Includes Luchkovich's glasses and a medal.

The File consists of one page of printed illustration.

The File includes one page of printed illustration.

The File consists of one page of printed illustration.

The File consists of one page of printed illustration.

The File consists of one printed illustration.

The File includes one printed illustration.

The File consists of one printed illustration.

"В Мариуполь есть безопасный способ для волонтеров добраться, я знаю два разных пути.
В городе есть точки со связью и у меня есть координаты этих точек.
Это не так стремно, как сидеть под бомбежкой в подвале, решайтесь! Я могу рассказать подробно что и как оптимально сделать.
Людям необходима вода! и простая еда (картошка, морковка, лук, хлеб и пр. Мясо это деликатес вообще).
Что-то, что не требует готовки - хлопья, каши быстрого приготовления и пр.
Мивина хотя бы, но детям ее не дать
Некоторые люди, которых я видела, не ели по нескольку дней.
Средства гигиены, салфетки влажные, бумага и прочее, что поможет без душа иметь комфорт.
Налобные фонарики (к ним батарейки пальчиковые, любые другие фонарики и средства для освещения (свечи, зажигалки, спички пр)
Люди не имеют связи никакой, они не знают, что можно эвакуироваться, я ходила возле дома и кричала, чтобы меня услышали.
Возле многоэтажек люди готовят на кострах. В квартире 2-5°С, все отсыревает. Химические грелки/термоодеяла тоже были бы к месту.
Лекарства, бензин, на блокпостах надо очень старательно прятать.
Еду, тёплые вещи, воду у меня не отобрали.
А вот автомобиль орки чуть не отжали в Мангуше. Сытый, жирный орк, с чувством превосходства надо мной насмехался, презрительно называя "Павловной", когда утверждал , что Украины нет с 14го... Документы мне все же отдали, когда я поговорила с начальником его и пообещала оставить им машину на обратном пути, когда вывезу людей.
Ну и поехала обратно через поля, минуя тот пост. Авто сохранила. Поля оказались минными 😑
Впрочем, все мы семеро в автомобиле не отодвигались от него больше чем на полметра. Мальчики писают перед капотом, девочки сзади багажника. Никто не стесняется.
Есть безопасные (относительно) районы, есть такие, в которых жарче ада. Город похож на ожившую компьютерную игру с постапокалиптическим сюжетом...
Классной идеей оказалось ставить метки адресов на офлайн картах, иметь имена и фото людей, которых персонально ищете.
Я потеряла бумажку с адресом, по которому прячется женщина с очень маленькими детьми, которую мне дал волонтер Игорь в Запорожье и теперь я думаю об этой женщине все время (( Ставьте метки на карту!
Кстати, это фото с орочьей заправки где-то между Токмаком и Бердянском, кажется.
Мне удалось сохранить его, спрятав в скрытую папку. Телефоны нужно очистить, смотрят абсолютно всю галерею, все мессенджеры и прочее. Знаю о случае, когда в Бердянске на глазах двух семей был в упор расстрелян человек за фото с Z техникой. Так же очень додалбываются и затем стирают фото разрушенных зданий, не нужна им огласка(
Парни, раздевают на блокпостах до трусов, смотрят тату и следы от ранений, имейте ввиду. Придабываются к прописке.
Мое место рождения Тернополь было много раз отмечено особым образом...
Да, в колонне ехать хуже, чем одному! Причем прилично хуже. По крайней мере мне.
Ох, хочется все что я поняла подсказать в нужные уши..."

These photographs were used for the corresponding news article written by Lahola about Kowalsky (see FILE 49).

The file consists of:
Program for the Golden Jubilee of the Sopuliak priesthood with his biography;
Certificate of Identity of Michael Sopulak;
Certificate of Merit from The Royal Canadian Legion;
Letter of Recommendation;
Residence Certificate;
Criminal Record Certificate;
Decision of Nomination of Sopuliak as Professor of the Seminary;
Sopuliak's portrait in pencil;
Sopuliak's bishop permissions for the priesthood in Germany;
Doctor of Theology degree;
Certificate from the Theological Academy in Lemberg.

