Affichage de 10733 résultats

Description archivistique
5192 résultats avec objets numériques Afficher les résultats avec des objets numériques
Dossier
Fait partie de Writings from the War project

"Перші дні війни були для всіх найстрашнішими. Хтось переставав їсти, хтось спати. Але лишались і герої, яких було не збити з курсу жодними планами із завоювання всесвіту. От таку пані і довелося зустріти в останні дні лютого.

Тоді рашисти з усіх сил намагалися прорватися до Києва і гатили з усього підряд, а наші гатили їм у відповідь. Хоча з нашого боку окупації, на щастя, не сталося, шумно було ще й як. І от одного разу під вечір мені треба було бігом вискочити перед комендантською годиною.

Біжу, а кругом бах-бах-бах! Аж чую, поміж вибухів такий чіткий ритмічний стук. Повертаю голову, а це старша жіночка, яка явно встигла за життя побачити усяке, вийшла на своє регулярне заняття скандинавською ходою. Іде і так палками гатить об асфальт, що лють її аж чути. І вираз обличчя при цьому такий рішучий, що постав перед нею якогось русо туристо, вона б його тою палкою і пришибла б на місці.

За заспокійливим ефектом ця зустріч вийшла десь на 12 арестовичів із 10. Таких людей не перемогти."

Юлія, Київська обл.

Dossier · 2022-04-27
Fait partie de Writings from the War project

"У мене є приятелька Маша, в Ірпені її будинок повністю розбомбили. Вона постить фото розбитого дому, а зовсім поруч у стрічці виставляє фото красивих букетів на залитому сонцем обідньому столі, кави, яка здається пахне навіть на її фото, і золотистих круасанів. Фото себе в красивих капелюшках з квітами. Фото своєї щасливої дитини в безпеці. Її тексти дуже щемкі і сповнені болю, але її фото такі ж красиві, як і два місяці тому, у її затишній квартирі в Ірпені. Маша - художниця, русскі змогли розбомбити її дім, де кожен куточок був сповнений любов'ю, але не змогли позбавити її вміння бачити прекрасне.

В мене є подруга Світлана. Вона спакувала валізи і забрала своїх дітей за кордон, вона змогла знайти квартиру, влаштувати дітей в школу і загалом організувати гідні умови. Одна в чужій країні, з двома дітьми. Світлана робить безкоштовні консультації для українок за кордоном, каже, що її місія зробити так, щоб ми завжди тримали голову високо і не почували себе жертвами, вона нагадує жінкам скільки у нас насправді є сили. Попри все. Коли вона постить фото як вона благополучно п'є каву у європейському місті, чи купається з дітьми в океані, я думаю, що росіяни можуть змусити нас пакувати речі, але вони не можуть відібрати у нас вміння організувати собі достойне і благополучне життя, навіть якщо доводится починати все з нуля в новій країні з двома дітьми на руках.

В інстаграмі я підписана на одну відому блогеру. З початку повномаштабного вторгнення вона перейшла в блозі на українську, а недавно повернулась в Київ, шиє патріотичну колекцію, донейтить на ЗСУ і фарбує губи червоним. Вона щиро радіє і насолоджується кожним днем у весняному Києві. В її блозі багато фешну, бо вона вміє це робити, навіть у місті, яке регулярно обстрілюється ракетами.

В наших бомбосховищах провели вай-фай, поставили кавові машини, крутять дітям мультики і дають концерти. Бо русскі можуть загнати нас у бомбосховища. Але вони нічого не можуть зробити з нашим вмінням організувати собі гідне життя, де б ми не були.

Під час страшних трагедій важливо розповідати історії і тих хто постраждав, загинув, так і тих хто зміг вижити і жити.

Русскі прийшли позбавити нас життя, в прямому і переносному значенні цього слова. І кожного дня, коли ви попри все, можете святкувати своє життя, ви перемагаєте."

Оксана, Київська область
27.04.2022

Dossier · 2022-04-17
Fait partie de Writings from the War project

"Ми ніколи не знаєм, хто вийде з автобуса Восток SOS пообід. Бо зранку в нього спочатку сідають ті, хто записався вчора і кого ми могли врахувати. А вночі був обстріл і так вплинув на рішення людей, що вони з маленькою сумочкою, хто на милицях, хто на візочку, хто своїми ногами, але в супроводі бабусі 90+, стоять біля автобуса, готові їхати не куди, а звідки. З війни. Будь куди. То ж, квест нашого головного волонтера-евакуатора починається з панічної атаки загартованого водія, який каже, що в місці, яке було готове з вечора прийняти п’ятьох молодих і гарних, спроможних спати на матрасі в спортзалі, він привіз 22 стареньких і ці п’ять на возиках колесних. Такі речі не робляться нахрапом. Онли крафт. Домовляємось з водієм, щоб довіз до вокзалу. Домовляємось з «компактним проживанням», щоб пустили хоч в туалет, зуб даємо, ніхто не залишиться. Якось на вокзалі вивантажується все наше беспокійне господарство: валізи, мішки, пакети, ходунки, палочки, людоньки. Робиться мільйон комунікацій через доньку кума семенсеменича, отримуємо попередні домовленості. Когось знудило, хтось з’їв булку і вже не такий маломобільний, хтось все життя на милицях, а ми думаємо, що він і дихати не вміє, а він так і живе вже 45 років, і бігає скоріш за нас. Не без потвори-таксиста, який висадив, не доставивши 30 метрів, бо там калюжі, не поїду. Але вцілому з унікальними мужиками-таксистами, які бурчать і завантажують, чекають, терплять, погоджуються взяти гроші на карту, а не готівкою, відвертають очі… навчаються сприймати інвалідність як норму життя, везуть. А через три дні повторення подвигу віри: втискати в автобус на Румунію. І знов все заново, з перервами на ремонт авто і пояснення, що ніхто і нікого не висадить в полі. І іноді ввічливим наполегливим проханням стулити пельку і не казати нічого про мир і братерство народів. Бо що вже пані в 99 років пояснювати про державність, хоч би живу довезти. Я хочу написати про це книжку рівно 5 хвилин. Поки є перерва в дзвінках і завданнях, і я надихаюсь спогляданням Ярика, який штовхає візочок з пані до вокзального туалету. А що він там робив далі я хз, не питаю. Щільний трафік, потеревенім після війни. Коли Ре повернеться."

Вікторія, Дніпропетровська обл.

