Pratsia (Brazil) («Праця»; Work; in local transcription: Pracia). A Ukrainian newspaper in Brazil published by the Basilian monastic order in Prudentópolis since 1912. Initially a fortnightly, it became a weekly in 1915. It carried mainly regional news and religious articles. It was closed down by the Brazilian authorities in 1917–19 and 1940–6. Annual almanacs have been published (with interruptions) by the paper since 1919. In 1966 it added a regular children’s section. The press run has been estimated at approximately 1,700 in the 1930s and 2,300 to 3,000 in the postwar period. Pratsia editors have included O. Martynets, Yosyp Martynets, M. Nychka, I. Vihorynsky, K. Korchagin, V. Burko, and V. Zinko. (Internet Encyclopedia of Ukraine)

"Я цей текст писав кілька десятків разів. На чотири-п’ять сторінок писав. Потім нещадно видаляв літеру за літерою. Саме ось так, натискаючи бекспейс, а не просто не зберігаючи файл. Мені ніби точно хотілося запевнитися, що все зникне. Все до останньої літери, до останнього розділового знаку. Ніби злодій, що протирає хустинкою всі предмети на місці щлочину, навіть ті, до яких він не торкався.

Я не знаю як цим поділитися. Я не знаю як про це розказати. Я не знаю, як описати свої почуття. І тому я сподівався, що я далі зможу тримати це в собі. Що ніхто і ніколи не дізнається про це. Що нікому не доведеться пояснювати, відповідати на питання, озвучувати якісь подробиці. Зрештою, пройшло вже місяців десять, може більше. Не знаю. Але мені все рівно доводиться день за днем повертатися назад, у той руйнівний жовтень. Тому мені треба це сказати. Треба це випустити з себе. Як отруту, що так довго псувала мою кров.
Я тримав ногу мертвої дитини. Просто ногу. Без нічого. Розумієте? Тіло лежало окремо під купою цеглин. А нога була у мене в руках. Холодна, вся в крові, з роздробленою кісткою. Пройшло майже десять місяців, але ще не було жодного дня, ЖОДНОГО, щоб я не бачив цю картину перед сном, або уві сні. Кожної самотньої ночі мій розум говорить до мене: «Паш, а давай пригадаємо це? Ну чого ти! Давай!» Я пробую відмовлятися, але це як з фразою «не думай про слона». Про що ви в першу чергу подумаєте? Отож…

Я був серед волонтерів, що розгрібали завали приватних будинків. Страшна картина сама по собі. Ось тут був цілий квартал з житловими будинками, а потім – раз! Лише величезна яма та купа розчавлених, зруйнованих, потрощених предметів навкруги. Від дитячих іграшок та скриньок з дорогоцінностями до холодильників та автомобілів. Все вщент. Все на підлозі. Щось просто зламане, а щось сплюснуте до неймовірних розмірів. І так повністю довкола. Крутиш головою ліворуч, праворуч, а всюди тільки руйнування та смерть. А ще дим і пил. Багато пилу.

Ми розгрібали купи сміття, де різні предмети побуту змішалися з тим, що раніше було будинком: цегла, вікна, якісь арматури, кахлі, підвіконня, полиці… От уявіть собі свій будинок. Уявили? А тепер просто уявіть що всі предмети, абсолютно всі, не на рівні очей, чи навіть рук, а валяються під ногами. Просто все що ви бачите – від стіни з блакитними шпалерами до зарядки смартфона – все на підлозі. Голова не може зрозуміти як це сталося. Секунди. І чиєсь життя ось, під твоїми ногами. Фотографії з моря, новорічні малюнки, книжки-енциклопедії, відкриті шампуні та лосьйони після гоління, літній та зимовий одяг, поламані іграшки, стакани з серванту, ті що для особливого випадку, гроші в файликах, якісь пластикові картки, візитівки СТО та ортопеда, пазли, яким ніколи в житті вже не бути складеними, настінні годинники, продукти з кухні… Дивишся на все це, що фрагментами виглядає з-під цегли, і можеш скласти якийсь портрет людей, що жили тут. Жили. Минулий час. Звичайно, минулий час. Багато чого нині в минулому часі.

Я приїхав трошки пізніше, не з самого ранку. Якийсь час усвідомлював, якийсь час чекав підтвердження чи будуть допущені волонтери, якийсь час збирався з думками, бо попередні такі «громадські роботи» дуже сильно били по моєму психологічному стану. Тобто, наприклад, я бачив таку ж іграшку, як в моїх дітей, але засипану пилом та шматками цементу, і мене одразу косило. Не те, щоб я падав без свідомості, але хотілося плакати і кусати губи до крові. Люди по різному сприймають оточуючий світ і по різному приймають реальність. Зміріться. Ми спокійно приймаємо, що хтось може любити піцу з ананасами, а хтось ні, що комусь подобається прелюдія в сексі, а комусь ні, що хтось любить собак, а хтось котів, але ніяк не можемо прийняти, що люди можуть емоційно відрізнятися від нас. Відчувати глибше, сумувати більше, занурюватися у темряву швидше. Не треба пхати їм у обличчя свій позитив, вони просто інакші, вони не стануть веселіше, якщо сказати «чого ти невеселий?». Це ж не піца з ананасами, звичайно, для чого нам поважати цю відмінність у людях?..
Так от, я був не з самого рання. Прибувши на місце мені одразу повідомили, що звідси вивезли вже кілька трупів. Пам’ятаю, що на мене ця інформація не сильно подіяла. Бо я, чесно кажучи, після побаченого ні на секунду не міг сумніватися, що люди загинули. Само собою, само собою… Я вдягнув каску, рукавиці і почав разом з усіма закидати сміттям (це тепер воно «сміття», а буквально за кілька годин до цього це було «життя») вирву від снаряду. Наші «визволителі» з росії обстрілювали місто ледь не щодня, тому страх давно вже не працював, хоч ДСНС і наголошували постійно, що можливі повторні удари, бо росіяни спеціально б’ють ще раз в те ж місце, розуміючи що нині там величезне скупчення народу, зокрема і медики, рятувальники, поліція, волонтери. Тобто всі ті, прибравши кого, можна посіяти ще більше паніку у місті і, відповідно, зробити так, щоб на наступний такий збір вже не було кому їхати. Але ніхто там не боявся. Лють та ненависть точно сильніше за страх, це я вже знаю. Вони сильніше за все. Навіть за кохання. Навіть за нього, виявляється.