"Due to war many unpleasant things happened. I am very worried about the fact that most of my classmates are abroad now and no one can say when will they come back. My close friends don't even chat with me as often, as they used to, and some of them even transferred to other schools. In this situation I am very afraid, that they may stay there for very long and I will not be able to see them again for a long time. The parents of my friend had acquaintances, who lived in Irpen and died, which made me even more worried about my friends. Moreover I often get scared due to explosions, and sometimes I can even hear them at night. As the result I have to sleep in the hallway at these moments, and it is terrible, because my back aches if i lie on the floor for a long time and I still remember, how I couldn't fall asleep because I didn't want to get scared of the airstrikes again. I didn't have to go to the basements a lot, but I remember how I went there and it was very crowded, dusty and there were even people, who stayed there all day long, some of them even were with babies and pets, because they were too afraid. I really hope and believe that this terror will end soon and life will get back to normal, and all people will understand the terror, caused by russian invasion to Ukraine."

Varvara, 15 years old, Kyiv

"Історія невідомого Торнадо.
Я рідко пишу, як раніше, з війни.

Для мене тут давно вже нема довгих розповідальних історій, якими хотілось би ділитися з кимось. Це все частіше хочеться забути. Та прокинутися. Але це не сон. А прокинутися ти можеш на черговий виклик на 300го.

Проте історія Торнадо для мене щемка тим, що це хлопець який повірив в нас, в себе, який провів як зміг свій перший бій і пішов на другий.
З якоюсь безпосередністю, простотою та щирістю.

-Дід, дід, - кричить Торнадо в рацію, - Я В СТРОЮ, Я В СТРОЮ! - після чергового обстрілу ділянки яку він тримає зі своїми людьми.

Торнадо - приданий до нашої роти Гонор боєць, який по факту командував своїм особовим складом також приданих бійців під час оборони позицій.

-Торнадо, - виважено в рацію каже Філя, - заспокойся, видихни, ви маєте дати бій і підари відійдуть.
-У мене люди кажуть, що не можуть!!
-Торнадо, Торнадо, ви все можете! Зберіться, у вас є зброя, є гранати, нас прикриває арта, працює аеророзвідка. Ти маєш пояснити, що якщо зараз пацани підуть - далі ми зустрінемо підарів під Києвом.

-Філя, Філя, я щойно вбив двох росіян з автомата!!!
-Молодець, Торнадо, ти молодець!

В цей день по рації було чутно практично тільки Торнадо, з сотнею питань та коментарів. Він стійко тримав свої позиції, він тримав своїх людей на цих позиціях, приймав бій, вбивав підарів, сидів під отруйними речовинами, якими закидають тут нас росіяни.
Мені якось навіть здалось що я трошки прикипіла душею до цього хлопця, якого я не знала і не бачила в житті.

Їх пообіцяли поміняти і поміняли.
Розпечена на сонці броня привезла мені поранених та зміну на заміну. Чорні від пилу, засмалені, втомлені, «насипом» один на одному, виходять, хто може ходити.
Поранених сортуємо та відправляємо по екіпажах медевака.
Філя збирає всіх, хто може надалі виконувати завдання, в зеленці, яка служить і захистом і затінком. Важкі листя в пилу ніби з’їдають в собі нашу втомлену піхоту. На вулиці +36.

-Хто тут Торнадо?
-Це я.
-Михайлова, - кричить мені Філя, - Михайлова, іди сюди. Це - Торнадо, ти ж хотіла його побачити.

Під кущем акації сидів передімною сидів зовсім молодий, круглолиций хлопчина, розгублено змінюючи погляд то на мене то на Філю.

Я посміхаюсь і протягую йому руку, - ти крутий, друже!

Хдопці проводять нараду. І розїжджаються. Наступного дня по раціх з позицій я знову чую Торнадо. Він вже з новою групою знову на чергуванні. І знову бадьоро розбавляє наш радіоефір.

Ось знову чергове повідомлення про 300х та 200х. Ми розпочинаємо евакуацію.

• Клещ Клещ, хто 200? - питає Філя.
• Торнадо.

