня хоть какие-то реакции. Мы ссоримся, потом миримся и разговариваем. Сосредоточится на минимуме - накормить, уложить, погулять, проверить новостную ленту, обнять детей и мужа, позвонить мамам. И верить, верить, верить. Співати пісні та плакати під час співу, бо просто плакати не виходить. «А ми тую славну Україну розвеселимо!», «Щоб наша доля нас не цуралась!», «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці» та ще багато інших рядків відгукуються в серці. Співаю, мугикаю під ніс, вчу дітей новим пісням. Це моя терапія. Хороша подруга сказала, що не варто бажати смерті іншим людям. Як після побаченого та почутого від близьких можна з розумінням ставитися до геополітичних ігор імперії? Після 2014 року я ще вірила що можна поговорити, їздила в Росію і говорила, розказувала, пояснювала. Зараз моя ненависть кипить в мені, хочеться порізати вени та злити свою російську кров, що дісталася від родичів. Хоча на нашій землі вбивають людей, помирають та попадають в полон не тільки росіяни за кров’ю. Тому питання мабуть в імперському шовінізмі, а не в етнічній приналежності. Не знаю... я подумаю потім над цим потім. Не зараз. А зараз вкотре помолюся за рідну Оболонь, «перлину чисту, озер намисто», за близьких людей у місті та щоб всі орки повиздихали і пішли з нашої землі. А ви як, мої хороші? Напишіть, будь-ласка, що відчуваєте ви."

Анна, Київ

Анна, Київ, 41-10-01
File · 2022-03-11
Part of Writings from the War project

"Моя мати вибралася… На 15й день під обстрілами та бомбордуванням у Гостомелі.
І що, ви думаєте, вона робила там окрім сидіння 2 доби у погребі (коли було ну… неможливо - після того як до неї вломилися вперше та після того було найгарячіше).
Вона рахувала танки та запом’ятовувала в якому напрямі вони їхали (та які саме) та розглядала деталі, що в них та як. Жаль в неї не було ні телефонного зв’язку, ні чіпу мозкового трансмітера, щоб зливати нашим всю інфо.
Вона аналізувала напрямок ударної хвилі, - що вона руйнує не найближці будинки, а йде через верх і рушить будинки трохи на відстані. Так, її профдеформація конструктора-авіа-шасіста працювала і тут - в її 73 роки в надзвичайних умовах.
Вона дивилася на свої розбиті вікна та робила висновки, що їх треба клеїти не тільки по склу, а заводити стрічку на саму раму.
Ще вона вивчила поведінку тих чи інших: хто чіпає, а хто ні, хто нахабний та рушить все, хто відчуває людей навіть коли не бачить, хто взагалі не знає, куди сховатися від всього того.
Вона надягала голубе пальто, щоб бачили, що “баба” та йшла на перемовини)))
Щоб не крушили людям-сусідам вікна та двері, бо все можна просто відкрити: там просто старенька жіночка не чує. Або що там малі діти. Або ще щось.

  • … (что-то спрашивает)…
  • … (молчание) …
  • Вы по-русски разговариваете?
  • (смеются) да
    Або з молодим хлопченям, який їхав на навчання, а опинився тут:
  • Ваш президент - урод и маразматик
  • Ну да
    Каже, що, коли вони чують, що з ними розмовляють російською, вони начебто трохи м’якшають і краще йдуть на контакт.
    Тому вона це рекомендує усім, хто хоче вижити в складній ситуації.
    Розібрала свій телефон на частини, заховала сімку щоб не було видно гео-локацію та коли в неї хотіли телефон, сказала, що вже немає. У інших сусідів позабирали телефони. Не завжди це "пройде", але все ж таки...
    По дорозі на Київ - коли бачила Гостомель своїми очима - що з ним зробили - вперше плакала за 15 днів.
    А коли дізналася по приїзду про сина, що наразі на фронті, то жах - нікому не побажаю ні відчувати таке самому, ні бачити.
    Але моя мама - ще той Боєць.
    Мій брат - ще той миротворець, навіть коли з автоматом. Що згуртовує навколо себе та генерує любов та підтримку.
    Нехай скоріш все зайкінчиться, та всі зустрінемося… І живі, раді, щасливі і повністю вільні.

