Showing 10780 results

Архівний опис
5201 results with digital objects Show results with digital objects
File · 2022-04-12
Part of Writings from the War project

“Я Тетяна --, художниця, у минулому галеристка. Усе життя займалася просуванням українського мистецтва. В останні роки повністю присвятила своє життя творчості.
Я була абсолютно щаслива: у мене чудова сім’я, пятеро онуків, я досягла серйозних творчих успіхів. Ми всі були щасливі, але вранці 24 лютого, коли почули звуки перших вибухів, вирішили рятувати наших дітей і внуків. Ми покинули Одесу й три дні і три ночі колесили по Європі, розшукуючи аеропорт, з якого літають літаки, і думаючи про місце, де можна було б зупинитися.
Нас прийняли друзі на Кіпрі, які оплатили нам житло на три місяці. Поки що ми тут і пристрасно мріємо повернутися назад. У нас немає нічого – ні дому, ні колишнього життя. Найголовніше, що наші діти в безпеці.
Але я вирішила не брати на себе роль жертви. Я художник, і ніхто не може забрати цього в мене.
Не знаючи, що чекає нас попереду, ми купили полотна й фарби, і я працюю. Якщо раніше у своїх роботах я малювала красу навколишнього світу, то тепер я стала «слугою народу» і втілюю на полотні наш спільний нестерпний біль від біди, що увірвалася в наше життя.”
🖊 📸 Тетяна --

File · 2022-04-11
Part of Writings from the War project

“Про підтримку Польщі я пишу постійно. Тепер про Японію.
Університет Фокуоки прийняв рішення прийняти у себе студентів, які вивчають японську. Маша серед них.
7 квітня почався навчальний рік. Донечка розповідає, якщо на вулиці зупиняєшся і намагаєшся зорієнтуватись, одразу підходять люди і питають, чим допомогти, а коли узнають, що з України, то дуже співпереживають і кажуть слова підтримки.
Під постом фото скриньки в магазині, куди можна покласти гроші, які відправляють на потреби українців. Марія каже, що такі скриньки всюди, і люди постійно залишають в них гроші.
Японці надзвичайно ввічливі і привітні, легко знайомляться, разом проводять час, пропонують сфоткати на полароїд і дарують світлини, навіть, якщо поспілкувалися декілька хвилин.
Перше фото під постом зробив фотограф - він ходив по пляжу, знімав природу і людей. І Машу сфотографував.”

File · 2022-03-15
Part of Writings from the War project

"Сьогодні їздили з Елісеем вперше від початку війни в місто і він побачив пости, мішки з піском, шини, бетонні блоки та наших Солдат. Потім походив з нами по магазинах і побачив що кругом пусті полиці. Спитав де поділись всі цукерки та желатинові черв’ячки які він так любить і завжди їх купував… А коли їхали назад додому спитав:
мам. Це і є війна?
так…
мам… я тепер навіть це слово вслух говорити не хочу…..
яке слово, Єлісейка?
Він притих, притулився до мене і прошепотів мені на вухо: «росія….»
😩😩😩😩😩😩😩😩😩
PS: на фото ми всі разом ліпимо вареники нашим хлопцям…
Молимося та допомагаємо нашим Захистникам! Віримо в перемогу!!! В те що настане мир і будуть цукерки, желатинові черв’ячки….
🙏🙏🙏🙏🙏🙏🙏🙏"

File · 2022-04-12
Part of Writings from the War project

"Смотрю на фото и видео Мариуполя бесконечно.
Вот эти обгоревшие камни - моя школа, а это – 27я, куда меня не отправили, чтоб не бегать через дорогу. Но мы всё равно бегали на ту сторону в кулинарию за плетенками. А Галина Михайловна опиралась пальцами на первую парту и говорила: «Тааак. Четвёртый-Г!», а дальше что-то про обалдуев и где она так нагрешила, что ей достался наш самый обалдуйский класс. Кстати, она выжила и эвакуировалась. Ее соседям повезло меньше – шесть человек не стало в один момент.
Вот 55й дом, обугленный, черный, с пустыми глазницами окон, 53й, где до сих пор выживает моя учительница украинского, а вот 51й - с прилётом в крышу и в торец. Вы там, наверное, искали нацистов, «братики», но по итогу где-то под завалами девятого этажа лежат четверо из семерых детей многодетной семьи, а на восьмом – моя одноклассница Юля и ее собака. Чуть ниже – одинокий почти неходячий старик, которого приходил кормить племянник, а теперь никто не придет. И сколько таких стариков там сейчас?
На наших дачах на 23м, откуда вы начали свой «освободительный» вояж, сейчас цветут абрикосы, и умирает не раскопанный с зимовки виноград. А еще там целый табун кошек, которых кормил Саша на свою пенсию. Но теперь нет ни мостика, чтоб туда пройти, ни корма для кошек, а есть ли еще Саша – неизвестно. Это были нацистские кошки, наверное, их стоило освободить от того минимума, что выпал на долю ничейной кошки с околиц Мариуполя.
Живой, современный, богатый город еще полтора месяца назад, где сейчас пытаются выжить люди, стоя целыми днями за гуманитаркой и часто возвращаясь без неё в холодную квартиру без окон. Люди, освобожденные от зарплат, еды, воды, медицины и возможности вырваться из ваших крепких артиллерийских объятий.
Дворы с ландшафтным дизайном, с новыми детскими площадками и беседками превратились в кладбища, троллейбусы с кондиционерами разбиты, а недавно отреставрированный городской пляж заминирован целой кучей братской любви, разрывающей в клочья.
А когда потеплеет, Мариуполь начнёт пахнуть. Нет, не морем и даже не заводами: горами мусора, нечистот и телами людей, которые лежат в руинах своих квартир.
Весь ваш ёбаный русский мир пахнет именно так.
Вы – реальная нечисть, которая не несёт ничего кроме смерти и дерьма. «Высокоморальные» наследники Достоевского и Толстого, насилующие детей и стреляющие в голову связанным людям….
Сидя на немецких машинах и одетые в итальянские костюмы, российская илитка годами рассказывала много интересного про нашу жизнь под «игом нацизма», но ни разу не сказала, почему итальянцы не ездят на шопинг в Рязань, а немцы не стоят в очереди за шедеврами русского автопрома.
Лицемерное, дешевое, напыщенное быдло, бесконтрольно размножающаяся патогенная фауна, инфекция этого мира. Если бы наша ненависть могла убивать, там не выжил бы никто.
Я не склонна к мистическому мышлению, у меня нет интуиции, предчувствий, мне не снятся вещие сны и не приходят откровения, я не гадаю на картах и не верю в гороскоп. Но почему-то я совершенно точно знаю: рано или поздно орда с востока перестанет жить и я приеду ДОМОЙ.
Я прыгну в новенький хрустящий троллейбус с кондиционером, доеду до судоремонтного и зароюсь пальцами в прибой. Чтобы сверху чайки, снизу море, а в голове бесконечно крутилось: «Вы сдохли, твари, а мы – нет!»"

