Showing 10780 results

"Необычный для меня пост. Про людей и животных. Катя, Екатерина Стрельцова, моя жена, как многие знают, работает в зоомагазине. С первых дней войны, почти каждый день – там, кормить животных (а больше некому). Мы не были в магазине только 26 (прорыв рдг врага в центр) и 1 марта (обстрел ХОДА). Кормили животных, в закрытый магазин стали проситься люди – что-то купить питомцам. Катя связывается с руководством, разрешают отпустить людей. Потом – вносит предложение открыть магазин официально. Это был первый магазин их сети, начавший работу в осажденном Харькове. За несколько дней починили интернет, заработал терминал. Кроме централизованных завозов, с помощью волонтеров-родственников организовали эвакуацию животных из другого магазина. Казалось бы, насколько важны животные – ведь с людьми такое… Первое. Люди, в такое время не бросающие своих питомцев, часто, еще и берущие чьих-то, заслуживают внимания и поддержки. Второе. Человек, обеспечивший питомца едой и уходом, спокойнее. И действует более правильно в непростое время. Третье. Пожалуй, главное. Если, во время войны, мы не едим собак, крыс и кошек, а заботимся о них – значит, все не так плохо, мы живы! Как сказала Катя: «Значит, мы остаемся людьми!» И люди выходят из магазина с ДРУГИМИ глазами. Пусть каждый сделает на своем месте то, что может. И – немного больше. МИ –ЛЮДИ. МИ – РАЗОМ. МИ – ПЕРЕМОЖЕМО!"

Антон, Харьков

"«7 березня. 12 день війни.» О 7:20 пролунав такий вибух, що мене звалила з унітазу вибухова хвиля. Тепер ми й без газу. Скоти - орки вночі заклали вибухівку під ГРС й «добрий ранок» у нас був таким. Добре, що вчора підготували (як відчували) мангал на вулиці. Потім над головою пронеслися «сушки». Й півгодини вибухи з усіх боків не давали нам почистити зуби на вулиці. Відчувалося, що крила бойових машин ріжуть мою зігнуту спину. Не знаю чи так, але тішила себе думкою, що це наші українські «сушки», які чихвостять нелюдів-орків. Але зуби я таки почистила! В 10:00 у нас традиційна зустріч старших по охороні. Призначений за розвідку літній чоловік пробує з‘ясувати чи можна з нашого дачного кооперативу прорватися в бодай якийсь бік. Й мететься в бік дамби. За дамбою ще кілька будинків іншого дачного кооперативу. Далі з кілометр соснового лісу й розтерзана орками Житомирка. В лісі постійно шастають кадирівці. Шастали шість попередніх днів. Хвилин 20 й доморощений наш розвідник повертається. - Чисто! - палаючі надією очі розвідника й всі 10 чоловіків - бригадирів своїх охоронних груп виструнчилися, як пантери перед стрибком. - 15 хвилин й виїжджаємо! - гукнув інший. - Погнали. Шанс! - кричить ще хтось. Валерій Бевзюк, полковник - керівник нашої самооборони й за сумісництвом мій двоюрідний брат провів ще традиційну нараду громади об 11 годині. Поділився новинами й даними нашого розвідника про переїзд й дамбу. - Це лише дані й станом на 10:00. Я не можу давати порад, я не можу відмовляти чи радити іхати чи ні. Ви все самі знаєте. Кожен приймає рішення сам. - сказав він, й я бачила, як дико пульсують судини на його обличчі. Нашим циганським домашнім табором ми порадилися й вирішили не ризикувати. Лише дозволили друзям моєї доньки, Яріку та Ніці іхати з сусідами. Вони вже три дні вмовляли нас їх відпустити на їхній страх й ризик й навіть «погрожували» мені піти пішки вночі через ліс. Тінейджери , блін. Колона з 15 машин наших дачників вирушила в ризиковану дорогу о 12:00. Щоб дізнатися як мої рідні й хоч якісь новини мені (й всім іншим) доводиться ходити за кілька км в пошуках мобільної мережі до «бочки». Водонапірна бочка й будівельний металевий вагончик навпроти якимось дивом створюють захист від глушилок й ми маємо зв‘язок. Я це роблю щодня о 13:00 й кілька хвилин говорю з найближчими. Але сьогодні я не змогла це зробити. Шість машин повернулися з дамби за селом й шок й жах в очах людей, перекрили мені подих. Одне авто розстріляли повністю. В іншому авто повернулися поранені кулями жінки. Дві поранені жінки везли до нашої лікарки Оксани. Одна важкопоранена. 10 машин таки прорвалося... Всі машини обстріляли. Всі. Всі 15 машин були обстріляні. На традиційних зборах дачників окупації о 15:00 розбирали цей скотський жах. Одна дівчина, років 25 з розстріляної машини була в такому важкому психологічному стані, що .... я не знаю як це описати. Її стан. Я боялась кілька хвилин навіть підійти до неї. Це як скло в авто. Щойно прозоре й світло скло від удару чи камінця з-під коліс на ваших очах тріскається, колеться, й тисячі тисяч мілких уламків ще якусь мить тримаються купи, а потім лавиною сипляться на вас та ваше сидіння в авто. Так й ця юнка. Та сама, що вчора сміялася разом з нами над черговою історією про «російський корабель/літак/солдат/ іди нахуй», блискала очима на наших хлопчиків із самооборони, носила разом з нами продукти літнім одинакам. Та сама дівчина зараз на наших очах розсипалася на друзки горя й суму. Я мало що зрозуміла з її розповіді крізь сльози. Вона лише через слово повторювала й повторювала: «а тепер, а тепер, а тепер вони мертві». Це були її друзі, які, як й багато хто тут, приїхали до її родини перебути день - два початку війни. Їхні тіла ще 11 березня лежали в гаражі одного з будинків. Непоховані. Щоб витягли за волосся себе із цієї безодні ми з Інною Байдюк й її 9 - ти літньою донечкою Оленкою пішли дивитися господарів у яких живе 28 котиків (залишених й приблудних, довоєнних й вже воєнних). Мужня дівчинка Оленка вперше за 12 днів вийшла на вулицю й залишилася задоволена котиками. Ми ще наносили літрів 40 води, відкрили будинок сусідів з їхнього дозволу (грашися в мародерів) - знайшли там картоплю, й олію, й кон‘яку. Випросили у іншого сусіда підзарядку на телефони на відсотків 20 й нарешті дісталися дому. Наші Ярік й Ніка, друзі моєї доньки були в одній із машин, яка виїхала зранку.В одній з перших машин. Й вони, настрахані й нахрещені мною сто разів передзвонили одразу, як прорвалися. Вони чули постріли позаду, але їх не зачепило. Сусід - водій, який погодився їх вивезти, гнав на старенькому форді 190 км/годину й вони виїхали о 10:00 , а не о 12:00, як велика колона із наших 15 автівок. О 12:30 наші тінейджери, завдячуючи сусіду вже дісталися Вінниці. Фух. Я видихнула палаюче біллю полум‘я з свого серця. Мені звалюються сотні смс від моїх друзів й знайомих. Й на жодну я не встигаю відповідати. Сьогодні вже знайомі натівські експерти, українські політики, іноземні дипломати, Ірпінські волонтери, київські тероборонівці, рідні й друзі намагалися/обіцяли/пробували приїхати за нами на бронетранспортері чи танку, але ніхто не ризикнув. «Ви можете врятувати себе лише самі.» Ну десь як вирок. Ага. Це був понеділок."

