Showing 184 results

Archival description
29 results with digital objects Show results with digital objects
File · 2022-05-29
Part of Writings from the War project

"довго думала, чи писати все це, але вирішила таки залишити на згадку. днями я стала мамою вдруге. багато хто зі знайомих знав про мою вагітність і всіляко нас підтримував. щиро дякую вам, друзі! це дуже допомагало і зігрівало. обіймаю вас міцно. я народжувала в день рекордної кількості сирен: 15 за добу, здається більше 9 годин загалом. так, мені було не до них, так, я не могла бігти в укриття із пологової зали. мене б не покинули і лікарі та медсестри. але відчинене вікно і це постійне завивання дуже всіх нервувало, забирало у всіх і настрій і сили. першими звуками, які почула моя донька, були якась за рахунком клята сирена і мої слова: я люблю тебе, ти найкраща.
В день виписки просто над дахом пологового будинку, де ми були на останньому поверсі, пролетіли ракети. я вперше чула їх так близько і так гучно. вони впали далі, цілили не в лікарню, вибухи теж було чути. ми бігли у підвал. величезні перелякані очі породіль, які несуть сходами свої дорогоцінні клуночки у сховище. не дивлячись на біль від швів і запаморочення. холодний, як погріб, підвал. мороз від страху по шкірі. волосся дибки. розумієте, ми кілька днів назад народили найдорожче, найцінніше, що може тільки бути у житті. а над нами летять ракети, і немає ніякої гарантії, що через хвилину не прилетить іще ракета, яка промахнеться, або ж навпаки, буде як раз цілити в лікарню. це невимовний жах і розуміння своєї цілковитої безпорадності і безкінечної абсурдності і позарівневої жорстокості того, що відбувається. і дикий страх, що може ти ніколи більше не побачиш свого сина, сестру, якщо ракети полетіли у їх бік. дзвониш на ходу і секунди очікування як роки. у чому винні діти? що вони зробили такого, що їх доводиться називати тепер "діти війни"? моя бабуся народилася 1941 року і теж була "дитиною війни". я не розуміла значення тих слів до цього лютого. це діти, у яких забирають нормальне дитинство. це діти, які з народження знають про найстрашніше. але діти народжуються для того, щоб жити щасливе життя і вони як світло у темряві, діють надію і сили все це пережити.
просто мої думки.
все буде Україна 💛💙"

Ольга, Дніпро

File · 2022-02-24
Part of Writings from the War project

"Попередній день вже був тривожним. Я страшенно хотіла спати, але все ще дозбирувала “тривожну валізку”. Здавалося, наперед і про всякий випадок.

Чоловік лежав поруч у ліжку, моніторив новини. Я встигла лише прикрити очі (і тут же провалилась в сон), як він розбудив мене словами “вставай, війна почалась”. Я прокинулась перелякана, але все ще скептична. Ну, може, на Сході й почалась, але в нас ще є час.
Майже одразу пролунали вибухи. Я розбудила дітей і засунула їх прямо в ванну, як у колиску. Принесла туди подушки й ковдри. Одяглась, принесла їм одяг. Від страху скрутило живіт, тепер зрозуміло, про що кажуть, коли говорять “всратись від страху”. Добре, що ми ще вдома і поруч туалет. (більше не принцеса, ага). Один вибух пролунав зовсім близько (потім ми прочитали про нього у новинах). Поки ми одягались, чоловік набрав батьків — моїх і своїх, і десь за годину ми вже були у машинах.

Те, що почалась жопа стало зрозуміло по руху на вулицях. Машини швидко їхали в обидві сторони, не зупиняючись на червоний. Я була здивована, як швидко почалась евакуація. Якщо в нас вже були зібрані всі речи, то що, ці люди спали у машинах?

Всю дорогу на заправки стояли довгі черги (“до повного” в попередній тиждень такі стали помічними). Перед з'їздом на житомирську ми стали в затор. Стало справді страшно. Дехто йшов пішки. Пішки спокійно йшли й деякі військові, видно, у частину.

Мамо з татом телефонують, що намертво застрягли перед виїздом, що бабусі погано, вони не можуть їхати далі та повертаються додому або на дачу під Васильковим. "Тільки не Васильків, благаю!" Вже відомо, що підривають військові об'єкти, а там — військова частина й а/п.
В голові стукає — піздець! Піздець! Я не вірю, що це відбувається, не можу повірити. Як таке може бути?! Але варто було мені сказати це вголос — Соля сказала, “мама, будь ласка, мовчи, бо коли я чую тебе таку, мені стає страшно”. Відсунула у дальню комірку мозку. Здається, досі не усвідомила.

