Print preview Close

Showing 10733 results

Archival description
5192 results with digital objects Show results with digital objects
File · 2023-02-24
Part of Writings from the War project

"«Мам, я, мабуть, поїду в Київ додому. Не хочу ночувати в Бучі, бо завтра багато роботи», - казала я 23-го лютого, закриваючи хвіртку. Наступного разу своїх батьків я побачила в кінці квітня. Свій дім - у травні. Багатьох сусідів - ніколи.
«Він каже, що почалася війна. Війна - це коли вбивства, бомби, танки, ракети, згвалтування. Ні, не думаю, що в четвер ви зможете вилетіти з Борисполя в Індію», - перекладаю я групі індусів у метро Арсенальна вранці 24-го. Цікаво, чи дісталися вони додому.
«Аня, виїжджай, ми на тебе чекаємо», - щодня пишуть мені друзі з Європи. Моя відповідь за 9 березня нижче. І потім 10 місяців війни у Києві і багато-багато злості.
Останнє фото перед 24-им? Видалила, ще коли чистила телефон на Новий рік. Воно мені більше нафіг непотрібне. Спогади мирного життя не повернуть тисячі невинно загиблих у цій війні.
Мені потрібна перемога і справедливість. Цей день настане. Бо ми його приведемо."
Анна
Київська обл.

File · 2023-02-24
Part of Writings from the War project

"Рівно рік, як ми вишли із дому і ще не повернулись.... зараз всі згадують той день.
Пів ночі просидівши перед екраном, ми намагались почути хоч якусь інформацію, але «шашлики» запам'ятались, напевно, назавжди...
Це була довга ніч, я намагалась дописати статтю, і відправивши її на імейла викладача збиралась вже йти спати, коли почула тупий, механічний грім — навіть ще думка проманула — «дивно, дощу нема»...
Я вийшла на балкон — в небі рітмічно спалахувала заграва...похололи руки, в роті стало сухо, у вухах вязко і глухо забухало серце...засмикала чоловіка за ногу і тихо, майже одними сухими як пергамент губами прошепотіла — «вставай, почалося»...
Гороховий суп, зварений ввечорі, простояв на плиті місяць...."
Вікторія, Київ

File · 2023-02-24
Part of Writings from the War project

"Найцінніше, що в мене є зараз, це родинний дзвінок у WhatsApp щовечора о 21:30. І велике щастя, коли на ньому може бути вся сім’я, всі п’ятеро. Я ненавиджу росіян, які не лише принесли країні стільки горя, а в усіх нас вкрали рік життя, в багатьох - все життя.
Я віднедавна залишилися з сином в Києві вдвох. Мої дівчата вже три місяці в Празі. Чоловік - на Запорізькому фронті. Я вдячна долі, що всі мої рідні живі і здорові, але не можу терпіти цю тишу, яка тепер часто панує вдома.
Бійся своїх бажань. Колись як багатодітна мама я мріяла про домашній спокій хоч на кілька годин, але зараз це найогидніший звук, точніше його відсутність. Тільки звертаю увагу на раптовий звук холодильника: «О! Світло!» Потім згадую: «Та воно ж і було. Сьогодні не вимикали». Але цей звук все одно викликає легке піднесення. Раніше я ніколи на нього не звертала увагу.
Сьогодні дуже хочу подякувати всіх, хто допомагав за рік. Місто Жовква і його мешканців. Готель «Собеський», який наглядав за моїми дітьми, яких там залишили самих. Мою куму Іванну Коберник, яка перша до них змогла дістатися в кінці того страшного тижня. Моїх батьків, які багато місяців дбали про внуків. Друзів зі США, Франції, Словаччини, Італії, Швеції і особливо Чехії, які підтримували нашу родину. Колег, які завжди були поруч. Чоловіка, який був завжди коханим, але тепер я навіть не знаю, як можна кохати ще більше. Я пам’ятаю, коли він пішов 24 лютого, я дуже боялася його більше не побачити. Тепер я мрію, як повернеться після перемоги назавжди. Як всі повернуться. Звідусіль.
Переможемо!"
Марічка, Київ

CA BMUFA 0260 · Collection · 2022-2023

The Writings from the War / Я пишу з війни collection consists of testimonials of Ukrainians about their experience of the Russian invasion of their country. The project’s archiving coordinator Alex Averbuch periodically deposits firsthand testimonials transmitted to the project team from various hiding places; from shelters, train stations, and refugee camps; from besieged cities. The project’s team also includes Valentyna Vzdulska (the initiator of the project), Daria Bairak and Maryna Solohub (SMM managers and co-coordinators), as well as numerous volunteers assisting in translating the testimonials and maintaining project platforms (website, social media).