Лариса, Київ

"Война. Вырваться из оккупации. Общественное мнение.

В Волновахе ждут тепла, чтобы покинуть город. Куда они поедут зависит от решения фильтрационного центра в Докучаевске. Сейчас там очень много людей в очереди ждут свой долгожданный документ который разрешит выезд. Куда? Да все равно куда. Лишь бы не оставаться в ДНР.

Говорят там нужно сдавать отпечатки пальцев и проходить разного рода проверки.

Люди понимают что все плохо, но до последнего сопротивляются. Психика тех кто реально верил в российское будущее, в освобождение, уже не выдает радостное ура. От чего их освободили сформулировать сложно. Те кто бродят по городу, снимая повреждённые частные дома понимают масштабы происходящего. В целые дома селятся оккупанты и жители. В частных домах теперь не безопасно и не уютно.

В городе раздают помощь кадыровци. На видео они уверяют что Волновахских детей учили создавать бомбы, держа в руках книгу по минной опасности. Ситуация напоминает октябрьскую революцию. Те кто были никем силой захватили власть и изгнав конкурентов из города стали всем. Понятие частной собственности теперь в Волновахи нет.

Есть те кто не хочет признавать что русские их жёстко обманули. Ненавидеть Украину их научили на телеканале Россия 24. В город вернулись поклонники русского мира которые до сегодня жили по ту сторону области. Теперь они не боясь ответственности составляют списки. На дверях у многих появились надписи - тут живут нацисты или бендеровци. Конечно многим угрожают.

Большая ошибка пропаганды в Волновахе это то что они забыли про людей которые тут родились и жили. Они видели ремонт пятой школы, мост, освещение, строительство стадиона, ремонт больниц и парк в центре города и конечно колоссальное количество магазинчиков и новых ресторанчиков. Все это мы помним очень хорошо. От всего этого нас освободили.

Я помню, как в Киеве в 2020 году я осторожно говорил о войне на Донбассе, которую сам пережил. Я знал что многие не могли поверить что россия агрессор и война эта банально за територии. Сомнений кто есть кто уже не осталось. Теперь все проще."

