Showing 184 results

"Рік тому я приймала найважче рішення у своєму житті: їхати не можна залишатись. Пунктуації в цьому реченні змогла поставити лише за 20 хвилин до втечі, коли схвильований батюшка нашого села забіг та сказав, що є затишшя на трасі і шанс проскочити. Чи не везу я своїх дітей на смерть - це болісно лунало в голові весь час. Але закінчувалась їжа, не було електрики та зв'язку вже 8 днів, над головою постійно літали снаряди, поле палало, вночі по селу ходили окупанти...
...Ми проїхали повз розстріляні з родинами автівки, розбиту техніку, горящі уламки мостів і домів, колону росіян на танках з дулами в нашу сторону і досягли блокпосту в Макарові, на якому стояли втомлені та бліді наші воїни. Вони сказали: дуже швидко без зупинок прямо. І ми виїхали. Так я дізналась що пунктуацію в тому страшному реченні ми поставили вірно."
Олександра, Київська обл.

"«Мам, я, мабуть, поїду в Київ додому. Не хочу ночувати в Бучі, бо завтра багато роботи», - казала я 23-го лютого, закриваючи хвіртку. Наступного разу своїх батьків я побачила в кінці квітня. Свій дім - у травні. Багатьох сусідів - ніколи.
«Він каже, що почалася війна. Війна - це коли вбивства, бомби, танки, ракети, згвалтування. Ні, не думаю, що в четвер ви зможете вилетіти з Борисполя в Індію», - перекладаю я групі індусів у метро Арсенальна вранці 24-го. Цікаво, чи дісталися вони додому.
«Аня, виїжджай, ми на тебе чекаємо», - щодня пишуть мені друзі з Європи. Моя відповідь за 9 березня нижче. І потім 10 місяців війни у Києві і багато-багато злості.
Останнє фото перед 24-им? Видалила, ще коли чистила телефон на Новий рік. Воно мені більше нафіг непотрібне. Спогади мирного життя не повернуть тисячі невинно загиблих у цій війні.
Мені потрібна перемога і справедливість. Цей день настане. Бо ми його приведемо."
Анна
Київська обл.

"Найцінніше, що в мене є зараз, це родинний дзвінок у WhatsApp щовечора о 21:30. І велике щастя, коли на ньому може бути вся сім’я, всі п’ятеро. Я ненавиджу росіян, які не лише принесли країні стільки горя, а в усіх нас вкрали рік життя, в багатьох - все життя.
Я віднедавна залишилися з сином в Києві вдвох. Мої дівчата вже три місяці в Празі. Чоловік - на Запорізькому фронті. Я вдячна долі, що всі мої рідні живі і здорові, але не можу терпіти цю тишу, яка тепер часто панує вдома.
Бійся своїх бажань. Колись як багатодітна мама я мріяла про домашній спокій хоч на кілька годин, але зараз це найогидніший звук, точніше його відсутність. Тільки звертаю увагу на раптовий звук холодильника: «О! Світло!» Потім згадую: «Та воно ж і було. Сьогодні не вимикали». Але цей звук все одно викликає легке піднесення. Раніше я ніколи на нього не звертала увагу.
Сьогодні дуже хочу подякувати всіх, хто допомагав за рік. Місто Жовква і його мешканців. Готель «Собеський», який наглядав за моїми дітьми, яких там залишили самих. Мою куму Іванну Коберник, яка перша до них змогла дістатися в кінці того страшного тижня. Моїх батьків, які багато місяців дбали про внуків. Друзів зі США, Франції, Словаччини, Італії, Швеції і особливо Чехії, які підтримували нашу родину. Колег, які завжди були поруч. Чоловіка, який був завжди коханим, але тепер я навіть не знаю, як можна кохати ще більше. Я пам’ятаю, коли він пішов 24 лютого, я дуже боялася його більше не побачити. Тепер я мрію, як повернеться після перемоги назавжди. Як всі повернуться. Звідусіль.
Переможемо!"
Марічка, Київ

"Рівно рік, як ми вишли із дому і ще не повернулись.... зараз всі згадують той день.
Пів ночі просидівши перед екраном, ми намагались почути хоч якусь інформацію, але «шашлики» запам'ятались, напевно, назавжди...
Це була довга ніч, я намагалась дописати статтю, і відправивши її на імейла викладача збиралась вже йти спати, коли почула тупий, механічний грім — навіть ще думка проманула — «дивно, дощу нема»...
Я вийшла на балкон — в небі рітмічно спалахувала заграва...похололи руки, в роті стало сухо, у вухах вязко і глухо забухало серце...засмикала чоловіка за ногу і тихо, майже одними сухими як пергамент губами прошепотіла — «вставай, почалося»...
Гороховий суп, зварений ввечорі, простояв на плиті місяць...."
Вікторія, Київ

"Надія ірраціональна.
Навіть, коли очі рятувальникa бачили, що наймолодшою жертвою атаки у Дніпрі став Микита Зеленський (1 рік), що не мав шансу вижити, бо був розчавлений плитою, родина все одно сподівалася.
На опізнанні тіл були бабусі і дідусі з обох сторін. Розпач й велетенський біль можна було торкнутися у повітрі.
Людмила - мати Олексія, втратила не тільки онука, але і сина.
Нещасна жінка, яка виглядала зовнішньо скоріше як сестра загиблого, відкрила чорний пакет, поклала руку на понівечене тіло сина і вже не змогла відійти.
У підборці є друге фото - Людмила сидить біля сина, навколо багато людей, з телефонами, документами, протоколами. Це - СБУ, поліція, психологи, судмедексперти, лікарі тощо... Їм треба підписати документи, їм треба відповісти на питання, їм треба дати застебнути пакет, а родичам треба встати і пройти до штабу.
Для мене це "найоб'ємніше" фото з серії, бо воно про те, що в нашому житті горя зараз настільки багато і воно так несеться, що немає навіть часу... посидіти і потримати за руку того, кого вже немає.
Чи є у вас подібне відчуття? Що часу призупинитися "на постраждати" - немає, все - після Перемоги.
🔺🔺🔺
Hope is irrational.
Even when rescuer saw with his own eyes that the youngest victim of Dnipro attack was Mykyta Zelenskyi (1 year old baby), who had no chance to survive because he was crushed by a slab, the family still hoped.
Grandparents from both sides were present at the bodies' identification. Desperation and immense pain could be simply touched in the air.
Lyudmila - Oleksiy's mother, lost not only her grandson, but also her son.
Distressed woman, who outwardly looked more like the deceased's sister, opened the black body bag, put her hand on her son's mutilated body and could not move away.
There is a second photo in the feed - Lyudmila is sitting next to her son, surrounded by many people, holding phones, documents, protocols. These are the police, psychologists, forensic medical experts, doctors, etc... They need her to sign documents, to answer questions, they need to be allowed to fasten the package, and the relatives need to go to the headquarters.
Grief in our lives is going at such speed that there is no even time... to sit still and hold the hand of someone who is no longer there.
Do you have a similar feeling? That there is no time to slow down "to suffer", all of that - postponed, after the Victory."
Оксана, Дніпро

"Заправка
— Три великих хот-дога. Сосиски молочні. Соуси та булки не потрібні. Лише сосиски.
— ... (співробітниця OKKO здивовано дивиться на мене). Вам зовсім без всього? Лише сосиски?
— Я так і сказав.
— Може вам булки окремо з собою дати?
— Дякую. Не треба. Лише сосиски.
— Це ж не так смачно?!
— Це для собаки. Їм не можна хлібні вироби. Потім будуть боліти вуха. Лише сосиски.
— А візьміть тоді упаковку сосисок. Там 4 штуки. Це дешевше ніж замовляти 3 хот-доги але брати лише сосиски.
— Вони теплі?
— Ні. З холодильника.
— Дякую але мені потрібні теплі.
По дорозі в лікарню зупинилися біля магазину купити води та щось в дорогу погризти. Я з хлопцями пішов. БВ залишився в авто. Він завжди на задньому сидінні за водієм. Поки йому все болить, він дуже тихо себе поводить. Мабуть як всі ми, дволапі.
Повернувшись, БВ зустрів нас лаєм. Я відкрив автівку. Він лає та поводиться якось знервовано. Думаю, може в туалет хоче. Відкриваю двері. Беру його на руки. Скулить. Болить правий бік. Але і лапи посікло. Тому, щоб не розійшлися рани на лапах, він на руцях.
Ставлю на вулиці біля автівки. Стоїть біля мене. Побратим йде до свого місця пасажира покласти пакунок з харчами та водою. БВ знервовано лає на нього. Команда — "Всім стоять!". Зупинились навіть всі хто проходив поруч.
"Що трапилось, братанчик?" — присідаю біля БВ. Прижимається до мене. Глажу. Підіймаюсь. Роблю пару кроків до автівки. Він своїм тілом намагається загородити мені шлях. "Ти чого?" — глажу — "Що сталося? Покажи".
БВ хромаючи обходить автівку позаду. "Шо там?" — йду за ним. Зупиняється біля заднього правого колеса. Заглядає під нього. Присідаю. Бачу ПФМ-ку.
Поки ми ходили в магазин, якась гнида підклала під колесо міну. І тут перший урок для диверсанта: "Якщо треба швидко закласти вибухівку під авто, кладіть її саме під праве заднє колесо". Як думаєте, чому? Пишить у коменти ваші думки.
Побратим з БВ відходять осторонь, розганяють всіх подалі від автівки. Лізу під колесо. Та гнида навіть бруду накидала за для маскування. Але шо він хотів приховати від бандерівськіх вовків?! Довбойоб. Йду з міною до спортивного майданчика, розганяють всіх на своєму шляху. Кидаю. Вибух посеред міста. Ніхто не постраждав.
І тут другий урок: "Співчуття це не те саме що жалість. Жалість принижує одного та засліплює іншого". Аби я жалів БВ в цієї ситуації, то зовсім би не очикував, що навіть поранений він всеодно використовує свої навички, захищає.
І тут урок третій: "Брати та сестри військові, розвивайте свої навички які рятують вам життя. В критичний момент, коли думки охопить страх, сумління або інтуїція оглохне від болю, най ніхто не очикує, що ваше тіло все зробить самостійно, рятуючи вас. Швидка перезарядка магазинів, додавання патронів в магазин всліпу, відкриття рота під час вибуху, солодке коли треба перетерпіти біль, накладання джгута, масаж серця та штучне дихання і т.і. Під час підготовки до бою ми плануємо свої дії з міркувань "поганої погоди". Тобто коли все проти нас ми повинні діяти так, щоб виконати своє завдання. Тому готуйте себе саме з таких міркувань. Залишайтеся живими.
І тут урок третій: "Якщо в вашому авто їздить постійно одна й та сама команда, то зведіть за правило — кожний перевіряє своє колесо, а по місцях сідають всі тільки після того, як кожен сказав — "Чисто".
Заправка
Співробітниця ОККО здивовано: "Сосиски не дуже холодні. Прохолодні. Це ж просто для собаки. Вона з'їсть. Ми тут своїх так підгодовуємо". "Дякую. Це не просто собака. Він давно заслужив повагу та смачне годування. Гроши тут зовсім нічого не варті. Три великих теплих молочних сосиски без нічого, будьласка" — підтвердив я своє замовлення.
P.S. Після крайнього завдання нас трохи пошматувало. Знищено багато речей. Відновлюємося. Якщо є бажання та можливість допомогти, в першому та другому коментарі данні картки та paypal. Щиро дякую."
Данило, Донецька область