Dossier · 2022-04-26
Fait partie de Writings from the War project

"Це пост про життя..... ❤️❤️❤️ Ця літня жінка перевернула наше ставлення до життя, особливо в цей не простий час. Ми були з поїздкою на Чернігівщині. Зупинилися біля її хати, точніше біля того, що від неї залишилося, щоб дати великодні гостинчики. Тремтячими руками вона брала паску і з посмішкою на устах щиро нам дякувала та сказала: "Сьогодні ж Чистий Четвер, то прибираю біля хати, бо свята йдуть......." Ми слухали її історію..... Від удару в хату її викинуло на подвір'я, хустина вся посічена, з одягу те в чому була вдягнута, але.... Вона прибирає біля хати, планує ще будуватися, грошей не просить, бо має гарну пенсію, а от за пасочку дуже дякує, бо ж треба освятити та з освяченим провідати всіх на кладовищі. Під час розмови, вона постійно сміється, жартує і таке враження, що не розуміє чого в нас сльози на очах. Від такої сили духу і нескореності просто перехоплювало подих, навіть не запитали, як звати, але уточнили скільки років, та й тут не без жартів: "А скільки ви мені дасте?)))". Було ще більше здивування, бо чомусь здалося років 75, але в цьому місяці для неї вже 86..... Не можливо здолати такий народ.🇺🇦 Ця історія для, щоб ми всі продовжували жити, вірити, перемагати та залишалися нескореними. Кожного з нас десь "викинуло із хати", але МИ ВСЕ ВІДБУДУЄМО!!!💪💙💛"

Алла, Київська область

Зоя, Вінниця, 78-02-04
Dossier
Fait partie de Writings from the War project

Воєнні нотатки, день 61
Вибухи - два, з різницею десь у півхвилини, гучніший і тихіший - пролунали, коли я вдягала сукню. Знаєте, оцей момент, коли ти вже вcтромив руки в рукава і стоїш, як з мішком на голові. "Надіюся, наші збили..." - подумала я. Напевне, то було легковажно...
На моїй парафії не було загального Пасхального богослужіння через підвищені заходи безпеки в місті. І я чекала понеділка, щоб піти до церкви. Чи пак - поїхати. Звечора домовилися зі знайомим водієм, щоб підкинув.
Людей у храмі було небагато. Тихо, затишно. Дощ накрапає.
Відбій повітряної тривоги пролунав саме тоді, як заспівали "Христос воскрес із мертвих". І воно так дивовижно лягало одне на одно. Тричі співається "Христос воскрес" - тричі звучить відбій тривоги.
Я ніколи не забуду цього відчуття. Цього особливого богослужіння: "Сирена - Христос воскрес - відбій тривоги - із мертвих..."
І розпач відступив. Лишився світлий сум, щемкий. Ніби побачив красивого птаха. Так буває лише раз. Птах полетів.
...А коли вже після літургії, священник мовив казання - традиційне на ці часи... хтось із чоловіків, що прислужували йому у вівтарі, глянув у новини. І прошепотів щось на вухо. Священник затнувся, помовчав і ми пом'янули загиблих...
Два влучання по області. Є поранені, загиблі. Працюють рятувальники. Цілили у залізничні вокзали - в Козятині та Жмеринці.

  • Пишуть, скільки? - питає мене старша пані на виході з церкви, дивлячись, як я натискаю на телефон, читаю і блідну.
  • Ні. Пишуть, що гасять пожежу.
  • Я якраз до церкви заходила, як їхали пожежні машини на Бар... І зрозуміла, що десь влучили, - хитає головою. - Іроди... До останнього надіялася, що наші збили...
    Отакий другий день Великодня...
    А в місті гарно. Цвітуть магнолії, сакури, дика алича, персики і форзиція. Квітники - всі в жовтих нарцисах.
    Повно дітей на роликах і самокатах.
    Йдемо вузенькою вуличкою за міськрадою. Три нахабні курки втекли з двору і пасуться на моріжку - посеред міста. Одна - біла пишна й породиста, та ще дві руді. Вони осудливо позирають на нас: "Чого ходите? От я вже з'їла хробака, наближаючи нашу перемогу! А що зробив ти?"

Зоя, Вінниця

Dossier · 2022-04-04
Fait partie de Writings from the War project

"Война. Вырваться из оккупации. Общественное мнение.

В Волновахе ждут тепла, чтобы покинуть город. Куда они поедут зависит от решения фильтрационного центра в Докучаевске. Сейчас там очень много людей в очереди ждут свой долгожданный документ который разрешит выезд. Куда? Да все равно куда. Лишь бы не оставаться в ДНР.

Говорят там нужно сдавать отпечатки пальцев и проходить разного рода проверки.

Люди понимают что все плохо, но до последнего сопротивляются. Психика тех кто реально верил в российское будущее, в освобождение, уже не выдает радостное ура. От чего их освободили сформулировать сложно. Те кто бродят по городу, снимая повреждённые частные дома понимают масштабы происходящего. В целые дома селятся оккупанты и жители. В частных домах теперь не безопасно и не уютно.

В городе раздают помощь кадыровци. На видео они уверяют что Волновахских детей учили создавать бомбы, держа в руках книгу по минной опасности. Ситуация напоминает октябрьскую революцию. Те кто были никем силой захватили власть и изгнав конкурентов из города стали всем. Понятие частной собственности теперь в Волновахи нет.

Есть те кто не хочет признавать что русские их жёстко обманули. Ненавидеть Украину их научили на телеканале Россия 24. В город вернулись поклонники русского мира которые до сегодня жили по ту сторону области. Теперь они не боясь ответственности составляют списки. На дверях у многих появились надписи - тут живут нацисты или бендеровци. Конечно многим угрожают.

Большая ошибка пропаганды в Волновахе это то что они забыли про людей которые тут родились и жили. Они видели ремонт пятой школы, мост, освещение, строительство стадиона, ремонт больниц и парк в центре города и конечно колоссальное количество магазинчиков и новых ресторанчиков. Все это мы помним очень хорошо. От всего этого нас освободили.

Я помню, как в Киеве в 2020 году я осторожно говорил о войне на Донбассе, которую сам пережил. Я знал что многие не могли поверить что россия агрессор и война эта банально за територии. Сомнений кто есть кто уже не осталось. Теперь все проще."

Павел, Донецкая область

Dossier · 2022-05-13
Fait partie de Writings from the War project

"О 05:30 я прокинувся від дзвінка троюрідного брата Дмитра: “Вставай, Україно — москаль нападає — в Україні війна почалась”. Далі безперестанку перечитував новини. І від побаченого мене переповнювали паніка та страх. Дружина Мар’яна, звісно, як і кожна мама, хвилювалася за дітей. Через три дні спробував вивезти їх до батьків з-за кордон, адже не міг не використати можливості, щоб вони були у безпеці.

Ми цілий день стояли в черзі при температурі мінус шість градусів і так не попали на автобуси, що перевозили через кордон. Переночувавши у школі-інтернаті, зранку подолали пішки 15 кілометрів. Я ніс на руках меншого сина та валізу, старший також мав валізу і дружина з валізою. З нами ще були дві жінки з села з дітьми. На КПП ми попрощалися, кордон дівчата перейшли і їх забрали батьки. А моя історія продовжилась тут.

На тиждень взяв відпустку, бо не міг всидіти на роботі. Хотів аксимально бути корисним у селі. Будували блок-пости, патрулювати. Свою франківську квартиру я віддав безкоштовно для проживання харківській сім'ї. Тим часом батьки у селі Альтіно в Італії почали збирати гуманітарну допомогу. Я з кумом Сергієм поїхав дев'ятого березня забирати її з кордону. Тут почалися перші проблеми з документами і бус не хотіли пропускати ні назад, ні вперед. Але втрутились наші митники і вантаж переїхав.

