"Для моєї бабусі це вже друга війна. Коли закінчилася перша, їй було 15 років. Коли закінчиться ця, сподіваюся, їй буде все ще 91. 24 лютого, коли я подзвонила, сказати їй, що почалася повномасштабна війна, вона не заплакала і не заголосила. Вона була спокійна і зібрана. Сказала: "Бережи себе і всіх наших. Зі мною все буде добре. Що людям, те й мені". Всі варіанти виїздів і евакуації вона відкинула. Сказала: "Це мій дім і я буду в ньому до кінця. Ніхто мене з моєї землі не прожене". Свою думку вона не змінює. Їй 91. Вона має на неї право. Приймаю – і хвилююся кожну секунду свого життя. Перший тиждень я говорила їй: "Це скоро закінчиться, бабусю. Це не може тривати довго. Ще трошки і я приїду до вас. Все буде добре". "Оксано, доцю, це – надовго, запасайся терпінням, я знаю, про що кажу". Бабуся таки знає, що каже. А каже вона: "Цей гірший гітлера, Оксаночко, гірший гітлера. Як таке може буть?". Бабуся каже мені: "Не хвилюйся, поки війна – я не хворітиму". У бабусиному селі і в селах поруч нема ліків від початку війни. Ні від тиску, ні від рак, ні від діабету. Бабуся тримає свою обіцянку вже 28 дні. У її сусідки – рак. Вона давати такі обіцянки не може і виконувати їх теж. Бабуся просить, зможеш знайти ті ліки. Знайти – можу. Складніше передати їх. Але іноді все складається, як треба, – ці ліки в дорозі. Для однієї жінки це – перемога і чудо. Для скількох чуда не станеться. Ми говоримо з бабусею тричі на день. У нас свій графік. Я чула на фоні наших розмов вибухи. Бабуся чула і їх, і постріли. Останні дні – тихо. Каже мені: "Сьогодні знову варила капустняк. Їм його поки можу. Дай Бог, недовго його їсти". "Що ви таке кажете, бабусю", – перебиваю її. "Ну а шо, ти ж його на дух не переносиш, - каже. - Як приїдеш, то вже не варитиму". Думаю: "Приїду, бабусю, і будемо їсти тільки карасів і начинку, начинку і карасів". Моя бабуся ходила кілька днів тому на похорон. Хлопець. 20 років. Студент. Вона знає його з народження. Каже: "Такий гарний, такий світлий". Чернігів. Не встиг вибратися. Всі дні ховався в бомбосховищі. А потім вийшов з другом пошукати десь їжі. Його вбили. Каже мені... А що тут скажеш. Війна. Ненавиджу."
"У мене є приятелька Маша, в Ірпені її будинок повністю розбомбили. Вона постить фото розбитого дому, а зовсім поруч у стрічці виставляє фото красивих букетів на залитому сонцем обідньому столі, кави, яка здається пахне навіть на її фото, і золотистих круасанів. Фото себе в красивих капелюшках з квітами. Фото своєї щасливої дитини в безпеці. Її тексти дуже щемкі і сповнені болю, але її фото такі ж красиві, як і два місяці тому, у її затишній квартирі в Ірпені. Маша - художниця, русскі змогли розбомбити її дім, де кожен куточок був сповнений любов'ю, але не змогли позбавити її вміння бачити прекрасне.
В мене є подруга Світлана. Вона спакувала валізи і забрала своїх дітей за кордон, вона змогла знайти квартиру, влаштувати дітей в школу і загалом організувати гідні умови. Одна в чужій країні, з двома дітьми. Світлана робить безкоштовні консультації для українок за кордоном, каже, що її місія зробити так, щоб ми завжди тримали голову високо і не почували себе жертвами, вона нагадує жінкам скільки у нас насправді є сили. Попри все. Коли вона постить фото як вона благополучно п'є каву у європейському місті, чи купається з дітьми в океані, я думаю, що росіяни можуть змусити нас пакувати речі, але вони не можуть відібрати у нас вміння організувати собі достойне і благополучне життя, навіть якщо доводится починати все з нуля в новій країні з двома дітьми на руках.
В інстаграмі я підписана на одну відому блогеру. З початку повномаштабного вторгнення вона перейшла в блозі на українську, а недавно повернулась в Київ, шиє патріотичну колекцію, донейтить на ЗСУ і фарбує губи червоним. Вона щиро радіє і насолоджується кожним днем у весняному Києві. В її блозі багато фешну, бо вона вміє це робити, навіть у місті, яке регулярно обстрілюється ракетами.
В наших бомбосховищах провели вай-фай, поставили кавові машини, крутять дітям мультики і дають концерти. Бо русскі можуть загнати нас у бомбосховища. Але вони нічого не можуть зробити з нашим вмінням організувати собі гідне життя, де б ми не були.
Під час страшних трагедій важливо розповідати історії і тих хто постраждав, загинув, так і тих хто зміг вижити і жити.
Русскі прийшли позбавити нас життя, в прямому і переносному значенні цього слова. І кожного дня, коли ви попри все, можете святкувати своє життя, ви перемагаєте."
Оксана, Київська область
27.04.2022
"Вчора я вперше за 12 днів зняла колготи.
Я думала, що буду відривати їх з мясом, як багато чого зі свого серця за останні дні. Але на диво, тіло настільки зжате, що до нього нічого не прилипає зараз. Навіть кров.
Ми провели в облозі 10 днів. За 2 км від Макарова.
В одній з найпекельніших точок України, яку весь цей час безжально шматують.
Без світла, тепла, води, звязку. Майже без новин.
Вчора, коли ми психанули і просто під градами через поле виїхали, я почала читати і дитивитися новини, які знала лише на відсотків 10, через смски рідних та радіо, яке інколи вдавалося послухати...
Точно як Лілу з "Пятого елементу" я побачила всі жахи війни в одну мить, тільки не за пару хвилин...Я 5 годин читала і дивилася як знищують в попіл мою країну, місто моєї мрії Ірпінь, в якому я щасливо жила 4 роки і де залишилося все моє життя...
За 10 днів блокади я дізналася більше, ніж за десятиліття - про себе, про людей, про те, що насправді важливо аби вижити. Розкажу.
Комусь згодиться для себе, а хтось можливо хоч трохи відчує те, що ми переживаємо зараз і нарешті закриє те кляте небо над нами...
Бо як бачимо материнські крила і тіла виявились дуже крихкі і чомусь не затримують кулі та снаряди, які летять в наших дітей... Попри несамовиту любов.
В перший день війни ми встигли вивести дитину і маму до батьків чоловіка - в маленьке мальовниче село між Бородянкою та Макаровим.
В другий день - ми змогли повернутися в Бучу за тваринами, вже під кулями. І крім дитячого саду, влаштували в селі зоопарк - з двома собаками, двома котами та папугою.
В третій день - ми встигли завезти у Возрельській пологовий соляру і продукти, бо там лишилось 6 породіль і вся команда і весь пологовий на генераторі. Наступного дня, наскільки мені відомо, його захопили російські військові... Не знаю наскільки це правда. Звязку з завідуючою досі немає...
Як тільки ми повернулися, виявилися заблоковані з усіх виїздів - пішла російска техніка, почались обстріли. Довжину колон важко порахувати достовірно, але смертельний жахливий гул доріг тривав півтори-дві години в укритті. І так було тричі.
Так от що я дізналазя в облозі.
Я дізналася, що якщо просто подивитися на колону з танків, то один з них розвернеться і просто вистрілить в тебе, як це було з трьома сусідами з нашої вулиці.
Я дізналася, що якщо намагатися відкрито вивезти дітей, через російські війська, ти перетворишся на фарш, як це було з родиною з сусіднього села.
Я дізналася, що якщо дивитися 5 годин поспіль на свічку в холодному сирому укритті, то можна зупинити крик жаху та ярості те зберегти стійкість, але все одно захворієш
Я дізналася як з памперсів, бережливо залишених бабусею на пам'ять після молодшого онука, зробити собі прокладки
Я дізналася що між запуском і приземленням градів від 6 до 14 секунд (залежно від відстані) і іноді, якщо дуже постаратися, можна встигнути сходити в туалет поки вони летять
Я дізналася, що справжнє світломаскування - це не просто вимкнути світло скрізь, а це навчитися наливати воду дитині в повній темряві і по звуку визначати наскільки чашка повна
Я дізналася, як зробити свічку з решток парафіну та промасляного паперу і що церковні звичайні свічки згорають всього за 25 хвилин
Я дізналася як в одній воді помити дитину, себе, чоловіка, попрати білизну, вимити підлогу і змити в унітазі
Я дізналася, як закріпити телефон на люстрі, аби в секунди, коли з*явиться мережа, дорогоцінне смс про зміну дислокації російських загарбників таки відправилось кому треба
Я дізнаалася як в укритті придумати гру, яка підіймає бойовий дух не лише дитині, а й всім дорослим
Я дізналася, як говорити з дитиною про війну так, щоб вона залишалася стабільною, їла, спала і була переконана, що здатна самостійно знищити 50 танків.
Я дізналася як це - робити вибір між тим, щоб залишити батьків в небезпеці самих, бо там їх дім і вони не готові його залишати і вивезти дитину з цієї небезпеки, бо її життя попереду
Як бачите, я отримала багато дуже "цінних" знань для 21 сторіччя. Я і справді їх ніколи не забуду. І не пробачу.
Я не дізналася тільки одного - що відповідати дитині, яка кожен день в підвалі невпинно запитує - Мама, що хочуть від нас танки. Я не знаю, правда.
Я зроблю цей пост російською і англійською. Окремо.
Бо він вийшов довгим і я не знаю як викреслити щось з цього досвіду.
Якщо це допоможе наблизити нас до закриття неба чи може підтримати когось - поширте будь-ласка.
На фото мій трирічний син солодко спить в холодному страшному укритті і та сама свічка, яка утримала мене свого часу від божевілля."
Оксана, Київська область
"5 днів, що була у Києві, спокійно, квітуче. Метро, якого чекаєш по 40 хв, але й цінуєш більше. у чергах у супермаркетах люди розкуповують паски; навпроти будинку, куди прилетіло, стоїчно працює Нова пошта. і навіть піцерія відкрилася на виніс, у КМДА кажуть, що 40% ресторанного бізнесу вже запрацювало. така собі гра у мирне життя.
і тільки виїжджаєш на Житомирську трасу, і бачиш, якою ціною це все далося, який удар взяли на себе ближні села й містечка. Сотні зруйнованих і спалених будинків тільки по трасі, ще не прибрані танки й згорілі авта, розстріляні пологові, ресторації, супермаркети.
