Photograph of youths from the Ukrainian Hall in Newcastle, Alberta standing in front of the Hall. Fred Paranchych is the left-most youth in the front row, kneeling.
Poster advertising for the Transcarpathian Folk Choir. The advertisement is in three languages: Ukrainian, English, and French. Zakarpatskyi Narodn'ii Kor h. Uzhhorod. Transcarpathian Folk Choir. Le Choeur Populaire De Transcarpathie.
at Curtis Lecture Hall "L", York University; on the occasion of the 90th anniversary of Ukrainian settlement in Canada and the 10th year of Ukrainian Studies at York University.
An advertisement for the Dnipro Ensemble's reproduction of Zaporozhets. In celebration of the Ensemble's 30th anniversary.
Ukrainian Musicians Association presents… "Canada's Largest Indoor Ukrainian Festival" at Victorian Inn, Winnipeg, Manitoba; Featuring Ukrainian food, dancers and Manitoba's top Ukrainian bands; special guest - Antie Mary
At St. Albert, Alberta (Arden Theatre), St. Andrew's C.Y.M.K.
Poster advertising for the fast food company McDonald's. The advertisement is written in Ukrainian.
"“Моя позиція — виїжджати з Києва я не буду”.
Анастасії 19 років. До війни вона працювала з дітьми з інвалідністю, одночасно доглядала за своєю бабусею, що не встає і дідусем, який погано 👓 бачить.
Анастасія сама також має інвалідність. Сьогодні вона залишається в Києві, бо відчуває свою відповідальність за бабусю з дідусем.
💬“Я вважаю, що це не чесно — якщо вони залишаться, а я поїду”, — розповідає вона. Анастасія каже, що їй було б важко адаптуватись у новому місці. Тож, це і її вибір теж — залишатись там, де їй комфортно. Поки в їхньому районі тихо, але “якщо ситуація погіршиться — будемо тікати в бомбосховище”, додає дівчина.
💬“Немає сенсу виїжджати в іншій регіон, бо гарантій безпеки немає ніде”. “Дідусь і бабуся сказали, що нікуди їхати не будуть. В нас є надія, що війна закінчиться скоро. Після 💛💙 перемоги я хочу піти вчитись на соціального працівника, отримати диплом”.
Громадська спілка “Ліга сильних” зі слів Анастасії
"Біженство…
Це дорога
Це біль втрати
Це важко
Це страшно
Це не відомість
Це прощання з чоловіком
Це втрата дому
Це втрата життя
Це нові зустрічі
Це чудові люди
Це дивні і злі люди
Це зустіч із найкращими найблищими друзями на чужині
Це сльози радості і втрати
Це заздрість, що крім твоєї країни в людей є життя
Це заздрість, коли в українській машині бачиш чоловіка
Це радість і страшенний біль, коли по дорозі зустрічаєш земляків
Це пуста, бездонна, темна, глибока невизначеність
Це постійний, не відпускаючий душевний біль, який переростає в біль фізичний
Це неймовірні люди ( ще раз), які відкривають перед тобою свої домівки, пускають до своєї родини, беруть відповідальність за життя тебе і життя твоїх дітей
Це розчарування. Війна оголила все - відносини, бачення та розуміння
Це нещасні тварини в дорозі
Це очикування перемоги!"
