Showing 184 results

Archival description
29 results with digital objects Show results with digital objects
File · 2022-09-12
Part of Writings from the War project

"Ранкова #зарісовка. #20.
Можливо занадто емоційна і пафосна вийде. Але, крім адреналіну і куражу самого нашого наступу, є важливий момент та враження і від зустрічей з місцевим населенням - котрі по кілька місяців були хто просто без звязку, хто без світла/газу/води. І з сотнями їх історій, частину з котрих навіть уявляти не хочеться. Кілька епізодів, з позитиву, і за котрі ФБ не забанить.
Епізод 1:
Колупаюсь в течику, вишукую спальник і якісь консерви на вечерю - плануємо ночувати. Звідкись поряд істошний крик, від котрого чуть не дістаю інфаркт і луплюсь головою об кришу:
– Галяяяяя!!!.. Галя! То наші! Наші прийшли! І у них інтернєт єсть! Із космосааа! Звоніть можна! По Вайберу! Як раньшеее!!.. Біжи сюдиии, дурааа.. Не брешуууу!
На крик з-за парканів починають висовуватись голови (от як в мультфільмах, чесне слово), і підтягуватись пів села. З обнімашками, сльозами, соплями, кавунами і динями.
– А шо, от так просто можна пазваніть? А ви от луччє паспорт у всіх спрашуйтє. І запісуйтє. А то вдруг ми маскалі чи лугандони.
Ну, якщо корисні поради дають одразу - то точно вже наші... ))
Епізод 2:
Курю зранку, підтупцем прибігає жіночка з відром та здоровою сумкою обох руках. Захекано:
– Добрий день! Хлопчики! А я вам борщику зварила і пиріжків з капустою. Беріть, поснідайте!
Придивляюсь, і розумію, що вона абсолютно серйозно і не жартує - відро повне справжнього борщу. Здорова тітонька, отак з повними відрами бігати.
– Та дякуємо, не потрібно, все маємо. Навіть з вами можемо поділитись.
– Та беріть, то ж свіже домашнє, в пять утра встала, щоб тепле вам сутра було.
Розумію, що відмазись не вийде. Та і не хочеться - свіжий гарячий борщ все ж, то вам не тушонка. Роблю останню спробу зберегти пристойність:
– Та і принесли вже нам. І хліб, і кавунів, і...
– От же каза драна!! А казала, що в магазін несе! От же я ій зараз! Ну, вже як в Люськи хліб взяли, то і борщик мій беріть, ну як же так... От же каза драна, апєрєділа..
Беру відро, відро!! борщу, обнімакаємось з жіночкою, дякую. Несу цінний хабар пацанам. Борщ - афігенський. Як дома. З свіжим, теплим ще хлібом і булочками з капустою. Всі щасливі.
Епізод 3:
Читаю новини. Помічаю, що до мене наближається жменя підлітків, дуже гопніковатого вигляду. Сутулі плечі, походка вразвалочку, бриті, в штанах абібасах - класичні такі. Спостерігаю. Підходять - один, самий високий:
– Добрий день!
– Добрий.
– А мені вже два місяці, як 18 год було!
Офігеваю, але ок, і не такі прелюдії чув:
– Ну, вітаю..
– Так я і паспорт магу паказать!
– А навіщо? Я ж не паспортний стіл, і не ЦНАП. Ти якусь печатку хочеш, чи що?
– Я в армію хочу! Мне уже 18 год єсть! Я два місяці ждал. Придумав, як до вас добратся вже. А тут от і ви самі прийшли. Кому докумєнти здавать?
Охрініваю. Звертаю увагу нарешті на те, що "група підтримки" тримає руках: рюкзак, спальник, якісь кульки. Доходить, що він на повному серйозі прийшов записуватись от прям тут в ЗСУ. А банда - на повному серйозі прийшла його проводжати. Розгублююсь трохи.. Корєша інакше розцінюють паузу:
– Беріть. Олєг крутий! У нього отчим в тюрмі дажє сідєл. І Наташку ці підари забрали, вони з Алєгом паженіцца мали, і до сіх пор не знаємо де вона.. Беріть, не апазоріт. І Таврію мою віджали, гандони!
Охрініваю повторно..
Епізод 4:
Вечір, стаємо, розгортаємо звязок. Майже одразу вхідний виклик на вайбер, котрим я практично не користуюсь. Дивлюсь на відверто симпатичну аватарку - білявка з гарною посмішкою. Ну ок, симпатичні білявки це ж дуже добре?) Беру трубку. Звідти несподівано злим жіночим голосом:
– Це хто???!!! Шо нада?
Дивуюсь, звісно, але і не таке чули:
– Ну, жіночко, це ж ви мені дзвоните. І ви ж мене питаєтесь куда ж ви дзвоните?)
– Яка я вам жіночка??!!! (а на аватарці справді дівчинка 20-25 років). То ви мені дзвоните!!
– Єммм.... (аж в ступор вігнала)
– В мене три пропущених від вас! Вчора! Що хотіли??
Панічно згадую, де і кому я міг дзвонити вчора. Ще і по вайберу. Блискає спогад в голові:
– Слухайте, а ви часом не Аліна?
– Аліна...
– О! Тоді згадав. Батько ваш вчора підходив, просив подзвонити, але ви не брали тру...
– СКАТІНА!!! Тварь!! Мудак!! Шо?? Дєнег апять за інформацію?? Шоб ти здох, зек херов!! І своїм скажи..
Охрініваю:
– СТОП! Аліна, стопе!! Ану заспокойся! Я - офіцер. Десантно-штурмових. Військ. Збройних. Сил. України!
... Тиша... Майже пошепки:
– Що, правда?...
– Угу. Він вчора піходив, попросив подзвонити, казав в тебе вчора день народження, привіта..
– Іііііііуууууу.... Моментально з трубки сльози, плач і істерика. Повірила..
Кілька хвилин пробую заспокоїти. Вдається.
– А де він?..
Згадую, що вчора ночував в Бугаївці.
– Бугаївка? А де це?... Це ж там, де тьотя Лена живе???!!! Да??..
– Ємм...
– ЮРААА!!! Вдівайся!!! Поїхали!! Папа!! ЗСУ папу нашлі! Їдемо до тьоті Лєни! Він там! Там вже звільнили! ЗСУ дзвонили про папу!
– Тільки їдте через...
Куда там. Про мене і про телефон вже і забули... Ох же ж і нескучно, певно, цьому Юрі жити з такою енергійною і шебушною Аліною))
Такі от пару епізодів... Навіть мене, сухаря флегматичного, пробиває інколи.
На фото - черговий "мобільний переговорний пункт з інтєрнєтом із космоса"
Olexander --

