Showing 10780 results

This publisher also has a number of other items in another collection: https://archives.ukrfolk.ca/melodiia

This publisher also has a number of other items in another collection: https://archives.ukrfolk.ca/quality-records

"Воєнні нотатки, день 4. Сьогодні мене турбує одне теологічне питання. Який вигляд має душа літака? В тому, що "Мрія" потрапить до раю - не маю жодних сумнівів. Можливо, вона схожа на доброзичливого дракона з однієї з казок Едіт Несбіт. Я переживаю новину про загибель "Мрії", як повідомлення про загибель близької людини. Я росла на історіях про виготовлення "Мрії", як на казках. Мій тато працював на Антонова біля 40 років - простим робітником. Але і його труд був у тому, що "Мрія" літала. Тато загинув у 2013р. Але ж "Мрія" літала. Вона чесно рятувала світ на початку пандемії короновірусу. Це як закатувати великого вірного доброзичливого собаку... А загалом - у нас поки тихо. Дякувати Богові та ЗСУ. Але я все одно не можу спати. Моє серце з Києвом. І коли я задрімую, мені починає здаватися, що це все ненасправді. Це рімейк "Володоря перстенів". Ґондор має вистояти. Звісно. Має. Але пітьма така задушлива...."

Зоя, Вінницька область, родом із Києва

"Я выхожу на улицу в перерывах между бомбежками. Мне нужно выгулять собаку. Она постоянно скулит, дрожит и прячется за мои ноги. Мне все время хочется спать. Мой двор в окружении многоэтажек тихий и мертвый. Я уже не боюсь смотреть вокруг. Напротив догорает подъезд сто пятого дома. Пламя сожрало пять этажей и медленно жуёт шестой. В комнате огонь горит аккуратно, как в камине. Черные обугленные окна стоят без стекол. Из них, как языки, вываливаются обглоданные пламенем занавески. Я смотрю на это спокойно и обречённо. Я уверена, что скоро умру. Это вопрос нескольких дней. В этом городе все постоянно ждут смерти. Мне только хочется, чтобы она была не очень страшной. Три дня назад к нам приходил друг моего старшего племянника и рассказывал, что было прямое попадание в пожарную часть. Погибли ребята спасатели. Одной женщине оторвало руку, ногу и голову. Я мечтаю, чтобы мои части тела остались на месте, даже после взрыва авиабомбы. Не знаю почему, но мне это кажется важным. Хотя, с другой стороны, хоронить во время боевых действий все равно не будут. Так нам ответили полицейские, когда мы поймали их на улице и спросили, что делать с мертвой бабушкой нашего знакомого. Они посоветовали положить ее на балкон. Интересно на скольких балконах лежат мертвые тела? Наш дом на проспекте Мира единственный без прямых попаданий. Его дважды по касательной задело снарядами, в некоторых квартирах вылетели стекла, но он почти не пострадал и по сравнению с остальными домами выглядит счастливчиком. Весь двор покрыт несколькими слоями пепла, стекла, пластика и металлических осколков. Я стараюсь не смотреть на железную дуру, прилетевшую на детскую площадку. Думаю, это ракета, а может мина. Мне все равно, просто неприятно. В окне третьего этажа вижу чьё -то лицо и меня передёргивает. Оказывается, я боюсь живых людей. Моя собака начинает выть и я понимаю, что сейчас снова будут стрелять. Я стою днём на улице, а вокруг кладбищенская тишина. Нет ни машин, ни голосов, ни детей, ни бабушек на лавочках. Умер даже ветер. Несколько человек здесь все же есть. Они лежат сбоку дома и на стоянке, накрытые верхней одеждой. Я не хочу на них смотреть. Боюсь, что увижу кого-то из знакомых. Вся жизнь в моем городе сейчас тлеет в подвалах. Она похожа на свечку в нашем отсеке. Погасить ее - нечего делать. Любая вибрация или ветерок и наступит тьма. Я пытаюсь заплакать, но у меня не получается. Мне жаль себя, моих родных, моего мужа, соседей, друзей. Я возвращаюсь в подвал и слушаю там мерзкий железный скрежет. Прошло две недели, а я уже не верю, что когда-то была другая жизнь. В Мариуполе в подвале продолжают сидеть люди. С каждым днём им все тяжелее выживать. У них нет воды, еды, света, они даже не могут выйти на улицу из-за постоянных обстрелов. Мариупольцы должны жить. Помогите им. Расскажите об этом. Пусть все знают, что мирных людей продолжают убивать."