The mission of Writings from the War is to collect, preserve, and disseminate these testimonials, both in the language of the original and English translation, so as to provide a documentary source for researchers, academics, students, journalists, artists, and the public in general. There are testimonials by soldiers, volunteers, doctors, drivers, teachers, animal rights activists, cooks, artists, and scientists – people of all professions; by adults and children, displaced persons, rescuers and the rescued – in short, anyone interested in sharing their experience with the world. This is a panoramic picture of the wartime “everyday,” reflecting private experiences during this catastrophe. All the testimonials have been provided to the project team by the witnesses themselves, and every story has a title, and a record of the person behind it.

The project has been carried out since March 2022 in collaboration with the University of Alberta’s Kule Folklore Centre.

File · 2023-01-24
Part of Writings from the War project

"Надія ірраціональна.
Навіть, коли очі рятувальникa бачили, що наймолодшою жертвою атаки у Дніпрі став Микита Зеленський (1 рік), що не мав шансу вижити, бо був розчавлений плитою, родина все одно сподівалася.
На опізнанні тіл були бабусі і дідусі з обох сторін. Розпач й велетенський біль можна було торкнутися у повітрі.
Людмила - мати Олексія, втратила не тільки онука, але і сина.
Нещасна жінка, яка виглядала зовнішньо скоріше як сестра загиблого, відкрила чорний пакет, поклала руку на понівечене тіло сина і вже не змогла відійти.
У підборці є друге фото - Людмила сидить біля сина, навколо багато людей, з телефонами, документами, протоколами. Це - СБУ, поліція, психологи, судмедексперти, лікарі тощо... Їм треба підписати документи, їм треба відповісти на питання, їм треба дати застебнути пакет, а родичам треба встати і пройти до штабу.
Для мене це "найоб'ємніше" фото з серії, бо воно про те, що в нашому житті горя зараз настільки багато і воно так несеться, що немає навіть часу... посидіти і потримати за руку того, кого вже немає.
Чи є у вас подібне відчуття? Що часу призупинитися "на постраждати" - немає, все - після Перемоги.
🔺🔺🔺
Hope is irrational.
Even when rescuer saw with his own eyes that the youngest victim of Dnipro attack was Mykyta Zelenskyi (1 year old baby), who had no chance to survive because he was crushed by a slab, the family still hoped.
Grandparents from both sides were present at the bodies' identification. Desperation and immense pain could be simply touched in the air.
Lyudmila - Oleksiy's mother, lost not only her grandson, but also her son.
Distressed woman, who outwardly looked more like the deceased's sister, opened the black body bag, put her hand on her son's mutilated body and could not move away.
There is a second photo in the feed - Lyudmila is sitting next to her son, surrounded by many people, holding phones, documents, protocols. These are the police, psychologists, forensic medical experts, doctors, etc... They need her to sign documents, to answer questions, they need to be allowed to fasten the package, and the relatives need to go to the headquarters.
Grief in our lives is going at such speed that there is no even time... to sit still and hold the hand of someone who is no longer there.
Do you have a similar feeling? That there is no time to slow down "to suffer", all of that - postponed, after the Victory."
Оксана, Дніпро