Мій тато ще з 2014 року мріяв купити автомобіль швидкої допомоги для українських захисників. Проте це виявилося не так просто. Знайшовши варіанти в інтернеті, а потім оглянувши їх, батько вирішив брати обидва. Проте почалися проблеми з переоформленням. Спочатку ми не знали чи це треба на юридичну чи на фізичну особу реєструвати. Боялися допустити помилки, щоб через це не втратити машини. Також потрібно було мати офіційні звернення від командирів військових частин на начальника митниці, щодо цих авто. Тут почалися роздуми, кому їх віддати. В першу чергу, я зв’язався з 10 гірсько-штурмовою
бригадою, що дислокується в Коломиї, адже знаю, що неодноразово наше село туди відправляло допомогу. Також поговорив з братом Дмитром, що зараз служить в Кропивницькому. По той бік кордону — довго зайняв процес зі страховкою й транзитними номерами. Паралельно тато міркував, як їх сюди доправити. В результаті познайомився з Іваном із Закарпаття, який займається вантажними перевезеннями. Він за півціни перевіз швидкі своєю фурою. Щоб машини не були пусті їх завантажили продуктами, одягом, ліками,
інвалідним візком, милицями.

Для мене це був дуже цінний подарунок, як і для нашої всієї сім'ї. Ще якби можна якнайшвидше обійняти дружину та дітей, яких не бачив 2,5 місяці. І вкотре сказати, дивлячись в очі, як я їх люблю. Зараз ці почуття у мільйони разів міцніші, ніж були до війни. Тоді, на жаль, ти так не цінував часу проведеного разом. Щодо авто, то сподіваємося, що не одному із хлопців вони допоможуть зберегти життя. Адже найважче сприймаються втрати: невинних жінок, дітей, мужніх солдатів та й українських територій. “Азовсталь” — це взагалі одні сльози та емоції... Ми віримо, що з такими людьми на передовій та підтримкою в тилу — обов'язково переможемо."

Назарій, Івано-Франківська область

Антон, Київ, 88-26-01
Dossier · 2022-05-24
Fait partie de Writings from the War project

"«У маркеті біля відділу з іграшками рука тягнеться купити Дарусі чи то дракона чи то одноріжку. І за мить настає усвідомлення, що купить то ти можеш… а от віддать як? Перемоги всім нам. І возз’єднання родин. Mordor must die» Ці золоті слова, варті граніту душ мам і тат, що нині вимушено не бачать власних дітей, написав пару днів тому Ruslan Gorovyi. І я згадав. Згадав, як ми з Andrii Piven розповідали одне одному про виїзд з Києва холодного лютневого ранку, про нюанси шляху, його тривалість, складні моменти. Все було по-різному. Але спільність вражала - і я, і він на кожній… кожній, трясця, нормальній заправці купували нашим дітям іграшки. Будь-які. Дружини може з неповним розумінням на те дивилися, але ми обидва знали, що зовсім скоро настане момент довготривалої розлуки. Так і вийшло. І ще згадав. Що раніше проводив у відділі іграшок супермаркетів з добру годину, вивчаючи та підбираючи кольорові забавки. Тепер оминаю їх десятою дорогою, бо сил немає дивитись на то, шо немає сенсу купляти. А сьогодні Маркові принесли в подарунок оцю тачку. Шоб потім віддав. Кльова, радіокерована. І шо тут сказать… росія має зникнути. Зі своїми дураками і дорогами. Щоб на її місці була величезна пісочниця, куди б ми з Марком приходили гратися. Це було б справедливо, я вважаю. Mordor must die"

Антон, Київ

Dossier · 2022-05-04
Fait partie de Writings from the War project

"Колись книжки про Чорнобиль, Голокост, Другу світову здавалися мені важкими. Я читала їх дозовано, відпочиваючи в поезії і дитячій літературі.

Тепер це єдине, що можу читати. Вони дарують надію: події лишилися в минулому, мої предки вижили, а винних хоча б частково покарано.

Натомість зараз ми в епіцентрі подій, майбутнє ще ніколи так не залежало від теперішнього.

Ми ніби йдемо над прірвою по тонких променях надії і молимося, аби вони не згасли.

А вам читається після 24-го?"

Катерина, Вишгород

Dossier · 2022-04-12
Fait partie de Writings from the War project

"— Мамо, як називається лікар, який лікує ротик?
— Якщо зуби — то стоматолог, а горло — отоларинголог.
— Мені більше подобається ротолог, — загадково мовить доня і додає: — Тоді пупчик лікуватиме пуполог, попу — пополог, тата — татолог, маму — мамолог, діда — дідолог, а бабу — баболог!
— Ого! Оце так компанія в тебе!
Доня дивиться уздовж стежки:
— Цю квіточку полікує квітолог, камінчик — камінолог, небо — неболог.
Я вже ледь стримуюся від сміху, але цікаво дослухати до кінця.
— Наші школи лікуватимуть школологи, міста — містологи...
— А країну?
— Українологи!
Тепер усі ми мусимо вивчитися на українологів. #діалоги_з_даринкою #словниквійни"

Катерина, Вишгород

Dossier · 2022-04-01
Fait partie de Writings from the War project

"Знаходжу в собі сили записувати історії, що стаються тут і тепер.
Сподіваюся, це важливо.

діалоги_з_даринкою

ЕВАКУАЦІЯ
— Мамцю, давай пограємося!
— Вибач, доню: щось мій внутрішній грайлик сьогодні не в формі.
— Зовсім трішечки! Ну будь ласка...
— Гаразд. Але вигадуєш ти.
Доня принесла іграшки: мама — Барбі, тато — м’яка іграшка лінивець, доня-ляля і песик. Розклала книжку-комікс дашком.
— Це буде бомбосховище у Маріуполі, — каже доня. — Вони розмовляють російською мовою і ховаються від рашистів.
Песик гучно гавкає Дарусиним голосом.
— Мамо, давай грати, ніби є евакуація?
— Давай...
— Евакуація! Евакуація!
Під‘їжджає пластиковий автобус: сім‘я ледве впхалася, довгі ноги Барбі стирчать з машини.
В уявному Києві іграшки весь час просять їсти.
— Після голоду вам багато не можна, бо болітимуть животики, — мовила я голосом вівці, яка волонтерила на вокзалі.
Поїзд на Польщу потрапляє під обстріл.
— Мамо, давай гратися, ніби вони вижили?
— Давай..."
словниквійни

Катерина, Вишгород

Катя, Харків, 95-20-04
Dossier · 2022-02-24
Fait partie de Writings from the War project