Чи колись я зможу сприймати без іронії готичні, романтичні романи, бітників, яких так любила, всі ці порадники західних бізнес-ковчів, бестселери нью-йорк-таймз і книжечки про антикризовий менеджемент і долання депресії?
Можливо, зараз краще розумію всю цю пекельно-чорну літературу, яку писали українські письменники до нас. і вона вже не видається такою штучно згущеною і сконцентрованою на стражданнях – навпаки, саме вона допомагає пережити біль сьогоднішній. наше ж покоління – чи не перше почало оглядатися назад і проговорювати травми вголос.
Ми ж лише почали, і скільки всього лишилося несказанним, і ось накрило свіжим грубим шаром, який із нами вже, напевне, так і зостанеться. і його пропрацювати нам навряд чи вдасться за своє життя."
Оксана, Київ
"Там про Маріуполь зняли фільм. Про березень 2022. Юрік називається.
Я розумію, що якщо показати все, як там було, то виглядатиме нереально. Повірте, коли я згадую, так само думаю: таке не можливо, такого не має бути в наші часи...
...але щодо фільма - нащо брехати?!
НЕ було ані сирен, ані зв'язку, ані евакуацій, ані світла у підвалах, ані хліба (і взагалі будь якої їжі чи пиття,якщо під обстрілами за цим не бігав повз трупи), ані зелених коридорів, ані ОБСЄ!!! ТОГО НЕ БУЛО!!!
Зате був скажений холод (фобія залишиться зі мною до кінця моїх днів), голод та спрага (до речі, я навчилася їсти трошки, але зі страхом голоду мені все життя боротися), сморід від не працюючої каналізації, страху, бруду, пороху і крові, і безперервні обстріли артою і авіацією... а! Ще бажання швидко померти було. Воно теж зі мною і по сьогодні, особливо як про майбутнє дозволяю собі подумати.
Я розумію, що мистецтво має бути ретранслятором проблем, акцентувати на соціальних проблемах (хоча про те пекло так сказати - дуже костурбата недолугість), допомагати суспільству прийняти і усвідомити, почати нові дії, нові зміни тощо тощо... але воно має бути ЧЕСНИМ! А не вилізувати зади в угоду політикам!
А ще було вбивство людей по їхньому феншую. Це важливо було дописати. Це зрозуміють без пояснень всі, хто там був. А для тих, кого не було навіть не знаю, як пояснити, коли ти в абсолюті залежиш від чужого настрою, від того, чи з автоматом людина чи звір? Бо від того залежитиме - чи ти виживеш і чи пощастить тобі, якщо вмирати - то швидко. Це коли віч на віч.
А коли про авіа чи арту - взагалі не можливо передати. Тому що не можливо зрозуміти, як можна дроном просканувати, що у подвір'ї люди вийшли готувати їжу і погрітися на сонці (разом з дітьми) і потім скинути в ті двори бомби!
А оцей страх, що,можливо, ми вже останні залишилися?! Адже підмоги нема, ніхто нас не рятував. Я БОЯЛАСЯ дозволяти собі думати, що України більше нема. Я реально БОЯЛАСЯ,що вже так і є. Аж поки не поспілкувалася з нашими військовими. І ця зустріч - це вперше, коли я розплакалась там за весь час. Трупи людей, цілі, чи з нутрощами назовні, або взагалі розірвані на частки, страх, постійний липкий страх, відчай, голод, ворожі виродки зі зброєю навкруги - я трималася. А побачила наших хлопців і вибухнула. Тому що вони - надія на життя.
Так от, закінчуючи допис, скажу, - одразу було враження, що "шедевр" на замовлення зроблено для демонстрації всім україцям і за кордоном заодне. І мета, такий потужний посил, який зчитується - маріупольці гімно, носами вертіли,самі від евскуації відмовилися, а зеленогидотна команда та ОБСЄ (яке з 2014го року ніколи не бачило нічого правопорушного в діях росії проти України і в якому працюють хороші росіяне) зробили все, аби врятувати життя людей.
Це не кіно!
Це чергова агітка від кремля!"
Оксана, Донецька область
"Надія ірраціональна.
Навіть, коли очі рятувальникa бачили, що наймолодшою жертвою атаки у Дніпрі став Микита Зеленський (1 рік), що не мав шансу вижити, бо був розчавлений плитою, родина все одно сподівалася.
На опізнанні тіл були бабусі і дідусі з обох сторін. Розпач й велетенський біль можна було торкнутися у повітрі.
Людмила - мати Олексія, втратила не тільки онука, але і сина.
Нещасна жінка, яка виглядала зовнішньо скоріше як сестра загиблого, відкрила чорний пакет, поклала руку на понівечене тіло сина і вже не змогла відійти.
У підборці є друге фото - Людмила сидить біля сина, навколо багато людей, з телефонами, документами, протоколами. Це - СБУ, поліція, психологи, судмедексперти, лікарі тощо... Їм треба підписати документи, їм треба відповісти на питання, їм треба дати застебнути пакет, а родичам треба встати і пройти до штабу.
Для мене це "найоб'ємніше" фото з серії, бо воно про те, що в нашому житті горя зараз настільки багато і воно так несеться, що немає навіть часу... посидіти і потримати за руку того, кого вже немає.
Чи є у вас подібне відчуття? Що часу призупинитися "на постраждати" - немає, все - після Перемоги.
🔺🔺🔺
Hope is irrational.
Even when rescuer saw with his own eyes that the youngest victim of Dnipro attack was Mykyta Zelenskyi (1 year old baby), who had no chance to survive because he was crushed by a slab, the family still hoped.
Grandparents from both sides were present at the bodies' identification. Desperation and immense pain could be simply touched in the air.
Lyudmila - Oleksiy's mother, lost not only her grandson, but also her son.
Distressed woman, who outwardly looked more like the deceased's sister, opened the black body bag, put her hand on her son's mutilated body and could not move away.
There is a second photo in the feed - Lyudmila is sitting next to her son, surrounded by many people, holding phones, documents, protocols. These are the police, psychologists, forensic medical experts, doctors, etc... They need her to sign documents, to answer questions, they need to be allowed to fasten the package, and the relatives need to go to the headquarters.
Grief in our lives is going at such speed that there is no even time... to sit still and hold the hand of someone who is no longer there.
Do you have a similar feeling? That there is no time to slow down "to suffer", all of that - postponed, after the Victory."
Оксана, Дніпро
"Самый грустный короткий рассказ теперь могу написать и я.
Сегодня, под завалами в Днепре, на моих глазах была спасена молодая женщина, я видела все этапы. В течение двух часов спасатели просто пытались подобраться ближе. Это было чудо.
20 часов, ночь, -3C.
Екатерина. Глухонемая. Это важно.
Представьте себе - объявляется "минута тишины", когда на площадке все смолкает, техника останавливается. Мы все прислушиваемся к любому звуку. А их молодая женщина издать не может.
Представьте себе - лежать под плитой почти сутки, а рядом годовалый ребенок и муж, и все время видеть самых близких в таком состоянии... Они погибли сразу.
Большое чудо выжить, но чтобы справиться с жизнью дальше потребуется еще одно чудо.
"Русский мир", реалии.
- Фото сделано мною.
I can also write the saddest short story now.
Today a young woman was rescued before my eyes under the rubble in Dnipro city as a result of missile strike. I saw all the stages. For two hours, rescuers just tried to get closer. It was a miracle. 20 hours, night, -3C.
Ekaterina. Deaf-mute. It is important.
Imagine - a "minute of silence" is announced, when everything is shut down on the site, all equipment stops running. We all listen to every sound. And a young woman cannot call us.
Imagine - lying under a slab for almost a day, with a one-year-old child and husband nearby, and all the time stare at your closest ones... They died immediately.
Her survival is a great miracle, but it will take another miracle to cope with life further.
This is so called "Russian world", realities.
*Photo taken by me."
Оксана, Дніпро
"Історія одного подарунка.
Сьогодні рівно два тижні після трагедії в Дніпрі. Відбулося поховання 17-річного Максима Богуцького.
Час вирушати на помінки. Навколо цвинтар, десятки пар очей з пам'ятників і ми... стоїмо з зеленим фартухом.
Дмитро (45) і Тетяна (47) затримуються, щоб показати мені його. Це абсолютно єдине, що у подружжя залишилося на згадку про їхнього 17-річного сина Максима, який загинув в той день, знаходячись в квартирі (а батьки пішли раніше в гості).
Я вперше зустріла його батьків на другий день рятувальних робіт - в них була така величезна надія в очах. Вони показали свій дім на 7 поверсі, точніше лише кухню, все, що лишилося, і сказали - "бачите, там досі вісить зелений фартух на холодильнику, подарунок сина з першої стипендії". Наступного дня вони вмовили рятувальників дістати цю річ з уламків.
Цю квартиру, з краєвидом на ріку Дніпро, подружжя придбало рівно 10 років тому, і обожнювали ії. Наразі від машини, квартири не лишилося нічого, всі речі, і головне фотографії - все перетворилося у попіл.
**У першому коментарі є детальне відео квартири, яким поділилася Тетяна - зовсім нещодавно знімала його, на ньому присутній і живий Максим, і можна побачити як все виглядало.
Тетяна розповідає: "ми були дуже дружня родина. Максим завжди був з нами. Я завжди думала - як мені поталанило з сином. В нього було чудове почуття гумору, він любив готувати і навчатися новому".
На поховання прийшли друзі і з дитинства, і з університета "Політех", де Максим цього року вступив на перший курс програмування. Всі казали одне - який він був добрий й підтримуючий.
Саме поховання було важким: ховали його з накритим простирадлом. Тетяна тримала часто труну, дивилася на його портрет вдалечі і моторошно посміхалася якимось своїм думкам. Навколо всі ридали, а вона повторювала "не можна плакати, не плачте, Максим це завжди забороняв".
В якийсь момент Тетяна майже втратила свідомість, іі ледве підхопив чоловік...
Під кінець священники також не ховали своїх сліз...
Ця історія для мене - про всю безодню горя війни, яка забирає у людей абсолютно все.
Дитину, дім, речі, й навіть всі фото разом.
Все, що лишилося від "того" житті - цей зелений фартух."
Оксана, Дніпро
“#НаОдинДеньБлижче
Ви знаєте що таке викупити людину? Зараз ми час від часу їх викупаємо. Викупаємо місце в машині, викупаємо місце в автобусі, викупаємо можливість вижити. Так це 21 ст., так це не правильно, але це війна і тут не до вибору.
Вивезли ще трьох літніх. Тих кого кинули, тих кого не чекають. Але вони є і вони мають право на життя. Фото не буде. Але буде життя не в підвалі.