File · 2023-01-08
Part of Writings from the War project

Бахмут. Пряма мова: Б.
“Ми вийшли на позицію в жовтні. Нас було восьмеро. Ми зайняли точку в селі біля Бахмуту, в якому на той момент вже не було жодної вцілілої хати. Біля однієї з таких ми зробили вогневу позицію, на якій я безперервно працював протягом 41 дня. Спали в погребі, вдягнуті, не знімаючи взуття, натягнувши на себе два-три спальника.
Щоночі ми відбивали по два штурми росіян. Під час одного зі штурмів ми обнулили вісьмох росіян, одного затрьохсотили, а ще одного взяли в полон.
Це був 26-річний боєць із центральної Росії. Вдягнутий він був у літні штани, в яких було дуже холодно, фіговий радянський шолом, цивільну куртку, яку він десь вкрав уже тут, і якісний бронік. В аптечці у нього – лише два бинти і джгут. В кишенях – іконка і фото дружини. Документів у нього з собою не було. Їжі також. Він був дуже голодний.
Він сказав, що живе в невеличкому селі, де мобілізують абсолютно всіх чоловіків від 18 до 50 років. Його три тижні вчили стріляти, а потім відправили на фронт. А вже тут у перший же день його командири вишикували всіх новоприбулих перед собою і сказали йти на штурм.
Чотири бійця відмовилися і, як сказав полонений, цих відказників одразу розстріляли на очах у всіх. Після цього вже ніхто не відмовлявся. Сам цей полонений потрапив у полон на другий день після приїзду на фронт. Також він додав: якщо би він у ході атаки повернувся назад, то його б застрелили його ж командири.
Поруч із нами була розбомблена хата, а в наступній за нею вже жили росіяни. Між нами було менше ста метрів. Сапери замінували ділянку, що нас розділяла. Але все одно, у ворога була можливість обійти мінне поле. В темний час доби я дуже уважно слухав усі шорохи.
Проте разом зі мою були мужики, які в минулому працювали мінометниками. І в них були великі проблеми зі слухом. Тому я спав по три-чотири години на добу, бо переживав, що хлопці, що зі мною, просто не почують, як до нас тихенько підповзуть.
Траплялося, що зі мною поруч були одні тільки літні мужики, які не могли стріляти. То вони заправляли патрони, а я міняв автомати і постійно відкривав вогонь. Інколи за одну ніч я вистрілював тисячу патронів.
Одного дня до нас привезли молодого хлопця з іншої роти. Він простояв у патрулі приблизно півгодини. Пацан був десь у 20 см від мене. Його зняв снайпер. Прямий у голову. Я так і не встиг із ним познайомитися.
По нас часто працювали снайпери. Тож щоби евакуювати пораненого, доводилося чекати на темряву. Проте був величезний ризик, щоби поранений не стік кров’ю, поки чекає.
Протягом 41-го дня я отримав дві контузії. Коли я звернувся до командування з проханням евакуюватися, то мені сказали залишатися на позиції, тому що не вистачало рук. Пару днів я провалявся у погребі і нічого не міг робити. Постійно боліла голова і нудило. Я приймав якісь таблетки і поступово відновився. Вже на третій день після цього я помалу почав щось робити. Певний час я не чув на ліве вухо і в мене постійно боліли ліва рука і нога.
В останні два дні у мене вже почала закипати психіка. Мені здавалося, що росіяни сунуться просто з усіх боків. Я вирішив для себе, що в полон здаватися не буду. На крайняк постійно тримав під рукою гранату.
Всі ці 41 день я постійно намагався чимось зайнятися, щоби зайве не лізло в голову і не акцентуватися на напрузі: будував укріплення, копав, носив воду, їжу, боєкомплект… Ми тут підтримуємо один одного, як можемо. Намагаємося відволікатися якимись розмовами, щоби дах не поїхав. Ми піздєц, як утомилися. Але у нас немає вибору. Ми стоїмо.”

