Showing 10780 results

"«Мам, я, мабуть, поїду в Київ додому. Не хочу ночувати в Бучі, бо завтра багато роботи», - казала я 23-го лютого, закриваючи хвіртку. Наступного разу своїх батьків я побачила в кінці квітня. Свій дім - у травні. Багатьох сусідів - ніколи.
«Він каже, що почалася війна. Війна - це коли вбивства, бомби, танки, ракети, згвалтування. Ні, не думаю, що в четвер ви зможете вилетіти з Борисполя в Індію», - перекладаю я групі індусів у метро Арсенальна вранці 24-го. Цікаво, чи дісталися вони додому.
«Аня, виїжджай, ми на тебе чекаємо», - щодня пишуть мені друзі з Європи. Моя відповідь за 9 березня нижче. І потім 10 місяців війни у Києві і багато-багато злості.
Останнє фото перед 24-им? Видалила, ще коли чистила телефон на Новий рік. Воно мені більше нафіг непотрібне. Спогади мирного життя не повернуть тисячі невинно загиблих у цій війні.
Мені потрібна перемога і справедливість. Цей день настане. Бо ми його приведемо."
Анна
Київська обл.

"Рівно рік, як ми вишли із дому і ще не повернулись.... зараз всі згадують той день.
Пів ночі просидівши перед екраном, ми намагались почути хоч якусь інформацію, але «шашлики» запам'ятались, напевно, назавжди...
Це була довга ніч, я намагалась дописати статтю, і відправивши її на імейла викладача збиралась вже йти спати, коли почула тупий, механічний грім — навіть ще думка проманула — «дивно, дощу нема»...
Я вийшла на балкон — в небі рітмічно спалахувала заграва...похололи руки, в роті стало сухо, у вухах вязко і глухо забухало серце...засмикала чоловіка за ногу і тихо, майже одними сухими як пергамент губами прошепотіла — «вставай, почалося»...
Гороховий суп, зварений ввечорі, простояв на плиті місяць...."
Вікторія, Київ

"Найцінніше, що в мене є зараз, це родинний дзвінок у WhatsApp щовечора о 21:30. І велике щастя, коли на ньому може бути вся сім’я, всі п’ятеро. Я ненавиджу росіян, які не лише принесли країні стільки горя, а в усіх нас вкрали рік життя, в багатьох - все життя.
Я віднедавна залишилися з сином в Києві вдвох. Мої дівчата вже три місяці в Празі. Чоловік - на Запорізькому фронті. Я вдячна долі, що всі мої рідні живі і здорові, але не можу терпіти цю тишу, яка тепер часто панує вдома.
Бійся своїх бажань. Колись як багатодітна мама я мріяла про домашній спокій хоч на кілька годин, але зараз це найогидніший звук, точніше його відсутність. Тільки звертаю увагу на раптовий звук холодильника: «О! Світло!» Потім згадую: «Та воно ж і було. Сьогодні не вимикали». Але цей звук все одно викликає легке піднесення. Раніше я ніколи на нього не звертала увагу.
Сьогодні дуже хочу подякувати всіх, хто допомагав за рік. Місто Жовква і його мешканців. Готель «Собеський», який наглядав за моїми дітьми, яких там залишили самих. Мою куму Іванну Коберник, яка перша до них змогла дістатися в кінці того страшного тижня. Моїх батьків, які багато місяців дбали про внуків. Друзів зі США, Франції, Словаччини, Італії, Швеції і особливо Чехії, які підтримували нашу родину. Колег, які завжди були поруч. Чоловіка, який був завжди коханим, але тепер я навіть не знаю, як можна кохати ще більше. Я пам’ятаю, коли він пішов 24 лютого, я дуже боялася його більше не побачити. Тепер я мрію, як повернеться після перемоги назавжди. Як всі повернуться. Звідусіль.
Переможемо!"
Марічка, Київ

"Надія ірраціональна.
Навіть, коли очі рятувальникa бачили, що наймолодшою жертвою атаки у Дніпрі став Микита Зеленський (1 рік), що не мав шансу вижити, бо був розчавлений плитою, родина все одно сподівалася.
На опізнанні тіл були бабусі і дідусі з обох сторін. Розпач й велетенський біль можна було торкнутися у повітрі.
Людмила - мати Олексія, втратила не тільки онука, але і сина.
Нещасна жінка, яка виглядала зовнішньо скоріше як сестра загиблого, відкрила чорний пакет, поклала руку на понівечене тіло сина і вже не змогла відійти.
У підборці є друге фото - Людмила сидить біля сина, навколо багато людей, з телефонами, документами, протоколами. Це - СБУ, поліція, психологи, судмедексперти, лікарі тощо... Їм треба підписати документи, їм треба відповісти на питання, їм треба дати застебнути пакет, а родичам треба встати і пройти до штабу.
Для мене це "найоб'ємніше" фото з серії, бо воно про те, що в нашому житті горя зараз настільки багато і воно так несеться, що немає навіть часу... посидіти і потримати за руку того, кого вже немає.
Чи є у вас подібне відчуття? Що часу призупинитися "на постраждати" - немає, все - після Перемоги.
🔺🔺🔺
Hope is irrational.
Even when rescuer saw with his own eyes that the youngest victim of Dnipro attack was Mykyta Zelenskyi (1 year old baby), who had no chance to survive because he was crushed by a slab, the family still hoped.
Grandparents from both sides were present at the bodies' identification. Desperation and immense pain could be simply touched in the air.
Lyudmila - Oleksiy's mother, lost not only her grandson, but also her son.
Distressed woman, who outwardly looked more like the deceased's sister, opened the black body bag, put her hand on her son's mutilated body and could not move away.
There is a second photo in the feed - Lyudmila is sitting next to her son, surrounded by many people, holding phones, documents, protocols. These are the police, psychologists, forensic medical experts, doctors, etc... They need her to sign documents, to answer questions, they need to be allowed to fasten the package, and the relatives need to go to the headquarters.
Grief in our lives is going at such speed that there is no even time... to sit still and hold the hand of someone who is no longer there.
Do you have a similar feeling? That there is no time to slow down "to suffer", all of that - postponed, after the Victory."
Оксана, Дніпро