П.С. Забула додати, що вона "щоб відволіктись" почала писати роман про війну
UPD
2 дні поспіль:
Може Сашко (син) візьме трохи людей у полон та вони поремонтують будинок

WarInUkraine #WarInUa #війна_в_Україні #війнавукраїні"

File · 2023-02-24
Part of Writings from the War project

"«Мам, я, мабуть, поїду в Київ додому. Не хочу ночувати в Бучі, бо завтра багато роботи», - казала я 23-го лютого, закриваючи хвіртку. Наступного разу своїх батьків я побачила в кінці квітня. Свій дім - у травні. Багатьох сусідів - ніколи.
«Він каже, що почалася війна. Війна - це коли вбивства, бомби, танки, ракети, згвалтування. Ні, не думаю, що в четвер ви зможете вилетіти з Борисполя в Індію», - перекладаю я групі індусів у метро Арсенальна вранці 24-го. Цікаво, чи дісталися вони додому.
«Аня, виїжджай, ми на тебе чекаємо», - щодня пишуть мені друзі з Європи. Моя відповідь за 9 березня нижче. І потім 10 місяців війни у Києві і багато-багато злості.
Останнє фото перед 24-им? Видалила, ще коли чистила телефон на Новий рік. Воно мені більше нафіг непотрібне. Спогади мирного життя не повернуть тисячі невинно загиблих у цій війні.
Мені потрібна перемога і справедливість. Цей день настане. Бо ми його приведемо."
Анна
Київська обл.