Антон, 8 січня 2023

File · 2022
Part of Writings from the War project

"Вчора я вперше за 12 днів зняла колготи.
Я думала, що буду відривати їх з мясом, як багато чого зі свого серця за останні дні. Але на диво, тіло настільки зжате, що до нього нічого не прилипає зараз. Навіть кров.
Ми провели в облозі 10 днів. За 2 км від Макарова.
В одній з найпекельніших точок України, яку весь цей час безжально шматують.
Без світла, тепла, води, зв
язку. Майже без новин.
Вчора, коли ми психанули і просто під градами через поле виїхали, я почала читати і дитивитися новини, які знала лише на відсотків 10, через смски рідних та радіо, яке інколи вдавалося послухати...
Точно як Лілу з "Пятого елементу" я побачила всі жахи війни в одну мить, тільки не за пару хвилин...Я 5 годин читала і дивилася як знищують в попіл мою країну, місто моєї мрії Ірпінь, в якому я щасливо жила 4 роки і де залишилося все моє життя...
За 10 днів блокади я дізналася більше, ніж за десятиліття - про себе, про людей, про те, що насправді важливо аби вижити. Розкажу.
Комусь згодиться для себе, а хтось можливо хоч трохи відчує те, що ми переживаємо зараз і нарешті закриє те кляте небо над нами...
Бо як бачимо материнські крила і тіла виявились дуже крихкі і чомусь не затримують кулі та снаряди, які летять в наших дітей... Попри несамовиту любов.
В перший день війни ми встигли вивести дитину і маму до батьків чоловіка - в маленьке мальовниче село між Бородянкою та Макаровим.
В другий день - ми змогли повернутися в Бучу за тваринами, вже під кулями. І крім дитячого саду, влаштували в селі зоопарк - з двома собаками, двома котами та папугою.
В третій день - ми встигли завезти у Возрельській пологовий соляру і продукти, бо там лишилось 6 породіль і вся команда і весь пологовий на генераторі. Наступного дня, наскільки мені відомо, його захопили російські військові... Не знаю наскільки це правда. Зв
язку з завідуючою досі немає...
Як тільки ми повернулися, виявилися заблоковані з усіх виїздів - пішла російска техніка, почались обстріли. Довжину колон важко порахувати достовірно, але смертельний жахливий гул доріг тривав півтори-дві години в укритті. І так було тричі.
Так от що я дізналазя в облозі.
Я дізналася, що якщо просто подивитися на колону з танків, то один з них розвернеться і просто вистрілить в тебе, як це було з трьома сусідами з нашої вулиці.
Я дізналася, що якщо намагатися відкрито вивезти дітей, через російські війська, ти перетворишся на фарш, як це було з родиною з сусіднього села.
Я дізналася, що якщо дивитися 5 годин поспіль на свічку в холодному сирому укритті, то можна зупинити крик жаху та ярості те зберегти стійкість, але все одно захворієш
Я дізналася як з памперсів, бережливо залишених бабусею на пам'ять після молодшого онука, зробити собі прокладки
Я дізналася що між запуском і приземленням градів від 6 до 14 секунд (залежно від відстані) і іноді, якщо дуже постаратися, можна встигнути сходити в туалет поки вони летять
Я дізналася, що справжнє світломаскування - це не просто вимкнути світло скрізь, а це навчитися наливати воду дитині в повній темряві і по звуку визначати наскільки чашка повна
Я дізналася, як зробити свічку з решток парафіну та промасляного паперу і що церковні звичайні свічки згорають всього за 25 хвилин
Я дізналася як в одній воді помити дитину, себе, чоловіка, попрати білизну, вимити підлогу і змити в унітазі
Я дізналася, як закріпити телефон на люстрі, аби в секунди, коли з*явиться мережа, дорогоцінне смс про зміну дислокації російських загарбників таки відправилось кому треба
Я дізнаалася як в укритті придумати гру, яка підіймає бойовий дух не лише дитині, а й всім дорослим
Я дізналася, як говорити з дитиною про війну так, щоб вона залишалася стабільною, їла, спала і була переконана, що здатна самостійно знищити 50 танків.
Я дізналася як це - робити вибір між тим, щоб залишити батьків в небезпеці самих, бо там їх дім і вони не готові його залишати і вивезти дитину з цієї небезпеки, бо її життя попереду
Як бачите, я отримала багато дуже "цінних" знань для 21 сторіччя. Я і справді їх ніколи не забуду. І не пробачу.
Я не дізналася тільки одного - що відповідати дитині, яка кожен день в підвалі невпинно запитує - Мама, що хочуть від нас танки. Я не знаю, правда.
Я зроблю цей пост російською і англійською. Окремо.
Бо він вийшов довгим і я не знаю як викреслити щось з цього досвіду.
Якщо це допоможе наблизити нас до закриття неба чи може підтримати когось - поширте будь-ласка.
На фото мій трирічний син солодко спить в холодному страшному укритті і та сама свічка, яка утримала мене свого часу від божевілля."
Оксана, Київська область

2.7 - Edmonton Eparchy UCBC

This series contains files that are relevant to the membership and operations of the UCBC Edmonton Eparchial branch.
Please note that often items will have the organizational name of "UCBC Alberta Branch." While the Alberta Branch officially incorporated in 1973 under the Societies Act, "Edmonton Eparchy" has been used interchangeably in documents and correspondences long before that date.

CA BMUFA 0302 · Fonds · 2022

The fonds consist of two pdf files, including a book by Valentyn Moyseyenko in Ukrainian and an English translation with illustration and cover.