Ми кидаємо у яму все. Цеглина – передаємо «змійкою» одне одному - кидаємо. Шматок шиферу – та ж схема. Якісь незрозумілі дерев’яні бруски, які колись були частиною кухні – нема часу, все викидаємо, звільняючи поверхню, бо ще можуть бути люди чи тварини під завалами. Все треба робити швидко. Час від часу хтось один з рядочку виходить, щоб віднести якусь важливу знахідку – документи там чи гроші чи якийсь альбом зі світлинами. Бо це не будівельні матеріали, це не купиш наново в «Епіцентрі». Пам’ять – це важливо. Все решта, крім цього, летить у прірву, яка, здається, не має дна. А якщо і має, то воно засмоктує у себе все, що ми туди кидаємо, бо рівень ями ледь-ледь змінюється, постійно лишаючись неймовірно глибоким.
В якийсь момент я опинився на початку черги. Тобто, по суті, за мною вибір, що саме брати першим і передавати далі. Чим саме заповнювати яму. І я раз за разом нахиляюся за новою цеглиною, шматком скла чи чимось, що раніше було сантехнікою. Це все відбувається автоматично. Тобі максимально треба виключити емоції, бо емоцій там зовсім не допомагають. Як тільки включиш їх, то взявши у руки якусь дитячу машинку на радіо керуванні одразу виключишся на кілька секунд, бо розумієш… Бо розумієш, що у неї має бути власник. Мав бути, вірніше. Враховуючи, що весь будинок нині під твоїми ногами, то… От для цього і вимикаєш емоції. Просто механіка: нахилився – взяв – піднявся – віддав. І так по колу сотні разів. Не відчуваючи втоми.

В якийсь момент я побачив ногу від ляльки. Взяв. Я дуже здивувався, що вона така важка. Бо в моєї доньки, наприклад, є ляльки і вони всі дуже і дуже легкі. Звичайно, було б дивно створювати ляльок у натуральну вагу для дівчаток, бо навряд дитина вагою в двадцять кілограмів має гратися чимось вагою у шість-сім кілограмів. І от я стою з цією ногою від ляльки і не передаю її далі. Розум, звичайно, виключений, але і він вже потроху починає розуміти. Але він намагається. Він бореться. Він дає тобі варіанти. Може манекен? Може це подушка якась? Але чому вона тоді така холодна? На вулиці ж відносно тепло, ти он ще у футболці досі… Але, всі ці варіанти, це те, що він намагається поставити прямо перед твоїм обличчям, а на фоні ти бачиш правильну відповідь. Вона одна. Там немає варіантів. Те що підкидає тобі мозок, це скоріше так, приблизно, як з дитиною, яку тобі треба відволікти, щоб покласти під ялинку подарунки, мовляв, дивись оно що там! І поки дитина довірливо дивиться у сторону, в яку ти ткнув пальцем, ти створюєш це новорічне диво. Але, на жаль, ти не дитина. З якогось віку обманювати самого себе важко. Як би не намагався мій мозок мене захистити, правду було ніяк не сховати. Я далі стояв з ногою, а звук та зображення навколо стало, немов у кліпі, де головний герой стоїть на місці, а всі решта дуже повільно рухаються, кричать, щось жестикулюють і показують одне одному.
Нарешті моєму мозкові набридає шукати виграші комбінації для захисту. Він здається. Все це відбувається протягом кількох секунд або й взагалі однієї. От щойно ти намагався себе запевнити що це шматок ляльки, а тепер розумієш, що це шматок м’яса. Шматок м’яса, який ще кілька годин тому був чиєюсь дитиною. Шматок м’яса, який ще умовні десять годин тому почистив зубки, послухав казку від мами чи батька, вдягнув улюблену піжамку з єдинорогами, вкрився з голови до п’ят ковдрою, щоб не дай Бог монстри не схопили і заплющив очі, сподіваючись їх як завжди відкрити зранку. Можливо, цей шматок м’яса дивився у вікно на дерево, тінь від якого могла лякати, можливо слухав цокання годинника, що ми кілька хвилин до того викинули в яму, вірніше те, що лишилося від нього. Тисячі варіантів, що могло відбуватися тут. В дитинстві ти віриш, що мама і тато можуть захистити тебе. Але…

В наступний момент я відчув як хтось намагається вирвати у мене з рук цю ногу. А як, як ідіот, притискаю її до себе. Не віддаю. Я не знаю чому. Розум вирішив, що розбирайтеся самі як хочете, я зробив все, що міг. Я піднімаю очі і бачу, що переді мною стоїть рятувальник, показує на мої руки і щось кричить. Але я не чую. Серйозно. Як у якомусь кіно, де перед персонажем починають крутитися якісь кадри з його життя, а весь світ ніби встає на паузу, або принаймні на беззвучний режим. В момент, коли ногу таки виривають з моїх рук, я повертаюся в цю реальність. У цю грьобану реальність, в якій я не маю бути. У ту реальність, де я щойно тримав у руках частину трупа дівчинки. У цій реальності я бачу, що там, де я щойно взяв цю ногу, темно-брунатна калюжа, яка ввібралася у решти пилу від цементу. Що там з-під цегли виглядають шматки обірваних м’язів, шкіри та кісток… Я встигаю буквально відбігти на кілька кроків і мене починає нудити. Прямо в ту яму, куди ми кидали рештки будинку. Куди ми кидали рештки життя. Символічно.

Як крізь якийсь фільтр я бачу, як туди, де щойно був я підбігають дснсники та лікарі. Я бачу як вони відкидають решту шматків цегли та кахлів. Я бачу, як вони витягають неживе тіло дівчинки. Маленької такої. Років семи-восьми. Я не бачу її обличчя, я не бачу у що вона одягнена, не бачу довжину її волосся, я не бачу нічого. Жодної деталі. Я продовжую блювати, але для чогось і продовжую дивитися далі. Я досі, досі ніяк не можу повірити в те, що я бачу. Ніяк не можу зрозуміти чому ця дитина перетворилася на… ніщо? Не можу зрозуміти за що. Не можу зрозуміти. Нічого. Ніяк. У голові стільки думок одночасно, але й досі продовжує нудити. Разом зі сніданком, здається, з мене виходять і всі ці думки. Дуже неприємно, але стає легше. Хоча, що таке «легше» у цій ситуації?
Та найстрашніша думка, за яку мені дуже соромно, але я ніяк не міг її позбутися, звучала у мене в голові, як мантра, як молитва. Я відганяв її від себе, розуміючи що не маю жодного морального права на неї, але вона продовжувала і продовжувала звучати у скронях, як платівка, що заїла. Всередині хтось не моїм голосом повторював: «Хоч би її батьки загинули, хоч би її батьки загинули, хоч би її батьки загинули…» Бо я не можу уявити себе в цій ситуації, як батько. Ніяк не можу. Думаю, що я б шукав смерті з першої секунди, якби побачив таку картину. Я б не хотів жити. Я не уявляю як можна з таким жити. І я не уявляю для чого. Нема для чого. Абсолютно. Ви можете хоч сотні разів намагатися мене переконати, але ні. Нема. Просто ти можеш це розтягнути на деякий час, поки твоє серце саме не підкосить тебе в якийсь момент через таку кількість болю та чорноти всередині, але для чого чекати? Для чого розкривати зранку очі, розуміючи, що те, що ти любив найбільше, тепер десь закопане на глибині кілька метрів у землі? І особливо, розуміючи, що це сталося просто так. Що це не було заслужено, що це не було кармою чи долею, що це не було справедливо чи що? Просто хтось вирішив, що може вбивати – і вбив. Все. Жодних інших причин. І для чого жити у цьому світі, де тебе більше нічого не тримає?