File · 2022-08-06
Part of Writings from the War project

"Це був перший день з 24 лютого, коли я не почала ранок з телеграм каналів «Хуйовий Харьков» і «Хуйове ХТЗ». Тому, що я була там, приїхала, нарешті побачила на власні очі. Вдома, на ХТЗ живе папа.
Він не дуже часто ходить в бомбосховище, хоча воно класне і прямо в парадному – там є вентиляція, питна і технічна вода, можливість вибратись при завалі і ще стоїть настільний футбол. Це справжнє бомбосховище з стінами завширшки в півметра – коли папа був малим, там на стінах висіли протигази та інструкції. Наш будинок то «сталінка», він побудований після попередньої війни, тоді всі боялись ядерного удару.
Ще на районі багато «американок», це будинки дуже схожі на «сталінки», але будувались до війни, всі були ще не лякані, тому там ніяких сховищ немає.
Ще в нас на районі є будинки «тітаніки», це тіпо довгі такі общаги, ще є будинок «водорозділ», і щє є крутезний, величезний будинок номер 20 по вулиці Миру.
Колись там жив весь пафос заводу ХТЗ. В цьому будинку аж дві (!) арки, тому я з дитинства знала, шо там живуть крутіші люди за нас – в нашому будинку лише одна арка.
На ХТЗ є ще старі дивні та смішні дитсадки, тим будівлям майже по сто років і крізь вікна можна побачити тогочасний експеримент. Там між поверхами замість сходів покаті кругові спуски, що займають величезний простір, але так можна запобігти травмам в малих діточок.
Ще по району багато видно високих башт - я все життя думала, шо вони водонапірні - а виявилось, що вони зі старих котельних. І ще видно багато вентиляційних «грибочків» – там сховища.
За останні десятки років тут змінилось наступне – поремонтували бульвар і фонтани, перейменували всі вулиці тіпа «2-пятилітки», «17-го партсъезда» і «фрунзе» на сучасний манер, відкрили великий супермаркет. А червоний трактор, моє дитяче кохання, перефарбували і віднесли в молодий парк.
В той парк влучив снаряд і вбив людей, папа новини не читає, це йому розповіли сусіди, що саме їхали повз, бачили «скорі» і накриті тіла. Сусіди спішили в наше сховище, тошо в той особливий день простріляли весь район і постійно летіло і не зупинялось.
Папа вже сидів в бомбосховищі, а за півгодини до цього йому довелось повалятися на сходах в бібліотеку (в нашому домі на 1 поверсі), бо в сусідній двір – через дорогу, там стоять контейнери для сміття і гаражі – прилетіло щось величезне, а він саме повертався додому.
Каже, «ти не можеш повірити, шо 2-3 секунди можуть бути такими довгими, поки там лежиш, а воно б‘є». Гаражі потім горіли, пожежники приїздили два рази. Тепер гаражі блищать новими нарядними дахами. Збоку все постріляне-порепане, зато дахи просто нулячі.
Зараз по всьому ХТЗ таких дахів безліч – блищать на сонці як дурні. Знаєте, 1,5 роки тому в Києві в домі навпроти мене була пожежа на даху, і там все вигоріло. Той дах ремонтували майже рік, писали петиції Кличку, оце все. А в Харкові це зробили блискавично. Папа каже, що комунальники цього року просто боги, роблять таке, шо на голову не налазить. Бомблять постійно, а електрика є. А вода є. І чисто.
Знаєте, вся ця милота старого спального району аж виблискує – повсюди дерева величезні, кущі різного розміру, трава то висока, то підстрижена, ростуть то чорнобривці то мальви, всі з песиками гуляють, і купа площадок для тренувань і лавочки. І всього такого зеленого так багато, шо наче кожний крок тобі нову картину відкриває. Оця безмежна неосяжність ХТЗ мене завжди бентежила, особливо, коли я мала була, бо ніколи не бачиш далі 10 метрів, а там чи дерево чи кущ, чи дитяча площадка, чи п‘яний валяється, чи ексгібіціоніст сховався. Всяке було.
Але я до чого – цей район не змінювався відтоді, як його було побудовано, з якого біса по ньому гатить русня? Якими б старими в них не були мапи, вони показують те, шо є – ХТЗ це спальний район. Старий, херовий, зі своєю тюрмою, базаром і церквою, та зі своєю дурною славою.
Коли в нас поремонтували бульвар з парком та з фонтанами, то казали, що це все заради того, аби бидло з ХТЗ по місту не роз’їжджалися. А в перші роки, як я в Київ приїхала, то коли тут знайомилася з харків‘янами і казала, що я з ХТЗ, то мені завжди відповідали: «о, а я там був, мене там били».
Так от, це звичайний поганий район. То чому зараз на мене порожніми вибитими очима дивляться вікна красивого (реально красивого) ЗАГСу? Шо не так зробила музична школа номер 8? Чим не догодив один з «титаніків»? Чим винен парк і люди в ньому? Нащо вони розхерячили ветеринарку? Вони ж знають, шо там ні-чо-го не-ма, то чому?
А ще папа сьогодні мені показав могилу – я в житті не бачила її, от жодного разу, клянусь, хоч це по дорозі на базар.
Так от, а там братська могила і маленький постамент з мармуру з прізвищами. Прям у дворі.
Папа сказав, що коли був малий, то одного разу бачив таку картину – повз двора йшов чоловік, побачив могилу, раптом зупинився, віддав честь могилі і пройшов повз стройовим шагом. А навколо нікого не було, тобто він це зробив саме для тих мертвих воєнних. І папа оцей момент шани запам‘ятав.
Так от я бажаю від всієї своєї душі, шоб кожний раз, коли хтось побачить могили тих руських, що з 2014 нелегально перетнули кордон України, щоб на їх могили плювали.
Щоб всі вони здохли ганебною, гнилою смертю. Щоб всі ті, хто не здохнув від вибухів і куль, повернулись додому без рук і без ніг, і щоб батьки стидалися своїх інвалідів і бажали їм скоріше вмерти вже, щоб не позорили.
І шоб вони всі дохли від болю і від злиднів.
А коли вмруть – а я ж можу вірити в потойбічне, правда? Так от, а коли вмруть, хай кожної ночі до них приходять козаки-характерники з Савур-могили, хай кожну ніч ці характерники виривають їх кишки і повільно накручують на свої стлівші нігті, видавлюють їм очі та ріжуть на малюсінькі шматочки.
І так кожної ночі.
Без кінця.
Вічність
Пс. Вибачте, що так багато.
Дякую, що дочитали."