"Просто нехай це буде також і тут. Це витримки із деяких днів мого життя. Сьогодні багато що вже бачиться і відчувається інакше. Але півроку тому було саме так.
26.02.2022
Я вирішила нотувати. Ще не знаю для чого. Ще не знаю навіщо. Певно щоб не забути. Бо, як сказав Ремарк (схоже найближчим часом я часто цитуватиму Ремарка): «Пам'ять – найкращий фальсифікатор у світі, все, через що людині довелося пройти, вона з легкістю перетворює на захопливу пригоду; інакше не починалися б нові війни.»
Я не знаю скільки це триватиме. Хочеться вірити, що недовго, але вже ці три дні принесли втрати, про які не варто забувати.
Сьогодні пішов Лорг. Наша перша жертва війни. Міні хотілося б, щоб вона була єдиною. Жертва жорстокого поводження, він приїхав лише 22 лютого, наляканий і неконтактний. Сьогодні його серце не витримало вибухів.
28.02.2022
Приїздили волонтери. Це неймовірне відчуття, коли і фізичне і психічне навантаження можна розділити. З початку війни ми вдвох на території. 24-го ще трошки людей було. Потім все. Всього чотири доби, але ми виснажені. Я в котре впевнилася, що історії про якісне утримання притулків на сотні тварин однією людиною – утопія. Ми вдвох на 250 тварин чотири доби і якість догляду вже почала страждати. Електроопори розбомбили, тепер ми без світла.
01.03.2022
Трошки почався рух. Перше заціпеніння минуло і помічники хоч не на довго, але з’явилися. Стало легше. Прилетіло під паркан. Засипало уламками. Деякі надзвичайно великі. Багато у вольєрах. Собаки бояться. Нажаль не всі ховаються по будках – багато хто б’ється об прути намагається протиснутись або перелізти. Травмуються. Кожен день хтось травмується…
08.03.2022
Восьме березня. Війна. Весна. Тюльпани. Акумулятор, що дає мені змогу читати і писати хоч усю ніч. І заряджати телефон. Бо той хто дзвонить по кількасот раз обов’язково в якийсь момент пробивається, головне, щоб був заряджений телефон. Дякую.
10.03.2022
На територію прилетів снаряд. До сьогодні все прилітало поруч. Від хвилі знесло стіни в крайніх вольєрах і паркан. Собаки втекли… Герда налякана до скляного погляду і повної відсутності сприйняття. Білку і Моцарта повернула. За Гердою довелося побігати. Тридцятий вольєр втік майже весь. Нейрон, Протон, Біотон та Гера. За рік ніхто з них так і не став довірливим, а на фоні такого стрессу і поготів… що з ними буде? Хлопці хоч трохи орієнтуються і вміють виживати. Гера сама не вміє нічого…
14.03.2022
Сьогодні їздила додому. Від квартири залишились лише стіни. Чи можна щось врятувати не дивилась – не було сил. Мій дім - ілюстрація до слова «руїна»…А здавалося, що ненавидіти більше вже не можна.
15.03.2022
Вдень над нами пролетів безпілотник. Ввечорі на нас скинули бомбу. Бомба на екрані телевізора чи комп’ютера то зовсім не те саме, що бомба у тебе на очах. Від сьогодні я вмію гасити пожежі. Секунда і полум’я піднялося в гору і охопило все навкруги. Там де не було паркану воно відразу притко побігло територією…
Уява малювала мені тварин, що горять заживо. Я дивилась на довбаний вогонь і вже чула жахливі крики… вперше в житті я тримала в руках вогнегасник. Я молилася на хлопців, які вдень наносили в приміщення води, і хоча я витратила весь запас, а що залишилось на вулиці замерзле, але про то я подумаю завтра, а сьогодні я мочила ковдри і зупиняла посування полум’я.
Дві години боротьби з полум’ям один на один. Я перемогла.
Мені часто пропонували виїздити з центру хоча б на ніч. Сьогоднішні події показали, що моє рішення правильне, інакше завтра не було б нічого.
Наші коти виявились набагато витривалішими психічно ніж собаки. Вибуховою хвилею відкрило всі замки. У кошатнику також. Всі коти вибігли. В темряву. На зустріч пожежі. Я розуміла, що шукати їх не зможу фізично – вогонь і темрява. Вирішила просто покликати, щоб повернути хоч когось – прийшли всі, наскільки я можу судити. Завтра перевірю. Але більшість на щастя точно на місті.
16.03.2022
Коли дивишся на згарище, все виглядає не так вже і страшно. І тільки не змита з рук і обличчя сажа та згарище нагадують про вогонь, що вирував тут учора. Дивлячись на наслідки ніхто не зрозуміє і не відчує,як було насправді, бо сьогодні здається, що нічого страшного не було, бо серйозних ушкоджень не видно. Лише я знаю, чого це «не страшне» мені вартувало.
Моцарта вбило уламком. 25 лютого він мав стати домашнім... Найважче не бажати того ж російським зоозахисникам. Кожен снаряд і кожна смерть піднімають в мені хвилю обурення і бажання щоб всі вони, підтримуючі, чи ті хто робить вигляд що нічого не відбувається, відчували те саме, що і я. Я зупиняю себе. Я кусаю губи і намагаюся змінити хід думок, бо побажання для них означатимуть страждання тварин. Тварин, які не винні ні прямо ні опосередковано… тисячі українських тварин не оминула «політіка».
Коти всі на місці.
Сьогодні 21 день війни. Психологи кажуть, що то переламний момент, що цикл в 21 день закриває гештальт і людина звикає. Мені 21 день приніс страх. До цього я не боялася. Були знервованість, переживання тощо. Але страху не було. Тепер він є. А я не можу собі дозволити таку розкіш, як страх…
19.03.2022
Пішов Тен. З його нервовими розладами він протримався доволі довго. Від цього не легше, бо він згасав дуже повільно, розуміння кінця було невідворотне але зробити я не могла нічого. Тена міг врятувати спокій. Тиша. Припинення постійних вибухів, пострілів та розривів. Хоча б тиждень тому. Йому не судилося пережити цю війну. Чи судилося тим хто залишився?
20.03.2022
Сьогодні приходила Саша. Пішки. З іншого кінця міста. Їм гірше ніж нам. Немає чим годувати тварин і що їсти самим. Поділилися чим могли.
22.03.2022
По нам стріляють. Кожні дві хвилини поруч падає снаряд. З уламків снарядів просто іде дощ. Єва злякалася і втекла. Від страху вона не розуміла, що робити і як поводитись, зовсім мене не чула. Шукати її під обстрілами немає ніякої можливості. Тільки сподіватись на краще…
Стріляють вже більше години в тому ж темпі. З жахом думаю про те, що і кого знайду у вольєрах. Якщо доживу щоб подивитись.
23.03.2022
Єва повернулась о шостій ранку. Сподіваюсь, що зробить висновки. Хоча, про що може іти мова, коли навіть люди втрачають здатність раціонально мислити від страху.
Вчорашній обстріл+витівки Єви дали мені вночі 220 тиску. Померти під обстрілом не від снаряду, а від інсульту буде образливо. На щастя сьогодні була допомога. Тварини прибрані і нагодовані.
24.03.2022
Всі сили пішли на надиктовування посту в телефонному режимі при майже повній відсутності зв’язку. Майже чотири години часу. Але мені важливо було розказати про це сьогодні, поки свіжо і «гарячими слідами». Прийшли незрозумілі хлопці з тер оборони, перелізли через паркан і випустили більше сотні тварин. Десяток я не змогла впіймати і закрити назад. Якісь люди, за чиєюсь вказівкою прийшли «причиняти нам добро»… прямо дежавю місцевого формату.
25.03.2022
Після вчорашнього «порятунку» помер Рідж. Собака спинальник на спробу врятувати якого було витрачено багато часу, сил і коштів, помер страшно і безглуздо, тому що хтось відкрив клітку другого поверху і він звідти впав, а потім ще був потоптаний здоровими сородичами.
Грибник у поганому стані – його вчора потягали собаки, зовнішніх ушкоджень немає, але судячи з усього надриви в середині…
До вольєрів повернула майже всіх. Із випущених залишилося ходити тільки двоє. Але далеко не йдуть, що радує.
Взагалі деякі здивували – багато хто з важких, диких, психічно не стабільних тварин не стали тікати, або просто походили навколо і самостійно повернулись до своїх вольєрів.
28.03.2022
Напевно ми потрібні цьому світу. Було багато волонтерів. Снаряд від гаубіци впав в декількох метрах від людей. Він не розірвався. Він просто не розірвався. Коли ти усвідомлюєш що мало статись, але не сталось, то навіть затяті атеїсти стають віруючими…
29.03.22
В черговий раз нам прилетіло. Уламками побило вольєри ізолятора. Всі собаки в ізоляторі поранені. Карат і Дар сильно. Вольєри схожі на сито. Карат сховався в будку: її прошило наскрізь разом з собакою.
Зірвало дахи майже на всіх вольєрах, собаки залишились під відкритим небом.
30.03.2022
Сьогодні я поклала до братської могили 20 труп…
01.04.2022
Танки стоять прямо під парканом. Хлопці попередили, що буде голосно. Я їм вдячна. Прильоти все одно голосніші. Хоча з яким звуком падає гільза від танкового снаряду я ще не чула. Нажаль собаки не в змозі навчитися розбирати де свої де чужі…"
Тетяна, Чернігівська область

