"Война. Вырваться из оккупации. Общественное мнение.

В Волновахе ждут тепла, чтобы покинуть город. Куда они поедут зависит от решения фильтрационного центра в Докучаевске. Сейчас там очень много людей в очереди ждут свой долгожданный документ который разрешит выезд. Куда? Да все равно куда. Лишь бы не оставаться в ДНР.

Говорят там нужно сдавать отпечатки пальцев и проходить разного рода проверки.

Люди понимают что все плохо, но до последнего сопротивляются. Психика тех кто реально верил в российское будущее, в освобождение, уже не выдает радостное ура. От чего их освободили сформулировать сложно. Те кто бродят по городу, снимая повреждённые частные дома понимают масштабы происходящего. В целые дома селятся оккупанты и жители. В частных домах теперь не безопасно и не уютно.

В городе раздают помощь кадыровци. На видео они уверяют что Волновахских детей учили создавать бомбы, держа в руках книгу по минной опасности. Ситуация напоминает октябрьскую революцию. Те кто были никем силой захватили власть и изгнав конкурентов из города стали всем. Понятие частной собственности теперь в Волновахи нет.

Есть те кто не хочет признавать что русские их жёстко обманули. Ненавидеть Украину их научили на телеканале Россия 24. В город вернулись поклонники русского мира которые до сегодня жили по ту сторону области. Теперь они не боясь ответственности составляют списки. На дверях у многих появились надписи - тут живут нацисты или бендеровци. Конечно многим угрожают.

Большая ошибка пропаганды в Волновахе это то что они забыли про людей которые тут родились и жили. Они видели ремонт пятой школы, мост, освещение, строительство стадиона, ремонт больниц и парк в центре города и конечно колоссальное количество магазинчиков и новых ресторанчиков. Все это мы помним очень хорошо. От всего этого нас освободили.

Я помню, как в Киеве в 2020 году я осторожно говорил о войне на Донбассе, которую сам пережил. Я знал что многие не могли поверить что россия агрессор и война эта банально за територии. Сомнений кто есть кто уже не осталось. Теперь все проще."

Павел, Донецкая область

"Оптимісти не складають тривожних валіз. Вони вірять, що для безумства мають бути реальні підстави. Я збираю речі дуже повільно як для людини, за вікнами якої летять снаряди. Я зависаю над іграшками і книжками, читаю старі листи. Листи, яким вісімдесят років. Це весь мій спадок від бабусі Тані. Листи її коханого Андрія з Другої світової. Він писав про війну, яка пожирає молодість і красу. Про звуки потягів, що мчать у невідомість. Тепло обіймів та ніжність цілунків, за якими скучив. Так дивно думати, що моя бабуся була ніжною і чуттєвою. Дивно не тому, що вона моя бабуся, а тому, що війна її змінила. Заморозила. Заточила на виживання. Бабуся мала два громадянських шлюби: бо настав час, бо так треба було. Однак коханий був лише один і його забрала війна. Бабуся замовила портрети: свій і Андрія, завжди возила їх за собою і вішала над ліжком. Чоловікам казала, що то її брат. Перед смертю бабусю втішало лише одне: віра у зустріч з коханим. Навіщо вона жила минулим? Невже не можна було відпустити і любити тих, хто поруч? Навіщо їй ця пам‘ять? Схоже, бабуся хотіла зберегти себе і коханого саме тими, довоєнними: світлими, щирими, ніжними. Схоже, вони були емоційно дуже близькими. Схоже, це був її зв‘язок з собою. Я пакую листи у тривожну валізу. Може, сьогодні, у перший день війни, я знайду в них бодай якісь відповіді? Може, зрозумію свою бабусю? Може, мені вдасться лишитися ніжною? Та чи потребуватиме світ ніжності після всього, що станеться?"

(с) Катерина, Вишгород, текст, 24.02. — 3.04.2022.