Надежда, Мариуполь

"Доброго дня! Ми з України! Ранчо знов на зв'язку! У нас гарні новини! Вже кілька днів як звільнили наше село від клятих рашистів. Ще немає нормального мобільного зв'язку, немає електрики, немає газу. Ще триває комендантська година, довго буде тривати розмінування. Але до Ранчо вже доїхали двоє приватних власнків та змогли зробити фото та відео. Дякуємо Галині та Володі! Ранчо з ранку 25.02 знаходилось в повній окупації. На третій день війни зникла електрика. Не було ніякого постачання їжі, палива, ліків. Геть нічого. Над нами літало усе, що можливо з першого дня війни. Літаки, гвинтокрили, ракети. Артилерія працювала постійно. Не було жодної тихої доби. Навколо нашого села бої йшли постійно. Все, що летіло з Білорусі на Ірпінь, Гостомель та Бучу летіло над нами. Через наше село орки їхали тією самою колоної, яка потім зайшла До Ірпеня Та Бучі. З тієї самої колони вони 25.02 зранку стріляли по Ранчо. Того ж ранку загинули перші люди у сусідньому селі. Від обстрілу ми втратили двох коней. Лакріц загинув від травми майже одразу, а булана красуня Санса не змогла оговтатися від наскрізного поранення ноги. Поруч з кіньми у момент обстрілу було четверо наших співробітників. Якимось дивом вони не постраждали. Орки каталися нашим селом постійно. Дорога з Димера на Бучу йде повз Литвинівку. Орки заходили у хати, викрадали людей, забирали майно. Вони зайшли, навіть, у сусідню будівлю. Якимось дивом вони не дійшли до Ранчо. Хоча не раз заїзжали на нашу вулицю, Ранчо є на Гугл-картах, його видно здалеку. Мабуть, хтось там на небесах дуже хотів, щоб це місце залишилось цілим. Мабуть, дійсно багато любові та тепла вкладено, мабуть, Ранчо - то є справжнє місце сили. Мабуть, так багато людей молилися за те, щоб Ранчо вціліло. У коней було усе необхідне. Ми мали генератор, тоже була вода з свердровини. Запас палива скінчивася як раз коли скінчилась окупація. Ми змогли швидко довезти паливо. Сіна під кінець окупації залишалось обмаль, на пару тижнів. Але ми почали завозити сіно з сусіднього села як тільки останній орк покинув наші вулиці. У нас був запас гранул та інших концентрованих кормів, тож наші коні-пенсіонери, які не можуть їсти сіно, теж були ситі. Крім коней на Ранчо живе зараз багато собак та котів. Частина наших, частина тих, кого залишили наші друзі, коли тікали з села. Усі тваринки вижили, у них була їжа завдяки тому, що наші найближчі друзі та партнери Натуральне харчування для собак. Україна, Київ. забезпечили хвостатих кормами повністю. А теперь ми хочемо розказати про наших героїв. Це наші неймовірні хлопці. Наші конюхи весь цей час залишалися з кіньми. Годували, доглядали. Попри обстріли, попри відсутність опалення, попри загрозу бути вбитими чи викраденими. Вони змогли зберегти 58 коней! Усіх, кого не вбили рашисти. Більш за те, хлопці залишаються на Ранчо досі. А Міша, що працював у іншій зміні, вже їде до нас. Його дім теж був у окупації, але у сумській області. І, як тільки шляхи звільнили, він поїхав на улюблену роботу. Чекаємо його з нетерпінням. Неможливо описати, наскільки ми пишаємося нашими героями! Наскільки вдячні ім за їх працю, за їх віданність. Низький уклін вам, хлопці, від колектива Ранчо, від приватних власників, від наших гостей. Ми дуже вдячні мешканцям нашого села, які підтримували хлопців, приносили їм гарячу їжу. Хлопці теж намагались підтримати людей чим могли. Не менш героїчні наші неймовірні коні. Не зважаючи на обстріли, вони не втекли, мужньо трималися. А згодом зовсім звикли. А було дуже голосно. Ні, було ДУЖЕ-ДУЖЕ голосно. Від артилерії, від гвинтокрилів, від винищувачів, які летіли так низько, що чіпляли дерева. А ще у нас чудова новина. Чотири різних табуни обїєдналися та живуть теперь разом! Для економії палива хлопці не підключали пастухи до мережі. Тому коні з часом розібралися, що огорожа не працює та просто повалили її, обїєднавшись у один величезний табун. Тільки ті, що живуть за деревїяними парканами залишилися там, де були. Тепер ми будемо намагатися зберегти Ранчо. Буде важко, тому що зараз ми не маємо змоги відновити роботу повністю. Не зможемо приймати гостей, крім приватних коней у нас 20 коней Ранчо та співробітників. Ми не будемо найближчим часом підіймати ціну постою. Хоча ціні на корми та паливо виросли. Ми дуже хочемо зберегти наших тяжиків. Ми хочемо, щоб ця унікальна порода існувала. Особливо це важливо, тому що Новоалександрівський кінний завод, де є основне поголів'я породи, зараз в окупації."