File · 2022-03-24
Part of Writings from the War project

"Кто не в курсе, так вот - Ирпень почти полностью освободили. Ещё пару дней после диких боев бегали и ловили орков, но сегодня даже впервые за все время привезли хлеб в мамин совсем отрезанный от жизни район.
Вы помните, да?, что они живут много недель без света, газа, отопления, черпая воду из колодца и под постоянную бомбежку в подвале? И что соседа убило, у которого генератор, что они в окружении были вообще от любой возможности даже подумать о том, чтобы можно было вырваться… помните?
Я сегодня, рассматривая первые седые волосы в зеркало, четко решила: надо во что бы то ни было уговорить маму и тетку выйти по коридору при первой же возможности.
Мама, слушай, как только получится - выходите! Уходите оттуда! Прошу тебя, умоляю!
Пауза на триста тактов, за время которой я решила, что связь опять заглушили.
И тут раздаётся в трубке:
--- Наталочка, мы не выйдем. Мы не можем.
Всё. Мне плохо. Чувствую дрожь в коленях и как перехватывает горло. Спрашиваю хрипло, ожидая услышать самое страшное:
--- Мама, почему??
Ответ достоин новой пряди моих седых волос:
--- Наташа, мы уже ПОСЕЯЛИ ПОМИДОРЫ."

File · 2022-04-03
Part of Writings from the War project

"Будь ласка, не стріляйте наших собак.
Господь з вами!
Орки теж обіцяли не вбивати, а перебили у селі майже всіх. Моїх двох. Зайшли у двір і перестріляли. Білий тільки втік. Зустрінете великого білого - не вбивайте.
Трупи собак, калюжі крові, спалені машини, розвалені хати - кого цим зараз здивуєш. Лісосмуга вся у подарунках. Розтяжки поставлені наспіх, але їх багато. Все нафаршироване залізом, городи засипані уламками.
На землі чорно-білі фотографії. Чиїсь спогади з сімдесятих або ранніх вісімдесятих. Хочеться все це зібрати і віддати власникам. Але часу немає, та і де шукати власників? Від їхнього будинку мало що залишилося. Лише ці фотографії, що розлетілися вулицею.
Подвір‘я розвалені і оголені, ніби білована дичина. Ідеш і безсоромно роздивляєшся залишки чужого затишку. Немає більше затишку. Нічого немає. Все вмерло. Все випарувалося. Всюди темно.
У тих, хто залишився, в очах понура злість. Виходять з осель, щось розповідають. Їм дуже хочеться щось розказати. Але слухати їх немає часу.
Старші жінки одразу починають плакати.
Хулі, я теж плачу, від чого одразу ж запотівають окуляри. Відвертаюся, щоб свої не побачили.
Деякі хати впізнаю, бо стільки разів тут проїжджав. Але все змінилося. Тепер місцевість пізнаватимуть за воєнними шрамами. Наша топоніміка зміниться. Біля того танку, за російськими окопами, там де стояла хата баби Ніни…
Спочатку я думав, що я надто черствий для цієї війни. Тепер думаю, що надто вразливий."

File · 2022-04-01
Part of Writings from the War project

"Бро, вони це зробили”, - мій друг подзвонив мені о 6 ранку. Поруч з моїм ліжком вже два тижні стояв рюкзак, у який перед сном я збирала всі важливі речі. Нам постійно казали, що в нас є щось накшталт 48 годин. Але прогноз змінювався. І я йшла робити манікюр, танцювати латину і плавати. Того ранку я подивилася в вікно і подумала: «Шкода, що моє таке прекрасне життя закінчилося. І не знати, коли воно повернеться»
18 лютого я ще була в прикордонних з Росією селах на Чернігівщині. Була на пункті пропуску Сеньківка. Спілкувалася з місцевими. Вони пригощали мене яблуками. Хоча й боялися виходити надвір зі своїх хат.
22 лютого я ще була в своєму Чернігові. Їла свої улюблені хінкалі з сиром і часником. Пила пиво. І ходила гуляти містом. А ще зробила всі електронні копії і дублікати ключів від київської квартири. Захопила з собою кілька фото батьків. Мама проводила мене на автобус. Ми обійнялися і вона сказала: “Ми ще побачимося. Я тобі обіцяю”. А потім я майже всю дорогу плакала: “Можливо, потрібно забрати її з собою? Але всі кажуть - потрібно поважати вибір іншої людини. І це теж - вибір”.
23 лютого ввечері було моє останнє тренування в басейні. І я ніяк не могла сконцентруватися.
--- Думаєте про роботу?
--- Думаю, що завтра почнеться війна.
Тренер засміявся.
--- Але, принаймні, якщо дуже треба буде, то я зможу переплисти Дніпро з лівого на правий берег.
--- Якщо дуже треба буде, зможете. Головне - зняти чоботи. Але війни не буде, бо ви ще не навчилися правильно стрибати з висоти.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо як можна було туди не приїхати, Боже? Це ж лише дві години від Києва. Це ж зовсім поруч. Це - ідеальне місто на вікенд.
І вони приїздили.
Ми сиділи на траві в парку на Зеленій сцені. Ми сиділи на плетених з лози меблях на дачі і їли вареники з чорницями моєї бабусі. Ми брали пиво і сиділи по зйомних хатах, думали про те, як будемо писати історії про людей. Ми брали вино і сиділи на пляжі, дивилися на Десну. Я говорила їм: “У нас класний пляж, приїздіть влітку, можна буде купатися”. Ми сиділи і слухали джаз в тому дворі біля філармонії. І слухали того пацана в парку Хмельницького. Ми сиділи з піцою в тому лісочку біля мого будинку. Там, де зараз ховають людей. А ще ми купляли квіти біля Макдональдзу. Півонії чи айстри. Я навіть фото забувала робити. Так буває, коли тобі кльово.
Коли ми з другом говорили про можливу війну, ми трохи розраджували себе: “У кого нічого немає, тому і втрачати нічого”. Немає житла, немає дітей, немає машини. Хто я? Я ж просто людина, яка роками знімає куток в іншому місті. Яка інколи навідується додому. Немає чого втрачати мені.
Я помилялася.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо я його люблю. І останні кілька років ця любов лише зростала.
Мені дорога кожна вибита шибка цього міста. Кожна людина, яка в ньому залишилася. Кожен сантиметр тієї бруківки на валу, яка мені так не подобалася насправді.
Бо там - могила мого батька. І там від вибухів ховається моя бабуся, шкарпетки якої я вам тут продавала нещодавно.
І там ми всі з вами були. Ми дихали.
Мені не довелося перепливати Дніпро. Я сіла в евакуаційний поїзд. Але мені здається, що насправді я затримала дихання і стрибнула в прірву.
Я готувалася до війни, але вона почалася раніше, ніж я навчилася стрибати.
Пообіцяйте мені, що ви приїдете в Чернігів.
Коли я знову вдихну.
Коли моє місто випливе."