Сьогодні мене послали на х...й, це крик відчаю і я нічого не можу зробити і допомогти. Це не мій біль,це не мій відчай але мені з цим жити.
З позитивного: наша мила Таша -- . Мила дівчина з Міли. Людина з великим серцем. Лікар який не залишив людей, навіть в окупації.
Дякую #NovaUkraine за можливість закупити для м. Міла ліки. Наталя -- гля які звірятка не докормлені, допоможеш?
Волонтерська сотня Доброволя
Волонтерська Сотня Госпіталь"
"#НаОдинДеньБлижчеДоПеремоги. Я не дивилась катувань бучан, я не дивилась катувань маріупольців, я пам'ятаю катування 2014. Я пам'ятаю звідки з'являлися десятки, десятки дітей в дитячих будинках. Дітей яких не хотіли бачити їх матері , я пам'ятаю хлопців з відрізаними вухами, я пам'ятаю багато того "Чого не можете быть ,это неправда". Тоді ми кричали але ніхто не вірив... Дуже боляче. І тоді і зараз...
Вчора "гаряча лінія" Волонтерська Сотня Госпіталь отримала 250 дзвінків. Два, навіть,з закордону. "Виїзжаю. Хочу допомоги. Згоден робити все".
Дзвоник через телеграмм: Мені 26 років я зараз в Чехії, виїзжаю, що треба робити?
Що я можу відповісти" Дитино, просто залишся живою. Це дуже важливо"
Дякую всім хто не хоче бути внеполитики. Дякую за кожну хвилину, копійчину, сльозинку.
Ми з вами зробили багато. Всі ми: хто молиться, готує їжу, плете сітки, обороняє, закуповує, перераховує гроші, виховує чужих дітей, надає притулок сім'ям, співає діткам колискову.....
Зібрали по всій Україні ліки для інституту серця м. Київ. Познайомилися з надзвичайними людьми. Поки об'їздили села-провела екскурсію. Забезпечили їжею 4 сім'ї і два села гігієною, могли б і більше але комендантська година. #NovaUkraine разом до перемоги 💛💙 дякуємо за допомогу"
"Моя сорокова весна
Звук
Він розрізав наші життя навпіл так само, як розрізав собою чорне зимове небо. Пронизливий до болю свист, якого ти ніколи в житті не чув раніше. Звук страху. Звук смерті. Звук, який вирвав тебе не лише зі сну, а й з усього попереднього життя. Лише через кілька годин я дізнаюся, що це були ракети, які знищили “Мрію”, найбільший літак у світі. А тоді я лише сиділа у ліжку, не розуміючи, що відбувається. За кілька секунд після свисту зі сторони Гостомельського аеропорту пролунали перші вибухи.
Дзвонить брат: “Збирайтеся, почалося. Я буду через годину, речей беріть мінімум”.
Останнє, що я зробила перед війною — ввечері 23-го купила квитки в театр. На п’ятницю, 25-го. Зараз це навіть трохи смішно, але в паніці збираючи речі, я все повторювала: “Яка війна? Мені ж завтра в театр! У мене квиток!”.
Сонні діти сидять у піжамах на ліжках. Чому так рано? Куди ми їдемо? У село, рідні. Не бійтеся. Ми просто їдемо в гості у село на вихідні. В понеділок повернемося додому.
(Ми з чоловіком дійсно повернемося додому у понелілок на кілька годин, але через два місяці, коли місто звільнять від окупації. Тоді я востаннє торкнуся дверей нашої квартири).
Сірий світанок ледь жевріє. Діти питають, чи можна взяти іграшки? Лише одну, улюблену. Я кидаю в рюкзак щось із речей, чомусь беру з собою рис і макарони, але залишаю в морозилці все м’ясо та рибу, які вчора закупила на тиждень: щоб були продукти, коли повернемося в понеділок.
Наступного ранку міст, по якому ми залишили Ірпінь, був підірваний.
Березень
На десятий день війни у мене був день народження. Я ніколи не забуду подарунки, які зробили мені сини. Зазвичай вони щось малювали для мене, але там у них не було ні паперу, ні олівців, лише синя кулькова ручка. Вони придумали зробити мені “листівки” з дров для печі. Взяли дві дровинячки й надряпали на них ручкою “Мамо, ми тебе любимо”, і сердечка. Ці “листівки” ніколи не порвуться і я обіцяла дітям, що ніколи не згорять. Бо вони найкращі.
Ввечері того дня, тієї ж миті, коли за вечерею родина підняла за мене келихи з вином, телефон пікнув повідомленням: “Ваш будинок горить. У нього влучив снаряд”. Я так і завмерла, стоячи з келихом. Тільки рука почала тремтіти. Дуже хотілося плакати, але чомусь не було сліз. До ранку ми не знали, що там. Була пара повідомлень від сусідів: “На вулиці йде танковий бій, пожежу ніхто не гаситиме”. За ніч вогонь згас самотужки, повністю знищивши лише дах і останній поверх будинку.
Кажуть, 40 років — це певний рубіж, але чи могла я колись уявити, що вранці у цей день я отримаю від дітей листівки, намальовані на дровах, а ввечері мій будинок палатиме? Надто кінематографічний збіг обставин. Ця війна зробила все, щоб кожен епізод став метафорою й закарбувався шрамом на серці.
Квітень
Бабуся померла тихо у призначений Богом час. Ми з братом поїхали до батьків на похорон. Діти боялися мене відпускати: “А що, як вас уб’ють?”. Я й сама боялася від них їхати, але мала попрощатися з бабусею.
Ми стоїмо біля труни, накрапає дрібний квітневий дощ. Родина, кілька сусідів. Священник починає читати молитву, вмикається сирена повітряної тривоги. Це мій перший раз, коли я виїхала з села. І перша почута сирена. Біля труни моєї бабусі. Сирена виє поруч так гучно, що не чути голосу священника. Я тільки бачу, як він ворушить губами та чую пронизливий, найтривожніший у світі звук. Вітер намагається вирвати з рук парасолю. Ось така молитва з одного лише протяжного завивання чи то про небезпеку, чи то про біль і втрату. Війні не потрібні режисери. У неї й так виходить.
Потім ми поїхали у рідне бабусине село. Туди, де на цвинтарі, протягом двадцяти років на неї чекав дідусь, а вона старанно доглядала за клаптиком землі “для себе”, поруч із ним. Село зустріло її сонцем. Колись давно німецька бомба впала з літака на хату бабусі. Вона вижила, накрившись під ліжком подушкою. Вижила, щоб з’явилася мама. А потім і я. Багато разів я чула від неї цю історію. Але світ так нічого й не зрозумів.
Між зарослими чагарем старими могилами я пробираюся провідати моїх пра- і прапра. Чути птахів, вітер… залп. Починається артобстріл, начебто зовсім близько. Один постріл, п’ять, десять... Я здригаюся і згадую обличчя сина, який питав: “А що, як тебе уб’ють”? Усвідомлюю, що я вже на кладовищі. Лягаю у вузьке заглиблення в землі поміж могилами моїх прабабусі й прадідуся. Вони мають мене захистити. Коли нарешті стає тихо, і чутно лише, як падає земля у ще незасипану могилу, я на тремтячих ногах повертаюся до батьків. Дві
старенькі бабусині знайомі сміються з мене: “Ти що, дитино, злякалася? У нас тут щодня таке. Ми вже звикли”. Я обтрушую з одягу землю. Чомусь соромно…
Травень
Я зважуюся рятувати дітей, їхати за кордон. Говорю собі “це лише мовний табір на літо, вони просто повчать англійську”.
Кордон зі Словаччиною ми перейшли пішки. У кожного по рюкзаку. Я ніколи не літала одна, а тим паче — одна з дітьми, але я знала, що на нас чекає незнайома ірландська родина (яку я попередньо знайшла, написавши купу листів). Ці чужі люди у повідомленнях надіслали мені багато теплої підтримки. І це надало сил і віри, що я зможу.
Нічна Ірландія тонула в непроглядному тумані. Ми просто їхали в суцільному білому молоці кудись, де лише поля, корови та спокій. Туди, де через рік мені напишуть в смс: “Ви троє — чудова частина нашої родини”.
Тиша
Мені досі не набридли вівці й корови. Хоча я бачу їх частіше, ніж людей. Ми живемо на фермі. Діти “допомагали” нашому фермеру засівати поля, а потім на комбайні збирали з ним врожай. Минув один навчальний рік, почався другий. Вони вже вивчили у школі більше слів ірландською, ніж знає літня господиня нашого будинку. Це її щиро захоплює. Востаннє вони були вдома темним світанком 24 лютого.
Я шукаю сині й жовті квіти серед безмежно-зеленої ірландської трави. Дивина, та вони завжди ростуть поруч. Мені здається, що їхнє коріння десь далеко за морем, горами, містами. Проростає крізь кров і попіл, сходячи новими паростками на вулиці, де з вікна було видно дві старі сосни."
Неля, Київська область
"Кто не в курсе, так вот - Ирпень почти полностью освободили. Ещё пару дней после диких боев бегали и ловили орков, но сегодня даже впервые за все время привезли хлеб в мамин совсем отрезанный от жизни район.
Вы помните, да?, что они живут много недель без света, газа, отопления, черпая воду из колодца и под постоянную бомбежку в подвале? И что соседа убило, у которого генератор, что они в окружении были вообще от любой возможности даже подумать о том, чтобы можно было вырваться… помните?
Я сегодня, рассматривая первые седые волосы в зеркало, четко решила: надо во что бы то ни было уговорить маму и тетку выйти по коридору при первой же возможности.
Мама, слушай, как только получится - выходите! Уходите оттуда! Прошу тебя, умоляю!
Пауза на триста тактов, за время которой я решила, что связь опять заглушили.
И тут раздаётся в трубке:
--- Наталочка, мы не выйдем. Мы не можем.
Всё. Мне плохо. Чувствую дрожь в коленях и как перехватывает горло. Спрашиваю хрипло, ожидая услышать самое страшное:
--- Мама, почему??
Ответ достоин новой пряди моих седых волос:
--- Наташа, мы уже ПОСЕЯЛИ ПОМИДОРЫ."
"Біль
Тьотя Свєта.
Тьотя Свєта з сьомого поверху часто вішала прання. Простирадла і рушники, доріжки і пледи. Все висіло рівненькими рядочками. Вітер іноді дражнився з тьоті Свєти, відривав рушник чи простирадло і підкидав на мої мотузки.