Наталя, Київська область
6 квітня 2022

"Галя...
Галя напередодні війни поїхала до своїх стареньких батьків у Маріуполь й опинилась в ПЕКЛІ війни. Їх дім згорів, тата перестав ходити, кілька перших тижнів війни вони, як і більшість маріупольців, ховалися у темних, холодних підвалах від постійних авіаударів та артилерійських обстрілів.
В кінці березня Галиній мамі вдалося виїхати попуткою до Бердянська, а Галя з татом
залишилися у підвалі маріупольського будинку ...
У травні, коли надія на її порятунок вже згасала, Галя написала: «Мне стыдно за людей, у
которых руки по локоть в крови, за людей, которые убивают и калечат без сожаления и смеют называть себя русскими...»
Головна емоція тоді — ЧУДО! Вона ЖИВА!!! Сльози радості, але...
Ще довго моя подруга не могла взяти слухавку, щоб просто поговорити. Пройшов майже
місяць, поки нарешті розмова відбулася.
Історію Галі даю від її імені й за її згоди.
“Мама уехала в Бердянск в конце марта. Мы остались с папой в холодном подвале дома No78 на пр. Строителей. Папе было очень плохо, он не двигался, страдал от боли, холода, высокой температуры. Не было памперсов, лекарства и еда заканчивались. В подвале были соседи. Некоторые, глядя на его муки, говорили мне, что надо было оставить папу и уезжать с мамой – он-де не жилец. Я не могла объяснить им: это же мой любимый папочка! Он всегда любил и поддерживал меня. Даже в этой адской ситуации он шептал:
“Доченька, мне так жаль, что не увижу тебя снова счастливой...А ты обязательно будешь счастлива... потом...после нашей Победы...” Как бы я не любила папу и не верила в Чудо, как врач, я понимала – если ему срочно не оказать стационарную медицинскую помощь, папа умрет. Я решила действовать...
Сначала поднялась в нашу квартиру, чтобы взять вещи. Снаружи грохотало и выло... Наша
квартира как ни странно встретила тишиной. Как могила. Черная и выгоревшая. Я стояла в
закопченной промерзшей коробке убитого многоэтажного дома по щиколотку в пепле и не
верила, что это дом МОЕГО ДЕТСТВА. Здесь мы с сестричкой играли, мама кормила вкусными обедами. Здесь я впервые влюбилась и родной дом первым узнал о моей победе на конкурсе, и отъезде на учебу в Испанию...
Теперь ДОМ был мертвым. Его убили “братья”. Я пошарила в пепле и нашла остатки своего лептопа, а еще - одного из двух фарфоровых лебедей – символов семейного счастья моих родителей. Второго не было. Почему то отсутствие этого, второго, лебедя очень больно задело. Как будто он вырвался с Мариуполя, а мы с папой – нет...
Я спустилась в подвал и попросила присмотреть за папой соседку, у которой кода-то принимала роды (по первому, украинскому образованию Галя – акушер-гинеколог, по
испанскому – семейный врач и эндокринолог – прим. Авт). Решила идти за медицинской
помощью. Куда? Где меньше грохотало. Это была уже оккупированная русскими территория – поселок Мангуш. Со мной вызвались идти туда еще два соседа. Другие отговаривали – дорога обстреливалась, авианалеты были постоянными и чтобы выйти на относительно тихий участок, нужно было пройти семь кругов ада. Тогда я еще не знала, что настоящие адские круги меня ждут впереди... До Мангуша мы добрались. 30 км пешком, несколько проверок оккупационными войсками и первое мое задержание за то, что наряду с украинским паспортом у меня был испанский. Мое испанское гражданство вызывало подозрение и неоправданную злобу. Кстати, потом эти эмоции я встречала не единожды. Но в этот раз все обошлось. Помощь папе, вопреки моим надеждам, никто не захотел оказывать, но мне позволили переночевать в холодном помещении вместе с сотнями убегающих от войны мариупольцев и утром отпустили.
Я могла добраться до Донецка и уехать в Испанию. Но папочка... мой любимый, добрый
папочка оставался в темном сыром подвале под непрерывными бомбежками...Как бы я потом с ЭТИМ жила?
И я вернулась в Мариуполь.
Было начало апреля. Я добралась и поняла, что папе совсем плохо. Он бредил и остро нуждался в лекарствах. В отчаянии я пошла в горбольницу No2, ближайшую из действующих. Она была уже под контролем российских войск.