File · 2022-04-03
Part of Writings from the War project

"--- А ви чого мовчите? – спитав французький журналіст ще у Львові. Нас було четверо українських письменників, інтерв'ю велося англійською.
--- Мій досвід – дуже приватний. Я рятувала дитину.
Мій досвід маленький.
Це те, про що думаю всі ці дні, читаючи всі новини з Київщини. Поки наших сусідів убивали, катували, грабували (і це більше не кліше зі шкільної літератури), поки заміновували затишний садок моїх батьків, я мала свій дуже приватний досвід.
Я вивезла дитину на третій день.
Досі перед очима – повідомлення, якими мене витягували з Києва: "Головне, щоб дитина не бачила найстрашнішого".
Якщо чесно, важко було уявити це найстрашніше. Навіть знаючи історію України, і що ця війна повторюється, а злочини рашистів ходять по колу, це все дуже складно уявити людині, яка все життя мислила на творення.
Усі роки ми, українці, звикли відбудовувати свої хатинки й садки, свою культуру, своє все. А в цей час "сусіди" готувалися до нового "розкуркулення", бо хтось посмів жити краще, багатше за них, щасливіше.
Мій досвід маленький, бо я вчасно виїхала. Вхопила дитину, обійняла коханого чоловіка й застрибнула в потяг, що відвіз нас подалі від смерті.
Але річ у тім, що ця війна тепер – це наш спільний досвід. І все це вміщається в кожному й кожній із нас. Я стаю буфером, що зберігає пам'ять для своєї дитини. Щоб розказати, коли прийде час. Щоб не забувати.
Я з Київщини.
Щодня я дивлюся фото і відео знищених будинків, убитих колег, сусідів і знайомих моїх батьків. Учителів і сільських активістів, уся вина яких була просто в тім, що вони – українці.
Мій досвід маленький.
Але я – з Київщини."

Катерина, 198-25-04
File · 2022-04-01
Part of Writings from the War project

"День 37 UA
Сусід Володя. Казав колись мій дідо: обирай не хату, обирай сусідів! вкотре переконуюся, які золоті слова, воїстину.
Повертаючись вранці з укриття біля дому свого Міста N застаємо з донькою без перебільшення епічну картину, яка просто має бути у нашій пам’яті.
На пустому (!) перехресті на асфальтованій дорозі наша техніка (не скажу яка), втратила гусеничку.
Це була перша у колоні одиниця, відповідно, стала вся колона. Дощ. На кожній машині Наші.
Людей нема. Але ніт! Вони раптом є! Тут же, як у кліпі чи уяві, чи сні відбувається миттєва зміна активностей і картин:
Кліп очима раз: мій всюдисущий за останній місяць сусід Володя вже розрулює на перехресті двіж машин, звільняє зону доступу до гусениці.
Кліп два: вжууух – хтозна-звідки біжать дядьки і домкратять об’єкт, а Володя вже тягне ящик із металевим клепанням і кусками (!), реально кусками іншої гусениці (бо у хазяйстві має бути всьо!)
Кліп три: звідкілясь взялися хлопці-підлітки, стрибають біля колони і роздають солдатам коробки піци. Жіночка з термосом чаю передає стаканчики і лимон! Бабуся у бордовій хустці віку як верба біля річки роздає снікерси, банани і цукерки. Ще дві жінки розносять бігом між машинами клейончаті дощовики, сині і зелені і враз колона ярчіє, пахне чаєм, піцою, і потужною теплотою до Наших Воїнів, які не встигають реагувать і чути «та дякую, тьотю, ми не голодні!», але тьотя строго приказує «ану атставіть! Беріть! Солдат їсть - служба йдьот, бистро жуйте, поки тепле!»
Кліп чотири: Володя командує «ану придерж, ану клепони отуто, ану осюди-во, ану ще давай разок для прохвілактікі! О, воно, оце діло! Ану давай на рраз-два!»
І все це несеться в робиться так мурашино-одночасно, раптом, несподівано, в дощ і доладу, що я стою у цьому уповільненому часі, дивлюся на свою завмерлу доньку, яка то все вбирає очима і радісно стрибає «мам, поладнали, ура!! дивися, прокрутка є бачиш!?»
Старший суворий чоловік у колоні тисне Володі руку: батя, ну ти дайош! Виручив, брат!
Володя скромно «та, ділов там! Воюйте!» обіймаються, колона рушає, Бабуся хрестить їх у спину, дядьки кричать «Слава Україні!», Володя мовчки витирає руки, люди ще стоять на мосту і так це все так раптом буденно і прекрасно, що дощ раптом стає і не дощ, а сльози радості і пісня у голові голосом малого хлопченяти з інету "а ми тууую червону калину підіймеемооо...." ще довго у голові...
Ми непереможні. Все Є Україна. Люди це і є Україна"

File · 2022-03-21
Part of Writings from the War project

"Вчора в 2 годни ночі я їла крабовий салат.
Я їла його сидячи прямо на долівці в коридорі. Не відчуваючи смаку, але з великою необхідністю їсти. Моє тіло вимагало їжі. Не припинялась сирена, горіло за вікном, а моя тітка ходила по битому склу.
Я їла, жувала, ковтала. Без наповнення і насичення. Я прощалась з місцем, де було прикольно сидіти біля величезних панорамних вікон і дивитись на високе небо, пити каву, або їсти салат Очеано з "Салатерії". Там було декілька прикормлених магазинчиків, де продавчині посміхались і пропонували "новинки". Був медитативний English Homе, де під час акцій 3 за ціною 2-х я чаклувала над керамічними горщиками для квітів, вазочками та покривалами, намагаючись впевнити себе, що 6 за ціною 4 це також вигідно. Там були випадкові і призначені зустрічі. Там майже рік був мій спортзал і басейн. Саме туди я пішла "на променад" після першого жорсткого карантину.
Ранком ми збирали скло. Оцінювали здатність архитектурної споруди утримувати родинне тепло і стримувати рикошети руzzкої любові. Фіксували рештки вікон і ставили чергову зарубку на дереві спогадів, щоб потім, колись, пройтись по ній пальцем і згадати смак крабового салату на долівці в коридорі в 2 часа ночі під акомпанімент сирени...
Ввечері без сил їхала додому.
Перше коло на в'їзді на Виноградар.
І тут я в черговий раз відчула шкірою, що таке той самий герць!
Похований вчора під крабовий салат торговий центр новорічно сяяв серед темного кварталу. Сяяли і мерехтіли навіть деревця на парковці.
Розстріляний, але не переможений.
Танцюючий і сяючий.
Знехтувавший морок і смерть.
Щоб, поки він танцює, ми усвідомлювали свою силу і волю."

File · 2022-03-08
Part of Writings from the War project

"Вчора був день маленьких і великих радощів.
Відчути їх в повній мірі нема сил, але ми намагаємось.
Я купила нові колготи)
І шапку! У мене весь цей час не було шапки і як же було холодно... Забрала останню, з вітрини, досі не можу повністю відшкрябати з неї цінник в 90 грн, але це найкраща шапка, що в мене колись була) я в ній схожа на сардельку.
Тарас вперше за час війни гуляв. На дитячому майданчику. Ще й з братами. Як же він цього чекав... Сказати, що він був щасливий - не сказати нічого.
Я пила каву. Із кав'ярні. Смачну. Почалась повітряна тривога, довелося бігти в укриття, але переживати її з кавою виявляється набагато легше.
І найбільша радість дня - батьки чоловіка теж вирвались з того пекла.
Тут так багато почуттів, що писати нормально поки неможливо.
Зараз головна задача - відновити рівне глибоке дихання і сон. З цим поки погано. Але нічого. Все буде.
Нас прихистила абсолютно чарівна бабуся. Сподіваюся, зможу написати про неї окремо.
Дякую всім добрим людям за підтримку. Це дуже несподівано, приємно, цінно і ніяково..."

