Showing 10780 results

Archival description
5201 results with digital objects Show results with digital objects
File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"Діалоги, яких не повинно бути:
Львів, бібліотека:
Дівчинка, виїхала з Харкова, 7 клас.
– У вас є уроки? – питаю.
– У нас школа не обов'язкова. Для тих, хто може, хто має інтернет. Хто живий.
Я не знаю, що сказати. Уточнюю, чи всі даються чути.
– Однокласник пропав без вісті. Усі кажуть, що він помер, але ми не втрачаємо надії.
Потяг Варшава-Сувалкі:
Дівчинка, виїхала з Одеси, 8 років:
– Тобі, мабуть, нудно було стільки їхати потягом?
– Чого б це нудно? Якби не їхати, довелося би знову ніч не спати.
Я нічого не кажу, але думаю, скільки є цій дитині довелося не спати ночей, рятуючись у бомбосховищах.
Вечір, село Красноґуда на кордоні Польщі й Литви:
– Що це? – питає 7-річний хлопчик, що виїхав із Києва, насторожено вслухаючись у небо.
– Літак, пасажирський, – кажу весело. – Тут бомби не скидають. Ми в безпеці.
Добрий вечір, ми з України
Поляки –
Пізніше напишу детальніше. Ми повернемося обов'язково"

Ольга, Київ

File · 2022-03-05
Part of Writings from the War project

"Друзі, я з багатьма ділилася в особистих про те, що пережила наша сім'я. Ділюся історією, як Бог зберіг наші життя.
З початком війни ми з сім'єю переїхали у село на Київщині, де збудували хату. Ми прийняли у себе ще дві сім'ї з дітьми. Там перший тиждень війни було тихо, я продовжувала вчити дітей грі на фортепіано і бандурі.
На 8-ий день війни у наше село вдерлися рашисти на танках, які вони припаркували у дворах сільських хат, вибивши забори.
Мій чоловік з товаришем якраз були на чергуванні, їм вдалося втекти і заховатися у канаві. Олесь зміг зв'язатися з українськими військовими і повідомити місце розташування ворогів. Чоловіки залишалися у схованці півтори доби,інформуючи наших військових, доки ЗСУ не почали винищувати ворогів та їх техніку, яку на наступний день ще вони підігнали у село.
Рашисти вбили декілька чоловіків в нашому селі, простріляли і пограбували хати, налякали дітей.
Нашим друзям прострілили авто.
Коли мій чоловік побачив, що поганці ідуть до нашої хати, він зателефонував мені і сказав, щоб ми з дітьми одягнулися тепло і швидко сховалися у ямі неподалік хати, двері сказав лишити відчиненими.
Коли ми виходили, чули автоматну чергу у наш бік. Ми з дітьми і моєю 75-річною мамою пролежали на сирій землі протягом трьох годин.
Бог зберіг нас!
Рашисти заходили до хати, забрали ноути, планшети і вкрали мою концертну БАНДУРУ. Навіщо???
На наступний день були бої прямо біля нашої хати.
ЗСУ вибивали ворогів. Ми залишилися в будинку, лежачи на підлозі, молилися щохвилини.
Слава Богу, нас десятеро людей в будинку і наші чоловіки, які в той час, лишалися у схованці в канаві, вціліли.
Дивом ми мали можливість евакуюватися. Щасливі, що лишилися живими!
Вдячні всім, хто молився Господу за наш порятунок!
Дісталися до Львова і тут Margarita Nik дала мені в користування бандуру, а мій чоловік Oles Shpunt відреставрував її.
Для мене це важливо, бо в мирний час я вела дитячий ансамбль бандуристів "Золоті струни".
Тож, ми відновили онлайн-заняття.
(Щоправда, не всі учні мають інструменти, бо не вдома тепер).
Вчимо гімн України на бандурі та пісню про рідне місто "Києве мій".
Щиро віримо у перемогу України!
Україна є, Україна буде! "

Наталя, Київська область

File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"Біженство…
Це дорога
Це біль втрати
Це важко
Це страшно
Це не відомість
Це прощання з чоловіком
Це втрата дому
Це втрата життя
Це нові зустрічі
Це чудові люди
Це дивні і злі люди
Це зустіч із найкращими найблищими друзями на чужині
Це сльози радості і втрати
Це заздрість, що крім твоєї країни в людей є життя
Це заздрість, коли в українській машині бачиш чоловіка
Це радість і страшенний біль, коли по дорозі зустрічаєш земляків
Це пуста, бездонна, темна, глибока невизначеність
Це постійний, не відпускаючий душевний біль, який переростає в біль фізичний
Це неймовірні люди ( ще раз), які відкривають перед тобою свої домівки, пускають до своєї родини, беруть відповідальність за життя тебе і життя твоїх дітей
Це розчарування. Війна оголила все - відносини, бачення та розуміння
Це нещасні тварини в дорозі
Це очикування перемоги!"

Анастасія, Київ

File · 2022-05-21
Part of Writings from the War project

"Возвращение домой.
Похоже, это для меня самый сложный текст. Описать не первые дни войны, не эвакуацию под обстрелом, не проживание вскрывающегося зверства войны, не жизнь вдали и ежесекундную тянущую, ноющую боль «домой». Все это время ты продолжаешь падать — в долгий, долгий и бесконечный ад.
Но возвращение домой — это заветное дно. Острое, усеянное осколками дно. Наконец ты ударяешься на максимальной скорости падения лицом… о свою реальность.
После освобождения Бучи у меня уже было фото, как внутри дома. Я не ехала в неизвестность. Но когда ты туда входишь… Ты и счастлив — потому что твой родной есть, жив, избит и измучен, но жив. А в какой-то момент со свалки вещей поднимаешь открытку и тебя сгибает пополам и ты внутри орешь. От кусочка бумаги, который когда-то тебе подписали с любовью.
Все, что для тебя про выбор и любовь, вывернуто… Все в грязи и пыли, что-то порвано… На бумагах, которые не выбросишь, следы ботинок. Которые потом вытираешь. Перед тобой груда книг и бумаг — и каждую нужно взять и вытереть. Ты убираешь один квадратный метр и берешься за другой, а в это время первый опять становится грязным. Ты в иступлении смотришь на это все и не понимаешь — как?! Но сглатываешь пыль с языка и просто продолжаешь.
Я убирала семь дней. Только к четвертому беспорядок стал контролированным. И это не просто уборка, потому что еще нужно найти, чем убирать. В твоем доме, как и в жизни, больше нет ничего понятного раньше.
Вызвать профессиональную уборку было нельзя. Возможно, но не мне. Мое пространство — это я. Вызвать уборку для меня было все равно, что вызвать профессионалов и сказать «там мой любимый, после аварии, сделайте так, чтоб как раньше, или замажьте что невозможно исправить, но чтобы не бросалось в глаза, а то мне видеть его таким и любить дальше тяжело как-то…» А может, вообще сменить любимого? Забрать вещи и арендовать другую квартиру, у этого любимого ведь шрамы — и снаружи, и внутри…
Мое пространство живое. Я любила его, оно любило меня. Мы помогали и наполняли друг друга. Убирать — это посмотреть на своего любимого, увидеть каждую царапину, каждую рану, признать всю его боль и быть рядом. Обнаруживать все новые раны, не отворачиваться, промывать их и бинтовать, опять промывать и бинтовать. Мыть каждый сантиметр, не закрывая глаза на увечия, словно гладить и целовать, приговаривая, что все будет хорошо. Обязательно будет хорошо. ⠀ В первый вечер после дня работы на завалах я села на балконе — единственное чистое и свободное пространство. В состоянии «упоротой лисы». Убирала, плакала, а потом втыкала на сосны, нервно курила, и опять собиралась, и опять разгребала.
Первое удивительное осознание — 70 дней вдали от дома прошли в какой-то временной петле, в параллельной реальности. Там вроде бы была жизнь, были и печали, и радости. Но когда входишь в дом, то кажется, что ушел вчера. И ничего другого в твоей жизни не было, а было во сне.
Второе и самое важное осознание — родные стены лечат. Здесь завал, перерыто, не работают лифты, нет бензина, вопросы с продуктами, но когда смотришь на свои сосны, на свои стены, на свои улицы… появляются силы. Ты чувствуешь себя наконец-то живым."

Анна, Буча

File · 2022-03-22
Part of Writings from the War project

"На первом фото - отель "Украина". Ну, то, что от него осталось. Именно отсюда отправляются (не могу писать в прошедшем времени) маршрутки, на которых тысячи студентов и работников гоняют в Киев. Вот там чуть правее, где раньше было кафе "Чашка", обычно машут мне, провожая, родители, когда я почти два десятилетия как уезжаю от них. На втором фото - стадион имени Гагарина, тут играет черниговская "Десна". На него я так и не попала, все мечтала о еврокубках в Чернигове. Не, ну стадион однозначно требовал ремонта, но сносить его, думаю, планировалось не снарядами. Невозможно меряться войной, невозможно меряться трагедиями или степенью ненависти. Истории Харькова, Гостомеля и Мариуполя - это уже сотни и тысячи томов преступлений. Но будут и тысячи томов на "Че". Если вдруг вы каким-то образом об этом не слышали, то давайте зафиксируем. Последние несколько недель Чернигов и окрестности стирают с лица земли. Тысячелетний город, перекрывающий путь к Киеву. Черниговская "Украина" стоит на пересечении проспектов Мира и Победы. И цена этих будущих мира и победы - дьявольская. Но они будут. Тому що життя переможе смерть, а світ - темряву."