“Ну и что? - подумала я тогда, - они тоже люди, у них тоже есть родители и они поймут мое желание спасти отца.”
Если честно, я всегда жила в русскоязычной среде Донбасса, училась в русскоязычной школе, уехала в Испанию еще в 90-х, когда Украина только недавно вышла из состава СССР и дружба с рф была еще крепка. Я не могла поверить, что русские хотят смерти украинцев. Думала, это какая то ошибка руководства их страны, а нормальные люди есть везде и всегда можно договориться...
Как же я ошибалась!
В больнице No2 работало всего три врача – дико уставших и обозленных.
“Как вы не понимаете?! Туда “скорая помощь” просто не доедет – там постоянный обстрел! – кричал мне главврач Вакуленко Максим Валерьевич, - Лучше бы помогали нашим врачам, раз говорите, что тоже медик!” И я стала помогать, хотя на самом деле врачам нужны были крепкие мускулистые санитары, чтобы переносить раненных и уносить трупы.
Главврач (присланный из Донецка) показался мне сначала человеком порядочным:
выслушал, послал какого-то ополченца проверить, как там мой папа, пригласил на свой день рождения, который отмечал бутербродами и водкой тут же, в больнице. Я ничего не скрывала, сказала как есть: живу и работаю в Испании, приехала перед войной к родителям, теперь вот пытаюсь спасти папу...
Главврач слушал, кивал, а потом неожиданно начал расспрашивать об учебе в Донецке, о том, какие фамилии у преподавателей, как называлась столовая универа...Я не все смогла
вспомнить – прошло 25 лет! - и главврач заявил, что я не та, за кого себя выдаю.
Потом вернулся ополченец и сказал, что папы нет – в дом попала бомба и все сгорело. От него дико несло перегаром и я поняла – никуда этот гусь не ходил и просто врет.
Вырвалась с больницы и побежала к родному дому. Папа действительно умер. Соседи
вынесли его в одеяле во двор и положили рядом с другими жертвами этой бессмысленной
бойни. “Папочка, прощай и прости, что не могу тебя похоронить”, - прошептала я, поцеловав его в холодный лоб.
Я вернулась в больницу, просто больше было некуда идти, город оставался закрытым.
Теплилась надежда, что удастся выехать в Донецк вместе с заезжими оттуда врачами. Но
вместо врачей меня “забрали” так званые полицейские ДНР и отвезли в Володарск. Там взяли отпечатки пальцев, а потом мне и еще одной “заключенной” Марине – молоденькому лейтенанту одного из райотделов мариупольской полиции – замотали рты и глаза скотчем и куда то повезли в зарешеченном пазике.
Ехали час, остановились в поле. “Наверное будут расстреливать”, - прошептала Марина.
Нет. Мы приехали в Донецк, в тз изюмский отдел по борьбе с преступностью. Вместе с еще 5 людьми нас поставили лицом к стенке и заставили так стоять три часа. Было холодно. Еще в Мангуше я простудилась и в Донецке поняла, что у меня — воспаление легких. Была температура, сильный кажешь и боль в груди...
Три дня нас продержали без еды и воды. Допрашивали 5-6 раз.
Каждый раз, когда рассказывала правду, не верили и требовали «все рассказать».
Что, ВСЕ? Я не понимала, что от меня хотят – ведь так легко проверить, что я мариупольчанка, родители живут в Мариуполе, училась в Донецке, победила в международном образовательном конкурсе для молодых врачей и уехала в Испанию учиться. ВСЕ!
Наверное, рашистам не приходило даже в голову, что кто-то может ПОБЕДИТЬ не оружием и геноцидом, а умом и упорным трудом.
Сначала меня допрашивали вежливо. Потом — начали бить: по голове, а когда упала со стула – по ребрам. Я в сотый раз повторяла то, что было правдой. Но двум извергам казалось мало. Складывалось впечатление, что издевательства над людьми им лично приносят физическое удовольствие. Они подключили к моим ногам и рукам ток.
Было очень больно. ОЧЕНЬ. БОЛЬНО. Не получив никаких новых сведений, твари пообещали подключить ток «сама знаешь куда». И я почему то им сразу поверила.
Но привезли новую партию пленных и палачи обо мне на время забыли. Я слышала, как
