"Вчора я вперше за 12 днів зняла колготи.
Я думала, що буду відривати їх з мясом, як багато чого зі свого серця за останні дні. Але на диво, тіло настільки зжате, що до нього нічого не прилипає зараз. Навіть кров.
Ми провели в облозі 10 днів. За 2 км від Макарова.
В одній з найпекельніших точок України, яку весь цей час безжально шматують.
Без світла, тепла, води, звязку. Майже без новин.
Вчора, коли ми психанули і просто під градами через поле виїхали, я почала читати і дитивитися новини, які знала лише на відсотків 10, через смски рідних та радіо, яке інколи вдавалося послухати...
Точно як Лілу з "Пятого елементу" я побачила всі жахи війни в одну мить, тільки не за пару хвилин...Я 5 годин читала і дивилася як знищують в попіл мою країну, місто моєї мрії Ірпінь, в якому я щасливо жила 4 роки і де залишилося все моє життя...
За 10 днів блокади я дізналася більше, ніж за десятиліття - про себе, про людей, про те, що насправді важливо аби вижити. Розкажу.
Комусь згодиться для себе, а хтось можливо хоч трохи відчує те, що ми переживаємо зараз і нарешті закриє те кляте небо над нами...
Бо як бачимо материнські крила і тіла виявились дуже крихкі і чомусь не затримують кулі та снаряди, які летять в наших дітей... Попри несамовиту любов.
В перший день війни ми встигли вивести дитину і маму до батьків чоловіка - в маленьке мальовниче село між Бородянкою та Макаровим.
В другий день - ми змогли повернутися в Бучу за тваринами, вже під кулями. І крім дитячого саду, влаштували в селі зоопарк - з двома собаками, двома котами та папугою.
В третій день - ми встигли завезти у Возрельській пологовий соляру і продукти, бо там лишилось 6 породіль і вся команда і весь пологовий на генераторі. Наступного дня, наскільки мені відомо, його захопили російські військові... Не знаю наскільки це правда. Звязку з завідуючою досі немає...
Як тільки ми повернулися, виявилися заблоковані з усіх виїздів - пішла російска техніка, почались обстріли. Довжину колон важко порахувати достовірно, але смертельний жахливий гул доріг тривав півтори-дві години в укритті. І так було тричі.
Так от що я дізналазя в облозі.
Я дізналася, що якщо просто подивитися на колону з танків, то один з них розвернеться і просто вистрілить в тебе, як це було з трьома сусідами з нашої вулиці.
Я дізналася, що якщо намагатися відкрито вивезти дітей, через російські війська, ти перетворишся на фарш, як це було з родиною з сусіднього села.
Я дізналася, що якщо дивитися 5 годин поспіль на свічку в холодному сирому укритті, то можна зупинити крик жаху та ярості те зберегти стійкість, але все одно захворієш
Я дізналася як з памперсів, бережливо залишених бабусею на пам'ять після молодшого онука, зробити собі прокладки
Я дізналася що між запуском і приземленням градів від 6 до 14 секунд (залежно від відстані) і іноді, якщо дуже постаратися, можна встигнути сходити в туалет поки вони летять
Я дізналася, що справжнє світломаскування - це не просто вимкнути світло скрізь, а це навчитися наливати воду дитині в повній темряві і по звуку визначати наскільки чашка повна
Я дізналася, як зробити свічку з решток парафіну та промасляного паперу і що церковні звичайні свічки згорають всього за 25 хвилин
Я дізналася як в одній воді помити дитину, себе, чоловіка, попрати білизну, вимити підлогу і змити в унітазі
Я дізналася, як закріпити телефон на люстрі, аби в секунди, коли з*явиться мережа, дорогоцінне смс про зміну дислокації російських загарбників таки відправилось кому треба
Я дізнаалася як в укритті придумати гру, яка підіймає бойовий дух не лише дитині, а й всім дорослим
Я дізналася, як говорити з дитиною про війну так, щоб вона залишалася стабільною, їла, спала і була переконана, що здатна самостійно знищити 50 танків.
Я дізналася як це - робити вибір між тим, щоб залишити батьків в небезпеці самих, бо там їх дім і вони не готові його залишати і вивезти дитину з цієї небезпеки, бо її життя попереду
Як бачите, я отримала багато дуже "цінних" знань для 21 сторіччя. Я і справді їх ніколи не забуду. І не пробачу.
Я не дізналася тільки одного - що відповідати дитині, яка кожен день в підвалі невпинно запитує - Мама, що хочуть від нас танки. Я не знаю, правда.
Я зроблю цей пост російською і англійською. Окремо.
Бо він вийшов довгим і я не знаю як викреслити щось з цього досвіду.
Якщо це допоможе наблизити нас до закриття неба чи може підтримати когось - поширте будь-ласка.
На фото мій трирічний син солодко спить в холодному страшному укритті і та сама свічка, яка утримала мене свого часу від божевілля."
Оксана, Київська область

"Тобі сьогодні місяць.
23 лютого:
«Вже скоро весна, березень уже зовсім скоро! Ще трошки і ми зустрінемося з тобою, наша
весняна квіточка»
24 лютого:
«Ти чув? Вибухи...» — прокидаюся... не хочу в це вірити!!!
Почалась війна.
25 лютого:
Сирена і гуркіт ППО.
Стою в коридорі нижнього поверху пологового будинку, який перетворився на лабораторію/
маніпуляційну/ зал очікування для людей, медиків і вагітних... на наше УКРИТТЯ.
«Наташ, операційна на 6-му поверсі, туди не можна. Будемо тут народжувати».
Ходять одягнені у куртки люди, мене прикрили хірургічною хустинкою, анестезіолог
намагається відволікати мене від того, що відбувається, жартує і рахує вибухи:
— Наташ, ти в нормі? Дивись тільки на мене.
— Так.
За вікнами летять ракети, чутно гуркіт ППО і літаків.
Вікна і породіль закривають матрасами, несуть ще і ще. Декілька годин під перекриттями
підвалу: чекаємо бомбардування...
Відбій
Ті ж самі матраси кладуть на підлогу в коридорі. На них ми будемо спати перші 3 ночі твого
життя. Прямо тут. У коридорі в якому пролунав твій перший крик.
Комендантська година три доби. Ми з твоїм татом поряд. Ми нікому не дамо тебе образити.
На третю добу твого життя заїхали додому.
Дитяче ліжечко. Ти так в ньому і не спала...
Зібрали необхідні речі. Повітряна тривога. Вибухи. Дві доби у сховищі під будинком. Ти дуже
мерзнеш, і ми гріємо тебе з татом по черзі.
Тобі 5 днів.
Стою біля вікна. Хочу просто відчути хвилини перебування вдома. Замислилась. Бачу у вікно,
як у телевежу летить ракета. Немає часу думати. Ми повинні тебе вивезти звідси.
Тато мусить залишитися вдома. Я мушу їхати з тобою. Ти ще не знаєш, що це — РОЗЛУКА...
Немає слів, щоб описати як відколюється шматок серця. Але так треба зробити, і це єдине
вірне рішення.
Дві доби ми їдемо до Львова. Дві доби з твого першого тижня ти провела у дорозі... З перших
днів прививаю тобі любов до подорожей. Жартую. Не знаю, звідки в мене беруться сили на це.
У Львові ми зустрічаємося з надзвичайною добротою людей. Це Україна. Це неможливо
пояснити. Тільки відчути. Тут теж сирени. Твоя перша фотосесія. Твоя перша ніч у ліжку.
Тобі 9 днів.
На 10-й день свого життя ти вже за тисячі кілометрів від дому... Ми з тобою у Хорватії. Ми
живемо у прекрасних людей.
Вони прихистили нас.
Ти познайомилася зі старшим братом. Він любить тебе надзвичайною любов’ю і каже, що ти
пахнеш, наче кексик з пудрою.
Ти ростеш. Ти неперевершена. Ти казка.
Ти даєш мені сили зараз. Даєш сенс у житті.
Ти змушуєш мене усміхатися і проживати ці дні, не злетівши з катушек...
24.03...
Місяць ми не вдома.
Місяць нашу з тобою країну катують.
Але їм це не зійде з рук.
25 березня 2022
Твій перший день народження. Тобі сьогодні лише місяць, а ти вже маєш більше «пригод», ніж
більшість людей може назбирати за все життя. Але нехай таких пригод у тебе в житті більше
ніколи-ніколи не буде.
Я так тебе люблю! Ти — всесвіт. Ти — наша планета.
Маленька українка ❤
Вірю, що скоро ми повернемося до рідного, мирного і прекрасного міста, у якому ти
народилась. І тебе буде тримати на руках твій ТАТО. А ще я тебе познайомлю з дідусем і
бабусею. І ми будемо святкувати перемогу нашої країни.
Нашої УКРАЇНИ 💛💙"