"Будь ласка, не стріляйте наших собак.
Господь з вами!
Орки теж обіцяли не вбивати, а перебили у селі майже всіх. Моїх двох. Зайшли у двір і перестріляли. Білий тільки втік. Зустрінете великого білого - не вбивайте.
Трупи собак, калюжі крові, спалені машини, розвалені хати - кого цим зараз здивуєш. Лісосмуга вся у подарунках. Розтяжки поставлені наспіх, але їх багато. Все нафаршироване залізом, городи засипані уламками.
На землі чорно-білі фотографії. Чиїсь спогади з сімдесятих або ранніх вісімдесятих. Хочеться все це зібрати і віддати власникам. Але часу немає, та і де шукати власників? Від їхнього будинку мало що залишилося. Лише ці фотографії, що розлетілися вулицею.
Подвір‘я розвалені і оголені, ніби білована дичина. Ідеш і безсоромно роздивляєшся залишки чужого затишку. Немає більше затишку. Нічого немає. Все вмерло. Все випарувалося. Всюди темно.
У тих, хто залишився, в очах понура злість. Виходять з осель, щось розповідають. Їм дуже хочеться щось розказати. Але слухати їх немає часу.
Старші жінки одразу починають плакати.
Хулі, я теж плачу, від чого одразу ж запотівають окуляри. Відвертаюся, щоб свої не побачили.
Деякі хати впізнаю, бо стільки разів тут проїжджав. Але все змінилося. Тепер місцевість пізнаватимуть за воєнними шрамами. Наша топоніміка зміниться. Біля того танку, за російськими окопами, там де стояла хата баби Ніни…
Спочатку я думав, що я надто черствий для цієї війни. Тепер думаю, що надто вразливий."

"--- А ви чого мовчите? – спитав французький журналіст ще у Львові. Нас було четверо українських письменників, інтерв'ю велося англійською.
--- Мій досвід – дуже приватний. Я рятувала дитину.
Мій досвід маленький.
Це те, про що думаю всі ці дні, читаючи всі новини з Київщини. Поки наших сусідів убивали, катували, грабували (і це більше не кліше зі шкільної літератури), поки заміновували затишний садок моїх батьків, я мала свій дуже приватний досвід.
Я вивезла дитину на третій день.
Досі перед очима – повідомлення, якими мене витягували з Києва: "Головне, щоб дитина не бачила найстрашнішого".
Якщо чесно, важко було уявити це найстрашніше. Навіть знаючи історію України, і що ця війна повторюється, а злочини рашистів ходять по колу, це все дуже складно уявити людині, яка все життя мислила на творення.
Усі роки ми, українці, звикли відбудовувати свої хатинки й садки, свою культуру, своє все. А в цей час "сусіди" готувалися до нового "розкуркулення", бо хтось посмів жити краще, багатше за них, щасливіше.
Мій досвід маленький, бо я вчасно виїхала. Вхопила дитину, обійняла коханого чоловіка й застрибнула в потяг, що відвіз нас подалі від смерті.
Але річ у тім, що ця війна тепер – це наш спільний досвід. І все це вміщається в кожному й кожній із нас. Я стаю буфером, що зберігає пам'ять для своєї дитини. Щоб розказати, коли прийде час. Щоб не забувати.
Я з Київщини.
Щодня я дивлюся фото і відео знищених будинків, убитих колег, сусідів і знайомих моїх батьків. Учителів і сільських активістів, уся вина яких була просто в тім, що вони – українці.
Мій досвід маленький.
Але я – з Київщини."