Бахмут. Пряма мова: Б.
“Ми вийшли на позицію в жовтні. Нас було восьмеро. Ми зайняли точку в селі біля Бахмуту, в якому на той момент вже не було жодної вцілілої хати. Біля однієї з таких ми зробили вогневу позицію, на якій я безперервно працював протягом 41 дня. Спали в погребі, вдягнуті, не знімаючи взуття, натягнувши на себе два-три спальника.
Щоночі ми відбивали по два штурми росіян. Під час одного зі штурмів ми обнулили вісьмох росіян, одного затрьохсотили, а ще одного взяли в полон.
Це був 26-річний боєць із центральної Росії. Вдягнутий він був у літні штани, в яких було дуже холодно, фіговий радянський шолом, цивільну куртку, яку він десь вкрав уже тут, і якісний бронік. В аптечці у нього – лише два бинти і джгут. В кишенях – іконка і фото дружини. Документів у нього з собою не було. Їжі також. Він був дуже голодний.
Він сказав, що живе в невеличкому селі, де мобілізують абсолютно всіх чоловіків від 18 до 50 років. Його три тижні вчили стріляти, а потім відправили на фронт. А вже тут у перший же день його командири вишикували всіх новоприбулих перед собою і сказали йти на штурм.
Чотири бійця відмовилися і, як сказав полонений, цих відказників одразу розстріляли на очах у всіх. Після цього вже ніхто не відмовлявся. Сам цей полонений потрапив у полон на другий день після приїзду на фронт. Також він додав: якщо би він у ході атаки повернувся назад, то його б застрелили його ж командири.
Поруч із нами була розбомблена хата, а в наступній за нею вже жили росіяни. Між нами було менше ста метрів. Сапери замінували ділянку, що нас розділяла. Але все одно, у ворога була можливість обійти мінне поле. В темний час доби я дуже уважно слухав усі шорохи.
Проте разом зі мою були мужики, які в минулому працювали мінометниками. І в них були великі проблеми зі слухом. Тому я спав по три-чотири години на добу, бо переживав, що хлопці, що зі мною, просто не почують, як до нас тихенько підповзуть.
Траплялося, що зі мною поруч були одні тільки літні мужики, які не могли стріляти. То вони заправляли патрони, а я міняв автомати і постійно відкривав вогонь. Інколи за одну ніч я вистрілював тисячу патронів.
Одного дня до нас привезли молодого хлопця з іншої роти. Він простояв у патрулі приблизно півгодини. Пацан був десь у 20 см від мене. Його зняв снайпер. Прямий у голову. Я так і не встиг із ним познайомитися.
По нас часто працювали снайпери. Тож щоби евакуювати пораненого, доводилося чекати на темряву. Проте був величезний ризик, щоби поранений не стік кров’ю, поки чекає.
Протягом 41-го дня я отримав дві контузії. Коли я звернувся до командування з проханням евакуюватися, то мені сказали залишатися на позиції, тому що не вистачало рук. Пару днів я провалявся у погребі і нічого не міг робити. Постійно боліла голова і нудило. Я приймав якісь таблетки і поступово відновився. Вже на третій день після цього я помалу почав щось робити. Певний час я не чув на ліве вухо і в мене постійно боліли ліва рука і нога.
В останні два дні у мене вже почала закипати психіка. Мені здавалося, що росіяни сунуться просто з усіх боків. Я вирішив для себе, що в полон здаватися не буду. На крайняк постійно тримав під рукою гранату.
Всі ці 41 день я постійно намагався чимось зайнятися, щоби зайве не лізло в голову і не акцентуватися на напрузі: будував укріплення, копав, носив воду, їжу, боєкомплект… Ми тут підтримуємо один одного, як можемо. Намагаємося відволікатися якимись розмовами, щоби дах не поїхав. Ми піздєц, як утомилися. Але у нас немає вибору. Ми стоїмо.”

Антон, 8 січня 2023

"Заправка
— Три великих хот-дога. Сосиски молочні. Соуси та булки не потрібні. Лише сосиски.
— ... (співробітниця OKKO здивовано дивиться на мене). Вам зовсім без всього? Лише сосиски?
— Я так і сказав.
— Може вам булки окремо з собою дати?
— Дякую. Не треба. Лише сосиски.
— Це ж не так смачно?!
— Це для собаки. Їм не можна хлібні вироби. Потім будуть боліти вуха. Лише сосиски.
— А візьміть тоді упаковку сосисок. Там 4 штуки. Це дешевше ніж замовляти 3 хот-доги але брати лише сосиски.
— Вони теплі?
— Ні. З холодильника.
— Дякую але мені потрібні теплі.
По дорозі в лікарню зупинилися біля магазину купити води та щось в дорогу погризти. Я з хлопцями пішов. БВ залишився в авто. Він завжди на задньому сидінні за водієм. Поки йому все болить, він дуже тихо себе поводить. Мабуть як всі ми, дволапі.
Повернувшись, БВ зустрів нас лаєм. Я відкрив автівку. Він лає та поводиться якось знервовано. Думаю, може в туалет хоче. Відкриваю двері. Беру його на руки. Скулить. Болить правий бік. Але і лапи посікло. Тому, щоб не розійшлися рани на лапах, він на руцях.
Ставлю на вулиці біля автівки. Стоїть біля мене. Побратим йде до свого місця пасажира покласти пакунок з харчами та водою. БВ знервовано лає на нього. Команда — "Всім стоять!". Зупинились навіть всі хто проходив поруч.
"Що трапилось, братанчик?" — присідаю біля БВ. Прижимається до мене. Глажу. Підіймаюсь. Роблю пару кроків до автівки. Він своїм тілом намагається загородити мені шлях. "Ти чого?" — глажу — "Що сталося? Покажи".
БВ хромаючи обходить автівку позаду. "Шо там?" — йду за ним. Зупиняється біля заднього правого колеса. Заглядає під нього. Присідаю. Бачу ПФМ-ку.
Поки ми ходили в магазин, якась гнида підклала під колесо міну. І тут перший урок для диверсанта: "Якщо треба швидко закласти вибухівку під авто, кладіть її саме під праве заднє колесо". Як думаєте, чому? Пишить у коменти ваші думки.
Побратим з БВ відходять осторонь, розганяють всіх подалі від автівки. Лізу під колесо. Та гнида навіть бруду накидала за для маскування. Але шо він хотів приховати від бандерівськіх вовків?! Довбойоб. Йду з міною до спортивного майданчика, розганяють всіх на своєму шляху. Кидаю. Вибух посеред міста. Ніхто не постраждав.
І тут другий урок: "Співчуття це не те саме що жалість. Жалість принижує одного та засліплює іншого". Аби я жалів БВ в цієї ситуації, то зовсім би не очикував, що навіть поранений він всеодно використовує свої навички, захищає.
І тут урок третій: "Брати та сестри військові, розвивайте свої навички які рятують вам життя. В критичний момент, коли думки охопить страх, сумління або інтуїція оглохне від болю, най ніхто не очикує, що ваше тіло все зробить самостійно, рятуючи вас. Швидка перезарядка магазинів, додавання патронів в магазин всліпу, відкриття рота під час вибуху, солодке коли треба перетерпіти біль, накладання джгута, масаж серця та штучне дихання і т.і. Під час підготовки до бою ми плануємо свої дії з міркувань "поганої погоди". Тобто коли все проти нас ми повинні діяти так, щоб виконати своє завдання. Тому готуйте себе саме з таких міркувань. Залишайтеся живими.
І тут урок третій: "Якщо в вашому авто їздить постійно одна й та сама команда, то зведіть за правило — кожний перевіряє своє колесо, а по місцях сідають всі тільки після того, як кожен сказав — "Чисто".
Заправка
Співробітниця ОККО здивовано: "Сосиски не дуже холодні. Прохолодні. Це ж просто для собаки. Вона з'їсть. Ми тут своїх так підгодовуємо". "Дякую. Це не просто собака. Він давно заслужив повагу та смачне годування. Гроши тут зовсім нічого не варті. Три великих теплих молочних сосиски без нічого, будьласка" — підтвердив я своє замовлення.
P.S. Після крайнього завдання нас трохи пошматувало. Знищено багато речей. Відновлюємося. Якщо є бажання та можливість допомогти, в першому та другому коментарі данні картки та paypal. Щиро дякую."
Данило, Донецька область