Якось я пішла занести їй щось із знайденого. «Я вам подарунки принесла!»- кричу ще в коридорі. «Заходь!»- сміється тьотя Свєта. І вже, коли я опинились в її кухні, додає: «А в мене сьогодні день народження!».
Ми пили вино, закушували шарлоткою і розмовляли про все на світі. «Якби Інна вийшла заміж, я б поїхала жити в село, в мене там і хатка є, і вишні, і город», - бідкалась тьотя Свєта.
Тьотя Свєта загинула 28.04.2023 року. Її дочка Інна - теж.
Сусідах.
«Мама, я в сусідах!» - якось смішно перекрутив слово мій син. З тих пір ми так жартома один одного й називали «сусідах».
«Сусідах, в кого сьогодні вечеряємо - у нас чи у вас?»- перегукувались ми з Лєною через завжди відчинені двері наших квартир.
Лєна і Андрій мешкали якраз навпроти нас. За майже десять років, що ми прожили в тому будинку, сусіди стали нам рідними. Ні одна подія: чи свято, чи біда не проходили без сусідів. Мої діти і сусідський онука Максим росли разом. Максим любив до нас ходити снідати. А мої хлопці - до сусідів вечеряти. А ми, дорослі, казали, що наші дітки нігде не пропадуть.
Одного разу, коли мій Назарик ще був маленький, я вирішила пояснити йому, що краще казати «тато», а не «папа». Увечері вирішила похвалитись чоловіку:
– Ану, Назарику, скажи, як звати твого папу?
– Руслан! - впевнено відповідає малий.
– А тата?
– Тата? - задумався синок. - Татко у нас Андрій! - випалює.
Отак ми на сусіда й кажемо тепер «наш татко Андрій».
На свята татко Андрій брав до рук гітару, я іноді - баян, і наші співи чули всі навколишні будинки. Мої хлопчики дуже любили Світланку - дочку сусідів. Бо коли вона приходила, з неї миттєво висипалась гора солодощів і подарунків.
Коли ми переїхали, Світлана і Ярослав (чоловік) поселились в тій же квартирі, що орендували ми, щоб бути близько до батьків.
Отак ми й приходили в гості до них. Я по-хазяйськи розставляла тарілки, Андрій і Лєна заносили голубці та рибу, Світланка хвацько усіма керувала! І двері відчинялись навстіж, як раніше, і діти бігали туди-сюди…
Світлана і Ярослав загинули 28.04.2023 року. В квартирі, де народились мої діти, де майже десять років жило щастя…
Максим дивом лишився живий. Ночував у дідуся й бабусі.
Вічна пам’ять вам, мої дорогі сусіди. Усім, хто лишився життя в той страшний ранок.
Сил і здоров’я тим, хто це пережив.
Перемоги нашій Україні!
На фото наші сусіди Лєна та Андрій, я з чоловіком та дітьми і Світланка."
Наталя, Умань
“Про підтримку Польщі я пишу постійно. Тепер про Японію.
Університет Фокуоки прийняв рішення прийняти у себе студентів, які вивчають японську. Маша серед них.
7 квітня почався навчальний рік. Донечка розповідає, якщо на вулиці зупиняєшся і намагаєшся зорієнтуватись, одразу підходять люди і питають, чим допомогти, а коли узнають, що з України, то дуже співпереживають і кажуть слова підтримки.
Під постом фото скриньки в магазині, куди можна покласти гроші, які відправляють на потреби українців. Марія каже, що такі скриньки всюди, і люди постійно залишають в них гроші.
Японці надзвичайно ввічливі і привітні, легко знайомляться, разом проводять час, пропонують сфоткати на полароїд і дарують світлини, навіть, якщо поспілкувалися декілька хвилин.
Перше фото під постом зробив фотограф - він ходив по пляжу, знімав природу і людей. І Машу сфотографував.”
"Тобі сьогодні місяць.
23 лютого:
«Вже скоро весна, березень уже зовсім скоро! Ще трошки і ми зустрінемося з тобою, наша
весняна квіточка»
24 лютого:
«Ти чув? Вибухи...» — прокидаюся... не хочу в це вірити!!!
Почалась війна.
25 лютого:
Сирена і гуркіт ППО.
Стою в коридорі нижнього поверху пологового будинку, який перетворився на лабораторію/
маніпуляційну/ зал очікування для людей, медиків і вагітних... на наше УКРИТТЯ.
«Наташ, операційна на 6-му поверсі, туди не можна. Будемо тут народжувати».
Ходять одягнені у куртки люди, мене прикрили хірургічною хустинкою, анестезіолог
намагається відволікати мене від того, що відбувається, жартує і рахує вибухи:
— Наташ, ти в нормі? Дивись тільки на мене.
— Так.
За вікнами летять ракети, чутно гуркіт ППО і літаків.
Вікна і породіль закривають матрасами, несуть ще і ще. Декілька годин під перекриттями
підвалу: чекаємо бомбардування...
Відбій
Ті ж самі матраси кладуть на підлогу в коридорі. На них ми будемо спати перші 3 ночі твого
життя. Прямо тут. У коридорі в якому пролунав твій перший крик.
Комендантська година три доби. Ми з твоїм татом поряд. Ми нікому не дамо тебе образити.
На третю добу твого життя заїхали додому.
Дитяче ліжечко. Ти так в ньому і не спала...
Зібрали необхідні речі. Повітряна тривога. Вибухи. Дві доби у сховищі під будинком. Ти дуже
мерзнеш, і ми гріємо тебе з татом по черзі.
Тобі 5 днів.
Стою біля вікна. Хочу просто відчути хвилини перебування вдома. Замислилась. Бачу у вікно,
як у телевежу летить ракета. Немає часу думати. Ми повинні тебе вивезти звідси.
Тато мусить залишитися вдома. Я мушу їхати з тобою. Ти ще не знаєш, що це — РОЗЛУКА...
Немає слів, щоб описати як відколюється шматок серця. Але так треба зробити, і це єдине
вірне рішення.
Дві доби ми їдемо до Львова. Дві доби з твого першого тижня ти провела у дорозі... З перших
днів прививаю тобі любов до подорожей. Жартую. Не знаю, звідки в мене беруться сили на це.
У Львові ми зустрічаємося з надзвичайною добротою людей. Це Україна. Це неможливо
пояснити. Тільки відчути. Тут теж сирени. Твоя перша фотосесія. Твоя перша ніч у ліжку.
Тобі 9 днів.
На 10-й день свого життя ти вже за тисячі кілометрів від дому... Ми з тобою у Хорватії. Ми
живемо у прекрасних людей.
Вони прихистили нас.
Ти познайомилася зі старшим братом. Він любить тебе надзвичайною любов’ю і каже, що ти
пахнеш, наче кексик з пудрою.
Ти ростеш. Ти неперевершена. Ти казка.
Ти даєш мені сили зараз. Даєш сенс у житті.
Ти змушуєш мене усміхатися і проживати ці дні, не злетівши з катушек...
24.03...
Місяць ми не вдома.
Місяць нашу з тобою країну катують.
Але їм це не зійде з рук.
25 березня 2022
Твій перший день народження. Тобі сьогодні лише місяць, а ти вже маєш більше «пригод», ніж
більшість людей може назбирати за все життя. Але нехай таких пригод у тебе в житті більше
ніколи-ніколи не буде.
Я так тебе люблю! Ти — всесвіт. Ти — наша планета.
Маленька українка ❤
Вірю, що скоро ми повернемося до рідного, мирного і прекрасного міста, у якому ти
народилась. І тебе буде тримати на руках твій ТАТО. А ще я тебе познайомлю з дідусем і
бабусею. І ми будемо святкувати перемогу нашої країни.
Нашої УКРАЇНИ 💛💙"
💻 📸 Наталія, Київ
"На нашу долю випала війна.
Нам випало на долю найважче випробування - на нашу долю випала війна. Ми на власні очі побачили її жахливі картини і на власному досвіді дізнались, як це страшно. Ми пережили перший шок, відчули на власній шкірі холодок панічної атаки, коли серце колотиться так, наче хоче вискочити з грудей.
Але ми до останнього не хотіли вірити в реальність можливості цієї війни. Так, ми чули про неминучість війни, про накопичення російських військ біля кордону, але ми не допускали такої можливості в своїй свідомості. Нам здавалось, що в цивілізованому світі неприпустимо, щоб люди вбивали один одного. Але найжахливіше все таки сталося, хоч як нам цього не хотілося, і як ми не могли в це повірити. На жаль такі жахливі речі й досі відбувається в сучасному цивілізованому світі. Війна реальна в минулому, теперішньому і в майбутньому часі і ніхто від неї не застрахований...Тепер ми це знаємо.
Ми з чоловіком серед тих, хто з початку війни залишився вдома - в своїй країні! Ми з Олександром залишились в своїй квартирі у Києві. Спочатку було дуже страшно, але ми вирішили залишитися вдома. Олександр сказав: "Я нікуди не поїду, тут мій дім. Хай вбивають!" Ну а я трохи посперечалась, поки раціональна частина моєї свідомості судорожно враховувала всю небезпеку перебування мирного населення в зоні бойових дій. Але виявилось, що в глибині душі, я теж маю ті корені, які залишаються на своєму місці, попри все, щоб там не сталось. Мабуть саме заради цього наші воїни йдуть у бій і захищають свою землю не шкодуючи власного життя. В цій статті я хочу поділитися з читачами своїми спогадами та своїми віршами, які я записувала під враженням пережитого.
ДОБРИЙ ДЕНЬ, МИ З УКРАЇНИ.
Добрий день, ми з України,
Наш сусід сказивсь в росіїї,
Звав себе він нашим братом,
А тепер ворог заклятий!
Знов виє сирена, прокиньтесь, не спіть!
Ворожа ракета у небі летить!
Забудьте про спокій, навіщо вам мир? -
Так виє, напевно, поранений звір.
Не спиться йому, він реве, завива,
Страшенно у нього болить голова.
Ось стихла сирена, треба знову заснуть.
Я сплю, це все сон... Тільки вибухи чуть...