Наталія, 150-26-05
File · 2022-04-12
Part of Writings from the War project

"#свежее_сдежурства
Телефонный звонок раздался невовремя.
Я была в стерильных перчатках, осматривая скандальную пациентку, да ещё и в присутствии её, не менее скандального, мужа.
Обычно, я перезваниваю потом, но тут почему-то захотелось ответить сразу.
— Наталия Владимировна! Я знаю, что Вы работаете! Уже два месяца прошло, представляете? — очень счастливый, необычно счастливый голос раздавался в телефоне, — Я уже должна к Вам приехать на осмотр. Когда можно? И девочки мои со мной приедут. Оставить не с кем, хотя они уже совсем взрослые. И сейчас, разница в весе между ними всего лишь пятьсот грамм! Представляете, какие мы молодцы!
Я не помнила вообще ничего из того, что было два месяца назад.
Ничего!
Все мои воспоминания и вся моя жизнь закончилась и началась заново, одновременно, двадцать четвёртого февраля….
И вдруг, впервые после начала войны, у меня в голове заиграла музыка. И не просто музыка, а мой любимый Моцарт. Взвились торжественно отрывистые звуки скрипок в Маленькой ночной серенаде и я, вдруг, вспомнив … заплакала.
Видя недоуменные лица пациентов напротив, мне пришлось очень тихо сказать:
— В начале февраля я оперировала беременную с двойней. Родились две недоношенные девочки. Одна из сестричек была на целых полтора килограмма меньше другой. Мы их долго выхаживали. А выписали маму с малышками из роддома двадцать третьего февраля, днём.
И вот… Она хочет сегодня приехать ко мне на осмотр….
С двумя маленькими девочками, одна из которых уже хорошо набирает вес.
Мужчина нахмурился и посмотрел на меня с удивлением:
— Это что же получается. Эта женщина… С двумя маленькими недоношенными девочками… Она ведь даже вещи не успела распаковать дома, как следует, двадцать третьего…
И они никуда не уехали… Они остались здесь…..Они уже даже выросли здесь, — он вдруг очень искренне и счастливо улыбнулся, — А Вы можете передать им от нашей семьи огромный привет и самые тёплые пожелания?
Скрипки уже играли менее отрывисто, нежно, но ещё более торжественно и оптимистично.
Пациентка и её муж уходили, договорившись про следующий приём.
И они уже были не скандальные, а просто немного нервные и взвинченные. Возможно, как мы все сейчас.
Мне показалось, что я действительно спрятала в кармашек своего костюма самые тёплые пожелания от незнакомых людей двум маленьким двухмесячным девочкам, которые растут и набирают вес, несмотря на бомбёжки, воздушные тревоги и страх взрослых людей вокруг.
А ещё, я подумала о том, что нас всех объединяет.
Нас объединяет жизнь, сопереживание и любовь к друг другу, потому что мы все украинцы. А это дорогого стоит.
Вернее не так.
Это вообще нельзя купить.
Просто нужно дышать эти воздухом…
Дышать… Вместе с двумя маленькими недоношенными девочками.
Дышать воздухом Украины."

File · 2022-03-11
Part of Writings from the War project

"Мечтала доехать до Молдовы и вырубится на сутки, но у нашей с Лукой пошатнувшейся психики другие планы. Все ночь ловила Луку, который подрывался вниз по лестнице каждый раз когда из за окна был слышан хоть какой-то шум. А мой мозг, всю ночь мне зачем-то выдавал эпизоды которые я так хочу навсегда удалить из головы. Мои кошмары, которые, я знаю, крутятся в головах всех матерей которые переживают этот ад. Читайте, особенно те, кто в рашке, или те у кого транслируют до сих пор фашистские каналы.