"Були випадки, лежить корова, яка ще вчора ходила, а в неї відрізана або нога, або частина тулуба. Просто вбивали корів, відрізали частини, те, що їм краще смакує. І так залишали".
Колишня ферма схожа на коров'ячий морг. Всюди туші мертвої худоби. Вбиті обстрілами або застрелені росіянами на вечерю, померлі від голоду. В моєї покійної бабусі була Зорька, така біла корова, з великими очима, добра, ніколи не билася і завжди була чиста, аж блистіла. В обід ми прибігали з кружками, нам доїли свіжого молока і я й досі пам'ятаю цей теплий трохи солодкуватий запах...
Скажіть мені, як можна вбити корову?
Наші на фронті носяться з песиками, котиками, мостять їм ліжечка, а ці відрізали ногу корові і зжерли. Як можна взагалі жерти коли зовсім поруч від голоду помирає худоба? На невеличких ялинках немає голок, їх корови поїли навесні, рятуючись від голодної смерті.
Це історія про знищення великого фермерського господарства в Шестаковому на Харківщині. До приходу росіян там доїли по 40 тонн молока на день, вирощували пшеницю, соняшник, виготовляли цукор. З трьох тисяч корів вбито 2 тисячі, зерно, соняшник, цукор вивезли вагонами, техніку знищили або покрали, поля всіяні вибухівками.
"Коли бомбили ферму 28 лютого я трохи не доїхав метрів 200, сховався в ярку і ці 30 хвилин мені здалися двома чи трьома годинами. І авіабомбами били, і артилерією. Було таке, що прилітало по 200 снарядів. Загинув у нас хлопчик один, Саша - 21 рік, зварювальником працював, просто посеред ферми осколок навиліт".
"Оце бачите розбитий корівник, тварин позакидало аж на верхні конструкції".
"Спочатку зайшли "Л/ДНР", вони якось нас не чіпали, а потім через два-три тижні зайшла російська армія, це було просто... Треба їм трактор, корову зарізати, м'ясо. Ми бросили й корів, я не зміг тут залишатися. Я сказав, що пішов за ключами, сам завів машину і просто поїхав звідти."
"Було таке, що на територію не пускали й п'ять днів. Просто не пускали! А як же корови? Їх же ніхто не годує! Було багато корів з телятами й телята їх самі смоктали".
"Місцеві, ті що позалишалися, розказували - танк їхав, такий був "класний" механік, не вписався в ворота, він стіну просто зламав. Чи не в кожному нашому приміщенні стояла їхня техніка, танки, БТРи, все, що може бути, від краю до краю стояли танки, і не тільки в цьому приміщенні, у всіх приміщеннях і вони прям з сараїв в сторону Харкова стріляли".
"Все знищено відсотків на 80-90. В цьому приміщенні було все найінноваційніше, що є у тваринництві. Тут було освітлення, вентиляція, "штучний інтелект". В залежності від температури надворі, вологості, вентилятори включалися в залежності з якої сторони вітер дує, штори опускалися, підійматися. Світло - я сам цього не розумів, воно то червоним світиться, то помаранчеве, то денне освітлення. Все було для корів - підвищуються надої, корові так комфортно, зоотехніки говорили, що при цьому світлі вона краще їсть, а значить дасть більше молока. За одну хвилину рай перетворився на пекло. Через обстріли вхід заблокувало і корови просто померли з голоду".
"В травні після деокупації ми корів вивозили. Тому що фронт був он там за ярком, травень і все літо сюди прилітало. А коли у вересні звільнили майже всю Харківську область, ми почали тут все реанімувати".
"Зараз на фермі корови, вони ввечері мукають і в лісах ті, які блукали пів року, потихеньку повертаються". "Протягом окупації й всіх військових дій в нашому селі наші ветеринари не могли доглядати тварин, не проводились вакцинації планові. У зв'язку з цим хворіють корови. І ще одна причина - всі тварини були під обстрілами, і в кожній тварині можуть бути осколки від снарядів, це також може бути причина гибелі вже через деякий час".
"Вони дивувались як це так у корів пластикові вікна стоять, бойлери стоять, у нас там була роділка, на жаль її немає, розбили, пів бокса осталось, там були бойлер, поїлочки для телят, лампи для телят були, все сучасне, все модне, все зроблене для людей, для скотини, і вони навіть шланги покрали для доїльних апаратів."
"Коли я прийшов сюди працювати у 2009, було лише два сараї. Не було ні доріг, нічого! Все будували на моїх очах. Оце наша гордість минулорічна, ми провели фестиваль, на якому була незчисленна кількість людей, ми коли квадрокоптер підняли і підрахували - одночасно в нас довкола фестивалю стояло близько 5 тисяч легкових автомобілів. Була така гордість за це все! Ми зробили найбільший в Україні солом'яний лабіринт, це зафіксувала Книга рекордів України. А зараз дивіться, що залишилось від нелюдів, в яких, мабуть, цього всього немає і вони просто заздрять. Я думаю ми зробимо ще краще, на заздрість їм усім, і зробимо набагато краще ніж було!"