💻 📸 Наталія, Київ

"Вранці 24 лютого я прокинулася від того, що чоловік бігає по квартирі і шукає пусті пляшки, набирає воду у ванну і всі пусті ємності. - Ти чого? - питаю. - Війна почалася. Я не плачу, я починаю складати в наплічник документи і запасну білизну для дітей. За вікном глухо чути вибух. Того дня ми не поїхали, я не хотіла. Дві доби ми чекали у ванній, дивлячись, як все ближче до Лук'янівської падають снаряди. На третій день посадили своїх 5и річних близнюків в машину і поїхали в бік заходу України, в невідомість. Назустріч нам по трасі їхали танки і інша важка техніка. - Бібікай, це ж наші! - кричу. - А може і ні? Машини сунулись в три ряди, повільно, мовчки. Над потоком машин почувся гул літака, потім ще одного. Пролетіли низько. Все обірвалося на секунду, але ні, полетіли далі. А ми рушили в довгу дорогу, де були добрі люди, які залишали нас на ніч, на тиждень, кордон із 10 годинами пішки. Врешті я з дітьми у безпеці, а мій любий чоловік вдома допомагає організовувати вивезення біженців з харківщини. Мрію повернутися додому, аби всі були живі і було куди повертатися. А мій син і тут, в Польщі, питає мене "Мамо, а в нас не попаде бомба?""

Марина. 36 років, з Києва.

"Рівень похуїзму — моя мама
Поки Харків їбаше арта, мама їбаше розсольник. Бо яке укриття в підвалі, коли дітям нема чого їсти? Та й хулі якась підорашка буде вказувати моїй мамі, як жити і що робити, коли вона в себе вдома порається на кухні?
Українці дійсно непереможні
Вірю в ЗСУ і мамин розсольник"

"Попередній день вже був тривожним. Я страшенно хотіла спати, але все ще дозбирувала “тривожну валізку”. Здавалося, наперед і про всякий випадок.

Чоловік лежав поруч у ліжку, моніторив новини. Я встигла лише прикрити очі (і тут же провалилась в сон), як він розбудив мене словами “вставай, війна почалась”. Я прокинулась перелякана, але все ще скептична. Ну, може, на Сході й почалась, але в нас ще є час.
Майже одразу пролунали вибухи. Я розбудила дітей і засунула їх прямо в ванну, як у колиску. Принесла туди подушки й ковдри. Одяглась, принесла їм одяг. Від страху скрутило живіт, тепер зрозуміло, про що кажуть, коли говорять “всратись від страху”. Добре, що ми ще вдома і поруч туалет. (більше не принцеса, ага). Один вибух пролунав зовсім близько (потім ми прочитали про нього у новинах). Поки ми одягались, чоловік набрав батьків — моїх і своїх, і десь за годину ми вже були у машинах.

Те, що почалась жопа стало зрозуміло по руху на вулицях. Машини швидко їхали в обидві сторони, не зупиняючись на червоний. Я була здивована, як швидко почалась евакуація. Якщо в нас вже були зібрані всі речи, то що, ці люди спали у машинах?

Всю дорогу на заправки стояли довгі черги (“до повного” в попередній тиждень такі стали помічними). Перед з'їздом на житомирську ми стали в затор. Стало справді страшно. Дехто йшов пішки. Пішки спокійно йшли й деякі військові, видно, у частину.

Мамо з татом телефонують, що намертво застрягли перед виїздом, що бабусі погано, вони не можуть їхати далі та повертаються додому або на дачу під Васильковим. "Тільки не Васильків, благаю!" Вже відомо, що підривають військові об'єкти, а там — військова частина й а/п.
В голові стукає — піздець! Піздець! Я не вірю, що це відбувається, не можу повірити. Як таке може бути?! Але варто було мені сказати це вголос — Соля сказала, “мама, будь ласка, мовчи, бо коли я чую тебе таку, мені стає страшно”. Відсунула у дальню комірку мозку. Здається, досі не усвідомила.

Новини хочеться дізнатись і одночасно страшно, дуже страшно, коли дізнаюсь. Думаю про головне — бути спокійною, довезти дітей. Не читаю, прошу читати мені дозовано.
На зустріч рухаються колони нашої техніки. Посилаю їм всі любов і повітряні поцілунки. На переході на трасі стоїть бабця. Рух на трасі постійний і безперервний. Я встигаю розгледіти картину, від якої починаю ридати. Маленька, у хусточці, по віку за 80. Вона стоїть, притиснувши край хустки разом з долонею до рота. Застигла від жаху. Мені здається, я можу прочитати її думки. Колись вона думала, що ніколи вже такого не побачить. Може плаче. Як і я, не вірить у те, що відбувається.

Намагаюсь скасовувати заплановану у ФБ публікацію. Вона здається такою недоречною зараз. Не виходить. Гаразд, не найстрашніше.

Скільки то годин до польського кордону. Не рахую. До кордону під'їжджаємо вже у темряві. Телефоную добрій знайомій по роботі, її містечко — поруч. Питаю, чи можна буде переночувати, якщо що. Попри те, що ніде, каже — можна. Так стають ближче. Не спить всю ніч, чекає. Але вирішуємо стояти, поки є сили. Дуже хочеться спати. Черга потроху, але рухається. Помічаю, що почитаю плутати передачі в авто. Тому ставлю будильник на п'ять хвилин, а машину — на паркінг. Засинаю на 5 хв, прокидаюсь, моніторю відстань, переставляю ще на 5. Так сплю. Серед ночі проситься пара. Вони йшли пішли 8 км. Втомились і змерзли. Принаймні в машині тепло. І можна поставити сумки. Доходимо до кордону приблизно о 16 годині 25 лютого. Військовий стан, чоловіків до 60 не випускають. Не поїду без чоловіка. Виню себе, що не виїхали всі раніше. Виню себе, що не вистачило сміливості поїхати без чоловіка. Повертаємось."

Дарусин_щоденник

Дарина, Київ

The Writings from the War / Я пишу з війни collection consists of testimonials of Ukrainians about their experience of the Russian invasion of their country. The project’s archiving coordinator Alex Averbuch periodically deposits firsthand testimonials transmitted to the project team from various hiding places; from shelters, train stations, and refugee camps; from besieged cities. The project’s team also includes Valentyna Vzdulska (the initiator of the project), Daria Bairak and Maryna Solohub (SMM managers and co-coordinators), as well as numerous volunteers assisting in translating the testimonials and maintaining project platforms (website, social media).