"Київська область звільнена і тепер я можу написати.
24.02.22 мене розбудила Vera -- слідом за нею подзвонив колишній чоловік, що він забирає молодших дітей і щоб я зібрала їм речі. Я в шоці та паніці почала читати новини та паралельно збирати речі. Коли Стас доїхав до мене вже була новина про гелікоптери над Гостомелем та війська орків зі сторони Білорусії, тому я трохи невпевнено спитала чи це хороша ідея їхати в ту сторону. Вони поїхали. По дорозі на їх очах були збиті гелікоптери. Їхнє село Озера знаходиться за Бучею, Гостомельський аеропорт поруч. По приїзду вони одразу влетіли в будинок і побігли в підвал. Речі із машини діставали трохи згодом, коли над головою нічого не літало. Будинок там великий, таунхаус на 4-6 кв (не пам'ятаю точно). Із їхньої квартири вхід та вихід до підвалу тільки з середини квартири. З іншої сторони будинку залишилась одна родина (3 дорослих та 1 дитина) - у них вхід до підвалу був з вулиці. Сусід колишній АТОшник і це їм трохи допомогло в подальшому, коли в село зайшли орки. Після підриву мосту в Ірпені стало зрозуміло, що повернутися назад вони вже не можуть. У Стаса залишалось трохи менше пів баку пального в машині. Було прийнято рішення чекати ліпшої нагоди для евакуації тощо. Всі 2,5 тижні вони провели в підвалі, з рідкими вилазками на перший поверх приготувати їжу, сходити в туалет. Перші три дні Тіма постійно ловив панічні атаки і дзвонив мені кожні 1-2 години. На третій день в селі зникло енергопостачання та мобільний інтернет. Протягом двох наступних тижнів Стас дзвонив мені тількі вранці та ввечері. З дітьми я могла поспілкуватися раз на 3-4 дні протягом 2-3хв максимум. Телефони/планшети заряджав в машині. Воду вони встигли набрати у ванну тощо. Коли був сніг набирали його у відра щоб була вода для туалету, а воду в ванній берегли для їжі. Коли залишилися без газу то знайшли тандир у іншого сусіда і бабуся в ньому випікала хліб. Сусід, почепивши білу пов'язку на руку, сходив до лісопілки (~ 1км) і приніс звідти буржуйку і поставив до себе у підвал. Решту днів до евакуації готували їжу на ній. Гради стояли за їх будинком за городами в лісозмузі. Танки їздили туди-сюди по вулиці постійно. Розверталися прямо в дворах будинків. Орки хотіли поставити якесь радіообладнання в їхньому дворі, але сусід якось домовився з ними і їх двір не чіпали. Брати з колодязя воду людям не дозволяли: "ще раз тебе побачу - застрілю". Але сусід-АТОшник якимсь чином роздобував воду. Напередодні їхньої евакуації до них зайшли кадирівці і забрали у Стаса три його телефони. Телефони дітей та бабусі вони не знайшли. Сусіда та ще двох чоловіків забрали на допит, за три години випустили. Евакуація. Я слідкувала за обстановкою навколо них і просила Стаса не геройствувати і чекати. Він слухав новини по радіо, а я читала новини та бачила фото розтріляних цивільних, які намагалися виїхати. Я сварилась з близькими, які хотіли допомогти мені з евакуацією із Києва, я сварилась з близькими, які підіймали тему евакуації моїх дітей. Все було не на часі і дуже мене ранило. 09.03.22 почалась офіційна евакуація з Бучі, Гостомелю та Ірпеня. По селу пішли чутки, що будуть автобуси до Львову і я просила Стаса не приєднуватися до тих колон, тому що наші вивозять тільки в сторону Києва і їх можуть вивезти в Білорусію тощо. Брат Стаса почав дзвонити депутатам, волонтерам тощо в тій місцевості (бо він проживав в тому будинку і знав людей в тій окрузі) щоб домовитись з орками дістатися до зеленого коридору в Бучі (після них ще двічі змогли вивезти людей звідти, потім орки збирали списки людей, що залишилися, і збиралися їх вивозити до Білорусії, але наші прийшли раніше). 10.03.22 наших не випустили із села із-за постійних обстрілів. В цей же день до них приходили кадирівці. Танки вже стояли за їх забором в городах.
11.03.22 їм підтвердили виїзд о 10 ранку, але виїхати із села вони змогли тільки о 12:30. Вони мали доїхати до точки А і приєднатися до іншої колони машин, які прямували в сторону Бучі. Та колона їх не дочекалась і поїхала без них. Стас на зв'язок не виходив. Десь о 14:30 мене набрав Стаса брат і сказав, що є інформація, що дві колони машин дісталися до основної. Нам залишалось сподіватися, що Стас в тих колонах. О 16:30 подзвонив Стас і сказав, що вони в Білогородці. О 19 вони були у мене. Ті обійми та сльози дітей я не забуду ніколи. Я досі не викинула папірці, які були в усіх карманах дітей, з моїм номером телефону та Стаса брата... Після заблокованих в Бучі 50-ти евакуаційних автобусів, обстрілів колон з цивільнними, мені було страшно. Ніч напередодні евакуації я не могла заснути. Я змогла заснути тільки після того, як замість жахіть, які приходили в мою голову, я змогла уявити себе великим білим янголом, який крилами обіймає машину, в якій мої діти разом з татом та бабусею. Моїм пощастило. Вже в дорозі до Хмельницького бабуся сказала: "було так страшно, але здавалося, що хтось нас оберігає". А я згадала свого янгола та заплакала. Моїм пощастило. Мої молодші вже три тижні в безпеці. Але я не знаю скільки часу має минути щоб цей біль за своїх та інших минув. Це неймовірно боляче та страшно 💔
П.с. фото в цей день рік тому. Я мрію знову побачити ці посмішки на обличчях дітей."
Вікторія, Київ

"Знаходжу в собі сили записувати історії, що стаються тут і тепер.
Сподіваюся, це важливо.