CA BMUFA 0016 · Fonds · 1932 - 2022

The collection consists of founding documents, correspondence, meeting agenda and minutes, bulletins, congress and convention programs, reports, directories, promotional material and publications.

Ukrainian Catholic Brotherhood of Canada
2 - UCBC Local Branches
Subfonds · 1932 - 2022
Part of Ukrainian Catholic Brotherhood of Canada collection

This subfonds has been described in the series of the specific UCBC local branches of: Toronto, Saskatchewan, New Westminster, Winnipeg, the Western Eparchy, Alberta, and Edmonton Eparchy. The items in the series are relevant to the membership and operations of these individual branches.

File · 2022-12-16
Part of Writings from the War project

"Заправка
— Три великих хот-дога. Сосиски молочні. Соуси та булки не потрібні. Лише сосиски.
— ... (співробітниця OKKO здивовано дивиться на мене). Вам зовсім без всього? Лише сосиски?
— Я так і сказав.
— Може вам булки окремо з собою дати?
— Дякую. Не треба. Лише сосиски.
— Це ж не так смачно?!
— Це для собаки. Їм не можна хлібні вироби. Потім будуть боліти вуха. Лише сосиски.
— А візьміть тоді упаковку сосисок. Там 4 штуки. Це дешевше ніж замовляти 3 хот-доги але брати лише сосиски.
— Вони теплі?
— Ні. З холодильника.
— Дякую але мені потрібні теплі.
По дорозі в лікарню зупинилися біля магазину купити води та щось в дорогу погризти. Я з хлопцями пішов. БВ залишився в авто. Він завжди на задньому сидінні за водієм. Поки йому все болить, він дуже тихо себе поводить. Мабуть як всі ми, дволапі.
Повернувшись, БВ зустрів нас лаєм. Я відкрив автівку. Він лає та поводиться якось знервовано. Думаю, може в туалет хоче. Відкриваю двері. Беру його на руки. Скулить. Болить правий бік. Але і лапи посікло. Тому, щоб не розійшлися рани на лапах, він на руцях.
Ставлю на вулиці біля автівки. Стоїть біля мене. Побратим йде до свого місця пасажира покласти пакунок з харчами та водою. БВ знервовано лає на нього. Команда — "Всім стоять!". Зупинились навіть всі хто проходив поруч.
"Що трапилось, братанчик?" — присідаю біля БВ. Прижимається до мене. Глажу. Підіймаюсь. Роблю пару кроків до автівки. Він своїм тілом намагається загородити мені шлях. "Ти чого?" — глажу — "Що сталося? Покажи".
БВ хромаючи обходить автівку позаду. "Шо там?" — йду за ним. Зупиняється біля заднього правого колеса. Заглядає під нього. Присідаю. Бачу ПФМ-ку.
Поки ми ходили в магазин, якась гнида підклала під колесо міну. І тут перший урок для диверсанта: "Якщо треба швидко закласти вибухівку під авто, кладіть її саме під праве заднє колесо". Як думаєте, чому? Пишить у коменти ваші думки.
Побратим з БВ відходять осторонь, розганяють всіх подалі від автівки. Лізу під колесо. Та гнида навіть бруду накидала за для маскування. Але шо він хотів приховати від бандерівськіх вовків?! Довбойоб. Йду з міною до спортивного майданчика, розганяють всіх на своєму шляху. Кидаю. Вибух посеред міста. Ніхто не постраждав.
І тут другий урок: "Співчуття це не те саме що жалість. Жалість принижує одного та засліплює іншого". Аби я жалів БВ в цієї ситуації, то зовсім би не очикував, що навіть поранений він всеодно використовує свої навички, захищає.
І тут урок третій: "Брати та сестри військові, розвивайте свої навички які рятують вам життя. В критичний момент, коли думки охопить страх, сумління або інтуїція оглохне від болю, най ніхто не очикує, що ваше тіло все зробить самостійно, рятуючи вас. Швидка перезарядка магазинів, додавання патронів в магазин всліпу, відкриття рота під час вибуху, солодке коли треба перетерпіти біль, накладання джгута, масаж серця та штучне дихання і т.і. Під час підготовки до бою ми плануємо свої дії з міркувань "поганої погоди". Тобто коли все проти нас ми повинні діяти так, щоб виконати своє завдання. Тому готуйте себе саме з таких міркувань. Залишайтеся живими.
І тут урок третій: "Якщо в вашому авто їздить постійно одна й та сама команда, то зведіть за правило — кожний перевіряє своє колесо, а по місцях сідають всі тільки після того, як кожен сказав — "Чисто".
Заправка
Співробітниця ОККО здивовано: "Сосиски не дуже холодні. Прохолодні. Це ж просто для собаки. Вона з'їсть. Ми тут своїх так підгодовуємо". "Дякую. Це не просто собака. Він давно заслужив повагу та смачне годування. Гроши тут зовсім нічого не варті. Три великих теплих молочних сосиски без нічого, будьласка" — підтвердив я своє замовлення.
P.S. Після крайнього завдання нас трохи пошматувало. Знищено багато речей. Відновлюємося. Якщо є бажання та можливість допомогти, в першому та другому коментарі данні картки та paypal. Щиро дякую."
Данило, Донецька область