Тетяна, 232-26-04
File · 2022-06-10
Part of Writings from the War project

"Боже... І мій малий в перший тиждень мені сказав щось подібне. Коси дибки.
Семирічна дитина каже, що померти не страшно, бо Бог зразу забере на небо, а там бабуся, два дідусі, хтось зустріне. А бути тяжко пораненим - страшно. І побачити, що хтось рідний загинув страшно. Цього й боявся. Все питав перед сном: "Мам, ти ж вночі не спиш? Встигнеш мене схопити на ручки і винести?"
Звичайно, встигну, сину....
А на днях (ми вже місяць в Англії) трапилась ситуація, що я з ним пізнім вечором на краю чужого міста, без інтернету, з розрядженим телефоном, і не приїздить автобус, який курсує раз на годину. Малий каже: "Мам, зараз когось щось спитаєм, не бійся. Мені, наприклад, після бомбосховища нічого не страшно". І додає: "Знаєш, це добре, що ми поночували в тому бомбосховищі. Тепер нам взагалі має бути нічого не страшно".

File · 2022-04-30 - 2022-06-20
Part of Writings from the War project

"Мамы больше нет… 💔😭
Подорвалась на мине в Мариуполе….
Останки тела папа привёз на тачке домой….
Это все, что стало известно…
Там все также связи нет. Узнали инфу через десятые руки…. Даже не знаем дату смерти…
В ЛИЧКУ НЕ ПИШИТЕ МНЕ, ПОЖАЛУЙСТА ❌
Папа там остался один😩
—————————
P.S.
Все это время не было связи с родителями.
Сегодня, 27 мая, узнали, что мама погибла 31 марта.
На месяц позже, чем это произошло!🥹😢😭
—————————
Только сегодня, 20 июня, я могу поделиться с вами этой страшной историей, которая произошла в нашей семье.
—————————
Мама с папой шли по берегу моря за гуманитаркой и пытались найти место связаться с нами. Папа шёл сзади. 10.00 Раздался взрыв.
Мама наступила на мину. Папу откинуло взрывной волной. Удар пришёлся на грудь. Долго болела ещё потом грудная клетка. Стало резко плохо видно. Правый глаз пострадал сильнее. С груди от взрыва сорвало цепочку с крестиком. Когда пришел в себя, подбежал к маме.
Ее ног не было полностью. Их оторвало. Она попросила его ее посадить. Посадил. Спокойно сказала ему, что ей жарко. Папа снял ей верхнюю одежду. Попросила пить. Папа дал ей воды, она проглотила первый глоток, второй уже не смогла.
10.08 мама на глазах у папы скончалась от потери крови. Папа эти последние 8 минут ее жизни целовал ее и говорил с ней.
Поднять ее и нести домой не было сил. За этот месяц был обессилен постоянными бомбежками, сидением в погребе, отсутствием нормального питания. Накануне, во двор попала бомба и от взрыва папу контузило. Мама весь месяц, сидела в погребе с Библией в руках и молилась.
Папа пошёл домой за тачкой и вернувшись, погрузил маму и целый день до вечера вёз ее домой по проваливающемуся песку.
2 ночи тело мамы было дома. Больше некуда было тянуть время. Папа нашёл во дворе плотный целлофан, замотал тело, погрузил на тачку. Никто из соседей не согласился помочь хоронить, так как, шли очень сильные бои на улице. Папа сказал, что страха не было у него совсем, и такого ужаса, что происходило у них, не показывают даже в фильмах.
Он подошёл к первому танку под обстрелами и начал просить, чтобы его пропустили похоронить жену. Военный дал отмашку. Дали ему проехать. Приехал с мамой погружённой на тачку на кладбище. Все могилы были вывернуты от взрывов. Он тащил уже пакет с мамой по земле.
Возле могилы маминого папы начал копать яму. В него начали стрелять. Он кричал в ответ, чтобы целились лучше.
Вырыл яму. Закопал.
Папе 72 года.
Сейчас каждый день ходит к маме на могилу и носит свежие цветы с огорода. Дома разговаривает с ее портретом. Очень тоскует. Все время у него перед глазами стоит эта картина происходящего с мамой. Перестал спать ночами.
Все время рассказывает нам эту историю по телефону. На днях, когда рассказывал, расплакался. Я впервые слышала, как папа плачет.
Папа остаётся на данный момент в Мариуполе. Выезжать не хочет. У него там любимые 3 собаки и 4 кота. Которые все время в бомбежки спускались по лестнице в погреб и сидели с ними там. Я по этой лестнице еле спускалась, а-то здоровые собаки...
Там 4 месяца нет воды, газа, связи, света… Связь смогли ему организовать с огромными усилиями. У него одного на улице есть связь. Связь ужасная. Плохо слышно и бывает, по несколько дней не можем дозвониться.
Когда общается с нами, ему становится легче.
Сильное чувство вины у папы, что не уберёг маму.
Там сейчас просто каменный век какой-то. Жизнь впроголодь. Говорит, что на макароны уже не может смотреть. Гуманитарку дают редко и мало. Папе приходится по такой жаре готовить еду на костре. В его возрасте это все сложно и при этом, все быстро скисает. Коты и собаки сильно похудели. Грязные.
Папа очень любит читать. И ночами без сна, сейчас читает благодаря тому, что добрые люди привезли ему свечи.
Есть ещё один ужасный момент, который сделала в данной ситуации моя родная сестра, которая живет в России. Но, об этом пока у меня сил рассказывать нет.
Четыре месяца бессилия и ужаса для меня и моей семьи не прошли бесследно. Мое здоровье сейчас требует восстановления….
Маму звали Елена Васильевна. Маме было 68 лет. 30 лет непрерывного стажа работы учителем в школе. Вырастили с папой нас троих детей."