Анна, Харків-Київ

File · 2022-08-26
Part of Writings from the War project

"Вчера вечером я впервые за это лето открыла окна. Дерзко так, настежь, во всей квартире, на своем 17-м этаже. Как когда-то, в той, в прошлой жизни.
Несколько лет назад, когда я искала квартиру, то смотрела только те варианты, которые ближек небу.
Помню, риелтор говорила коллеге по телефону: "У меня тут клиентка, она точно внучка Карлсона, десятый этаж ей низковато".
А мне нравится, чтобы много воздуха, чтобы там, где птицы, чтобы видеть любимый город.
Теперь я вижу линию фронта. Вижу, как летят ракеты. Вижу вспышки и пожары. Когда летали истребители, мне казалось я видела лица пилотов..
Жаркое, невыносимо душное харьковское лето. Закрытые, зашторенные, заклеенные скотчем крест-накрест или даже заколоченные фанерой окна.
Совершенно нечем дышать.
Я устала прятаться. От взрывной волны, от осколков, от грохота. Я открыла настежь окна и пустила в дом прохладу вечернего августа. Боже, какой же это кайф.
Долго сидела на балконе, смотрела на потрясающее звездное небо. Никогда в Харькове я не видела столько звезд.
Это был тяжелый день. Наверное, самый тяжелый в моей жизни.
Я провожала маму.
Но в этот день всё было как-то правильно, даже благостно. Без суеты, без перекрёстных процессий, когда два горя встречаются в коридорах или на аллеях.
Не было ничего фальшивого, пафосного, ритуально нарочитого. Прекрасная погода и, такая редкая в городе, тишина.
Мы подвезли маму прямо к центральному входу кардиологии, чтобы отец мог с ней попрощаться.
– У нас так не делают, так непринято, чтобы возле корпуса, – фыркнула недовольная санитарка.
Делают. В нашей семье всегда делают так, как велит сердце, а не приличия.
Я никогда не слышала, как рыдает мой отец.
"Жизнь моя. Душа моя. Ты подарила мне шестьдесят лет счастья. Будь проклята война"
Такая сильная любовь. Такая мощная ненависть.
Мама упала с инсультом через пару минут после взрыва очередной российской ракеты в
соседнем дворе.
И уже не смогла подняться. Никогда.
Да пап, будь проклята война. Прокляты люди, развязавшие её и поддерживающие. Прокляты настолько искренне, что не будет им покоя никогда, не на земле, не на небе.
Я распахнула окна. Я дышала августом и смотрела на звезды.
Полгода войны. Прошла весна – "весна, которой у нас не было".
Заканчивается лето – "лето, которое у нас отобрали".
Через несколько дней наступит осень. Пусть это будет – "осень, которая принесла нам победу"."