Тетяна, 280-20-04
File · 2022-11-05
Part of Writings from the War project

"Були випадки, лежить корова, яка ще вчора ходила, а в неї відрізана або нога, або частина тулуба. Просто вбивали корів, відрізали частини, те, що їм краще смакує. І так залишали".
Колишня ферма схожа на коров'ячий морг. Всюди туші мертвої худоби. Вбиті обстрілами або застрелені росіянами на вечерю, померлі від голоду. В моєї покійної бабусі була Зорька, така біла корова, з великими очима, добра, ніколи не билася і завжди була чиста, аж блистіла. В обід ми прибігали з кружками, нам доїли свіжого молока і я й досі пам'ятаю цей теплий трохи солодкуватий запах...
Скажіть мені, як можна вбити корову?
Наші на фронті носяться з песиками, котиками, мостять їм ліжечка, а ці відрізали ногу корові і зжерли. Як можна взагалі жерти коли зовсім поруч від голоду помирає худоба? На невеличких ялинках немає голок, їх корови поїли навесні, рятуючись від голодної смерті.
Це історія про знищення великого фермерського господарства в Шестаковому на Харківщині. До приходу росіян там доїли по 40 тонн молока на день, вирощували пшеницю, соняшник, виготовляли цукор. З трьох тисяч корів вбито 2 тисячі, зерно, соняшник, цукор вивезли вагонами, техніку знищили або покрали, поля всіяні вибухівками.
"Коли бомбили ферму 28 лютого я трохи не доїхав метрів 200, сховався в ярку і ці 30 хвилин мені здалися двома чи трьома годинами. І авіабомбами били, і артилерією. Було таке, що прилітало по 200 снарядів. Загинув у нас хлопчик один, Саша - 21 рік, зварювальником працював, просто посеред ферми осколок навиліт".
"Оце бачите розбитий корівник, тварин позакидало аж на верхні конструкції".
"Спочатку зайшли "Л/ДНР", вони якось нас не чіпали, а потім через два-три тижні зайшла російська армія, це було просто... Треба їм трактор, корову зарізати, м'ясо. Ми бросили й корів, я не зміг тут залишатися. Я сказав, що пішов за ключами, сам завів машину і просто поїхав звідти."
"Було таке, що на територію не пускали й п'ять днів. Просто не пускали! А як же корови? Їх же ніхто не годує! Було багато корів з телятами й телята їх самі смоктали".
"Місцеві, ті що позалишалися, розказували - танк їхав, такий був "класний" механік, не вписався в ворота, він стіну просто зламав. Чи не в кожному нашому приміщенні стояла їхня техніка, танки, БТРи, все, що може бути, від краю до краю стояли танки, і не тільки в цьому приміщенні, у всіх приміщеннях і вони прям з сараїв в сторону Харкова стріляли".
"Все знищено відсотків на 80-90. В цьому приміщенні було все найінноваційніше, що є у тваринництві. Тут було освітлення, вентиляція, "штучний інтелект". В залежності від температури надворі, вологості, вентилятори включалися в залежності з якої сторони вітер дує, штори опускалися, підійматися. Світло - я сам цього не розумів, воно то червоним світиться, то помаранчеве, то денне освітлення. Все було для корів - підвищуються надої, корові так комфортно, зоотехніки говорили, що при цьому світлі вона краще їсть, а значить дасть більше молока. За одну хвилину рай перетворився на пекло. Через обстріли вхід заблокувало і корови просто померли з голоду".
"В травні після деокупації ми корів вивозили. Тому що фронт був он там за ярком, травень і все літо сюди прилітало. А коли у вересні звільнили майже всю Харківську область, ми почали тут все реанімувати".
"Зараз на фермі корови, вони ввечері мукають і в лісах ті, які блукали пів року, потихеньку повертаються". "Протягом окупації й всіх військових дій в нашому селі наші ветеринари не могли доглядати тварин, не проводились вакцинації планові. У зв'язку з цим хворіють корови. І ще одна причина - всі тварини були під обстрілами, і в кожній тварині можуть бути осколки від снарядів, це також може бути причина гибелі вже через деякий час".
"Вони дивувались як це так у корів пластикові вікна стоять, бойлери стоять, у нас там була роділка, на жаль її немає, розбили, пів бокса осталось, там були бойлер, поїлочки для телят, лампи для телят були, все сучасне, все модне, все зроблене для людей, для скотини, і вони навіть шланги покрали для доїльних апаратів."
"Коли я прийшов сюди працювати у 2009, було лише два сараї. Не було ні доріг, нічого! Все будували на моїх очах. Оце наша гордість минулорічна, ми провели фестиваль, на якому була незчисленна кількість людей, ми коли квадрокоптер підняли і підрахували - одночасно в нас довкола фестивалю стояло близько 5 тисяч легкових автомобілів. Була така гордість за це все! Ми зробили найбільший в Україні солом'яний лабіринт, це зафіксувала Книга рекордів України. А зараз дивіться, що залишилось від нелюдів, в яких, мабуть, цього всього немає і вони просто заздрять. Я думаю ми зробимо ще краще, на заздрість їм усім, і зробимо набагато краще ніж було!"