24 лютого, як і мільйони українців, я прокинулась о 5 ранку від вибухів. Це було саме те, що я так сильно боялась почути, коли засинала тієї ночі, здригаючись від кожного звуку. Це була найстрашніша година в моєму житті. Мене трусило, нудило, паморочилась голова, а сердце, здавалось, от-от зупиниться. Я думала, що це кінець. Та це і був початок кінця. Я встала та вдяглась, але не знала, що робити далі. Тоді я пішла за склянкою води і, тремтячи, опустилась з нею на підлогу. Перше фото, яке я зробила, коли почалась війна, - це фото тої склянки води. Наступні 8 днів я все ще була у Харкові, який безкінечно обстрілювали. І, скажу вам, трималась на диво дуже добре. Тусувалась цілими днями на матраці, переглядаючи новини кожні 5 хвилин та списуючись з усіма близькими. Рішення тікати виникло дуже несподівано. Ще вранці 8-го дня я нікуди не збиралась, а вже ввечері тривожно збирала рюкзак і ледве трималась, але часу на істерику не було. Уранці наступного дня я попрощалась зі своєю квартирою, улюбленими речами і минулим життям і пішла до метро. Попереду на мене чекали 14 км дороги через тунелі метро до вокзалу на евакуаційний потяг. 14 км без упину і з важкою ношею. Коли я нарешті дібралась, мої ноги боліли настільки сильно, що я ледве могла ходити, тож довелось пити знеболювальне. Забитий фіолетовий ніготь на нозі ще й досі нагадує мені про пережите. З Харкова я приїхала до Дніпра і далі сіла на потяг до Львова до сестри. Спочатку нічна поїздка у локомотиві, потім евакуаційний поїзд, де не було чим дихати, де було 4 людини на одне місце і де я всю ніч провела сидячи у повній темряві і без можливості спати. Але я витримала ці 2,5 доби, бо адреналін - то кльова штука. І я безмежно вдячна тим людям, які весь час допомагали мені і навіть годували. І як добре було обійняти сестру і нарешті опинитися у безпеці. Я думала, що це була кінцева точка мого шляху, але я не встигла оговтатись від пережитого і перепочити, як щось чи хтось погнав мене далі. Знову їхати... Німеччина. Ні, ні, ні... Але тоді я і досі була у стані шоку і почувала себе так, наче втратила контроль над своїм тілом і своїми думками. Коли автобус виїхав з Польщі і перетнув кордон з Німеччиною, тоді мене і накрило в перший раз. Я сиділа одна і ридала від болю. Мені хотілось лише спати, щоб ні про що не думати. Ми провели 1,5 доби в автобусі, але мені хотілось їхати в ньому ще цілу вічність і ніде не виходити. Мені бракує слів, щоб описати той біль, коли тебе відривають від твоєї землі і змушують шукати новий дім, який ти ніколи не назвеш домом. Я завжди любила свою країну і ніколи не хотіла жити за кордоном. Для мене нічого нема дорожчого за рідний дім і рідних людей. І я не розуміла, що ж далі мені робити зі своїм життям. Я маю де жити, маю їжу та все що потрібно для життя і над головою не літають ворожі ракети - я у безпеці. Але для мене це в'язниця "гарного режиму". Я думала, що в мене завжди буде вибір, як жити, де і з ким. Але в мене забрали право вибору, забрали свободу і забрали мирне життя."

Катя, Харків, із Мелітополя

Дарина, Київ, 96-26-02
Dossier · 2022-02-24
Fait partie de Writings from the War project

"Попередній день вже був тривожним. Я страшенно хотіла спати, але все ще дозбирувала “тривожну валізку”. Здавалося, наперед і про всякий випадок.

Чоловік лежав поруч у ліжку, моніторив новини. Я встигла лише прикрити очі (і тут же провалилась в сон), як він розбудив мене словами “вставай, війна почалась”. Я прокинулась перелякана, але все ще скептична. Ну, може, на Сході й почалась, але в нас ще є час.
Майже одразу пролунали вибухи. Я розбудила дітей і засунула їх прямо в ванну, як у колиску. Принесла туди подушки й ковдри. Одяглась, принесла їм одяг. Від страху скрутило живіт, тепер зрозуміло, про що кажуть, коли говорять “всратись від страху”. Добре, що ми ще вдома і поруч туалет. (більше не принцеса, ага). Один вибух пролунав зовсім близько (потім ми прочитали про нього у новинах). Поки ми одягались, чоловік набрав батьків — моїх і своїх, і десь за годину ми вже були у машинах.

Те, що почалась жопа стало зрозуміло по руху на вулицях. Машини швидко їхали в обидві сторони, не зупиняючись на червоний. Я була здивована, як швидко почалась евакуація. Якщо в нас вже були зібрані всі речи, то що, ці люди спали у машинах?

Всю дорогу на заправки стояли довгі черги (“до повного” в попередній тиждень такі стали помічними). Перед з'їздом на житомирську ми стали в затор. Стало справді страшно. Дехто йшов пішки. Пішки спокійно йшли й деякі військові, видно, у частину.

Мамо з татом телефонують, що намертво застрягли перед виїздом, що бабусі погано, вони не можуть їхати далі та повертаються додому або на дачу під Васильковим. "Тільки не Васильків, благаю!" Вже відомо, що підривають військові об'єкти, а там — військова частина й а/п.
В голові стукає — піздець! Піздець! Я не вірю, що це відбувається, не можу повірити. Як таке може бути?! Але варто було мені сказати це вголос — Соля сказала, “мама, будь ласка, мовчи, бо коли я чую тебе таку, мені стає страшно”. Відсунула у дальню комірку мозку. Здається, досі не усвідомила.

Новини хочеться дізнатись і одночасно страшно, дуже страшно, коли дізнаюсь. Думаю про головне — бути спокійною, довезти дітей. Не читаю, прошу читати мені дозовано.
На зустріч рухаються колони нашої техніки. Посилаю їм всі любов і повітряні поцілунки. На переході на трасі стоїть бабця. Рух на трасі постійний і безперервний. Я встигаю розгледіти картину, від якої починаю ридати. Маленька, у хусточці, по віку за 80. Вона стоїть, притиснувши край хустки разом з долонею до рота. Застигла від жаху. Мені здається, я можу прочитати її думки. Колись вона думала, що ніколи вже такого не побачить. Може плаче. Як і я, не вірить у те, що відбувається.

Намагаюсь скасовувати заплановану у ФБ публікацію. Вона здається такою недоречною зараз. Не виходить. Гаразд, не найстрашніше.

Скільки то годин до польського кордону. Не рахую. До кордону під'їжджаємо вже у темряві. Телефоную добрій знайомій по роботі, її містечко — поруч. Питаю, чи можна буде переночувати, якщо що. Попри те, що ніде, каже — можна. Так стають ближче. Не спить всю ніч, чекає. Але вирішуємо стояти, поки є сили. Дуже хочеться спати. Черга потроху, але рухається. Помічаю, що почитаю плутати передачі в авто. Тому ставлю будильник на п'ять хвилин, а машину — на паркінг. Засинаю на 5 хв, прокидаюсь, моніторю відстань, переставляю ще на 5. Так сплю. Серед ночі проситься пара. Вони йшли пішли 8 км. Втомились і змерзли. Принаймні в машині тепло. І можна поставити сумки. Доходимо до кордону приблизно о 16 годині 25 лютого. Військовий стан, чоловіків до 60 не випускають. Не поїду без чоловіка. Виню себе, що не виїхали всі раніше. Виню себе, що не вистачило сміливості поїхати без чоловіка. Повертаємось."