Ирина, Корюковка, Черниговская область

File · 2022-08-15
Part of Writings from the War project

"Запускаю руку в його труси ковзаючи по стегну, минаю шкіру його провислих змокрілих яєць у пухкому волоссі і обхоплюю долонею хуй. Витягую його назовні з боксерів та через розрізану ножицями матню штанів і наказовим тоном вже кричу йому крізь вибухи снарядів САУ над нашим окопом - сци!

Лише після того той 20ти річний малий з татухами рун по тілу та на обличчі, пушком над губами, призаплющивши очі, нарешті облишив безглуздий сором і почав з полегкістю довго і рясно мочитись під себе на еластичні носилки, увігнута під вагою тіла чаша яких вже встигла наповнитись чималою калюжею його крові.

З переламаними кінцівками, трьома осколковими пробиттями, він лежав і терпів накладання турнікетів та болісні та глибокі тампонади ран, пальцями усередину аж до проламаних кісток. Але соромився сходити під себе, як тінейджер соромиться зняти труси у спортивній роздягальні перед хлопцями-однокласниками. Поки я не наказав йому це зробити.

"Це війна. Тут завжди так" - сказав я йому якусь рандомну аморфну фразу для заспокоєння, бо не придумав нічого ліпшого.

Евакуація затримувалась.

Поруч в тому ж окопі лежав його друг, мабуть вони призвались разом, візуально видно було, що вони з однієї тусівки, мали однотипні дорогі обвіси, придбані в М-таці, схожі татухи та крутий вигляд. Ну і обоє забили болт на аптечки. Але не робитиму жодних суджень і засуджень. Бо по-різному буває.

Щоб послабити турнікети і знизити ризики ампутацій я скористався часом евакуації, що затримувалась, для тампонади їхніх ран та накладання тиснучих пов'язок. Турнікети, які хлопцям наклав боєць поруч, були недокручені, один взагалі накладений поверх телефону у кишені - доволі типова помилка, з якою я не раз вже стикався.

Коли пробоїни були заткнуті кровоспасом і не сочились, довелося помучитись із тим як зв'язати докупи переламані та викручені кінцівки, щоб компактно розмістити їх на еластичних носилках, які от вже скоро треба було менш ніж за хвилину закинути на броню бехи, яка не могла стояти довго на точці - хвилини-двох було цілком досить для наведення ворожого вогню. По нашим укріпленням тоді прилітали усі можливі калібри та працювали вертушки.

Свої осколки хлопці отримали, бо по незнанню вибрали неправильну позицію, яку, до всього ж, не вкопали як слід. Розташована на схилі вона мала високу задню стінку, вищу, ніж бруствер попереду, в неї і влупив снаряд, а його осколки понівечили тіла бійців.

Через те, що я не міг зняти плитоноски пацанів через зламані руки, мені довелося різати кріплення, а зрізаними плитами накривати важливі органи - грудну клітину, пахову зону; шоломами - обличчя, щоб мінімізувати ризики, якби трапився наступний приліт снаряду.
Через залитий кров'ю одяг було важко виявляти характер ушкоджень - місця входу та виходу осколків, тож довелося зрізати ножицями штани, знімати берці.

Поруч третій терік* оперативно встигав допомагати мені подавати ножиці та мою парамедичну сумку, у якій ставало все менше витратних матеріалів.
Затягуючи сильніше один з накладених турнікетів його вороток почав так сильно вигинатися, майже літерою S, що потім неможливо його було зафіксувати у стремінці, а платформа воротка взагалі виверталась вусібіч - це був підроблений джгут і довелося накладати поруч свій, з власної аптечки, оригінальний американський САТ.

Прильоти ставали все ближче і доводилося все більше пригинатись долу, поранених попідтягувати ближче до безпечнішої стінки лежки і чекати, коли по рації надійде команда.

Ми почули гуркіт гусянки, поодинокі малі вибухи - це до нас на всіх парах пиздувала наша беха, наїжджаючи на російські лєпєсткі, якими русскі рясно засипали з касетних снарядів підходи до наших позицій - ми дуже швидко, тісними проходами непроритих як слід окопів насилу витягнули носилки з важким пораненим та закинули його на броню, на якій стояв навідник, що допомагав. Його напівголе тіло протягнулось вигином святого Себастіана-мученика на броні. Після цього, на одній нозі під руку, ми підвели другого пораненого і теж закинули його на беху, яка швидко уїбала, поки не почався новий обстріл.

З полегкістю виконаної роботи ми з Хотабичем відійшли назад на нашу позицію "Море" по слідам бехи, щоб не підірватися, копаючи ногами зірвані вітром з броні каремати, інші особисті речі військових, які ті губили на великій швидкості по дорозі на позиції.

Вже за годину, користуючись затишшям, ми пішли евакуйовувати два обгорілих тіла - вони лежали вже другу добу у величезній ямі, яка до влучання в неї снаряду була просто накрита поліетиленом від дощу. Коли Миколаївка та Ниркове стали одними з найгарячіших точок Сєвєродонецького котла (після самого Сєвєродонецька), через те, що утримували "дорогу життя" до міста, це укриття не можна було використовувати через його неграмотне розташування і ненадійність, чого не врахували згорілі бійці.
Їхні обгорілі трупи ми помістили в один чорний мішок, нам допомагало ще двоє солдатів, яким я навмисне постійно приказував, щоб їхній дух зовсім не впав до нуля: "заберем наших хлопців, вони загинули героями, прийшли на захист наших життів".
Обгорілі тіла дивились на нас майже білими шкіряними ямками, у яких википіли мішечки очних яблук, не даючи слизявій оболонці вигоріти начорно. Решта останків вкрились вугільною кіркою, а від кінцівок лишились лише обвуглені кістки, які довелося окремо підбирати і довклалати в пакет для 200. Один труп перехилився, коли ми підняли ноші, і впав головою набік, череп стукнувся об щось тверде і коробка розкололась, верхня частина відлетіла, мов кришка, всередині вже було порожньо, лише кістковий білий колір.

Від зривів мене тут рятує просте розуміння прийдешності буття і усвідомлення життя у Всесвіті, що весь час збільшується. Ні надуманих богів, ні чортів, ні вальгал чи пекла. Лише ти, реальність і альтруїзм воєнної праці і жертовності задля добробуту майбутніх поколінь та мирного населення за твоєю спиною.
А ще віра у лендліз та важку артилерію від союзників, які єдині можуть зупинити руйнування та смерті від навали орків.

Описане вище - кілька годин з боїв нашої бригади та підрозділів у взаємодії за утримування "дороги життя" на Лисичанськ та Сєвєродонецьк. Села Миколаївка, Ниркове. Тепер під окупацією"

терік - тероборонівець беха - БМП
*лєпєсток - протипіхотна міна

Віктор, Рівне

File · 2022-08-11
Part of Writings from the War project

"Сьогодні близько 7:00 ранку за київським часом російський літак у місті Красногорівка Мар'їнського району Донецької області поцілив ракетою у стратегічно важливий об’єкт —будинок моєї покійної бабусі. Пожежа була настільки масштабною, що зачепила сусідні будинки і навіть перекинулася на сусідню вулицю.

Мої батьки - це люди з відмінним почуттям гумору. Мама одразу зауважила, як же добре, що ми так і не зробили там ремонт. А тато, дивлячись на свіже фото руїн, похвалився якісно зробленим його руками димарем. Він єдиний уцілів."