Тетяна, 5 листопада 2022

“Жінка в рожевій куртці намагається випхати на пандус підземного переходу дитячий візок. Ранок. Година-пік. Колеса завертаються, візок не їде, жінка мало не плаче. Щойно прийшов трамвай, перехід вирує. Жінка з візком миттєво стають перешкодою на шляху усіх, хто у перерві, поки ще є світло, але ще немає тривоги, намагається потрапити на роботу.
-- Я допоможу, - не питаю, а кажу.
-- Він не їде, - вона здмухує з розпашілого обличчя пасмо. Колеса справді десь на міліметр не потрапляють у рейки пандусу.
-- Але я тут піднімалася на тому тижні, - розгублено каже.
Ми вирішуємо нести. Впрягаємося, як дві мурашки. І застрягаємо на третій сходинці. Тепер ми небезпечно балансуємо утрьох - візок, жінка і я - на сходах переходу. Нас бурхливо обтікає натовп. Мені спиною стікає піт. Їй біжать щоками сльози. Він з'являється нізвідки.
-- Тримай, - каже. І кидає мені до ніг важкий армійський рюкзак.
Я стою і дивлюся, як він бере візок обома руками і легко біжить ним сходами вгору. Хлопчина у військовій формі. Жінка в рожевий куртці біжить за ним, вгору. А він уже мчить назад, вниз, до мене, за рюкзаком. Ми піднімаємось.
-- Хочете кави, - раптом питає жінка. Й дістає з сумки на візку термокружку.
-- Ні, дякую, на маршрутку вже запізнююся. Додому їду, - щасливо усміхається й закидає на спину рюкзак. - Відпустку дали.
Він іде. А ми втрьох - жінка, візок і я - і досі стоїмо у всіх на дорозі. Нас так само обтікає з усіх боків ранковий натовп. І раптом я розумію, що не знаю, як його звати.
-- Як Вас звати? - кричу. Він обертається, кричить у відповідь: - Рома!
Махає рукою на прощання й біжить у натовп. І тут жінка зривається з місця за ним услід: - З кружкою, з кружкою візьміть каву. Але він вже розчиняється в натовпі.
Вона, захекана, повертається, ні з чим. І каже:
-- Не повіриш, але його теж звуть Рома. І киває у бік сина, який весь цей час преспокійно спить і візочку.
Удачі тобі, Ромо! Роману великому і Ромчику маленькому.”

Аліна, 2 листопада 2022

"Історія одного фото.
Цього хлопця в рефрижераторі в Бучі поряд з тілами побачили, мабуть, навіть у найвіддаленіших від України куточках світу.
Його звати Ігор, йому 24 роки і, виявилось, що ми колись багато років жили на сусідніх вулицях. Він один з тих добровольців, що поїхали після деокупації Бучі збирати тіла вбитих росіянами містян. Два тижні він збирав і перевозив приблизно по 20 тіл щоденно. В той день, коли було зроблено це відоме фото, він з іншими волонтерами перевантажив близько 60 тіл, в респіраторі, в костюмі, серед страшного запаху. Тут, каже, просто дихав свіжим повітрям після важкої роботи.
На початку повномасштабної він спершу патрулював з товаришами, потім, вже під час окупації розвозив ліки і їжу через блокпости росіянців. Ховав місцевих, кораючи їм ями під дулами російських автоматів. Не фігурально - в прямому сенсі слова.
Зараз він займається ексгумаціями - відкопує вбитих і закатованих росіянами по Бучанському та Бородянському районах. Безкоштовно. А потім відвозить їх до моргу. За свої гроші. Бо йому не все одно.
Ігор каже, що дуже не любить, коли його героїзують. Але я не можу з ним погодитись. Бо те, що він розвозив їжу в окупації, ризикуючи бути розстріляним чи потрапити під арт-обстріл, і те, як він допомагав і допомагає мертвим, заслуговує на найглибшу подяку від живих.
А ще Ігор каже, що готовий їхати на передову-у звільнений Сєвєр чи Марік і допомагати там загиблим бути знайденими, опізнаними і гідно похованими.
Ми зробили про цього чудового хлопця мінідок. Завтра - в Єдиному Марафоні. І не кажіть, що не попереджала"

Євгенія, Буча, 13 вересня 2022

"Сьогодні ми були на ексгумації тіл в Ізюмі. 445 поховань між окопами орків і старим цвинтарем, городяни що не пережили напад на місто і відсутність тепла, їжі, медикаментів. Цілі родини знищені однією авіабомбою. Перше ж тіло викопане на наших очах з мотузкою на шиї, багатотслідів тортур на тілах. 17 українських солдат,тіла у татуюваннях. Страшний сморід. Ніколи я не бачив стільки криміналістів одночасно. І це лише квіточки.
Велика Комишуваха - рештки людей, що пролежали просто неба протягом цілого літа, погризені бродячими псами, здичавілі корови та свині що підриваються на мінах в лісах та полях...це певно найважча моя поїздка до зони бойових дій..."

Артем, Ізюм, 16 вересня 2022

"Історія одного фото.
Цього хлопця в рефрижераторі в Бучі поряд з тілами побачили, мабуть, навіть у найвіддаленіших від України куточках світу.
Його звати Ігор, йому 24 роки і, виявилось, що ми колись багато років жили на сусідніх вулицях. Він один з тих добровольців, що поїхали після деокупації Бучі збирати тіла вбитих росіянами містян. Два тижні він збирав і перевозив приблизно по 20 тіл щоденно. В той день, коли було зроблено це відоме фото, він з іншими волонтерами перевантажив близько 60 тіл, в респіраторі, в костюмі, серед страшного запаху. Тут, каже, просто дихав свіжим повітрям після важкої роботи.
На початку повномасштабної він спершу патрулював з товаришами, потім, вже під час окупації розвозив ліки і їжу через блокпости росіянців. Ховав місцевих, кораючи їм ями під дулами російських автоматів. Не фігурально - в прямому сенсі слова.
Зараз він займається ексгумаціями - відкопує вбитих і закатованих росіянами по Бучанському та Бородянському районах. Безкоштовно. А потім відвозить їх до моргу. За свої гроші. Бо йому не все одно.
Ігор каже, що дуже не любить, коли його героїзують. Але я не можу з ним погодитись. Бо те, що він розвозив їжу в окупації, ризикуючи бути розстріляним чи потрапити під арт-обстріл, і те, як він допомагав і допомагає мертвим, заслуговує на найглибшу подяку від живих.
А ще Ігор каже, що готовий їхати на передову-у звільнений Сєвєр чи Марік і допомагати там загиблим бути знайденими, опізнаними і гідно похованими.
Ми зробили про цього чудового хлопця мінідок. Завтра - в Єдиному Марафоні. І не кажіть, що не попереджала 🙂"
Evgeniya --