Новини хочеться дізнатись і одночасно страшно, дуже страшно, коли дізнаюсь. Думаю про головне — бути спокійною, довезти дітей. Не читаю, прошу читати мені дозовано.
На зустріч рухаються колони нашої техніки. Посилаю їм всі любов і повітряні поцілунки. На переході на трасі стоїть бабця. Рух на трасі постійний і безперервний. Я встигаю розгледіти картину, від якої починаю ридати. Маленька, у хусточці, по віку за 80. Вона стоїть, притиснувши край хустки разом з долонею до рота. Застигла від жаху. Мені здається, я можу прочитати її думки. Колись вона думала, що ніколи вже такого не побачить. Може плаче. Як і я, не вірить у те, що відбувається.

Намагаюсь скасовувати заплановану у ФБ публікацію. Вона здається такою недоречною зараз. Не виходить. Гаразд, не найстрашніше.

Скільки то годин до польського кордону. Не рахую. До кордону під'їжджаємо вже у темряві. Телефоную добрій знайомій по роботі, її містечко — поруч. Питаю, чи можна буде переночувати, якщо що. Попри те, що ніде, каже — можна. Так стають ближче. Не спить всю ніч, чекає. Але вирішуємо стояти, поки є сили. Дуже хочеться спати. Черга потроху, але рухається. Помічаю, що почитаю плутати передачі в авто. Тому ставлю будильник на п'ять хвилин, а машину — на паркінг. Засинаю на 5 хв, прокидаюсь, моніторю відстань, переставляю ще на 5. Так сплю. Серед ночі проситься пара. Вони йшли пішли 8 км. Втомились і змерзли. Принаймні в машині тепло. І можна поставити сумки. Доходимо до кордону приблизно о 16 годині 25 лютого. Військовий стан, чоловіків до 60 не випускають. Не поїду без чоловіка. Виню себе, що не виїхали всі раніше. Виню себе, що не вистачило сміливості поїхати без чоловіка. Повертаємось."

Дарусин_щоденник

Дарина, Київ

File · 2022-02-24
Part of Writings from the War project

24 лютого, як і мільйони українців, я прокинулась о 5 ранку від вибухів. Це було саме те, що я так сильно боялась почути, коли засинала тієї ночі, здригаючись від кожного звуку. Це була найстрашніша година в моєму житті. Мене трусило, нудило, паморочилась голова, а сердце, здавалось, от-от зупиниться. Я думала, що це кінець. Та це і був початок кінця. Я встала та вдяглась, але не знала, що робити далі. Тоді я пішла за склянкою води і, тремтячи, опустилась з нею на підлогу. Перше фото, яке я зробила, коли почалась війна, - це фото тої склянки води. Наступні 8 днів я все ще була у Харкові, який безкінечно обстрілювали. І, скажу вам, трималась на диво дуже добре. Тусувалась цілими днями на матраці, переглядаючи новини кожні 5 хвилин та списуючись з усіма близькими. Рішення тікати виникло дуже несподівано. Ще вранці 8-го дня я нікуди не збиралась, а вже ввечері тривожно збирала рюкзак і ледве трималась, але часу на істерику не було. Уранці наступного дня я попрощалась зі своєю квартирою, улюбленими речами і минулим життям і пішла до метро. Попереду на мене чекали 14 км дороги через тунелі метро до вокзалу на евакуаційний потяг. 14 км без упину і з важкою ношею. Коли я нарешті дібралась, мої ноги боліли настільки сильно, що я ледве могла ходити, тож довелось пити знеболювальне. Забитий фіолетовий ніготь на нозі ще й досі нагадує мені про пережите. З Харкова я приїхала до Дніпра і далі сіла на потяг до Львова до сестри. Спочатку нічна поїздка у локомотиві, потім евакуаційний поїзд, де не було чим дихати, де було 4 людини на одне місце і де я всю ніч провела сидячи у повній темряві і без можливості спати. Але я витримала ці 2,5 доби, бо адреналін - то кльова штука. І я безмежно вдячна тим людям, які весь час допомагали мені і навіть годували. І як добре було обійняти сестру і нарешті опинитися у безпеці. Я думала, що це була кінцева точка мого шляху, але я не встигла оговтатись від пережитого і перепочити, як щось чи хтось погнав мене далі. Знову їхати... Німеччина. Ні, ні, ні... Але тоді я і досі була у стані шоку і почувала себе так, наче втратила контроль над своїм тілом і своїми думками. Коли автобус виїхав з Польщі і перетнув кордон з Німеччиною, тоді мене і накрило в перший раз. Я сиділа одна і ридала від болю. Мені хотілось лише спати, щоб ні про що не думати. Ми провели 1,5 доби в автобусі, але мені хотілось їхати в ньому ще цілу вічність і ніде не виходити. Мені бракує слів, щоб описати той біль, коли тебе відривають від твоєї землі і змушують шукати новий дім, який ти ніколи не назвеш домом. Я завжди любила свою країну і ніколи не хотіла жити за кордоном. Для мене нічого нема дорожчого за рідний дім і рідних людей. І я не розуміла, що ж далі мені робити зі своїм життям. Я маю де жити, маю їжу та все що потрібно для життя і над головою не літають ворожі ракети - я у безпеці. Але для мене це в'язниця "гарного режиму". Я думала, що в мене завжди буде вибір, як жити, де і з ким. Але в мене забрали право вибору, забрали свободу і забрали мирне життя."