28.03.2022
Багато наших сусідів, хто залишився в нашому багатоповерховому будинку, перші тижні війни ночували в підвалі, коли від вибухів спати в квартирах було моторошно. Потім ми звикли, і здебільшого ночували в квартирах, хоч і вий сирен і гуркіт вибухів не стихали. За цей час ми перезнайомились з сусідами, яких раніше знали тільки наочно. Я з захопленням дивилась на сусідського хлопчика Костю, який весь час зберігав такий спокій і був таким врівноваженим і рівним як струна. Його стійкості в емоційному плані могли б позаздрити багато дорослих. Я його називала не інакше як Наш Герой:) Всі допомагали і підтримували один одного, особливо в підвалі під час бомбардувань, коли читали новини про хід бойових дій і подвиги наших Героїв захисників і мирних жителів. В підвалі атмосфера була заспокійлива. Дочка сусідки Наталки з п'ятого поверху зовсім не могла спати дома в квартирі. Але коли спускалась в підвал, одразу засинала. Так на неї діяла тамтешня обстановка, можливо тихі розмови сусідів, можливо те, що там вона була серед людей, не сама. Пам'ятаю, як в підвалі ми читали вголос різні смішні анекдоти та неймовірні випадки на війні, які хтось дотепно оповідав в соціальних мережах, як ми всі дружно сміялись, і як це нам допомагало зберігати спокій і здоровий глузд.
А місто поступово пустіло, більшість киян виїхали з міста. За декілька тижнів багато наших сусідів з підвалу теж поїхали хто куди, здебільшого у напрямку західного кордону. Виїжджали поїздами, всі мали можливість виїхати - залізницею здійснювалась безкоштовна евакуація зі станції Дарниця, що в 10 хвилинах від нашого будинку.
Місто продовжувало жити своїм незвичним досі воєнним життям, з блокпостами та паспортним контролем, з організованою Територіальною Обороною, з протитанковими їжаками і окопами. Продовжували їздити міські автобуси і трамваї, проїзд у них в той час був для всіх безкоштовним. Працювали магазини, спершу полиці в них підступно оголились, але поступово продукти знову з'явились, і проблем з продовольчим забезпеченням не було. Ввели в дію сухий закон - заборону на продаж алкогольних напоїв. Це обмеження сприйнялось теж абсолютно спокійно, як і інші вимушені обмеження обумовлені воєнними станом.
Всі згуртувались, чоловіки колотили коктейлі Молотова, рили окопи, будували укріплення. В нашій багатоповерхівці чоловіки контролювали порядок та безпеку, охороняли будинок, перевіряли дах, на випадок залишених міток для ударів з повітря, підтримували в робочому стані всі комунальні системи. Всі були насторожі, бо знали про можливі загрози та небезпеку диверсійних дій ДРГ та колаборантів.
Хто чим міг допомагав районній Територіальній Обороні. Молоді хлопці одразу долучились до Тер-оборони. Навіть один наш сусід, якому трохи більше 50 років записався в Тер-оборону теж, і його того ж вечора викликали на нічне чергування. Правда його служба на тому й закінчилась - вночі був мороз і сусід добряче замерз, так що ледве вранці дійшов зігнутий додому - так його скрутив радикуліт. Щоб воювати треба мати здоров'я, одного бойового запалу, як виявилось, недостатньо. Жіночка з нашого будинку готувала їжу на польовій кухні, ми носили продукти та ділились теплим одягом з бійцями Тероборони. Депутат районної ради налагодив щотижневу роздачу безкоштовного хліба для всіх хто цього потребував. Ну і звісно, всі жертвували гроші на потреби ЗСУ.
Тим часом дітей в нашій багатоповерхівці майже не лишилось. Я навіть здивувалась, коли зустріла одну сусідку з малим хлопчиком на прогулянці біля нашого озера.. Вона пояснила своє рішення залишитись в Києві, бо вважала це місто найбільш безпечним на той час а також тим, що у неї була робота, якої під час війни багато хто позбувся. Під час війни теж потрібні гроші, і добре, якщо хтось в сім'ї має можливість їх заробляти. Але більшість сімей з дітьми все ж таки виїхали з Києва. І як ми потім дізнались, біженців були мільйони.
ДІТИ ВІЙНИ.
Згадають діти про війну, що вигнала їх з дому,
Прості слова з дитячих вуст - то откровення Бога,
Ці дітки бачили війну, - війна їх охрестила,
Коли ховались в погребах й сердечка колотились.
Як мамі втішити дитя, яке від страху плаче?
Як заспокоїти маля, яке жахіття бачить?
Лиха війна малих діток повиганяла з дому,
Й жене світ-заочі усіх, і біженців мільйони.
Дівча сказало: "Дід кривий пішов на нас війною,
Ну і який він Президент? Хто так назвав кривого?
Хіба не знав цей дід кривий, що так чинить не можна?
Навіщо він вчиня війну щодня й щоночі, хтозна?"
Зажурені наші малі, та із такого тіста,
Що кажуть: "Скоро повернусь я в своє рідне місто",
Що кажуть: " Там моє усе, бо я там народився!
Там Батьківщина, там мій дім, моя родина звідти."
26.03.2022
Настане скоро світлий день,
Війна скінчиться, ворог щезне,
Ми вирвемося з пекла, ми не вмрем,
В долонях Бога Україна вся воскресне!
16.03.2022
БЛАГАЮ, БОЖЕ, ЗАХИСТИ!
Нехай наш ворог втопиться в брехні,
Коли на біле каже - чорне, а на чорне - біле,
Продав він душу й служить сатані,
І на святій землі укоїв пекло ціле.
Рида зувічена земля, заклякла від жаху, застигла,
Горять спотворені міста, понівичені села стихли,
Провалля вибитих шибок зяють порожніми очима,
Потворний звір удерся в дім, катує і нещадно нищить.
Ненавиджу я цю війну, не хочу йти до неї в прийми,
Хай згинуть ті, хто нас загнав в її скривавлені обійми,
Хай щезнуть наші вороги, нехай земля горить під ними,
Благаю, Боже, захисти, молю за мир для України!
17.03.2022
Війна не минула нікого. Дехто з нашого будинку виїхав в село під Києвом і потрапив в окупацію та ледве вижив. А деяким нашим сусідам пощастило ще менше. Я чула, що одну родину з нашого будинку розстріляли по дорозі прямо в їх власному автомобілі.
Постраждали навіть ті, хто разом з нами переховувався в підвалі. Одного разу, рано вранці, коли ми виходили з підвалу стався нещасний випадок з моєю молодою сусідкою. Прямо в мене на очах вона якось невдало ступила вниз з парапету, впала і зламала обидві ноги, при чому на одній нозі стався відкритий перелом. Ми викликали швидку допомогу. А далі два тижні дівчина провела в лікарні на витяжці під вий сирен повітряної тривоги, перенесла складну операцію і потім на неї чекав довгий і важкий період реабілітації та півроку вдома в квартирі. Війна не тільки на полі бою, вона всюди, вона як той спрут, восьминіг, який охоплює своїми щупальцями все довкола себе.
Мої родичі з міста Балаклії Харківської області в перші дні війни опинились в окупації, ми підтримували зв'язок по телефону. Місяць вони спали з дітьми в підвалі приватного будинку одягнені і взуті. Потім вони розповідали, як їм вдалось врятуватись та втекти з окупованого міста, і яке то було для них щастя через місяць поспати на нормальній кроваті, без взуття і верхнього одягу.
Родичка чоловіка з села в Чернігівській області розповідала нам по телефону, що багато хат в їхньому селі зруйновано. Там йшли бойові дії та людям довелось пережити страхіття. Ті хто мали сили, приводили до тями постраждалих. Родичка розповіла, що всім кутком відпоювали одну бабу, яка спала на печі, коли від вибуху в її хаті вилетіли і двері і вікна і все потрощило. Тільки вона і вціліла на печі, але пережила такий шок, що довелось гуртом її відкачувати та втішати.
Сон 1. Десь на третій тиждень з початку війни ми наважились перевірити чи все в порядку в нашій квартирі, яка стояла зачиненою з початку бойових дій. Біля будинку я помітила барикади і укріплення, іжаки і мішки з піском, прямо під нашим балконом. І неочікувано пронизливий спогад став перед моїми очима. Адже цю картину я вже бачила, тільки уві сні, десь за два-три місяці до війни. Я так ясно бачила цю картину у своєму сні, і ось вона повстала перед моїми очима. То був не просто пророчий сон. Мені здалось, що наша реальність вже відбулась з нами раніше. Так, ніби наше майбутнє і теперішнє існує одночасно. Ми вже пережили цю війну раніше, а зараз ми тільки бачимо її в реальності. Майбутнє і теперішнє взаємопов'язані, а час викривлений. Не варто панікувати або намагатись змінити реальність чи вирватись з неї. Ми всередині цієї часової матриці і спостерігаємо як відбувається те, що вже відбулось. Ми як свідки свого прожитого життя, яке записане в матриці, в законах всесвіту.
Сон 2. Напередодні війни мені наснився сон - ведмідь заліз до нашої спальні. Я злякалась, думала що то ведмедиця з ведмежатком, і вона мене зараз роздере. Але ні, то був ведмідь, і він просто пішов геть. Сам пішов...
Так сталося і в житті. Окупант, цей чорний здоровенний російський ведмідь, вдерся в наш дім в нашу країну. Але завдяки героїчному спротиву українського народу, неймовірній хоробрості, стійкості і військовій вправності наших захисників колони ворожої техніки були зупинені на підступах до столиці. Під героїчним натиском наших захисників ворог спочатку застряг, а потім змушений був відступити, тікаючи з Київської області.
Більше місяця кияни жили в величезній напрузі, гуркіт було чути і вдень і вночі. Про руйнування цивільних багатоповерхових будинків у Києві ми довідувались в новин в соціальних мережах. Друзі і знайомі писали, що зруйновано поблизу них, що вони бачили на власні очі. На телебаченні в той час працювала одна програма новин, яку транслювали всі канали. Трансляції велись з бомбосховища. Для багатьох киян на час повітряних тривог і бомбардувань укриттям служив Метрополітен. Бомбардуванням піддавались всі райони Києва, і центр і околиці, прильоти були навіть на території Києво-Печерської Лаври, біля Успенського собору і біля меморіального комплексу Бабин Яр, де загинула сім'я цивільних киян, які опинилися поруч з вибухом.
Кияни дотримувались світло-маскувального режиму в своїх квартирах, не вмикали світла як стемніє. По декілька днів ми не виходили з квартир, коли військові оголошували комендантську годину по місту на два чи три дні. Під регулярні завивання сирени повітряної тривоги, коли по місту завдавались ракетні удари, і атаки ворожих дронів-безпілотників, ми жили наче уві сні, наче це тягнувся один безкінечний день-ніч, без означеного числа, ніби час зупинився, і зима ніяк не закінчиться, і цей лютий триватиме безкінечно.
Коли було дуже страшно ми молились. Я пам'ятаю, як я відчайдушно молилась Господу всю ніч, кожну годину, коли прокидалась від вибухів, і читала новини на мобільному телефоні. Молилась про спасіння і найбільше хотілось дочекатись ранку, коли буде нарешті світло і не так страшно.