діалоги_з_даринкою

ЕВАКУАЦІЯ
— Мамцю, давай пограємося!
— Вибач, доню: щось мій внутрішній грайлик сьогодні не в формі.
— Зовсім трішечки! Ну будь ласка...
— Гаразд. Але вигадуєш ти.
Доня принесла іграшки: мама — Барбі, тато — м’яка іграшка лінивець, доня-ляля і песик. Розклала книжку-комікс дашком.
— Це буде бомбосховище у Маріуполі, — каже доня. — Вони розмовляють російською мовою і ховаються від рашистів.
Песик гучно гавкає Дарусиним голосом.
— Мамо, давай грати, ніби є евакуація?
— Давай...
— Евакуація! Евакуація!
Під‘їжджає пластиковий автобус: сім‘я ледве впхалася, довгі ноги Барбі стирчать з машини.
В уявному Києві іграшки весь час просять їсти.
— Після голоду вам багато не можна, бо болітимуть животики, — мовила я голосом вівці, яка волонтерила на вокзалі.
Поїзд на Польщу потрапляє під обстріл.
— Мамо, давай гратися, ніби вони вижили?
— Давай..."
словниквійни

Катерина, Вишгород

"Бро, вони це зробили”, - мій друг подзвонив мені о 6 ранку. Поруч з моїм ліжком вже два тижні стояв рюкзак, у який перед сном я збирала всі важливі речі. Нам постійно казали, що в нас є щось накшталт 48 годин. Але прогноз змінювався. І я йшла робити манікюр, танцювати латину і плавати. Того ранку я подивилася в вікно і подумала: «Шкода, що моє таке прекрасне життя закінчилося. І не знати, коли воно повернеться»
18 лютого я ще була в прикордонних з Росією селах на Чернігівщині. Була на пункті пропуску Сеньківка. Спілкувалася з місцевими. Вони пригощали мене яблуками. Хоча й боялися виходити надвір зі своїх хат.
22 лютого я ще була в своєму Чернігові. Їла свої улюблені хінкалі з сиром і часником. Пила пиво. І ходила гуляти містом. А ще зробила всі електронні копії і дублікати ключів від київської квартири. Захопила з собою кілька фото батьків. Мама проводила мене на автобус. Ми обійнялися і вона сказала: “Ми ще побачимося. Я тобі обіцяю”. А потім я майже всю дорогу плакала: “Можливо, потрібно забрати її з собою? Але всі кажуть - потрібно поважати вибір іншої людини. І це теж - вибір”.
23 лютого ввечері було моє останнє тренування в басейні. І я ніяк не могла сконцентруватися.
--- Думаєте про роботу?
--- Думаю, що завтра почнеться війна.
Тренер засміявся.
--- Але, принаймні, якщо дуже треба буде, то я зможу переплисти Дніпро з лівого на правий берег.
--- Якщо дуже треба буде, зможете. Головне - зняти чоботи. Але війни не буде, бо ви ще не навчилися правильно стрибати з висоти.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо як можна було туди не приїхати, Боже? Це ж лише дві години від Києва. Це ж зовсім поруч. Це - ідеальне місто на вікенд.
І вони приїздили.
Ми сиділи на траві в парку на Зеленій сцені. Ми сиділи на плетених з лози меблях на дачі і їли вареники з чорницями моєї бабусі. Ми брали пиво і сиділи по зйомних хатах, думали про те, як будемо писати історії про людей. Ми брали вино і сиділи на пляжі, дивилися на Десну. Я говорила їм: “У нас класний пляж, приїздіть влітку, можна буде купатися”. Ми сиділи і слухали джаз в тому дворі біля філармонії. І слухали того пацана в парку Хмельницького. Ми сиділи з піцою в тому лісочку біля мого будинку. Там, де зараз ховають людей. А ще ми купляли квіти біля Макдональдзу. Півонії чи айстри. Я навіть фото забувала робити. Так буває, коли тобі кльово.
Коли ми з другом говорили про можливу війну, ми трохи розраджували себе: “У кого нічого немає, тому і втрачати нічого”. Немає житла, немає дітей, немає машини. Хто я? Я ж просто людина, яка роками знімає куток в іншому місті. Яка інколи навідується додому. Немає чого втрачати мені.
Я помилялася.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо я його люблю. І останні кілька років ця любов лише зростала.
Мені дорога кожна вибита шибка цього міста. Кожна людина, яка в ньому залишилася. Кожен сантиметр тієї бруківки на валу, яка мені так не подобалася насправді.
Бо там - могила мого батька. І там від вибухів ховається моя бабуся, шкарпетки якої я вам тут продавала нещодавно.
І там ми всі з вами були. Ми дихали.
Мені не довелося перепливати Дніпро. Я сіла в евакуаційний поїзд. Але мені здається, що насправді я затримала дихання і стрибнула в прірву.
Я готувалася до війни, але вона почалася раніше, ніж я навчилася стрибати.
Пообіцяйте мені, що ви приїдете в Чернігів.
Коли я знову вдихну.
Коли моє місто випливе."