"Київська область звільнена і тепер я можу написати.
24.02.22 мене розбудила Vera -- слідом за нею подзвонив колишній чоловік, що він забирає молодших дітей і щоб я зібрала їм речі. Я в шоці та паніці почала читати новини та паралельно збирати речі. Коли Стас доїхав до мене вже була новина про гелікоптери над Гостомелем та війська орків зі сторони Білорусії, тому я трохи невпевнено спитала чи це хороша ідея їхати в ту сторону. Вони поїхали. По дорозі на їх очах були збиті гелікоптери. Їхнє село Озера знаходиться за Бучею, Гостомельський аеропорт поруч. По приїзду вони одразу влетіли в будинок і побігли в підвал. Речі із машини діставали трохи згодом, коли над головою нічого не літало. Будинок там великий, таунхаус на 4-6 кв (не пам'ятаю точно). Із їхньої квартири вхід та вихід до підвалу тільки з середини квартири. З іншої сторони будинку залишилась одна родина (3 дорослих та 1 дитина) - у них вхід до підвалу був з вулиці. Сусід колишній АТОшник і це їм трохи допомогло в подальшому, коли в село зайшли орки. Після підриву мосту в Ірпені стало зрозуміло, що повернутися назад вони вже не можуть. У Стаса залишалось трохи менше пів баку пального в машині. Було прийнято рішення чекати ліпшої нагоди для евакуації тощо. Всі 2,5 тижні вони провели в підвалі, з рідкими вилазками на перший поверх приготувати їжу, сходити в туалет. Перші три дні Тіма постійно ловив панічні атаки і дзвонив мені кожні 1-2 години. На третій день в селі зникло енергопостачання та мобільний інтернет. Протягом двох наступних тижнів Стас дзвонив мені тількі вранці та ввечері. З дітьми я могла поспілкуватися раз на 3-4 дні протягом 2-3хв максимум. Телефони/планшети заряджав в машині. Воду вони встигли набрати у ванну тощо. Коли був сніг набирали його у відра щоб була вода для туалету, а воду в ванній берегли для їжі. Коли залишилися без газу то знайшли тандир у іншого сусіда і бабуся в ньому випікала хліб. Сусід, почепивши білу пов'язку на руку, сходив до лісопілки (~ 1км) і приніс звідти буржуйку і поставив до себе у підвал. Решту днів до евакуації готували їжу на ній. Гради стояли за їх будинком за городами в лісозмузі. Танки їздили туди-сюди по вулиці постійно. Розверталися прямо в дворах будинків. Орки хотіли поставити якесь радіообладнання в їхньому дворі, але сусід якось домовився з ними і їх двір не чіпали. Брати з колодязя воду людям не дозволяли: "ще раз тебе побачу - застрілю". Але сусід-АТОшник якимсь чином роздобував воду. Напередодні їхньої евакуації до них зайшли кадирівці і забрали у Стаса три його телефони. Телефони дітей та бабусі вони не знайшли. Сусіда та ще двох чоловіків забрали на допит, за три години випустили. Евакуація. Я слідкувала за обстановкою навколо них і просила Стаса не геройствувати і чекати. Він слухав новини по радіо, а я читала новини та бачила фото розтріляних цивільних, які намагалися виїхати. Я сварилась з близькими, які хотіли допомогти мені з евакуацією із Києва, я сварилась з близькими, які підіймали тему евакуації моїх дітей. Все було не на часі і дуже мене ранило. 09.03.22 почалась офіційна евакуація з Бучі, Гостомелю та Ірпеня. По селу пішли чутки, що будуть автобуси до Львову і я просила Стаса не приєднуватися до тих колон, тому що наші вивозять тільки в сторону Києва і їх можуть вивезти в Білорусію тощо. Брат Стаса почав дзвонити депутатам, волонтерам тощо в тій місцевості (бо він проживав в тому будинку і знав людей в тій окрузі) щоб домовитись з орками дістатися до зеленого коридору в Бучі (після них ще двічі змогли вивезти людей звідти, потім орки збирали списки людей, що залишилися, і збиралися їх вивозити до Білорусії, але наші прийшли раніше). 10.03.22 наших не випустили із села із-за постійних обстрілів. В цей же день до них приходили кадирівці. Танки вже стояли за їх забором в городах.
11.03.22 їм підтвердили виїзд о 10 ранку, але виїхати із села вони змогли тільки о 12:30. Вони мали доїхати до точки А і приєднатися до іншої колони машин, які прямували в сторону Бучі. Та колона їх не дочекалась і поїхала без них. Стас на зв'язок не виходив. Десь о 14:30 мене набрав Стаса брат і сказав, що є інформація, що дві колони машин дісталися до основної. Нам залишалось сподіватися, що Стас в тих колонах. О 16:30 подзвонив Стас і сказав, що вони в Білогородці. О 19 вони були у мене. Ті обійми та сльози дітей я не забуду ніколи. Я досі не викинула папірці, які були в усіх карманах дітей, з моїм номером телефону та Стаса брата... Після заблокованих в Бучі 50-ти евакуаційних автобусів, обстрілів колон з цивільнними, мені було страшно. Ніч напередодні евакуації я не могла заснути. Я змогла заснути тільки після того, як замість жахіть, які приходили в мою голову, я змогла уявити себе великим білим янголом, який крилами обіймає машину, в якій мої діти разом з татом та бабусею. Моїм пощастило. Вже в дорозі до Хмельницького бабуся сказала: "було так страшно, але здавалося, що хтось нас оберігає". А я згадала свого янгола та заплакала. Моїм пощастило. Мої молодші вже три тижні в безпеці. Але я не знаю скільки часу має минути щоб цей біль за своїх та інших минув. Це неймовірно боляче та страшно 💔
П.с. фото в цей день рік тому. Я мрію знову побачити ці посмішки на обличчях дітей."
Вікторія, Київ

"Мій дім, міцний бетон і гарна цегла
Виявився паперовим
Мій дім, де стіни носили мої малюнки
Скинув їх як осіннє листя
Дім, де дитина вчилася бігати і сміятися нестримно,
А ми вчилися бути батьками,
дім став міражем
Скільки тих прекрасних дрібниць, які я не врятувала з цього дому
Дім, де лишилася половина мого серця.
Моя наївність, радість та легкість, що вигоріли повністю.
Але є ми. Ми є.
А, значить, буде і дім."
Євгенія, Київ

"Во втором подъезде моего дома в Буче по улице Тарасовской живёт врач-терапевт Ирина Язова - стройная, изящная мама троих детей. Простые люди, которые проявили мужество в непростых ситуациях, часто остаются за кадром. Ира не из тех, кто снимала видосы на фоне танков/руин,пациентов, которых она спасала, но, думаю, она как раз и заслуживает наград и медалей. 5.03. в наш дом принесли раненого соседа (тащили его, кстати, мой муж и Alex Titov друг нашей семьи). Владимир живёт во втором подъезде, 5.03 он просто решил проведать родных в соседнем ЖК Континент, и в 15.00 возвращался домой. Кому-то из рашистских снайперов это не понравилось, и они в него выстрелили - попали в ноги, прострелили кость. С 15.00 до 18.00 Владимир лежал на дороге рядом с нашим домом, мимо ездили танки. Сначала он думал, хоть бы не наехали, а потом , ближе к 18.00. думал, пусть лучше наедут ,чтобы не терпеть эту боль. Но потом его забрали соседи, перенесли в подъезд. Четыре дня Владимир лежал в подъезде нашего дома, а Ира, обычный врач-терапевт, не хирург, не военный медик, его перевязывала, обезболивала, добывала лекарства. Когда мой муж притащил его вечером, он вернулся и сказал: если сегодня ночью раненного не заберёт скорая, он не доживёт до утра. Но Владимир дожил до утра, и до эвакуации через несколько дней, потому что рядом была Ира, она его лечила, выхаживала, спасала. Параллельно принимала роды. Так вышло, что в нашем доме осталась беременная женщина на 9 месяце. И так вышло, что ее ребенок решил родиться на 12 день войны, когда в Буче уже не было ни света, ни воды, ни газа, ни бригады акушеров - ничего не было. Но была Ира. Она никогда не принимала роды, но в процессе никто об этом не догадывался. Для роженицы она была воплощением уверенности, и никто не знал, только она сама, как страшно ей было той ночью. А вдруг асфиксия и обвитие пуповиной, а вдруг разрыв и потеря крови?! Спасибо Наталья Карась , которая взяла на себя самую неприглядную, но ответственную часть процесса. Вместе акушерская экспресс-бригада нашего дома (врач-терапевт + дизайнер + домохозяйка) встретила в этом мире маленькую Алису. Она родилась в темноте и холоде обесточенного дома, но все прошло отлично. Спустя несколько дней и мама и ребенок эвакуировались. Про маму Алисы потом писали ведущие порталы страны, Ира говорит, что была бы рада теперь весточке от них , всё-таки именно ее руки первыми приняли ребенка в этом мире. На руках Иры были и другие дети - семья из Ирпеня, которая решила эвакуироваться на машине через Бучанский ж/д переезд, но именно здесь ее остановили орки, завернули назад и стали стрелять по машине. Попали по людям на заднем сиденье: женщине прострелили голень на вылет, а полуторагодовалой дочке глубоко ранили ногу. Они завернули на нашу Тарасовскую, их приняли в своем доме незнакомые люди на нашей улице, Ира перевязывала их, давала обезболивающие, добывала антибиотики. Фишка в том, что свои действия Ира не считает чем-то из ряда вон, она просто делала то, что считала нужным в данный момент - была верна клятве Гиппократа, помогала тем, кто нуждался в помощи. Руками таких людей, которые, не задумываясь, выполняют свой долг - и свершаются большие победы. Горжусь своей соседкой. И думаю, что такими, как Ира, должна гордиться страна."
Вика, Киевская область