Пам'ятаю, як під завивання сирени повітряної тривоги ми з сусідами йшли пішки до церкви в кінці нашого району. В церкві було пусто. Ми молились з сусідкою вдвох, запалили свічки і молились, кожна по-своєму. Коли я обернулась на сусідку, побачила, що вона стоїть перед іконою навколішки. Вона просила у Господа за свою дочку, яка залишалась весь цей час у Гостомелі. Там було справжнє пекло, з якого не всім пощастило вирватись. І я чомусь не здивувалась, коли наступного ж дня її дочка разом з чоловіком були у Києву, були разом з нашими сусідами. Господь почув її молитву. Я це бачила на власні очі.
Ніхто не може здолати наш незламний народ! З нами Бог, з нами весь світ! Молитви мільйонів людей світу захищають нас, надають сили нашим захисникам, допомагають перемогти цих нелюдів окупантів, перемогти слуг диявола.
На початку березня бомбардування Києва і Київської області були надзвичайно потужні, всім стало ясно, що ця війна розгорається як пожежа, яку неможливо буде спинити. Я дуже хотіла щоб спинили війну, я сподівалась, що це ще можливо. Але реальність виявились жорстокою і невблаганною.
Втішало те, що ми побачили, як весь світ підтримує Україну, і поступово лідери впливових країн світу допомагають Україні не втратити свою державу. Весь світ допомагав нашим військовим відбивати атаки ворога, не скласти зброю і не стати на коліна перед більшою в декілька разів армією окупанта.
Спочатку ми були паралізовані коли побачили, як нашу країну нищать, і нам здавалось, що ми залишились сам на сам у своєму горі в ці трагічні дні. Люди відчайдушно благали про допомогу, просили Європу і Америку закрити над нами небо, підписували онлайн петицію про закриття неба над Україною. Ми благали про допомогу, ми сподівались на неї. І світ нас почув! Тисячі людей в усьому світі виходили на площі і вимагали підтримати Україну в боротьбі з агресором. Всюди організовувались штаби гуманітарної допомоги Україні, нам допомагали відомі люди по всьому світу, мільйонам українським біженцям надали прихисток в різних містах Європи та інших країнах світу. Ця підтримка надала нам сили, це зміцнило наш народ і нашу віру в Перемогу.
І що саме дивовижне, попри все, ми не сумнівались що Україна переможе. Ми знали, що так буде з самих перших днів війни. У нас не було ніяких сумнівів, що путлєр програє, що його дика спроба захопити Україну це безумство, яке приречене з самого початку на поразку. На жаль, росіяни допустили можливість щоб це сталось, і ця війна як акт самогубства для них. Їх вождь безумець, який бачить по-своєму свій викривлений світ, бреше сам собі і всьому своєму народу. Ця війна страшенна його помилка, за яку нам доводиться платити позахмарну ціну. Пам'ятаю, як ми чекали на смерть путлєра з дня на день, з якою надією читали в інтернеті різні прогнози та передбачення, мріючи щоб він швидше здох.
Коли восени Путін оголосив додаткову мобілізацію нових солдат на війну, я написала короткий вірш листівку:
ЛИСТІВКА В РОСІЙСЬКОМУ ВІЙСЬКОМАТІ.
Божевільний цар лютує, змушує йти на війну,
Непокірних і незгодних зразу кидає в тюрму.
Не плати безумну ціну, путлера пошли і ти:
В три погибелі зігнувшись хай іде під три чорти!!
22.09.2022
Війна це не тільки смертельна руйнівна сила, а ще й потужна буремна сила, яка загострює всі почуття, яка збуджує всі життєві сили і пробуджує жагу до життя. Хто з мечем до нас прийшов , від меча і загине! Наші воїни в боях показали таку силу і хоробрість, такі бойові вміння, що окупанти й не сподівались. Лють і ненависть до ворога стала вражаючою, бо звірства окупантів на підступах до Києва в Бучі, Ірпені, Бородянці, Гостомелі і багатьох інших містах і селищах збурила народний гнів, підняла з глибин родові енергії, енергії наших предків, силу народного духу.
Сила емоцій від шокуючої реальності змусила бачити все оголеним, називати речі своїми іменами, відбулась глибока переоцінка цінностей і розуміння таких речей, про які раніше ми і не думали. Ми не розраховували на те, що в сучасному цивілізованому світі наші сусіди з Росії будуть вести себе як звірі. Свої емоції почуття я намагалась передати у віршах, які писались самі собою. Вже потім я прочитала, що СЛОВО ЦЕ ЗБРОЯ.
Півтора роки безжальної війни. Бог послав нашому народу таке важке випробування, бо знає що ми його витримаємо! Ми Переможемо! Україна Переможе! Півтора роки щоденного кровопролиття - це ДУЖЕ ДОВГО! Всі українці чекають на возмездя, на те, що ворог заплатить за кожне загублене життя, за кожного невинно вбитого українця, за кожну дитину, за кожну вдову, за кожну сироту, за всіх полеглих в боях, за кожного закатованого мирного жителя.
БУМЕРАНГ
Я знаю, встоїть Україна у цій безжалісній війні!
Течуть гарячі крові ріки на нашій стерзаній землі,
А кров людська - це не водиця, а кров священна, як життя,
За рідну землю кров пролита - це споконвіку кров свята!
Хай очманілому сусіду, сліпому й хижому в душі,
Кров українського народу тавром вкарбується в труні!
Настигне Бумеранг всю нечисть, розплати неминуча мить,
Кінець вже скоро, враже клятий, як віриш в Бога, то молись!
15.09.2022
Сон 3. Я бачила гарний сон! Я бачила прекрасну підземну річку, наче в розрізі на схемі. Я бачила, як вона тече, чиста і повноводна, але підземна. Розумієте? Вже йдуть невідворотні життєві процеси в нашій землі, які поки ще не очевидні, але Дуже Скоро ми всі їх відчуємо і побачимо на власні очі. Бо Ріка Життя тече швидко і в неї сильна течія. Ми думаємо про мир і наближаємо нашу Перемогу!
ЛІРИЧНИЙ ВІРШ
Вже зимно надворі і ти в рукавичках,
Пощипує личко колючий мороз.
Як личить тобі цей рум'янець на щічках,
І комір в сніжинках каратів на сто.
Така молода в дні війни чорно-темні,
Та усмішку ти не ховай, залиши!
Спинись на хвилинку і зроби круте селфі,
А потім в окопа йому надішли.
02.12.2022
Війна руйнує наш довколишній світ. Війна перетворює на руїни і згарища все, що будувалось на протязі життя декількох поколінь українців, гинуть наші військові і цивільні люди, старі і малі, ллється кров, стогнуть від болю поранені, ридають вдови і матері загиблих Героїв. Весь світ побачив жахливі фотографії та відео свідчення цієї жахливої війни. Це неможливо прийняти як неминучість чи закон природи. Це щось таке, що свідомість відмовляється сприймати, проганяє думки про все це, як щось руйнівне. Серце кров'ю обливається, коли бачиш, як окупанти знищують наше все - наш урожай на полях, сучасну сільськогосподарську техніку, комбайни, будинки, наші школи, музеї, театри, електростанції, нашу енергетичну систему, руйнують нашу промисловість, вбивають цивільних людей, дітей, жінок і старих, рівняють з землею все, що трапляється на їхньому шляху. Російські найманці це як нашестя сарани, яке вражає і з'їдає все. Це НАПАСТЬ, якій немає ні кінця не краю.
БЕЗМОВНІ СТАТИСТИ
З усіх чотирьох путлєр владу спасає,
З усіх чотирьох учепився за трон,
У жорна війни знов людей підкидає,
Й жене на заклання свій овечий загон.
Країна безправних російських Іванів,
Обдурені сотні разів, вірять знов.
На фронт йти усім наказав він з екранів,
Давайте, вперед, без вагань і розмов!
Та знайте, убогі, вам не буде пощади,
До братніх народів вже нема вороття,
Померти за Путлєра, бачить Бог, честі мало,
Для нього ви масса, покірна й тупа.
Заради своєї примарної слави
Він ладен на все, він залякує світ:
І в ядерну прірву всіх штовхнуть обiцяє.
Такого майбутнього зичить усім.
Така в нас реальність, неначе фільм жахів,
Та вийти із зали нам щось заважа,
Хтось крутить цей фільм без кінця і
без краю,
Вже сили немає, а стрічка трива.
"Стоп кадр, зупиніться! " - сумління волає,
Там далі- провалля, безодня в кінці!
Безмовні статисти в цій безумній виставі,
Залежить від вас, чи ми виживем всі!
21.09.2022
Тим часом з жовтня місяця ворожі генерали застосували нову тактику ведення війни - почали піддавати всю територію України регулярним масованим ракетним атакам.
Після чергового щотижневого масованого бомбардування України в листопаді майже всі українці опинились без світла, води і тепла. Ми дізнались що значить слово "блекаут". Майже всю зиму кияни як і більшість українців жили в умовах постійного відключення світла, а багато хто опинився й без опалення та можливості щось приготувати на електроплиті. А після того, як ворожа ракета майже повністю зруйнувала багатоповерхівку в Дніпрі, і кількість жертв серед мирних мешканців сягнула більше 100 чоловік, я написала вірш англійською мовою. Цей вірш був криком моєї душі, в якому я просила весь світ про захист від терористів!
UKRAINE IS ON FIRE
I ask the world for help today,
My country is crying, Ukraine is in pain,
My country is bleeding each night and
each day,
Ukraine is on fire, but fight's not in vain!
We ask you for help, please, don't let us give up!
We want to survive in the coldness of dark,
We ask you for kids who are frightened by bombs.
We ask your to help stop the evil of war!
I ask you, my friends from all countries abroad,
Please, give us your hand and please, don't ignore!
Don't let in the sky death missiles, no more!!!
Help stop the agressor, who's a danger to world!
24.11.2022
З того часу ворог регулярно, переважно вночі, завдає масованих атак по всій території України. Він випускає по нашим містам і селищам сучасні високотехнологічні ракети, які дуже важко знищити. Нашим ПВО вдається знищити більшість з них. Це неймовірно гарна робота ПВО!!!
Багато хто прокидався вночі від моторошних звуків роботи ПВО, так наче гремить грім. У результаті прильотів у багатьох района міста знову було відсутнє світло, у 80% домівок відсутня вода. Це справді дуже страшно, але ми це витримаємо, ми це переживемо! Бо інакше не можна:)
МАРШ ДО ПЕРЕМОГИ
Біжіть з України, дикі орки геть,
Тікайте додому, не шукайте смерть,
Став поперек горла вам наш рідний край, -
Заюшених кров'ю оркостан стрічай!