Батьки теж загинули. За кілька днів, коли я повернуся туди знову допомагати прибирати наслідки, на тому місці я бачив хрест з фотографією всієї родини. Всієї родини, яка зникла за кілька секунд. З фотографії вони посміхалися і затискали доньку, що була в якомусь новорічному костюмі принцеси, в обіймах з двох сторін. Їх очі, навіть через таку трошки вибілену на сонці глянцеву світлину, світилися щастям. І великою любов’ю. Чи може лють бути сильнішою за любов? Може. Бо от була любов і лишилася тільки на світлині, а лють у серці назавжди. Її звідти не викоріниш. Ніяк.

За півгодини після моєї «знахідки», я повернувся до роботи. Попив води чи чаю, навіть не пам’ятаю. І продовжив далі монотонно кидати цеглини у яму. Людям, які підходили і питали чи все добре, я відповідав, що так, все добре. Щоправда дуже високим голосом і ковтаючи слину, що блокувала горло. А ще розмазуючи брудними рукавицями сльози по щокам. Але треба було далі робити. Я знав, де я. І знав, що можу побачити. З тих пір світ чорно-білий.

Ще годин п’ять я продовжував це робити, а потім поїхав додому. Весь у пилюці та з руками, що тряслися. Пам’ятаю, що коли відпустив кермо, то на долонях були глибокі червоні сліди, бо я нічого не відчував. Не відчув і те, як стиснув кермо. А ще я боявся потрапити в аварію, бо кілька разів мозок відлітав кудись, повертаючись лише за секунди до аварійно небезпечних ситуацій.

З тих пір щоночі я бачу це. Я не міг нікому розказати про це. Я намагався, чесно. Я намагався поділитися з родиною, з друзями. Але кожного разу, коли я лише підводив до цієї розмови, горло ніби відмовлялася випускати звуки з себе. Я починав задихатися, мене починало нудити. Я був змушений мовчати, інакше я просто б задихнувся. Це правда, це не якась там фігура мови. Замість звуків з рота звучав просто якийсь скрип, ніби хтось відкрив двері у дуже старій будівлі. Як у фільмі жахів. Я намагався комусь сказати, але не міг. Як тільки я починав про це писати, руки відмовлялися стукати пальцями по клавіатурі, а якщо і виходило, то думки не збиралися разом. Ніби у грі, де ти маєш ловити якісь предмети, а вони з кожною секундою все збільшуються і збільшуються у кількості. І у цій грі немає кінця. Кінець – це той момент, коли ти просто вже не встигатимеш збирати все докупи. Як про це говорити? Як про це розказати правильно? Хіба є хоч якесь «правильно» у тому, коли розповідаєш про смерть семирічної дитини?

Я думаю про неї постійно. Ким вона могла стати? Юристкою? Журналісткою? Консультанткою у магазині парфумів? Контролеркою у кінотеатрі? Стюардесою? Домогосподаркою? Які б предмети у школі були б її улюбленими? Географія? Математика? Історія? Фізкультура? Хімія? З ким би вона пішла на випускний? В якій сукні? Чи залишилася б вона в місті чи поїхала? Чи вміла б вона добре співати в караоке з друзями? Чи читала б вона жіночі романи? Чи ходила б в тренажерний зал? Чи дивилася якісь ролики в ютубі? Чи відкрила б вона якусь нову планету? Чи стала б вона хорошою мамою? Чи пощастило б їй з чоловіком? Чи був би у неї взагалі чоловік? Чи полюбила б вона колись овочі? Чи кермувала б вона машиною? Чи любила б вона зиму? Чи відправилася б вона у подорож до Шрі-Ланки? Чи любила б вона сухе вино? Чи мала б вона якийсь особливий кулінарний рецепт, секрет якого намагалися б всі дізнатися? Чи слухала б вона BTS чи панк-рок? Чи була б вона щасливою у цьому гнилому та бридкому світі?

Прокручуючи ці питання один за одним, я розумію, що відповідь лише одна. І відповідь ця - вона мертва. А значить, всі ці питання не мають сенсу. Бо росія вирішила, що сім років – це достатньо для цієї дівчинки. Що це її фінал. Крапка. Можливо, вона б вигадала ліки від СНІДу, а може б і завагітніла в 15 років від незнайомця у клубі. Невідомо. Цього ніхто не дізнається вже ніколи. Життя її обірвалося в один момент. Як павутинка, яку павук робить днями, а її за секунду змітають під час прибирання. Раз – і нема. Тільки дерев’яний хрест з фотографією. Та якісь лампадки під ним на купі мотлоху.

Мені ледь не щотижня доводиться відповідати на питання: «Чому, якщо мені так погано, я не поверну родину назад з-за кордону? Чому не орендуємо квартиру десь у Львові, Івано-Франківську чи Луцьку?» От саме тому. Я бачив, що буває. Я бачив смерть. Я бачив, як згасла людина, яка не встигла навіть як слід зажевріти. Як за клацанням пальців – клац! І все. Ніби це не життя взагалі, а гра у «Sims», де коли тобі набридло грати, то будуєш басейн навколо свого персонажа і чекаєш поки він помре, бо не вміє плавати. Одна довбана російська ракета, за яку заплатили якісь колишні мої чи ваші друзі, і все. Тому, я думаю, що і батьки цієї дитини говорили, що вони в безпеці, обіцяли, що все буде добре, цілували на ніч та говорили, що її береже янгол чи ще хтось. Ніхто не чекає, що це буде саме він. Це було б реально дивно, якби хтось знав, що саме в нього прилетить наступного разу. Цього ніхто не знає. І ніхто не вірить, що наступним може бути він. Ця родина теж не вірила. Але на місці їх будинку нині порожнеча, закинута сміттям яма та хрест. А самі вони десь на кладовище. І говорити про них будуть хіба що родичі чи люди, що будуть проходити повз могилку і дивуватися, чому роки життя дівчинки такі нетривалі.
В мене давно немає якихось напівтонів і толерування. Світ став чорно-білим. Нема часу розбиратися у відтінках сірого. Викладаєш пост «живу-кайфую» - іди на хуй. Викладаєш сторіз з російською музикою – іди на хуй. Не знаєш на якому ще європейському пляжі сфотати свої сідниці – іди на хуй. Захищаєш російську мову – іди на хуй. Розповідаєш, що хтось тут сам винний – іди на хуй. Все просто. Ці люди зайві. Можливо, колись до них дійде. Але я не хочу цього чекати, надто багато часу треба їм для розуміння. У мене стільки нема. Якщо ви не розумієте, що цим всім ви толеруєте смерть, кажете їй: «Так, так, будь ласка, вбивай там всіх, поки я тут тусуюся далеко», то це ваші проблеми. Я навіть не буду пробувати вам це пояснити. З того дня в мене все якось простіше. Є добро і є зло. Я бачу хто робить добро, а хто зло. Так само бачу і тих, хто робить вигляд, що робить добро, але по факту це або «галочка», або зло. Мені довіку жити з побаченим і відчутим, але вас у своєму житті мені точно не потрібно. Вистачить гівна вже. Існуйте у своїй реальності, де можна насолоджуватися і не треба діставати із завалів мертвих дітей.