"Війна 2014-… прийшла до мене 2014-го.
Спочатку був Крим у телевізорі. Й якась частина мене знала, що Донбасу це теж торкнеться, а якась вірила у те, що Україна впорається з цим і вижене окупантів.
У травні у Макіївці провели «100 віршів до 100 років» Шевченка, однак не на площі біля ЦУМу, а у музеї, щоби не було заворушень.
У квітні захопили Слов’янсько-Краматорську агломерацію, а у нас з’явилися переселенці. «Ну хто буде їхати з війни на війну», - заспокоїла себе я.
Однак у травні провели так званий «референдум».
У червні почали захоплювати різні будівлі, а у липні Україна припинила виплати, бо зрозуміла, що годі годувати окупантів разом із тим, коли годуєш своїх.
14 серпня я їхала з Ясинуватої до Києва. Я та ще купа людей. Пасажири чотирьох потягів вмістилися в один, коли рашисти обстрілом із Градів перебили колії перед трьома потягами, що йшли з Донецька.
У вересні ми нарешті заклеїли вікна скотчем – мама довго пручалася. Скотч я на ледь знайшла.
У жовтні снаряд Граду прилетів до двору нашої прибиральниці, однак вона свято вірила, що це стріляли українці, а не її любі рашисти.
У листопаді дійсно українська відповідь перелетіла ціль і потрапила до трансформаторної будки шахти. Шахта на початку вулиці, мій будинок – наприкінці, однак нас теж підкинуло. Електрика у нас з іншої лінії, але електрика все одно зникла на скількись хвилин.
У грудні Дира вперше заплатила, але за вересень і без надбавок. У черзі на морозі ми стояли два дні.
А у січні 2015 року впала моя остання надія на визволення – ДАП.
Тому 1 лютого 2015 року я виїхала до Києва.
2019 року я розуміла, що війна розповсюдиться, однак не знала, наскільки та коли.
У липні 2021 року у мене знайшли мультирезистентний туберкульоз. У вересні розпочалося лікування – антибактеріальна хіміотерапія. Я приймаю антибіотики вдома, а раз на місяць здаю аналізи.
23 лютого 2022 року аналіз крові показав гемоглобін 74,6.
Госпіталізувати не запропонували. Втім, я би відмовилася, бо лікарняне харчування не передбачає швидкого зростання гемоглобіну, то який сенс.
Прописали вітаміни В6 і В12 в уколах, абсолютно проігнорувавши моє "Уколи робити нікому"; "Тотему", теж проігнорувавши моє "Я її вже пила та замінила, бо звикла" (коли організм звикає до якогось препарату, він не сприймає його у повному обсязі); та фолієву кислоту.
24 лютого о 5:20 я почула наземний вибух і подумала: «От петардасти». Та другий вибух показав, що не петардасти, а гірше. Прозвучало ще два наземних вибухи. При цьому сміттєвоз продовжував збирати сміття, а працівники «Швидкої допомоги» за вікном курили на вулиці. У мене був шок. Я розуміла, що повномасштабне вторгнення буде, однак аж ніяк не хотіла пережити це знову.
Завдяки тому, що 2018-2020рр. я проходила психотерапію через ПТСР, я заспокоїлася завдяки диханню за квадратом. Зібрала тривожний заплічник (так, у мене його не було). А тоді вже вдяглася. Паралельно з тим було чути, як сусіди, в яких є авто, тікають, а господар квартири комусь дзвонить і істерить.
Щось прилетіло десь у Вишгороді.
Стало тихо.
Я вийшла з кімнати та вимкнула світло, оголосивши світломаскування, якого дотримуюся досі.
Набрала води у все, що можна.
Випила не знаю, скільки, та мені це дуже допомогло.
Та вперше у житті три дні майже не їла.
Господар квартири ввімкнув телевізор. Здається, перші скількись тижнів вторгнення телевізор із новинами працював цілодобово.
Почали працювати наші ППО.
Та знову я подякувала своєму попередньому досвіду, адже вмію відрізняти приліт від виліту.
У телевізорі оголосили повітряну тривогу.
Я пішла до сусіднього будинку,бо у нашому ні укриття, ні підвалу немає.
Люди стояли на вулиці та розмірковували – спускатися чи ні. Я спробувала пояснити, що спускатися треба до прильоту. Хоча сама робила це вперше)
У підвалі сусіднього будинку я провела рівно годину. Замерзла та наковталася пилу. Подзвонила господарю квартири, якого не вмовила піти до укриття, та спитала, що там нагорі. Оскільки все було спокійно, то повернулася. Чихала потім три дні.
Потім за повітряних тривог годинами сиділа у коридорі, поки не зрозуміла, що з’їду з глузду через тривожність господаря квартири та його відповідні розмови. Попросила не розмовляти про новини, бо сама можу подивитись, якщо мені треба.
Та коли 8 березня господар квартири спитав: «Як думаете, нас роскатают в блин?», - зрозуміла, що жодних більше сидінь у коридорі.
Ввечері подзвонила мамі та пояснила ситуацію.
У ніч із 24 лютого на 25 лютого мене знудило – від нервів, антибактеріальної хіміотерапії, відсутності їжі.
Перебралася спати на підлогу.
25 лютого телефонного зв'язку із рідними зранку не було, однак брат у фб написав, що відіслав мої відосики з антибіотиками, тож, я спитала, що у них.
Він написав: тихо, але про всяк випадок заклеїли вікна хрестиком (вони змінили вікна влітку).
Синхронія. Я теж заклеїла вікно на кухні та у кімнаті господаря. Скотч на цьому закінчився.
Ввечері з'явився телефонний зв'язок, тож, я поговорила з сестрою, вона сказала, що також оновила скотч на веранді, бо той місцями відстав трохи. Зняла та сказала, що взагалі не видно, що він там був. А ще налаяла мене, що мама через мене хвилюється. Наче ще одна донька мами не під Донецьком.
У ніч із 25 на 26 лютого доробляла таблицю річного плану для Громадської організації «Центр екологічних ініціатив «Екодія»», оскільки пронеслася новина, що електрику відключать.
Новина не справдилася.
26 лютого виповзла на вулицю та обійшла аптеки. Все було зачинено – і аптеки, і продуктові крамниці. Працював лише АТБ, до якого вишукувалася величезна черга.
27 лютого на вулиці хтось підірвав гранату, втім, ТРО його чи її відразу затримала.
Було два прильоти – досі не знаю, куди.
Почала працювати сирена повітряної тривоги.
Почала їсти.
28 лютого я на адреналіні вистояла чотири години у черзі до аптеки. Черга до АТБ була ще більша. Візуально до Сільпо навпроти – теж. Під час повітряної тривоги черга з місяця не зрушила. А я навіть не знала, де там ймовірне укриття, тож, теж стояла. Якась жінка сказала: «На п’ятий день війни ніхто вже не реагує на повітряну тривогу», я заперечила, що війна вже 9-й рік.
У результаті героїчного стояння, придбала фолієву кислоту, хоча виявилося, що прописаного дозування у природі не існує, "Неовітам" (комплекс вітамінів В у таблетках), "Хеферол" (препарат заліза), «Ентеросгель» (сорбент), «Антраль» (гепатопротектор) і «Мелатонін», прописаний неврологом 23 лютого. Загалом на ліки я тоді витратила 955 грн, тобто майже всі гроші, що у мене були.
Адреналін на цьому закінчився.
1 березня зник телефонний зв’язок із рідними. Його глушать, щоби населення окупованої території не знало правди про події в Україні. Та ж інтернет ще ніхто не відмінив.
Інститут пульмонології через повномасштабне вторгнення перейшов в онлайн-режим роботи, тож, здати контрольний додатковий аналіз крові через низький гемоглобін третього березня не було можливості.
Година в укритті, тижні у коридорі, сон на підлозі 24 лютого-28 березня, вимкнення опалення 28 березня, а коли потепліло – знову сон на підлозі, а то вдяглася трохи не за погодою. А ще імунітет вбито антибактеріальною хіміотерапією. Все це призвело до циститу. Це показали аналізи від 23 травня.
8 березня у квартирі знайшовся ще скотч. Заклеїла вікно у своїй кімнаті.
11 березня ввечері визирнула до вікна та побачила ворожий дрон. Руки трусилися, набрала 102 – не додзвонилася. Запанікувала ще більше, однак здогадалася набрати 101. Голос тремтів, до того ж, точної адреси дрону я назвати не могла. Тим не менше, ТРО зняли його за три хвилини від завершення розмови з диспетчером.
12 березня фтизіатр написала брату, який, м'яко кажучи, живе не зі мною, а не подзвонила мені, о 14:33,щоб я приїхала та взяла антибіотики на три місяці.
Не дуже хороший час кудись їхати, але що же ж: дзвоню лікарці, вона, як завжди, говорить довго та плутано, наче не виїхала за 500 км від Києва, чим відбирає мій і свій час.
Просить встигнути до комендантської години. Я-то взагалі за те, щоб у темряві не шастати, а до комендантської ще дійсно далеко.
Просить потому щодня віддзвонюватися, що зі мною все гаразд, я сторгувалася на дзвінки раз на тиждень))
Каже, що у Києві у неї двоє таких – я й якийсь Максим. Ну, вибачте,що не виїхала, чи що.
Каже, що Bolt до лікарень возить безкоштовно, ось тільки у Болта номеру телефону немає, а на сайті - немає вільних авто.
Біда ще й у тому, що я, коли двічі виходила з дому, бачила лише Болт.
Намагаюся видихнути та набираю 571, виявляється, вони теж працюють.
Авто прибуло за 10 хв., за які я встигла зібратися, написати заяву на ліки та вдягнутися, не застібаючися.
У таксі було душно, тож, і добре, що я не застібнулася.
У місті вразила наявність блок-постів.
Я, наївна, думала, що треба не впустити ворога у місто, тобто поставити укріплення на кордонах, як ось біля мене, але ніяк не на Хрещатику.
Доїхали швидко, авто на вулицях мало.
В'їзд зачинений, ну, мені-то вхід треба, а не в'їзд, а таксі тільки до воріт, це зрозуміло.
Питаю чоловіка у камуфлі,який стоїть на воротах, чи обійти, чи тут, чи як.
— А Ви хто? А Ви куди?
— Отримати ліки.
— У кого?
— У Галини Іванівни у другій терапії.
— Ось і дзвоніть Галині Іванівні, щоби ми Вас пропустили.
— А у мене немає її номеру.
— А як Ви зібрались у неї ліки отримувати?
— А мені моя лікарка подзвонила.
— Ось їй і дзвоніть.
Вийшов другий чоловік.
Набираю лікарку, вітаюся, питаю цих чоловіків, що їй сказати.
— Дайте я поговорю, так швидше буде.
Розмовляє, декілька разів перепитує, чи мене пропустити.
З розмови розумію, що лікарка не у курсі цих чоловіків і що це – не стандартна охорона, яка тут завжди була, а ТРО.
Пропускають.
Іду, куди сказали, як сказали.
Пацієнти у стаціонарі ще є.
А ось із лікарів – лише завідувачка.
А з медсестер: Галина Іванівна – три в одному (медсестра, маніпуляційна медсестра, старша медсестра) та ще одна медсестра.
Санітарок не бачила.
Даю Галині Іванівні заяву, підходить друга медсестра, перепитує, хто я, що я.
Кажу, що я за ліками та прізвище.
— А це що? – про заяву.
Розумію, що аркуш із щоденника, складений вчетверо, поки їхала, виглядає непрезентабельно, пропоную переписати на їх бланку.
Відмовляються))
Виявляється, що ліки дадуть не до 23 червня, як я написала, а до 5-го, тож, виправляю 23 на 05, медсестра питає: "А чого 2020 рік?"
сама у шоці)) мабуть, 2020 року зі мною було все гаразд і захотілося туди, не знаю)
Виправляю.
Зворотне таксі 571 приїхало за 8 хвилин, за які я встигла зайти до туалету та вийти на зупинку, приязно попрощавшись із ТРО.
Коли я виходила, чорний джип привіз обід і завгосп чи хто вона там від корпусу їдальні кричала: "Та пропустіть! Я ж вас попереджала!"
Назад їхали дещо іншим маршрутом, але там теж багато блок-постів.
Зустріли наш танк, який здійняв куряву пилу, а я згадала питання психолога: "А як би Ви реагували на наш танк? Військова техніка є військова техніка".
Я встигла подумати, що ні – чеченські танки, що я їх зустріла у вересні 2014 року на бульварі 8-го вересня у Макіївці, від наших відрізняються, як з'явився другий наш танк, так чеченських я якраз два бачила – теж один за одним.
Я аж засвітилася від закритого гештальту, хоча до того мені було погано, це навіть таксист помітив (і що погано, і що засвітилася).
З'їздила не за всі гроші світу, але порядком дорожче, ніж 23 лютого.
Вдома мене знудило((
Чи у таксі перегрілася, чи перенервувала, чи антибіотики, чи все разом.
14 березня купила у «Форі» скотч. Однак його не пробили на касі. Це я з’ясувала, подзвонивши на гарячу лінію, бо чеків не видавали – закінчилася стрічка. Не пробили на касі – це, звісно, краще, ніж купила та прокохала дорогою додому.
15 березня наша арта працює так, що у мене двері у кімнаті відчинилися.
16 березня з’ясувала, що тою хвилею, що відчинила мені двері, вибило скло у господарській крамниці. Цікаво, що 25 лютого я саме на цю вітрину звернула найбільше уваги – як вона ходила хвилями, коли працювала наша ППО.
У «Форі» скотчу вже не було, у сусідній господарській квартирі – теж, а ось у цій – був! Нарешті я заклеїла двері на балкон, але на весь балкон скотчу не вистачило.
18 березня купила ще скотч і нарешті все заклеїла.
24 березня зробила комп’ютерну томографію з контрастом. Направлення виписав УЗДист, в якого я роблю два УЗД на рік. КТ/МРТ у Києві працює мало, однак мені допомогли знайти. Підвозив знайомий знайомої)) Аналізу креатиніну, який потрібен для томографії з контрастом, не було ні у кого, бо лабораторію знайти ще важче, ніж КТ.
Попросила психолога про консультації раз на тиждень замість раз на два тижні, бо зрозуміла, що попередній запас емоційної витривалості вичерпано.
Середина квітня витратила 2,5 тис. грн. на ліки.
Оскільки із продуктами у сусідніх крамницях все дуже погано, сходила аж до VARUSу. Там є салат «Смерть ворогам» ϑ і збирають продукти для армії.
Оскільки мені неможна підіймати більше трьох кілограмів, тричі (три дні) носила туди продукти, поки віднесла все, що могла віддати.
22 квітня здала аналізи,бо Інститут пульмонології почав повертатися до нормальної роботи.
16 травня оформила статус ВПО. Так, раніше я не відчувала це за доцільне. До собезу найбільша черга була саме на оформлення статусу ВПО, хоча оформлюється все доволі швидко, просто людей багато – з Харкова, Херсона, Маріуполя… Я ще ніколи не відчувала стільки негативних емоцій одночасно. Біль, страх, ненависть, відраза, гнів, злість, скорбота, сум підійнялись у мені одночасно, коли я постояла поруч із цими людьми."