Козацькому роду нема переводу,
У нас сила й правда в бою за свободу,
Нам пісня і віра в бою помагає,
За вільну Вкраїну від краю й до краю.
Наш народ герой, ми нескорені,
Гартували нас бомби фосфорні,
В наших венах гнів скипає й поночі,
Бій без правил йде з плем'ям овочів.
Бий гарматний грім, переможемо!
Ми рівняєм стрій й орків ложимо,
Хай холоне кров від нещадних нас,
Йдем в запеклий бій- вщент розтрощим вас.
Пройдем крізь вогонь і їдкі дими,
Наші воїни вам снують пастки
Вас затягне вир з сліз сиріт і вдів,
Помстимось за всіх, мертвих і живих!
12.10.2022
Одного осіннього дня в у селі, коли ми з чоловіком повертались до Києва з нашої дачі в селі, ми йшли через поле на автобусну зупинку і почули якісь незвичні звуки.
У небі, синхронно змахуючи крилами, летіло четверо лебедів і якось по-своєму геготали. Вони летіли дуже швидко, не клином, а поруч один з одним, вишикувавшись в одну лінію.Чесно кажучи, я вперше бачила лебедів в наших краях. А вже вдома в Києві мене приголомшила одна асоціація! Це ж як танець маленьких лебедів з "Лебединого озера" Чайковського! Зазвичай за радянських часів по телевізору показували "Лебедине озеро" коли помирав генеральний секретар партії, за зміни влади! Лебедине озеро тоді транслювали з ранку до вечора... Гадаю, ті четверо лебедів в осінньому небі - то був знак! Як би нам хотілось, щоб кривавий путінський режим впав, захлинувся, щез.
Напередодні Нового року я написала ще одного вірша.
НОВОРІЧНЕ ПРИВІТАННЯ З 2023 РОКОМ
Вечір сутінки лаштує, місяць вредний не дає:
У серпанок вбрався й сяє, у веселці виграє.
Пугач місяця злякався, гупнув в мороці і щез,
Стиха хтось постукав в двері: відчиняйте, хто тут є?
На порозі Ніч казкова, Новорічна чарівна,
Сюніч місяць спать не буде - витворятиме дива!
Відчиняйте, скоро Північ, їй годинник править лік.
Це кума моя, не знали? Мій хрещеник - Новий Рік!
Бачу, любі, готувались. Стіл святковий, все смачне,
В вогниках ялинка сяє, тільки сумно, щось не те?
Поглумився рік минулий, повно горя нам приніс.
Рік війна у нас гуляє, вештається шльондра скрізь.
Бранцям віку вкоротила молодим і запальним,
Хто попав в її обійми, не шкодує жодним тим.
Їй не жаль, вона все спише, зла розпусниця війна,
Не поверне дітям тата, мати зжуриться сама.
Ніч розчулилась на хвильку, сльози втерла й промовля:
Рік Новий вже на порозі, шлях до миру простеля.
Все минеться, час спливає, вщухне біль і ця війна.
Тост піднімем за Героїв, вип'ємо за всіх до дна.
Мій хрещеник іменинник, в Січні народився він.
Подарунок Січень має, відсіч ворогу в вогні.
Запорізька Січ і Слава в жилах наших козаків,
Хай у Січні Січ положить край безжалісній війні.
Це бажання новорічне всенародне, тому й буть!
Місяць чародій чаклує, сюніч йому не заснуть.
Побажаємо здоров'я й сили хлопцям в ЗСУ,
З Перемогою вертайтесь, знищіть орківську орду!
З Новим Роком, з новим щастям, щоб здійснились мрії всі,
Щедрого нам урожаю, і багатої куті,
Щоб на нашій Україні знову спокій був і мир,
Щоб пісень ми знов співали і хотілося усім!
15.12.2022
Я дякую Богу, що ми живі і ми у себе вдома. Ми живемо надією, що війна скоро скінчиться. А поки що, підтримуємо один одного і віримо в нашу Перемогу! Кожного дня молимось за наших захисників і за Україну!
Господи, принеси МИР на нашу землю, щоб ми знову раділи життю, сонцю, небу, співу птаків, цвітінню садів.
Вибухи не стихають на нашій землі, палають міста і села, валить чорний дим на згарищах, кожного дня гинуть люди, цебенить кров у поранених, плачуть перелякані діти, ми бачимо страшні картини смерті, моторошні докази звірств нелюдів, які мордують мирних жителів, жінок і дітей, бачимо сотні трупів і братські могили.
Господи Всесильний, зупини катів, змилуйся над нами, захисти і збережи! Досить горя і смертей! Пошли нам Мир! Прости нас і врятуй!
НАШ ВТРАЧЕНИЙ РАЙ
Вже рік як у дім наш ввірвалась війна.
Вже рік як у дім наш ввірвалась війна,
І мир розірвала на шмаття,
Рік стогне від болю земля ще жива,
Розтерзана в вирві нещастя.
Удерлася в край наш о лютій порі,
Про сенс щось верзла й неминучість,
Ракетам у небі торувала шляхи,
Шахедам прослала маршрути.
Мару навіжену не кликали ні,
Сліпа нищить все без розбору,
Не жаль цій химері ні нас ні землі,
Не лишила й місця живого.
Жорстокість безкарна цебенить через край,
Ми випили чашу всю, досить!
Війна обернула у пекло наш рай,
І горе скрізь в пазусі носить.
Про втрачений рай спомин тліє в пітьмі,
В руках загребущих зойк щастя,
В сакральнім вогні все кипить у котлі,
Й жага до життя крізь напастя!
Ми вирвемся з пекла, ми вернем наш рай!
Відродимся цвітом весняним
Любове цілюща, лиш не покидай,
Тримай оберіг понад нами.
Дай неба блакитного й світлого дня,
Здолай ворожнечу й ненависть,
Спини злобну зграю, бо захмарна ціна,
Дай миру ковток спраглим в радість.
15.02.2023
Сон 4.
7 квітня велике християнське свято Благовіщення.
Здається, й мені в цей день прийшла Блага звістка - я бачила цікавий сон...
Бачила путіна, він був в робочому одязі, зверху одягнений в якусь кухвайку. Він вийшов на хвилину до натовпу людей і почав повертатись у двері. А я голосно його покликала : Владімір! Забула уві сні як його по-батькові, згадала і знову кличу: Владімір Владіміровіч, ви куди зібрались?
Він озирнувся на мене і простягнув у руці стару фотографію. Я побачила лице його матері. Сказав, що йому треба до матері, вона його викликає, треба йти.
Далі було заплутане продовження, якісь місця, де на нього вже чекають... Але головне я вам розповіла:)
Кажуть, що сни з четверга на п'ятницю збуваються.
Сюніч, 16 травня 2023 року, в Києві було гаряче. О 3-й годині ночі всі прокинулись від вибухів. Я у вікно побачила летючі вогні як гірлянди, летіли три безпілотника, і їх збивала наша ППО.
Зранку прочитала про збиті крилаті і балістичні ракета - аж 18 штук та 9 безпілотників. Уламки попадали в 4 районах міста. Слава Богу всіх їх збили, і всі кияни залишились живі!
Силам нашої ППО вдалось збити всі цілі, навіть 6 ракет Кинжалів, і це найвищий пілотаж! Дякую нашим хлопцям, і всім хто надав нам таку високоточну зброю, яка спроможна збивати всі ракети!!!
Але спати під цей звуковий і світловий фейерверк неможливо і страшно.
Кияни живуть в таких умовах рік і 3 місяці. І звикнуть до цього неможливо.
Як неможливо прийняти той факт, що в цивілізованому світі, в 21 столітті люди не придумали нічого кращого, ніж знищувати один одного.
Щоправда, методи знищення країн і народів тепер сучасні, не те що раніше, в давнину, коли воювали голіруч зі списами або шаблями.
Зараз на наші голови летять різні крилаті ракети, балістичні, і ще якісь. Навіть безпілотники - такі сучасні дорослі іграшки, які знищують людей і міста наче граючись.
І саме болюче те, що ці дикі сучасні ігри можуть тривати роками, аж поки комусь не набридне.
А люди... А що люди... Мабуть люди комусь заважають жити або на них просто не зважають...
Я мрію про час, коли переможе здоровий глузд, коли це безумство припиниться, і коли ми в Україні знову зможемо спати ночами спокійно, і не прокидатися від вибухів!!!
Цей жахливий травень 2023 року в Києві запам'ятався мені на все життя. Ракети і шахеди в нічному небі, спалахи і вибухи, від яких здригалися стіни будинку. Спати було нереально, коли майже щоночі ворог тероризував Київ.
Під враженням пережитого я написала вірша "Зоряні війни", який одразу став піснею. Мій текст відгукнувся молодим учасникам альт-поп гурту Енджі Крейда, які написали музику і записали пісню, яку вони назвали "Київ".
Тут зоряні війни у небі щоночі
Весь травень не грім, а залізо гуркоче,
Над Києвом дощ із уламків ракети,
Помрем в епіцентрі планети.
Тут космос ворожий, він пахне металом,
Літають шахеди зловісним парадом,
Тривожні сирени волають щоночі,
Зоряні зомбі вбити нас хочуть.
Космічна рулетка, знов вибух і спалах,
Там смерть ще когось наздогнала.
Війна наче снайпер, ми живем під прицілом,
Як люди - мішені, ми дивом вціліли.
Вчувається гул чи насправді гуркоче,
Лежу прислухаючись в мареві ночі,
Ввижаються привиди в зорянім небі,
Полюють убивці в звіриній потребі.
It's Star Wars' Show in the sky every night
It's not a May thunder but metal rumbles up high,
It's Kyiv in rain in debris of shut down missiles,
Perhaps we will die in planet epicenter tonight.
The air smells metal, our space is hostile,
Shaheds fly in sinister parade in the sky,
The Air raid sirens yell loud each night,
Star zombies are keen on killing us tight.
It's a cosmic roulette with flashes and bangs,
Death has just caught here someone again,
War's like a sniper, we live in the crosshair,
We are human targets, whose survival's increadible..
Does it feel like a hum or it really rumbles,
I lie listening wary in a delirious night,
Do ghosts appear again in big shimmering sky,
Killers hunt here making more people die.
Дякую нашим славним воїнам, які боронять землю від окупантів! Господи, дай їм стільки сили і мужності, скільки треба щоб вистояти і здолати ворога!