Наталя, родом з Маріуполя, 11.08.22

File · 2022-08-26
Part of Writings from the War project

"Вчера вечером я впервые за это лето открыла окна. Дерзко так, настежь, во всей квартире, на своем 17-м этаже. Как когда-то, в той, в прошлой жизни.
Несколько лет назад, когда я искала квартиру, то смотрела только те варианты, которые ближек небу.
Помню, риелтор говорила коллеге по телефону: "У меня тут клиентка, она точно внучка Карлсона, десятый этаж ей низковато".
А мне нравится, чтобы много воздуха, чтобы там, где птицы, чтобы видеть любимый город.
Теперь я вижу линию фронта. Вижу, как летят ракеты. Вижу вспышки и пожары. Когда летали истребители, мне казалось я видела лица пилотов..
Жаркое, невыносимо душное харьковское лето. Закрытые, зашторенные, заклеенные скотчем крест-накрест или даже заколоченные фанерой окна.
Совершенно нечем дышать.
Я устала прятаться. От взрывной волны, от осколков, от грохота. Я открыла настежь окна и пустила в дом прохладу вечернего августа. Боже, какой же это кайф.
Долго сидела на балконе, смотрела на потрясающее звездное небо. Никогда в Харькове я не видела столько звезд.
Это был тяжелый день. Наверное, самый тяжелый в моей жизни.
Я провожала маму.
Но в этот день всё было как-то правильно, даже благостно. Без суеты, без перекрёстных процессий, когда два горя встречаются в коридорах или на аллеях.
Не было ничего фальшивого, пафосного, ритуально нарочитого. Прекрасная погода и, такая редкая в городе, тишина.
Мы подвезли маму прямо к центральному входу кардиологии, чтобы отец мог с ней попрощаться.
– У нас так не делают, так непринято, чтобы возле корпуса, – фыркнула недовольная санитарка.
Делают. В нашей семье всегда делают так, как велит сердце, а не приличия.
Я никогда не слышала, как рыдает мой отец.
"Жизнь моя. Душа моя. Ты подарила мне шестьдесят лет счастья. Будь проклята война"
Такая сильная любовь. Такая мощная ненависть.
Мама упала с инсультом через пару минут после взрыва очередной российской ракеты в
соседнем дворе.
И уже не смогла подняться. Никогда.
Да пап, будь проклята война. Прокляты люди, развязавшие её и поддерживающие. Прокляты настолько искренне, что не будет им покоя никогда, не на земле, не на небе.
Я распахнула окна. Я дышала августом и смотрела на звезды.
Полгода войны. Прошла весна – "весна, которой у нас не было".
Заканчивается лето – "лето, которое у нас отобрали".
Через несколько дней наступит осень. Пусть это будет – "осень, которая принесла нам победу"."

Анна, Харьков

File · 2022-08-06
Part of Writings from the War project

"Це був перший день з 24 лютого, коли я не почала ранок з телеграм каналів «Хуйовий Харьков» і «Хуйове ХТЗ». Тому, що я була там, приїхала, нарешті побачила на власні очі. Вдома, на ХТЗ живе папа.
Він не дуже часто ходить в бомбосховище, хоча воно класне і прямо в парадному – там є вентиляція, питна і технічна вода, можливість вибратись при завалі і ще стоїть настільний футбол. Це справжнє бомбосховище з стінами завширшки в півметра – коли папа був малим, там на стінах висіли протигази та інструкції. Наш будинок то «сталінка», він побудований після попередньої війни, тоді всі боялись ядерного удару.
Ще на районі багато «американок», це будинки дуже схожі на «сталінки», але будувались до війни, всі були ще не лякані, тому там ніяких сховищ немає.
Ще в нас на районі є будинки «тітаніки», це тіпо довгі такі общаги, ще є будинок «водорозділ», і щє є крутезний, величезний будинок номер 20 по вулиці Миру.
Колись там жив весь пафос заводу ХТЗ. В цьому будинку аж дві (!) арки, тому я з дитинства знала, шо там живуть крутіші люди за нас – в нашому будинку лише одна арка.
На ХТЗ є ще старі дивні та смішні дитсадки, тим будівлям майже по сто років і крізь вікна можна побачити тогочасний експеримент. Там між поверхами замість сходів покаті кругові спуски, що займають величезний простір, але так можна запобігти травмам в малих діточок.
Ще по району багато видно високих башт - я все життя думала, шо вони водонапірні - а виявилось, що вони зі старих котельних. І ще видно багато вентиляційних «грибочків» – там сховища.
За останні десятки років тут змінилось наступне – поремонтували бульвар і фонтани, перейменували всі вулиці тіпа «2-пятилітки», «17-го партсъезда» і «фрунзе» на сучасний манер, відкрили великий супермаркет. А червоний трактор, моє дитяче кохання, перефарбували і віднесли в молодий парк.
В той парк влучив снаряд і вбив людей, папа новини не читає, це йому розповіли сусіди, що саме їхали повз, бачили «скорі» і накриті тіла. Сусіди спішили в наше сховище, тошо в той особливий день простріляли весь район і постійно летіло і не зупинялось.
Папа вже сидів в бомбосховищі, а за півгодини до цього йому довелось повалятися на сходах в бібліотеку (в нашому домі на 1 поверсі), бо в сусідній двір – через дорогу, там стоять контейнери для сміття і гаражі – прилетіло щось величезне, а він саме повертався додому.
Каже, «ти не можеш повірити, шо 2-3 секунди можуть бути такими довгими, поки там лежиш, а воно б‘є». Гаражі потім горіли, пожежники приїздили два рази. Тепер гаражі блищать новими нарядними дахами. Збоку все постріляне-порепане, зато дахи просто нулячі.
Зараз по всьому ХТЗ таких дахів безліч – блищать на сонці як дурні. Знаєте, 1,5 роки тому в Києві в домі навпроти мене була пожежа на даху, і там все вигоріло. Той дах ремонтували майже рік, писали петиції Кличку, оце все. А в Харкові це зробили блискавично. Папа каже, що комунальники цього року просто боги, роблять таке, шо на голову не налазить. Бомблять постійно, а електрика є. А вода є. І чисто.
Знаєте, вся ця милота старого спального району аж виблискує – повсюди дерева величезні, кущі різного розміру, трава то висока, то підстрижена, ростуть то чорнобривці то мальви, всі з песиками гуляють, і купа площадок для тренувань і лавочки. І всього такого зеленого так багато, шо наче кожний крок тобі нову картину відкриває. Оця безмежна неосяжність ХТЗ мене завжди бентежила, особливо, коли я мала була, бо ніколи не бачиш далі 10 метрів, а там чи дерево чи кущ, чи дитяча площадка, чи п‘яний валяється, чи ексгібіціоніст сховався. Всяке було.
Але я до чого – цей район не змінювався відтоді, як його було побудовано, з якого біса по ньому гатить русня? Якими б старими в них не були мапи, вони показують те, шо є – ХТЗ це спальний район. Старий, херовий, зі своєю тюрмою, базаром і церквою, та зі своєю дурною славою.
Коли в нас поремонтували бульвар з парком та з фонтанами, то казали, що це все заради того, аби бидло з ХТЗ по місту не роз’їжджалися. А в перші роки, як я в Київ приїхала, то коли тут знайомилася з харків‘янами і казала, що я з ХТЗ, то мені завжди відповідали: «о, а я там був, мене там били».
Так от, це звичайний поганий район. То чому зараз на мене порожніми вибитими очима дивляться вікна красивого (реально красивого) ЗАГСу? Шо не так зробила музична школа номер 8? Чим не догодив один з «титаніків»? Чим винен парк і люди в ньому? Нащо вони розхерячили ветеринарку? Вони ж знають, шо там ні-чо-го не-ма, то чому?
А ще папа сьогодні мені показав могилу – я в житті не бачила її, от жодного разу, клянусь, хоч це по дорозі на базар.
Так от, а там братська могила і маленький постамент з мармуру з прізвищами. Прям у дворі.
Папа сказав, що коли був малий, то одного разу бачив таку картину – повз двора йшов чоловік, побачив могилу, раптом зупинився, віддав честь могилі і пройшов повз стройовим шагом. А навколо нікого не було, тобто він це зробив саме для тих мертвих воєнних. І папа оцей момент шани запам‘ятав.
Так от я бажаю від всієї своєї душі, шоб кожний раз, коли хтось побачить могили тих руських, що з 2014 нелегально перетнули кордон України, щоб на їх могили плювали.
Щоб всі вони здохли ганебною, гнилою смертю. Щоб всі ті, хто не здохнув від вибухів і куль, повернулись додому без рук і без ніг, і щоб батьки стидалися своїх інвалідів і бажали їм скоріше вмерти вже, щоб не позорили.
І шоб вони всі дохли від болю і від злиднів.
А коли вмруть – а я ж можу вірити в потойбічне, правда? Так от, а коли вмруть, хай кожної ночі до них приходять козаки-характерники з Савур-могили, хай кожну ніч ці характерники виривають їх кишки і повільно накручують на свої стлівші нігті, видавлюють їм очі та ріжуть на малюсінькі шматочки.
І так кожної ночі.
Без кінця.
Вічність
Пс. Вибачте, що так багато.
Дякую, що дочитали."