Дарусин_щоденник

Дарина, Київ

Ольга, Дніпро, 98-04-04
Dossier · 2022-05-29
Fait partie de Writings from the War project

"довго думала, чи писати все це, але вирішила таки залишити на згадку. днями я стала мамою вдруге. багато хто зі знайомих знав про мою вагітність і всіляко нас підтримував. щиро дякую вам, друзі! це дуже допомагало і зігрівало. обіймаю вас міцно. я народжувала в день рекордної кількості сирен: 15 за добу, здається більше 9 годин загалом. так, мені було не до них, так, я не могла бігти в укриття із пологової зали. мене б не покинули і лікарі та медсестри. але відчинене вікно і це постійне завивання дуже всіх нервувало, забирало у всіх і настрій і сили. першими звуками, які почула моя донька, були якась за рахунком клята сирена і мої слова: я люблю тебе, ти найкраща.
В день виписки просто над дахом пологового будинку, де ми були на останньому поверсі, пролетіли ракети. я вперше чула їх так близько і так гучно. вони впали далі, цілили не в лікарню, вибухи теж було чути. ми бігли у підвал. величезні перелякані очі породіль, які несуть сходами свої дорогоцінні клуночки у сховище. не дивлячись на біль від швів і запаморочення. холодний, як погріб, підвал. мороз від страху по шкірі. волосся дибки. розумієте, ми кілька днів назад народили найдорожче, найцінніше, що може тільки бути у житті. а над нами летять ракети, і немає ніякої гарантії, що через хвилину не прилетить іще ракета, яка промахнеться, або ж навпаки, буде як раз цілити в лікарню. це невимовний жах і розуміння своєї цілковитої безпорадності і безкінечної абсурдності і позарівневої жорстокості того, що відбувається. і дикий страх, що може ти ніколи більше не побачиш свого сина, сестру, якщо ракети полетіли у їх бік. дзвониш на ходу і секунди очікування як роки. у чому винні діти? що вони зробили такого, що їх доводиться називати тепер "діти війни"? моя бабуся народилася 1941 року і теж була "дитиною війни". я не розуміла значення тих слів до цього лютого. це діти, у яких забирають нормальне дитинство. це діти, які з народження знають про найстрашніше. але діти народжуються для того, щоб жити щасливе життя і вони як світло у темряві, діють надію і сили все це пережити.
просто мої думки.
все буде Україна 💛💙"

Ольга, Дніпро

Dossier · 2022-05-30
Fait partie de Writings from the War project

"Біля магазину хліб вивантажує автівка, на якій просто нема місця без кульових отворів. Дорога понівечена дрібними ямками від снарядів, де не де - чорні плями від попелища розміром з цивільну машину. Заправки, супермаркети, ресторани на узбіччі траси спалені і зруйновані. Я думала, буде страшно та взагалі флешбєк. А ні. Звично так. Реабілітована психіка відводить увагу на позитив: природу, цілий дім, близьких людей, смачні сезонні фрукти. Але голова твереза: тримати повний бак авто, зібрану валізу, готівку в гаманці і їхати без вагань при першому тривожному дзвінку. Здається, тепер це наша реальність на довгі роки: знов і знов відтворювати вдома повноцвнне життя, роблячи вигляд що все так буденно й звично, і бути готовим покинути його щомиті.

Фото машини вирішила не ставити. І так достатньо. Нехай буде життя, літо та ароматичні трави, що виросли у мене в саду. Ось цей "віник" в моїх руках - це естрагон."

Олександра, Київська область

Dossier · 2022-05-25
Fait partie de Writings from the War project

"Оновлено:
Дорогі родичі всіх Дмитрів, які не виходять на зв'язок, я розумію що ви пробуєте всі можливі способи найти їх. З свого боку повідомляю, що дружину Дмитра ми проінформували про евакуацію відразу як ми знайшли зв'язок.

Оновлення номер 2:
Сьогодні зустрівся з безпосереднім командиром Дмитра. Вибачаюся за не точності які я виклав в розповіді, це вийшло не з моєї вини.

А саме:
1) Дмитро був сам протягом двох днів.
2) Група вчора повернулася забрати Дмитра, але ми були першими.

Сьогодні був дуже складний день.

Але також і хороший через те що зробили дуже добру справу.

Під час виходу знайшли бійця, якого під час бою поранили. В гарячці бою підрозділ відступив, а хлопця залишили.
Вийшло так що і ворог відступив.

В результаті, 4 дні Дмитро провів провів в посадці сам. Наклав турнікет і зупинив кров, але від поранення ослаб і самостійно вийти до своїх позицій не зміг. Знайшов глиняну яму де затрималася дощова вода і пачку вафель, і цього йому вистачило щоб протриматися весь цей час.

Як ми його витягували це окрема історія. Одного бійця відправив до позицій за лікарем, а ще з трьома транспортували його більше 3 км.

Медики надали допомогу та відправили Дмитра на госпіталь.

Радий знайомству з Дмитром. Дуже мужня людина, яка змогла витримати ці 4 дні. Навіть не уявляю як він зміг витримати і вижити в цій ситуації.

Сподіваюся, що все з ним буде добре і залишиться цілим. Бажаю йому міцного здоров'я."

Макс, родом зі Львівської обл.

Dossier · 2022-02-24
Fait partie de Writings from the War project

"Рівень похуїзму — моя мама
Поки Харків їбаше арта, мама їбаше розсольник. Бо яке укриття в підвалі, коли дітям нема чого їсти? Та й хулі якась підорашка буде вказувати моїй мамі, як жити і що робити, коли вона в себе вдома порається на кухні?
Українці дійсно непереможні
Вірю в ЗСУ і мамин розсольник"

Настя, Київ, 08-26-02
Dossier · 2022-03-15
Fait partie de Writings from the War project

"Мої батьки жили по Житомирській трасі за Києвом. Брат зміг знайти водія, якій довіз їх до вокзалу. Того дня в їхньому районі підірвали декілька будівель...

Батьки мали ще 8 годин до потягу. Його не було в розкладі. Мама (65 років) і тато (76 років) чекали на холоді, маючи при собі лише два рюкзачка. Як раптом - вибух. Усі люди організовано спустилися в підземний перехід. Мама і тато спустились до туалетів унизу на вокзалі. Їм було страшно. Вже потім вони дізналися, що це осколок російської ракети потрапив
у стіну вокзалу.

За пів години вони вийшли і сіли в потяг до Львова. В купе було більше 8-ми людей. У Львові вони жили два дні. Потім їм допомогли дістатися до Кракова. У мого тата радикуліт і хворі очі. Але вони їхали, потім довго шли, стояли на кордоні. Усі українці поруч були ввічливі.

Коли вони дісталися Польші, то їх нагодували смачною їжею. Волонтер навіть дала мамі крем для рук! Потім ще один волонтер довіз їх аж до Кракова, хоча це було дуже далеко від того кордону.

На третій день у Кракові моя мама вже влаштувалася на роботу викладати студентам одного з архітектурних вузів кракова. Вони обидва ведуть зараз соціальну роботу і закликають не співпрацвати з росіянами, які підтримують режим путіна. Я пишаюся своїми батьками. Україна переможе!"