Анна, Харьков

File · 2023-01-08
Part of Writings from the War project

Бахмут. Пряма мова: Б.
“Ми вийшли на позицію в жовтні. Нас було восьмеро. Ми зайняли точку в селі біля Бахмуту, в якому на той момент вже не було жодної вцілілої хати. Біля однієї з таких ми зробили вогневу позицію, на якій я безперервно працював протягом 41 дня. Спали в погребі, вдягнуті, не знімаючи взуття, натягнувши на себе два-три спальника.
Щоночі ми відбивали по два штурми росіян. Під час одного зі штурмів ми обнулили вісьмох росіян, одного затрьохсотили, а ще одного взяли в полон.
Це був 26-річний боєць із центральної Росії. Вдягнутий він був у літні штани, в яких було дуже холодно, фіговий радянський шолом, цивільну куртку, яку він десь вкрав уже тут, і якісний бронік. В аптечці у нього – лише два бинти і джгут. В кишенях – іконка і фото дружини. Документів у нього з собою не було. Їжі також. Він був дуже голодний.
Він сказав, що живе в невеличкому селі, де мобілізують абсолютно всіх чоловіків від 18 до 50 років. Його три тижні вчили стріляти, а потім відправили на фронт. А вже тут у перший же день його командири вишикували всіх новоприбулих перед собою і сказали йти на штурм.
Чотири бійця відмовилися і, як сказав полонений, цих відказників одразу розстріляли на очах у всіх. Після цього вже ніхто не відмовлявся. Сам цей полонений потрапив у полон на другий день після приїзду на фронт. Також він додав: якщо би він у ході атаки повернувся назад, то його б застрелили його ж командири.
Поруч із нами була розбомблена хата, а в наступній за нею вже жили росіяни. Між нами було менше ста метрів. Сапери замінували ділянку, що нас розділяла. Але все одно, у ворога була можливість обійти мінне поле. В темний час доби я дуже уважно слухав усі шорохи.
Проте разом зі мою були мужики, які в минулому працювали мінометниками. І в них були великі проблеми зі слухом. Тому я спав по три-чотири години на добу, бо переживав, що хлопці, що зі мною, просто не почують, як до нас тихенько підповзуть.
Траплялося, що зі мною поруч були одні тільки літні мужики, які не могли стріляти. То вони заправляли патрони, а я міняв автомати і постійно відкривав вогонь. Інколи за одну ніч я вистрілював тисячу патронів.
Одного дня до нас привезли молодого хлопця з іншої роти. Він простояв у патрулі приблизно півгодини. Пацан був десь у 20 см від мене. Його зняв снайпер. Прямий у голову. Я так і не встиг із ним познайомитися.
По нас часто працювали снайпери. Тож щоби евакуювати пораненого, доводилося чекати на темряву. Проте був величезний ризик, щоби поранений не стік кров’ю, поки чекає.
Протягом 41-го дня я отримав дві контузії. Коли я звернувся до командування з проханням евакуюватися, то мені сказали залишатися на позиції, тому що не вистачало рук. Пару днів я провалявся у погребі і нічого не міг робити. Постійно боліла голова і нудило. Я приймав якісь таблетки і поступово відновився. Вже на третій день після цього я помалу почав щось робити. Певний час я не чув на ліве вухо і в мене постійно боліли ліва рука і нога.
В останні два дні у мене вже почала закипати психіка. Мені здавалося, що росіяни сунуться просто з усіх боків. Я вирішив для себе, що в полон здаватися не буду. На крайняк постійно тримав під рукою гранату.
Всі ці 41 день я постійно намагався чимось зайнятися, щоби зайве не лізло в голову і не акцентуватися на напрузі: будував укріплення, копав, носив воду, їжу, боєкомплект… Ми тут підтримуємо один одного, як можемо. Намагаємося відволікатися якимись розмовами, щоби дах не поїхав. Ми піздєц, як утомилися. Але у нас немає вибору. Ми стоїмо.”

Антон, 8 січня 2023

File · 2022-03-23
Part of Writings from the War project

"Ідея видряпувапувати малюнки на стінах не нова, їй вже тисячи років, але мені знадобилося 42 роки життя та три тижні війни для того, щоб відкрити для себе чарівний світ недосконалих барельєфів на глині. Натхненням для творчості стали: наявність окопу, глини, гострої палички та лютої ненависті до ворогів. Перші роботи виходили досить грубими, паличка постійно ламалася, то ж я, керуючись технічним прогресом та благами військового часу, примантачив цвях «сотку» до гільзи від 7.62 та зробив стек, яким стало зручніше доробляти деталі. В основу окопноі колекції-виставки лягли давньослов’янські та скандинавськи знаки-обереги, зооморфні символи та фантастичні тварини. Виставка-показ відбувається прямо на бруствері окопа, вхід вільний, виставка триває до першого дощу або до Перемоги, яка, сподіваюся, настане швидше за дощ! Слава Україні! Невсеремось"

Антон, Київ

File · 2022-05-24
Part of Writings from the War project

"«У маркеті біля відділу з іграшками рука тягнеться купити Дарусі чи то дракона чи то одноріжку. І за мить настає усвідомлення, що купить то ти можеш… а от віддать як? Перемоги всім нам. І возз’єднання родин. Mordor must die» Ці золоті слова, варті граніту душ мам і тат, що нині вимушено не бачать власних дітей, написав пару днів тому Ruslan Gorovyi. І я згадав. Згадав, як ми з Andrii Piven розповідали одне одному про виїзд з Києва холодного лютневого ранку, про нюанси шляху, його тривалість, складні моменти. Все було по-різному. Але спільність вражала - і я, і він на кожній… кожній, трясця, нормальній заправці купували нашим дітям іграшки. Будь-які. Дружини може з неповним розумінням на те дивилися, але ми обидва знали, що зовсім скоро настане момент довготривалої розлуки. Так і вийшло. І ще згадав. Що раніше проводив у відділі іграшок супермаркетів з добру годину, вивчаючи та підбираючи кольорові забавки. Тепер оминаю їх десятою дорогою, бо сил немає дивитись на то, шо немає сенсу купляти. А сьогодні Маркові принесли в подарунок оцю тачку. Шоб потім віддав. Кльова, радіокерована. І шо тут сказать… росія має зникнути. Зі своїми дураками і дорогами. Щоб на її місці була величезна пісочниця, куди б ми з Марком приходили гратися. Це було б справедливо, я вважаю. Mordor must die"