File · 2022-08-31
Part of Writings from the War project

"Як воно в Харкові" (день 108-й п.з.т.)
Друзі, які раніше поїхали, поступово повертаються до Харкова – забрати зимові речі та поїхати знову. Ілюзій уже ні в кого нема. Люди в місті – наче лісні птахи та звірі напередодні зими: хтось летить в теплі краї, хтось упадає в анабіоз, хтось робить запаси і готується пересидіти холоди в норі, а хтось буде зустрічати зиму такою, як вона може бути на відкритій місцині.
Поки допомагав другові з перевезенням речей, зустрів у ліфті його будинку жіночку. "Ну вы понимаете, что происходит?" – несподівано говорить вона мені – "понимаете, за что это всё?". "Это оттого" – продовжує вона, не чекаючи моєї відповіді – "что люди перестали верить в Бога. И ведут себя... Ох! Ну где ж это видано, чтобы мужчина женился на мужчине? Вот есть ты, а есть я, и сразу понятно, какая между нами разница, а отэто всё что, а отэто всё куда???" "Так" – погоджуюся – "різниця між нами таки величенька".
Тим часом мама натрапила на світлини з Саржиного яру, куди нещодавно прилетіло. Довго розглядала фотографію жінки, яка лежить в калюжі крові. "Чому кров така яскраво-червона?" – питала вона мене – "хіба так буває?" "Звісно буває" – відповідав я – "якщо артеріальна кровотеча; артеріальна кров саме така, яскрава: оксігемоглобін…"
Євген --, Харків

File · 2022-06-20
Part of Writings from the War project

🇺🇳 20 червня міжнародний день біженця, встановлено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 🇺🇳

⬇️⬇️⬇️

В цю війну мені щось не плачеться. Я б хотіла, але не виходить.

Вперше пустила сльозу, коли не мій, але улюблений тато, написав мені якось зранку, в перший тиждень війни, що не може везти маму в підготовлену їм евакуацію, тому що вночі у нього стався інфаркт. Зрозуміло ні лікарів, ні швидких. Було страшно. Було боляче.

Вдруге я заплакала, коли моя давня подруга, одна з трьома дітьми, не хотіла їхати з Рубіжного, а я не могла її переконати терміново це зробити. Було страшно. Було боляче. Рубіжного більше не існує.

Та по-справжньому я ридала лише один раз.

🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳

Ми приїхали з малим вночі на залізничний вокзал, отримати еміграційні квитки, після двох діб найскладніших перельотів. У сина шпарила температура, боліло горло, я тягла дві валізи, його і якось себе. Черга в касу була величезна. Усі українці, з дітьми, літні пари, чоловіки на милицях. Ми простояли дві години, Нікіта майже падав від втоми та хвороби.

Взяли квитки, пішли шукати аптеку. Все звичайно було вже закрито – Європа…

Волонтери розводили руками, мовляв, не можемо допомогти. Я зупинилася з сином посеред будівлі вокзалу в якомусь дивному заціпенінні.

І тут до мене підійшов дідусь і польською запропонував взяти булочки. Просто звичайні такі собі булки, що лежали в нього в целофановому пакеті. З магазину, чи домашні – я навіть не зрозуміла. Я посміхнулася і чомусь (чому бляха???) - відмовилася.

Він дістав пакет із випічкою і просто засунув його мені в руки. «Їжте діточки та тримайтеся» - напевно якось так звучала його фраза польською, я вже не пам'ятаю. Тому що раптом почала плакати. Вночі. Серед вокзалу. В Польщі. З хворою дитиною та двома валізами. Серед війни. З повним нерозумінням майбутнього та закресленим минулим.

Це були найсмачніші булочки ever, які тоді замінили і вечерю і сніданок і найголовніше - безмежну, людську любов.

❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️

Більше я не плакала. Зібралася з думками та влаштувала все, що змогла влаштувати. Собі. Іншим.

Дідуся того згадую майже кожен день і подумки дякую… святі люди, жахливій війні 🙏