The mission of Writings from the War is to collect, preserve, and disseminate these testimonials, both in the language of the original and English translation, so as to provide a documentary source for researchers, academics, students, journalists, artists, and the public in general. There are testimonials by soldiers, volunteers, doctors, drivers, teachers, animal rights activists, cooks, artists, and scientists – people of all professions; by adults and children, displaced persons, rescuers and the rescued – in short, anyone interested in sharing their experience with the world. This is a panoramic picture of the wartime “everyday,” reflecting private experiences during this catastrophe. All the testimonials have been provided to the project team by the witnesses themselves, and every story has a title, and a record of the person behind it.

The project has been carried out since March 2022 in collaboration with the University of Alberta’s Kule Folklore Centre.

"Ранок 24 лютого проголомшив: замість повсякденних справ ми вирішували як жити, коли у твоїй країні почалася війна. Шок. Безсилля. Розпач. Страх. Це далеко не всі емоції які захопили кожного в той день.
В нашому місті перші дні не було бойових дій. І це було наче тиша перед бурею. Перші бої були поблизу артучилища та аеропорту. В нашому будинку було чутно кожен вибух. Часом від вибухів здригалися вікна. Донька була дуже налякана, вона плакала і казала, що не хоче вмирати.
Були дні, коли по місту потерпало від артобстрілів, тоді ми всім будинком ховалися у підвал. Сидячи у підвалі і слухаючи вибухи, кожен молився, щоб вижити. Діти плакали. Це дуже важно пережити, коли маленькі діти усвідомлюють небезпеку для свого життя і питають батьків - нас не вб'ють?
Наша родина виїхала із міста після першого авіаудару. Я не знаю повернемося ми колись додому, чи взагалі буде наш дім. Дуже боляче тікати, лишаючи позаду все своє життя. І їхати в нікуди починати все спочатку.
Я не хочу, щоб моя донька здригалася від кожного звуку, я не хочу, щоб вона спала у підвалах, я не хочу, щоб війна забрала у неї дитинство.
Я хочу жити в мирній і незалежній Україні і вірю, що скоро наша країна буде саме така."

Наталя, Суми

24 лютого, як і мільйони українців, я прокинулась о 5 ранку від вибухів. Це було саме те, що я так сильно боялась почути, коли засинала тієї ночі, здригаючись від кожного звуку. Це була найстрашніша година в моєму житті. Мене трусило, нудило, паморочилась голова, а сердце, здавалось, от-от зупиниться. Я думала, що це кінець. Та це і був початок кінця. Я встала та вдяглась, але не знала, що робити далі. Тоді я пішла за склянкою води і, тремтячи, опустилась з нею на підлогу. Перше фото, яке я зробила, коли почалась війна, - це фото тої склянки води. Наступні 8 днів я все ще була у Харкові, який безкінечно обстрілювали. І, скажу вам, трималась на диво дуже добре. Тусувалась цілими днями на матраці, переглядаючи новини кожні 5 хвилин та списуючись з усіма близькими. Рішення тікати виникло дуже несподівано. Ще вранці 8-го дня я нікуди не збиралась, а вже ввечері тривожно збирала рюкзак і ледве трималась, але часу на істерику не було. Уранці наступного дня я попрощалась зі своєю квартирою, улюбленими речами і минулим життям і пішла до метро. Попереду на мене чекали 14 км дороги через тунелі метро до вокзалу на евакуаційний потяг. 14 км без упину і з важкою ношею. Коли я нарешті дібралась, мої ноги боліли настільки сильно, що я ледве могла ходити, тож довелось пити знеболювальне. Забитий фіолетовий ніготь на нозі ще й досі нагадує мені про пережите. З Харкова я приїхала до Дніпра і далі сіла на потяг до Львова до сестри. Спочатку нічна поїздка у локомотиві, потім евакуаційний поїзд, де не було чим дихати, де було 4 людини на одне місце і де я всю ніч провела сидячи у повній темряві і без можливості спати. Але я витримала ці 2,5 доби, бо адреналін - то кльова штука. І я безмежно вдячна тим людям, які весь час допомагали мені і навіть годували. І як добре було обійняти сестру і нарешті опинитися у безпеці. Я думала, що це була кінцева точка мого шляху, але я не встигла оговтатись від пережитого і перепочити, як щось чи хтось погнав мене далі. Знову їхати... Німеччина. Ні, ні, ні... Але тоді я і досі була у стані шоку і почувала себе так, наче втратила контроль над своїм тілом і своїми думками. Коли автобус виїхав з Польщі і перетнув кордон з Німеччиною, тоді мене і накрило в перший раз. Я сиділа одна і ридала від болю. Мені хотілось лише спати, щоб ні про що не думати. Ми провели 1,5 доби в автобусі, але мені хотілось їхати в ньому ще цілу вічність і ніде не виходити. Мені бракує слів, щоб описати той біль, коли тебе відривають від твоєї землі і змушують шукати новий дім, який ти ніколи не назвеш домом. Я завжди любила свою країну і ніколи не хотіла жити за кордоном. Для мене нічого нема дорожчого за рідний дім і рідних людей. І я не розуміла, що ж далі мені робити зі своїм життям. Я маю де жити, маю їжу та все що потрібно для життя і над головою не літають ворожі ракети - я у безпеці. Але для мене це в'язниця "гарного режиму". Я думала, що в мене завжди буде вибір, як жити, де і з ким. Але в мене забрали право вибору, забрали свободу і забрали мирне життя."

Катя, Харків, із Мелітополя

"Мені страшно. Але я не панікую. Мені би не було би так страшно, якби не син. Тому перше, що я зробила, коли почула вибухи – написала записку з його іменем, адресою, датою народження і нашими телефонами, поклала в його наплічничок-динозавр. Стало трохи легше. Назару ж сказала, що на нас напала росія. В нашій країні війна. Росії подобається наша земля, вони її хочуть відібрати. Але ми не віддамо! Будуть вибухи, ми можемо спускатись в підвал. Але так треба. Сподіваємося, це швидко мине. Він трирічна дитина, йому норм.
У наші військові частини влучили в перші же дні. Така була тактика 24 лютого. Були загиблі і поранені військові. Це, звичайно, не додає духу. Тому на ранок хотіла побігти здати кров. Але мені повідомили, що вже прийшло 80 людей, може пізніше, хіба в мене негативний резус… Пішли в тероборону. Як і думали – немає місць. Тероборона укомплектована. Зібрали трохи їжі в домі – передали, на жаль. Магазини працювали лише зранку.
Побігли збирати пляшки із сусідами для бандерівських смузі. Треба ворога зустрічати достойно.
Тим часом ми періодично спускались в бомбосховище, а там, перепрошую, запах фекалій. Це було жахливо. Ми з Назаром періодично піднімались на гору аби подихати повітрям. Назар підняв дуже велику і масштабну істерику. Я його обійняла і просто качала. Розуміла, що він втомився і хоче просто плакати. На плач підійшов мій-улюблений суши-майстер, який в підвалі робить найкращі суші в світі і віддав нам ключ від свого ресторану. От так просто – поживіть поки в нашому підвалі.
Людська доброта безмежна. Стоять черги на здачу крові. Бажаючих більше, ніж є зброї, але її мають підвезти. Пляшок поки вистачає.
Так і живемо.
А у вас що?
ВмоїйКраїніВійна
війнаЗаНезалежність"

"Воєнні нотатки, день 4. Сьогодні мене турбує одне теологічне питання. Який вигляд має душа літака? В тому, що "Мрія" потрапить до раю - не маю жодних сумнівів. Можливо, вона схожа на доброзичливого дракона з однієї з казок Едіт Несбіт. Я переживаю новину про загибель "Мрії", як повідомлення про загибель близької людини. Я росла на історіях про виготовлення "Мрії", як на казках. Мій тато працював на Антонова біля 40 років - простим робітником. Але і його труд був у тому, що "Мрія" літала. Тато загинув у 2013р. Але ж "Мрія" літала. Вона чесно рятувала світ на початку пандемії короновірусу. Це як закатувати великого вірного доброзичливого собаку... А загалом - у нас поки тихо. Дякувати Богові та ЗСУ. Але я все одно не можу спати. Моє серце з Києвом. І коли я задрімую, мені починає здаватися, що це все ненасправді. Це рімейк "Володоря перстенів". Ґондор має вистояти. Звісно. Має. Але пітьма така задушлива...."