Анна, Харків-Київ

File · 2022-04-06
Part of Writings from the War project

"Доброго дня! Ми з України! Ранчо знов на зв'язку! У нас гарні новини! Вже кілька днів як звільнили наше село від клятих рашистів. Ще немає нормального мобільного зв'язку, немає електрики, немає газу. Ще триває комендантська година, довго буде тривати розмінування. Але до Ранчо вже доїхали двоє приватних власнків та змогли зробити фото та відео. Дякуємо Галині та Володі! Ранчо з ранку 25.02 знаходилось в повній окупації. На третій день війни зникла електрика. Не було ніякого постачання їжі, палива, ліків. Геть нічого. Над нами літало усе, що можливо з першого дня війни. Літаки, гвинтокрили, ракети. Артилерія працювала постійно. Не було жодної тихої доби. Навколо нашого села бої йшли постійно. Все, що летіло з Білорусі на Ірпінь, Гостомель та Бучу летіло над нами. Через наше село орки їхали тією самою колоної, яка потім зайшла До Ірпеня Та Бучі. З тієї самої колони вони 25.02 зранку стріляли по Ранчо. Того ж ранку загинули перші люди у сусідньому селі. Від обстрілу ми втратили двох коней. Лакріц загинув від травми майже одразу, а булана красуня Санса не змогла оговтатися від наскрізного поранення ноги. Поруч з кіньми у момент обстрілу було четверо наших співробітників. Якимось дивом вони не постраждали. Орки каталися нашим селом постійно. Дорога з Димера на Бучу йде повз Литвинівку. Орки заходили у хати, викрадали людей, забирали майно. Вони зайшли, навіть, у сусідню будівлю. Якимось дивом вони не дійшли до Ранчо. Хоча не раз заїзжали на нашу вулицю, Ранчо є на Гугл-картах, його видно здалеку. Мабуть, хтось там на небесах дуже хотів, щоб це місце залишилось цілим. Мабуть, дійсно багато любові та тепла вкладено, мабуть, Ранчо - то є справжнє місце сили. Мабуть, так багато людей молилися за те, щоб Ранчо вціліло. У коней було усе необхідне. Ми мали генератор, тоже була вода з свердровини. Запас палива скінчивася як раз коли скінчилась окупація. Ми змогли швидко довезти паливо. Сіна під кінець окупації залишалось обмаль, на пару тижнів. Але ми почали завозити сіно з сусіднього села як тільки останній орк покинув наші вулиці. У нас був запас гранул та інших концентрованих кормів, тож наші коні-пенсіонери, які не можуть їсти сіно, теж були ситі. Крім коней на Ранчо живе зараз багато собак та котів. Частина наших, частина тих, кого залишили наші друзі, коли тікали з села. Усі тваринки вижили, у них була їжа завдяки тому, що наші найближчі друзі та партнери Натуральне харчування для собак. Україна, Київ. забезпечили хвостатих кормами повністю. А теперь ми хочемо розказати про наших героїв. Це наші неймовірні хлопці. Наші конюхи весь цей час залишалися з кіньми. Годували, доглядали. Попри обстріли, попри відсутність опалення, попри загрозу бути вбитими чи викраденими. Вони змогли зберегти 58 коней! Усіх, кого не вбили рашисти. Більш за те, хлопці залишаються на Ранчо досі. А Міша, що працював у іншій зміні, вже їде до нас. Його дім теж був у окупації, але у сумській області. І, як тільки шляхи звільнили, він поїхав на улюблену роботу. Чекаємо його з нетерпінням. Неможливо описати, наскільки ми пишаємося нашими героями! Наскільки вдячні ім за їх працю, за їх віданність. Низький уклін вам, хлопці, від колектива Ранчо, від приватних власників, від наших гостей. Ми дуже вдячні мешканцям нашого села, які підтримували хлопців, приносили їм гарячу їжу. Хлопці теж намагались підтримати людей чим могли. Не менш героїчні наші неймовірні коні. Не зважаючи на обстріли, вони не втекли, мужньо трималися. А згодом зовсім звикли. А було дуже голосно. Ні, було ДУЖЕ-ДУЖЕ голосно. Від артилерії, від гвинтокрилів, від винищувачів, які летіли так низько, що чіпляли дерева. А ще у нас чудова новина. Чотири різних табуни обїєдналися та живуть теперь разом! Для економії палива хлопці не підключали пастухи до мережі. Тому коні з часом розібралися, що огорожа не працює та просто повалили її, обїєднавшись у один величезний табун. Тільки ті, що живуть за деревїяними парканами залишилися там, де були. Тепер ми будемо намагатися зберегти Ранчо. Буде важко, тому що зараз ми не маємо змоги відновити роботу повністю. Не зможемо приймати гостей, крім приватних коней у нас 20 коней Ранчо та співробітників. Ми не будемо найближчим часом підіймати ціну постою. Хоча ціні на корми та паливо виросли. Ми дуже хочемо зберегти наших тяжиків. Ми хочемо, щоб ця унікальна порода існувала. Особливо це важливо, тому що Новоалександрівський кінний завод, де є основне поголів'я породи, зараз в окупації."

Наталя, Київська область
6 квітня 2022

File · 2022-09-08
Part of Writings from the War project

"На фото моя подруга Галя.
Героиня газетных рассказов в 90-х.
Мариуполь гордился ею. Ещё бы, в конце 90-х молоденький врач из Мариуполя выиграла очень сложный конкурс среди медработников бывшего СССР (всего два победителя из сотен участников!) и уехала повышать квалификацию в Испанию. Галя много училась и много работала, и стала неплохим врачом в Испании.
Она рассказывала мне о своей работе так, что было понятно - спасение жизни для неё не просто работа. Галя - суперпозитивный и очень-очень одаренный человек: языки, музыка, спорт, - как только успевала все при постоянной учебе и круглосуточных дежурствах?
Она позвонила мне 19 февраля:

  • Привет, я в Киеве! Давай встретимся!
    В тот день у меня не получалось, но я знала, что Галя едет к своим стареньким родителям в Мариуполь. Она очень за них беспокоится. Помогает, лечит в Украине и в Испании, но у папы - онкология и родители вернулись в Мариуполь: мол, дома и стены лечат.
  • Когда ты возвращаешься из Мариуполя в Испанию? Давай уже встретимся на обратном пути, - сказала я.
    Никогда себе этого не прощу!
    Галя уехала в Мариуполь, а потом случилась война...
    Вчера я чудом дозвонилась маме Гали. Она рассказала, что все эти дни дочь была с ними под бомбежками в темном холодном подвале многоэтажки - с лежачим, умирающим отцом и старенькой мамой.
    Сначала разбомбили их квартиру, они перенесли отца в соседскую, потом и туда прилетело, пришлось срочно нести его в подвал. Без тепла, еды, воды, света, медикаментов много дней они провели в подвале. На днях сосед на машине рискнул вывезти из города своих родителей и Галя упросила маму ехать с ними.
    А сама осталась с умирающим отцом в темном, сыром подвале под бомбежками."