“На фото моя подруга Галя.
Героиня газетных рассказов в 90-х.
Мариуполь гордился ею. Ещё бы, в конце 90-х молоденький врач из Мариуполя выиграла очень сложный конкурс среди медработников бывшего СССР ( всего два победителя из сотен участников!) и уехала повышать квалификацию в Испанию.
Галя много училась и много работала, и стала неплохим врачом в Испании.
Она рассказывала мне о своей работе так, что было понятно - спасение жизни для неё не просто работа.
Галя - суперпозитивный и очень-очень одаренный человек: языки, музыка, спорт, - как только успевала все при постоянной учебе и круглосуточных дежурствах?
Она позвонила мне 19 февраля:
Привет, я в Киеве! Давай встретимся!
В тот день у меня не получалось, но я знала, что Галя едет к своим стареньким родителям в Мариуполь. Она очень за них беспокоится. Помогает, лечит в Украине и в Испании, но у папы - онкология и родители вернулись в Мариуполь: мол, дома и стены лечат.
Когда ты возвращаешься из Мариуполя в Испанию? Давай уже встретимся на обратном пути, - сказала я.
Никогда себе этого не прощу!
Галя уехала в Мариуполь, а потом случилась война…
Вчера я чудом дозвонилась маме Гали. Она рассказала, что все эти дни дочь была с ними под бомбежками в темном холодном подвале многоэтажки - с лежачим, умирающим отцом и старенькой мамой.
Сначала разбомбили их квартиру, они перенесли отца в соседскую, потом и туда прилетело, пришлось срочно нести его в подвал. Без тепла, еды, воды, света, медикаментов много дней они провели в подвале. На днях сосед на машине рискнул вывезти из города своих родителей и Галя упросила маму ехать с ними.
А сама осталась с умирающим отцом в темном, сыром подвале под бомбежками.
Гордость Мариуполя, прекрасный человек, спасший тысячи жизней.
У меня нет слов…
Только молитвы…
Господи, спаси и сохрани мариупольцев и всю Украину”
Тетяна, Київ
26 березня, 2022

"Война. Эвакуация. Сирены

Все меньше сообщений мы получаем о поиске людей в Волновахе. Некоторые наши друзья вышли на связь. Кто-то эвакуировался в сторону оккупированного Донецка и иногда приезжает в Волноваху, чтобы забрать вещи.

Вчера я попросил друга заехать в убежище к моей бабушке. Если она жива, чтобы передать ей, что мы тоже живы и скоро вытащим ее из Волновахи.

Кто-то эвакуировался в безопасные регионы Украины. Тут людей селят в общежитиях, а кто-то живёт у родственников. Есть те, которым повезло арендовать недорого жилье. Много наших близких до сих пор остаются в Волновахе и ждут потепления, чтобы выбраться из города.

Те, кто эвакуируются на территорию Украины, их можно отличить по листкам бумаги на которых написано "Дети", приклеенных на автомобиле. Мариупольцы на трассе отличаются побитыми машинами. У них обычно скотчем переклеены задние стекла, а на зеркалах намотаны белая ткань.

Сейчас каждый из нас ждёт информацию из Волновахи или Мариуполя. Родная сестра моего друга 5 дней назад вышла пешком из Мариуполя в Мелекино. За окном мороз, а идти 20 километров. По дороге из Приморского района рядом с ними взрывались снаряды. Это был очень тяжёлый путь для ее ног. Сегодня она должна на эвакуационном автобусе добраться до Запорожья. А потом дальше, к брату.

Когда включают сирену, мы не спешим спускаться в бомбоубежище. Мы понимаем, что артиллерии противника рядом нет и уже как-то безопасные. А ракеты прилетают редко. Вчера, правда, ракетным ударом повредили железнодорожное полотно в Павлограде.

Регистрироваться и получать выплаты переселенцам можно будет в приложении "Дія". Многие уже получали одноразовые выплаты. Некоторым бюджетникам, как ни странно, продолжают платить зарплату.