І ще велике прохання. Мені було важко це написати і сказати. Для цього мені знадобилися десяток місяців, десятки тисяч витертих слів, десятки істерик, сотні безсонних ночей і нерозуміння найближчих. Я чесно, не хочу про це говорити. Я не зможу про це говорити. Тому, будь ласка, навіть не пробуйте зі мною про це заводити розмову. Я це все написав для того, щоб ви розуміли, що це поруч. Дуже близько. Навіть якщо ви у безпечному місці, де працюють клуби, можна гуляти спокійно алейками, кататися на атракціонах у парках, збиратися на природі, плавати на байдарках, ходити у IMAX-кінотеатри, а тривоги там звучать раз на тиждень, то пам’ятайте, що це не означає, що ви у безпеці. Все це може змінитися у один момент. І якщо надто розслабитися і забутися, то воно зміниться для багатьох і безповоротно. А цього не можна допустити. Ніяк. Інакше десятки тисяч смертей будуть марними. І ця дівчинка тоді померла просто так…"

"Война. Эвакуация. Сирены

Все меньше сообщений мы получаем о поиске людей в Волновахе. Некоторые наши друзья вышли на связь. Кто-то эвакуировался в сторону оккупированного Донецка и иногда приезжает в Волноваху, чтобы забрать вещи.

Вчера я попросил друга заехать в убежище к моей бабушке. Если она жива, чтобы передать ей, что мы тоже живы и скоро вытащим ее из Волновахи.

Кто-то эвакуировался в безопасные регионы Украины. Тут людей селят в общежитиях, а кто-то живёт у родственников. Есть те, которым повезло арендовать недорого жилье. Много наших близких до сих пор остаются в Волновахе и ждут потепления, чтобы выбраться из города.

Те, кто эвакуируются на территорию Украины, их можно отличить по листкам бумаги на которых написано "Дети", приклеенных на автомобиле. Мариупольцы на трассе отличаются побитыми машинами. У них обычно скотчем переклеены задние стекла, а на зеркалах намотаны белая ткань.

Сейчас каждый из нас ждёт информацию из Волновахи или Мариуполя. Родная сестра моего друга 5 дней назад вышла пешком из Мариуполя в Мелекино. За окном мороз, а идти 20 километров. По дороге из Приморского района рядом с ними взрывались снаряды. Это был очень тяжёлый путь для ее ног. Сегодня она должна на эвакуационном автобусе добраться до Запорожья. А потом дальше, к брату.

Когда включают сирену, мы не спешим спускаться в бомбоубежище. Мы понимаем, что артиллерии противника рядом нет и уже как-то безопасные. А ракеты прилетают редко. Вчера, правда, ракетным ударом повредили железнодорожное полотно в Павлограде.

Регистрироваться и получать выплаты переселенцам можно будет в приложении "Дія". Многие уже получали одноразовые выплаты. Некоторым бюджетникам, как ни странно, продолжают платить зарплату.

Мне часто говорят, что пока Россия не отвоюет у нас територии Донецкой и Луганской области она не успокоится. Но я не совсем понимаю зачем ей полностью разрушенные города. Новая Абхазия что ли? Буферная зона между цивилизациями?
Когда война утихнет, мы расскажем историю каждого волновахца всему миру. Перед сном я перестану думать, как проживает эти минуты тот или другой мой знакомый, друг. Эти люди каждый день продолжают проходить путь из какого-то фильма про вторую мировую войну.

Война изменила миллионы жизней. Война не замечает детей или делает вид, что не замечает."

"Значить, виповнилось сьогодні 36 років, дата і дата – зараз не до цього. Краще розкажу вам, який мені дали позивний і чому. Бо це забавна історія.
Їдучі на збори, я вдягнув усе чорне, бо це ж практично. Прибув у частину на Заході України, форму ще не видали, і я у цивільному пішов на обід.
У їдальні на роздаточній лінії п’ять жіночок, віку моєї мами і старше. Я веган, тому нахиляюсь і дуже тихо, скромно (бо ще не знаю які порядки по їжі, чи можна взагалі обирати) питаю:
– Пані, чи можете мені накласти тільки пісної їжі, будь ласка?
Жіночка, у якої я запитав, трохи підвисла (такого,схоже, ще не запитували). А її коліжанка поруч в цей час складала пазл: весь в чорному, з бородою, постує, тихий і ввічливий - бінго! - її лице осяяло розуміння і вона підштовхнула першу:
– Люба, що ти стоїш, не розумієш хто це? - і до мене: - Зараз все зробимо!
І дуже тепло посміхнулась: не по-жіночому, навіть не по-материнські, а з якоюсь блаженною вдячністю.
Тоді я подумав, що вона зрозуміла, що я веган і підтримує такий вибір, посміхнувся і тепло їй подякував за обід.
Коли я зайшов на вечерю, жіночки і бабусі мені стали посміхатися цими дивними посмішками:
– Доброго дня, ми про вас подумали, ось.
І вони дали мені величезну порцію пісних страв. Я радів, що зустрів на службі таке розуміння.
Але злякався, коли на сніданку одна з жіночок, подаючи мені чергове пісне асорті, трохи нахилилася, наче кланяючись. Я від неочікуваності також поклонився у відповідь і здивований пішов їсти.
Прояснилось все через кілька днів. Жіночки так само тепло посміхались, коли мене бачили, інколи ми ледь помітно кланялись один одному, годували вони мене на убій. Але «на узварі» з‘явилась нова молода дівчина, і коли я пройшов церемонію роздачі, то почув за спиною, як бабуся говорила новенькій:
– А це капелан бригади.
Стали зрозумілі і блаженні посмішки і поклони. Але на роздачі жвавий рух військових, черга, і я не закричав «Це помилка, я не капелан! Ви давали великі порції простому вегану, а не святому отцу, вибачте Христа раді!».
Я пішов і більше того: я не сказав це і наступного разу. Не лише через те, що дуже тупо звучало «Доброго дня, я не капелан», але і тому, що у них була якась перепалка, а коли я зайшов, вони одразу стишили голоси і привітались зі мною. Якщо їхня віра в те, що я капелан, змушує змінити крик на посмішку, навіщо її розвіювати? - подумав я і пішов їсти.
Більше нагоди розказати їм не було. Ще до того, як вони почали приходити до мене на сповідь чи просити благословіння, нашу частину перевели і ми більше не бачились. Але хлопці з частини досі сміються з того, що ми кланялись один одному і дали мені позивний «Капелан».
Брати і сестри, бажаю гарного дня і якнайшвидшої перемоги!
P.S. Єдина думка, що у мене промайнула щодо сьогоднішнього Дня народження, що це були дуже насичені 36 років, і що зараз я саме там, де маю бути. Дякую, доле"

"Война. Вырваться из оккупации. Общественное мнение.

В Волновахе ждут тепла, чтобы покинуть город. Куда они поедут зависит от решения фильтрационного центра в Докучаевске. Сейчас там очень много людей в очереди ждут свой долгожданный документ который разрешит выезд. Куда? Да все равно куда. Лишь бы не оставаться в ДНР.