  1. «мама, за что они нас убивают??!!»
    кричал Лука лежа лицом в пол под лестницей, вцепившись в мою руку так что у меня до сих пор вся рука в кровавых ссадинах. В это время над нашим домом творился пиздец. Звуки запуска градов, десятки в минуту, звуки падающих где-то неподалеку ракет, ужасные, страшные звуки МИГ-ов прямо над нашей крышей.
    На 4 день мы с Дашкой, которая 4 дня!! не вылезала из под бетонной лестницы со своим годовалым Тимошей, так вот мы признались друг другу в том что у нас крутилась одна и та же мысль: «Ну значит все. Ну значит вот так. Ну и х*й с ним, главное чтобы сразу и не больно.» Меня успокаивали тогда слова старого соседа нашего, Ивана Ивановича, который заходил к нам иногда и говорил: девчата, радуйтесь что вы слышите ракеты. Потому что если она прилетит к вам, вы ее не услышите.
  2. «Дядя, пожалуйста, не забирайте мою маму»
    услышала с заднего сиденья, где сидел Лука, когда бурят-якут ткнул в меня автоматом и приказал выйти из машины.
    9 марта мы поняли что нас никто не будет вывозить в ближайшее, и мы с Дашей вышли на улицу и договорились что едем. Без плана, по дороге разберемся (это какое же отчаяннее было у нас на тот момент, если мы на это решились, хз).
    Мы ехали-ехали, и через мин 20 заехали в какой-то лес. Посреди дороги лежали пару сосен. Мы выбежали из машин и начали их двигать, но тут Андрей заорал в трубку: «Неееет!!! Не трогайте, они 100% заминированы!!!»
    Мы решили проехать лесом. Андрей: «блять, нет, они минируют такие ловушки». Впереди нас ехала старая волга с 2 мужиками, и мы, ничего им не сказав про мины, сказали ехать вперед, а мы за ними. Подло? Да. Но это единственная машина без детей и женщин. Мы поехали за ними, и попались в ловушку. В лесу нас встретили 8 солдат с автоматами. Буряты-якуты, один только со славянской внешностью. Моя машина была где-то посередины колонны в 7 машин. Я краем глаза смотрела в зеркало что они делают с первыми машинами. Вытаскивали водителей и мужчин, отбирали телефоны и силой разбивали их об дорогу. Я помню что быстро начала удалять все из телефона: телеграм, фб, фото и видео. В последнюю сек втолкнула телефон под сиденье.
    «Ты, выходи из машины». В это момент Лука завопил: Дядя, пожалуйста, не забирайте мою маму. На что бурят ему: «эй, ты же мужик, ты чё, не бойся, я ничего вам не сделаю. Сейчас я покажу вам дорогу и вы спасетесь. Ой, а что это у тебя за балонка, можно поглажу?. На разворот и езжайте обратно». Они развернули нас прямиком на Житомирскую трассу, в самый треш. В смерть, которую хз как нам удалось избежать.
  3. «Маааам только не в этот огонь и дым, не заезжай туда пожалуйста, мне страшно, маааам!»
    из леса мы выехали на Житомирскую трассу, куда нельзя было выезжать ни в коем случае. Первое что я увидела - поперек дороги наполовину обгоревшая машина лекговая, полностью обстреленая. Люди не успели выбежать. Ребенок на заднем сиденье(((((( не знаю как это развидеть. Таких машин по трассе десятки. Десятки!!! Кто-то успел выбежать и лежал возле машины, кто-то нет. Попросила Луку смотреть вниз и успокаивать Оди, чтобы он этого всего не видел. Через 2 минуты, из черной глыбы дыма на нас выехало 2 танка. Дуло было направлены на наши машины, чуть приподняты вверх. Мы остановились, я зажмурила по-моему глаза и услашала как они проехали мимо нас. Дальше, по газам.
  4. У нас заканчивалась еда от слова совсем. Я размешала муку с водой и испекла лепешки. Бляха, какие они вкусные! Детям по 2. Нам по одной.
    – мам, а можно мне еще одну, пожалуйста!
    – нет.
    – но там еще есть парочку, ну хоть половинку.
    – нет, это на утро.
    – теть Лена, можно мне пожалуйста еще кусочек?
    – Ромка, Лука, нет. Завтра.
    Да, именно так. Как забыть?
    Даже вашим детям, путинские твари, я не пожелаю пережить то, что пережили наши дети. Хотя если бы вы через это прошли, возможно вы бы начали что-то делать."
    Лена, Киев
File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"Воєнні записки з мирного краю... Земля Нескоренних і мужніх, вірних і щирих, згуртованих і відкритих, як ніколи раніше до цього, людей... Ішов 22-й день війни... Нарешті зібралася з силами та знайшла час, щоб написати про 22 дні свого “нового життя” — скоріше не життя, а”проживання” в безкінечному очікуванні того, що нарешті “це” скінчиться, очікуванні почути такі бажані слова з уст нашого Президента про перемогу, очікуванні, що ми прокинемося зранку всі разом у своїй квартирі від лагідного проміння сонця на заспаних обличчях і не будемо прислухатися, що зараз щось прогримить за вікном... Дасть Бог — і це настане! Але спочатку хочу написати про все з самого початку. А починалося все з новин. І хоч наша сім’я та моє близьке оточення не було зацікавлене політикою, а по ТВ якщо і транслювалося щось у нас дома, то це були фільми, мульти чи пізнавальні передачі. Все ж таки іноді ми дивилися і новини. От саме з них заговорили про дивні “навчання” сусідніх “небратніх” народів. Тоді дзвінок від тата з Конотопу, що розташований поближче до цих сусідів і новина про те, що на навчання стягнуті військові резерви з-за Уралу. Пазли в моїй голові почали викладати думку про те, що це не спроста і потрібно приймати якісь дії. Скоріше всього в підсвідомості спрацював материнський інстинкт “я маю підготуватися, щоб не бути в повному розпачі перед очима сина”. І в мирні та спокійні дні я невимушено зробила перший крок — закупила продукти з тривалим терміном зберігання та завезла в заміський дачний будиночок, при цьому собі повторивши “нічого не мало б статися, але скоро ж весна і це все згодиться, коли будемо туди приїжджати на вихідних”. Далі ходила на роботу, поверталася додому, занурюючись в хатні клопоти, займалася вихованням сина, але новини вмикала вже частіше — просто так, щоб “знати, що в світі робиться”, як казали мої предки. І в перервах цього звичного життя, коли з’явилася вільна хвилина я зробила другий крок — оглянула своє помешкання і задумалася, що ж з матеріальних речей було б для мене цінним, що я хотіла б зберегти, як не для себе, то для нащадків? Подумала і викинула думку з голови, але знову щось торувало в моїй голові, що варто було б “щось робити”. Ось так мої родинні альбоми, вишиванки, сімейна реліквія у вигляді скляної кулі з дутого скла, що передавалася по роду для найменшої доньки в сім’ї від моєї прабабці точно (до того не відомо звідки вона взялася), молитовника та євангелії на щодень — все спакувалося в валізу і під виглядом “потрібно завезти їду собачкам на дачу” вирушила в заміський будиночок. А далі знову тиждень звичного життя з незвичним відчуттям тривоги після переглянутих порад щодо складання тривожної валізи. “Ні, вона нам не пригодиться” — ширяло в моїх думках. Не буду я її спаковувати....