Таких Торнадо сьогодні в нашому некролозі тисяці. А це окрема історія простого хлопця, не кадрового, не професійного, ніколи до того не військового і точно не народженого для війни.Історія, щоб зрозуміти та памʼятати, що цю країну і кожного з насзахищають прості та відважні Торнадо, які про свою відважність і не знали. Яким просто сказали - тримати цю ділянку фронту. Щоб росіяни не дійшли до Києва. І вони її тримали. До останнього.
ВІчна слава всім полеглим Героям України."

Аліна, Донецька область

"“Моя позиція — виїжджати з Києва я не буду”.
Анастасії 19 років. До війни вона працювала з дітьми з інвалідністю, одночасно доглядала за своєю бабусею, що не встає і дідусем, який погано 👓 бачить.
Анастасія сама також має інвалідність. Сьогодні вона залишається в Києві, бо відчуває свою відповідальність за бабусю з дідусем.
💬“Я вважаю, що це не чесно — якщо вони залишаться, а я поїду”, — розповідає вона. Анастасія каже, що їй було б важко адаптуватись у новому місці. Тож, це і її вибір теж — залишатись там, де їй комфортно. Поки в їхньому районі тихо, але “якщо ситуація погіршиться — будемо тікати в бомбосховище”, додає дівчина.
💬“Немає сенсу виїжджати в іншій регіон, бо гарантій безпеки немає ніде”. “Дідусь і бабуся сказали, що нікуди їхати не будуть. В нас є надія, що війна закінчиться скоро. Після 💛💙 перемоги я хочу піти вчитись на соціального працівника, отримати диплом”.

Громадська спілка “Ліга сильних” зі слів Анастасії

"Біженство…
Це дорога
Це біль втрати
Це важко
Це страшно
Це не відомість
Це прощання з чоловіком
Це втрата дому
Це втрата життя
Це нові зустрічі
Це чудові люди
Це дивні і злі люди
Це зустіч із найкращими найблищими друзями на чужині
Це сльози радості і втрати
Це заздрість, що крім твоєї країни в людей є життя
Це заздрість, коли в українській машині бачиш чоловіка
Це радість і страшенний біль, коли по дорозі зустрічаєш земляків
Це пуста, бездонна, темна, глибока невизначеність
Це постійний, не відпускаючий душевний біль, який переростає в біль фізичний
Це неймовірні люди ( ще раз), які відкривають перед тобою свої домівки, пускають до своєї родини, беруть відповідальність за життя тебе і життя твоїх дітей
Це розчарування. Війна оголила все - відносини, бачення та розуміння
Це нещасні тварини в дорозі
Це очикування перемоги!"

Анастасія, Київ

"Show must go on. Дівчина в танцювальній студії у Вроцлаві розповідає, що її батьки сьогодні не виходили на зв'язок. Вони в окупованому містечку нв Сумщині, електрики немає, постійні обстріли. За мить вона робить глибокий вдих, усміхається ученицям, вмикає танцювальну музику і починає урок, як і місяць тому. Ввечері до неї привезуть 8 котів. Show must go on. Тисячі мам і дітей. Тисячі кілометрів від рідного дому. Одна тепер дає раду з істериками трирічки 24/7. Друга має забути про дипломи і хапатися за першу-ліпшу роботу, бо чомусь не встигла вивчити іноземну мову за пару годин у бомбосховищі. Ще одна перетинає всю Європу на авто, хоча нещодавно після травми боялася сісти за кермо. Але всі вони, проклинаючи ро**ю, зчеплюють зуби і роблять свою справу. '' Show must go on. Чоловік прокидається о 10, бо має дзвінок на роботі. До 5 ранку він допомагав розселяти людей на вокзалі, пояснював і перекладав. Він хоче потрапити в тероборону, але друзі переконують, що грошова допомога зараз не менш важлива. Тож він продовжує писати код, щоб переказувати гроші на спальники і тепловізори. Show must go on. Я припиняю скролити стрічку, в який досі не з'явилася новина, на яку ми всі чекаємо. Витягаю книжки і пакую в рюкзак. Долаю багатошарове почуття провини за те, що в безпеці, що можу робити улюблену справу. Вирушаю на інший кінець Вроцлава проводити літературний урок для школярів. З молодшими вигадуємо казку, на диво добру. Про гнома, який шукав свою кицьку. Зі старшими говоримо про різні наративи. Про те, що слово - це також зброя. "В яке місце в Україні ви би хотіли повернутися?" - "Додому. Просто додому". Я впевнена, що ця мрія незабаром здійсниться. Що підлітки писатимуть ЗНО за українськими партами. Вони відбудують цю країну, а потім напишуть такі історії, що світ аплодуватиме стоячи. And show will go on."