"Воєнні записки з мирного краю... Земля Нескоренних і мужніх, вірних і щирих, згуртованих і відкритих, як ніколи раніше до цього, людей... Ішов 22-й день війни... Нарешті зібралася з силами та знайшла час, щоб написати про 22 дні свого “нового життя” — скоріше не життя, а”проживання” в безкінечному очікуванні того, що нарешті “це” скінчиться, очікуванні почути такі бажані слова з уст нашого Президента про перемогу, очікуванні, що ми прокинемося зранку всі разом у своїй квартирі від лагідного проміння сонця на заспаних обличчях і не будемо прислухатися, що зараз щось прогримить за вікном... Дасть Бог — і це настане! Але спочатку хочу написати про все з самого початку. А починалося все з новин. І хоч наша сім’я та моє близьке оточення не було зацікавлене політикою, а по ТВ якщо і транслювалося щось у нас дома, то це були фільми, мульти чи пізнавальні передачі. Все ж таки іноді ми дивилися і новини. От саме з них заговорили про дивні “навчання” сусідніх “небратніх” народів. Тоді дзвінок від тата з Конотопу, що розташований поближче до цих сусідів і новина про те, що на навчання стягнуті військові резерви з-за Уралу. Пазли в моїй голові почали викладати думку про те, що це не спроста і потрібно приймати якісь дії. Скоріше всього в підсвідомості спрацював материнський інстинкт “я маю підготуватися, щоб не бути в повному розпачі перед очима сина”. І в мирні та спокійні дні я невимушено зробила перший крок — закупила продукти з тривалим терміном зберігання та завезла в заміський дачний будиночок, при цьому собі повторивши “нічого не мало б статися, але скоро ж весна і це все згодиться, коли будемо туди приїжджати на вихідних”. Далі ходила на роботу, поверталася додому, занурюючись в хатні клопоти, займалася вихованням сина, але новини вмикала вже частіше — просто так, щоб “знати, що в світі робиться”, як казали мої предки. І в перервах цього звичного життя, коли з’явилася вільна хвилина я зробила другий крок — оглянула своє помешкання і задумалася, що ж з матеріальних речей було б для мене цінним, що я хотіла б зберегти, як не для себе, то для нащадків? Подумала і викинула думку з голови, але знову щось торувало в моїй голові, що варто було б “щось робити”. Ось так мої родинні альбоми, вишиванки, сімейна реліквія у вигляді скляної кулі з дутого скла, що передавалася по роду для найменшої доньки в сім’ї від моєї прабабці точно (до того не відомо звідки вона взялася), молитовника та євангелії на щодень — все спакувалося в валізу і під виглядом “потрібно завезти їду собачкам на дачу” вирушила в заміський будиночок. А далі знову тиждень звичного життя з незвичним відчуттям тривоги після переглянутих порад щодо складання тривожної валізи. “Ні, вона нам не пригодиться” — ширяло в моїх думках. Не буду я її спаковувати....але все таки завезу трохи теплих речей на дачу — нехай там побудуть про всяк випадок. Повезла, а сама собі сказала, що і так шафи забиті — треба розвантажити. Ну а далі прийшла черга і “тривожної валізи” — складу, мені ж нічого складного в цьому не має, нехай стоїть собі тихенько в шафі за одягом їсти ж не просить. Все згідно порад з преси: змінний теплий одяг та шкарпетки, всі документи, трохи готівки, невеличка аптечка, засоби гігієни, голка-нитки-ножиці, свічка з сірниками та ліхтарик, запасна зарядка до телефону, книжечка для малечі і трошки сухої їжі, бутилочка води. Ось так собі стояло все сховане в шафі, а ми далі продовжували жити, чуючи звідусіль різні розмови про війну: і в кожного своя думка, хтось довіряв “дружнім братським народам”, хтось неминуче передбачував воєнні дії. Але мабуть ніхто і уявити тоді не міг собі про те, що може відбуватися на нашій земельці — ВІЛЬНІЙ земельці, за яку століттями боролися наші предки. У такий чудовий час ми жили: кордони були, але вони були відкритими для українців, ми могли дозволити собі подорожувати де завгодно кожен відповідно до свого бюджету, розумні сини та дочки нашого народу могли влаштуватися на роботу за межами нашої держави, нас сприймав увесь цивілізований світ. І в тих країнах, в яких мені в свої не повні 40 років довелося побувати, українців поважали. Так, не все так хороше було в нашій країні, були і міграції населення в пошуках кращої долі за кордоном, були революції, було невдоволення владою чи рівнем життя.... Сьогодні розумієш, наскільки ми були щасливі, бо був МИР! Маленьке слово, з таким безмежним змістом сьогодні для кожного українця і не тільки... Останній тиждень мирного життя у нас запам’ятався польотами — літаки щоночі розсікали нічне небо, завдаючи нам незручності у вигляді безсоння і усвідомлення загрози та небезпеки. В переддень початку війни чомусь схотілося нічого не робити, завантаживши сімейний фільм на дитячу тематику, наша сім’я відчула гостру необхідність заполонити диван і притиснувшись один до одного з купою смаколиків, насолоджуватися часом і можливістю побути разом. І фільм хороший, і спокій в хаті, і невимушений дитячий сміх від деяких епізодів, а потім і щирі сльози, бо “мишок жалко”.... мало б бути хороше і спокійно, а мій “материнський інстинкт збереження” знову “увімкнувся” та не дає мені спокою... Встаю тихенько, пробираюся до спальні і... збираю кожному рюкзачки: дитині - з забавками, книгами та печеньками, чоловіку — з речами (тихенько, щоб не бачив, бо вже підсміхувався, що мама панікер, який задумав вивезти “усю квартиру з квартири на дачу”), кожному по бутилочці води. Поховала все і до сну. Тільки не було спокійного сну тієї ночі, літаки гуділи, а в голові передчуття, що щось не так, дзвінок від мами під ранок “ Таня, війна почалася. Уже стріляють...” Фатальний ранок.... Як мантру повторюю слова “Спокійно. Без паніки”. Чоловік у телевізорі. Дитя до останнього не будим. Тривожно та швидко згрібаю усі продукти, потрібні речі, кроличка — її також не забути, рибам корм, вазони підлити. Сміття забрати....Боже до чого це все зараз...треба, все буде нормально. Спокійно. Без паніки. Вибух....ще і ще. Швидко перекриваємо газ/воду, відтягуємо від вікон все подалі, зашторили. Пора будити дитину, а він і сам бідненький схопився зі словами війна, сльози, плач... Бабах - такий, що вікна затрусилися — “аеропорт” єдине слово. А сину мама, як і завжди, мусить щось сказати заспокійливе: - “Не лякайся, це лопнула шина на автомобілі, що проїжджав під вікнами”....дорослий, 6,5 років, уже дорослий... - “Мамо ні, колесо так не бабахкає голосно. Це бомба! Нас бомблять!” - “Ні сину, людей не бомблять, це підірвали заправку, що поруч” - ”А для чого?” - “Щоб ніхто не міг заправитися і покинути місто” - “А в тебе ж повний бак, мамо? І в тата також? Ти ж усе знала, ти готувалася, ти заправила наперед багато бензину в нашу Сьюзі”. Без відповіді, скоріше сам себе почав заспокоювати цими словами. А до мене: -”Що з нами буде? Ми помремо?” - “Ні синочку, ми виїдемо на дачу, там спокійно” - “Дійсно мамо, як добре, що ми маємо дачу. Що ми встигли її побудувати самі”. Ввімкнулися сирени, дитячий плач уже не стримати та й не було коли. Чоловік просить не повертати голову і не дивитися наліво. “Тарасику, все гаразд я знаю, це аеропорт. Я сильна, я не боюся. Все буде добре! Вези маму і сина, а я на роботу...” Швиденько наплічники на плечі і швидка евакуація до авто. Під рев сирен, прощаюся з переляканою до краю мамою (її очі в сльозах були мабуть ще більш безпорадні чим у мого сина). Не стрималася....прикрикнула “ніяких сліз з Вами дитя. Все буде добре” (пробач мамусю). І найдорожчі слова сина “Мамо, бережи себе!” - от цим я була вражена, слів вимовити не змогла ніяких окрім “Люблю тебе” і стоп’ятсотий раз “Все буде добре”. Ще раз повторила про себе “Дорослий” і помчала в гараж за автівкою. А чоловік вдогін кричить, що не відпустить саму, що завезе на роботу і повернеться, щоб забрати і вивести мене до сина....та де там, хіба мене колись можна було “переперти”, як завжди він любив казати. Я маю бути тут і він це розумів, знаючи мою відданість роботі та любові до свої хлопців (колег). Поцілунок від чоловіка, мамине благословіння хрестом мені вслід ( у дзеркалі це було видно). Молитва на устах і я спокійна наскільки це можливо. Вибухи стихли, сирени ще волають, затори, а я на мості, де так гарно видно стовпи чоренного диму зі сторони аеропорту — “Суки!”. Необдумані вчинки переляканих водіїв, сигнали звідусіль, а я спокійна, на диво. Пропускаю тих, хто не має змоги себе заспокоїти за кермом і це помітно. Дотримуюся усіх правил дорожнього руху, хоча їзда мабуть була скоріше агресивною, ніж такою, як завше, вдячний кивок чоловіка, якому дала завершити посадку своєї сім’ї в авто на проїзджій частині без сигналу в його бік (всі хочуть врятуватися, усі ми ЛЮДИ). Робота. Я в безпеці. (Хоча яка безпека могла бути в такі хвилини, коли щойно стихли сирени, а з боку аеропорту далі щось чоренне, продовжує горіти). Нема часу переживати, потрібно переключитися на роботу, колег. Колеги — мужні хлопці, усі мають свої сім’ї, частина має вже й дітей, яких також потрібно вивезти в безпечні місця. А вони збігаються до бази, знаючи, що виконують важливу та відповідальну роботу, в якій нема місця страху чи паніці. Розпирає від почуття гордості за таких колег. Я одна жінка в чоловічому колективі з 33 чоловік. Знов зловила себе на думці, що мені повезло працювати серед них. Посміхнулася вперше за цей день, ні вдруге, бо вперше було на слова сина “Мамо, бережи себе!”