Мне часто говорят, что пока Россия не отвоюет у нас територии Донецкой и Луганской области она не успокоится. Но я не совсем понимаю зачем ей полностью разрушенные города. Новая Абхазия что ли? Буферная зона между цивилизациями?
Когда война утихнет, мы расскажем историю каждого волновахца всему миру. Перед сном я перестану думать, как проживает эти минуты тот или другой мой знакомый, друг. Эти люди каждый день продолжают проходить путь из какого-то фильма про вторую мировую войну.

Война изменила миллионы жизней. Война не замечает детей или делает вид, что не замечает."

"Сьогодні був дивовижний випадок.
Під вечір ми заглохли, не доїхавши до Калуша.
Водій намагався дати раду двигунові.
Йдуть жінка з чоловіком.
Привіталися. Розговорилися. Чоловік запропонував допомогти, бо теж водій. Ми розповіли, що
веземо на поселення сім'ю з Харкова.
Жінка пішла. Ми у машині. Водій з тим чоловіком чинять мотор.
Обережний стук у скло. Дивлюся, а то та жінка, що йшла. Принесла у подолку пиріжків. Ще теплі. З
яблуками. Каже, що мама якраз спекла.
Ми подякували, а вона просить не зачиняти двері. За нею ще сусідка. Принесла хлібину
домашнього хліба і півлітровмй слоїк з тушкованкою.
Щоби довго вам не читати: поки лагодили мотор, то набралося і пиріжків, 3 півлітрові і 1 літровий
слоїки з тушкованками, літровий слоїк смальцю, грудка смальцю у пакеті і така ж грудка шкварків,
дволітровий слоїк зі шматками сала, слоїки з вудженими закрутками (шматок підчеревини, шматок
сала, шматок ковбаси), кульок цукру, без кінця запитували чи треба бараболь, яблука. Навіть
сушениць піднесли.
Наші люди - найкращі!"

"Підійшов нині дідусь на дитячий майданчик. Привітався, сказав, що спостерігає за нами давно, запитав звідки ми і чи моя це дитина грається, дістав з кишені 100 гривень і затис мені їх в кулак, хоч я пручалася. За півгодини він підійшов ще раз із двома банками варення. І я вперше з 24 лютого розплакалася"

Оля, Київ (зараз Вінниця)

"Кто не в курсе, так вот - Ирпень почти полностью освободили. Ещё пару дней после диких боев бегали и ловили орков, но сегодня даже впервые за все время привезли хлеб в мамин совсем отрезанный от жизни район.
Вы помните, да?, что они живут много недель без света, газа, отопления, черпая воду из колодца и под постоянную бомбежку в подвале? И что соседа убило, у которого генератор, что они в окружении были вообще от любой возможности даже подумать о том, чтобы можно было вырваться… помните?
Я сегодня, рассматривая первые седые волосы в зеркало, четко решила: надо во что бы то ни было уговорить маму и тетку выйти по коридору при первой же возможности.
Мама, слушай, как только получится - выходите! Уходите оттуда! Прошу тебя, умоляю!
Пауза на триста тактов, за время которой я решила, что связь опять заглушили.
И тут раздаётся в трубке:
--- Наталочка, мы не выйдем. Мы не можем.
Всё. Мне плохо. Чувствую дрожь в коленях и как перехватывает горло. Спрашиваю хрипло, ожидая услышать самое страшное:
--- Мама, почему??
Ответ достоин новой пряди моих седых волос:
--- Наташа, мы уже ПОСЕЯЛИ ПОМИДОРЫ."