Павел, Донецкая область

"Оптимісти не складають тривожних валіз. Вони вірять, що для безумства мають бути реальні підстави. Я збираю речі дуже повільно як для людини, за вікнами якої летять снаряди. Я зависаю над іграшками і книжками, читаю старі листи. Листи, яким вісімдесят років. Це весь мій спадок від бабусі Тані. Листи її коханого Андрія з Другої світової. Він писав про війну, яка пожирає молодість і красу. Про звуки потягів, що мчать у невідомість. Тепло обіймів та ніжність цілунків, за якими скучив. Так дивно думати, що моя бабуся була ніжною і чуттєвою. Дивно не тому, що вона моя бабуся, а тому, що війна її змінила. Заморозила. Заточила на виживання. Бабуся мала два громадянських шлюби: бо настав час, бо так треба було. Однак коханий був лише один і його забрала війна. Бабуся замовила портрети: свій і Андрія, завжди возила їх за собою і вішала над ліжком. Чоловікам казала, що то її брат. Перед смертю бабусю втішало лише одне: віра у зустріч з коханим. Навіщо вона жила минулим? Невже не можна було відпустити і любити тих, хто поруч? Навіщо їй ця пам‘ять? Схоже, бабуся хотіла зберегти себе і коханого саме тими, довоєнними: світлими, щирими, ніжними. Схоже, вони були емоційно дуже близькими. Схоже, це був її зв‘язок з собою. Я пакую листи у тривожну валізу. Може, сьогодні, у перший день війни, я знайду в них бодай якісь відповіді? Може, зрозумію свою бабусю? Може, мені вдасться лишитися ніжною? Та чи потребуватиме світ ніжності після всього, що станеться?"

(с) Катерина, Вишгород, текст, 24.02. — 3.04.2022.

"Попередній день вже був тривожним. Я страшенно хотіла спати, але все ще дозбирувала “тривожну валізку”. Здавалося, наперед і про всякий випадок.

Чоловік лежав поруч у ліжку, моніторив новини. Я встигла лише прикрити очі (і тут же провалилась в сон), як він розбудив мене словами “вставай, війна почалась”. Я прокинулась перелякана, але все ще скептична. Ну, може, на Сході й почалась, але в нас ще є час.
Майже одразу пролунали вибухи. Я розбудила дітей і засунула їх прямо в ванну, як у колиску. Принесла туди подушки й ковдри. Одяглась, принесла їм одяг. Від страху скрутило живіт, тепер зрозуміло, про що кажуть, коли говорять “всратись від страху”. Добре, що ми ще вдома і поруч туалет. (більше не принцеса, ага). Один вибух пролунав зовсім близько (потім ми прочитали про нього у новинах). Поки ми одягались, чоловік набрав батьків — моїх і своїх, і десь за годину ми вже були у машинах.

Те, що почалась жопа стало зрозуміло по руху на вулицях. Машини швидко їхали в обидві сторони, не зупиняючись на червоний. Я була здивована, як швидко почалась евакуація. Якщо в нас вже були зібрані всі речи, то що, ці люди спали у машинах?

Всю дорогу на заправки стояли довгі черги (“до повного” в попередній тиждень такі стали помічними). Перед з'їздом на житомирську ми стали в затор. Стало справді страшно. Дехто йшов пішки. Пішки спокійно йшли й деякі військові, видно, у частину.

Мамо з татом телефонують, що намертво застрягли перед виїздом, що бабусі погано, вони не можуть їхати далі та повертаються додому або на дачу під Васильковим. "Тільки не Васильків, благаю!" Вже відомо, що підривають військові об'єкти, а там — військова частина й а/п.
В голові стукає — піздець! Піздець! Я не вірю, що це відбувається, не можу повірити. Як таке може бути?! Але варто було мені сказати це вголос — Соля сказала, “мама, будь ласка, мовчи, бо коли я чую тебе таку, мені стає страшно”. Відсунула у дальню комірку мозку. Здається, досі не усвідомила.

Новини хочеться дізнатись і одночасно страшно, дуже страшно, коли дізнаюсь. Думаю про головне — бути спокійною, довезти дітей. Не читаю, прошу читати мені дозовано.
На зустріч рухаються колони нашої техніки. Посилаю їм всі любов і повітряні поцілунки. На переході на трасі стоїть бабця. Рух на трасі постійний і безперервний. Я встигаю розгледіти картину, від якої починаю ридати. Маленька, у хусточці, по віку за 80. Вона стоїть, притиснувши край хустки разом з долонею до рота. Застигла від жаху. Мені здається, я можу прочитати її думки. Колись вона думала, що ніколи вже такого не побачить. Може плаче. Як і я, не вірить у те, що відбувається.

Намагаюсь скасовувати заплановану у ФБ публікацію. Вона здається такою недоречною зараз. Не виходить. Гаразд, не найстрашніше.

Скільки то годин до польського кордону. Не рахую. До кордону під'їжджаємо вже у темряві. Телефоную добрій знайомій по роботі, її містечко — поруч. Питаю, чи можна буде переночувати, якщо що. Попри те, що ніде, каже — можна. Так стають ближче. Не спить всю ніч, чекає. Але вирішуємо стояти, поки є сили. Дуже хочеться спати. Черга потроху, але рухається. Помічаю, що почитаю плутати передачі в авто. Тому ставлю будильник на п'ять хвилин, а машину — на паркінг. Засинаю на 5 хв, прокидаюсь, моніторю відстань, переставляю ще на 5. Так сплю. Серед ночі проситься пара. Вони йшли пішли 8 км. Втомились і змерзли. Принаймні в машині тепло. І можна поставити сумки. Доходимо до кордону приблизно о 16 годині 25 лютого. Військовий стан, чоловіків до 60 не випускають. Не поїду без чоловіка. Виню себе, що не виїхали всі раніше. Виню себе, що не вистачило сміливості поїхати без чоловіка. Повертаємось."