Говорят там нужно сдавать отпечатки пальцев и проходить разного рода проверки.

Люди понимают что все плохо, но до последнего сопротивляются. Психика тех кто реально верил в российское будущее, в освобождение, уже не выдает радостное ура. От чего их освободили сформулировать сложно. Те кто бродят по городу, снимая повреждённые частные дома понимают масштабы происходящего. В целые дома селятся оккупанты и жители. В частных домах теперь не безопасно и не уютно.

В городе раздают помощь кадыровци. На видео они уверяют что Волновахских детей учили создавать бомбы, держа в руках книгу по минной опасности. Ситуация напоминает октябрьскую революцию. Те кто были никем силой захватили власть и изгнав конкурентов из города стали всем. Понятие частной собственности теперь в Волновахи нет.

Есть те кто не хочет признавать что русские их жёстко обманули. Ненавидеть Украину их научили на телеканале Россия 24. В город вернулись поклонники русского мира которые до сегодня жили по ту сторону области. Теперь они не боясь ответственности составляют списки. На дверях у многих появились надписи - тут живут нацисты или бендеровци. Конечно многим угрожают.

Большая ошибка пропаганды в Волновахе это то что они забыли про людей которые тут родились и жили. Они видели ремонт пятой школы, мост, освещение, строительство стадиона, ремонт больниц и парк в центре города и конечно колоссальное количество магазинчиков и новых ресторанчиков. Все это мы помним очень хорошо. От всего этого нас освободили.

Я помню, как в Киеве в 2020 году я осторожно говорил о войне на Донбассе, которую сам пережил. Я знал что многие не могли поверить что россия агрессор и война эта банально за територии. Сомнений кто есть кто уже не осталось. Теперь все проще."

Павел, Донецкая область

"Підійшов нині дідусь на дитячий майданчик. Привітався, сказав, що спостерігає за нами давно, запитав звідки ми і чи моя це дитина грається, дістав з кишені 100 гривень і затис мені їх в кулак, хоч я пручалася. За півгодини він підійшов ще раз із двома банками варення. І я вперше з 24 лютого розплакалася"

Оля, Київ (зараз Вінниця)

"--- А ви чого мовчите? – спитав французький журналіст ще у Львові. Нас було четверо українських письменників, інтерв'ю велося англійською.
--- Мій досвід – дуже приватний. Я рятувала дитину.
Мій досвід маленький.
Це те, про що думаю всі ці дні, читаючи всі новини з Київщини. Поки наших сусідів убивали, катували, грабували (і це більше не кліше зі шкільної літератури), поки заміновували затишний садок моїх батьків, я мала свій дуже приватний досвід.
Я вивезла дитину на третій день.
Досі перед очима – повідомлення, якими мене витягували з Києва: "Головне, щоб дитина не бачила найстрашнішого".
Якщо чесно, важко було уявити це найстрашніше. Навіть знаючи історію України, і що ця війна повторюється, а злочини рашистів ходять по колу, це все дуже складно уявити людині, яка все життя мислила на творення.
Усі роки ми, українці, звикли відбудовувати свої хатинки й садки, свою культуру, своє все. А в цей час "сусіди" готувалися до нового "розкуркулення", бо хтось посмів жити краще, багатше за них, щасливіше.
Мій досвід маленький, бо я вчасно виїхала. Вхопила дитину, обійняла коханого чоловіка й застрибнула в потяг, що відвіз нас подалі від смерті.
Але річ у тім, що ця війна тепер – це наш спільний досвід. І все це вміщається в кожному й кожній із нас. Я стаю буфером, що зберігає пам'ять для своєї дитини. Щоб розказати, коли прийде час. Щоб не забувати.
Я з Київщини.
Щодня я дивлюся фото і відео знищених будинків, убитих колег, сусідів і знайомих моїх батьків. Учителів і сільських активістів, уся вина яких була просто в тім, що вони – українці.
Мій досвід маленький.
Але я – з Київщини."

"Я проспала війну…
24-го лютого о п’ятій ранку за вікном гахнуло. Сигналізації розривалися. Мене підірвало з ліжка. Все ніби в тумані. Я була виснажена хворобою сина, лікарнями і безсонними ночами.
Мозок дав команду спати. Та о 7:40 ми знову прокинулися. На цей раз від сирен.
«Це швидка» - заспокоював чоловік.
Я зірвалася з ліжка і схопила телефон. О 5-ій ранку два пропущених від подруг.
«Це війна! Пакуємося» - шлунок скрутився трубочкою, а у горлі пересохло. Чоловік пірнув у новини, а я у шафи.
«Подруги не телефонуватимуть о 5-ій ранку. Це грьобана війна», - шипіла я на чоловіка, який вперто не збирався поспішати.
«Збудиш Бодю», - спокійно говорив він.
У стресових ситуаціях людина діє за принципом: бий, біжи, завмри. І я побігла. Поспіхом витягала валізи, закидала як попало речі. Одне за одним приходили повідомлення:
«Ми виїхали. Ви де?».
Здавалося, всі були спаковані ще з п’ятої ранку. І тільки я проспала. Проспала довбану війну. Як таке можливо? О 13-30 за вікном засвистіло.
«Відійшли від вікна», - я не впізнала свій голос.
Бабах!!!! Зовсім поруч…
«Ти лякаєш дитину. Це наші збили ракету. Мабуть, на Васильків летіла», - так само спокійно сказав чоловік.
Стало страшно. Так страшно, що вода не допомагала напитися. Їхати чи не їхати? Де безпечно? Чоловік нарешті почав виносити валізи в машину. В дорозі стало легше.
«Мабуть варто на Польщу. Тільки заїдемо в село перекусимо», - сказав чоловік.
У селі родина двоюрідного брата теж захотіла їхати з нами. Тепер у нашому Форді було людно: четверо дорослих і троє дітей двохрічок.
Ми змінили план і рушили на Кишенів. Під ранок я з невісткою та трьома дітьми перетнула пішки кордон у Могильові-Подільському. Там нас зустрів дядько брата. У нього в гостях ми провели кілька днів. Днів без сну. На заспокійливих. Від сирен швидких серце тікало. В останній день машиною приїхали мої батьки і ми разом вирушили до румунського кордону на зустріч брату, який мчав за нами з Іспанії. Попереду була довга дорога довжиною 4000 км. Діти так втомилися, що кусали машини.
Нарешті ми в’їхали в Малагу. В місто, що стане новим…тимчасовим… домом. Місто у моря… з моїх довоєнних мрій… щоправда в тих мріях мав бути поряд чоловік і мирне небо над моєю країною.
Тепер ми гості на чужій землі, які хаотично спакували життя у пару валіз… Ми біженці… В чужому середовищі. З чужою мовою. Та геть не рідними пейзажами. Туга за Україною фонить 24/7. Щоранку дедалі важче відповідати на питання сина:
«Чому ми тут?» і чути «Я хочу бути вдома в Україні» чи «Я побию усіх дядьок і тато приїде» (Богдан, 2р10міс)."