але все таки завезу трохи теплих речей на дачу — нехай там побудуть про всяк випадок. Повезла, а сама собі сказала, що і так шафи забиті — треба розвантажити. Ну а далі прийшла черга і “тривожної валізи” — складу, мені ж нічого складного в цьому не має, нехай стоїть собі тихенько в шафі за одягом їсти ж не просить. Все згідно порад з преси: змінний теплий одяг та шкарпетки, всі документи, трохи готівки, невеличка аптечка, засоби гігієни, голка-нитки-ножиці, свічка з сірниками та ліхтарик, запасна зарядка до телефону, книжечка для малечі і трошки сухої їжі, бутилочка води. Ось так собі стояло все сховане в шафі, а ми далі продовжували жити, чуючи звідусіль різні розмови про війну: і в кожного своя думка, хтось довіряв “дружнім братським народам”, хтось неминуче передбачував воєнні дії. Але мабуть ніхто і уявити тоді не міг собі про те, що може відбуватися на нашій земельці — ВІЛЬНІЙ земельці, за яку століттями боролися наші предки. У такий чудовий час ми жили: кордони були, але вони були відкритими для українців, ми могли дозволити собі подорожувати де завгодно кожен відповідно до свого бюджету, розумні сини та дочки нашого народу могли влаштуватися на роботу за межами нашої держави, нас сприймав увесь цивілізований світ. І в тих країнах, в яких мені в свої не повні 40 років довелося побувати, українців поважали. Так, не все так хороше було в нашій країні, були і міграції населення в пошуках кращої долі за кордоном, були революції, було невдоволення владою чи рівнем життя.... Сьогодні розумієш, наскільки ми були щасливі, бо був МИР! Маленьке слово, з таким безмежним змістом сьогодні для кожного українця і не тільки... Останній тиждень мирного життя у нас запам’ятався польотами — літаки щоночі розсікали нічне небо, завдаючи нам незручності у вигляді безсоння і усвідомлення загрози та небезпеки. В переддень початку війни чомусь схотілося нічого не робити, завантаживши сімейний фільм на дитячу тематику, наша сім’я відчула гостру необхідність заполонити диван і притиснувшись один до одного з купою смаколиків, насолоджуватися часом і можливістю побути разом. І фільм хороший, і спокій в хаті, і невимушений дитячий сміх від деяких епізодів, а потім і щирі сльози, бо “мишок жалко”.... мало б бути хороше і спокійно, а мій “материнський інстинкт збереження” знову “увімкнувся” та не дає мені спокою... Встаю тихенько, пробираюся до спальні і... збираю кожному рюкзачки: дитині - з забавками, книгами та печеньками, чоловіку — з речами (тихенько, щоб не бачив, бо вже підсміхувався, що мама панікер, який задумав вивезти “усю квартиру з квартири на дачу”), кожному по бутилочці води. Поховала все і до сну. Тільки не було спокійного сну тієї ночі, літаки гуділи, а в голові передчуття, що щось не так, дзвінок від мами під ранок “ Таня, війна почалася. Уже стріляють...” Фатальний ранок.... Як мантру повторюю слова “Спокійно. Без паніки”. Чоловік у телевізорі. Дитя до останнього не будим. Тривожно та швидко згрібаю усі продукти, потрібні речі, кроличка — її також не забути, рибам корм, вазони підлити. Сміття забрати....Боже до чого це все зараз...треба, все буде нормально. Спокійно. Без паніки. Вибух....ще і ще. Швидко перекриваємо газ/воду, відтягуємо від вікон все подалі, зашторили. Пора будити дитину, а він і сам бідненький схопився зі словами війна, сльози, плач... Бабах - такий, що вікна затрусилися — “аеропорт” єдине слово. А сину мама, як і завжди, мусить щось сказати заспокійливе: - “Не лякайся, це лопнула шина на автомобілі, що проїжджав під вікнами”....дорослий, 6,5 років, уже дорослий... - “Мамо ні, колесо так не бабахкає голосно. Це бомба! Нас бомблять!” - “Ні сину, людей не бомблять, це підірвали заправку, що поруч” - ”А для чого?” - “Щоб ніхто не міг заправитися і покинути місто” - “А в тебе ж повний бак, мамо? І в тата також? Ти ж усе знала, ти готувалася, ти заправила наперед багато бензину в нашу Сьюзі”. Без відповіді, скоріше сам себе почав заспокоювати цими словами. А до мене: -”Що з нами буде? Ми помремо?” - “Ні синочку, ми виїдемо на дачу, там спокійно” - “Дійсно мамо, як добре, що ми маємо дачу. Що ми встигли її побудувати самі”. Ввімкнулися сирени, дитячий плач уже не стримати та й не було коли. Чоловік просить не повертати голову і не дивитися наліво. “Тарасику, все гаразд я знаю, це аеропорт. Я сильна, я не боюся. Все буде добре! Вези маму і сина, а я на роботу...” Швиденько наплічники на плечі і швидка евакуація до авто. Під рев сирен, прощаюся з переляканою до краю мамою (її очі в сльозах були мабуть ще більш безпорадні чим у мого сина). Не стрималася....прикрикнула “ніяких сліз з Вами дитя. Все буде добре” (пробач мамусю). І найдорожчі слова сина “Мамо, бережи себе!” - от цим я була вражена, слів вимовити не змогла ніяких окрім “Люблю тебе” і стоп’ятсотий раз “Все буде добре”. Ще раз повторила про себе “Дорослий” і помчала в гараж за автівкою. А чоловік вдогін кричить, що не відпустить саму, що завезе на роботу і повернеться, щоб забрати і вивести мене до сина....та де там, хіба мене колись можна було “переперти”, як завжди він любив казати. Я маю бути тут і він це розумів, знаючи мою відданість роботі та любові до свої хлопців (колег). Поцілунок від чоловіка, мамине благословіння хрестом мені вслід ( у дзеркалі це було видно). Молитва на устах і я спокійна наскільки це можливо. Вибухи стихли, сирени ще волають, затори, а я на мості, де так гарно видно стовпи чоренного диму зі сторони аеропорту — “Суки!”. Необдумані вчинки переляканих водіїв, сигнали звідусіль, а я спокійна, на диво. Пропускаю тих, хто не має змоги себе заспокоїти за кермом і це помітно. Дотримуюся усіх правил дорожнього руху, хоча їзда мабуть була скоріше агресивною, ніж такою, як завше, вдячний кивок чоловіка, якому дала завершити посадку своєї сім’ї в авто на проїзджій частині без сигналу в його бік (всі хочуть врятуватися, усі ми ЛЮДИ). Робота. Я в безпеці. (Хоча яка безпека могла бути в такі хвилини, коли щойно стихли сирени, а з боку аеропорту далі щось чоренне, продовжує горіти). Нема часу переживати, потрібно переключитися на роботу, колег. Колеги — мужні хлопці, усі мають свої сім’ї, частина має вже й дітей, яких також потрібно вивезти в безпечні місця. А вони збігаються до бази, знаючи, що виконують важливу та відповідальну роботу, в якій нема місця страху чи паніці. Розпирає від почуття гордості за таких колег. Я одна жінка в чоловічому колективі з 33 чоловік. Знов зловила себе на думці, що мені повезло працювати серед них. Посміхнулася вперше за цей день, ні вдруге, бо вперше було на слова сина “Мамо, бережи себе!”- найдорожчі слова у світі тепер для мене. Робочий день промайнув у суцільному хаосі дзвінків від клієнтів з одного боту, а з іншого у самозаспокоєнні себе та колег, що мусить усе бути добре, потрібно і їх налаштувати на позитив. А в переддень ми отримали новесеньке інкасаторське авто, пригнане з Києва разом з традиційним Київським тортом від Рошен. Ну не пропадати ж добру, попереду невизначеність, тому можливо останнє кавування в колі колег, хто ж знає, що буде далі. Навіть жартувати намагалися. А далі дзвінки від родичів і знайомих, що полишали країну і їхали за кордон. Це також сильні люди, бо прийняти це рішення теж вкрай не просто. Полишити все те, що роками нажите, відірватися від близьких людей, полинути у чуже невідоме, розпочинати все з нуля на чужій землі. А я зрозуміла, що все ж таки потрібна тут. Такий мій вибір був у той час і до нині. Хоча як казала бабуся “Від чуми та від тюрми не зарікайся”. Чума — мабуть це слово стало найбільш вдалим тому, що назвали “спецоперацією”, але про це згодом. А в нас з цього моменту і почалося те “нове життя”. Спозаранку лечу з-за міста до роботи, навантаження шалене, телефон з зарядки не виймаю, дзвінки не стихають і в позаробочий час (останній в 22 годині), в перервах заскакую додому взяти ще щось необхідне, роблю фото квартири, будинку (можливо воно буде останнім(((( ) робота і швидкий виїзд з міста, щоб дістатися дорогих мені людей. На дачі як у фортеці (хоч там навіть нема