Дарусин_щоденник

Дарина, Київ

"Значить, виповнилось сьогодні 36 років, дата і дата – зараз не до цього. Краще розкажу вам, який мені дали позивний і чому. Бо це забавна історія.
Їдучі на збори, я вдягнув усе чорне, бо це ж практично. Прибув у частину на Заході України, форму ще не видали, і я у цивільному пішов на обід.
У їдальні на роздаточній лінії п’ять жіночок, віку моєї мами і старше. Я веган, тому нахиляюсь і дуже тихо, скромно (бо ще не знаю які порядки по їжі, чи можна взагалі обирати) питаю:
– Пані, чи можете мені накласти тільки пісної їжі, будь ласка?
Жіночка, у якої я запитав, трохи підвисла (такого,схоже, ще не запитували). А її коліжанка поруч в цей час складала пазл: весь в чорному, з бородою, постує, тихий і ввічливий - бінго! - її лице осяяло розуміння і вона підштовхнула першу:
– Люба, що ти стоїш, не розумієш хто це? - і до мене: - Зараз все зробимо!
І дуже тепло посміхнулась: не по-жіночому, навіть не по-материнські, а з якоюсь блаженною вдячністю.
Тоді я подумав, що вона зрозуміла, що я веган і підтримує такий вибір, посміхнувся і тепло їй подякував за обід.
Коли я зайшов на вечерю, жіночки і бабусі мені стали посміхатися цими дивними посмішками:
– Доброго дня, ми про вас подумали, ось.
І вони дали мені величезну порцію пісних страв. Я радів, що зустрів на службі таке розуміння.
Але злякався, коли на сніданку одна з жіночок, подаючи мені чергове пісне асорті, трохи нахилилася, наче кланяючись. Я від неочікуваності також поклонився у відповідь і здивований пішов їсти.
Прояснилось все через кілька днів. Жіночки так само тепло посміхались, коли мене бачили, інколи ми ледь помітно кланялись один одному, годували вони мене на убій. Але «на узварі» з‘явилась нова молода дівчина, і коли я пройшов церемонію роздачі, то почув за спиною, як бабуся говорила новенькій:
– А це капелан бригади.
Стали зрозумілі і блаженні посмішки і поклони. Але на роздачі жвавий рух військових, черга, і я не закричав «Це помилка, я не капелан! Ви давали великі порції простому вегану, а не святому отцу, вибачте Христа раді!».
Я пішов і більше того: я не сказав це і наступного разу. Не лише через те, що дуже тупо звучало «Доброго дня, я не капелан», але і тому, що у них була якась перепалка, а коли я зайшов, вони одразу стишили голоси і привітались зі мною. Якщо їхня віра в те, що я капелан, змушує змінити крик на посмішку, навіщо її розвіювати? - подумав я і пішов їсти.
Більше нагоди розказати їм не було. Ще до того, як вони почали приходити до мене на сповідь чи просити благословіння, нашу частину перевели і ми більше не бачились. Але хлопці з частини досі сміються з того, що ми кланялись один одному і дали мені позивний «Капелан».
Брати і сестри, бажаю гарного дня і якнайшвидшої перемоги!
P.S. Єдина думка, що у мене промайнула щодо сьогоднішнього Дня народження, що це були дуже насичені 36 років, і що зараз я саме там, де маю бути. Дякую, доле"

"У нашій з Дарина Гладун квартирі в Бучі гостювали російські солдати. Виламали нам усі двері, розбили вікна, судячи з усього, вкрали всі молескіни, зокрема з неопублікованими віршами, засвітили наші весільні фотографії (навіть спогади вкрали), зіпсували багато речей, і тепер наша квартира виглядає так. Також тут гостювала пташка чи пташки, бо у квартирі досить багато пташиного посліду й пуху. Але це — чомусь приємний факт. Хоча позитивне мислення тут не дуже допомагає. Двері поставив, а далі нічого не можу. З нашого вікна видно рівно 13 побитих або спалених машин, знаю де лежали тіла людей. Думав, що стане легше, коли приїду. Не стало."