Тетяна, 5 листопада 2022

Аліна, 281-26-03
File · 2022-11-02
Part of Writings from the War project

“Жінка в рожевій куртці намагається випхати на пандус підземного переходу дитячий візок. Ранок. Година-пік. Колеса завертаються, візок не їде, жінка мало не плаче. Щойно прийшов трамвай, перехід вирує. Жінка з візком миттєво стають перешкодою на шляху усіх, хто у перерві, поки ще є світло, але ще немає тривоги, намагається потрапити на роботу.
-- Я допоможу, - не питаю, а кажу.
-- Він не їде, - вона здмухує з розпашілого обличчя пасмо. Колеса справді десь на міліметр не потрапляють у рейки пандусу.
-- Але я тут піднімалася на тому тижні, - розгублено каже.
Ми вирішуємо нести. Впрягаємося, як дві мурашки. І застрягаємо на третій сходинці. Тепер ми небезпечно балансуємо утрьох - візок, жінка і я - на сходах переходу. Нас бурхливо обтікає натовп. Мені спиною стікає піт. Їй біжать щоками сльози. Він з'являється нізвідки.
-- Тримай, - каже. І кидає мені до ніг важкий армійський рюкзак.
Я стою і дивлюся, як він бере візок обома руками і легко біжить ним сходами вгору. Хлопчина у військовій формі. Жінка в рожевий куртці біжить за ним, вгору. А він уже мчить назад, вниз, до мене, за рюкзаком. Ми піднімаємось.
-- Хочете кави, - раптом питає жінка. Й дістає з сумки на візку термокружку.
-- Ні, дякую, на маршрутку вже запізнююся. Додому їду, - щасливо усміхається й закидає на спину рюкзак. - Відпустку дали.
Він іде. А ми втрьох - жінка, візок і я - і досі стоїмо у всіх на дорозі. Нас так само обтікає з усіх боків ранковий натовп. І раптом я розумію, що не знаю, як його звати.
-- Як Вас звати? - кричу. Він обертається, кричить у відповідь: - Рома!
Махає рукою на прощання й біжить у натовп. І тут жінка зривається з місця за ним услід: - З кружкою, з кружкою візьміть каву. Але він вже розчиняється в натовпі.
Вона, захекана, повертається, ні з чим. І каже:
-- Не повіриш, але його теж звуть Рома. І киває у бік сина, який весь цей час преспокійно спить і візочку.
Удачі тобі, Ромо! Роману великому і Ромчику маленькому.”

Аліна, 2 листопада 2022