- найдорожчі слова у світі тепер для мене. Робочий день промайнув у суцільному хаосі дзвінків від клієнтів з одного боту, а з іншого у самозаспокоєнні себе та колег, що мусить усе бути добре, потрібно і їх налаштувати на позитив. А в переддень ми отримали новесеньке інкасаторське авто, пригнане з Києва разом з традиційним Київським тортом від Рошен. Ну не пропадати ж добру, попереду невизначеність, тому можливо останнє кавування в колі колег, хто ж знає, що буде далі. Навіть жартувати намагалися. А далі дзвінки від родичів і знайомих, що полишали країну і їхали за кордон. Це також сильні люди, бо прийняти це рішення теж вкрай не просто. Полишити все те, що роками нажите, відірватися від близьких людей, полинути у чуже невідоме, розпочинати все з нуля на чужій землі. А я зрозуміла, що все ж таки потрібна тут. Такий мій вибір був у той час і до нині. Хоча як казала бабуся “Від чуми та від тюрми не зарікайся”. Чума — мабуть це слово стало найбільш вдалим тому, що назвали “спецоперацією”, але про це згодом. А в нас з цього моменту і почалося те “нове життя”. Спозаранку лечу з-за міста до роботи, навантаження шалене, телефон з зарядки не виймаю, дзвінки не стихають і в позаробочий час (останній в 22 годині), в перервах заскакую додому взяти ще щось необхідне, роблю фото квартири, будинку (можливо воно буде останнім(((( ) робота і швидкий виїзд з міста, щоб дістатися дорогих мені людей. На дачі як у фортеці (хоч там навіть нема підвалу, щоб сховатися в часі тривоги) — бо коли маленькі рученята вже “дорослої” дитини замикаються на твоїй шиї — всі тривоги та неспокій відступають. Наблизилися вихідні, які були для мене робочими, але я знайшла в собі сили, час, бажання та натхнення бути корисними комусь. Самопожертва — як спосіб витримати все те, що твориться на НАШІЙ землі. Ось відповідь на питання “як жити далі”. І хоча Івано-Франківськ, було “безпечним” містом, в яке з’їзджалися люди, гнані війною, в ньому вже дотепер тричі лунали вибухи, які вивертали весь страх і тривожність, сховані внутрі, назовні. Все частіше завивання сирен по декілька раз на день і навіть вночі. Поспішна евакуація людей до укриття. Мобілізація частини моїх колег. Війна все ближче до мене. Втрата сну, повна відсутність апетиту та бажання бути красивою, виключно чорний одяг, робота, що виконувалася автоматично, як злагоджена послідовність дій та слів в безкінечному потоці телефонних дзвінків. Не може так продовжуватися. Ось тут зародилося нове заняття — волонтерство. Це те, що дає наснагу до життя, віру в перемогу, вдячність нашим воїнам, маленькі радощі та втіха, коли вдається знайти те, що шукаєш, доставити в потрібне місце. У цій царині праці звідусіль відчувається повага та вдячність. Не знала, що можна радіти в часи війни. Можна! Що я робила? - УСЕ, що могла: після того як вкладала спати сина, біля телевізора ми різали з своїми рідними тканини на захистні сітки нашим воїнам, до пів ночі, а зранку відвозила на пункти де невтомні “бжділки волонтери” дякували та виплітали сітки, у вихідні і самі долучалися до плетіння. Перерізали усе, що можна було, а коли не мали тканини — зняла з себе штани кольору хакі і їх порізала (воїнам більш потрібні, ніж мені). На пальцях виліз величезний мозоль від ножиць, але роботи ж є багато. Пляшки! Пусті пляшки, які ставали тарою для запальних коктейлів під назвою “Бандерівське смузі” для наших “гостей”, непроханих правда. Але наш край гостинний!) Поки збирала по сусідах і знайомих тару — люди почали зносити тканини. Чудово! Є що різати, будуть сітки! Тоді почали надходити повідомлення по спільнотах про потреби для наших захисників чи переселенців. Ось тут цілий лан непочатої роботи. Як чудово усвідомлювати, що ти не сама, що маєш вдосталь чудових, чуйних, відзивчивих людей поруч! Боже, яка радість жити з такими людьми! Людьми, які готові прийти на допомогу в любий час, віддати останнє, а якщо не мають, знайти того, хто має чи може дістати! Що ми тільки не знаходили: забезпечували продуктами пункти збору, зносили одяг чи речі для біженців, включалися в роботу по готуванню напівфабрикатів нашим воїнам, збирали тару на тушонки та “коктейлі”. І саме основне, що кожного дня відчуваєш якийсь поклик. А війна наближалася усе ближче. Наша близька родина у стражденному Харкові та Києві. Від них щодня чекаєш зісточки. Ще ніколи такі безневинні смс з текстом “Як ви?” не були такими радісними та бажаними. Ці два слова підтверджували, що наші рідні ще живі, хоча і на грані можливостей, а також давали усвідомлення, що наше життя є цінним для когось іншого. Ось тоді зароджується ще більша жертовність та жага допомагати. В простій життєвій переписці дізналася як тяжко нашим землякам на сході та в центральній частині де ведуться активні бойові дії, як тяжко усвідомлювати, що щойно народжене малесеньке життя не має, що їсти, бо звідусіль стрільба та вибухи, а тієї молочної суміші, що потрібно, щоб вижити і нема де взяти (ще одна ціль на один день). І як добре, що це швидше за мене усвідомили волонтери, що організували доставку дитячого харчування на Харків — це ж те, що потрібно мені саме сьогодні! А поруч знову чуйні люди, колеги, знайомі... Сповіщення про надходження коштів на карту такі радісні як ніколи, біжу по аптеках, скуповуюся, відвожу на пункти збору, а сповіщення і далі ідуть, а за ними смс, що вже зготовлені пакунки оплачені очікують в певному місці і потрібно лише забрати, знову аптеки-пункти збору-аптеки. І ти готовий кричати на увесь світ, які великі серця в наших людей. Це безцінно! І навіть сирени, які застають мене на пів дороги до цілі з заложеними коробками на сидіннях, не лякають. Їду собі спокійно до найближчого укриття, рада-радісінька, що день прожитий немарно. А далі мене знаходять,такі жертовні люди, що навіть не знаючи особисто мене, пропонують свою допомогу в забезпеченні хлібом, продуктами, медпрепаратами. Кожного дня щось знаходиться, нові потреби, нові люди, пошуки житла (своє все вже давно заселене), нові методи підтримки. Єднання — ось так я називаю своє сьогодення. Ось такими днями і наповнилося моє оце “гірко-солодке нове життя”. І звісно, як і в любої живої істоти, у мене теж є різні фази активності. Є спади і злети, є радість і смуток, є гордість і розчарування... Але коли трошки опустяться руки — Бог пошле випадок, який мене підбадьорить, нагадає, що не час розкисати чи не дай Боже, збайдужіти. Згадала слова, що не раз чула та співала у храмі Божому “З нами Бог, розумійте народи і покоряйтеся, бо з нами Бог...!” Так і буде! Процитую слова мого колеги з фронту: “З нами Бог! Перемога буде за нами! Слава Україні!” Так Ромчику, так і буде, але зараз реалії тяжкі для нас усіх. А найбільше для Вас — Воїнів, які своїми грудьми захищають нас, щоб ми могли, жити працювати та єднатися. Ви стримуєте цю навалу, орду, недолюдей і покидьків, які вдерлися на нашу землю. І ми старшенно тішимося кожному вашому здобутку, кожній перемозі та досягненню, кожному клаптику відвойованої нашої землі. Так само як і страждаємо за кожним втраченим життям, кожним зраненням Хоробрих, кожним населеним містом, в яке вдерлися ці варвари... Поміж усім постійне перелистування стрічки новин в телефоні, перегляд новин по телевізору дома, прослуховування по радіо в дорозі, смс від знайомих з=під обстрілів, щасливі звісточки від бійців (бо живі, бо борються та захищають нас)— все це відкриває жорстокі реалії сьогодення. Це не “спецоперація”, і зараз на 22-й день війни — це вже не “війна”. Це геноцид українського народу, це знищення мирних жителів лише за те, що вони українці. Тероризм ХХІ століття. Це руйнація останнього продуктового магазину в заблокованому місті, авіабомба на пологовий будинок, де, ще навіть не народилося зароджене дитя, драмтеатр, де знайшли прихисток, хворі, жінки та діти.... Маріуполь....Боже, молю щоденно, щоб зглянувся над тими, напівживими людьми. Як їм тяжко — знаєш тільки Ти....І таких міст чи містечок багато: Охтирка, Харків, Ізюм, Київ, Буча, Миколаїв, Суми, Чернігів, Херсон... Херсон — диву дивуюся кожного дня, які безстрашні люди, у місті повному до краю, що аж кишить терористами, вони виходять під блакитно-жовтим стягом і скандують “Херсон — це Україна”. А ми ж завжди вважали себе патріотами, а людей по ту сторону Дніпра “проросійськими українцями” (соромно за себе). Ось так виглядає єднання, але під вибухами та пострілами. Єднання....це те, що приведе нас до перемоги! Це те, чого не має в орків, які живуть по сусідству, най би земля розділилася навпіл, щоб ніхто не мав такого сусіда... Перемога буде за нами. Бо коли безхатьки приходять до територіальної оборони і пропонують свою допомогу, збирають під обстрілами пляшки для “коктейлів”, коли цигани працюють на ЗСУ, коли у кожного своє “єднання”- ця нація є незнищенною, цей народ нездоланний. І все буде Україна!"
Тетяна, Івано-Франківська обл.
18.03.22