Лесик, Буча

"Моя бабушка Лена родилась (1931 г) и выросла в Мариуполе. В нашем семейном архиве есть фотографии старого города, её деда, моего прапрадеда на первом в городе автомобиле.
Бабушка рассказывала много историй своего детства всем внукам, но я, пожалуй, единственный человек в семье, которому она доверила страшные истории войны. Той войны, которую видела ребёнком.
Тогда (подростком) эти истории вызывали во мне огромный спектр чувств. Я задавала много вопросов словно пыталась что-то осознать…
История 1
Перед тем, как фашисты зашли в город, они безбожно его бомбили. И погибло очень много мирного населения. Среди всех погибла бабушкина подружка-соседка. Ей, на глазах у бабушки Лены осколком снесло пол головы.
Я помню, как бабушка рассказывала и с горечью добавляла: «Я даже сейчас, спустя столько лет, старухой, помню до мелочей события тех лет…»
История 2
Во время оккупации в родном доме бабушки немцы сделали что-то по типу кухни. Дети её возраста и младше собирали объедки и очистки. Бабушка умудрялась сохранить хоть малую часть для слабой от болезни мамы. Говорила, что картофельные очистки и обгоревшие зерна пшеницы спасли от голода.
История 3
В Мариуполь зашёл отряд СС. Бабушка говорила, что эти солдаты были с пустыми глазами, словно бездушными. Тогда начались массовые расстрелы мирного населения. Расстреливали на месте даже тех, кто по мнению солдат СС «не так смотрел в их сторону»: женщины, дети, старики…
История 4
В окрестностях города и в самом городе были концлагеря. Бабушка говорила, что ужаснейшего зрелища она никогда не видела. Лагеря охранялись и любое поползновение в ту сторону сулило верную смерть. «Полуголые, худые, изнеможённые…»
Я никогда не рассказывала своим детям эти истории. Берегла их душу…
24 февраля россия начала полномасштабную войну против Украины. Цинично напала на суверенное мирное государство. Мои дети проснулись от взрыва снаряда, который прилетел к нашему дому и чудом попал в огромный рекламный щит. 18 дней мы ночевали в бомбоубежище…
Моя Милана в свои 11, знает про ужасы Ирпеня, про Бучу, Харьков и Мариуполь. Мариуполь, в котором родилась и выросла моя бабушка Лена…
Я верю в нашу победу! В Украину! В наших воинов! В наше мирное будущее! В наших детей! В нас!
Наш Дух силён и все буде Україна!"

Aleksandra

"А ще в Бородянці був кіт. Сидів на паркані спаленого поліцейського відділку і ліниво спостерігав за перехожими. В якусь мить він вирішив, що я достойний його почухати. І коли я мав необережність присісти, щоб приділити йому увагу – кіт безапеляційно вліз на моє коліно і вимагав «чухай давай». Вести переговори з котом – справа, загалом наперед програшна і безнадійна. Тому поки кіт лапами послідовно вимазував мої штани – я слухняно чухав йому вуха.
І його також погодували. Ми записали й розмову з людиною, яка весь свій час в Бородянці приділяє саме тваринам і годує їх. Корм привозять справно добрі люди, тваринки доглянуті. І ця самозакохана істота також.
Такий промінчик тепла в цьому важкому місці."

“Харків, Північна Салтівка. Анатолій Григорович, 78 років та пів сотні його пташок.
Уже в перші дні повномасштабної війни будинок чоловіка лишився без опалення, світла та вікон. Коли в березні морози стали сильнішими, у квартирі чоловіка замерз навіть акваріум.
"Я точно не знаю, скільки в мене канарок. Сьогодні чистив клітку, то одна вилетіла. А от два дні тому пташенята вилупились. Це значить, що життя триває! Я їм сьогодні яйця варив, бо пташенятам треба яйця. Траву ходжу їм рву. Люблю я це! Люблю з дитинства.
Вікна в мене вилетіли на перший чи другий день. Найважче було, коли у квартирі температура стала -20. Он таз у мене стоїть. Я ставив на кухні що-небудь, що горить, і палив стільці. Трохи нагрівав воду, щоби напоїти пташок, а сам одягнений лягав під ковдри. У ванній у мене вода була налита спеціально. Замерзла. Акваріум із рибами замерз. Вода в туалеті теж замерзла. У мене було багато риб і рослин багато, красивих таких… усе замерзло.
Ви питаєте, чи страшно було, коли бомбили. Я ж хіба "герой Радянського Союзу"? Звісно страшно. Але в підвал не бігав. Сусіди ж ще поки були тут, усі знали, що я полковник. Може, й самі більше злякались би, якби побачили, що полковник у підвал бігає.”