підвалу, щоб сховатися в часі тривоги) — бо коли маленькі рученята вже “дорослої” дитини замикаються на твоїй шиї — всі тривоги та неспокій відступають. Наблизилися вихідні, які були для мене робочими, але я знайшла в собі сили, час, бажання та натхнення бути корисними комусь. Самопожертва — як спосіб витримати все те, що твориться на НАШІЙ землі. Ось відповідь на питання “як жити далі”. І хоча Івано-Франківськ, було “безпечним” містом, в яке з’їзджалися люди, гнані війною, в ньому вже дотепер тричі лунали вибухи, які вивертали весь страх і тривожність, сховані внутрі, назовні. Все частіше завивання сирен по декілька раз на день і навіть вночі. Поспішна евакуація людей до укриття. Мобілізація частини моїх колег. Війна все ближче до мене. Втрата сну, повна відсутність апетиту та бажання бути красивою, виключно чорний одяг, робота, що виконувалася автоматично, як злагоджена послідовність дій та слів в безкінечному потоці телефонних дзвінків. Не може так продовжуватися. Ось тут зародилося нове заняття — волонтерство. Це те, що дає наснагу до життя, віру в перемогу, вдячність нашим воїнам, маленькі радощі та втіха, коли вдається знайти те, що шукаєш, доставити в потрібне місце. У цій царині праці звідусіль відчувається повага та вдячність. Не знала, що можна радіти в часи війни. Можна! Що я робила? - УСЕ, що могла: після того як вкладала спати сина, біля телевізора ми різали з своїми рідними тканини на захистні сітки нашим воїнам, до пів ночі, а зранку відвозила на пункти де невтомні “бжділки волонтери” дякували та виплітали сітки, у вихідні і самі долучалися до плетіння. Перерізали усе, що можна було, а коли не мали тканини — зняла з себе штани кольору хакі і їх порізала (воїнам більш потрібні, ніж мені). На пальцях виліз величезний мозоль від ножиць, але роботи ж є багато. Пляшки! Пусті пляшки, які ставали тарою для запальних коктейлів під назвою “Бандерівське смузі” для наших “гостей”, непроханих правда. Але наш край гостинний!) Поки збирала по сусідах і знайомих тару — люди почали зносити тканини. Чудово! Є що різати, будуть сітки! Тоді почали надходити повідомлення по спільнотах про потреби для наших захисників чи переселенців. Ось тут цілий лан непочатої роботи. Як чудово усвідомлювати, що ти не сама, що маєш вдосталь чудових, чуйних, відзивчивих людей поруч! Боже, яка радість жити з такими людьми! Людьми, які готові прийти на допомогу в любий час, віддати останнє, а якщо не мають, знайти того, хто має чи може дістати! Що ми тільки не знаходили: забезпечували продуктами пункти збору, зносили одяг чи речі для біженців, включалися в роботу по готуванню напівфабрикатів нашим воїнам, збирали тару на тушонки та “коктейлі”. І саме основне, що кожного дня відчуваєш якийсь поклик. А війна наближалася усе ближче. Наша близька родина у стражденному Харкові та Києві. Від них щодня чекаєш зісточки. Ще ніколи такі безневинні смс з текстом “Як ви?” не були такими радісними та бажаними. Ці два слова підтверджували, що наші рідні ще живі, хоча і на грані можливостей, а також давали усвідомлення, що наше життя є цінним для когось іншого. Ось тоді зароджується ще більша жертовність та жага допомагати. В простій життєвій переписці дізналася як тяжко нашим землякам на сході та в центральній частині де ведуться активні бойові дії, як тяжко усвідомлювати, що щойно народжене малесеньке життя не має, що їсти, бо звідусіль стрільба та вибухи, а тієї молочної суміші, що потрібно, щоб вижити і нема де взяти (ще одна ціль на один день). І як добре, що це швидше за мене усвідомили волонтери, що організували доставку дитячого харчування на Харків — це ж те, що потрібно мені саме сьогодні! А поруч знову чуйні люди, колеги, знайомі... Сповіщення про надходження коштів на карту такі радісні як ніколи, біжу по аптеках, скуповуюся, відвожу на пункти збору, а сповіщення і далі ідуть, а за ними смс, що вже зготовлені пакунки оплачені очікують в певному місці і потрібно лише забрати, знову аптеки-пункти збору-аптеки. І ти готовий кричати на увесь світ, які великі серця в наших людей. Це безцінно! І навіть сирени, які застають мене на пів дороги до цілі з заложеними коробками на сидіннях, не лякають. Їду собі спокійно до найближчого укриття, рада-радісінька, що день прожитий немарно. А далі мене знаходять,такі жертовні люди, що навіть не знаючи особисто мене, пропонують свою допомогу в забезпеченні хлібом, продуктами, медпрепаратами. Кожного дня щось знаходиться, нові потреби, нові люди, пошуки житла (своє все вже давно заселене), нові методи підтримки. Єднання — ось так я називаю своє сьогодення. Ось такими днями і наповнилося моє оце “гірко-солодке нове життя”. І звісно, як і в любої живої істоти, у мене теж є різні фази активності. Є спади і злети, є радість і смуток, є гордість і розчарування... Але коли трошки опустяться руки — Бог пошле випадок, який мене підбадьорить, нагадає, що не час розкисати чи не дай Боже, збайдужіти. Згадала слова, що не раз чула та співала у храмі Божому “З нами Бог, розумійте народи і покоряйтеся, бо з нами Бог...!” Так і буде! Процитую слова мого колеги з фронту: “З нами Бог! Перемога буде за нами! Слава Україні!” Так Ромчику, так і буде, але зараз реалії тяжкі для нас усіх. А найбільше для Вас — Воїнів, які своїми грудьми захищають нас, щоб ми могли, жити працювати та єднатися. Ви стримуєте цю навалу, орду, недолюдей і покидьків, які вдерлися на нашу землю. І ми старшенно тішимося кожному вашому здобутку, кожній перемозі та досягненню, кожному клаптику відвойованої нашої землі. Так само як і страждаємо за кожним втраченим життям, кожним зраненням Хоробрих, кожним населеним містом, в яке вдерлися ці варвари... Поміж усім постійне перелистування стрічки новин в телефоні, перегляд новин по телевізору дома, прослуховування по радіо в дорозі, смс від знайомих з=під обстрілів, щасливі звісточки від бійців (бо живі, бо борються та захищають нас)— все це відкриває жорстокі реалії сьогодення. Це не “спецоперація”, і зараз на 22-й день війни — це вже не “війна”. Це геноцид українського народу, це знищення мирних жителів лише за те, що вони українці. Тероризм ХХІ століття. Це руйнація останнього продуктового магазину в заблокованому місті, авіабомба на пологовий будинок, де, ще навіть не народилося зароджене дитя, драмтеатр, де знайшли прихисток, хворі, жінки та діти.... Маріуполь....Боже, молю щоденно, щоб зглянувся над тими, напівживими людьми. Як їм тяжко — знаєш тільки Ти....І таких міст чи містечок багато: Охтирка, Харків, Ізюм, Київ, Буча, Миколаїв, Суми, Чернігів, Херсон... Херсон — диву дивуюся кожного дня, які безстрашні люди, у місті повному до краю, що аж кишить терористами, вони виходять під блакитно-жовтим стягом і скандують “Херсон — це Україна”. А ми ж завжди вважали себе патріотами, а людей по ту сторону Дніпра “проросійськими українцями” (соромно за себе). Ось так виглядає єднання, але під вибухами та пострілами. Єднання....це те, що приведе нас до перемоги! Це те, чого не має в орків, які живуть по сусідству, най би земля розділилася навпіл, щоб ніхто не мав такого сусіда... Перемога буде за нами. Бо коли безхатьки приходять до територіальної оборони і пропонують свою допомогу, збирають під обстрілами пляшки для “коктейлів”, коли цигани працюють на ЗСУ, коли у кожного своє “єднання”- ця нація є незнищенною, цей народ нездоланний. І все буде Україна!"
Тетяна, Івано-Франківська обл.
18.03.22