"Мечтала доехать до Молдовы и вырубится на сутки, но у нашей с Лукой пошатнувшейся психики другие планы. Все ночь ловила Луку, который подрывался вниз по лестнице каждый раз когда из за окна был слышан хоть какой-то шум. А мой мозг, всю ночь мне зачем-то выдавал эпизоды которые я так хочу навсегда удалить из головы. Мои кошмары, которые, я знаю, крутятся в головах всех матерей которые переживают этот ад. Читайте, особенно те, кто в рашке, или те у кого транслируют до сих пор фашистские каналы.

1. «мама, за что они нас убивают??!!»
   кричал Лука лежа лицом в пол под лестницей, вцепившись в мою руку так что у меня до сих пор вся рука в кровавых ссадинах. В это время над нашим домом творился пиздец. Звуки запуска градов, десятки в минуту, звуки падающих где-то неподалеку ракет, ужасные, страшные звуки МИГ-ов прямо над нашей крышей.
   На 4 день мы с Дашкой, которая 4 дня!! не вылезала из под бетонной лестницы со своим годовалым Тимошей, так вот мы признались друг другу в том что у нас крутилась одна и та же мысль: «Ну значит все. Ну значит вот так. Ну и х*й с ним, главное чтобы сразу и не больно.» Меня успокаивали тогда слова старого соседа нашего, Ивана Ивановича, который заходил к нам иногда и говорил: девчата, радуйтесь что вы слышите ракеты. Потому что если она прилетит к вам, вы ее не услышите.
2. «Дядя, пожалуйста, не забирайте мою маму»
   услышала с заднего сиденья, где сидел Лука, когда бурят-якут ткнул в меня автоматом и приказал выйти из машины.
   9 марта мы поняли что нас никто не будет вывозить в ближайшее, и мы с Дашей вышли на улицу и договорились что едем. Без плана, по дороге разберемся (это какое же отчаяннее было у нас на тот момент, если мы на это решились, хз).
   Мы ехали-ехали, и через мин 20 заехали в какой-то лес. Посреди дороги лежали пару сосен. Мы выбежали из машин и начали их двигать, но тут Андрей заорал в трубку: «Неееет!!! Не трогайте, они 100% заминированы!!!»
   Мы решили проехать лесом. Андрей: «блять, нет, они минируют такие ловушки». Впереди нас ехала старая волга с 2 мужиками, и мы, ничего им не сказав про мины, сказали ехать вперед, а мы за ними. Подло? Да. Но это единственная машина без детей и женщин. Мы поехали за ними, и попались в ловушку. В лесу нас встретили 8 солдат с автоматами. Буряты-якуты, один только со славянской внешностью. Моя машина была где-то посередины колонны в 7 машин. Я краем глаза смотрела в зеркало что они делают с первыми машинами. Вытаскивали водителей и мужчин, отбирали телефоны и силой разбивали их об дорогу. Я помню что быстро начала удалять все из телефона: телеграм, фб, фото и видео. В последнюю сек втолкнула телефон под сиденье.
   «Ты, выходи из машины». В это момент Лука завопил: Дядя, пожалуйста, не забирайте мою маму. На что бурят ему: «эй, ты же мужик, ты чё, не бойся, я ничего вам не сделаю. Сейчас я покажу вам дорогу и вы спасетесь. Ой, а что это у тебя за балонка, можно поглажу?. На разворот и езжайте обратно». Они развернули нас прямиком на Житомирскую трассу, в самый треш. В смерть, которую хз как нам удалось избежать.
3. «Маааам только не в этот огонь и дым, не заезжай туда пожалуйста, мне страшно, маааам!»
   из леса мы выехали на Житомирскую трассу, куда нельзя было выезжать ни в коем случае. Первое что я увидела - поперек дороги наполовину обгоревшая машина лекговая, полностью обстреленая. Люди не успели выбежать. Ребенок на заднем сиденье(((((( не знаю как это развидеть. Таких машин по трассе десятки. Десятки!!! Кто-то успел выбежать и лежал возле машины, кто-то нет. Попросила Луку смотреть вниз и успокаивать Оди, чтобы он этого всего не видел. Через 2 минуты, из черной глыбы дыма на нас выехало 2 танка. Дуло было направлены на наши машины, чуть приподняты вверх. Мы остановились, я зажмурила по-моему глаза и услашала как они проехали мимо нас. Дальше, по газам.
4. У нас заканчивалась еда от слова совсем. Я размешала муку с водой и испекла лепешки. Бляха, какие они вкусные! Детям по 2. Нам по одной.
   – мам, а можно мне еще одну, пожалуйста!
   – нет.
   – но там еще есть парочку, ну хоть половинку.
   – нет, это на утро.
   – теть Лена, можно мне пожалуйста еще кусочек?
   – Ромка, Лука, нет. Завтра.
   Да, именно так. Как забыть?
   Даже вашим детям, путинские твари, я не пожелаю пережить то, что пережили наши дети. Хотя если бы вы через это прошли, возможно вы бы начали что-то делать."
   Лена, Киев

"Вчора я вперше за 12 днів зняла колготи.
Я думала, що буду відривати їх з мясом, як багато чого зі свого серця за останні дні. Але на диво, тіло настільки зжате, що до нього нічого не прилипає зараз. Навіть кров.
Ми провели в облозі 10 днів. За 2 км від Макарова.
В одній з найпекельніших точок України, яку весь цей час безжально шматують.
Без світла, тепла, води, звязку. Майже без новин.
Вчора, коли ми психанули і просто під градами через поле виїхали, я почала читати і дитивитися новини, які знала лише на відсотків 10, через смски рідних та радіо, яке інколи вдавалося послухати...
Точно як Лілу з "Пятого елементу" я побачила всі жахи війни в одну мить, тільки не за пару хвилин...Я 5 годин читала і дивилася як знищують в попіл мою країну, місто моєї мрії Ірпінь, в якому я щасливо жила 4 роки і де залишилося все моє життя...
За 10 днів блокади я дізналася більше, ніж за десятиліття - про себе, про людей, про те, що насправді важливо аби вижити. Розкажу.
Комусь згодиться для себе, а хтось можливо хоч трохи відчує те, що ми переживаємо зараз і нарешті закриє те кляте небо над нами...
Бо як бачимо материнські крила і тіла виявились дуже крихкі і чомусь не затримують кулі та снаряди, які летять в наших дітей... Попри несамовиту любов.
В перший день війни ми встигли вивести дитину і маму до батьків чоловіка - в маленьке мальовниче село між Бородянкою та Макаровим.
В другий день - ми змогли повернутися в Бучу за тваринами, вже під кулями. І крім дитячого саду, влаштували в селі зоопарк - з двома собаками, двома котами та папугою.
В третій день - ми встигли завезти у Возрельській пологовий соляру і продукти, бо там лишилось 6 породіль і вся команда і весь пологовий на генераторі. Наступного дня, наскільки мені відомо, його захопили російські військові... Не знаю наскільки це правда. Звязку з завідуючою досі немає...
Як тільки ми повернулися, виявилися заблоковані з усіх виїздів - пішла російска техніка, почались обстріли. Довжину колон важко порахувати достовірно, але смертельний жахливий гул доріг тривав півтори-дві години в укритті. І так було тричі.
Так от що я дізналазя в облозі.
Я дізналася, що якщо просто подивитися на колону з танків, то один з них розвернеться і просто вистрілить в тебе, як це було з трьома сусідами з нашої вулиці.
Я дізналася, що якщо намагатися відкрито вивезти дітей, через російські війська, ти перетворишся на фарш, як це було з родиною з сусіднього села.
Я дізналася, що якщо дивитися 5 годин поспіль на свічку в холодному сирому укритті, то можна зупинити крик жаху та ярості те зберегти стійкість, але все одно захворієш
Я дізналася як з памперсів, бережливо залишених бабусею на пам'ять після молодшого онука, зробити собі прокладки
Я дізналася що між запуском і приземленням градів від 6 до 14 секунд (залежно від відстані) і іноді, якщо дуже постаратися, можна встигнути сходити в туалет поки вони летять
Я дізналася, що справжнє світломаскування - це не просто вимкнути світло скрізь, а це навчитися наливати воду дитині в повній темряві і по звуку визначати наскільки чашка повна
Я дізналася, як зробити свічку з решток парафіну та промасляного паперу і що церковні звичайні свічки згорають всього за 25 хвилин
Я дізналася як в одній воді помити дитину, себе, чоловіка, попрати білизну, вимити підлогу і змити в унітазі
Я дізналася, як закріпити телефон на люстрі, аби в секунди, коли з*явиться мережа, дорогоцінне смс про зміну дислокації російських загарбників таки відправилось кому треба
Я дізнаалася як в укритті придумати гру, яка підіймає бойовий дух не лише дитині, а й всім дорослим
Я дізналася, як говорити з дитиною про війну так, щоб вона залишалася стабільною, їла, спала і була переконана, що здатна самостійно знищити 50 танків.
Я дізналася як це - робити вибір між тим, щоб залишити батьків в небезпеці самих, бо там їх дім і вони не готові його залишати і вивезти дитину з цієї небезпеки, бо її життя попереду
Як бачите, я отримала багато дуже "цінних" знань для 21 сторіччя. Я і справді їх ніколи не забуду. І не пробачу.
Я не дізналася тільки одного - що відповідати дитині, яка кожен день в підвалі невпинно запитує - Мама, що хочуть від нас танки. Я не знаю, правда.
Я зроблю цей пост російською і англійською. Окремо.
Бо він вийшов довгим і я не знаю як викреслити щось з цього досвіду.
Якщо це допоможе наблизити нас до закриття неба чи може підтримати когось - поширте будь-ласка.
На фото мій трирічний син солодко спить в холодному страшному укритті і та сама свічка, яка утримала мене свого часу від божевілля."
Оксана, Київська область

"#НаОдинДеньБлижчеДоПеремоги. Я не дивилась катувань бучан, я не дивилась катувань маріупольців, я пам'ятаю катування 2014. Я пам'ятаю звідки з'являлися десятки, десятки дітей в дитячих будинках. Дітей яких не хотіли бачити їх матері , я пам'ятаю хлопців з відрізаними вухами, я пам'ятаю багато того "Чого не можете быть ,это неправда". Тоді ми кричали але ніхто не вірив... Дуже боляче. І тоді і зараз...
Вчора "гаряча лінія" Волонтерська Сотня Госпіталь отримала 250 дзвінків. Два, навіть,з закордону. "Виїзжаю. Хочу допомоги. Згоден робити все".
Дзвоник через телеграмм: Мені 26 років я зараз в Чехії, виїзжаю, що треба робити?
Що я можу відповісти" Дитино, просто залишся живою. Це дуже важливо"
Дякую всім хто не хоче бути внеполитики. Дякую за кожну хвилину, копійчину, сльозинку.
Ми з вами зробили багато. Всі ми: хто молиться, готує їжу, плете сітки, обороняє, закуповує, перераховує гроші, виховує чужих дітей, надає притулок сім'ям, співає діткам колискову.....
Зібрали по всій Україні ліки для інституту серця м. Київ. Познайомилися з надзвичайними людьми. Поки об'їздили села-провела екскурсію. Забезпечили їжею 4 сім'ї і два села гігієною, могли б і більше але комендантська година. #NovaUkraine разом до перемоги 💛💙 дякуємо за допомогу"