Марі
Харків
19.06.2022

“#подяка #врятоване_життя #без_вас_ми_б_не_врятувалися
Ось так виглядають люди, шо вирвалися з окупаційного пекла.
Я жива.
Ми живі завдяки вам всім. Всім, хто витягував нас звідти.
Ми важко виїжджали і я повинна все розповісти як є, бо знаю, що ви всі хвилювалися. Рішення виїхати зріло вже давно, але тримали батьки.
Після того як почало прилітати поряд з батьківською хатою, вони погодились їхати. Тиждень ми чекали, та були як на голках, але з Божої та Вікторія -- (люблю, люблю, люблю, тебе рідна) допомогою батьки вже в безпеці.
Після того як спровадили одних батьків (інші, нажаль, їхати відмовились безумовно) почали шукати перевізника, який би вивіз нас з міста. Нас та ще одна пару, з якими ми були повинні виїжджати.
О п'ятницю ранком біля під'їзду чекали на друзів та перевізника. Підійшли дві жінки.
Не чекайте на друзів, кажуть. Їх вчора забрали. Рятуйтесь, їдьте. Перестала відчувати ноги. Забрали... Забрали, курви😭😭😭😭 Рішення мало прийматись негайно. Ми їдемо. Невзираючи на те, що грошей нам вистачить тільки на дорогу до оркокордону. Їдемо. Доїхали до кордону. Спека, орки. 6 годин мурижили скоти. В гаманці 950 дерев'яних. Квиток до бєлгороду сраного 570 з людини. Взяла сережки та хрестик та пішла до орка. Купіть золото, кажу. Нам потрібні гроші на проїзд. Ги-ги-ги, відповідь. Патрони є, грошей нема. Сіли на сумки. Спека. Орки. Підійшов чоловік. Каже, я чув, що у вас проблеми. Не впадайте у відчай. Проходіть кордон, а там поряд є гуманітарний пункт. Переночуєте, відпочиньте, а там і рішення прийде. Так і зробили. Перейшли кордон, Проковтнули всі знущання. Прийшли до пункту. Біля пункту "бізнес центр" де послужливі росіяни по курсу 1:1 знімуть твої гроші з карти, поміняють твою готівку, а за великі гроші навіть відвезуть тебе до кордону з Латвією. Ціна питання 10 000 з людини. Багаж та коти в подарунок. Рішення мало прийматись негайно. Незважаючи на те, що грошей вистачало на одного з нас. Ми їдемо. Ми їдемо!!! Написала моїм рідним Надежда -- та Виктория --. Дівчатка сказали все буде, ти поїдеш з мордору. За ніч нам зібрали всю суму. Ранком ми перевели кошти в готівку та поїхали. 19 годин по мордору. Брудному, пихатому, засраному своїми зетами та радянськими прапорами мордору. О третій ранку приїхали на кордон. Холод, мряка. Речей теплих ніхто не брав. Наділи на дитину все що було, котів замотали ковдрою. Пішла до того, хто піднімає шлагбаум. Кажу, дайте десь погрітись дитині та котам. Відповідь - не положено. В росії повинні страждати. Вісім годин холоду... Весь час розтирали дитину, щоб не було переохолодження. Були моменти, що я засинала стоячи. Як кінь. Потім забрали паспорти. Ще з пів години і вважалось шо вже ось вона воля. Хєр там.. Ольго Олександрівно, пройдіть до кабінету... Дуже холодно в кабінеті. Портрет хуйла на стіні. Допит. Чесно, думала, що не випустять. Випустили. Прощавай мордору сраний. Всі прокльони мира я залишила вам, коли їхала по ваших смердючих вулицях. І це все завдяки вам всім. Дякую рідні. Нескінченно дякую за врятоване життя. ...наші друзі досі в полоні. Боже, збережи їм життя🙏🙏🙏”

Ольга, Балаклія, 21.07.2022

“Про підтримку Польщі я пишу постійно. Тепер про Японію.
Університет Фокуоки прийняв рішення прийняти у себе студентів, які вивчають японську. Маша серед них.
7 квітня почався навчальний рік. Донечка розповідає, якщо на вулиці зупиняєшся і намагаєшся зорієнтуватись, одразу підходять люди і питають, чим допомогти, а коли узнають, що з України, то дуже співпереживають і кажуть слова підтримки.
Під постом фото скриньки в магазині, куди можна покласти гроші, які відправляють на потреби українців. Марія каже, що такі скриньки всюди, і люди постійно залишають в них гроші.
Японці надзвичайно ввічливі і привітні, легко знайомляться, разом проводять час, пропонують сфоткати на полароїд і дарують світлини, навіть, якщо поспілкувалися декілька хвилин.
Перше фото під постом зробив фотограф - він ходив по пляжу, знімав природу і людей. І Машу сфотографував.”

"Смотрю на фото и видео Мариуполя бесконечно.
Вот эти обгоревшие камни - моя школа, а это – 27я, куда меня не отправили, чтоб не бегать через дорогу. Но мы всё равно бегали на ту сторону в кулинарию за плетенками. А Галина Михайловна опиралась пальцами на первую парту и говорила: «Тааак. Четвёртый-Г!», а дальше что-то про обалдуев и где она так нагрешила, что ей достался наш самый обалдуйский класс. Кстати, она выжила и эвакуировалась. Ее соседям повезло меньше – шесть человек не стало в один момент.
Вот 55й дом, обугленный, черный, с пустыми глазницами окон, 53й, где до сих пор выживает моя учительница украинского, а вот 51й - с прилётом в крышу и в торец. Вы там, наверное, искали нацистов, «братики», но по итогу где-то под завалами девятого этажа лежат четверо из семерых детей многодетной семьи, а на восьмом – моя одноклассница Юля и ее собака. Чуть ниже – одинокий почти неходячий старик, которого приходил кормить племянник, а теперь никто не придет. И сколько таких стариков там сейчас?
На наших дачах на 23м, откуда вы начали свой «освободительный» вояж, сейчас цветут абрикосы, и умирает не раскопанный с зимовки виноград. А еще там целый табун кошек, которых кормил Саша на свою пенсию. Но теперь нет ни мостика, чтоб туда пройти, ни корма для кошек, а есть ли еще Саша – неизвестно. Это были нацистские кошки, наверное, их стоило освободить от того минимума, что выпал на долю ничейной кошки с околиц Мариуполя.
Живой, современный, богатый город еще полтора месяца назад, где сейчас пытаются выжить люди, стоя целыми днями за гуманитаркой и часто возвращаясь без неё в холодную квартиру без окон. Люди, освобожденные от зарплат, еды, воды, медицины и возможности вырваться из ваших крепких артиллерийских объятий.
Дворы с ландшафтным дизайном, с новыми детскими площадками и беседками превратились в кладбища, троллейбусы с кондиционерами разбиты, а недавно отреставрированный городской пляж заминирован целой кучей братской любви, разрывающей в клочья.
А когда потеплеет, Мариуполь начнёт пахнуть. Нет, не морем и даже не заводами: горами мусора, нечистот и телами людей, которые лежат в руинах своих квартир.
Весь ваш ёбаный русский мир пахнет именно так.
Вы – реальная нечисть, которая не несёт ничего кроме смерти и дерьма. «Высокоморальные» наследники Достоевского и Толстого, насилующие детей и стреляющие в голову связанным людям….
Сидя на немецких машинах и одетые в итальянские костюмы, российская илитка годами рассказывала много интересного про нашу жизнь под «игом нацизма», но ни разу не сказала, почему итальянцы не ездят на шопинг в Рязань, а немцы не стоят в очереди за шедеврами русского автопрома.
Лицемерное, дешевое, напыщенное быдло, бесконтрольно размножающаяся патогенная фауна, инфекция этого мира. Если бы наша ненависть могла убивать, там не выжил бы никто.
Я не склонна к мистическому мышлению, у меня нет интуиции, предчувствий, мне не снятся вещие сны и не приходят откровения, я не гадаю на картах и не верю в гороскоп. Но почему-то я совершенно точно знаю: рано или поздно орда с востока перестанет жить и я приеду ДОМОЙ.
Я прыгну в новенький хрустящий троллейбус с кондиционером, доеду до судоремонтного и зароюсь пальцами в прибой. Чтобы сверху чайки, снизу море, а в голове бесконечно крутилось: «Вы сдохли, твари, а мы – нет!»"