Анастасія, Київ
"Show must go on. Дівчина в танцювальній студії у Вроцлаві розповідає, що її батьки сьогодні не виходили на зв'язок. Вони в окупованому містечку нв Сумщині, електрики немає, постійні обстріли. За мить вона робить глибокий вдих, усміхається ученицям, вмикає танцювальну музику і починає урок, як і місяць тому. Ввечері до неї привезуть 8 котів. Show must go on. Тисячі мам і дітей. Тисячі кілометрів від рідного дому. Одна тепер дає раду з істериками трирічки 24/7. Друга має забути про дипломи і хапатися за першу-ліпшу роботу, бо чомусь не встигла вивчити іноземну мову за пару годин у бомбосховищі. Ще одна перетинає всю Європу на авто, хоча нещодавно після травми боялася сісти за кермо. Але всі вони, проклинаючи ро**ю, зчеплюють зуби і роблять свою справу. '' Show must go on. Чоловік прокидається о 10, бо має дзвінок на роботі. До 5 ранку він допомагав розселяти людей на вокзалі, пояснював і перекладав. Він хоче потрапити в тероборону, але друзі переконують, що грошова допомога зараз не менш важлива. Тож він продовжує писати код, щоб переказувати гроші на спальники і тепловізори. Show must go on. Я припиняю скролити стрічку, в який досі не з'явилася новина, на яку ми всі чекаємо. Витягаю книжки і пакую в рюкзак. Долаю багатошарове почуття провини за те, що в безпеці, що можу робити улюблену справу. Вирушаю на інший кінець Вроцлава проводити літературний урок для школярів. З молодшими вигадуємо казку, на диво добру. Про гнома, який шукав свою кицьку. Зі старшими говоримо про різні наративи. Про те, що слово - це також зброя. "В яке місце в Україні ви би хотіли повернутися?" - "Додому. Просто додому". Я впевнена, що ця мрія незабаром здійсниться. Що підлітки писатимуть ЗНО за українськими партами. Вони відбудують цю країну, а потім напишуть такі історії, що світ аплодуватиме стоячи. And show will go on."
Анна, Вроцлав
"Моя мати вибралася… На 15й день під обстрілами та бомбордуванням у Гостомелі.
І що, ви думаєте, вона робила там окрім сидіння 2 доби у погребі (коли було ну… неможливо - після того як до неї вломилися вперше та після того було найгарячіше).
Вона рахувала танки та запом’ятовувала в якому напрямі вони їхали (та які саме) та розглядала деталі, що в них та як. Жаль в неї не було ні телефонного зв’язку, ні чіпу мозкового трансмітера, щоб зливати нашим всю інфо.
Вона аналізувала напрямок ударної хвилі, - що вона руйнує не найближці будинки, а йде через верх і рушить будинки трохи на відстані. Так, її профдеформація конструктора-авіа-шасіста працювала і тут - в її 73 роки в надзвичайних умовах.
Вона дивилася на свої розбиті вікна та робила висновки, що їх треба клеїти не тільки по склу, а заводити стрічку на саму раму.
Ще вона вивчила поведінку тих чи інших: хто чіпає, а хто ні, хто нахабний та рушить все, хто відчуває людей навіть коли не бачить, хто взагалі не знає, куди сховатися від всього того.
Вона надягала голубе пальто, щоб бачили, що “баба” та йшла на перемовини)))
Щоб не крушили людям-сусідам вікна та двері, бо все можна просто відкрити: там просто старенька жіночка не чує. Або що там малі діти. Або ще щось.
П.С. Забула додати, що вона "щоб відволіктись" почала писати роман про війну
UPD
2 дні поспіль:
Може Сашко (син) візьме трохи людей у полон та вони поремонтують будинок
"Сьогодні приїхав Сєвєродонецьк. Безліч родин, величезний, буквально напханий до стелі потяг. Багато хто з біженців одразу казав: "Ми з Сєвєродонецька, вибачте, можна чаю?" Але вразило не це. Вразило те, як сильно їм хочеться солодкого. Вони клали по три столові ложки цукру у невеликий стаканчик чаю. Питали про печиво. Просили один кексик. Майже кожен. Ми їмо солодке, коли нам страшно. Якщо не знаємо, коли наступного разу буде їжа, тож потрібні калорії. Ми їмо солодке, бо хочемо повернутися у безпечний час дитинства, коли над головою не літали ракети. У нас вистачить тут цукру на весь Сєвєродонецьк, на Маріуполь і на Херсон. Тільки приїжджайте, будь ласка."
Богдана, Львів