Татьяна, Киев

File · 2022-06-28
Part of Writings from the War project

"Галя...
Галя напередодні війни поїхала до своїх стареньких батьків у Маріуполь й опинилась в ПЕКЛІ війни. Їх дім згорів, тата перестав ходити, кілька перших тижнів війни вони, як і більшість маріупольців, ховалися у темних, холодних підвалах від постійних авіаударів та артилерійських обстрілів.
В кінці березня Галиній мамі вдалося виїхати попуткою до Бердянська, а Галя з татом
залишилися у підвалі маріупольського будинку ...
У травні, коли надія на її порятунок вже згасала, Галя написала: «Мне стыдно за людей, у
которых руки по локоть в крови, за людей, которые убивают и калечат без сожаления и смеют называть себя русскими...»
Головна емоція тоді — ЧУДО! Вона ЖИВА!!! Сльози радості, але...
Ще довго моя подруга не могла взяти слухавку, щоб просто поговорити. Пройшов майже
місяць, поки нарешті розмова відбулася.
Історію Галі даю від її імені й за її згоди.
“Мама уехала в Бердянск в конце марта. Мы остались с папой в холодном подвале дома No78 на пр. Строителей. Папе было очень плохо, он не двигался, страдал от боли, холода, высокой температуры. Не было памперсов, лекарства и еда заканчивались. В подвале были соседи. Некоторые, глядя на его муки, говорили мне, что надо было оставить папу и уезжать с мамой – он-де не жилец. Я не могла объяснить им: это же мой любимый папочка! Он всегда любил и поддерживал меня. Даже в этой адской ситуации он шептал:
“Доченька, мне так жаль, что не увижу тебя снова счастливой...А ты обязательно будешь счастлива... потом...после нашей Победы...” Как бы я не любила папу и не верила в Чудо, как врач, я понимала – если ему срочно не оказать стационарную медицинскую помощь, папа умрет. Я решила действовать...
Сначала поднялась в нашу квартиру, чтобы взять вещи. Снаружи грохотало и выло... Наша
квартира как ни странно встретила тишиной. Как могила. Черная и выгоревшая. Я стояла в
закопченной промерзшей коробке убитого многоэтажного дома по щиколотку в пепле и не
верила, что это дом МОЕГО ДЕТСТВА. Здесь мы с сестричкой играли, мама кормила вкусными обедами. Здесь я впервые влюбилась и родной дом первым узнал о моей победе на конкурсе, и отъезде на учебу в Испанию...
Теперь ДОМ был мертвым. Его убили “братья”. Я пошарила в пепле и нашла остатки своего лептопа, а еще - одного из двух фарфоровых лебедей – символов семейного счастья моих родителей. Второго не было. Почему то отсутствие этого, второго, лебедя очень больно задело. Как будто он вырвался с Мариуполя, а мы с папой – нет...
Я спустилась в подвал и попросила присмотреть за папой соседку, у которой кода-то принимала роды (по первому, украинскому образованию Галя – акушер-гинеколог, по
испанскому – семейный врач и эндокринолог – прим. Авт). Решила идти за медицинской
помощью. Куда? Где меньше грохотало. Это была уже оккупированная русскими территория – поселок Мангуш. Со мной вызвались идти туда еще два соседа. Другие отговаривали – дорога обстреливалась, авианалеты были постоянными и чтобы выйти на относительно тихий участок, нужно было пройти семь кругов ада. Тогда я еще не знала, что настоящие адские круги меня ждут впереди... До Мангуша мы добрались. 30 км пешком, несколько проверок оккупационными войсками и первое мое задержание за то, что наряду с украинским паспортом у меня был испанский. Мое испанское гражданство вызывало подозрение и неоправданную злобу. Кстати, потом эти эмоции я встречала не единожды. Но в этот раз все обошлось. Помощь папе, вопреки моим надеждам, никто не захотел оказывать, но мне позволили переночевать в холодном помещении вместе с сотнями убегающих от войны мариупольцев и утром отпустили.
Я могла добраться до Донецка и уехать в Испанию. Но папочка... мой любимый, добрый
папочка оставался в темном сыром подвале под непрерывными бомбежками...Как бы я потом с ЭТИМ жила?
И я вернулась в Мариуполь.
Было начало апреля. Я добралась и поняла, что папе совсем плохо. Он бредил и остро нуждался в лекарствах. В отчаянии я пошла в горбольницу No2, ближайшую из действующих. Она была уже под контролем российских войск.
“Ну и что? - подумала я тогда, - они тоже люди, у них тоже есть родители и они поймут мое желание спасти отца.”
Если честно, я всегда жила в русскоязычной среде Донбасса, училась в русскоязычной школе, уехала в Испанию еще в 90-х, когда Украина только недавно вышла из состава СССР и дружба с рф была еще крепка. Я не могла поверить, что русские хотят смерти украинцев. Думала, это какая то ошибка руководства их страны, а нормальные люди есть везде и всегда можно договориться...
Как же я ошибалась!
В больнице No2 работало всего три врача – дико уставших и обозленных.
“Как вы не понимаете?! Туда “скорая помощь” просто не доедет – там постоянный обстрел! – кричал мне главврач Вакуленко Максим Валерьевич, - Лучше бы помогали нашим врачам, раз говорите, что тоже медик!” И я стала помогать, хотя на самом деле врачам нужны были крепкие мускулистые санитары, чтобы переносить раненных и уносить трупы.
Главврач (присланный из Донецка) показался мне сначала человеком порядочным:
выслушал, послал какого-то ополченца проверить, как там мой папа, пригласил на свой день рождения, который отмечал бутербродами и водкой тут же, в больнице. Я ничего не скрывала, сказала как есть: живу и работаю в Испании, приехала перед войной к родителям, теперь вот пытаюсь спасти папу...
Главврач слушал, кивал, а потом неожиданно начал расспрашивать об учебе в Донецке, о том, какие фамилии у преподавателей, как называлась столовая универа...Я не все смогла
вспомнить – прошло 25 лет! - и главврач заявил, что я не та, за кого себя выдаю.
Потом вернулся ополченец и сказал, что папы нет – в дом попала бомба и все сгорело. От него дико несло перегаром и я поняла – никуда этот гусь не ходил и просто врет.
Вырвалась с больницы и побежала к родному дому. Папа действительно умер. Соседи
вынесли его в одеяле во двор и положили рядом с другими жертвами этой бессмысленной
бойни. “Папочка, прощай и прости, что не могу тебя похоронить”, - прошептала я, поцеловав его в холодный лоб.
Я вернулась в больницу, просто больше было некуда идти, город оставался закрытым.
Теплилась надежда, что удастся выехать в Донецк вместе с заезжими оттуда врачами. Но
вместо врачей меня “забрали” так званые полицейские ДНР и отвезли в Володарск. Там взяли отпечатки пальцев, а потом мне и еще одной “заключенной” Марине – молоденькому лейтенанту одного из райотделов мариупольской полиции – замотали рты и глаза скотчем и куда то повезли в зарешеченном пазике.
Ехали час, остановились в поле. “Наверное будут расстреливать”, - прошептала Марина.
Нет. Мы приехали в Донецк, в тз изюмский отдел по борьбе с преступностью. Вместе с еще 5 людьми нас поставили лицом к стенке и заставили так стоять три часа. Было холодно. Еще в Мангуше я простудилась и в Донецке поняла, что у меня — воспаление легких. Была температура, сильный кажешь и боль в груди...
Три дня нас продержали без еды и воды. Допрашивали 5-6 раз.
Каждый раз, когда рассказывала правду, не верили и требовали «все рассказать».
Что, ВСЕ? Я не понимала, что от меня хотят – ведь так легко проверить, что я мариупольчанка, родители живут в Мариуполе, училась в Донецке, победила в международном образовательном конкурсе для молодых врачей и уехала в Испанию учиться. ВСЕ!
Наверное, рашистам не приходило даже в голову, что кто-то может ПОБЕДИТЬ не оружием и геноцидом, а умом и упорным трудом.
Сначала меня допрашивали вежливо. Потом — начали бить: по голове, а когда упала со стула – по ребрам. Я в сотый раз повторяла то, что было правдой. Но двум извергам казалось мало. Складывалось впечатление, что издевательства над людьми им лично приносят физическое удовольствие. Они подключили к моим ногам и рукам ток.
Было очень больно. ОЧЕНЬ. БОЛЬНО. Не получив никаких новых сведений, твари пообещали подключить ток «сама знаешь куда». И я почему то им сразу поверила.
Но привезли новую партию пленных и палачи обо мне на время забыли. Я слышала, как
пытали какого то молодого мужчину...судя по голосу, совсем мальчишку. Он страшно кричал три часа подряд. Этот крик мне теперь снится по ночам...
У меня отобрали документы, телефон и рюкзак с вещами и деньгами – там хранились
«похоронные» деньги родителей. Все исчезло, но в тот момент мне была важнее собственная жизнь. «Дайте мне антибиотики, а то я умру!» - умоляла местного «следователя». «А мне по...й!», - ответил он и даже воды не дал...
Они в массе своей были садистами.
Я думала, со мной произошло худшее, что могло быть. Но я снова ошиблась!
После Донецка, в начале апреля, не добившись новой информации, оккупанты отвезли меня в Еленовку и бросили в цементный «мешок» к другим заключенным. 40 человек на 40 метрах. Мои мучители сказали, что в «мешке» все азовцы. Но азовцев там не было, зато точно были зеки-стукачи рос.спецслужб, которые начали меня травить. «Поселили» возле грязного, вонючего туалета, не давали воды, выбивали из рук ту скудную еду, которую получали от «освободителей» – краюху хлеба на день.
Яркое воспоминание: просыпаюсь на холодном цементном полу. Болят ребра. Сильно болят легкие и голова от температуры. Хочется пить, а воды нет. Попыталась пить мутную
техническую воду, но и ее не дали. Хотелось есть. Я видела, как молодых женщин-заключенных иногда выводили под конвоем на ночь, а потом конвоиры давали им консервы или какую то работу вне «мешка». Это было привилегией - стоять и ходить. Догадывалась, какую цену было заплачено за те консервы...
Мне не давали вставать. Не давали ходить. Даже пойти в туалет. Меня травили, чтобы что?
Думаю, план был простой – они хотели, чтобы я, если выйду оттуда, рассказывала в ЕС, какие плохие азовцы. Какой же все-таки дешевый спектакль с тупыми актерами!
Через несколько недель я не выдержала и взбунтовалась. Кричала, требовала адвоката и
свободу. Меня бросили в карцер. Там было очень холодно, но хотя бы можно было вытянуть ноги...
Потом – опять боль в груди, полуобморочное состояние и изнеможение. За месяц мучений я потеряла почти 10 кг, стала бледной тенью себя с потрепанными волосами и желтой кожей. Я понимала – еще немного и этот мешок станет моей могилой. Было уже все равно. И когда в очередной раз мерзкая баба-заключенная, которая ненавидела и травила меня, подошла с угрозами и матом, я сломала ложку и закричала, чтобы отошла, иначе за себя не ручаюсь. Наверное, что-то в моих глазах было такое, что она замолчала и отошла...
А в начале мая меня отпустили. Просто выпихнули утром за ворота тюрьмы и закрыли за
спиной дверь. Не буду рассказывать, с каким трудом я добралась в Донецк, к старой 90-летней родственнице, которая меня даже не узнавала. Как мне помогло с деньгами и билетом представительство ООН в Донецке, как друзья отнеслись с непонятием, недоверием и подозрением, и как в старых, порванных туфлях родственницы ходила в изюмский отдел забирать документы у изверга, издевавшегося надо мной, и какими матерными словами этот садист меня «провожал» с «освобожденного» ДНР – это длинный рассказ... Скажу одно: когда мне в Донецке заявили, что выезжать на Испанию лучше через москву, я ответила: НИ ЗА ЧТО!
И когда наконец окольными путями добралась в Литву, то целовала землю перрона. Какое
счастье - я в ЕС!
Никогда не думала, что россия превратится в фашисткое государство.
Злоба, жадность, подозрительность, презрение, отупение – малая толика того «русского мира», который пришел в Мариуполь.
Мне очень-очень больно, что мой папочка остался лежать там, во дворе. И таких в Мариуполе тысячи, десятки тысяч...
Я прошу Бога когда-нибудь найти захоронение и по-христиански предать прах любимого папы родной земле. Он так верил, что я выживу и доживу до Победы.
Папочка, я обязательно доживу! Я уже дома, в Испании, даю интервью испанским СМИ, не смотря на то, что вспоминать все происшедшее очень больно. Но я должна рассказывать правду.
Прошу мою вторую родину и все западные страны: помогите Украине победить!
Примите Украину в ЕС и не оставляйте один на один с рашистами. Война не так далеко от ЕС, как кажется, а если Украина падет — падет и Европа».