Ольга, Київ

"Насправді, єдине про що я думаю ці останні дні, коли я вирушаю в раніше окуповані села і містечка, це: чи моя русофобія є достатньою? Чи достаньо буде просто зневажати російських солдат, які гуртом гвалтують українських дівчат? Вбивають хлопців? Чи можна просто бажати їм болісної та повільної смерті, поки вони отримують звання та почесті в своїй збоченій країні? Чи я залишусь цілісною та нормальною особистістю, якщо буду закликати знищити ці хворобливі угрупування? Чи, може, краще щоб вони були юридично покарані - бо вони правда цього не очікують. Адже, так легко вбивати, гвалтувати, руйнувати - і не нести ЖОДНОЇ відповідальності. Ось, наприклад мале - малесеньке село. Воно загубилось між Бородянкою та Макарівом. Максимально довга окупація росіянами: вже 25 лютого вони були, і тільки на початку квітня пішли. Громада на 400 людей. 73 хати зруйновано. Просто уявить собі. Частина під корень, частина просто руйнації, які неможливо відновити. 15 людей тупо розстріляли. Просто це були наймолодші, найсильніші хлопці. Вони навіть не встигли створити самооборону чи тро, їх просто одразу знищили. Троє вмерли "спокійно": на них впали снаряди і випалили всьо. Я встигла побачити кістки та яму від бомби. Кістки! Живих людей, які ще недавно були, але які зникли, бо прильот російської бомби був по їхньому подвірю. Десь сорок (!!!) зникли безвісті. Насправді, всі в селі знають як і коли. Була колона з 14 машин - діти, жінки, літні чоловіки - які намагались виїхати. Руські їм дали "зелений коридор". Зелений, бля. Ну ми то знаємо що це значить. Вони не знали. Про цю колону окремо мабуть напишу. Далі. Десяток згвалтувань. Десяток! Всі про все знають. Знають, що були незаймані зкривджені дівчата, що були вбивства, що були огидні, болючі злочини. Але в офіційній статистиці нічого не буде, бо жодна не подала заяву в поліцію. Жодна. Ми розмовляли з всіма людьми, з родинами. Я плакала, я правда плакала разом з ними, з всією Україною. Я і зараз плачу. Плачу, і плачу, і плачу - бо правда, наша русофобія недостаня. Вони всі - ВСІ мають відповісти. Тоді мабуть моя русофобія заспокоїться."

Ольга, Київ

"довго думала, чи писати все це, але вирішила таки залишити на згадку. днями я стала мамою вдруге. багато хто зі знайомих знав про мою вагітність і всіляко нас підтримував. щиро дякую вам, друзі! це дуже допомагало і зігрівало. обіймаю вас міцно. я народжувала в день рекордної кількості сирен: 15 за добу, здається більше 9 годин загалом. так, мені було не до них, так, я не могла бігти в укриття із пологової зали. мене б не покинули і лікарі та медсестри. але відчинене вікно і це постійне завивання дуже всіх нервувало, забирало у всіх і настрій і сили. першими звуками, які почула моя донька, були якась за рахунком клята сирена і мої слова: я люблю тебе, ти найкраща.
В день виписки просто над дахом пологового будинку, де ми були на останньому поверсі, пролетіли ракети. я вперше чула їх так близько і так гучно. вони впали далі, цілили не в лікарню, вибухи теж було чути. ми бігли у підвал. величезні перелякані очі породіль, які несуть сходами свої дорогоцінні клуночки у сховище. не дивлячись на біль від швів і запаморочення. холодний, як погріб, підвал. мороз від страху по шкірі. волосся дибки. розумієте, ми кілька днів назад народили найдорожче, найцінніше, що може тільки бути у житті. а над нами летять ракети, і немає ніякої гарантії, що через хвилину не прилетить іще ракета, яка промахнеться, або ж навпаки, буде як раз цілити в лікарню. це невимовний жах і розуміння своєї цілковитої безпорадності і безкінечної абсурдності і позарівневої жорстокості того, що відбувається. і дикий страх, що може ти ніколи більше не побачиш свого сина, сестру, якщо ракети полетіли у їх бік. дзвониш на ходу і секунди очікування як роки. у чому винні діти? що вони зробили такого, що їх доводиться називати тепер "діти війни"? моя бабуся народилася 1941 року і теж була "дитиною війни". я не розуміла значення тих слів до цього лютого. це діти, у яких забирають нормальне дитинство. це діти, які з народження знають про найстрашніше. але діти народжуються для того, щоб жити щасливе життя і вони як світло у темряві, діють надію і сили все це пережити.
просто мої думки.
все буде Україна 💛💙"

Ольга, Дніпро

“#подяка #врятоване_життя #без_вас_ми_б_не_врятувалися
Ось так виглядають люди, шо вирвалися з окупаційного пекла.
Я жива.
Ми живі завдяки вам всім. Всім, хто витягував нас звідти.
Ми важко виїжджали і я повинна все розповісти як є, бо знаю, що ви всі хвилювалися. Рішення виїхати зріло вже давно, але тримали батьки.
Після того як почало прилітати поряд з батьківською хатою, вони погодились їхати. Тиждень ми чекали, та були як на голках, але з Божої та Вікторія -- (люблю, люблю, люблю, тебе рідна) допомогою батьки вже в безпеці.
Після того як спровадили одних батьків (інші, нажаль, їхати відмовились безумовно) почали шукати перевізника, який би вивіз нас з міста. Нас та ще одна пару, з якими ми були повинні виїжджати.
О п'ятницю ранком біля під'їзду чекали на друзів та перевізника. Підійшли дві жінки.
Не чекайте на друзів, кажуть. Їх вчора забрали. Рятуйтесь, їдьте. Перестала відчувати ноги. Забрали... Забрали, курви😭😭😭😭 Рішення мало прийматись негайно. Ми їдемо. Невзираючи на те, що грошей нам вистачить тільки на дорогу до оркокордону. Їдемо. Доїхали до кордону. Спека, орки. 6 годин мурижили скоти. В гаманці 950 дерев'яних. Квиток до бєлгороду сраного 570 з людини. Взяла сережки та хрестик та пішла до орка. Купіть золото, кажу. Нам потрібні гроші на проїзд. Ги-ги-ги, відповідь. Патрони є, грошей нема. Сіли на сумки. Спека. Орки. Підійшов чоловік. Каже, я чув, що у вас проблеми. Не впадайте у відчай. Проходіть кордон, а там поряд є гуманітарний пункт. Переночуєте, відпочиньте, а там і рішення прийде. Так і зробили. Перейшли кордон, Проковтнули всі знущання. Прийшли до пункту. Біля пункту "бізнес центр" де послужливі росіяни по курсу 1:1 знімуть твої гроші з карти, поміняють твою готівку, а за великі гроші навіть відвезуть тебе до кордону з Латвією. Ціна питання 10 000 з людини. Багаж та коти в подарунок. Рішення мало прийматись негайно. Незважаючи на те, що грошей вистачало на одного з нас. Ми їдемо. Ми їдемо!!! Написала моїм рідним Надежда -- та Виктория --. Дівчатка сказали все буде, ти поїдеш з мордору. За ніч нам зібрали всю суму. Ранком ми перевели кошти в готівку та поїхали. 19 годин по мордору. Брудному, пихатому, засраному своїми зетами та радянськими прапорами мордору. О третій ранку приїхали на кордон. Холод, мряка. Речей теплих ніхто не брав. Наділи на дитину все що було, котів замотали ковдрою. Пішла до того, хто піднімає шлагбаум. Кажу, дайте десь погрітись дитині та котам. Відповідь - не положено. В росії повинні страждати. Вісім годин холоду... Весь час розтирали дитину, щоб не було переохолодження. Були моменти, що я засинала стоячи. Як кінь. Потім забрали паспорти. Ще з пів години і вважалось шо вже ось вона воля. Хєр там.. Ольго Олександрівно, пройдіть до кабінету... Дуже холодно в кабінеті. Портрет хуйла на стіні. Допит. Чесно, думала, що не випустять. Випустили. Прощавай мордору сраний. Всі прокльони мира я залишила вам, коли їхала по ваших смердючих вулицях. І це все завдяки вам всім. Дякую рідні. Нескінченно дякую за врятоване життя. ...наші друзі досі в полоні. Боже, збережи їм життя🙏🙏🙏”