Анна, Вроцлав

"Моя мати вибралася… На 15й день під обстрілами та бомбордуванням у Гостомелі.
І що, ви думаєте, вона робила там окрім сидіння 2 доби у погребі (коли було ну… неможливо - після того як до неї вломилися вперше та після того було найгарячіше).
Вона рахувала танки та запом’ятовувала в якому напрямі вони їхали (та які саме) та розглядала деталі, що в них та як. Жаль в неї не було ні телефонного зв’язку, ні чіпу мозкового трансмітера, щоб зливати нашим всю інфо.
Вона аналізувала напрямок ударної хвилі, - що вона руйнує не найближці будинки, а йде через верх і рушить будинки трохи на відстані. Так, її профдеформація конструктора-авіа-шасіста працювала і тут - в її 73 роки в надзвичайних умовах.
Вона дивилася на свої розбиті вікна та робила висновки, що їх треба клеїти не тільки по склу, а заводити стрічку на саму раму.
Ще вона вивчила поведінку тих чи інших: хто чіпає, а хто ні, хто нахабний та рушить все, хто відчуває людей навіть коли не бачить, хто взагалі не знає, куди сховатися від всього того.
Вона надягала голубе пальто, щоб бачили, що “баба” та йшла на перемовини)))
Щоб не крушили людям-сусідам вікна та двері, бо все можна просто відкрити: там просто старенька жіночка не чує. Або що там малі діти. Або ще щось.

• … (что-то спрашивает)…
• … (молчание) …
• Вы по-русски разговариваете?
• (смеются) да
  Або з молодим хлопченям, який їхав на навчання, а опинився тут:
• Ваш президент - урод и маразматик
• Ну да
  Каже, що, коли вони чують, що з ними розмовляють російською, вони начебто трохи м’якшають і краще йдуть на контакт.
  Тому вона це рекомендує усім, хто хоче вижити в складній ситуації.
  Розібрала свій телефон на частини, заховала сімку щоб не було видно гео-локацію та коли в неї хотіли телефон, сказала, що вже немає. У інших сусідів позабирали телефони. Не завжди це "пройде", але все ж таки...
  По дорозі на Київ - коли бачила Гостомель своїми очима - що з ним зробили - вперше плакала за 15 днів.
  А коли дізналася по приїзду про сина, що наразі на фронті, то жах - нікому не побажаю ні відчувати таке самому, ні бачити.
  Але моя мама - ще той Боєць.
  Мій брат - ще той миротворець, навіть коли з автоматом. Що згуртовує навколо себе та генерує любов та підтримку.
  Нехай скоріш все зайкінчиться, та всі зустрінемося… І живі, раді, щасливі і повністю вільні.

П.С. Забула додати, що вона "щоб відволіктись" почала писати роман про війну
UPD
2 дні поспіль:
Може Сашко (син) візьме трохи людей у полон та вони поремонтують будинок

WarInUkraine #WarInUa #війна_в_Україні #війнавукраїні"

"На початку лютого ми отримали наказ відбити одне село поруч із Соледаром. У мене було абсолютно чітке розуміння, що я йду в один кінець. Я помолився, поцілував хрест і пішов у невідомість. Від страху аж трусило, але я зібрав усі сили в кулак. Сонце сідало рано. Часу було мало. Розвідка сказала, що на позиціях, які ми мали зайняти, чисто. Однак там ми наштовхнулися на росіян, яких закидали гранатами.