"Ранкова #зарісовка. #20.
Можливо занадто емоційна і пафосна вийде. Але, крім адреналіну і куражу самого нашого наступу, є важливий момент та враження і від зустрічей з місцевим населенням - котрі по кілька місяців були хто просто без звязку, хто без світла/газу/води. І з сотнями їх історій, частину з котрих навіть уявляти не хочеться. Кілька епізодів, з позитиву, і за котрі ФБ не забанить.
Епізод 1:
Колупаюсь в течику, вишукую спальник і якісь консерви на вечерю - плануємо ночувати. Звідкись поряд істошний крик, від котрого чуть не дістаю інфаркт і луплюсь головою об кришу:

• Галяяяяя!!!.. Галя! То наші! Наші прийшли! І у них інтернєт єсть! Із космосааа! Звоніть можна! По Вайберу! Як раньшеее!!.. Біжи сюдиии, дурааа.. Не брешуууу!
  На крик з-за парканів починають висовуватись голови (от як в мультфільмах, чесне слово), і підтягуватись пів села. З обнімашками, сльозами, соплями, кавунами і динями.
• А шо, от так просто можна пазваніть? А ви от луччє паспорт у всіх спрашуйтє. І запісуйтє. А то вдруг ми маскалі чи лугандони.
  Ну, якщо корисні поради дають одразу - то точно вже наші... ))
  Епізод 2:
  Курю зранку, підтупцем прибігає жіночка з відром та здоровою сумкою обох руках. Захекано:
• Добрий день! Хлопчики! А я вам борщику зварила і пиріжків з капустою. Беріть, поснідайте!
  Придивляюсь, і розумію, що вона абсолютно серйозно і не жартує - відро повне справжнього борщу. Здорова тітонька, отак з повними відрами бігати.
• Та дякуємо, не потрібно, все маємо. Навіть з вами можемо поділитись.
• Та беріть, то ж свіже домашнє, в пять утра встала, щоб тепле вам сутра було.
  Розумію, що відмазись не вийде. Та і не хочеться - свіжий гарячий борщ все ж, то вам не тушонка. Роблю останню спробу зберегти пристойність:
• Та і принесли вже нам. І хліб, і кавунів, і...
• От же каза драна!! А казала, що в магазін несе! От же я ій зараз! Ну, вже як в Люськи хліб взяли, то і борщик мій беріть, ну як же так... От же каза драна, апєрєділа..
  Беру відро, відро!! борщу, обнімакаємось з жіночкою, дякую. Несу цінний хабар пацанам. Борщ - афігенський. Як дома. З свіжим, теплим ще хлібом і булочками з капустою. Всі щасливі.
  Епізод 3:
  Читаю новини. Помічаю, що до мене наближається жменя підлітків, дуже гопніковатого вигляду. Сутулі плечі, походка вразвалочку, бриті, в штанах абібасах - класичні такі. Спостерігаю. Підходять - один, самий високий:
• Добрий день!
• Добрий.
• А мені вже два місяці, як 18 год було!
  Офігеваю, але ок, і не такі прелюдії чув:
• Ну, вітаю..
• Так я і паспорт магу паказать!
• А навіщо? Я ж не паспортний стіл, і не ЦНАП. Ти якусь печатку хочеш, чи що?
• Я в армію хочу! Мне уже 18 год єсть! Я два місяці ждал. Придумав, як до вас добратся вже. А тут от і ви самі прийшли. Кому докумєнти здавать?
  Охрініваю. Звертаю увагу нарешті на те, що "група підтримки" тримає руках: рюкзак, спальник, якісь кульки. Доходить, що він на повному серйозі прийшов записуватись от прям тут в ЗСУ. А банда - на повному серйозі прийшла його проводжати. Розгублююсь трохи.. Корєша інакше розцінюють паузу:
• Беріть. Олєг крутий! У нього отчим в тюрмі дажє сідєл. І Наташку ці підари забрали, вони з Алєгом паженіцца мали, і до сіх пор не знаємо де вона.. Беріть, не апазоріт. І Таврію мою віджали, гандони!
  Охрініваю повторно..
  Епізод 4:
  Вечір, стаємо, розгортаємо звязок. Майже одразу вхідний виклик на вайбер, котрим я практично не користуюсь. Дивлюсь на відверто симпатичну аватарку - білявка з гарною посмішкою. Ну ок, симпатичні білявки це ж дуже добре?) Беру трубку. Звідти несподівано злим жіночим голосом:
• Це хто???!!! Шо нада?
  Дивуюсь, звісно, але і не таке чули:
• Ну, жіночко, це ж ви мені дзвоните. І ви ж мене питаєтесь куда ж ви дзвоните?)
• Яка я вам жіночка??!!! (а на аватарці справді дівчинка 20-25 років). То ви мені дзвоните!!
• Єммм.... (аж в ступор вігнала)
• В мене три пропущених від вас! Вчора! Що хотіли??
  Панічно згадую, де і кому я міг дзвонити вчора. Ще і по вайберу. Блискає спогад в голові:
• Слухайте, а ви часом не Аліна?
• Аліна...
• О! Тоді згадав. Батько ваш вчора підходив, просив подзвонити, але ви не брали тру...
• СКАТІНА!!! Тварь!! Мудак!! Шо?? Дєнег апять за інформацію?? Шоб ти здох, зек херов!! І своїм скажи..
  Охрініваю:
• СТОП! Аліна, стопе!! Ану заспокойся! Я - офіцер. Десантно-штурмових. Військ. Збройних. Сил. України!
  ... Тиша... Майже пошепки:
• Що, правда?...
• Угу. Він вчора піходив, попросив подзвонити, казав в тебе вчора день народження, привіта..
• Іііііііуууууу.... Моментально з трубки сльози, плач і істерика. Повірила..
  Кілька хвилин пробую заспокоїти. Вдається.
• А де він?..
  Згадую, що вчора ночував в Бугаївці.
• Бугаївка? А де це?... Це ж там, де тьотя Лена живе???!!! Да??..
• Ємм...
• ЮРААА!!! Вдівайся!!! Поїхали!! Папа!! ЗСУ папу нашлі! Їдемо до тьоті Лєни! Він там! Там вже звільнили! ЗСУ дзвонили про папу!
• Тільки їдте через...
  Куда там. Про мене і про телефон вже і забули... Ох же ж і нескучно, певно, цьому Юрі жити з такою енергійною і шебушною Аліною))
  Такі от пару епізодів... Навіть мене, сухаря флегматичного, пробиває інколи.