"Двадцять третього я зробила дві складні речі Ярославі, це була кофтинка до штанів, які я так і не. І інша кофтинка, яку я робила як якусь рефлексію на Малевича. Я дуже втомилась, але не могла зупинитись. В мене ще була розмова в голові про навіщо я так зависаю в гіперфокусі і не можу зупинитись наче це мій останній день. Після цього я ще вирішила попрасувати речі і красиво повісила на той гачечок, де я фотографую на фактурній стіні.
Ранок почався зі слів "Свєта, вставай, війна почалась"
Я виглянула у вікно. Сумнівів не було, війна почалась прямо тут, вид на поле, який я так обожнювала став видом на війну, яка ось тут. Почалась. Вона горіла і вибухала в Гостомелі. Вона літала різними звуками над моїм будинком.
Я наче і бачила очевидні докази, що війна ось тут, почалась і ми якимось чином стали одними з перших очевидців, не з екранів телефону, а ось тут, зліва мототрек, справа війна. Почалась. І над головою теж. Почалась
Я стала збирати замовлення. Світланині, які очікували на неї і Ярослави. Знайшла коробку, спакувала оверлок, нитки, найцінніші тканини і сім одежинок. Я взяла коробку і рушила в бік нової пошти аби відправити це до мами трохи далі від Ірпеня. Я думала, що зможу поїхати ті пару зупинок маршруткою, але надворі був колапс. Тому довелось 15 хвилин іти пішки. Наприкінці шляху я попросила якогось чоловіка донести цю коробку до пошти бо я не можу, зовсім не можу. А пошта, як виявилось, вже не працювала.
Я вела внутрішні діалоги про безглуздість моїх дій на початку війни. Але які би дії були доречними, я не знаю як і що робити в таких випадках. Я впала в розпач, бо донести назад цей вантаж я взагалі не змогла би. Я згадала, що зовсім поруч в мене є кладовка в підвалі. Тому я маю надію, що одного дня, я таки повернусь в моє місто і там чекатиме мене моє але не моє. І я віддам.
Я маю надію, що вже от-от я відновлю свою роботу але в номому місці, місті та країні і зможу робити так само замовлення і так само клаптикові колажі і рефлексію про. Питайте, я шукаю вже льон і оверлок. Такий самий, як той, що вдома.
А того дня, після всіх стадій усвідомлення, що ми в дуже небезпечному місці, нам вдалось евакуюватись завдяки друзям пізнього післяобіддя після першого бою в Гостомелі перед другим і почати їхати спершу в нікуди, а дорогою попроситись до інших друзів, де я й була 20 днів. А через день, як звідти ми вирушили закордон, і з нового вікна стала оприявлена війна. Ракетами і таким самим стовпом чорного диму, як тоді, в Гостомелі.
Зараз я з дитиною в безпеці, мене світ обіймає суцільним обіймом і бульбашкою нормальності
Навіть в недружній до України країні я маю свій проукраїнський світ
А
Черепахи вилізли з озера
Дерева почали квітнути
Сонце обпікає
Ірпінь на 80 відсотків звільнений
Поліція почала працювати
Заміновано все
І навіть більше
Друзі розкидані
Емоції розхитані
Але я мушу відновити діяльність бренду, бо він вартує кожної моєї вкладеної хвилини роботи
Далі буде"

"Для моєї бабусі це вже друга війна. Коли закінчилася перша, їй було 15 років. Коли закінчиться ця, сподіваюся, їй буде все ще 91. 24 лютого, коли я подзвонила, сказати їй, що почалася повномасштабна війна, вона не заплакала і не заголосила. Вона була спокійна і зібрана. Сказала: "Бережи себе і всіх наших. Зі мною все буде добре. Що людям, те й мені". Всі варіанти виїздів і евакуації вона відкинула. Сказала: "Це мій дім і я буду в ньому до кінця. Ніхто мене з моєї землі не прожене". Свою думку вона не змінює. Їй 91. Вона має на неї право. Приймаю – і хвилююся кожну секунду свого життя. Перший тиждень я говорила їй: "Це скоро закінчиться, бабусю. Це не може тривати довго. Ще трошки і я приїду до вас. Все буде добре". "Оксано, доцю, це – надовго, запасайся терпінням, я знаю, про що кажу". Бабуся таки знає, що каже. А каже вона: "Цей гірший гітлера, Оксаночко, гірший гітлера. Як таке може буть?". Бабуся каже мені: "Не хвилюйся, поки війна – я не хворітиму". У бабусиному селі і в селах поруч нема ліків від початку війни. Ні від тиску, ні від рак, ні від діабету. Бабуся тримає свою обіцянку вже 28 дні. У її сусідки – рак. Вона давати такі обіцянки не може і виконувати їх теж. Бабуся просить, зможеш знайти ті ліки. Знайти – можу. Складніше передати їх. Але іноді все складається, як треба, – ці ліки в дорозі. Для однієї жінки це – перемога і чудо. Для скількох чуда не станеться. Ми говоримо з бабусею тричі на день. У нас свій графік. Я чула на фоні наших розмов вибухи. Бабуся чула і їх, і постріли. Останні дні – тихо. Каже мені: "Сьогодні знову варила капустняк. Їм його поки можу. Дай Бог, недовго його їсти". "Що ви таке кажете, бабусю", – перебиваю її. "Ну а шо, ти ж його на дух не переносиш, - каже. - Як приїдеш, то вже не варитиму". Думаю: "Приїду, бабусю, і будемо їсти тільки карасів і начинку, начинку і карасів". Моя бабуся ходила кілька днів тому на похорон. Хлопець. 20 років. Студент. Вона знає його з народження. Каже: "Такий гарний, такий світлий". Чернігів. Не встиг вибратися. Всі дні ховався в бомбосховищі. А потім вийшов з другом пошукати десь їжі. Його вбили. Каже мені... А що тут скажеш. Війна. Ненавиджу."