Анастасія, Київ

Ірина, Ірпінь, 20-10-01
Dossier · 2022-03-13
Fait partie de Writings from the War project

"Добрий день! Ми з України і ми з Ірпеня! Такими нас крайній раз бачив мій чоловік і тато, коли відправляв у безпечне місце. Крізь сльози я дивилась на коханого і рідну країну - Україну. І таким був крайній малюнок дітей на нашій землі. Останні два з половиною роки ми з родиною і моєю мамою проживали в Ірпені, у власній квартирі, яку змогли придбати завдяки тому, що моя мама продала житло на Волині і це стало суттєвим внеском. Вона переїхала до нас, ми зробили ремонт і щасливо проживали разом. У перший день війни, коли росія підло напала на Україну, і ми сиділи у підвалі, я просила пробачення у мами за те, що підштовхнула її до цього кроку. За те, що не знаю, чи буде у нас ще власне житло, але обіцяла, що все буде добре. Перед спуском у підвал, у мене текли сльози, коли я вкладала дітям в усі наявні кишені бірки з іменами і прізвищем та контактами батьків. Колись, я їх замовила, щоб у садочку не плутали одіяла та наші речі, а тепер розпихувала по кишеням, щоб якщо з нами щось трапиться, то щоб вони завжди пам’ятали хто вони і їхні батьки. На щастя ми виїхали наступного дня на Волинь, бо моє серце розривалось і кричало, вивозь дітей та маму. Давід від стресу півтори доби ригав, поки я не зробила йому укол. Діти були як миші. Добу ми переночували у родичів, а далі нам надала будинок моя подруга, яка прийняла мою родину і ще кілька наших сімей. Ксю, ти та твоя родина і знайомі - святі люди! Але я й далі залишалась в повному оціпенінні, не почувалась у безпеці. Мені весь час писала та телефонувала польська подруга з якою ми востаннє бачились 9 років тому, щоб ми їхали до неї і ми поїхали. На жаль, моя мама відмовилась їхати далі і залишилась у сестри... А я розуміла, що ніколи не пробачу собі, що не вивезла дітей далі, якщо щось трапиться, маючи таку можливість. Переступивши кордон я відчула шалену підтримку, в усьому світі не вистачить слів вдячності для поляків. Я безмежно вдячна полякам та польській землі за допомогу кожному українцю. Ми відчуваємо ваше тепло, ви розділяєте наш біль і намагаєтесь в усьому допомагати! Подумки тисну кожну простягнуту руку до українців. А ще, знаєте, тепер увесь світ знає не тільки Україну, а й наші героїчні міста: Харків, Ахтирка, Мелітополь, Маріуполь, Бердянськ, Херсон, Гостомель, Ірпінь, Буча, Чернігів, Запоріжжя та інші... Коли я дивлюсь відео з мітингів з українськими прапорами з окупованих міст, я розумію, яка ж ми велична нація! Відчуваю величезний біль за все що коять ці під....и і гордість за українців! І я молю Бога, щоб про ці й усі інші міста світ дізнавався не через призму війни, а вже через мир та процвітання. Мабуть, раніше я би писала Господи, допоможи нам! А тепер напишу, дорогі ЗАХИСНИКИ, наші ЗСУ, пане ПРЕЗИДЕНТЕ, МЕРИ та голови громад, ТРО, волентери, кожен хто боронить Україну, ви найвідважніші та найсильніші у світі, врятуйте нашу країну від цих зловонних орків! Ми віримо у вас! Господи, а ти, будь ласка, допоможи нашим хлопцям та дівчатам! Я і мільйони українців хочуть повернутись після нашої перемоги додому, щоб відмити та відчистити її від російської погані, відбудовувати країну та разом будувати наше світле майбутнє. Слава Україні!!!"

Ірина, Ірпінь

Галина, Київ, 23-26-02
Dossier · 2022-03-01
Fait partie de Writings from the War project