Антон, Київ

File · 2022-04-07
Part of Writings from the War project

"Ми терпляче чекали, поки групи зачистки увійдуть у під'їзди, зроблять свою роботу, стомлено повернуться у двори та підуть далі. Терпляче, бо за цією адресою у нас була заявлена евакуація. І те, що в ці темні, насичені смородом будівлі ми входитимемо не перші, як це бувало зазвичай, ми були дуже і дуже раді.
СБУ, поліція, підрозділи ЗСУ - діловиті, наїжачені зброєю і спорядженням, стояли попід стінами розтрощених артилерією багатоповерхівок, під ногами скреготали купи битої цегли, арматура та бите скло.
Палять цигарки, напружено оглядають вікна та дахи, тихенько перешіптуються, а один боєць їсть Снікерс. Дожовує. Жмакає обгортку, відходить від своїх, підходить до сміттярки біля дитячого майданчика і кидає її туди.
Навколо спалені авто, стріляні гільзи, штукатурка, переламаний чергою з БМД ліхтарний стовп, але обгортка опиняється у належному їй місці.
Це було кілька днів тому.
А сьогодні ми бачили, як другий день поспіль сотні ірпінців та киян лопатами та віниками прибирали місто від уламків.
Сотні. Як не тисячі.
З ким, скажіть, ці свині прийшли сюди воювати?
Ми з Andrii -- та Bogdan -- повільно котилися вулицями понівеченого міста, де лише нещодавно зазвичай літали під 80 кілометрів на годину поміж шматками будівель, воронками та купами уламків, і не вірили своїм очам. Всі дороги чисті, прибрані, хоч бери, латай дірки, малюй розмітку та пускай повноцінний трафік.
Ірпінь оживає.
На Романівці майже готова нова повноцінна переправа. Згорілі та понівечені автівки евакуаторами акуратно (тричі підкреслено, бо ми свідки) перевезені за заправку "Синергія" (недалеко від мосту) або ж на вулицю Технологічну (на автостоянку) і всі вони там стоять рядочком, очікуючи на власників.
Забирайте.
Оживає Стоянка. Гореничі. Довколишні котеджні містечка.
Це тішить.
А ще тішить, що нещодавно ми з командою у Вас просили кошти на купівлю буса.
Щоб возити гуманітарку і вивозити людей.
Просили грошей на 1 машину.
Одну.
А по факту у нас тепер їх цілих три.
ТРИ.
Мені здається, що гумор про "скинемось на атомну бомбу та авіаносне ударне угрупування" - це не зовсім жарти.
Шановні, я Вам дуже дякую.
Всі деталі по машинам і їхнім задачам можна почитати в пості у Vlad -- тут --, але, якщо коротко, наша колона поповнилася так:

  1. Білий бус Рено Мастер - приблизно такий само, як той чорний, який нам люб'язно знайшов Kyrylo -- і на якому зазвичай розсікаю я. Бус щойно приїхавши в Київ, відразу завантажився гуманітаркою та помчав на Північний Схід.
  2. Мітсубіші Л200, який значно підсилив наш батальйон і виконує задачі в його інтересах. Росіяни палатимуть від захвату. Буквально.
  3. Джекі-Чан. Колись це був Мітсубіші Паджеро, але тепер це наш милий улюбленець Джекі. Старий, надійний і, здається, абсолютно безсмертний.
    Шановні, я особисто ще раз вам дякую.
    У нас усіх бракне слів.
    Дуже скоро буде ще одне поповнення, про яке Влад повідомить.
    І, так, колона буде розширюватись, бо у фокусі і Схід, і Південь.
    Тому якщо хочете підтримати розвиток матеріальної частини - підтримуйте Криївка Вільних.
    Нам постійно потрібні колеса, соляра, мастила, ремені, дрібний ремонт, ще раз соляра, і знову соляра, і ще соляра.
    Всіх міцно обіймаю.
    Переможемо.
    Піду поїм снікерс."