Зоя, Вінницька область, родом із Києва

"Воєнні нотатки, день 5.
Диверсанти, качалки і шкарпетки від св. Миколая. Звоню мамі:
Як ти?
Поїла, намагатимусь трохи поспати. Ось зараз качалку з рукава вийму і ляжу.
???
Патрулювали вночі будинок.
Хто?
Ми з тьотьою Тенею і дядью Толею. (Це наші сусіди по поверху, я знаю їх майже все життя. Тьотя Таня - мамина ровесниця, переконана пацифістка, вона належить до спільноти християн-баптистів. Дядя Толя - незмінний очільник квартирного кооперативу вже 36 років, має за 70 років.)
Ти ж собі уяви, що ті падлюки придумали - у них бракує вибухівки взривать будинки, то вони пробираються в підвал і руйнують трубу каналізації. Раз - будинок тоне в гімні, бомбосховища нема, люди у відчаї. То ми з вечора самоорганізувалися. Одна людина постійно чергує в підвалі, і по двоє в будці конс'єржки - один на лавочці сидить, а другий ховається. Сьогодні графік складемо. Але ми першими пішли.
Розумно.
А яка в нас зброя? Пляшка - розіб'ється. Палка від швабри - довга. Костура в мене нема. То ми подумали і взяли по качалці для тіста. Дуже удобно - гладенька, чистенька, зручно в руці тримати. І в рукаві можна сховать. Я такого светра вділа, широкого.
Сидимо ми з Таньою, якраз ротація в нас була - між лавкою і будкою. Аж воно лізе. Ну ми йому і влупили. По-два рази. Вирубили. Тьотя Таня, ти ж її знаєш, плаче: "Жалко його", плаче, але б'є. А я їй кажу: "Не плач, чого він сюди приперся". То ми його вирубили. І викликали тероборону.
Прийшли два хлопці. Такі молоді, красиві, в амуніції, з автоматами. Один того вилупка забрав. А другий лишився біля нас - чекати, чи ще хто не полізе. Ну я показую на автомат й кажу: "Махньомся нє глядя". Він дивиться здивовано. Тоді я витягаю качалку з рукава. Він починає сміятися. "Тьотю, ви його справді качалками?" - "Синку, сам подумай, ну яка в мене ще зброя. Була качалка і кухонний молоток, битки робить. То качалка зручніша". Помовчали трохи. Я його питаю: "Синку, а як воно?" - "Все харашо, тьотю. Ми їх б'єм. Ото тільки нога в мене болить на мороз. А як в АТО був, то два поранення в ногу. Так - не болить. Це сьогодні мороз, то ходити можу, а стояти нє." - "Синку, а хочеш подарунок від тьотки? Я ж, бачиш, своя, бойова." Сміється. "Який подарунок?" - "Ну як на Миколая". Каже: "Хочу". "То жди мене тут". А в мене 35 пар шкарпеток в'язані запаковані й не відіслані лишилися. То я йому й винесла. Подякував, перевзувся. Я тоді кажу: "В мене ще варення і чай спаковані. Перед комендантською годиною забрати не встигли. То ти заходь після чергування, забери". А тут і ранок настав.
... Я сміялася і плакала. Мама:
Он цигани танка вкрали. А ми шо, хужі? Качалками їх заб'ємо, а Київ не здасться. Така от вранішня "Слава Україні!"
(І так, це Троєщина.)"