"KDIS Bro-Sisterhood
Я навчалася в KDI School of Public Policy and Management з вересня 2016 по травень 2018, здобула диплом Master of Development Policy. Я дуже вдячна KDIS за всі ті можливості, які я отримала – саме завдяки освіті в Південній Кореї з вересня 2019 я працюю викладачем кафедри міжнародних відносин одного з найпрестижніших університетів України – Києво-Могилянській Академії. KDIS дала мені не лише знання, але і дружбу прекрасних людей, яка не лише завжди приносила мені щиру радість від спілкування, але й допомогла в критичний момент війни врятувати моїх трьох дочок Марію,16, Сашу, 14 і Анастасію, 9 років із бомбардованого російськими ракетами Києва.
Я викладаю на перших трьох курсах бакалаврату, «веду» студентів від першого року навчання до випуску. Я починаю на першому курсі з ознайомчої дисципліни «Міжнародні організації», другокурсникам викладаю «Якісні методи дослідження в міжнародних відносинах» та «Organization of United Nations in the Global Governance», третьокурсники здобувають практичні навички переговорів та вирішення конфліктів під час мого курсу “Negotiation and Mediation” та аналізують акторів, причини і способи трансформації міжнародних військових конфліктів під час курсу “Introduction to Peace and Conflict Studies”. На четвертому курсі бакалаврату багато студентів хочуть обрати мене у якості наукового керівника своїх дипломних досліджень. Тут я використовую принцип, якого навчилася під час навчання в KDIS - «first come first served”, щоб нікого не образити. Під моїм керівництвом студенти пишуть дослідження, присвячені діяльності міжнародних організацій та аналізу міжнародних збройних конфліктів. Деякі дослідження бувають настільки вдалими, що вже опубліковані в професійних часописах.
Іще я є академічним радником студентського клубу моделі ООН. Цього року Україна мала б бути вперше представлена на National Model United Nations in New York, April 3-7. Я і студенти-делегати до Нью-Йорка отримали візи США в останній день роботи американського консульства в Києві – 11 лютого. Евакуація американських дипломатів з Києва здавалася мені тоді просто зайвою обережністю.
20 лютого німецькі партнери, викладачі університету Єни, у тандемі з якими я викладаю “Introduction to Peace and Conflict Studies» написали, що вони не приїдуть на офлайн воркшоп, запланований на середину березня у зв’язку з напруженою ситуацією на кордоні з Росією. Це мене розлютило по-справжньому! Немає чого боятися, думала я тоді. Адже ця «напружена ситуація» зберігається в Україні з 2014 року, ми вже до цього звикли. Щойно пандемія трохи відступає, ми маємо проводити «живі» майстер-класи зі студентами! Крім того, ми вивчили лише аналіз конфлікту, другу частину курсу: трансформація конфлікту й розбудова миру краще подавати в практичному майстер-класі, онлайн це працює гірше. Так думала я тоді і щиро не розуміла німецьких партнерів.
Війна почалася 24 лютого. О п’ятій ранку я почула вибухи. За кілька кілометрів від мого дому знаходиться аеропорт Жуляни, бомбили саме його. Але мені, людині, що ніколи не чула вибухів, здалося, що вибухає просто у сусідньому дворі. «Ми залишимося в Києві», - думала я тоді. О 10 ранку 24 лютого у мене була лекція онлайн з третьокурсниками з “Introduction to Peace and Conflict Studies». Я зайшла у віртуальний клас, але лише 6 з 50 студентів приєдналися. Вони живуть на Заході України. Передали про своїх однокурсників зі Сходу, Півдня і Півночі – студенти рятуються разом зі своїми родинами. Захід і Центр все ще здавалися мені безпечними. Ми просто поговорили зі студентами, я сказала, як мені подобається моя робота, як мені подобається з ними працювати, дивитися, як вони розвиваються. Які вони всі розумні і прекрасні, що вони мають зберегти себе заради майбутнього України, що ми дуже скоро переможемо і зустрінемося з ними знову.
Наступні три дні в Києві було напружено, ракети руйнували будівлі у мирних кварталах, всі магазини зачинені, лунали сирени, довга комендантська година тривала від 5 вечора 26 лютого до 8 ранку 28 лютого, з дому ми не виходили. 27 лютого моя однокурсниця з KDIS написала, що могла б удочерити мою найменшу доньку. Дві речі розбили моє серце. Доброта однокурсниці з М’янми і така трагічна перспектива. Вирішила, що я сама маю рятувати своїх дітей, аби не було потреби їх удочеряти. Залишатися в Києві наразі – це піддавати їх невиправданому ризику. Я купила онлайн останні квитки на потяг від Києва до Львова – найзахіднішого міста України. Квитки були лише на 1 березня. 28 лютого ми зі старшими дівчатками вийшли в місто купити щось їстівне. Був відкритий лише один з безлічі продуктових магазинів. Ми вистояли дві години у черзі, хліба нам не дісталося, але ми купили сухариків і веганського молока. Постачання продуктів до магазинів стало дуже утрудненим. Я уявила собі всі жахи існування у місті без їжі, води, опалення, світла і мобільного зв’язку. Я попросила доньок спакувати найнеобхідніші речі у рюкзаки, які ми зможемо нести на собі. Не працювали центральні станції метро і ми завтра мали іти три кілометри пішки по місту від станції «Олімпійської» до залізничного вокзалу. Старші доньки влаштували мені бойкот, з плачами вимагали залишитися вдома, нікуди не їхати. Я теж плакала і просила їх послухати мене. Вночі знову падали бомби і завивали сирени повітряної тривоги. На світанку дівчатка склалися і слухняно пішли зі мною.
Київське метро дуже красиве, швидке і зручне. Кожна станція – витвір мистецтва, оздоблена мармуром і гранітом. Під час війни київські станції метро стали бомбосховищами. Сотні людей ночували тут по кілька днів на розстелених карематах. Зазвичай інтервал між потягами метро 5-7 хвилин. Ми очікували на свій півтори години. Натовп людей заледве поміщався на пероні. Жінки з дітьми, тваринами, валізами, іноземні студенти, старі люди. Доїхали до станції «Олімпійська», звідти вирушили колоною до залізничного вокзалу.
Київський вокзал 1 березня – вщент набитий людьми. Усі дослухаються, коли будуть поїзди на Захід. Бачила штурм одного такого поїзда, але вперто чекаю на свій, адже у мене є квитки, законне право зайняти наші місця. Стає дуже тривожно, коли бачиш, як натовп людей в паніці штурмує потяг. Отримую повідомлення від Geert Slabekoorn, колишнього свого однокурсника по KDIS, що його батьки в Нідерландах мають вільну кімнату і готові надати прихисток моїй сім’ї. Відповідаю, що дуже вдячна, але ми зупинимося у моїх друзів зі Львова.
Оголошують наш потяг і натовп шалено кидається до нього. На пероні – автоматники. Батьки гублять хлопчика, кричать у паніці. Автоматники шукають дитину, що, закривши голову руками, ридає, впавши на асфальт. Я вперто прямую до третього вагону, стискаючи квитки. Квитки не працюють, ми маємо будь-що прорватися до входу у потяг. Біля найближчих дверей до потяга – сутичка – автоматники не дозволяють зайти до вагону чоловікам, а ті з усіх сил пручаються. «Лише жінки, діти і старі люди», - волають солдати. Я показую свою найменшу доньку і автоматники відтручують натовп, дозволяючи нам пройти, старші доньки йдуть за нами, я кричу, щоб не розділяли сім’ю, дозволили і підліткам сісти в потяг. Солдати допомагають, підсаджують дівчат у набитий ущерть вагон. Марія і Саша заскакують останніми. Мені вдається покласти двох доньок на верхню полицю купе, зі старшою донькою мерзнемо, стоячи в тамбурі. Але нарешті їдемо. Замість 6 годин з Києва до Львова потяг прямує 9. Ми перечікуємо бомбардування Житомира, що на півшляху до нашої мети.
Опівнічний Львів забитий біженцями. Волонтери годують гарячою їжею, пропонують чай і каву. У мене є адреса друзів, але зараз уже комендантська година, на автомобілі нас забрати не можуть. Сподіваюся на чудо і волонтерів. І чудо стається. Волонтер, що вже падає з ніг після доби допомоги біженцям на вокзалі, бере нас у своє авто з розрізнювальним знаками волонтерів і везе у центральну, середньовічну частину міста. Стукаємо у вікно наших друзів. У двокімнатній квартирі, якій уже більше 600 років вже є 4 чоловіків. Усі потіснилися і виділили нам цілу кімнату. П’ємо чай, їмо канапки з джемом і засинаємо, хто на ліжку, хто на матраці, який розстелено просто на підлозі.