💛💙

20 червня міжнародний день біженця, таке собі свято …

File · 2022-06-03
Part of Writings from the War project

"Как началась для меня война?
Мы не паниковали и не суетились, не складывали тревожный чемоданчик, не покупали продукты, не планировали отъезд. Я даже старалась не читать новостей, на настойчивые вопросы старшего сына, подруг, что мы планируем делать, планируем ли мы уехать, отвечала, что ничего не планируем. Войны не будет.
Но о приближении войны (я поняла это позже) мне сначала сказала наша дочка. Как сказала? Появлением у нее постоянной тошноты, трясущимися руками, отсутствием нормального сна и, наконец, просьбой уехать...
Еще мне "сообщили" о ней странные люди в нашем сквере Котляревского, каждый день разные пары в последние две недели перед войной. Они были не нашими, они ходили по двое, но видно было, что они не друзья и не родственники, одеты они были очень неприглядно, серо, у них были небольшие дорожные сумки или рюкзаки, а ещё они всё фотографировали. Улицы, дома. Но они не были похожи на туристов. Они ими и не являлись.
Потом о войне мне "сообщил" мой муж своим настойчивым предложением вывезти детей хотя бы на недельку. Я не верила, не хотела поддаваться этой правде, которая уже была во всём рядом со мной. Но он показал мне на дочь, на ее руки, которые все роняли в тряске, и сказал, что ее надо успокоить, что ничего не случится плохого, мы просто побудем недельку в Тбилиси и вернёмся. А он останется и присмотрит за теми, кто в Киеве. Я твердила одно: "Решить уехать - значит признать, что война будет. Если она будет, то мне нужно быть дома, со всеми". А он говорил: " Да ладно тебе, войны не будет, погостите недельку в Грузии и вернётесь". И на это я говорила : "А зачем тогда уезжать?" Так мы и ходили по кругу в наших диалогах с ним. Но все таки он купил билеты. На последний, как оказалось, рейс.
Что было дальше? Дальше я не могла собраться. Но я скачала книгу по терапии травм читать в самолёт. Я взяла вещей на неделю, что попалось под руку, совершенно бестолково, как потом оказалось, но что уж...
Я хотела поехать увидеться с мамой и папой, но не смогла. До сих пор не могу понять, как я могла так смалодушничать, как... Мне снова казалось, что если я поеду прощаться, то точно будет война, значит я точно знаю, что она будет и уезжаю от нее, а ведь я еду просто на недельку в Тбилиси. И скоро я буду снова дома.... Как будто от моих действий зависело начало этой жуткой страницы в жизни моей и моей страны...
Сын пришел к нам на ночёвку накануне отъезда. Мы долго сидели, разговаривали о разном и о возможности войны тоже. Спали пару часов. Утром я села на его кровати и рассматривала его спящего. Запоминала, какой он и плакала. Я старалась вглядеться в него, чтоб увезти его с собой. Так перед глазами эта картинка и стоит...
Мы улетели вечером, поздно, 23го. Почему-то в самолёте меня попустило. Я слушала книгу о терапии травм, рядом сидел мужчина грузинской национальности с украинским флагом в руках. Я начала шутить с детьми, даже смеяться. Нас встретили в Тбилиси родственники, была уже ночь, мы уставшие легли спать.
Рано утром я проснулась резко, как будто кто-то меня громко звал, кричал мне что-то важное. Я кинулась в телефон, ВОЙНА! Мой Киев бомбят. Я сижу в кровати, в соседней комнате спокойно спят дети, а я не могу поверить. То, что было уже во мне все дни до этого ужасного утра, все что было жуткой липкой правдой, которая меня уже окружала, внезапно вырвалось наружу реальности. А меня как будто выплюнуло за границы этой реальности, моей жизни, я наблюдаю с болью и ужасом со стороны , что вся моя прежняя жизнь, жизнь моей семьи, жизнь миллионов украинцев разрушена... Такие мысли были тогда.
Сегодня 100 дней войны. 100 дней борьбы моего народа с врагом. 100 дней смертей, травм, потерь, разлук с близкими. 100 дней боли. И ровно 100 дней нашей временной эмиграции."
Лена, Киев, 03.06.22

Юлія, 231-26-04
File · 2022-02-25
Part of Writings from the War project

"Мені страшно. Але я не панікую. Мені би не було би так страшно, якби не син. Тому перше, що я зробила, коли почула вибухи – написала записку з його іменем, адресою, датою народження і нашими телефонами, поклала в його наплічничок-динозавр. Стало трохи легше. Назару ж сказала, що на нас напала росія. В нашій країні війна. Росії подобається наша земля, вони її хочуть відібрати. Але ми не віддамо! Будуть вибухи, ми можемо спускатись в підвал. Але так треба. Сподіваємося, це швидко мине. Він трирічна дитина, йому норм.
У наші військові частини влучили в перші же дні. Така була тактика 24 лютого. Були загиблі і поранені військові. Це, звичайно, не додає духу. Тому на ранок хотіла побігти здати кров. Але мені повідомили, що вже прийшло 80 людей, може пізніше, хіба в мене негативний резус… Пішли в тероборону. Як і думали – немає місць. Тероборона укомплектована. Зібрали трохи їжі в домі – передали, на жаль. Магазини працювали лише зранку.
Побігли збирати пляшки із сусідами для бандерівських смузі. Треба ворога зустрічати достойно.
Тим часом ми періодично спускались в бомбосховище, а там, перепрошую, запах фекалій. Це було жахливо. Ми з Назаром періодично піднімались на гору аби подихати повітрям. Назар підняв дуже велику і масштабну істерику. Я його обійняла і просто качала. Розуміла, що він втомився і хоче просто плакати. На плач підійшов мій-улюблений суши-майстер, який в підвалі робить найкращі суші в світі і віддав нам ключ від свого ресторану. От так просто – поживіть поки в нашому підвалі.
Людська доброта безмежна. Стоять черги на здачу крові. Бажаючих більше, ніж є зброї, але її мають підвезти. Пляшок поки вистачає.
Так і живемо.
А у вас що?
ВмоїйКраїніВійна
війнаЗаНезалежність"

File · 2022-05-22
Part of Writings from the War project

"Я вже писала, що в селян повторюються історії від села до села. Про яблуню чи грушку, яка врятувала дім – класика. Про самогубців за час окупації. І є одна історія, яка повторюється просто з хати в хату і мені страшенно подобається. Це прямо історія про resilience в чистому вигляді. Звучить це так:
– А телефон?
– Дак телефони ж вони позабирали.
– Не вернули?
– Хто там вернув!
– Ясно.
– Але я ж їм старий телефон віддала, а новий сховала, виключила і з собою завжди носила."
Світлана --
22.05.22
Чернігівська обл.