Зоя, Вінниця, родом з Києва

"KDIS Bro-Sisterhood
Я навчалася в KDI School of Public Policy and Management з вересня 2016 по травень 2018, здобула диплом Master of Development Policy. Я дуже вдячна KDIS за всі ті можливості, які я отримала – саме завдяки освіті в Південній Кореї з вересня 2019 я працюю викладачем кафедри міжнародних відносин одного з найпрестижніших університетів України – Києво-Могилянській Академії. KDIS дала мені не лише знання, але і дружбу прекрасних людей, яка не лише завжди приносила мені щиру радість від спілкування, але й допомогла в критичний момент війни врятувати моїх трьох дочок Марію,16, Сашу, 14 і Анастасію, 9 років із бомбардованого російськими ракетами Києва.
Я викладаю на перших трьох курсах бакалаврату, «веду» студентів від першого року навчання до випуску. Я починаю на першому курсі з ознайомчої дисципліни «Міжнародні організації», другокурсникам викладаю «Якісні методи дослідження в міжнародних відносинах» та «Organization of United Nations in the Global Governance», третьокурсники здобувають практичні навички переговорів та вирішення конфліктів під час мого курсу “Negotiation and Mediation” та аналізують акторів, причини і способи трансформації міжнародних військових конфліктів під час курсу “Introduction to Peace and Conflict Studies”. На четвертому курсі бакалаврату багато студентів хочуть обрати мене у якості наукового керівника своїх дипломних досліджень. Тут я використовую принцип, якого навчилася під час навчання в KDIS - «first come first served”, щоб нікого не образити. Під моїм керівництвом студенти пишуть дослідження, присвячені діяльності міжнародних організацій та аналізу міжнародних збройних конфліктів. Деякі дослідження бувають настільки вдалими, що вже опубліковані в професійних часописах.
Іще я є академічним радником студентського клубу моделі ООН. Цього року Україна мала б бути вперше представлена на National Model United Nations in New York, April 3-7. Я і студенти-делегати до Нью-Йорка отримали візи США в останній день роботи американського консульства в Києві – 11 лютого. Евакуація американських дипломатів з Києва здавалася мені тоді просто зайвою обережністю.
20 лютого німецькі партнери, викладачі університету Єни, у тандемі з якими я викладаю “Introduction to Peace and Conflict Studies» написали, що вони не приїдуть на офлайн воркшоп, запланований на середину березня у зв’язку з напруженою ситуацією на кордоні з Росією. Це мене розлютило по-справжньому! Немає чого боятися, думала я тоді. Адже ця «напружена ситуація» зберігається в Україні з 2014 року, ми вже до цього звикли. Щойно пандемія трохи відступає, ми маємо проводити «живі» майстер-класи зі студентами! Крім того, ми вивчили лише аналіз конфлікту, другу частину курсу: трансформація конфлікту й розбудова миру краще подавати в практичному майстер-класі, онлайн це працює гірше. Так думала я тоді і щиро не розуміла німецьких партнерів.
Війна почалася 24 лютого. О п’ятій ранку я почула вибухи. За кілька кілометрів від мого дому знаходиться аеропорт Жуляни, бомбили саме його. Але мені, людині, що ніколи не чула вибухів, здалося, що вибухає просто у сусідньому дворі. «Ми залишимося в Києві», - думала я тоді. О 10 ранку 24 лютого у мене була лекція онлайн з третьокурсниками з “Introduction to Peace and Conflict Studies». Я зайшла у віртуальний клас, але лише 6 з 50 студентів приєдналися. Вони живуть на Заході України. Передали про своїх однокурсників зі Сходу, Півдня і Півночі – студенти рятуються разом зі своїми родинами. Захід і Центр все ще здавалися мені безпечними. Ми просто поговорили зі студентами, я сказала, як мені подобається моя робота, як мені подобається з ними працювати, дивитися, як вони розвиваються. Які вони всі розумні і прекрасні, що вони мають зберегти себе заради майбутнього України, що ми дуже скоро переможемо і зустрінемося з ними знову.
Наступні три дні в Києві було напружено, ракети руйнували будівлі у мирних кварталах, всі магазини зачинені, лунали сирени, довга комендантська година тривала від 5 вечора 26 лютого до 8 ранку 28 лютого, з дому ми не виходили. 27 лютого моя однокурсниця з KDIS написала, що могла б удочерити мою найменшу доньку. Дві речі розбили моє серце. Доброта однокурсниці з М’янми і така трагічна перспектива. Вирішила, що я сама маю рятувати своїх дітей, аби не було потреби їх удочеряти. Залишатися в Києві наразі – це піддавати їх невиправданому ризику. Я купила онлайн останні квитки на потяг від Києва до Львова – найзахіднішого міста України. Квитки були лише на 1 березня. 28 лютого ми зі старшими дівчатками вийшли в місто купити щось їстівне. Був відкритий лише один з безлічі продуктових магазинів. Ми вистояли дві години у черзі, хліба нам не дісталося, але ми купили сухариків і веганського молока. Постачання продуктів до магазинів стало дуже утрудненим. Я уявила собі всі жахи існування у місті без їжі, води, опалення, світла і мобільного зв’язку. Я попросила доньок спакувати найнеобхідніші речі у рюкзаки, які ми зможемо нести на собі. Не працювали центральні станції метро і ми завтра мали іти три кілометри пішки по місту від станції «Олімпійської» до залізничного вокзалу. Старші доньки влаштували мені бойкот, з плачами вимагали залишитися вдома, нікуди не їхати. Я теж плакала і просила їх послухати мене. Вночі знову падали бомби і завивали сирени повітряної тривоги. На світанку дівчатка склалися і слухняно пішли зі мною.
Київське метро дуже красиве, швидке і зручне. Кожна станція – витвір мистецтва, оздоблена мармуром і гранітом. Під час війни київські станції метро стали бомбосховищами. Сотні людей ночували тут по кілька днів на розстелених карематах. Зазвичай інтервал між потягами метро 5-7 хвилин. Ми очікували на свій півтори години. Натовп людей заледве поміщався на пероні. Жінки з дітьми, тваринами, валізами, іноземні студенти, старі люди. Доїхали до станції «Олімпійська», звідти вирушили колоною до залізничного вокзалу.
Київський вокзал 1 березня – вщент набитий людьми. Усі дослухаються, коли будуть поїзди на Захід. Бачила штурм одного такого поїзда, але вперто чекаю на свій, адже у мене є квитки, законне право зайняти наші місця. Стає дуже тривожно, коли бачиш, як натовп людей в паніці штурмує потяг. Отримую повідомлення від Geert Slabekoorn, колишнього свого однокурсника по KDIS, що його батьки в Нідерландах мають вільну кімнату і готові надати прихисток моїй сім’ї. Відповідаю, що дуже вдячна, але ми зупинимося у моїх друзів зі Львова.
Оголошують наш потяг і натовп шалено кидається до нього. На пероні – автоматники. Батьки гублять хлопчика, кричать у паніці. Автоматники шукають дитину, що, закривши голову руками, ридає, впавши на асфальт. Я вперто прямую до третього вагону, стискаючи квитки. Квитки не працюють, ми маємо будь-що прорватися до входу у потяг. Біля найближчих дверей до потяга – сутичка – автоматники не дозволяють зайти до вагону чоловікам, а ті з усіх сил пручаються. «Лише жінки, діти і старі люди», - волають солдати. Я показую свою найменшу доньку і автоматники відтручують натовп, дозволяючи нам пройти, старші доньки йдуть за нами, я кричу, щоб не розділяли сім’ю, дозволили і підліткам сісти в потяг. Солдати допомагають, підсаджують дівчат у набитий ущерть вагон. Марія і Саша заскакують останніми. Мені вдається покласти двох доньок на верхню полицю купе, зі старшою донькою мерзнемо, стоячи в тамбурі. Але нарешті їдемо. Замість 6 годин з Києва до Львова потяг прямує 9. Ми перечікуємо бомбардування Житомира, що на півшляху до нашої мети.
Опівнічний Львів забитий біженцями. Волонтери годують гарячою їжею, пропонують чай і каву. У мене є адреса друзів, але зараз уже комендантська година, на автомобілі нас забрати не можуть. Сподіваюся на чудо і волонтерів. І чудо стається. Волонтер, що вже падає з ніг після доби допомоги біженцям на вокзалі, бере нас у своє авто з розрізнювальним знаками волонтерів і везе у центральну, середньовічну частину міста. Стукаємо у вікно наших друзів. У двокімнатній квартирі, якій уже більше 600 років вже є 4 чоловіків. Усі потіснилися і виділили нам цілу кімнату. П’ємо чай, їмо канапки з джемом і засинаємо, хто на ліжку, хто на матраці, який розстелено просто на підлозі.
На ранок, поспілкувавшись з друзями і колегами, бачу, що Львів переповнено біженцями, зупинитися надовго – немає де. Так само лунають сирени, так само може «прилетіти». Сміливі мешканці міста Лева, чоловіки й жінки, працюють 24/7З, волонтерять, організовують допомогу: ночівля, їжа, транспорт через кордон. Львів – місто –транзит. З тієї квартири де ми ночували, двоє зранку переправляються через румунський кордон, нам знаходять місця на вечірній автобус через польський, тут таки прибуває іще одна велика родина: мама і четверо дітей. Стає цілком очевидно, що увечері нам потрібно покидати рідну країну. Пишу Гірту, що ми приймаємо його пропозицію, що ми приїдемо у Нідерланди. Він розробляє для нас маршрут безкоштовними потягами: Варшава-Берлін-Амстердам. Рішення приймаються якось миттєво у цей час. Старша знову плаче і протестує, коли я говорю їй про те, куди ми поїдемо. Обіймаємося усі вчотирьох. Я бачу світло в кінці тунелю, я довезу своїх доньок «у мир».
Знімаємо готівку в автоматі «Приват-Банку», її щойно завезли, стоїть черга. Дівчатка милуються прекрасним містом. Ми обідаємо в невеличкому ресторанчику борщем і варениками. Ціни «туристичні», але дівчатка давно не їли гарячого. Вони починають свою гру: знімають на мобільні телефони короткометражку. В ній має бути лише про красу і добро. Красиве місто, добрі люди, тварини-біженці.
Увечері через дорожні корки заледве встигаємо на автобус. Там лише жінки і діти. З Харкова, Херсону, Запоріжжя, є і львів’янки з малечею. Моя сусідка розказує, що її старенькі батьки залишилися в Херсоні, подруга бачила «розстріляний дім», але батьки у льосі, вижили, їм є що їсти. Вона рятує 11 річного сина, уже знайшла собі і місце, і роботу в Познані – буде вихователькою в садочку для дітей-біженців. Розмовляємо з жінками. Після перетину кордону шляхи у всіх різні – більшість – до Польщі, але є і до Франції, і до Італії, Німеччини, Іспанії. Ми до Нідерландів. Гірт пише, що дуже радий, що ми вирішили приїхати, що усі чекають на нас з нетерпінням, що він сам готовий виїхати нам назустріч, хоча б і до кордону. Ми вирішили добиратися самі.
Кордон Рава-Руська- Гребенне переходимо за кілька годин. Ми щасливці! Ті, хто виїздить автомобілями, стоять на кордоні кілька діб. Волонтери готують чай-каву й канапки, трохи підкріплюємося перед тим, як зайти в автобус. Дітям дають солодощі й сік. Їдемо півтори години Польщею. Далі сталося шокуюче. Водій автобусу буквально «викидає» мам з дітьми перед зачиненими дверима автобусного вокзалу в Замості і їде назад в Україну. Перша ночі, вокзал відчинять о 9 ранку. Морозець, падає сніг. Здається, що крім нас – розгублених і переляканих – немає нікого. Я не знаю, що робити. До середньої доньки підходить молода полька, вони розмовляють англійською. Полька приїхала на вокзал по родичку, але та затримується на кордоні. Вона знає, де щойно відкрили притулок для біженців з України, в неї є машина, вона нас підвезе.
В притулку ми одні з перших. Нас реєструють, запитують, куди ми рухаємося далі, відводять до спортзалу, де стоять рядами армійські похідні ліжка з теплими ковдрами. Мала просто відключається, прилігши. Старші ще п’ють чай, щось їдять і теж засинають. Я сиджу на ліжку і мене трусить. Спортзал повний людей і домашніх тварин. Деякі діти відключаються, як і мої, деякі галасують на повну потужність, бігають з криками між ліжками. Собаки гавкають, коти нявчать.
Зранку нас автобусом доправляють на залізничний вокзал. Їдемо із Замостя До Варшави 6 годин, стоячи, щільно притулившись одна до одної. Лише найменшу вдається посадити. У Варшаві з’ясовуємо, що безкоштовні лише електрички, їх дві до Берліна. Видають квитки на першу з них, обідаємо в Макдональдсі. Дівчата щасливо знімають «прекрасне».
До Жебіна їхати вже легше, аніж до Варшави, майже увесь шлях сидимо, хоча й у цьому напрямку поїзди наповнені біженцями. Волонтери в Жебіні були настільки добрими, настільки прекрасно нас нагодували, що дівчата знову «знімають прекрасне кіно». У потязі до Берліна знайомлюся з польською викладачкою. Вона просить нас розказати нашу історію. Ми з середньою дочкою, що сидить на моїх колінах розказуємо, плачемо, полька теж плаче. Дає мені свої контакти, обіцяє допомогти з місцем в своєму університеті. Обіймаємося на прощання.
Поїзд від Жебіна до Берліна. Біженців дуже багато. Поліція контролює посадку. Але все одно мою найменшу штовхають при посадці до вагону, заледве встигаю схопити, щоб не впала під потяг на колію. Шок і обдерта до крові спина, кості цілі. Велика сім’я, що влаштувала штовханину на пероні, свариться у вагоні за сидячі місця, зганяючи поляків з купленими квитками, відбувається бійка. Втручаються поліцейські, величезну родину виводять. Ми їдемо далі спокійно.
На Берлінському вокзалі все дуже добре організовано. Три напрямки: пошук ночівлі, рух далі, їжа на місці. Я прошу російськомовного волонтера про «рух далі», але потягів на Амстердам уже немає. Переходимо до плану «ночівля», адже вже одинадцята ночі і найменшу починає просто «вимикати», вона не знає де вона, що з нею, намагається лягти просто на підлогу. Нам видають німецькі картки мобільного зв’язку на 10 днів безкоштовно. Телефоную Гірту, прошу зустріти нас на вокзалі вже завтра. Він дуже радий нас чути, чекатиме. У відділі «ночівля» стоять із сотню берлінців з плакатиками про кількість гостей, яких вони готові прийняти. Відразу до нас направляється жінка з пропозицією помешкання, вечері й теплої ванни – все це так привабливо, але до її дому потрібно їхати двома видами публічного транспорту, мала не зможе. Волонтер, який нам увесь цей час допомагав, просить нас почекати, зникає серед берлінців на 5 хвилин і приводить до нас тендітну жінку: у неї є машина, 4 місця для ночівлі, ми зможемо помитися і поспати в теплих ліжках.
Доброта незнайомців вражає. Наша рятівниця розказує що живе в самісінькому центрі Берліна з трьома доньками, вони з перших днів війни виходили на мітинги, своєї машини в неї немає, але вона позичила в сусідки, щоб взяти біженців на ніч. Сьогодні вона приїхала опів на шосту вечора і все чекала і чекала – нарешті їй з нами пощастило. Вона дуже-дуже рада допомогти. Був момент, коли ми обидві дивилися одна на одну зачудовано і перелякано дещо. Ми схожі. Вона маленька жінка з трьома доньками – дві підлітки, одна дитина. І я така сама. Вона дуже хоче допомогти, але боїться, що їх можуть скривдити. Мені дуже потрібна допомога, але я теж боюся, що нас можуть скривдити. І враз ми впізнали одна одну і полегшено засміялися. Найменша донька доброї берлінки вже заснула, дві доньки-підлітка, кіт і пес нас зустріли. Я якось помила Настюшу, тримаючи на руках, бо вона вже практично спала, вклала в ліжко і та миттєво відключилася. Ми всі помилися, попили чаю. Я теж пішла спати, а дівчатка-підлітки, українки і німкені, розмовляли до другої ночі про все на світі.
Зранку уже була п’ятниця, 4 березня. Події війни роблять час стиснутим, уся рутина стирається. Для мене час нашої втечі поділився на гранично напружені моменти посадки до поїздів і кількагодинного заціпеніння під час руху потяга. У Берліні у нас був чудовий сніданок за великим сімейним столом. Німецькі дівчатка не пішли до школи, тому що їхня мама відвезе нас на вокзал і їй має іще раз пощастити з українською мамою з дітьми, що потребуватимуть прихистку на ніч. Дівчатка допомагатимуть.
В Берліні було багато відзнято матеріалу для короткометражки моїх доньок «про прекрасне». Іще всього 5 годин в потязі до Амстердаму і я змогла обійняти Гірта. Ще година в авто вечірніми нідерландськими рівнинами і ми вже в домі його батьків. Нас добре зустріли господарі, вдячність моя безмежна. Я сподіваюся, що за кілька тижнів зможу повернутися у свій улюблений Київ, до своїх студентів. А у моїх дівчаток буде їхній фільм «про прекрасне». "