"Ідея видряпувапувати малюнки на стінах не нова, їй вже тисячи років, але мені знадобилося 42 роки життя та три тижні війни для того, щоб відкрити для себе чарівний світ недосконалих барельєфів на глині. Натхненням для творчості стали: наявність окопу, глини, гострої палички та лютої ненависті до ворогів. Перші роботи виходили досить грубими, паличка постійно ламалася, то ж я, керуючись технічним прогресом та благами військового часу, примантачив цвях «сотку» до гільзи від 7.62 та зробив стек, яким стало зручніше доробляти деталі. В основу окопноі колекції-виставки лягли давньослов’янські та скандинавськи знаки-обереги, зооморфні символи та фантастичні тварини. Виставка-показ відбувається прямо на бруствері окопа, вхід вільний, виставка триває до першого дощу або до Перемоги, яка, сподіваюся, настане швидше за дощ! Слава Україні! Невсеремось"

Антон, Київ

"Как больно смотреть на вынужденно покинутые села Украины.
Освободили село. А тут пустота....
Жителей нет почти.
Покинутые дома. Бегающие собаки,кошки....кролики,куры...пасека.
Яиц 3 десятка собрали сразу.
В домах все есть... холодильник,стиральная машина,компьютеры,работающий Wi-Fi....
Поселились отделением. Нашли телефон хозяина. Получили его вказивки,чем кормить,и где взять корм. Кормим животных. Ждём его возвращения домой.
Ибо мы Укры!! И ценим своих.
П.С нашли бойца умеющего доить корову.

армейские_будни_отчет_для_мамы"

"На первом фото - отель "Украина". Ну, то, что от него осталось. Именно отсюда отправляются (не могу писать в прошедшем времени) маршрутки, на которых тысячи студентов и работников гоняют в Киев. Вот там чуть правее, где раньше было кафе "Чашка", обычно машут мне, провожая, родители, когда я почти два десятилетия как уезжаю от них. На втором фото - стадион имени Гагарина, тут играет черниговская "Десна". На него я так и не попала, все мечтала о еврокубках в Чернигове. Не, ну стадион однозначно требовал ремонта, но сносить его, думаю, планировалось не снарядами. Невозможно меряться войной, невозможно меряться трагедиями или степенью ненависти. Истории Харькова, Гостомеля и Мариуполя - это уже сотни и тысячи томов преступлений. Но будут и тысячи томов на "Че". Если вдруг вы каким-то образом об этом не слышали, то давайте зафиксируем. Последние несколько недель Чернигов и окрестности стирают с лица земли. Тысячелетний город, перекрывающий путь к Киеву. Черниговская "Украина" стоит на пересечении проспектов Мира и Победы. И цена этих будущих мира и победы - дьявольская. Но они будут. Тому що життя переможе смерть, а світ - темряву."

Ирина, Корюковка, Черниговская область

"Необычный для меня пост. Про людей и животных. Катя, Екатерина Стрельцова, моя жена, как многие знают, работает в зоомагазине. С первых дней войны, почти каждый день – там, кормить животных (а больше некому). Мы не были в магазине только 26 (прорыв рдг врага в центр) и 1 марта (обстрел ХОДА). Кормили животных, в закрытый магазин стали проситься люди – что-то купить питомцам. Катя связывается с руководством, разрешают отпустить людей. Потом – вносит предложение открыть магазин официально. Это был первый магазин их сети, начавший работу в осажденном Харькове. За несколько дней починили интернет, заработал терминал. Кроме централизованных завозов, с помощью волонтеров-родственников организовали эвакуацию животных из другого магазина. Казалось бы, насколько важны животные – ведь с людьми такое… Первое. Люди, в такое время не бросающие своих питомцев, часто, еще и берущие чьих-то, заслуживают внимания и поддержки. Второе. Человек, обеспечивший питомца едой и уходом, спокойнее. И действует более правильно в непростое время. Третье. Пожалуй, главное. Если, во время войны, мы не едим собак, крыс и кошек, а заботимся о них – значит, все не так плохо, мы живы! Как сказала Катя: «Значит, мы остаемся людьми!» И люди выходят из магазина с ДРУГИМИ глазами. Пусть каждый сделает на своем месте то, что может. И – немного больше. МИ –ЛЮДИ. МИ – РАЗОМ. МИ – ПЕРЕМОЖЕМО!"

Антон, Харьков