Марина, 229-12-04
File · 2022-06-25
Part of Writings from the War project

"Цей дім збудував мій дід. Тут народився мій батько, я і мій молодший брат. Пам'ятаю, як на Зелені свята ще якогось радянського часу мама викладала на долівку лепеху, молодий полин і цвіт липи. Розкладала ті трави тонкими пальцями на газетки, посувала клечальне ближче до вікна. На вулиці багато сонця, але в кімнату світло йде розсіяним, розсипаним від гострих краєчків молодого виноградного листя. Дід дбав свій сад-виноград, нам, трьом своїм онучкам, висадив іменні вишні. "Це зілля, отак його кладуть, щоб померлі приходили в гості і раділи за нас, живих", - бабусине кріпове пояснення про клечальне справді вражало. Ті ночі я не спала - чекала на домового і коли прийдуть мертві нюхати полин і любисток. Тривогу знімав гуркіт нічних поїздів: вони везли людей у великі міста, товарняки ганяли щось заводське і смердюче, життя крутилося в такт колес тільки залізничними коліями, а чиїсь світлі мрії були концентровані та скам'янілі у маленьких прозорих скляних кульках, їх безліч там, на путях.
Це дім між Сєвєродонецьком і Рубіжним, Південна-Южная, промислове передмістя, яке ви знаєте по Зорі - "заводу Бойка", луганській вотчині партії регіонів, воно окреслене пахучим лісом та глибокими озерами. Хата трьох поколінь була татовою гордістю і мала колись перейти у спадок моїм дітям. Як знання про те, навіщо розкладати зілля на долівки й підвіконня. Коли у квітні росіяни поцілили у цистерну з азотною кислотою, вибухова хвиля була такої сили, що знесла цілий квартал. Хатки поскладались, наче сірникові коробочки, сараї поздувало, ніби вони були з сухої тростини. Під завалами лишились мертві люди. Родичка з сусідньої вулиці, дев'яносто год. Бабуся щороку брала в неї розсаду, і поки творився обмін рослинами і новинами між ними, повоєнними старобільськими переселенками, я набирала квіткових пелюсток, щоб робити мурашкам крила. Бабуся Старцева загинула у своєму погребі, бо її дочка отруєна рускім міром і не вважала за потрібне тікати від російських ракет.
Напередодні Трійці батькам надіслали свіже фото руйнувань - є такі місцеві люди, які ходять заявленими адресами окупованих міст і фотографують залишки чужого минулого життя. Батьків дім назвали найбільш вцілілим у тій частині передмістя, таке щастя, лише зірвало дах, вибило шибки та розкурочило задній двір. Щорічний городик під полуницю, гірчицю, кріп і салати з базиліками тепер встелений червоними маками, весь двір у маках, яких там ніколи не було. Кажуть, російські снаряди розбили южанський цвинтар, там поховані мої бабуся, дідусь, молодша сестра, інші родичі, і поки я застеляла пахучим зіллям долівку і підвіконня в Хмельницькому, наш двір закрило потойбічне клечальне зілля, його застелили наші мертві для наших живих.
В'ється дідів виноград, зеленіє сестра-вишня.
Це значно краще за те, що відбувається із маминою квартирою. Навіть шибки ніби вціліли, але туди поселилися російські солдати. Сподіваюсь, вони зловили якийсь сильний ментальний удар у пах, коли побачили український прапор в передпокої."
Марина --
25.06

File · 2022-06-02
Part of Writings from the War project

"Діти не можуть чекати, поки ми відкладаємо життя.
Це один із уроків війни для мене.
Коли вона почалася, двійнятам було по 4. За ці 8 років вони навчилися вимовляти звуки, читати і писати, рахувати.
Вони стали вище ростом, їхні тіла трансформуються в дорослі.
Ті іграшки, які були важливими колись, зараз уже неактуальні. Улюблені кольори змінилися.
Старший син ходив до 1 класу, коли почався Майдан. Цього року він закінчує школу дорослим юнаком.
І я зрозуміла, що не можу відкладати їхнє дитинство. Щоб не відбувалося - якщо я маю можливість, я стараюся забезпечити для них те, що їм потрібно для щастя саме зараз.
Морозиво? Так, морозиво можна їсти під час війни.
Іграшки? Та лялька була цінною саме у 2015 році, коли наш тато воював під Маріуполем.
Вчитися - зараз.
Гуляти і дружити - зараз. Спілкуватися - зараз.
Любити - зараз.
Бо наші солдати воюють не тільки заради майбутнього, а й заради теперішнього наших дітей."

Любов, 220-12-01
File · 2022-06-10
Part of Writings from the War project

"У нашому будинку на Луганщині окупант живе з 2015. Він не пожив там кілька тижнів, і його не вибило звідти ЗСУ, він живе там роками.
Роками! Моє місто окуповане понад вісім років.
Ми не знаємо, що він вкрав, що зламав, що продав. Лише чули, що він їздить на татовому скутері. У нас є документи на будинок, яким ми ніколи не скористаємось. Можна лише уявити, який він за всі ці роки загаджений і запущений.
Я розповідала вам, як це огидно і боляче. Але чула, що Донбас можна або треба віддати. Політики слухали голос більшості і віддавали. Віддаси маніяку сусіда, потім він прийде забрати твоє життя.
Потім я готувалася до російського наступу на Київ. Розповідала тут вам, що закуплено, а чого бракує. Писала про те, що не можу наважитися купити мікрохвильовку, бо на війні вона не потрібна. Що вже маю лижний комбінезон, у якому взимку і в окопі можна сидіти. Але мене сприймали за хвору на голову.
Знаєте, на Оболоні розливали на коктейлі наш бензин. Бо ми готувалися, бо були інші, що готувалися. І таких має ставати все більше.
Скільки у вас зараз вдома крупів? Де ви братимете воду, якщо її не буде? У вас є бензин на коктейлі? У вас є турнікети для кожного члена родини? Ви носите турнікет з собою? Ви знаєте свою групу крові?
Готуйтеся. І за себе, і за тих, кому не прояснилось. Послухайте мене.
Готуйтеся."