Історія Галі набагато довша і важча, ніж я розповіла. Повірте, навіть після того, що я чула від багатьох своїх друзів, які вирвались з Маріуполя, розповідь Галі б’є навідліг. Можливо, хтось із українських ЗМІ Dmytro Lykhoviy, Sevgil Hayretdın Qızı Musaieva вирішить зробити з нею інтерв’ю, можу поділитись контактами.
Разом переможемо..."

Тетяна, Київ

File · 2022-09-28
Part of Writings from the War project

"Город. В город мы зашли впервые.
Раньше радовались завоеванным посадкам и, если повезет- селам.
Опять на голову залезли все возможные геморы, от разворачивания Старлинка(это без шуток - самый драгоценный военный прЫбор) и запаривания мивины до расселения личного состава и уточнения вектора дальнейшего движения(до сих пор ничего не понятно))
Решили селиться в пригороде, по сути - дачный поселок.
Передовой машиной залетаем на узенькие улочки, возле одного из дворов нас встречает целое семейство. Мужик с черными от работы руками, плачущая жена и двое мелких. Наперебой рассказывают как тут жили четыре гребанных месяца, как буряты безпредельничали, как соседа заставили яму копать и телефоны у всех разбивали. Как людей из домов выгоняли не давая даже переодеться и личные вещи с документами забрать. И как потом орки жили в тех домах, безпросветно бухая и разбивая по пьяни отжатые машины. Времени немного, приходится перебивать:
-а подскажите, где тут у вас можно расселить ХХ человек и несколько машин? Есть дома брошенные?
Женщина спохватывается - да, есть, сейчас-сейчас Соседский. Мы за ним присматриваем, сейчас ключи принесу.
Спустя пару минут открывает двери. Стандартная ухоженная чистая хата с виноградником на входе. Не отмародеренная даже. Мельком прикидываю количество комнат и кроватей, добавляю количество имеющихся «почти натовских» раскладушек с олх - в принципе, поместимся. Карематы есть еще, на крайняк.
Особенно воодушевили «удобства в доме» - скорее всего насос, центрального водоснабжения тут точно нет. Насос можно найти и запитать от нашего генератора - получим безлимитную воду и возможность помыться. Помыться особенно хотелось, после суетливых полутора недель. Да и форму постирать не мешало бы. Давно не мешало бы.
Слушая безконечные рассказы от новой соседки, выходим на крылечко и закуриваем:

  • видно, что вашу улицу орки не тронули почти. Повезло.
  • да, они дальше жили. На крайней. Больше всего досталось вон тому большому дому. Машет рукой на явно «богатый» дом - оно и понятно, гребанные буряты не захотели селиться в хатах, захотели шикануть. Ладно, позже нужно будет пройтись, глянуть чтоб хоть не поминировали, ну и может пару ништячков найти(не без этого, не без этого. Сувениры мы все любим).
    Чисто для поддержания беседы интересуюсь - а где делись хозяева этой, уже почти нашей, хаты?
    -Подруга моя тут жила. Замучали ее.
    Молчим, курим. Опять молчим.
  • знаете, спасибо Вам, но мы посмотрим тот дом, в котором орки жили. Спасибо.
    Молча грузимся в машину, проезжаем пол улицы до большого дома с выбитыми стеклами и дыркой в стене - походу танком влупили.
    На воротах услованя метка саперов «ок», но все равно осторожно перешагиваем через груды кирпичей.
    Дом вскрыт, повсюду разбросана засаленная руснявая форма и обьедки сухпаев в перемешку с детскими вещами и садовыми инструментами.
    Внутри - уже почти привычная картина.
    Кучи грязной посуды везде, сорванные со стен телевизоры, все из шкафов вывалено прямо на пол. На кроватях спали не разуваясь, ладно хоть в этот раз не срали прямо в гостинной, видели и такое.
    Пробегаемся по комнатам, осторожно. Всегда в таких местах есть шанс встретить или «сюрприз», или «потеряшку».
    Спальня родителей, две детские. Точнее - полторы, в одну из комнат прилетело, там теперь нет половины стены.
    Качественная мебель, дорогая сантехника - можно было бы предположить что тут жил мажорный чинуша, но в гараже серьезная мастерская, даже по неукраденному видно что зарабатывали хозяева руками. Молодцы, чо уж. Были бы живы, дом починить вполне реально. По своему опыту утверждаю(ох и давно же наш дом горел...как будто в прошлом веке) Подтягиваются остальные машины каравана.
    Перекуриваем и принимаемся за работы.
    Все «хозяйские» вещи складываем в покрывала и в один угол, все что осталось после орков - в мусорные пакеты и на улицу.
    Пока парни шуршат, нахожу электрощиток(почти такой же как у меня дома) и пакетник с ярлычком «насос». Зашибись, будет дело.
    Ищем счетчик, на него бросаем провод генератора, в щитке обходим времянкой УЗО(не пускало ток, хз) и вуаля. У нас есть душ. Дууууш.
    Не бутылка от минералки, не строение из досок, а настоящий душ с безлимитной водой. Пусть нет полотенец и из шампуней только брусок хозяйственного мыла, это не важно. Вот поверьте, после недели активной работы - это совсем не важно;)
    Спустя пару часов установили связь с хозяевами. Живы, на западной. Отец семейства взял билет на поезд и уже едет сюда, оценивать масштаб разрушений и вообще «шось начинать». Нас попросил присмотреть пока живем, местные алкаши мародерят не хуже орков...но это уже совсем другая история.
    А тем временем парни включили газовую колонку(горчий душ - лучше чем секс, я вам доповидаю) и отмыли туалет. Это вообще - отдельный подвиг."

Vasily

File · 2022-09-29
Part of Writings from the War project

"Історія одного фото.
Цього хлопця в рефрижераторі в Бучі поряд з тілами побачили, мабуть, навіть у найвіддаленіших від України куточках світу.
Його звати Ігор, йому 24 роки і, виявилось, що ми колись багато років жили на сусідніх вулицях. Він один з тих добровольців, що поїхали після деокупації Бучі збирати тіла вбитих росіянами містян. Два тижні він збирав і перевозив приблизно по 20 тіл щоденно. В той день, коли було зроблено це відоме фото, він з іншими волонтерами перевантажив близько 60 тіл, в респіраторі, в костюмі, серед страшного запаху. Тут, каже, просто дихав свіжим повітрям після важкої роботи.
На початку повномасштабної він спершу патрулював з товаришами, потім, вже під час окупації розвозив ліки і їжу через блокпости росіянців. Ховав місцевих, кораючи їм ями під дулами російських автоматів. Не фігурально - в прямому сенсі слова.
Зараз він займається ексгумаціями - відкопує вбитих і закатованих росіянами по Бучанському та Бородянському районах. Безкоштовно. А потім відвозить їх до моргу. За свої гроші. Бо йому не все одно.
Ігор каже, що дуже не любить, коли його героїзують. Але я не можу з ним погодитись. Бо те, що він розвозив їжу в окупації, ризикуючи бути розстріляним чи потрапити під арт-обстріл, і те, як він допомагав і допомагає мертвим, заслуговує на найглибшу подяку від живих.
А ще Ігор каже, що готовий їхати на передову-у звільнений Сєвєр чи Марік і допомагати там загиблим бути знайденими, опізнаними і гідно похованими.
Ми зробили про цього чудового хлопця мінідок. Завтра - в Єдиному Марафоні. І не кажіть, що не попереджала"