Галина, Київ

"Снилось нормальне життя. Місто. Книгарня.
Я довго думала, що подарувати подрузі на день народження: берет чи книжку. Сиділа в м'якому кріслі і гортала сторінки. Пам'ятаю кожну. На обкладинці була назва "Це тобі допоможе", але всередині - пусто.

В мене в житті було кілька важких втрат. І кожен раз вони однаково минали. Багато днів, прокидаючись зранку, ловила спокій на коротку мить. А потім реальність зустрічала болем.
Після кольорових снів й сьогодні пече новий день. 2000 мирних людей, малих дітей... Це, як мої Тамановичі. Але 19 разів.

Що ми будемо робити після?
Я приїду в село і буду малювати зірки. Я собі пообіцяла зробити їх цього року багато, щоб усі колядували. Аби всі знали про Різдво, про Зелені свята, про Страсну п'ятницю, про символи писанок, про те, як радісно буває святкувати Петра і Павла. Про Яблуневого Спаса вам теж розкажу. Про свічку "ґробніцу", яку баба запалювала, коли гриміло. Про те, як ми ходили зі звіздою по селу колядувати, про вертеп, про орнаменти на брижах, і про брижі. Про них розкажу зараз - це зшиті складочкм на сорочці. Колись вважалось, чим більше тих складочок, тим дівчина багатша, бо сорочку пошила з великого куска тканини.
Я вам розповім багато, тільки б ми всі забули про росію. Щоб ми назавжди вирвали ту ракову клітину, яка століттями хотіла нас знищити. Ми не пробачимо ніколи й забудемо її назавжди. Надто велика ціна, щоб жити, як "сусіди".

Вчора читала історію України, але не як підручник. Бо в школі здавалось, що це були легенди написані так давно, ніби й не правда. Голодомор, війни, заслання, катування, крадіжки, вбивства... Завжди одна і та ж історія впродовж століть. Тільки-но на карті світу заявилась москва, як тут же почала робити все, щоб нас не існувало.
Але! Ви уявіть собі, що й досі, після ліквідації Гетьманщини, голодомору, Емського указу, Валуєвського циркуляру, Відстріляного відродження маємо українську мову, пісні, традиції, Енеїду, портрети Шевченка під рушниками, різдвяну звІзду... Це все є, як і ми! Бо ніхто нас не знищить, навіть сам диявол, в якого я не вірю.