Cвітлана, 204-10-02
File · 2022-03-24
Part of Writings from the War project

"Двадцять третього я зробила дві складні речі Ярославі, це була кофтинка до штанів, які я так і не. І інша кофтинка, яку я робила як якусь рефлексію на Малевича. Я дуже втомилась, але не могла зупинитись. В мене ще була розмова в голові про навіщо я так зависаю в гіперфокусі і не можу зупинитись наче це мій останній день. Після цього я ще вирішила попрасувати речі і красиво повісила на той гачечок, де я фотографую на фактурній стіні.
Ранок почався зі слів "Свєта, вставай, війна почалась"
Я виглянула у вікно. Сумнівів не було, війна почалась прямо тут, вид на поле, який я так обожнювала став видом на війну, яка ось тут. Почалась. Вона горіла і вибухала в Гостомелі. Вона літала різними звуками над моїм будинком.
Я наче і бачила очевидні докази, що війна ось тут, почалась і ми якимось чином стали одними з перших очевидців, не з екранів телефону, а ось тут, зліва мототрек, справа війна. Почалась. І над головою теж. Почалась
Я стала збирати замовлення. Світланині, які очікували на неї і Ярослави. Знайшла коробку, спакувала оверлок, нитки, найцінніші тканини і сім одежинок. Я взяла коробку і рушила в бік нової пошти аби відправити це до мами трохи далі від Ірпеня. Я думала, що зможу поїхати ті пару зупинок маршруткою, але надворі був колапс. Тому довелось 15 хвилин іти пішки. Наприкінці шляху я попросила якогось чоловіка донести цю коробку до пошти бо я не можу, зовсім не можу. А пошта, як виявилось, вже не працювала.
Я вела внутрішні діалоги про безглуздість моїх дій на початку війни. Але які би дії були доречними, я не знаю як і що робити в таких випадках. Я впала в розпач, бо донести назад цей вантаж я взагалі не змогла би. Я згадала, що зовсім поруч в мене є кладовка в підвалі. Тому я маю надію, що одного дня, я таки повернусь в моє місто і там чекатиме мене моє але не моє. І я віддам.
Я маю надію, що вже от-от я відновлю свою роботу але в номому місці, місті та країні і зможу робити так само замовлення і так само клаптикові колажі і рефлексію про. Питайте, я шукаю вже льон і оверлок. Такий самий, як той, що вдома.
А того дня, після всіх стадій усвідомлення, що ми в дуже небезпечному місці, нам вдалось евакуюватись завдяки друзям пізнього післяобіддя після першого бою в Гостомелі перед другим і почати їхати спершу в нікуди, а дорогою попроситись до інших друзів, де я й була 20 днів. А через день, як звідти ми вирушили закордон, і з нового вікна стала оприявлена війна. Ракетами і таким самим стовпом чорного диму, як тоді, в Гостомелі.
Зараз я з дитиною в безпеці, мене світ обіймає суцільним обіймом і бульбашкою нормальності
Навіть в недружній до України країні я маю свій проукраїнський світ
А
Черепахи вилізли з озера
Дерева почали квітнути
Сонце обпікає
Ірпінь на 80 відсотків звільнений
Поліція почала працювати
Заміновано все
І навіть більше
Друзі розкидані
Емоції розхитані
Але я мушу відновити діяльність бренду, бо він вартує кожної моєї вкладеної хвилини роботи
Далі буде"

Софія, 203-13-08
File · 2022-03-04
Part of Writings from the War project

"Снилось нормальне життя. Місто. Книгарня.
Я довго думала, що подарувати подрузі на день народження: берет чи книжку. Сиділа в м'якому кріслі і гортала сторінки. Пам'ятаю кожну. На обкладинці була назва "Це тобі допоможе", але всередині - пусто.

В мене в житті було кілька важких втрат. І кожен раз вони однаково минали. Багато днів, прокидаючись зранку, ловила спокій на коротку мить. А потім реальність зустрічала болем.
Після кольорових снів й сьогодні пече новий день. 2000 мирних людей, малих дітей... Це, як мої Тамановичі. Але 19 разів.

Що ми будемо робити після?
Я приїду в село і буду малювати зірки. Я собі пообіцяла зробити їх цього року багато, щоб усі колядували. Аби всі знали про Різдво, про Зелені свята, про Страсну п'ятницю, про символи писанок, про те, як радісно буває святкувати Петра і Павла. Про Яблуневого Спаса вам теж розкажу. Про свічку "ґробніцу", яку баба запалювала, коли гриміло. Про те, як ми ходили зі звіздою по селу колядувати, про вертеп, про орнаменти на брижах, і про брижі. Про них розкажу зараз - це зшиті складочкм на сорочці. Колись вважалось, чим більше тих складочок, тим дівчина багатша, бо сорочку пошила з великого куска тканини.
Я вам розповім багато, тільки б ми всі забули про росію. Щоб ми назавжди вирвали ту ракову клітину, яка століттями хотіла нас знищити. Ми не пробачимо ніколи й забудемо її назавжди. Надто велика ціна, щоб жити, як "сусіди".

Вчора читала історію України, але не як підручник. Бо в школі здавалось, що це були легенди написані так давно, ніби й не правда. Голодомор, війни, заслання, катування, крадіжки, вбивства... Завжди одна і та ж історія впродовж століть. Тільки-но на карті світу заявилась москва, як тут же почала робити все, щоб нас не існувало.
Але! Ви уявіть собі, що й досі, після ліквідації Гетьманщини, голодомору, Емського указу, Валуєвського циркуляру, Відстріляного відродження маємо українську мову, пісні, традиції, Енеїду, портрети Шевченка під рушниками, різдвяну звІзду... Це все є, як і ми! Бо ніхто нас не знищить, навіть сам диявол, в якого я не вірю.

Ми будемо колядувати всі, я вам обіцяю! 🇺🇦
слава Україні"

File · 2022-03-08
Part of Writings from the War project

"Вчора був день маленьких і великих радощів.
Відчути їх в повній мірі нема сил, але ми намагаємось.
Я купила нові колготи)
І шапку! У мене весь цей час не було шапки і як же було холодно... Забрала останню, з вітрини, досі не можу повністю відшкрябати з неї цінник в 90 грн, але це найкраща шапка, що в мене колись була) я в ній схожа на сардельку.
Тарас вперше за час війни гуляв. На дитячому майданчику. Ще й з братами. Як же він цього чекав... Сказати, що він був щасливий - не сказати нічого.
Я пила каву. Із кав'ярні. Смачну. Почалась повітряна тривога, довелося бігти в укриття, але переживати її з кавою виявляється набагато легше.
І найбільша радість дня - батьки чоловіка теж вирвались з того пекла.
Тут так багато почуттів, що писати нормально поки неможливо.
Зараз головна задача - відновити рівне глибоке дихання і сон. З цим поки погано. Але нічого. Все буде.
Нас прихистила абсолютно чарівна бабуся. Сподіваюся, зможу написати про неї окремо.
Дякую всім добрим людям за підтримку. Це дуже несподівано, приємно, цінно і ніяково..."