пытали какого то молодого мужчину...судя по голосу, совсем мальчишку. Он страшно кричал три часа подряд. Этот крик мне теперь снится по ночам...
У меня отобрали документы, телефон и рюкзак с вещами и деньгами – там хранились
«похоронные» деньги родителей. Все исчезло, но в тот момент мне была важнее собственная жизнь. «Дайте мне антибиотики, а то я умру!» - умоляла местного «следователя». «А мне по...й!», - ответил он и даже воды не дал...
Они в массе своей были садистами.
Я думала, со мной произошло худшее, что могло быть. Но я снова ошиблась!
После Донецка, в начале апреля, не добившись новой информации, оккупанты отвезли меня в Еленовку и бросили в цементный «мешок» к другим заключенным. 40 человек на 40 метрах. Мои мучители сказали, что в «мешке» все азовцы. Но азовцев там не было, зато точно были зеки-стукачи рос.спецслужб, которые начали меня травить. «Поселили» возле грязного, вонючего туалета, не давали воды, выбивали из рук ту скудную еду, которую получали от «освободителей» – краюху хлеба на день.
Яркое воспоминание: просыпаюсь на холодном цементном полу. Болят ребра. Сильно болят легкие и голова от температуры. Хочется пить, а воды нет. Попыталась пить мутную
техническую воду, но и ее не дали. Хотелось есть. Я видела, как молодых женщин-заключенных иногда выводили под конвоем на ночь, а потом конвоиры давали им консервы или какую то работу вне «мешка». Это было привилегией - стоять и ходить. Догадывалась, какую цену было заплачено за те консервы...
Мне не давали вставать. Не давали ходить. Даже пойти в туалет. Меня травили, чтобы что?
Думаю, план был простой – они хотели, чтобы я, если выйду оттуда, рассказывала в ЕС, какие плохие азовцы. Какой же все-таки дешевый спектакль с тупыми актерами!
Через несколько недель я не выдержала и взбунтовалась. Кричала, требовала адвоката и
свободу. Меня бросили в карцер. Там было очень холодно, но хотя бы можно было вытянуть ноги...
Потом – опять боль в груди, полуобморочное состояние и изнеможение. За месяц мучений я потеряла почти 10 кг, стала бледной тенью себя с потрепанными волосами и желтой кожей. Я понимала – еще немного и этот мешок станет моей могилой. Было уже все равно. И когда в очередной раз мерзкая баба-заключенная, которая ненавидела и травила меня, подошла с угрозами и матом, я сломала ложку и закричала, чтобы отошла, иначе за себя не ручаюсь. Наверное, что-то в моих глазах было такое, что она замолчала и отошла...
А в начале мая меня отпустили. Просто выпихнули утром за ворота тюрьмы и закрыли за
спиной дверь. Не буду рассказывать, с каким трудом я добралась в Донецк, к старой 90-летней родственнице, которая меня даже не узнавала. Как мне помогло с деньгами и билетом представительство ООН в Донецке, как друзья отнеслись с непонятием, недоверием и подозрением, и как в старых, порванных туфлях родственницы ходила в изюмский отдел забирать документы у изверга, издевавшегося надо мной, и какими матерными словами этот садист меня «провожал» с «освобожденного» ДНР – это длинный рассказ... Скажу одно: когда мне в Донецке заявили, что выезжать на Испанию лучше через москву, я ответила: НИ ЗА ЧТО!
И когда наконец окольными путями добралась в Литву, то целовала землю перрона. Какое
счастье - я в ЕС!
Никогда не думала, что россия превратится в фашисткое государство.
Злоба, жадность, подозрительность, презрение, отупение – малая толика того «русского мира», который пришел в Мариуполь.
Мне очень-очень больно, что мой папочка остался лежать там, во дворе. И таких в Мариуполе тысячи, десятки тысяч...
Я прошу Бога когда-нибудь найти захоронение и по-христиански предать прах любимого папы родной земле. Он так верил, что я выживу и доживу до Победы.
Папочка, я обязательно доживу! Я уже дома, в Испании, даю интервью испанским СМИ, не смотря на то, что вспоминать все происшедшее очень больно. Но я должна рассказывать правду.
Прошу мою вторую родину и все западные страны: помогите Украине победить!
Примите Украину в ЕС и не оставляйте один на один с рашистами. Война не так далеко от ЕС, как кажется, а если Украина падет — падет и Европа».