Євгенія, Буча, 13 вересня 2022

File · 2022-09-12
Part of Writings from the War project

"Ранкова #зарісовка. #20.
Можливо занадто емоційна і пафосна вийде. Але, крім адреналіну і куражу самого нашого наступу, є важливий момент та враження і від зустрічей з місцевим населенням - котрі по кілька місяців були хто просто без звязку, хто без світла/газу/води. І з сотнями їх історій, частину з котрих навіть уявляти не хочеться. Кілька епізодів, з позитиву, і за котрі ФБ не забанить.
Епізод 1:
Колупаюсь в течику, вишукую спальник і якісь консерви на вечерю - плануємо ночувати. Звідкись поряд істошний крик, від котрого чуть не дістаю інфаркт і луплюсь головою об кришу:

  • Галяяяяя!!!.. Галя! То наші! Наші прийшли! І у них інтернєт єсть! Із космосааа! Звоніть можна! По Вайберу! Як раньшеее!!.. Біжи сюдиии, дурааа.. Не брешуууу!
    На крик з-за парканів починають висовуватись голови (от як в мультфільмах, чесне слово), і підтягуватись пів села. З обнімашками, сльозами, соплями, кавунами і динями.
  • А шо, от так просто можна пазваніть? А ви от луччє паспорт у всіх спрашуйтє. І запісуйтє. А то вдруг ми маскалі чи лугандони.
    Ну, якщо корисні поради дають одразу - то точно вже наші... ))
    Епізод 2:
    Курю зранку, підтупцем прибігає жіночка з відром та здоровою сумкою обох руках. Захекано:
  • Добрий день! Хлопчики! А я вам борщику зварила і пиріжків з капустою. Беріть, поснідайте!
    Придивляюсь, і розумію, що вона абсолютно серйозно і не жартує - відро повне справжнього борщу. Здорова тітонька, отак з повними відрами бігати.
  • Та дякуємо, не потрібно, все маємо. Навіть з вами можемо поділитись.
  • Та беріть, то ж свіже домашнє, в пять утра встала, щоб тепле вам сутра було.
    Розумію, що відмазись не вийде. Та і не хочеться - свіжий гарячий борщ все ж, то вам не тушонка. Роблю останню спробу зберегти пристойність:
  • Та і принесли вже нам. І хліб, і кавунів, і...
  • От же каза драна!! А казала, що в магазін несе! От же я ій зараз! Ну, вже як в Люськи хліб взяли, то і борщик мій беріть, ну як же так... От же каза драна, апєрєділа..
    Беру відро, відро!! борщу, обнімакаємось з жіночкою, дякую. Несу цінний хабар пацанам. Борщ - афігенський. Як дома. З свіжим, теплим ще хлібом і булочками з капустою. Всі щасливі.
    Епізод 3:
    Читаю новини. Помічаю, що до мене наближається жменя підлітків, дуже гопніковатого вигляду. Сутулі плечі, походка вразвалочку, бриті, в штанах абібасах - класичні такі. Спостерігаю. Підходять - один, самий високий:
  • Добрий день!
  • Добрий.
  • А мені вже два місяці, як 18 год було!
    Офігеваю, але ок, і не такі прелюдії чув:
  • Ну, вітаю..
  • Так я і паспорт магу паказать!
  • А навіщо? Я ж не паспортний стіл, і не ЦНАП. Ти якусь печатку хочеш, чи що?
  • Я в армію хочу! Мне уже 18 год єсть! Я два місяці ждал. Придумав, як до вас добратся вже. А тут от і ви самі прийшли. Кому докумєнти здавать?
    Охрініваю. Звертаю увагу нарешті на те, що "група підтримки" тримає руках: рюкзак, спальник, якісь кульки. Доходить, що він на повному серйозі прийшов записуватись от прям тут в ЗСУ. А банда - на повному серйозі прийшла його проводжати. Розгублююсь трохи.. Корєша інакше розцінюють паузу:
  • Беріть. Олєг крутий! У нього отчим в тюрмі дажє сідєл. І Наташку ці підари забрали, вони з Алєгом паженіцца мали, і до сіх пор не знаємо де вона.. Беріть, не апазоріт. І Таврію мою віджали, гандони!
    Охрініваю повторно..
    Епізод 4:
    Вечір, стаємо, розгортаємо звязок. Майже одразу вхідний виклик на вайбер, котрим я практично не користуюсь. Дивлюсь на відверто симпатичну аватарку - білявка з гарною посмішкою. Ну ок, симпатичні білявки це ж дуже добре?) Беру трубку. Звідти несподівано злим жіночим голосом:
  • Це хто???!!! Шо нада?
    Дивуюсь, звісно, але і не таке чули:
  • Ну, жіночко, це ж ви мені дзвоните. І ви ж мене питаєтесь куда ж ви дзвоните?)
  • Яка я вам жіночка??!!! (а на аватарці справді дівчинка 20-25 років). То ви мені дзвоните!!
  • Єммм.... (аж в ступор вігнала)
  • В мене три пропущених від вас! Вчора! Що хотіли??
    Панічно згадую, де і кому я міг дзвонити вчора. Ще і по вайберу. Блискає спогад в голові:
  • Слухайте, а ви часом не Аліна?
  • Аліна...
  • О! Тоді згадав. Батько ваш вчора підходив, просив подзвонити, але ви не брали тру...
  • СКАТІНА!!! Тварь!! Мудак!! Шо?? Дєнег апять за інформацію?? Шоб ти здох, зек херов!! І своїм скажи..
    Охрініваю:
  • СТОП! Аліна, стопе!! Ану заспокойся! Я - офіцер. Десантно-штурмових. Військ. Збройних. Сил. України!
    ... Тиша... Майже пошепки:
  • Що, правда?...
  • Угу. Він вчора піходив, попросив подзвонити, казав в тебе вчора день народження, привіта..
  • Іііііііуууууу.... Моментально з трубки сльози, плач і істерика. Повірила..
    Кілька хвилин пробую заспокоїти. Вдається.
  • А де він?..
    Згадую, що вчора ночував в Бугаївці.
  • Бугаївка? А де це?... Це ж там, де тьотя Лена живе???!!! Да??..
  • Ємм...
  • ЮРААА!!! Вдівайся!!! Поїхали!! Папа!! ЗСУ папу нашлі! Їдемо до тьоті Лєни! Він там! Там вже звільнили! ЗСУ дзвонили про папу!
  • Тільки їдте через...
    Куда там. Про мене і про телефон вже і забули... Ох же ж і нескучно, певно, цьому Юрі жити з такою енергійною і шебушною Аліною))
    Такі от пару епізодів... Навіть мене, сухаря флегматичного, пробиває інколи.

На фото - черговий "мобільний переговорний пункт з інтєрнєтом із космоса""

Олександр, Харківська область
12 вересня 2022

File · 2022-09-16
Part of Writings from the War project

"Сьогодні ми були на ексгумації тіл в Ізюмі. 445 поховань між окопами орків і старим цвинтарем, городяни що не пережили напад на місто і відсутність тепла, їжі, медикаментів. Цілі родини знищені однією авіабомбою. Перше ж тіло викопане на наших очах з мотузкою на шиї, багатотслідів тортур на тілах. 17 українських солдат,тіла у татуюваннях. Страшний сморід. Ніколи я не бачив стільки криміналістів одночасно. І це лише квіточки.
Велика Комишуваха - рештки людей, що пролежали просто неба протягом цілого літа, погризені бродячими псами, здичавілі корови та свині що підриваються на мінах в лісах та полях...це певно найважча моя поїздка до зони бойових дій..."

Артем, Ізюм, 16 вересня 2022

File · 2022-03-05
Part of Writings from the War project

"Ну что же.... 2 марта 2022 года моя жизнь вместилась в один рюкзак, я вместе со своими девочками решила выбираться из Харькова.
Долго не могла найти машину, чтобы добраться до вокзала, уже готова была идти через весь город на вокзал пешком, но машина нашлась просто чудом.
Приехали на вокзал, там давка, паника неразбериха. Огромная толпа людей, дети, старики, собаки, толкотня и давка.
Прибыл эвакуационный поезд и начался ад: арабы и индусы полезли первыми, здоровые мужики начали отталкивать женщин с детьми, нам сесть туда не удалось.
К прибытию следующего поезда, люди в камуфляже и с оружием навели видимость порядка, построили женщин с детьми ровными шеренгами на перроне.
Поезд Бахмут -Львов прибыл уже полным, все полезлм на штурм, ломая шеренги, толкаясь и матерясь. Во время отхода поезда, раздался хлопок, полпа побежала к зданию вокзала, крики, я боялась в толпе потерять детей...
Мы провели на вокзале уже 8 часов, начался коммендантский час, людей стало меньше.
Тут в стороне от вокзала мы увидели поезд, духэтажную шкоду интерсити, побежали к нему, Катя решительно сказала, что это поезд наш!!
Двери были открыты в последний вагон, женщина, проводница, начальник поезда, не пускали в вагон мужин, только женщин с детьми, мы сели нам удалось.
Все два этажа поезда, тамбуры, ступеньки - все было забито людьми.
Дети спали сидя на одном сидении, я рядом на чьем-то чемодане.
Приехали в Тернополь, на перроне встречали волонтеры, все очень вежливые и доброжелательные.
Нам повезло, мы почти сразу успели сесть на поезд до Львова.
Во Львове мы планировали сесть на електричку до Пшемышля, но очередь на неё была через весь вокзал...
Удалось влезть в автобус на Варшаву!"