Ольга, Балаклія, 21.07.2022

"Історія спасіння моєї родини та Герої України.
Зараз після 4 днів, все здається, що то було якесь кіно, що такого не може бути. Крім того, наша реальна історія порятунку, а зараз все більше історій сумних.
Мені все ще важко описувати деталі, але потрібно написати про Героїв! І їм теж потрібна допомога і моїй родині зараз.
8 днів ми думали, що так і повинно бути ще трошки і Україна переможе. Вибухи, обстріли було чутно, майже без перерви. На 7 день перестрілка біля будинку нас налякала. Ніч ми збирались, шукали авто, щоб 3 км доїхати до евакуації. Зранку роздали всі припаси бабусям сусідкам.
Перед самим виходом пролунав вибух дуже сильний і близько. Ми замислились сидіти страшно і виходити. Значення "руская рулетка" набуло справжнього сенсу.
Але пішли двое дорослих трое дітей. 3 км пішки під обстріли навколо та вибухи. Сказати, що це було страшно...
Дійшли до Ірпінської Біблійної Церкви де проводилась евакуація на волонтерських засадах організована мережею Бабтисткої церкви. Нам пощастило бо швидко швидко роздали паливо, що привезли людям з власними авто.(палива не було вже в місті).
Під вибухи зі сльозами нам довелось розділитися по автобусам, бо малі діти сіли в бус з віконцем, а старші в бус без вікон грузовий. Набили всі машини людьми, всіми хто добіг. Їхали колонною сподіваючись, що такі дадуть зелений коридор... Игорь Рогожинский наш водій С...трасою сказав: "Зараз найважливіший проміжок, що будь якої миті його можуть "зняти", як водія..." А те що там вже не раз таке було...і що зелені коридори не зелені, а червоні це вже знає вся Україна.
Коли ми виїхали 8 годин до міста В...ми їхали у повній тиші та безпеці, я була в шоці і досі, бо я думала що кругом війна та вибухи, а виявилось що ми прожили в гарячій точці....
Поки їхали ми дізналися що через 15 хвилин після нашого виходу з дому був обстріл на бомбили нашу вулицю та будинок наш. Горіли будинки поряд, знесло дах поряд, наш залишився без вікон та балконів(на той час). Багато сусідів постраждали, відірвало кінцівки, важкі поранення.
Нас врятувало рішення в 15 хвилин!!!
У В...нас розмістили в церкві нагодували, заспокоїли, поклали спати. І виявилось що це все вони самі організувалися та допомогають. Тому хто хоче справді допомогти і має змогу це реальні рятівники що вивезли з гарячих точок сотні, тисячі людей.
Нами опікувалась церква 3 дні поки ми прийшли до тями та відпочили, годували, кормили, давали дах та везли куди потрібно.
По дорозі нам допомогали бог через людей, божі люди і інші. Славна Україна! Славними людьми!
Я прошу по можливості підтримати реальні пункти Бабтистів, що врятували та продовжують рятувати життя людей, дітей.
Мої Герої! Герої моєї родини!
Церква Церква Євангельських Християн Баптистів м.В...Солецький Андрій Олександрович 4149 4393 1697 7184
Церква Євангельських Християн Баптистів.
Чернівецька область с. Р... Віктор Мельник 4441 1144 1236 2103
Мої герої в дорозі безмежна вдячність за допомогу це все Герої мирні в тилу:
Виктор Барляк
Виталий Заставнецикий
Лена Бабчинская
Всім вдячна хто молився за нашу дорогу до безпечного місця.
Завдяки вам всім ми вижили та потрапили в безпечне місце.
Ми залишись без дому, з рюкзаками за плечима з документами. Ми раді що живі, це саме головне.
Перша частина історії про перебування в Ірпені ще буде, і те що тепер історія, кожного дня, бо тепер кожен день не відомість...
Буду вдячна і за підтримку нашої родини
Лесечко Олена Олександрівна
5168745013910697
Моя родина доньки Поліна та Ліза, син Нікіта, батько дітей Виталий Лесечко та я будемо продовжувати все життя дякувати людям. Вже вдячні хто допоміг нам матеріально, донька забула телефон вдома, вже купили, зв'язок зараз життєво необхідний.
Вибачте за помилки в тексті, така я.
І історія реальна.
Дякую Богу!
Слава героям України на передовій та в тилу!!!
П.С. Як могла коротко розповіла...багато деталей упустила важливих.
Шукаю роботу в тилу, залишаюсь в Україні, допомогаю всім чим зможу. Якщо ми всі згуртуємось ми не переможні!
АЛЕ ще важливе, якщо поряд вибухи чи перестрілка рятуйте дітей і себе одразу, не чекайте що це мине.

психологнавсюголову

борщперемога

війнаУкраїна"

Олена, Ірпінь

"У мене є одна подруга, яка каже що "якби ти тоді не подзвонила, то ми б так і спали". Найгірше з моїх життєвих досягнень- стати людиною, яка сповістила про початок війни прекрасній молодій сім'ї, їхньому малюку...

Ще трохи часу і ми разом сидітимемо в підвалі. Я з жахом спостерігатиму як чоловіки згуртовано прибирають і готують для ''ночівлі(?! Вже зранку думки про ніч???) Інші підвали будинку. Чоловіки тягають мішки з піском і затуляють ними вікна підвалів. Деякі жінки - ''переселенки'' ще 2014- не жалкують і викидають з вікон диванні подушки. Діти невпинно хочуть на майданчик. Діти хочуть дуркувати. Їх ще не лякають гули літаків, бо звичні до низьких Мрії чи Руслана. Десь над нами їхні повітряні траси. Зараз це мені зовсім не приємно, бо поряд Гостомель.