"Кто не в курсе, так вот - Ирпень почти полностью освободили. Ещё пару дней после диких боев бегали и ловили орков, но сегодня даже впервые за все время привезли хлеб в мамин совсем отрезанный от жизни район.
Вы помните, да?, что они живут много недель без света, газа, отопления, черпая воду из колодца и под постоянную бомбежку в подвале? И что соседа убило, у которого генератор, что они в окружении были вообще от любой возможности даже подумать о том, чтобы можно было вырваться… помните?
Я сегодня, рассматривая первые седые волосы в зеркало, четко решила: надо во что бы то ни было уговорить маму и тетку выйти по коридору при первой же возможности.
Мама, слушай, как только получится - выходите! Уходите оттуда! Прошу тебя, умоляю!
Пауза на триста тактов, за время которой я решила, что связь опять заглушили.
И тут раздаётся в трубке:
--- Наталочка, мы не выйдем. Мы не можем.
Всё. Мне плохо. Чувствую дрожь в коленях и как перехватывает горло. Спрашиваю хрипло, ожидая услышать самое страшное:
--- Мама, почему??
Ответ достоин новой пряди моих седых волос:
--- Наташа, мы уже ПОСЕЯЛИ ПОМИДОРЫ."

"Будь ласка, не стріляйте наших собак.
Господь з вами!
Орки теж обіцяли не вбивати, а перебили у селі майже всіх. Моїх двох. Зайшли у двір і перестріляли. Білий тільки втік. Зустрінете великого білого - не вбивайте.
Трупи собак, калюжі крові, спалені машини, розвалені хати - кого цим зараз здивуєш. Лісосмуга вся у подарунках. Розтяжки поставлені наспіх, але їх багато. Все нафаршироване залізом, городи засипані уламками.
На землі чорно-білі фотографії. Чиїсь спогади з сімдесятих або ранніх вісімдесятих. Хочеться все це зібрати і віддати власникам. Але часу немає, та і де шукати власників? Від їхнього будинку мало що залишилося. Лише ці фотографії, що розлетілися вулицею.
Подвір‘я розвалені і оголені, ніби білована дичина. Ідеш і безсоромно роздивляєшся залишки чужого затишку. Немає більше затишку. Нічого немає. Все вмерло. Все випарувалося. Всюди темно.
У тих, хто залишився, в очах понура злість. Виходять з осель, щось розповідають. Їм дуже хочеться щось розказати. Але слухати їх немає часу.
Старші жінки одразу починають плакати.
Хулі, я теж плачу, від чого одразу ж запотівають окуляри. Відвертаюся, щоб свої не побачили.
Деякі хати впізнаю, бо стільки разів тут проїжджав. Але все змінилося. Тепер місцевість пізнаватимуть за воєнними шрамами. Наша топоніміка зміниться. Біля того танку, за російськими окопами, там де стояла хата баби Ніни…
Спочатку я думав, що я надто черствий для цієї війни. Тепер думаю, що надто вразливий."