На фото - черговий "мобільний переговорний пункт з інтєрнєтом із космоса""

Олександр, Харківська область
12 вересня 2022

"Ранкова #зарісовка. #20.
Можливо занадто емоційна і пафосна вийде. Але, крім адреналіну і куражу самого нашого наступу, є важливий момент та враження і від зустрічей з місцевим населенням - котрі по кілька місяців були хто просто без звязку, хто без світла/газу/води. І з сотнями їх історій, частину з котрих навіть уявляти не хочеться. Кілька епізодів, з позитиву, і за котрі ФБ не забанить.
Епізод 1:
Колупаюсь в течику, вишукую спальник і якісь консерви на вечерю - плануємо ночувати. Звідкись поряд істошний крик, від котрого чуть не дістаю інфаркт і луплюсь головою об кришу:
– Галяяяяя!!!.. Галя! То наші! Наші прийшли! І у них інтернєт єсть! Із космосааа! Звоніть можна! По Вайберу! Як раньшеее!!.. Біжи сюдиии, дурааа.. Не брешуууу!
На крик з-за парканів починають висовуватись голови (от як в мультфільмах, чесне слово), і підтягуватись пів села. З обнімашками, сльозами, соплями, кавунами і динями.
– А шо, от так просто можна пазваніть? А ви от луччє паспорт у всіх спрашуйтє. І запісуйтє. А то вдруг ми маскалі чи лугандони.
Ну, якщо корисні поради дають одразу - то точно вже наші... ))
Епізод 2:
Курю зранку, підтупцем прибігає жіночка з відром та здоровою сумкою обох руках. Захекано:
– Добрий день! Хлопчики! А я вам борщику зварила і пиріжків з капустою. Беріть, поснідайте!
Придивляюсь, і розумію, що вона абсолютно серйозно і не жартує - відро повне справжнього борщу. Здорова тітонька, отак з повними відрами бігати.
– Та дякуємо, не потрібно, все маємо. Навіть з вами можемо поділитись.
– Та беріть, то ж свіже домашнє, в пять утра встала, щоб тепле вам сутра було.
Розумію, що відмазись не вийде. Та і не хочеться - свіжий гарячий борщ все ж, то вам не тушонка. Роблю останню спробу зберегти пристойність:
– Та і принесли вже нам. І хліб, і кавунів, і...
– От же каза драна!! А казала, що в магазін несе! От же я ій зараз! Ну, вже як в Люськи хліб взяли, то і борщик мій беріть, ну як же так... От же каза драна, апєрєділа..
Беру відро, відро!! борщу, обнімакаємось з жіночкою, дякую. Несу цінний хабар пацанам. Борщ - афігенський. Як дома. З свіжим, теплим ще хлібом і булочками з капустою. Всі щасливі.
Епізод 3:
Читаю новини. Помічаю, що до мене наближається жменя підлітків, дуже гопніковатого вигляду. Сутулі плечі, походка вразвалочку, бриті, в штанах абібасах - класичні такі. Спостерігаю. Підходять - один, самий високий:
– Добрий день!
– Добрий.
– А мені вже два місяці, як 18 год було!
Офігеваю, але ок, і не такі прелюдії чув:
– Ну, вітаю..
– Так я і паспорт магу паказать!
– А навіщо? Я ж не паспортний стіл, і не ЦНАП. Ти якусь печатку хочеш, чи що?
– Я в армію хочу! Мне уже 18 год єсть! Я два місяці ждал. Придумав, як до вас добратся вже. А тут от і ви самі прийшли. Кому докумєнти здавать?
Охрініваю. Звертаю увагу нарешті на те, що "група підтримки" тримає руках: рюкзак, спальник, якісь кульки. Доходить, що він на повному серйозі прийшов записуватись от прям тут в ЗСУ. А банда - на повному серйозі прийшла його проводжати. Розгублююсь трохи.. Корєша інакше розцінюють паузу:
– Беріть. Олєг крутий! У нього отчим в тюрмі дажє сідєл. І Наташку ці підари забрали, вони з Алєгом паженіцца мали, і до сіх пор не знаємо де вона.. Беріть, не апазоріт. І Таврію мою віджали, гандони!
Охрініваю повторно..
Епізод 4:
Вечір, стаємо, розгортаємо звязок. Майже одразу вхідний виклик на вайбер, котрим я практично не користуюсь. Дивлюсь на відверто симпатичну аватарку - білявка з гарною посмішкою. Ну ок, симпатичні білявки це ж дуже добре?) Беру трубку. Звідти несподівано злим жіночим голосом:
– Це хто???!!! Шо нада?
Дивуюсь, звісно, але і не таке чули:
– Ну, жіночко, це ж ви мені дзвоните. І ви ж мене питаєтесь куда ж ви дзвоните?)
– Яка я вам жіночка??!!! (а на аватарці справді дівчинка 20-25 років). То ви мені дзвоните!!
– Єммм.... (аж в ступор вігнала)
– В мене три пропущених від вас! Вчора! Що хотіли??
Панічно згадую, де і кому я міг дзвонити вчора. Ще і по вайберу. Блискає спогад в голові:
– Слухайте, а ви часом не Аліна?
– Аліна...
– О! Тоді згадав. Батько ваш вчора підходив, просив подзвонити, але ви не брали тру...
– СКАТІНА!!! Тварь!! Мудак!! Шо?? Дєнег апять за інформацію?? Шоб ти здох, зек херов!! І своїм скажи..
Охрініваю:
– СТОП! Аліна, стопе!! Ану заспокойся! Я - офіцер. Десантно-штурмових. Військ. Збройних. Сил. України!
... Тиша... Майже пошепки:
– Що, правда?...
– Угу. Він вчора піходив, попросив подзвонити, казав в тебе вчора день народження, привіта..
– Іііііііуууууу.... Моментально з трубки сльози, плач і істерика. Повірила..
Кілька хвилин пробую заспокоїти. Вдається.
– А де він?..
Згадую, що вчора ночував в Бугаївці.
– Бугаївка? А де це?... Це ж там, де тьотя Лена живе???!!! Да??..
– Ємм...
– ЮРААА!!! Вдівайся!!! Поїхали!! Папа!! ЗСУ папу нашлі! Їдемо до тьоті Лєни! Він там! Там вже звільнили! ЗСУ дзвонили про папу!
– Тільки їдте через...
Куда там. Про мене і про телефон вже і забули... Ох же ж і нескучно, певно, цьому Юрі жити з такою енергійною і шебушною Аліною))
Такі от пару епізодів... Навіть мене, сухаря флегматичного, пробиває інколи.
На фото - черговий "мобільний переговорний пункт з інтєрнєтом із космоса"
Olexander --