Ми будемо колядувати всі, я вам обіцяю! 🇺🇦
слава Україні"

"Ну что же.... 2 марта 2022 года моя жизнь вместилась в один рюкзак, я вместе со своими девочками решила выбираться из Харькова.
Долго не могла найти машину, чтобы добраться до вокзала, уже готова была идти через весь город на вокзал пешком, но машина нашлась просто чудом.
Приехали на вокзал, там давка, паника неразбериха. Огромная толпа людей, дети, старики, собаки, толкотня и давка.
Прибыл эвакуационный поезд и начался ад: арабы и индусы полезли первыми, здоровые мужики начали отталкивать женщин с детьми, нам сесть туда не удалось.
К прибытию следующего поезда, люди в камуфляже и с оружием навели видимость порядка, построили женщин с детьми ровными шеренгами на перроне.
Поезд Бахмут -Львов прибыл уже полным, все полезлм на штурм, ломая шеренги, толкаясь и матерясь. Во время отхода поезда, раздался хлопок, полпа побежала к зданию вокзала, крики, я боялась в толпе потерять детей...
Мы провели на вокзале уже 8 часов, начался коммендантский час, людей стало меньше.
Тут в стороне от вокзала мы увидели поезд, духэтажную шкоду интерсити, побежали к нему, Катя решительно сказала, что это поезд наш!!
Двери были открыты в последний вагон, женщина, проводница, начальник поезда, не пускали в вагон мужин, только женщин с детьми, мы сели нам удалось.
Все два этажа поезда, тамбуры, ступеньки - все было забито людьми.
Дети спали сидя на одном сидении, я рядом на чьем-то чемодане.
Приехали в Тернополь, на перроне встречали волонтеры, все очень вежливые и доброжелательные.
Нам повезло, мы почти сразу успели сесть на поезд до Львова.
Во Львове мы планировали сесть на електричку до Пшемышля, но очередь на неё была через весь вокзал...
Удалось влезть в автобус на Варшаву!"