"#свежее_сдежурства
Телефонный звонок раздался невовремя.
Я была в стерильных перчатках, осматривая скандальную пациентку, да ещё и в присутствии её, не менее скандального, мужа.
Обычно, я перезваниваю потом, но тут почему-то захотелось ответить сразу.
— Наталия Владимировна! Я знаю, что Вы работаете! Уже два месяца прошло, представляете? — очень счастливый, необычно счастливый голос раздавался в телефоне, — Я уже должна к Вам приехать на осмотр. Когда можно? И девочки мои со мной приедут. Оставить не с кем, хотя они уже совсем взрослые. И сейчас, разница в весе между ними всего лишь пятьсот грамм! Представляете, какие мы молодцы!
Я не помнила вообще ничего из того, что было два месяца назад.
Ничего!
Все мои воспоминания и вся моя жизнь закончилась и началась заново, одновременно, двадцать четвёртого февраля….
И вдруг, впервые после начала войны, у меня в голове заиграла музыка. И не просто музыка, а мой любимый Моцарт. Взвились торжественно отрывистые звуки скрипок в Маленькой ночной серенаде и я, вдруг, вспомнив … заплакала.
Видя недоуменные лица пациентов напротив, мне пришлось очень тихо сказать:
— В начале февраля я оперировала беременную с двойней. Родились две недоношенные девочки. Одна из сестричек была на целых полтора килограмма меньше другой. Мы их долго выхаживали. А выписали маму с малышками из роддома двадцать третьего февраля, днём.
И вот… Она хочет сегодня приехать ко мне на осмотр….
С двумя маленькими девочками, одна из которых уже хорошо набирает вес.
Мужчина нахмурился и посмотрел на меня с удивлением:
— Это что же получается. Эта женщина… С двумя маленькими недоношенными девочками… Она ведь даже вещи не успела распаковать дома, как следует, двадцать третьего…
И они никуда не уехали… Они остались здесь…..Они уже даже выросли здесь, — он вдруг очень искренне и счастливо улыбнулся, — А Вы можете передать им от нашей семьи огромный привет и самые тёплые пожелания?
Скрипки уже играли менее отрывисто, нежно, но ещё более торжественно и оптимистично.
Пациентка и её муж уходили, договорившись про следующий приём.
И они уже были не скандальные, а просто немного нервные и взвинченные. Возможно, как мы все сейчас.
Мне показалось, что я действительно спрятала в кармашек своего костюма самые тёплые пожелания от незнакомых людей двум маленьким двухмесячным девочкам, которые растут и набирают вес, несмотря на бомбёжки, воздушные тревоги и страх взрослых людей вокруг.
А ещё, я подумала о том, что нас всех объединяет.
Нас объединяет жизнь, сопереживание и любовь к друг другу, потому что мы все украинцы. А это дорогого стоит.
Вернее не так.
Это вообще нельзя купить.
Просто нужно дышать эти воздухом…
Дышать… Вместе с двумя маленькими недоношенными девочками.
Дышать воздухом Украины."

"Як дівчата з Англії їхали в Україну "
Назвемо так мій пост про крутих волонтерок з Англії.
Не можу читати новин, бо від них зриває дах.
Тому розкажу я вам про людей, які роблять титанічну роботу, щоб пришвидшити нашу перемогу.
Було три пікапи, які Anna Buyevska разом з чоловіком Томом та їх друзями купили для ЗСУ.
Цього разу Аня з подругою Зарою Zarah Wiles та іншими друзями вирішили доставити три пікапи з Англії у Львів самі.
Всі пікапи - здоровенні машини. В Лондоні парковки немає. Тому поставили машини в свого друга в затишному передмісті. Сусіди подумали, що в того приятеля криза середнього віку 😁 Але запитали, що це за монстри перед хатою. Коли дізналися для чого ці пікапи, швиденько поміняли свою регулярну доставку продуктів із супермаркетів на адресу їх друга. Ви тільки уявіть! Англійці, люди зі Шрі Ланки та всі інші сусіди скупляють консерви і тушонку, щоб передати нашим хлопцям із ЗСУ! Неймовірно!
Тож всі три машини загрузились і вночі виїхали з Англії. Але не всі пікапи доїхали 🤦‍♀️😃✌️
Перша машина зламалась та 10 годин чекала ремонтний сервіс. Поки чекали, купили нову тачку! Її доставили (з першого разу не вийшло, бо машина поїхала в іншу сторону, то ж з другого разу лише правильно за адресою доставили😁💪) до місця, де стояла машина, яка зламалася, перегрузились, поїхали далі.
Друга машина (з консервами) зламалася на автобані в Німеччині. Дівчата доїхали, перегрузили консерви, і поїхали далі, але той пікап ледве сунувся, бо там полетіло щось, і все це зі швидкістю 35 км/год😱😃
Коротше, дівчата заночували в якомусь готельчику і все. Машину віддали на ремонт. Дівчат та консерви з дроном підвезли до України на інший машині😃😃✌️✌️💪💪
На першій фотці німецький механік з дівчатами. Коли вони пояснили куди гнали машину, то механік сказав, що відремонтує її для хлопців із ЗСУ безкоштовно! За свій власний рахунок купить деталі і все зробить без оплати!!
Дякуємо механіку Андрію з Німеччини за таку круту допомогу! Ми дуже чекаємо третій пікап, який поки не доїхав до нас😃💪❤️
Оце процитую від Ані дослівно:
"Ми на аварійці їхали по аварійній полосі майже весь день, останні 6 годин взагалі 30 км на годину, а під гору 10 км на годину. Доповзли вночі до містечка Eisleben і заночували там.
О 7:30 ранку в неділю розбудили всіх механіків у всих селах 🙂
І от Andrei приїхав як лицар вже о 9:00 ранку."
Уявила я цю картину😃😃😃😃
На третій фотці дівчата з аварійниками, бо чекали їх на трасі, коли зламалися пікапи. А ще дівчата були голодні, то ж консерви стали в нагоді 😃😃
Ще було багато різних пригод. І взагалі, коли я в Ані запитали, як вони доїхали назад до Англії, то вона написала "Не повіриш, але в нас було ще купа пригод. Оце нарешті вдома. Оговтуємося".
Таких історій багато. Я знаю. Але ви тільки уявіть як всесвіт вказує куди, з ким, через кого робити/допомагати/діставати.
Друзі, ви чудові! Англійці, дякуємо вам за допомогу!
Ви круті!💪💪❤️❤️"

"Меня сегодня пробило...
На воспоминания, на фото поворот в Романовке, там нас ждала машина для нашей эвакуации, мы переводим собак, первых увели инвалидов... Я ждала с агрессорами на стороне Ирпеня, переводя последнего через мост, я издалека вижу как одна из собак выпрыгивает из машины и убегает в этот поворот...
Я добегая туда, понимаю что, сбежал Лайф, инвалид у которого нет половины задних лап, казалось бы, далеко ли он может таким убежать? А он смог, он несётся галопом в Романовку, не пытаясь остановится, я кидаю собаку, которую привела, Артуру и кидаюсь за ним... За мной бежат военные с оружием, тогда я не понимала, что такого, я же не в курсе была что, за Романовкой уже не наши...
Я вообще ничего не знала, связи то не было😅
А я бегу, в зимних ботинках и куртке, военные за мной уже не бегут, они возвращаются на позиции, Лайфа уже не видно даже, я скидываю куртку и продолжаю бежать... Чисто интуитивно понимая, куда мне нужно бежать и что, потерять ещё одну собаку, ну просто, не могу...
Добежав с языком на плече, до конца Романовки я увидела Лайфа, ему стало плохо и он остановился, я подбежала и увидела что, у него посинел язык, вот тут я высадилась в осадок...
Быстро промяла ему лапы, взяла на руки и медленно пошла, кабанчик весил не мало, шли мы долго, с остановками, выйдя к повороту, я прокричала-позвала мужа, все военные вышли, из своих позиций, на меня посмотреть(хто ж так орет) Артур подбежал, схватил Лайфа и понес в машину, ему уже было полегче, мы сразу предупредили Снежану и она Лайфа передала реабилитационному центру, там его привели в порядок
И вот спустя столько времени, я поняла что, военные не бежали дальше потому что, там уже были оккупанты... Что я не просто жителей встречала, со странным поведением, а именно орков, которые от меня, судя по всему, были в ахое...
А я в ахое сейчас, от тогда происходящего, зато не потеряла Лайфика! Это была моя единственная мысль, за все мою пробежку
"Я его не потеряю, больше никого"
21.05.22 Анастасия --

"Історія одного фото.
Цього хлопця в рефрижераторі в Бучі поряд з тілами побачили, мабуть, навіть у найвіддаленіших від України куточках світу.
Його звати Ігор, йому 24 роки і, виявилось, що ми колись багато років жили на сусідніх вулицях. Він один з тих добровольців, що поїхали після деокупації Бучі збирати тіла вбитих росіянами містян. Два тижні він збирав і перевозив приблизно по 20 тіл щоденно. В той день, коли було зроблено це відоме фото, він з іншими волонтерами перевантажив близько 60 тіл, в респіраторі, в костюмі, серед страшного запаху. Тут, каже, просто дихав свіжим повітрям після важкої роботи.
На початку повномасштабної він спершу патрулював з товаришами, потім, вже під час окупації розвозив ліки і їжу через блокпости росіянців. Ховав місцевих, кораючи їм ями під дулами російських автоматів. Не фігурально - в прямому сенсі слова.
Зараз він займається ексгумаціями - відкопує вбитих і закатованих росіянами по Бучанському та Бородянському районах. Безкоштовно. А потім відвозить їх до моргу. За свої гроші. Бо йому не все одно.
Ігор каже, що дуже не любить, коли його героїзують. Але я не можу з ним погодитись. Бо те, що він розвозив їжу в окупації, ризикуючи бути розстріляним чи потрапити під арт-обстріл, і те, як він допомагав і допомагає мертвим, заслуговує на найглибшу подяку від живих.
А ще Ігор каже, що готовий їхати на передову-у звільнений Сєвєр чи Марік і допомагати там загиблим бути знайденими, опізнаними і гідно похованими.
Ми зробили про цього чудового хлопця мінідок. Завтра - в Єдиному Марафоні. І не кажіть, що не попереджала 🙂"
Evgeniya --