"На фото моя подруга Галя.
Героиня газетных рассказов в 90-х.
Мариуполь гордился ею. Ещё бы, в конце 90-х молоденький врач из Мариуполя выиграла очень сложный конкурс среди медработников бывшего СССР (всего два победителя из сотен участников!) и уехала повышать квалификацию в Испанию. Галя много училась и много работала, и стала неплохим врачом в Испании.
Она рассказывала мне о своей работе так, что было понятно - спасение жизни для неё не просто работа. Галя - суперпозитивный и очень-очень одаренный человек: языки, музыка, спорт, - как только успевала все при постоянной учебе и круглосуточных дежурствах?
Она позвонила мне 19 февраля:

• Привет, я в Киеве! Давай встретимся!
  В тот день у меня не получалось, но я знала, что Галя едет к своим стареньким родителям в Мариуполь. Она очень за них беспокоится. Помогает, лечит в Украине и в Испании, но у папы - онкология и родители вернулись в Мариуполь: мол, дома и стены лечат.
• Когда ты возвращаешься из Мариуполя в Испанию? Давай уже встретимся на обратном пути, - сказала я.
  Никогда себе этого не прощу!
  Галя уехала в Мариуполь, а потом случилась война...
  Вчера я чудом дозвонилась маме Гали. Она рассказала, что все эти дни дочь была с ними под бомбежками в темном холодном подвале многоэтажки - с лежачим, умирающим отцом и старенькой мамой.
  Сначала разбомбили их квартиру, они перенесли отца в соседскую, потом и туда прилетело, пришлось срочно нести его в подвал. Без тепла, еды, воды, света, медикаментов много дней они провели в подвале. На днях сосед на машине рискнул вывезти из города своих родителей и Галя упросила маму ехать с ними.
  А сама осталась с умирающим отцом в темном, сыром подвале под бомбежками."

Татьяна, Киев

"Гараж на Яблунці в Бучі. Сліди від танку русні та контейнер з написом "совєтскіє жєлєзниє дорогі"... І гараж в якому ховалися цивільні жінки і чоловіки. солдати русні закрили гараж вкинули через вентиляційний отвір гранату... Рештки обгорілих тіл... Це все що лишилося від людей, які просто сховалися від русні. Сьогодні знову тут працює поліція, бо знайшли ще кістки, які ймовірно належать людині. Вічна пам'ять загиблим."

Тарас, Буча, 3 вересня 2022

"- Дивись зараз на мене, на мене дивись, на нього не дивись. Ти його знав?
-- Так... - Як його звали, прізвище, скільки йому років було?
-- Олександр... 48 років... це мій тесть...

За 15 хвилин до цього.
Білий день, місто, тиша, наша стара располага в якій вже давно ніхто не жив, але яка продовжувала бути відправною точкою для виїзду і точкою повернення. Ми сиділи втрьох, кожен на окремій лавці після чергової поїздки. Хотілося взагалі впасти на цій лавочці, в тіні дерева і заснути, та нікуди більше не їхати.
-- О, почалося... раз... два... Два прильота, схоже що смерч розкрився, зараз побачимо куди пакет впаде.
-- Куди впаде... На завод. Вже від нього там нічого не залишилося, а вони все одно туди лупашать.
-- Ви чого сидите? Поїхали туди, там комусь може знадобитися медична допомога.
-- Як добре, Дімон, що з нами бойовий медик роти. Так би ми просто сиділи без діла, а так при роботі... поїхали.

Виїзд із спального району на проспект який вів до заводу, нагадував епізод із фільму "Я легенда" - жодної живої душі, взагалі нікого, ні людей, ні машин. Доїхавши до перехрестя, з якого вело декілька доріг в промзону ми зупинилися.
-- Щось я не бачу щоб десь щось горіло. Куди нам їхати, в яку сторону?
-- Ще два прильоти... Зараз касети розкриються і побачимо куди. Два потужніх вибухи розірвали тишу, а за ними покотилися менші вибухи.
-- Оно дві лігковушки вискочили! Значить нам туди треба.
-- Цікава ситуація, ми премся туди звідки всі тікають.

Ми під'їхали до прохідної заводу та попрямували в сторону людей які там були. Два охоронці і жменя роботяг стояли біля турнікетів і дивилися через скло в сторону чорного диму.
-- Вітаю. Є постраждалі? Вам потрібна медична допомога? З нами медик.
-- Так, потрібна.
-- Там людина лежить. Може ще живий, а може ні. Але я туди не піду.
-- Зате я піду. Хто може показати де він лежить?!
-- Я покажу...
-- Пішли.

-- Він все. 200-ті, холодний вже. Стік кров'ю. Уламок прилетів в сонну артерію, вони його почали волочити і кинули.
-- Тоді викликаю поліцію, дочекаємся їх і назад.
-- А інший 300-ий?
-- Там уламок застряг в шкірі в бочині. Легкий. В лікарні витягнуть і сьогодні відпустять.
-- Ось і екіпаж. Збираєтеся.

На прохідний все так же стояли люди. Коли ми ще йшли на евакуацію, охоронець вийшов із дверей і крикнув мені в спину чи є у мене документи що я військовий. Я не зупиняючись крикнув що покажу, коли повернусь. Тепер я підійшов до нього:
-- Документи мої ще потрібні?
-- Та ні які документи... вже нічого не потрібно... як він загинув?
-- Уламок в сонну артерію прилетів і він просто стік кров'ю. Інші поранення не суттєві, там лік був на хвилини.