Стемніло. Ми почули, як метрах у п’ятнадцяти від нас йшло троє росіян, які голосно говорили: «Адеса!» Це було їхнє слово пароль, за яким вони ідентифікували своїх. Вони просто розгубилися в темряві. Коли вони наблизилися до нас, то ми прицілилися і крикнули: «Здавайтесь!» Вони відмовилися. Зав’язався бій. В результаті ми розстріляли двох росіян, а третій кинув зброю і побіг на нас із ножем. Один із наших його акуратно поклав, вистріливши в плече. Він упав, ми його зв’язали і надали першу допомогу. Це був зек, якому запропонували два варіанти: або сидіти за гратами ще багато-багато років, або відбути свій строк на фронті в Донецькій області, отримуючи щомісяця по 30 тис. рублів ($400). Тому він став до лав ПВК «Вагнер». Він встиг пробути на фронті буквально пару днів.

Вночі росіяни почали контрнаступ. Ми захопили російську рацію і через неї чули повідомлення: «Пока пристреливайтесь железякой, а зверёк подъедет попозже». Це означало, що поки по нас працює міномет, а пізніше під’їде танк.

Росіяни активно нас засипали снарядами. Наша позиція була облаштована за чотирма хатами. За три години обстрілів на місці хат залишалися просто воронки, глибиною по коліно.
Одному з побратимів уламками сильно посікло ноги. Він був у шоковому стані. Тому не впав, а побіг. І якщо всі бігли назад — подалі від обстрілу, то він чомусь навпаки — побіг назустріч ворогу. Я йому крикнув: «Дурень, ти куди?! Назад!» А він добіг до якогось окопу попереду, впав туди і почав кричати: «Мені болить!». Я підбіг до нього, нахилився, щоби його витягти, і в цей момент у кількох метрах від мене розірвався снаряд. Мене оглушило настільки, що я погано пам’ятаю, що було після цього. Тільки окремі картинки залишилися в пам’яті: що я повзу, що продираюся через якісь кущі, що падаю, що хтось мені щось говорить.

Через день мені стало легше. А того хлопця на наступну ніч, коли стало трохи тихіше, витягли інші побратими. Проте на той момент він уже помер від втрати крові. Під час одного з обстрілів я патрулював в окопі. У двох метрах від мене стояв інший мій побратим. Несподівано між нами пролетів снаряд танка. Я був у шапці та шоломі, проте відчув, як після цього запекло вухо. Майже як обпік. Просто дивом той снаряд не розірвався, а відрикошетив від бруствера і полетів далі. Він упав десь далеко позаду і не розірвався.

Під час наступних обстрілів нам вже так не щастило. Якось перед нами впала міна. Мене відкинуло вибуховою хвилею. А йому уламком зрізало частину голови разом із мозком. Після цього він ще певний час дихав. Я намагався надати йому медичну допомогу. Але даремно. Невдовзі він помер у мене на руках.

Я зірвав ковдру, яка висіла на вході в бліндаж і поклав на неї тіло загиблого. Щоби його винести, треба було пройти спочатку поле, яке обстрілювалося, а потім ще й переправу. Тіло було важке. Ми не спали і не їли кілька днів, тож не ставало сил його нести вчотирьох. Десь у сусідніх хатах ми знайшли дитячий візок, на якому довезли його до переправи.

Переправа представляла з себе просто дошки, які лежали трохи вище рівня води. Вони прогиналися під нашою вагою і берци повністю уходили під воду. Коли ми тягли тіло через переправу, то воно вирвалося з рук і впало у воду. Один боєць стрибнув у льодяну річку, яка була йому десь по пояс і підхопив тіло. Так ми потихеньку винесли його на інший берег, а там нам уже допомогли інші хлопці.

Потім я заліз у нашу бронемашину. Там мені хтось щось почав кричати. Але я не чув. Так я і зрозумів, що втратив слух. Згодом у мене діагностували сильну контузію і кілька днів тримали в лікарні. Я щовечора приймав по дві пігулки снодійного. Без нього заснути було просто нереально. А коли засинав, то мені постійно снився один і той самий сон — штурм цього села. Я бачив у сні всі ці події, про які тільки що розповів. А коли просинався, то помічав, що руки у мене стоять у положенні, немов би я тримаю автомат.

P.S. Невдовзі Художник знову працював на позиціях, де облаштовував укріплення. Там він загинув у ході мінометного обстрілу."

Антон, Донецька область