Історія Галі набагато довша і важча, ніж я розповіла. Повірте, навіть після того, що я чула від багатьох своїх друзів, які вирвались з Маріуполя, розповідь Галі б’є навідліг. Можливо, хтось із українських ЗМІ Dmytro Lykhoviy, Sevgil Hayretdın Qızı Musaieva вирішить зробити з нею інтерв’ю, можу поділитись контактами.
Разом переможемо..."

Тетяна, Київ

"Я з дітьми і родинами наших друзів/колег виїхали з Києва. Чоловіки фактично вирішили все за нас і організували. Це чи не перша поїздка, коли я майже нічого не планувала, а лише займалася потребами дітей. Наші чоловіки залишились захищати Київ.
З 24го лютого ми з дітьми протягом 10 днів ночували у підвалі, я з Агатою на маленькому перекошеному диванчику, Єва на матрасі на підлозі в одязі, дихати всім було дуже важко. Коли вже почалися частіші вибухи, стало страшно за дітей і їх психіку.
Їхали автівками, була пекельна ділянка від Вінниці до Хмельницького яку долали годин 6, але це ще не межа, як пишуть інші, а також ті, хто виїжджає з дітьми потягами((
Загалом з Києва до Хмельницького їхали 16 годин. На заправки часу не гаяли.
Діти були дуже чемні, хоча зазвичай їм дорога дається непросто. Агата багато спала в машині у мене на руцях, Єва старался сама себе розважати, ми грали у різні словесні ігри, робили невеличкі зупинки. Діти швидко дорослішають в таких умовах. Єва дуже допомагала і продовжує допомагати.
Ночували двічі у добрих людей 🙏
Перетнули кордон на пункті Угринів. Доволі швидко - за 1,5 години, завдяки Агаті - діти до 3х років і їх родини першу чергу можуть не стояти. Одразу пішли на паспортний, там окрема черга. Люди нервові, кричать і штовхаються. Але черга рухається швидко.
На кордоні дуже вітряно і холодно. Переживала, щоб діти не застудилися. Сама була мокра, бо в одній руці Агата, яка хотіла спати і вередувала та постійно прагнула десь бігти, в іншій - валіза і сумка з їжею, на мені - важкий рюкзак.
Після перетину можна взяти дитяче харчування, їжу, теплі напої. Казали, навіть сімкарту, але я не знайшла. Що говорили волонтери, я не могла зрозуміти (яийсь ступор можливо). Агаті хотіли подарувати іграшку, дали снікерси, Єві взяли картоплю фрі, але якусь товстеньку з сарделькою і поїхали далі слідували своєму маршруту.
Після перетину кордну трохи відпускає і розумієш, що діти нарешті у безпеці. Далі дорогою бачиш життя, людей, чуєш пісні на радіо, рекламу, яка закликає на щось приємне.
Ввечері перекусили, був теплий душ і мякі ліжечка. Як діти поснули (далеко не одразу) я вимила голову і вперше повноцінно розчісалася. І вперше за ці дні спала, зкинувши зайвий одяг.
Зараз ми у безпеці, є де перебути кілька днів, є що їсти.
Але дуже хочеться повернутися в Київ, цілий і неушкоджений і продовжувати життя в Україні. А їхати десь я хочу в геть в іншому контексті і повною сім'єю.
Вірю в скору перемогу 🙏🇺🇦
UPD Єва завмирає, коли десь бахкать доверима і час від часу мене перепитує, чи не буде тут сирени і чи не будуть тут стріляти. (Та я і сама напружуюсь, коли чую якийсь гуркіт)."

Софія, Київ

“Я думала, що не буду нічого писати. Не зможу. Але сьогодні випадково передивилася публікацію колег з Громадського радіо про те, як вони згадують перші години 24 лютого. І мене прорвало.

Читаю, як багато з них складали речі, і згадую, що я теж складала. Ретельно перебрала дитячі речі, думала, чи потрібно брати на весну чи літо... Складала, прекрасно розуміючи, що я нікуди не поїду. Ні 24,ні 25... Тому що тоді було дещо, що важливіше за власну безпеку - відповідальність перед людьми. Таких, як я, було багато, а може і не багато, я не знаю.

Наступні чотири місяці були, як в тумані. Надія, що не дійдуть до нас, паралізуючий страх, коли все ж таки дійшли. "ДНР", росіяни, росгвардія, в балаклавах, ті, хто не ховав обличчя - орки вдень і вночі, безкінечні обличчя.