"Бро, вони це зробили”, - мій друг подзвонив мені о 6 ранку. Поруч з моїм ліжком вже два тижні стояв рюкзак, у який перед сном я збирала всі важливі речі. Нам постійно казали, що в нас є щось накшталт 48 годин. Але прогноз змінювався. І я йшла робити манікюр, танцювати латину і плавати. Того ранку я подивилася в вікно і подумала: «Шкода, що моє таке прекрасне життя закінчилося. І не знати, коли воно повернеться»
18 лютого я ще була в прикордонних з Росією селах на Чернігівщині. Була на пункті пропуску Сеньківка. Спілкувалася з місцевими. Вони пригощали мене яблуками. Хоча й боялися виходити надвір зі своїх хат.
22 лютого я ще була в своєму Чернігові. Їла свої улюблені хінкалі з сиром і часником. Пила пиво. І ходила гуляти містом. А ще зробила всі електронні копії і дублікати ключів від київської квартири. Захопила з собою кілька фото батьків. Мама проводила мене на автобус. Ми обійнялися і вона сказала: “Ми ще побачимося. Я тобі обіцяю”. А потім я майже всю дорогу плакала: “Можливо, потрібно забрати її з собою? Але всі кажуть - потрібно поважати вибір іншої людини. І це теж - вибір”.
23 лютого ввечері було моє останнє тренування в басейні. І я ніяк не могла сконцентруватися.
--- Думаєте про роботу?
--- Думаю, що завтра почнеться війна.
Тренер засміявся.
--- Але, принаймні, якщо дуже треба буде, то я зможу переплисти Дніпро з лівого на правий берег.
--- Якщо дуже треба буде, зможете. Головне - зняти чоботи. Але війни не буде, бо ви ще не навчилися правильно стрибати з висоти.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо як можна було туди не приїхати, Боже? Це ж лише дві години від Києва. Це ж зовсім поруч. Це - ідеальне місто на вікенд.
І вони приїздили.
Ми сиділи на траві в парку на Зеленій сцені. Ми сиділи на плетених з лози меблях на дачі і їли вареники з чорницями моєї бабусі. Ми брали пиво і сиділи по зйомних хатах, думали про те, як будемо писати історії про людей. Ми брали вино і сиділи на пляжі, дивилися на Десну. Я говорила їм: “У нас класний пляж, приїздіть влітку, можна буде купатися”. Ми сиділи і слухали джаз в тому дворі біля філармонії. І слухали того пацана в парку Хмельницького. Ми сиділи з піцою в тому лісочку біля мого будинку. Там, де зараз ховають людей. А ще ми купляли квіти біля Макдональдзу. Півонії чи айстри. Я навіть фото забувала робити. Так буває, коли тобі кльово.
Коли ми з другом говорили про можливу війну, ми трохи розраджували себе: “У кого нічого немає, тому і втрачати нічого”. Немає житла, немає дітей, немає машини. Хто я? Я ж просто людина, яка роками знімає куток в іншому місті. Яка інколи навідується додому. Немає чого втрачати мені.
Я помилялася.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо я його люблю. І останні кілька років ця любов лише зростала.
Мені дорога кожна вибита шибка цього міста. Кожна людина, яка в ньому залишилася. Кожен сантиметр тієї бруківки на валу, яка мені так не подобалася насправді.
Бо там - могила мого батька. І там від вибухів ховається моя бабуся, шкарпетки якої я вам тут продавала нещодавно.
І там ми всі з вами були. Ми дихали.
Мені не довелося перепливати Дніпро. Я сіла в евакуаційний поїзд. Але мені здається, що насправді я затримала дихання і стрибнула в прірву.
Я готувалася до війни, але вона почалася раніше, ніж я навчилася стрибати.
Пообіцяйте мені, що ви приїдете в Чернігів.
Коли я знову вдихну.
Коли моє місто випливе."

"--- А ви чого мовчите? – спитав французький журналіст ще у Львові. Нас було четверо українських письменників, інтерв'ю велося англійською.
--- Мій досвід – дуже приватний. Я рятувала дитину.
Мій досвід маленький.
Це те, про що думаю всі ці дні, читаючи всі новини з Київщини. Поки наших сусідів убивали, катували, грабували (і це більше не кліше зі шкільної літератури), поки заміновували затишний садок моїх батьків, я мала свій дуже приватний досвід.
Я вивезла дитину на третій день.
Досі перед очима – повідомлення, якими мене витягували з Києва: "Головне, щоб дитина не бачила найстрашнішого".
Якщо чесно, важко було уявити це найстрашніше. Навіть знаючи історію України, і що ця війна повторюється, а злочини рашистів ходять по колу, це все дуже складно уявити людині, яка все життя мислила на творення.
Усі роки ми, українці, звикли відбудовувати свої хатинки й садки, свою культуру, своє все. А в цей час "сусіди" готувалися до нового "розкуркулення", бо хтось посмів жити краще, багатше за них, щасливіше.
Мій досвід маленький, бо я вчасно виїхала. Вхопила дитину, обійняла коханого чоловіка й застрибнула в потяг, що відвіз нас подалі від смерті.
Але річ у тім, що ця війна тепер – це наш спільний досвід. І все це вміщається в кожному й кожній із нас. Я стаю буфером, що зберігає пам'ять для своєї дитини. Щоб розказати, коли прийде час. Щоб не забувати.
Я з Київщини.
Щодня я дивлюся фото і відео знищених будинків, убитих колег, сусідів і знайомих моїх батьків. Учителів і сільських активістів, уся вина яких була просто в тім, що вони – українці.
Мій досвід маленький.
Але я – з Київщини."