Наш народ і наша земля єдині! Ми тут народились, і ми будемо господарями на своїй землі. Нікому не віддамо те, що належить нам по праву! Господи, допоможи вигнати загарбників! Хай наш край стане їм кісткою в горлі, щоб вони тікали звідси не озираючись, щоб назавжди забули сюди дорогу! Геть з України, дикі орки геть!
Літаки, ракети, танки і шахеди,
Позивні героїв, календар війни,
Вогневі атаки, зле виття сирени
Обстріли щоденні та нічні страхи.
Коїться жахіття, наш народ страждає,
Ніяк не нап'ється крові звір-вампір,
Щоночі руйнує будинки й вбиває,
Нищить без розбору малих і старих.
Ця війна безжальна, не щадить нікого,
Молодих скосила більше ніж старих,
І молотить далі цвіт наш і надію,
Тих, що мали б жити, - ми хороним тих.
Ми війну не звали, нам війна не треба,
Та біда велика вдарила як грім,
І народ стоїть й богатирськи б'ється
Зціпив зуби й вирве хижі пазурі.
Дай нам Боже сили до самого неба,
Щоб не марно крові стільки пролилось,
Геть прогнать русню українцям треба,
Боже, поможи нам, благаю, молю."
Наталія, Київ
"Вчора в 2 годни ночі я їла крабовий салат.
Я їла його сидячи прямо на долівці в коридорі. Не відчуваючи смаку, але з великою необхідністю їсти. Моє тіло вимагало їжі. Не припинялась сирена, горіло за вікном, а моя тітка ходила по битому склу.
Я їла, жувала, ковтала. Без наповнення і насичення. Я прощалась з місцем, де було прикольно сидіти біля величезних панорамних вікон і дивитись на високе небо, пити каву, або їсти салат Очеано з "Салатерії". Там було декілька прикормлених магазинчиків, де продавчині посміхались і пропонували "новинки". Був медитативний English Homе, де під час акцій 3 за ціною 2-х я чаклувала над керамічними горщиками для квітів, вазочками та покривалами, намагаючись впевнити себе, що 6 за ціною 4 це також вигідно. Там були випадкові і призначені зустрічі. Там майже рік був мій спортзал і басейн. Саме туди я пішла "на променад" після першого жорсткого карантину.
Ранком ми збирали скло. Оцінювали здатність архитектурної споруди утримувати родинне тепло і стримувати рикошети руzzкої любові. Фіксували рештки вікон і ставили чергову зарубку на дереві спогадів, щоб потім, колись, пройтись по ній пальцем і згадати смак крабового салату на долівці в коридорі в 2 часа ночі під акомпанімент сирени...
Ввечері без сил їхала додому.
Перше коло на в'їзді на Виноградар.
І тут я в черговий раз відчула шкірою, що таке той самий герць!
Похований вчора під крабовий салат торговий центр новорічно сяяв серед темного кварталу. Сяяли і мерехтіли навіть деревця на парковці.
Розстріляний, але не переможений.
Танцюючий і сяючий.
Знехтувавший морок і смерть.
Щоб, поки він танцює, ми усвідомлювали свою силу і волю."
"#свежее_сдежурства
Телефонный звонок раздался невовремя.
Я была в стерильных перчатках, осматривая скандальную пациентку, да ещё и в присутствии её, не менее скандального, мужа.
Обычно, я перезваниваю потом, но тут почему-то захотелось ответить сразу.
— Наталия Владимировна! Я знаю, что Вы работаете! Уже два месяца прошло, представляете? — очень счастливый, необычно счастливый голос раздавался в телефоне, — Я уже должна к Вам приехать на осмотр. Когда можно? И девочки мои со мной приедут. Оставить не с кем, хотя они уже совсем взрослые. И сейчас, разница в весе между ними всего лишь пятьсот грамм! Представляете, какие мы молодцы!
Я не помнила вообще ничего из того, что было два месяца назад.
Ничего!
Все мои воспоминания и вся моя жизнь закончилась и началась заново, одновременно, двадцать четвёртого февраля….
И вдруг, впервые после начала войны, у меня в голове заиграла музыка. И не просто музыка, а мой любимый Моцарт. Взвились торжественно отрывистые звуки скрипок в Маленькой ночной серенаде и я, вдруг, вспомнив … заплакала.
Видя недоуменные лица пациентов напротив, мне пришлось очень тихо сказать:
— В начале февраля я оперировала беременную с двойней. Родились две недоношенные девочки. Одна из сестричек была на целых полтора килограмма меньше другой. Мы их долго выхаживали. А выписали маму с малышками из роддома двадцать третьего февраля, днём.
И вот… Она хочет сегодня приехать ко мне на осмотр….
С двумя маленькими девочками, одна из которых уже хорошо набирает вес.
Мужчина нахмурился и посмотрел на меня с удивлением:
— Это что же получается. Эта женщина… С двумя маленькими недоношенными девочками… Она ведь даже вещи не успела распаковать дома, как следует, двадцать третьего…
И они никуда не уехали… Они остались здесь…..Они уже даже выросли здесь, — он вдруг очень искренне и счастливо улыбнулся, — А Вы можете передать им от нашей семьи огромный привет и самые тёплые пожелания?
Скрипки уже играли менее отрывисто, нежно, но ещё более торжественно и оптимистично.
Пациентка и её муж уходили, договорившись про следующий приём.
И они уже были не скандальные, а просто немного нервные и взвинченные. Возможно, как мы все сейчас.
Мне показалось, что я действительно спрятала в кармашек своего костюма самые тёплые пожелания от незнакомых людей двум маленьким двухмесячным девочкам, которые растут и набирают вес, несмотря на бомбёжки, воздушные тревоги и страх взрослых людей вокруг.
А ещё, я подумала о том, что нас всех объединяет.
Нас объединяет жизнь, сопереживание и любовь к друг другу, потому что мы все украинцы. А это дорогого стоит.
Вернее не так.
Это вообще нельзя купить.
Просто нужно дышать эти воздухом…
Дышать… Вместе с двумя маленькими недоношенными девочками.
Дышать воздухом Украины."
"На придорожньому ринку. Мама до жіночки, що продає печиво:
— Ніна, як син? Це ж він на Бахмуті?
Очі літньої жіночки стають вологі.
— В госпіталі вже. Важко там… Оце хочу поїхати до нього. Так що на тому тижні мене не буде тут з товаром. Тому беріть зараз, все свіженьке…
Біг-борд з рекламою.
Найкращий дитячий садок.
Англійська мова, професійні педагоги, спортивні секції, власне бомбосховище.
На касі.
— Десять гривень на армію донатувати будете?
Дорога. Машини швидко розіжаються по боках дороги. Військові медичні швидкі з хрестами, ціла верениця.
Шофер маршрутки довго проводжає поглядом останню, з простріленою задньою дверцею, видихає і вдавлює педаль до пола.
— Хай би вже ті таргани на нашій землі подохли!
Все мовчки погоджуються. Всі знають, про яких чужих тарганів мова. Позаду схлипує раптом жінка.
На зупинці в метро.
— Ти знаєш, ми ж вирішили все ж спробувати відремонтувати хату під Харковом, хоч частину. Воно ж все вигоріло, як в неї попало. Батько каже: «Хай іх подалі відженуть». А в нас повна хата родичів з того часу, це ж пекло, пекло. Ні, треба відбудовуватись, аби що…
Дорога, в автівці. Документи. Знову перевірка документів. І знову.
Зупиняє військовий, зовсім ще хлопчик. Я вже автоматично витягую паспорт, вдивляюсь в його веснянки та ще, певно ніколи не голене лице, волошкові очі.
— Ні-ні, тут зараз перекрито, ви через сусіднє село повертайте…
Військова форма на ньому здається такою величезною та чужою. Війна нікому не пасує.
Маленький сільський магазин, чорним маркером на аркуші паперу.
«Під час повітряної тривоги ми не працюємо. Гуманітарна допомога - з іншої сторони будинку. Речі на армію - звертайтеся до Ольги, телефон …»
Сирени. Сирени. Чомусь тварюки полюбляють бити під самий ранок, тому мобілка звично починає гудіти о пів четвертої ранку. Трохи бухає. Це ПВО, ПВО, вмовляю себе і натягую на голову подушку. Виє зо страху собака. Тварин дуже жаль, хіба ж їм поясниш…
Стяги на хатах. Як обереги, мабуть. Більше камуфляжних машин. Більше військових на вулицях. Багато і цивільних людей. Ніяк не звикну до жіночок з маленькими дітьми на тлі розвалених хат. Якийсь важкий сюр.
Скрізь залишки мирного життя біля розбитих стін ростуть червоні тюльпани. Люди не чіпають їх, обходять. Як могильні квіти, рвати не можна.
В аптеці.
— А мої залишилися під Маріуполем, то на усі мої питання: «Як ви?» пишуть лише одне: «Чекаємо». Дайте оті таблетки від головної болі, будь ласка…
Вокзал. Літня жіночка з клубочком речей, похилилася над ним та все повторює:
— Куди я поїду, куди я поїду, куди поїду…
Дивлюся крізь заклеєне скотчем від вибухів скло потяга. Немов заплакане. І пейзаж за вікном такий же розмитий. Здається, що це життя - сон. Тільки сон.
І під стук коліс відгукується луною голос:
— Куди я поїду, куди я поїду…"
Наталя, Харківська обл.
"Ранок 24 лютого проголомшив: замість повсякденних справ ми вирішували як жити, коли у твоїй країні почалася війна. Шок. Безсилля. Розпач. Страх. Це далеко не всі емоції які захопили кожного в той день.
В нашому місті перші дні не було бойових дій. І це було наче тиша перед бурею. Перші бої були поблизу артучилища та аеропорту. В нашому будинку було чутно кожен вибух. Часом від вибухів здригалися вікна. Донька була дуже налякана, вона плакала і казала, що не хоче вмирати.
Були дні, коли по місту потерпало від артобстрілів, тоді ми всім будинком ховалися у підвал. Сидячи у підвалі і слухаючи вибухи, кожен молився, щоб вижити. Діти плакали. Це дуже важно пережити, коли маленькі діти усвідомлюють небезпеку для свого життя і питають батьків - нас не вб'ють?
Наша родина виїхала із міста після першого авіаудару. Я не знаю повернемося ми колись додому, чи взагалі буде наш дім. Дуже боляче тікати, лишаючи позаду все своє життя. І їхати в нікуди починати все спочатку.
Я не хочу, щоб моя донька здригалася від кожного звуку, я не хочу, щоб вона спала у підвалах, я не хочу, щоб війна забрала у неї дитинство.
Я хочу жити в мирній і незалежній Україні і вірю, що скоро наша країна буде саме така."
Наталя, Суми