File · 2022-03-20
Part of Writings from the War project

"чоловік пише:
"живемо зараз в сільській хаті. в жіночки, вона старенька.
каже, думала помирати вже, приготувала продуктів на поминки собі. а тут ми.
"я аж ожила, діточки, їжте, пийте, і за моє здоров'я обов'язково.
я тепер нічого не боюсь і жить хочу.
спасібо вам"

  • а як ж її звати? - питаюсь з цікавості
  • Марія Тарасівна!
    так я ж теж Марія Тарасівна! отак поїхав чоловік на війну за тисячу кілометрів від дому і на іншому кінці країни інша Марія Тарасівна прихистила в своєму домі. буває ж таке! життя - ще той режисер!
    дякую щиро цій бабусі, що дбає про наших воїнів!"
File · 2022-03-21
Part of Writings from the War project

"Вчора в 2 годни ночі я їла крабовий салат.
Я їла його сидячи прямо на долівці в коридорі. Не відчуваючи смаку, але з великою необхідністю їсти. Моє тіло вимагало їжі. Не припинялась сирена, горіло за вікном, а моя тітка ходила по битому склу.
Я їла, жувала, ковтала. Без наповнення і насичення. Я прощалась з місцем, де було прикольно сидіти біля величезних панорамних вікон і дивитись на високе небо, пити каву, або їсти салат Очеано з "Салатерії". Там було декілька прикормлених магазинчиків, де продавчині посміхались і пропонували "новинки". Був медитативний English Homе, де під час акцій 3 за ціною 2-х я чаклувала над керамічними горщиками для квітів, вазочками та покривалами, намагаючись впевнити себе, що 6 за ціною 4 це також вигідно. Там були випадкові і призначені зустрічі. Там майже рік був мій спортзал і басейн. Саме туди я пішла "на променад" після першого жорсткого карантину.
Ранком ми збирали скло. Оцінювали здатність архитектурної споруди утримувати родинне тепло і стримувати рикошети руzzкої любові. Фіксували рештки вікон і ставили чергову зарубку на дереві спогадів, щоб потім, колись, пройтись по ній пальцем і згадати смак крабового салату на долівці в коридорі в 2 часа ночі під акомпанімент сирени...
Ввечері без сил їхала додому.
Перше коло на в'їзді на Виноградар.
І тут я в черговий раз відчула шкірою, що таке той самий герць!
Похований вчора під крабовий салат торговий центр новорічно сяяв серед темного кварталу. Сяяли і мерехтіли навіть деревця на парковці.
Розстріляний, але не переможений.
Танцюючий і сяючий.
Знехтувавший морок і смерть.
Щоб, поки він танцює, ми усвідомлювали свою силу і волю."

File · 2022-03-25
Part of Writings from the War project

"Сьогодні був дивовижний випадок.
Під вечір ми заглохли, не доїхавши до Калуша.
Водій намагався дати раду двигунові.
Йдуть жінка з чоловіком.
Привіталися. Розговорилися. Чоловік запропонував допомогти, бо теж водій. Ми розповіли, що
веземо на поселення сім'ю з Харкова.
Жінка пішла. Ми у машині. Водій з тим чоловіком чинять мотор.
Обережний стук у скло. Дивлюся, а то та жінка, що йшла. Принесла у подолку пиріжків. Ще теплі. З
яблуками. Каже, що мама якраз спекла.
Ми подякували, а вона просить не зачиняти двері. За нею ще сусідка. Принесла хлібину
домашнього хліба і півлітровмй слоїк з тушкованкою.
Щоби довго вам не читати: поки лагодили мотор, то набралося і пиріжків, 3 півлітрові і 1 літровий
слоїки з тушкованками, літровий слоїк смальцю, грудка смальцю у пакеті і така ж грудка шкварків,
дволітровий слоїк зі шматками сала, слоїки з вудженими закрутками (шматок підчеревини, шматок
сала, шматок ковбаси), кульок цукру, без кінця запитували чи треба бараболь, яблука. Навіть
сушениць піднесли.
Наші люди - найкращі!"

File · 2022-04-07
Part of Writings from the War project

"Ми терпляче чекали, поки групи зачистки увійдуть у під'їзди, зроблять свою роботу, стомлено повернуться у двори та підуть далі. Терпляче, бо за цією адресою у нас була заявлена евакуація. І те, що в ці темні, насичені смородом будівлі ми входитимемо не перші, як це бувало зазвичай, ми були дуже і дуже раді.
СБУ, поліція, підрозділи ЗСУ - діловиті, наїжачені зброєю і спорядженням, стояли попід стінами розтрощених артилерією багатоповерхівок, під ногами скреготали купи битої цегли, арматура та бите скло.
Палять цигарки, напружено оглядають вікна та дахи, тихенько перешіптуються, а один боєць їсть Снікерс. Дожовує. Жмакає обгортку, відходить від своїх, підходить до сміттярки біля дитячого майданчика і кидає її туди.
Навколо спалені авто, стріляні гільзи, штукатурка, переламаний чергою з БМД ліхтарний стовп, але обгортка опиняється у належному їй місці.
Це було кілька днів тому.
А сьогодні ми бачили, як другий день поспіль сотні ірпінців та киян лопатами та віниками прибирали місто від уламків.
Сотні. Як не тисячі.
З ким, скажіть, ці свині прийшли сюди воювати?
Ми з Andrii -- та Bogdan -- повільно котилися вулицями понівеченого міста, де лише нещодавно зазвичай літали під 80 кілометрів на годину поміж шматками будівель, воронками та купами уламків, і не вірили своїм очам. Всі дороги чисті, прибрані, хоч бери, латай дірки, малюй розмітку та пускай повноцінний трафік.
Ірпінь оживає.
На Романівці майже готова нова повноцінна переправа. Згорілі та понівечені автівки евакуаторами акуратно (тричі підкреслено, бо ми свідки) перевезені за заправку "Синергія" (недалеко від мосту) або ж на вулицю Технологічну (на автостоянку) і всі вони там стоять рядочком, очікуючи на власників.
Забирайте.
Оживає Стоянка. Гореничі. Довколишні котеджні містечка.
Це тішить.
А ще тішить, що нещодавно ми з командою у Вас просили кошти на купівлю буса.
Щоб возити гуманітарку і вивозити людей.
Просили грошей на 1 машину.
Одну.
А по факту у нас тепер їх цілих три.
ТРИ.
Мені здається, що гумор про "скинемось на атомну бомбу та авіаносне ударне угрупування" - це не зовсім жарти.
Шановні, я Вам дуже дякую.
Всі деталі по машинам і їхнім задачам можна почитати в пості у Vlad -- тут --, але, якщо коротко, наша колона поповнилася так:

  1. Білий бус Рено Мастер - приблизно такий само, як той чорний, який нам люб'язно знайшов Kyrylo -- і на якому зазвичай розсікаю я. Бус щойно приїхавши в Київ, відразу завантажився гуманітаркою та помчав на Північний Схід.
  2. Мітсубіші Л200, який значно підсилив наш батальйон і виконує задачі в його інтересах. Росіяни палатимуть від захвату. Буквально.
  3. Джекі-Чан. Колись це був Мітсубіші Паджеро, але тепер це наш милий улюбленець Джекі. Старий, надійний і, здається, абсолютно безсмертний.
    Шановні, я особисто ще раз вам дякую.
    У нас усіх бракне слів.
    Дуже скоро буде ще одне поповнення, про яке Влад повідомить.
    І, так, колона буде розширюватись, бо у фокусі і Схід, і Південь.
    Тому якщо хочете підтримати розвиток матеріальної частини - підтримуйте Криївка Вільних.
    Нам постійно потрібні колеса, соляра, мастила, ремені, дрібний ремонт, ще раз соляра, і знову соляра, і ще соляра.
    Всіх міцно обіймаю.
    Переможемо.
    Піду поїм снікерс."
File · 2022-04-03
Part of Writings from the War project

"--- А ви чого мовчите? – спитав французький журналіст ще у Львові. Нас було четверо українських письменників, інтерв'ю велося англійською.
--- Мій досвід – дуже приватний. Я рятувала дитину.
Мій досвід маленький.
Це те, про що думаю всі ці дні, читаючи всі новини з Київщини. Поки наших сусідів убивали, катували, грабували (і це більше не кліше зі шкільної літератури), поки заміновували затишний садок моїх батьків, я мала свій дуже приватний досвід.
Я вивезла дитину на третій день.
Досі перед очима – повідомлення, якими мене витягували з Києва: "Головне, щоб дитина не бачила найстрашнішого".
Якщо чесно, важко було уявити це найстрашніше. Навіть знаючи історію України, і що ця війна повторюється, а злочини рашистів ходять по колу, це все дуже складно уявити людині, яка все життя мислила на творення.
Усі роки ми, українці, звикли відбудовувати свої хатинки й садки, свою культуру, своє все. А в цей час "сусіди" готувалися до нового "розкуркулення", бо хтось посмів жити краще, багатше за них, щасливіше.
Мій досвід маленький, бо я вчасно виїхала. Вхопила дитину, обійняла коханого чоловіка й застрибнула в потяг, що відвіз нас подалі від смерті.
Але річ у тім, що ця війна тепер – це наш спільний досвід. І все це вміщається в кожному й кожній із нас. Я стаю буфером, що зберігає пам'ять для своєї дитини. Щоб розказати, коли прийде час. Щоб не забувати.
Я з Київщини.
Щодня я дивлюся фото і відео знищених будинків, убитих колег, сусідів і знайомих моїх батьків. Учителів і сільських активістів, уся вина яких була просто в тім, що вони – українці.
Мій досвід маленький.
Але я – з Київщини."

Катерина, 198-25-04
File · 2022-04-01
Part of Writings from the War project

"День 37 UA
Сусід Володя. Казав колись мій дідо: обирай не хату, обирай сусідів! вкотре переконуюся, які золоті слова, воїстину.
Повертаючись вранці з укриття біля дому свого Міста N застаємо з донькою без перебільшення епічну картину, яка просто має бути у нашій пам’яті.
На пустому (!) перехресті на асфальтованій дорозі наша техніка (не скажу яка), втратила гусеничку.
Це була перша у колоні одиниця, відповідно, стала вся колона. Дощ. На кожній машині Наші.
Людей нема. Але ніт! Вони раптом є! Тут же, як у кліпі чи уяві, чи сні відбувається миттєва зміна активностей і картин:
Кліп очима раз: мій всюдисущий за останній місяць сусід Володя вже розрулює на перехресті двіж машин, звільняє зону доступу до гусениці.
Кліп два: вжууух – хтозна-звідки біжать дядьки і домкратять об’єкт, а Володя вже тягне ящик із металевим клепанням і кусками (!), реально кусками іншої гусениці (бо у хазяйстві має бути всьо!)
Кліп три: звідкілясь взялися хлопці-підлітки, стрибають біля колони і роздають солдатам коробки піци. Жіночка з термосом чаю передає стаканчики і лимон! Бабуся у бордовій хустці віку як верба біля річки роздає снікерси, банани і цукерки. Ще дві жінки розносять бігом між машинами клейончаті дощовики, сині і зелені і враз колона ярчіє, пахне чаєм, піцою, і потужною теплотою до Наших Воїнів, які не встигають реагувать і чути «та дякую, тьотю, ми не голодні!», але тьотя строго приказує «ану атставіть! Беріть! Солдат їсть - служба йдьот, бистро жуйте, поки тепле!»
Кліп чотири: Володя командує «ану придерж, ану клепони отуто, ану осюди-во, ану ще давай разок для прохвілактікі! О, воно, оце діло! Ану давай на рраз-два!»
І все це несеться в робиться так мурашино-одночасно, раптом, несподівано, в дощ і доладу, що я стою у цьому уповільненому часі, дивлюся на свою завмерлу доньку, яка то все вбирає очима і радісно стрибає «мам, поладнали, ура!! дивися, прокрутка є бачиш!?»
Старший суворий чоловік у колоні тисне Володі руку: батя, ну ти дайош! Виручив, брат!
Володя скромно «та, ділов там! Воюйте!» обіймаються, колона рушає, Бабуся хрестить їх у спину, дядьки кричать «Слава Україні!», Володя мовчки витирає руки, люди ще стоять на мосту і так це все так раптом буденно і прекрасно, що дощ раптом стає і не дощ, а сльози радості і пісня у голові голосом малого хлопченяти з інету "а ми тууую червону калину підіймеемооо...." ще довго у голові...
Ми непереможні. Все Є Україна. Люди це і є Україна"