На ранок, поспілкувавшись з друзями і колегами, бачу, що Львів переповнено біженцями, зупинитися надовго – немає де. Так само лунають сирени, так само може «прилетіти». Сміливі мешканці міста Лева, чоловіки й жінки, працюють 24/7З, волонтерять, організовують допомогу: ночівля, їжа, транспорт через кордон. Львів – місто –транзит. З тієї квартири де ми ночували, двоє зранку переправляються через румунський кордон, нам знаходять місця на вечірній автобус через польський, тут таки прибуває іще одна велика родина: мама і четверо дітей. Стає цілком очевидно, що увечері нам потрібно покидати рідну країну. Пишу Гірту, що ми приймаємо його пропозицію, що ми приїдемо у Нідерланди. Він розробляє для нас маршрут безкоштовними потягами: Варшава-Берлін-Амстердам. Рішення приймаються якось миттєво у цей час. Старша знову плаче і протестує, коли я говорю їй про те, куди ми поїдемо. Обіймаємося усі вчотирьох. Я бачу світло в кінці тунелю, я довезу своїх доньок «у мир».
Знімаємо готівку в автоматі «Приват-Банку», її щойно завезли, стоїть черга. Дівчатка милуються прекрасним містом. Ми обідаємо в невеличкому ресторанчику борщем і варениками. Ціни «туристичні», але дівчатка давно не їли гарячого. Вони починають свою гру: знімають на мобільні телефони короткометражку. В ній має бути лише про красу і добро. Красиве місто, добрі люди, тварини-біженці.
Увечері через дорожні корки заледве встигаємо на автобус. Там лише жінки і діти. З Харкова, Херсону, Запоріжжя, є і львів’янки з малечею. Моя сусідка розказує, що її старенькі батьки залишилися в Херсоні, подруга бачила «розстріляний дім», але батьки у льосі, вижили, їм є що їсти. Вона рятує 11 річного сина, уже знайшла собі і місце, і роботу в Познані – буде вихователькою в садочку для дітей-біженців. Розмовляємо з жінками. Після перетину кордону шляхи у всіх різні – більшість – до Польщі, але є і до Франції, і до Італії, Німеччини, Іспанії. Ми до Нідерландів. Гірт пише, що дуже радий, що ми вирішили приїхати, що усі чекають на нас з нетерпінням, що він сам готовий виїхати нам назустріч, хоча б і до кордону. Ми вирішили добиратися самі.
Кордон Рава-Руська- Гребенне переходимо за кілька годин. Ми щасливці! Ті, хто виїздить автомобілями, стоять на кордоні кілька діб. Волонтери готують чай-каву й канапки, трохи підкріплюємося перед тим, як зайти в автобус. Дітям дають солодощі й сік. Їдемо півтори години Польщею. Далі сталося шокуюче. Водій автобусу буквально «викидає» мам з дітьми перед зачиненими дверима автобусного вокзалу в Замості і їде назад в Україну. Перша ночі, вокзал відчинять о 9 ранку. Морозець, падає сніг. Здається, що крім нас – розгублених і переляканих – немає нікого. Я не знаю, що робити. До середньої доньки підходить молода полька, вони розмовляють англійською. Полька приїхала на вокзал по родичку, але та затримується на кордоні. Вона знає, де щойно відкрили притулок для біженців з України, в неї є машина, вона нас підвезе.
В притулку ми одні з перших. Нас реєструють, запитують, куди ми рухаємося далі, відводять до спортзалу, де стоять рядами армійські похідні ліжка з теплими ковдрами. Мала просто відключається, прилігши. Старші ще п’ють чай, щось їдять і теж засинають. Я сиджу на ліжку і мене трусить. Спортзал повний людей і домашніх тварин. Деякі діти відключаються, як і мої, деякі галасують на повну потужність, бігають з криками між ліжками. Собаки гавкають, коти нявчать.
Зранку нас автобусом доправляють на залізничний вокзал. Їдемо із Замостя До Варшави 6 годин, стоячи, щільно притулившись одна до одної. Лише найменшу вдається посадити. У Варшаві з’ясовуємо, що безкоштовні лише електрички, їх дві до Берліна. Видають квитки на першу з них, обідаємо в Макдональдсі. Дівчата щасливо знімають «прекрасне».
До Жебіна їхати вже легше, аніж до Варшави, майже увесь шлях сидимо, хоча й у цьому напрямку поїзди наповнені біженцями. Волонтери в Жебіні були настільки добрими, настільки прекрасно нас нагодували, що дівчата знову «знімають прекрасне кіно». У потязі до Берліна знайомлюся з польською викладачкою. Вона просить нас розказати нашу історію. Ми з середньою дочкою, що сидить на моїх колінах розказуємо, плачемо, полька теж плаче. Дає мені свої контакти, обіцяє допомогти з місцем в своєму університеті. Обіймаємося на прощання.
Поїзд від Жебіна до Берліна. Біженців дуже багато. Поліція контролює посадку. Але все одно мою найменшу штовхають при посадці до вагону, заледве встигаю схопити, щоб не впала під потяг на колію. Шок і обдерта до крові спина, кості цілі. Велика сім’я, що влаштувала штовханину на пероні, свариться у вагоні за сидячі місця, зганяючи поляків з купленими квитками, відбувається бійка. Втручаються поліцейські, величезну родину виводять. Ми їдемо далі спокійно.
На Берлінському вокзалі все дуже добре організовано. Три напрямки: пошук ночівлі, рух далі, їжа на місці. Я прошу російськомовного волонтера про «рух далі», але потягів на Амстердам уже немає. Переходимо до плану «ночівля», адже вже одинадцята ночі і найменшу починає просто «вимикати», вона не знає де вона, що з нею, намагається лягти просто на підлогу. Нам видають німецькі картки мобільного зв’язку на 10 днів безкоштовно. Телефоную Гірту, прошу зустріти нас на вокзалі вже завтра. Він дуже радий нас чути, чекатиме. У відділі «ночівля» стоять із сотню берлінців з плакатиками про кількість гостей, яких вони готові прийняти. Відразу до нас направляється жінка з пропозицією помешкання, вечері й теплої ванни – все це так привабливо, але до її дому потрібно їхати двома видами публічного транспорту, мала не зможе. Волонтер, який нам увесь цей час допомагав, просить нас почекати, зникає серед берлінців на 5 хвилин і приводить до нас тендітну жінку: у неї є машина, 4 місця для ночівлі, ми зможемо помитися і поспати в теплих ліжках.
Доброта незнайомців вражає. Наша рятівниця розказує що живе в самісінькому центрі Берліна з трьома доньками, вони з перших днів війни виходили на мітинги, своєї машини в неї немає, але вона позичила в сусідки, щоб взяти біженців на ніч. Сьогодні вона приїхала опів на шосту вечора і все чекала і чекала – нарешті їй з нами пощастило. Вона дуже-дуже рада допомогти. Був момент, коли ми обидві дивилися одна на одну зачудовано і перелякано дещо. Ми схожі. Вона маленька жінка з трьома доньками – дві підлітки, одна дитина. І я така сама. Вона дуже хоче допомогти, але боїться, що їх можуть скривдити. Мені дуже потрібна допомога, але я теж боюся, що нас можуть скривдити. І враз ми впізнали одна одну і полегшено засміялися. Найменша донька доброї берлінки вже заснула, дві доньки-підлітка, кіт і пес нас зустріли. Я якось помила Настюшу, тримаючи на руках, бо вона вже практично спала, вклала в ліжко і та миттєво відключилася. Ми всі помилися, попили чаю. Я теж пішла спати, а дівчатка-підлітки, українки і німкені, розмовляли до другої ночі про все на світі.
Зранку уже була п’ятниця, 4 березня. Події війни роблять час стиснутим, уся рутина стирається. Для мене час нашої втечі поділився на гранично напружені моменти посадки до поїздів і кількагодинного заціпеніння під час руху потяга. У Берліні у нас був чудовий сніданок за великим сімейним столом. Німецькі дівчатка не пішли до школи, тому що їхня мама відвезе нас на вокзал і їй має іще раз пощастити з українською мамою з дітьми, що потребуватимуть прихистку на ніч. Дівчатка допомагатимуть.
В Берліні було багато відзнято матеріалу для короткометражки моїх доньок «про прекрасне». Іще всього 5 годин в потязі до Амстердаму і я змогла обійняти Гірта. Ще година в авто вечірніми нідерландськими рівнинами і ми вже в домі його батьків. Нас добре зустріли господарі, вдячність моя безмежна. Я сподіваюся, що за кілька тижнів зможу повернутися у свій улюблений Київ, до своїх студентів. А у моїх дівчаток буде їхній фільм «про прекрасне». "

Галина, Київ