Вони постійно приїжджали, заглядали в очі, хотіли побачити в них те, що відповідало їхнім очікуванням. Сьогодні задобрювали, завтра - забирали, погрожували арештом. І все дивилися в очі, уважно, граючи в руках автоматом. Один навіть гранату кинув в кабінеті, йому було весело глянути на мою реакцію. Її не було. Товарищ гранату зловив, сказав, що я - наркоманка))

Може, так і було. Я не знаю. Не відчувала нічого. Лиш один тваринний страх. Була лиш одна задача, щоб ніхто не побачив той страх. Щоб ВОНИ його не побачили і не відчули. А вони шукали мій страх, може він їх підживлює?

26 червня був мій другий день народження, коли моїх дітей посадили в машину і сказали, що вивезуть нас на "передок, щоб"укри" розстріляли. Або вони. Вони ще тоді не визначилися.

Навіть тоді вони не побачили страху. Я хотіла плакати - не змогла. Старший із них сказав своїм:

“Посмотрите на неё, у неё даже руки не дрожат. Нет слез. Она - подготовленный боец украинского ДРГ".

Знали б вони, що зі мною так ніхто і не зв'язався, не пояснив, що робити, що робити людям. Ми залишилися самі. І самі вирішували всі гуманітарні питання.

А на Херсонщині живуть герої. Ті, хто підіймав високовольтні лінії без техніки, під обстрілами. Ті, хто возив нам ліки "собачими" тропами або напролом через блокпости орків, ризикуючи своїм життям. Ті, хто доставляв продукти і хліб, ризикуючи не повернутися. Ті, кого забирали, били, тримали в ув'язненні, але вони виходили і все одно не корилися.

Я обов'язково всіх назву, коли все закінчиться. Я обов' язково повернуся, щоб вписати їх імена в історію нашої громади.

Мої безстрашні, незламні люди Херсонщини. Ці чотири місяці пекла варті були того, щоб бути поруч із вами. Варті були того, щоб зрозуміти, як я люблю свою роботу - жити заради таких, як ви. Ми ще зустрінемося і, можливо, колись навіть не будемо здригатися від гучних звуків.

Колись.... А зараз - порожнеча...і велике відчуття гордості за свою країну. Вона - незламна, значить незламною буду і я.”

Алла, Херсонська область

• Джаз, а ну глянь в бінокль, це хтось іде до нас по полю чи це в мене глюки?
• Нє..., тебе не глючить... Пісец, це хтось іде... Хтось в нашій формі...
• Та ну на... І що він тут робить?
• Ну скоріше всього, що прислали заміну того аватара, в мінометку, якого ти відправив на задувку. Все логічно. Тільки я не розумію що він робить серед поля. Він не падає... він постійно до чогось нахиляється... "
• Мусоліні 1, Мусоліні 2 на зв'язок"
  "- На зв'язку"
  "- Мінемотка чекає когось?"
  "- Так. Одиничка. Крим"
  "- Плюс. Кінець зв'язку"

Картина була живописною. Посеред згорівшого пшеничного поля, де шматками ще були розкидані не спалені плями рослинності, не вздовж лісосмуги, як зазвичай ходять, а прямо через поле йшов боєць в напрямку передових позицій. А в цей час відбувався артилерійський обстріл позицій які були в метрах 500 за його спиною.

Відстань була безпечною, але ж це рукожопі касапи, вони можуть і промахнутися. Або просто перенести вогонь на середину поля. От по цьому полю йшов боєць з позивним Крим.

Щоб зрозуміти всю ситуацію, треба сказати що свого часу Крим був в нашій роті, але потім його перекинули в мінометку, разом з його товаришем, Єнотом. І вони пара. Так, вони пара. Інколи таке буває між чоловіками. Ще коли я тільки приймав поповнення, ці двоє відразу заявили хто вони. Не всі в підрозділі могли це сприйняти, я задовбався слухати розмови про це, тому коли рота отримала новий статус і її комплектували заново, цих хлопців перевели в мінометний підрозділ. Треба сказати що як солдати вони були дисципліновані і службу несли без зауважень, не тупили і не косячили (на відміну від деяких гетеросексуальних своїх колег).

І от цей Крим, високий і тендітний, йшов серед поля, в білий день, під обстрілом, абсолютно не звертаючи уваги на снаряди які пролітали над його головою. Але не зрозуміло було, чому він весь час припадав до землі, навіть тоді коли снаряди не рвалися.