Мені страшна ця згуртованість і будування цих укріпних і ''протитанкових'' загромаджень. "Протитанкових!" Вже тоді зранку я почула слово. "Протитанкові'' загромадження у наш двір, де важко розїжджається машина з хлібом місцевого магазину, у двір, в якому майданчик дитячий займає переважну площу прибудинкової території?

Десь близько 11 години до 18 вечора ми безперервно в підвалі. Саме тоді я останній раз дивилася у вікно, зацапане пальчиками моїх дітей. Саме тоді я вперше побачила чорну зграю вертольотів: один, другий, більше 10 ... біжимо! Спускаємося в підвал...через певний час лунає пропозиція чи наказ: "якщо до нас заходять у двір, то всі піднімаємося на чердак і мовчимо''... я ніколи не зможу забути ці слова...О 18 годині ми вийшли з підвалу. Швидко перемовляємося з друзями і мешканцями будинку. Зовсім біла і розгублена стоїть подруга, вдивляєтьмя на мене і питає: "чого ви бл@ть з дітьми ще тут?! Вони вже близько. Це не люди".

Ми встигли тоді виїхати. Коли вивернули з двору, то на вулицях Ірпіня все було так як завжди: новий світлофор яскравий біля парку, сам парк, в режимі працюють світлофори, над центром світяться ще новорічні вогники. А в Стоянці ми станемо під гради. Але ми виїхали."

Олена, Київська область

"Сьогоднішнє, хороше: я ще з Києва відправила Марині до Харкова насіння квітів, вербену і шавлію.
А 24 лютого вночі моя донька набрала нас телефоном і сказала що Харків розстрілюють... війна!
Декілька разів згадувала з сумом цей лист, було цікаво де він. Ще й без вказаного індекса. Але не писала нічого Марині, бо яке там вже насіння та пошта, коли Харкову доводиться жити під бомбами.
І от щойно Марина написала мені, що... отримала лист..
І я так здивована, що він таки надійшов за адресою, він як вісник з мирного життя.
Плачу і посміхаюся.
Щось є в цьому. А?"

Олена, Київ

"Мечтала доехать до Молдовы и вырубится на сутки, но у нашей с Лукой пошатнувшейся психики другие планы. Все ночь ловила Луку, который подрывался вниз по лестнице каждый раз когда из за окна был слышан хоть какой-то шум. А мой мозг, всю ночь мне зачем-то выдавал эпизоды которые я так хочу навсегда удалить из головы. Мои кошмары, которые, я знаю, крутятся в головах всех матерей которые переживают этот ад. Читайте, особенно те, кто в рашке, или те у кого транслируют до сих пор фашистские каналы.

1. «мама, за что они нас убивают??!!»
   кричал Лука лежа лицом в пол под лестницей, вцепившись в мою руку так что у меня до сих пор вся рука в кровавых ссадинах. В это время над нашим домом творился пиздец. Звуки запуска градов, десятки в минуту, звуки падающих где-то неподалеку ракет, ужасные, страшные звуки МИГ-ов прямо над нашей крышей.
   На 4 день мы с Дашкой, которая 4 дня!! не вылезала из под бетонной лестницы со своим годовалым Тимошей, так вот мы признались друг другу в том что у нас крутилась одна и та же мысль: «Ну значит все. Ну значит вот так. Ну и х*й с ним, главное чтобы сразу и не больно.» Меня успокаивали тогда слова старого соседа нашего, Ивана Ивановича, который заходил к нам иногда и говорил: девчата, радуйтесь что вы слышите ракеты. Потому что если она прилетит к вам, вы ее не услышите.
2. «Дядя, пожалуйста, не забирайте мою маму»
   услышала с заднего сиденья, где сидел Лука, когда бурят-якут ткнул в меня автоматом и приказал выйти из машины.
   9 марта мы поняли что нас никто не будет вывозить в ближайшее, и мы с Дашей вышли на улицу и договорились что едем. Без плана, по дороге разберемся (это какое же отчаяннее было у нас на тот момент, если мы на это решились, хз).
   Мы ехали-ехали, и через мин 20 заехали в какой-то лес. Посреди дороги лежали пару сосен. Мы выбежали из машин и начали их двигать, но тут Андрей заорал в трубку: «Неееет!!! Не трогайте, они 100% заминированы!!!»
   Мы решили проехать лесом. Андрей: «блять, нет, они минируют такие ловушки». Впереди нас ехала старая волга с 2 мужиками, и мы, ничего им не сказав про мины, сказали ехать вперед, а мы за ними. Подло? Да. Но это единственная машина без детей и женщин. Мы поехали за ними, и попались в ловушку. В лесу нас встретили 8 солдат с автоматами. Буряты-якуты, один только со славянской внешностью. Моя машина была где-то посередины колонны в 7 машин. Я краем глаза смотрела в зеркало что они делают с первыми машинами. Вытаскивали водителей и мужчин, отбирали телефоны и силой разбивали их об дорогу. Я помню что быстро начала удалять все из телефона: телеграм, фб, фото и видео. В последнюю сек втолкнула телефон под сиденье.
   «Ты, выходи из машины». В это момент Лука завопил: Дядя, пожалуйста, не забирайте мою маму. На что бурят ему: «эй, ты же мужик, ты чё, не бойся, я ничего вам не сделаю. Сейчас я покажу вам дорогу и вы спасетесь. Ой, а что это у тебя за балонка, можно поглажу?. На разворот и езжайте обратно». Они развернули нас прямиком на Житомирскую трассу, в самый треш. В смерть, которую хз как нам удалось избежать.
3. «Маааам только не в этот огонь и дым, не заезжай туда пожалуйста, мне страшно, маааам!»
   из леса мы выехали на Житомирскую трассу, куда нельзя было выезжать ни в коем случае. Первое что я увидела - поперек дороги наполовину обгоревшая машина лекговая, полностью обстреленая. Люди не успели выбежать. Ребенок на заднем сиденье(((((( не знаю как это развидеть. Таких машин по трассе десятки. Десятки!!! Кто-то успел выбежать и лежал возле машины, кто-то нет. Попросила Луку смотреть вниз и успокаивать Оди, чтобы он этого всего не видел. Через 2 минуты, из черной глыбы дыма на нас выехало 2 танка. Дуло было направлены на наши машины, чуть приподняты вверх. Мы остановились, я зажмурила по-моему глаза и услашала как они проехали мимо нас. Дальше, по газам.
4. У нас заканчивалась еда от слова совсем. Я размешала муку с водой и испекла лепешки. Бляха, какие они вкусные! Детям по 2. Нам по одной.
   – мам, а можно мне еще одну, пожалуйста!
   – нет.
   – но там еще есть парочку, ну хоть половинку.
   – нет, это на утро.
   – теть Лена, можно мне пожалуйста еще кусочек?
   – Ромка, Лука, нет. Завтра.
   Да, именно так. Как забыть?
   Даже вашим детям, путинские твари, я не пожелаю пережить то, что пережили наши дети. Хотя если бы вы через это прошли, возможно вы бы начали что-то делать."
   Лена, Киев