Юлия, Харьковская область

File · 2022-03-17
Part of Writings from the War project

"Я проспала війну…
24-го лютого о п’ятій ранку за вікном гахнуло. Сигналізації розривалися. Мене підірвало з ліжка. Все ніби в тумані. Я була виснажена хворобою сина, лікарнями і безсонними ночами.
Мозок дав команду спати. Та о 7:40 ми знову прокинулися. На цей раз від сирен.
«Це швидка» - заспокоював чоловік.
Я зірвалася з ліжка і схопила телефон. О 5-ій ранку два пропущених від подруг.
«Це війна! Пакуємося» - шлунок скрутився трубочкою, а у горлі пересохло. Чоловік пірнув у новини, а я у шафи.
«Подруги не телефонуватимуть о 5-ій ранку. Це грьобана війна», - шипіла я на чоловіка, який вперто не збирався поспішати.
«Збудиш Бодю», - спокійно говорив він.
У стресових ситуаціях людина діє за принципом: бий, біжи, завмри. І я побігла. Поспіхом витягала валізи, закидала як попало речі. Одне за одним приходили повідомлення:
«Ми виїхали. Ви де?».
Здавалося, всі були спаковані ще з п’ятої ранку. І тільки я проспала. Проспала довбану війну. Як таке можливо? О 13-30 за вікном засвистіло.
«Відійшли від вікна», - я не впізнала свій голос.
Бабах!!!! Зовсім поруч…
«Ти лякаєш дитину. Це наші збили ракету. Мабуть, на Васильків летіла», - так само спокійно сказав чоловік.
Стало страшно. Так страшно, що вода не допомагала напитися. Їхати чи не їхати? Де безпечно? Чоловік нарешті почав виносити валізи в машину. В дорозі стало легше.
«Мабуть варто на Польщу. Тільки заїдемо в село перекусимо», - сказав чоловік.
У селі родина двоюрідного брата теж захотіла їхати з нами. Тепер у нашому Форді було людно: четверо дорослих і троє дітей двохрічок.
Ми змінили план і рушили на Кишенів. Під ранок я з невісткою та трьома дітьми перетнула пішки кордон у Могильові-Подільському. Там нас зустрів дядько брата. У нього в гостях ми провели кілька днів. Днів без сну. На заспокійливих. Від сирен швидких серце тікало. В останній день машиною приїхали мої батьки і ми разом вирушили до румунського кордону на зустріч брату, який мчав за нами з Іспанії. Попереду була довга дорога довжиною 4000 км. Діти так втомилися, що кусали машини.
Нарешті ми в’їхали в Малагу. В місто, що стане новим…тимчасовим… домом. Місто у моря… з моїх довоєнних мрій… щоправда в тих мріях мав бути поряд чоловік і мирне небо над моєю країною.
Тепер ми гості на чужій землі, які хаотично спакували життя у пару валіз… Ми біженці… В чужому середовищі. З чужою мовою. Та геть не рідними пейзажами. Туга за Україною фонить 24/7. Щоранку дедалі важче відповідати на питання сина:
«Чому ми тут?» і чути «Я хочу бути вдома в Україні» чи «Я побию усіх дядьок і тато приїде» (Богдан, 2р10міс)."

Ольга, Київ

File · Лютий - березень 2022
Part of Writings from the War project

"Тобі сьогодні місяць.
23 лютого:
«Вже скоро весна, березень уже зовсім скоро! Ще трошки і ми зустрінемося з тобою, наша
весняна квіточка»
24 лютого:
«Ти чув? Вибухи...» — прокидаюся... не хочу в це вірити!!!
Почалась війна.
25 лютого:
Сирена і гуркіт ППО.
Стою в коридорі нижнього поверху пологового будинку, який перетворився на лабораторію/
маніпуляційну/ зал очікування для людей, медиків і вагітних... на наше УКРИТТЯ.
«Наташ, операційна на 6-му поверсі, туди не можна. Будемо тут народжувати».
Ходять одягнені у куртки люди, мене прикрили хірургічною хустинкою, анестезіолог
намагається відволікати мене від того, що відбувається, жартує і рахує вибухи:
— Наташ, ти в нормі? Дивись тільки на мене.
— Так.
За вікнами летять ракети, чутно гуркіт ППО і літаків.
Вікна і породіль закривають матрасами, несуть ще і ще. Декілька годин під перекриттями
підвалу: чекаємо бомбардування...
Відбій
Ті ж самі матраси кладуть на підлогу в коридорі. На них ми будемо спати перші 3 ночі твого
життя. Прямо тут. У коридорі в якому пролунав твій перший крик.
Комендантська година три доби. Ми з твоїм татом поряд. Ми нікому не дамо тебе образити.
На третю добу твого життя заїхали додому.
Дитяче ліжечко. Ти так в ньому і не спала...
Зібрали необхідні речі. Повітряна тривога. Вибухи. Дві доби у сховищі під будинком. Ти дуже
мерзнеш, і ми гріємо тебе з татом по черзі.
Тобі 5 днів.
Стою біля вікна. Хочу просто відчути хвилини перебування вдома. Замислилась. Бачу у вікно,
як у телевежу летить ракета. Немає часу думати. Ми повинні тебе вивезти звідси.
Тато мусить залишитися вдома. Я мушу їхати з тобою. Ти ще не знаєш, що це — РОЗЛУКА...
Немає слів, щоб описати як відколюється шматок серця. Але так треба зробити, і це єдине
вірне рішення.
Дві доби ми їдемо до Львова. Дві доби з твого першого тижня ти провела у дорозі... З перших
днів прививаю тобі любов до подорожей. Жартую. Не знаю, звідки в мене беруться сили на це.
У Львові ми зустрічаємося з надзвичайною добротою людей. Це Україна. Це неможливо
пояснити. Тільки відчути. Тут теж сирени. Твоя перша фотосесія. Твоя перша ніч у ліжку.
Тобі 9 днів.
На 10-й день свого життя ти вже за тисячі кілометрів від дому... Ми з тобою у Хорватії. Ми
живемо у прекрасних людей.
Вони прихистили нас.
Ти познайомилася зі старшим братом. Він любить тебе надзвичайною любов’ю і каже, що ти
пахнеш, наче кексик з пудрою.
Ти ростеш. Ти неперевершена. Ти казка.
Ти даєш мені сили зараз. Даєш сенс у житті.
Ти змушуєш мене усміхатися і проживати ці дні, не злетівши з катушек...
24.03...
Місяць ми не вдома.
Місяць нашу з тобою країну катують.
Але їм це не зійде з рук.
25 березня 2022
Твій перший день народження. Тобі сьогодні лише місяць, а ти вже маєш більше «пригод», ніж
більшість людей може назбирати за все життя. Але нехай таких пригод у тебе в житті більше
ніколи-ніколи не буде.
Я так тебе люблю! Ти — всесвіт. Ти — наша планета.
Маленька українка ❤
Вірю, що скоро ми повернемося до рідного, мирного і прекрасного міста, у якому ти
народилась. І тебе буде тримати на руках твій ТАТО. А ще я тебе познайомлю з дідусем і
бабусею. І ми будемо святкувати перемогу нашої країни.
Нашої УКРАЇНИ 💛💙"

💻 📸 Наталія, Київ

File · 2022-05-20
Part of Writings from the War project

"Багато що з цієї війни ввійде в підручники історії. А в кожного з нас є своя історія війни, свої картини перед очима. Недавно я вперше після 24 лютого їхала такою знайомою Варшавкою. Знайомою, але вже розтерзаною війною, місцями схожою на пральну дошку. Хоча багато вирв від снарядів уже заасфальтовано, дякую дорожникам за це! Маршрут Київ-Гостомель-Бородянка. За 6 км до Бородянки дороге нам село Берестянка. І ось деякі сліди війни, їх там набагато більше. Це лише маленький шматочок нашої української землі, який був на шляху рашистів до Києва. Окопи орків, бліндажі, траншеї, повно ворожого залізяччя й сміття (хоча частину металу вже прибрали). Понад місяць тут був оркостан. У цих ворожих окопах люди познаходили свої ложки, черпаки, вишиті подушки та всяке інше своє, награбоване рашистами. Серед фото є і зроблені буквально на центральній вулиці села. Ми знаємо, бачили по медіа, що там було. Але бачити по телевізору і в житті - таки різні речі. І така от жива ще історія…"

Жанна, Київська область