• Це просто писец...
• Що таке Джаз?
• Не може бути...
• Та ти задовбав! Що там?
• Він квіти збирає...
• Що?!
• Він збирає квіти серед поля, під обстрілом, ще й веде з собою двох собак. Здається ми погарячкували коли віддали їх в мінометку. Може якось заберемо їх назад?
• Думаю треба.
• Це писець... Він нагадує Червону Шапочку яка йде по полю, збирає квіти і співає. Їх точно треба якось забрати до нас. Справжні бойові єдинороги."

Василь, Харківська обл., 28 серпня 2022

"- Дивись зараз на мене, на мене дивись, на нього не дивись. Ти його знав?
-- Так... - Як його звали, прізвище, скільки йому років було?
-- Олександр... 48 років... це мій тесть...

За 15 хвилин до цього.
Білий день, місто, тиша, наша стара располага в якій вже давно ніхто не жив, але яка продовжувала бути відправною точкою для виїзду і точкою повернення. Ми сиділи втрьох, кожен на окремій лавці після чергової поїздки. Хотілося взагалі впасти на цій лавочці, в тіні дерева і заснути, та нікуди більше не їхати.
-- О, почалося... раз... два... Два прильота, схоже що смерч розкрився, зараз побачимо куди пакет впаде.
-- Куди впаде... На завод. Вже від нього там нічого не залишилося, а вони все одно туди лупашать.
-- Ви чого сидите? Поїхали туди, там комусь може знадобитися медична допомога.
-- Як добре, Дімон, що з нами бойовий медик роти. Так би ми просто сиділи без діла, а так при роботі... поїхали.

Виїзд із спального району на проспект який вів до заводу, нагадував епізод із фільму "Я легенда" - жодної живої душі, взагалі нікого, ні людей, ні машин. Доїхавши до перехрестя, з якого вело декілька доріг в промзону ми зупинилися.
-- Щось я не бачу щоб десь щось горіло. Куди нам їхати, в яку сторону?
-- Ще два прильоти... Зараз касети розкриються і побачимо куди. Два потужніх вибухи розірвали тишу, а за ними покотилися менші вибухи.
-- Оно дві лігковушки вискочили! Значить нам туди треба.
-- Цікава ситуація, ми премся туди звідки всі тікають.

Ми під'їхали до прохідної заводу та попрямували в сторону людей які там були. Два охоронці і жменя роботяг стояли біля турнікетів і дивилися через скло в сторону чорного диму.
-- Вітаю. Є постраждалі? Вам потрібна медична допомога? З нами медик.
-- Так, потрібна.
-- Там людина лежить. Може ще живий, а може ні. Але я туди не піду.
-- Зате я піду. Хто може показати де він лежить?!
-- Я покажу...
-- Пішли.

-- Він все. 200-ті, холодний вже. Стік кров'ю. Уламок прилетів в сонну артерію, вони його почали волочити і кинули.
-- Тоді викликаю поліцію, дочекаємся їх і назад.
-- А інший 300-ий?
-- Там уламок застряг в шкірі в бочині. Легкий. В лікарні витягнуть і сьогодні відпустять.
-- Ось і екіпаж. Збираєтеся.

На прохідний все так же стояли люди. Коли ми ще йшли на евакуацію, охоронець вийшов із дверей і крикнув мені в спину чи є у мене документи що я військовий. Я не зупиняючись крикнув що покажу, коли повернусь. Тепер я підійшов до нього:
-- Документи мої ще потрібні?
-- Та ні які документи... вже нічого не потрібно... як він загинув?
-- Уламок в сонну артерію прилетів і він просто стік кров'ю. Інші поранення не суттєві, там лік був на хвилини.

Охоронець балакав далі з медиком, а я дивився на роботяг які продовжували через скло виглядати в сторону диму.
-- Він у вашій бригаді був?
-- Так.
-- А чому ж ви його кинули?
-- Страшно... я ж не військовий.
-- Я теж не відразу став військовим. Я був цивільним.
-- Я не знав що робити...
-- Треба було пальцями затиснути артерію і чекати на медиків.
-- Звідки я міг про це знати?! Я не медик!
-- А ти ним стань. Пройди курси такмеду, подивись ютуб. Восьмий рік війна іде, а ти не знаєш що робити. Ви покинули свого товариша стікати кров'ю, а могли врятувати. Наступного разу тебе можуть кинути, переступлять і підуть. Наступним можеш бути ти."

Василь, Харківська область, 1 вересня 2022