Охоронець балакав далі з медиком, а я дивився на роботяг які продовжували через скло виглядати в сторону диму.
-- Він у вашій бригаді був?
-- Так.
-- А чому ж ви його кинули?
-- Страшно... я ж не військовий.
-- Я теж не відразу став військовим. Я був цивільним.
-- Я не знав що робити...
-- Треба було пальцями затиснути артерію і чекати на медиків.
-- Звідки я міг про це знати?! Я не медик!
-- А ти ним стань. Пройди курси такмеду, подивись ютуб. Восьмий рік війна іде, а ти не знаєш що робити. Ви покинули свого товариша стікати кров'ю, а могли врятувати. Наступного разу тебе можуть кинути, переступлять і підуть. Наступним можеш бути ти."

Василь, Харківська область, 1 вересня 2022

"Як воно в Харкові" (день 108-й п.з.т.)
Друзі, які раніше поїхали, поступово повертаються до Харкова – забрати зимові речі та поїхати знову. Ілюзій уже ні в кого нема. Люди в місті – наче лісні птахи та звірі напередодні зими: хтось летить в теплі краї, хтось упадає в анабіоз, хтось робить запаси і готується пересидіти холоди в норі, а хтось буде зустрічати зиму такою, як вона може бути на відкритій місцині.
Поки допомагав другові з перевезенням речей, зустрів у ліфті його будинку жіночку. "Ну вы понимаете, что происходит?" – несподівано говорить вона мені – "понимаете, за что это всё?". "Это оттого" – продовжує вона, не чекаючи моєї відповіді – "что люди перестали верить в Бога. И ведут себя... Ох! Ну где ж это видано, чтобы мужчина женился на мужчине? Вот есть ты, а есть я, и сразу понятно, какая между нами разница, а отэто всё что, а отэто всё куда???" "Так" – погоджуюся – "різниця між нами таки величенька".
Тим часом мама натрапила на світлини з Саржиного яру, куди нещодавно прилетіло. Довго розглядала фотографію жінки, яка лежить в калюжі крові. "Чому кров така яскраво-червона?" – питала вона мене – "хіба так буває?" "Звісно буває" – відповідав я – "якщо артеріальна кровотеча; артеріальна кров саме така, яскрава: оксігемоглобін…"
Євген --, Харків

"Як воно в Харкові" (день 108-й п.з.т.) Друзі, які раніше поїхали, поступово повертаються до Харкова – забрати зимові речі та поїхати знову. Ілюзій уже ні в кого нема. Люди в місті – наче лісні птахи та звірі напередодні зими: хтось летить в теплі краї, хтось упадає в анабіоз, хтось робить запаси і готується пересидіти холоди в норі, а хтось буде зустрічати зиму такою, як вона може бути на відкритій місцині.
Поки допомагав другові з перевезенням речей, зустрів у ліфті його будинку жіночку. "Ну вы понимаете, что происходит?" – несподівано говорить вона мені – "понимаете, за что это всё?". "Это оттого" – продовжує вона, не чекаючи моєї відповіді – "что люди перестали верить в Бога. И ведут себя... Ох! Ну где ж это видано, чтобы мужчина женился на мужчине? Вот есть ты, а есть я, и сразу понятно, какая между нами разница, а отэто всё что, а отэто всё куда???" "Так" – погоджуюся – "різниця між нами таки величенька".
Тим часом мама натрапила на світлини з Саржиного яру, куди нещодавно прилетіло. Довго розглядала фотографію жінки, яка лежить в калюжі крові. "Чому кров така яскраво-червона?" – питала вона мене – "хіба так буває?" "Звісно буває" – відповідав я – "якщо артеріальна кровотеча; артеріальна кров саме така, яскрава: оксігемоглобін…"

Євген, Харків

• Джаз, а ну глянь в бінокль, це хтось іде до нас по полю чи це в мене глюки?
• Нє..., тебе не глючить... Пісец, це хтось іде... Хтось в нашій формі...
• Та ну на... І що він тут робить?
• Ну скоріше всього, що прислали заміну того аватара, в мінометку, якого ти відправив на задувку. Все логічно. Тільки я не розумію що він робить серед поля. Він не падає... він постійно до чогось нахиляється... "
• Мусоліні 1, Мусоліні 2 на зв'язок"
  "- На зв'язку"
  "- Мінемотка чекає когось?"
  "- Так. Одиничка. Крим"
  "- Плюс. Кінець зв'язку"

Картина була живописною. Посеред згорівшого пшеничного поля, де шматками ще були розкидані не спалені плями рослинності, не вздовж лісосмуги, як зазвичай ходять, а прямо через поле йшов боєць в напрямку передових позицій. А в цей час відбувався артилерійський обстріл позицій які були в метрах 500 за його спиною.

Відстань була безпечною, але ж це рукожопі касапи, вони можуть і промахнутися. Або просто перенести вогонь на середину поля. От по цьому полю йшов боєць з позивним Крим.

Щоб зрозуміти всю ситуацію, треба сказати що свого часу Крим був в нашій роті, але потім його перекинули в мінометку, разом з його товаришем, Єнотом. І вони пара. Так, вони пара. Інколи таке буває між чоловіками. Ще коли я тільки приймав поповнення, ці двоє відразу заявили хто вони. Не всі в підрозділі могли це сприйняти, я задовбався слухати розмови про це, тому коли рота отримала новий статус і її комплектували заново, цих хлопців перевели в мінометний підрозділ. Треба сказати що як солдати вони були дисципліновані і службу несли без зауважень, не тупили і не косячили (на відміну від деяких гетеросексуальних своїх колег).

І от цей Крим, високий і тендітний, йшов серед поля, в білий день, під обстрілом, абсолютно не звертаючи уваги на снаряди які пролітали над його головою. Але не зрозуміло було, чому він весь час припадав до землі, навіть тоді коли снаряди не рвалися.

• Це просто писец...
• Що таке Джаз?
• Не може бути...
• Та ти задовбав! Що там?
• Він квіти збирає...
• Що?!
• Він збирає квіти серед поля, під обстрілом, ще й веде з собою двох собак. Здається ми погарячкували коли віддали їх в мінометку. Може якось заберемо їх назад?
• Думаю треба.
• Це писець... Він нагадує Червону Шапочку яка йде по полю, збирає квіти і співає. Їх точно треба якось забрати до нас. Справжні бойові єдинороги."

Василь, Харківська обл., 28 серпня 2022