File · 2023-02-24
Part of Writings from the War project

"«Мам, я, мабуть, поїду в Київ додому. Не хочу ночувати в Бучі, бо завтра багато роботи», - казала я 23-го лютого, закриваючи хвіртку. Наступного разу своїх батьків я побачила в кінці квітня. Свій дім - у травні. Багатьох сусідів - ніколи.
«Він каже, що почалася війна. Війна - це коли вбивства, бомби, танки, ракети, згвалтування. Ні, не думаю, що в четвер ви зможете вилетіти з Борисполя в Індію», - перекладаю я групі індусів у метро Арсенальна вранці 24-го. Цікаво, чи дісталися вони додому.
«Аня, виїжджай, ми на тебе чекаємо», - щодня пишуть мені друзі з Європи. Моя відповідь за 9 березня нижче. І потім 10 місяців війни у Києві і багато-багато злості.
Останнє фото перед 24-им? Видалила, ще коли чистила телефон на Новий рік. Воно мені більше нафіг непотрібне. Спогади мирного життя не повернуть тисячі невинно загиблих у цій війні.
Мені потрібна перемога і справедливість. Цей день настане. Бо ми його приведемо."
Анна
Київська обл.

File · 2023-04-05
Part of Writings from the War project

"Коли хтось потрапляє до реанімації, ти сподіваєшся до останнього. Навіть коли людина вже на ШВЛ, лишається шанс, що їй якимось дивом вдасться видряпатися. Але ось в коридор виходить лікар і каже: вибачте, ми зробили все, що змогли, але хвороба сильніша.
Міста на лінії зіткнення схожі на пацієнтів палати інтенсивної терапії. Тільки замість лікарів тут воїни ЗСУ. І вони самі гинуть та калічаться, намагаючися врятувати пацієнта.

Перша авіабомба впала в травні. Потім іще дві. Вибуховою хвилею нам винесло вікна, їх забили ДСП. В середині березня вже цього року я побачила короткий ролик: хтось швидко їхав нашою вулицею та знімав усе підряд. Наш дім був на відео і він був у порядку. Без вікон, трошки порепаний, але загалом у порядку.
Ми з мамою розуміли, що мародери, мабуть, вже не раз побували у нас, але сподівалися, що їх не зацікавило те, що мало цінність тільки для нас. Те, що ми не забрали: спочатку не зрозуміли, наскільки все серйозно, а потім вже було занадто страшно та занадто пізно.
Я про дрібнички, котрі доповнюють історію родини. Столітні фотографії, книжки, колекція ялинкових прикрас. Швацька машинка, яку прабабуся купила на гроші, подаровані їй на весілля. Вона з трьома дітьми та з цією машинкою ховалася в кукурудзі, коли фашисти палили місто у 1943. Її дім тоді не згорів, пощастило. Вишиванка дідуся — подарунок дівчини, яка дуже хотіла за нього заміж. Це було чи то в Чернівцях, чи то на Хмельниччині, задовго до його знайомства з бабусею. Нам би вистачило багажника легкового авто, щоби це вивезти. Але той клятий багажник ми не змогли організувати. І тепер картаємо себе за це.
Вчора на відео з дрону, який завис над центральною площею, я побачила наш згорівший будинок. За відчуттями це було так, ніби в живої істоти, яку ти обіймаєш, раптом перестав битися пульс. Не думала, що на це буде настільки боляче дивитися.
Наша квартира мала красиву адресу: будинок 25, квартира також 25. Чомусь здавалося, що це щасливі цифри. Але ця крихітна гармонія не врятувала наш дім. Бахмут знищила ракова пухлина, яка пустила метастази в нашу землю і за пряме згадування якої Meta турботливо банить мене на місяць.
Але всі і так знають, про яку країну-гній іде мова."
Аня, Бахмут

File · 2023-04-01
Part of Writings from the War project

"Від вчорашніх фоток з Бучі з форуму на річницю трагедіі стало тошно. Від помпезності, гламуру, доглянутих жінок в напів вечірніх сукнях та черевиках зі стразами… Це просто шоу треш, бенкет у чуму.
Мої спогади про цей день і період в Бучі та Ірпіні один: стійкий трупний запах.
А ще безкінечне горе, тисячі втомлених і голодних бучанців в черзі за гуманітаркою, гори трупів, переповнені морги, трупи лежать в машинах-рефрежираторах і їх везуть все більше і більше, рідні шукають своїх в цих рефрежираторах самі, перекладаючи тіла з купи на купу, мертвих возили в машинах для перевозки заморожених продуктів. І чомусь в ці дні я там не бачила вчорашнього бомонду, який би був готовий допомогти ресурсами і владою бучанському горю і хаосу.
На моєму 1му фото наш депутат Taras Vyazovchenko, який допомагає розвозити трупи з бучанських рефрежираторів по моргах Київщини.
Світла пам’ять всім жертвам російських катів!"
Юлія, Буча

File · 2023-05-25
Part of Writings from the War project

"Ця історія почалася дивно. На меседжер у ФБ мені написав незнайомий чоловік. Одразу по справі - він військовий і потрапив в мою квартиру через воєнну необхідність ( а я тільки десь в коментарях написала, що дуже зручний в мене балкон - все місто прострілювати можна).
Він писав, що вражений бібліотекою української літератури, яку не очікував побачити в бахмутській квартирі. А він історик, тож, цікавиться.
Знайшов на дзеркалі якийсь мій бейджик, за яким ідентифікував власницю житла, а потім - мої власні книжки репортажів десь на підлозі ( мабуть, купувала для подарунків, бо то тому, то тому хочеться від автора) І книжку Сашка Добровольського з автографом, яка лежала на робочому столі.
Він запитав дозволу взяти ту книжку про УПА на Донеччині і мої книжки - почитати з побратимами. А може, колись і автограф в мене взяти, чо уж там) І запропонував щось забрати з квартири, що мені важливо, коли наступного разу зможе туди дістатися.
Надіслав мені фото зали і коридору- ми змогли вивезти меблі та дещо з техніки, вікна вже були вибиті, але це буда вона - моя квартира...
Я попросила забрати архивні документи, що залишив моєму сину мій батько, коли Арсеній писав роботу на МАН про історію Бахмута через кілька поколінь нашої родини. Якось не здогадалися ми просити вантажників шукати папери, коли вони під гуркотом обстрілів вивозили меблі.
Через тиждень Микола зміг зайти до квартири. І забрав теки з документами. Написав мені про це. Ми обговорювали книжки і патріотизм на Донбасі. Я не писала про це на загал, бо ймовірність використання мого балкону для спостереження чи обстріліа залишалася.
А ще через тиждень моя квартира повністю згоріла. Наш двір було окуповано.
А Микола мовчав.
Сьогодні на НП мені прийшла посилка з документами... Вона та ці фото- остання частинка. Все інше попіл.
Микола вийшов з Бахмута живим. І шеврон - на згадку."
Єлизавета, Донецька обл.

1.2 - Meeting Minutes

This series contains agendas and minutes from National UCBC executive meetings from 1986-1995. Other materials in this series span (1977, 2002-2010). Files contain related correspondence, minutes, promos and financial documents at times. These files also often include related correspondences and financial reports; some reports in Ukrainian

Untitled
1.6 - Correspondence

This series contains correspondence sent to and from the UCBC National to various organizations and individuals. There are also materials that were sent out from UCBC National to local branches and members.
Materials in this series span (1939 - 2001, 2003-2006, 2009, 2010).

Untitled