Юлия, Харьковская область

"7 березня, рік тому, ми з донькою вирвалися із пащі смерті.. Як це було..
Наше авто мчить по Тищенка і повертає на Університетську..
В цей час мені телефонує подруга з Києва .. «Тая - ми зараз женемо на евакуацію -потім передзвоню»- відключаю телефон і бачу як лобове скло машини розлітається від автоматної черги…
Далі все як у сповільненому кіно: повертаю голову вправо де сидить моя донька Лада, і бачу як скло у вікні біля її голови теж розлітається на друзки...
Тут у мене спрацьовують якісь асоціації з кінофільмів чи що.. і я кричу : «Лада пригнись!» і бачу, що пригнутися вона не може бо на колінах у неї стоїть велика переноска з пораненим за день до цього котом. Можливо це врятувало їй життя, бо якби вона пригнулася, то куля, яка потрапила, як потім виявилося, їй у живіт, могла потрапити в голову або шию… , але я цього іще не знаю.. Я знову повертаю голову в бік водія і бачу як він повільно нахиляється вліво відкриває рукою двері і випадає з машини…
Далі машина іще, на досить великій швидкості, продовжує рухатися без водія..
Я не вожу машину і я не супермен, який може за секунди перебратися із заднього сидіння на місце водія, тому єдине, що мені приходить в голову, що потрібно вискакувати з авто.. до того ж не факт, що по ньому далі не стрілятимуть. .. Тому, я даю нову команду доньці : «Лада вистрибуй!».
Відкриваю двері і забравши з собою, все що може завадити їй вискочити з машини ( а це два рюкзаки, ноут бук і сумка з документами) вискакую сама.
Авто якраз доїхало до лівого краю дроги де закінчувався асфальт і починалася земля, тому моє приземлення було досить м»яке.. хоча, насправді, я не пам»ятаю яке воно було.. я не пам»ятаю як опинилася на землі – я не отримала жодної подряпини- таке враження, що я щодня тільки те і робила, що стрибала з авто на ходу.. єдине, що я відчула, це як машина, яка, отримавши нового імпульсу руху, розвернулася від мого стрибка і поїхала в протилежний бік дороги по діагоналі, переїхавши перед тим через мою праву ногу.. Але і це виявилося зовсім не боляче..
Я спостерігала за авто, яке віддалялося від мене і чекала, коли ж з нього вискочить моя донька.. Але вона не вискакувала… Нарешті авто заїхало в кювет з правого боку дороги навпроти міського кладовища…. І вже тоді, я побачила як з нього вилізла моя донька з переноскою..
Вона була жива – і це на той момент було самим головним в моєму житті. ..
Я подивилася, що відбувалося навкруги і побачила, що на нас іде три автоматника. Це було як в совкових фільмах про війну, де фашисти прочісують ліс: красиво екіпіровані схожі один на одного військові з автоматами в руках ( можливо спецназ чи якісь елітні війська): один ішов в лісі з одного боку дороги, інший ішов в лісі з другого боку дороги і один по середині дороги.
Вони рухалися в наш бік… Що у них в голові?... Може будуть намагатися нас дострелити?... – тому я знову почала кричати Ладі : «Лягай!». Вона лягла біля машини..
А я продовжувала оцінювати ситуацію і думати як перебігти до доньки. Адже між нами була відстань десь до 40 метрів через асфальтовану дорогу.. Якби це була земля, я б могла по ній поповзти, але повзти по асфальту мені видалося не найкращою ідеєю. Я вирішила, що спробую перебігти через дорогу, а якщо будуть стріляти буду падати.
Я трохи піднялася і в напівзігнутому стані пробігла кілька кроків, будучи готовою падати на землю у випадку, якщо будуть стріляти… - але вони не стріляли… тоді я подумала, не стріляють , може не будуть вбивати?..
Я прибігла до доньки лягла біля неї і перше, що я їй сказала: «мабуть нам доведеться відпустити тут кота, бо нам треба втікати, а ми не зможемо тікати з переноскою»..
За день до цього кіт отримав травму в результаті падіння снаряду під вікнами нашої квартири. У нього вилетіло око, і саме через те, що він потребував негайної медичної допомоги, моя донька і погодилася евакуюватися з Ірпеня.. Уже коли договорювала речення про те, що можливо доведеться покинути кота, я зрозуміла, що Лада ніколи не погодиться на такий варіант порятунку. Так і і сталося, вона категорично відмовилася покидати кота .. Без варіантів... До того ж, я іще не знала, що дві кулі з тих клятих рашистських автоматів поцілили в мою доньку. Коли вона сиділа в авто куртка була розстібнута, а коли вилізла рани були прикриті абсолютно цілою курткою, лише декілька крапель крові з правого боку біля грудей- про які я подумала, що то мабуть її порізало склом.
Ну що ж.. раз ми нікуди не втікаємо…, я лягла біла дочки і стала думати, що робити далі.. перше, що прийшло в голову треба комусь подзвонити і розказати, що з нами відбувається, щоб якщо що… хоча б знали при яких обставинах…
Дістаю свій телефон , але в ньому уже сіла зарядка, адже перед тим, ми кілька днів сиділи без електроенергії. Тоді дістаю інший телефон, який придбала за тиждень для нового бізнесу. Він був новенький і в ньому не було жодного особистого контакту, за яким можна було б подзвонити, зате він був повністю зарядженим..
Перед, тим як ми мали евакуйовуватися, мій чоловік понаписував кожному записки з телефонами (ми ж як правило не пам’ятаємо на пам’ять телефонів навіть своїх близьких). Кажу «Лада дай записку з телефонами, що тато написав». Дивлюся я на ті телефони , а там перший номер баба Віра (свекруха) - думаю не можна дзвонити, другий – баба Тамара (моя мама) – знову мимо – уявила, як я їм дзвоню і розповідаю, що ми тут недостріляні чекаємо, коли нас дострілять.. Це зовсім не варіант … ага - номер Сергія, це товариш чоловіка з Києва , я з ним на той час була знайома більше заочно.. Набираю , він бере трубку.. Я йому розповідаю, що з нами відбувається :… «зараз на нас ідуть автоматники, не знаю що буде далі»… припиняю розмову, бо вони наблизилися до нас зовсім близько.
В цей час мій комп’ютер в голові перебирає всі імовірні варіанти можливої подальшої нашої поведінки і їхньої можливої реакції на неї.. Я дивилася то на автоматників, то на свою доньку, яка лежить поряд з переноскою з котом і розумію, що від моїх дій і слів зараз, залежить її життя.. що робити? Кричати на них? – спровокувати на агресію, благати: «не вбивайте»? - це буде занадто принизливо і теж може спровокувати у них протилежну реакцію.. І тут я згадала випадок, як циганка на вокзалі цілувала руки моєму чоловіку, за те, що він довірив їй постерегти його валізу -так сильно вона була вдячна йому за довіру (адже притомна людина навряд чи довірить таку справу циганам).. .Так у кожної людини в душі є щось хороше -думала я, - і кожна людина рефлекторно реагує на прохання про допомогу.. Подумала: просто попрошу їх про допомогу – тих кому допомагають не вбивають.. Ось вони уже майже наблизилися до нас -залишилося метрів шість… Я піднімаю одну руку і, наступивши собі на горло, говорю на їхньому язику, щоб зрозуміли – «помогите пожалуйста».. При чому зараз згадую, це було сказано таким тоном, ніби я просила дістати валізу з верхньої полиці купе .. «Я не повинна показувати страху – тих, хто боїться вбивають» - думала я.... Я бачила як вони дещо знітилися від несподіванки.. «Кому вы звонили?» , «Мужу» - збрехала я. - «Бросьте телефон» . Я кинула телефон, той хто був посередині розчавив його берцями. «У вас есть еще телефоны?» - Кажу: «Нет», а в кишенях у мене іще три трубки дві мої і третя доньки -думаю: «може пронесе?, як же я без зв’язку, контактів, фотографій…». Далі були запитання «кто вы?», «куда едете?», «Ми мирні ірпінчани, їдемо на евакуацію», - «Почему не по Соборной?» (мабуть були якісь домовленості про зелений коридор і вони знали, що евакуація має бути по Соборній) «так получилось» -кажу, .. «Где водитель?», Це питання мене трохи здивувало: невже вони не бачили, як водій випав з розстріляного авто?, можливо авто розстріляв хтось інший раніше?, а вони вже лише побачили як воно котилося по дорозі і як з нього вискакувала я, а потім моя донька?.. Це питання мабуть завжди залишиться лише питанням.. «Покажите документы», дістала паспорти свій і доньки, але на них ніхто навіть не глянув. Хорошо идите на Соборную… Видихнула…
І тут моя донька, каже, що нікуди не піде, поки ми не заберемо з багажника іще одного кота...
Коли ми їхали водій встиг нам розповісти, що у нього в багажнику теж лежить кіт. Я знала свою доньку, тому, навіть не стала з нею сперечатися. Не піде значить не піде. Я підійшла до багажника, щоб його відкрити , але він не піддався. Я пояснюю людям з автоматами, що нам треба відкрити багажник, бо там може бути іще один кіт, якого треба забрати і прошу їх допомогти , а сама не маю уявлення як іще буду тягнути того кота і чи не вирішать ці озброєні люди, що ми вже взагалі знахабніли.. Але вони уже намагаються відкрити багажник... Ми дивимося через вікно і бачимо, що ніякого кота там не має, якщо він там і був, то швидше за все вискочив через розбите скло збоку .
Кота не має, ми можемо іти… Ми йдемо…Ми якраз біля вулиці Матросова… Можна піти по ній до Соборної - це зовсім близько. Я все ще очікую вистрілів в спину. Зліва будинки – мені здається, що це надто небезпечно ходити між будинками під час боїв, справа клин лісу між вулицями Університетська та Соборна – Ми йдемо до лісу… мені він видається більш безпечним.
Ми біжимо через ліс по діагоналі так, щоб вийти на вулицю Соборну - ближче до кругу.
Я спереду з рюкзаками та переноскою в руках, по-заду - донька. Розтрощена кулями переноска періодично збирається розвалитися і моя донька час від часу мене зупиняє і примушує ладнати переноску, щоб не втік кіт.. і все це вона робить з кулею в животі, про яку я , навіть не здогадуюся, бо місце поранення прикрите курткою. Я не бачу, що під курткою її кофтина вся в крові. Пізніше, вона казала, що їй було дуже важко іти, ніби камінь був у животі, хотілося просто сісти і нікуди не рухатися.. Але вона мусила іти, щоб добратися до ветеренара, де порятують пораненого в голову кота. Вона не обмовилася мені тоді про поранення і про те, що їй важко, а ні словом.. А я іще підганяла її: «Лада, що відстаєш, давай швидше!»..
Ми вийшли на дорогу, якраз їхало авто з боку Романівського мосту, ніби його хтось спеціально вислав за нами. Ми сіли в машину. Я трьома словами розповіла чоловіку, що був за кермом, що, можливо, вбили нашого водія, на що він відреагував якось зовсім спокійно, типу: «ну що ж, така у нас робота»..
Через кілька хвилин машина зупиняється на підірваному мосту, далі треба переходити через річку по кладкам під мостом. Спускаємося вниз, як раніше: я спереду, моя донька - по заду ..
До нас підбігають якісь хлопці і дівчата волонтери забирають перенску з котом, рюкзаки, один з них запитує мою доньку : «Ти поранена, тебе понести?» І вона відповідає –«так».. А я іще не усвідомила , що весь цей час моя донька ішла з кулею в животі, і лише коли, нас переправили на другий бік річки де її поклали на ноші, порізали куртку, яка прикривала рану, я побачила, що вся її кофтина була в крові.. Одна куля прошила наскрізь молочну залозу справа, а друга застряла в животі зліва. Кожна з цих куль, якби вона ввійшла десь лівіше, вище чи правіше – могла бути смертельною для моєї доньки, так саме як ті, які залишили дірки на капюшоні моєї куртки, могли бути смертельними для мене.. А якісь кулі мабуть виявилися смертельними для чоловіка, який нас вивозив з Ірпеня... МИ так і не знаємо про нього нічого.. Пізніше, ми дізналися , що в цей день в цьому ж місці на вулиці Університетській було розстріляно іще кілька автомобілів, пасажирам яких пощастило менше ніж нам. В тому числі та в той день загинула сім"я з двома дітьми..
Але всю небезпеку пережитого і те як нам пощастило, ми усвідомимо і переосмислимо вже пізніше..., А поки: машина швидкої, операція у доньки, операція у кота.. – Ми, в практично порожньому Києві, більшість населення якого, виїхало а перші два дні війни.,.. Але після Ірпеня, який став першою лінією оборони Столиці, Київ для нас став самим безпечним місцем на землі.."
Мирослава, Київська область

"Мій дім, міцний бетон і гарна цегла
Виявився паперовим
Мій дім, де стіни носили мої малюнки
Скинув їх як осіннє листя
Дім, де дитина вчилася бігати і сміятися нестримно,
А ми вчилися бути батьками,
дім став міражем
Скільки тих прекрасних дрібниць, які я не врятувала з цього дому
Дім, де лишилася половина мого серця.
Моя наївність, радість та легкість, що вигоріли повністю.
Але є ми. Ми є.
А, значить, буде і дім."
Євгенія, Київ