Катя, Харків, із Мелітополя

File · 2022-04-01
Part of Writings from the War project

"Знаходжу в собі сили записувати історії, що стаються тут і тепер.
Сподіваюся, це важливо.

діалоги_з_даринкою

ЕВАКУАЦІЯ
— Мамцю, давай пограємося!
— Вибач, доню: щось мій внутрішній грайлик сьогодні не в формі.
— Зовсім трішечки! Ну будь ласка...
— Гаразд. Але вигадуєш ти.
Доня принесла іграшки: мама — Барбі, тато — м’яка іграшка лінивець, доня-ляля і песик. Розклала книжку-комікс дашком.
— Це буде бомбосховище у Маріуполі, — каже доня. — Вони розмовляють російською мовою і ховаються від рашистів.
Песик гучно гавкає Дарусиним голосом.
— Мамо, давай грати, ніби є евакуація?
— Давай...
— Евакуація! Евакуація!
Під‘їжджає пластиковий автобус: сім‘я ледве впхалася, довгі ноги Барбі стирчать з машини.
В уявному Києві іграшки весь час просять їсти.
— Після голоду вам багато не можна, бо болітимуть животики, — мовила я голосом вівці, яка волонтерила на вокзалі.
Поїзд на Польщу потрапляє під обстріл.
— Мамо, давай гратися, ніби вони вижили?
— Давай..."
словниквійни

Катерина, Вишгород

File · 2022-04-12
Part of Writings from the War project

"— Мамо, як називається лікар, який лікує ротик?
— Якщо зуби — то стоматолог, а горло — отоларинголог.
— Мені більше подобається ротолог, — загадково мовить доня і додає: — Тоді пупчик лікуватиме пуполог, попу — пополог, тата — татолог, маму — мамолог, діда — дідолог, а бабу — баболог!
— Ого! Оце так компанія в тебе!
Доня дивиться уздовж стежки:
— Цю квіточку полікує квітолог, камінчик — камінолог, небо — неболог.
Я вже ледь стримуюся від сміху, але цікаво дослухати до кінця.
— Наші школи лікуватимуть школологи, міста — містологи...
— А країну?
— Українологи!
Тепер усі ми мусимо вивчитися на українологів. #діалоги_з_даринкою #словниквійни"

Катерина, Вишгород

File · 2022-05-04
Part of Writings from the War project

"Колись книжки про Чорнобиль, Голокост, Другу світову здавалися мені важкими. Я читала їх дозовано, відпочиваючи в поезії і дитячій літературі.

Тепер це єдине, що можу читати. Вони дарують надію: події лишилися в минулому, мої предки вижили, а винних хоча б частково покарано.

Натомість зараз ми в епіцентрі подій, майбутнє ще ніколи так не залежало від теперішнього.

Ми ніби йдемо над прірвою по тонких променях надії і молимося, аби вони не згасли.

А вам читається після 24-го?"

Катерина, Вишгород

File · 2022-05-24
Part of Writings from the War project

"«У маркеті біля відділу з іграшками рука тягнеться купити Дарусі чи то дракона чи то одноріжку. І за мить настає усвідомлення, що купить то ти можеш… а от віддать як? Перемоги всім нам. І возз’єднання родин. Mordor must die» Ці золоті слова, варті граніту душ мам і тат, що нині вимушено не бачать власних дітей, написав пару днів тому Ruslan Gorovyi. І я згадав. Згадав, як ми з Andrii Piven розповідали одне одному про виїзд з Києва холодного лютневого ранку, про нюанси шляху, його тривалість, складні моменти. Все було по-різному. Але спільність вражала - і я, і він на кожній… кожній, трясця, нормальній заправці купували нашим дітям іграшки. Будь-які. Дружини може з неповним розумінням на те дивилися, але ми обидва знали, що зовсім скоро настане момент довготривалої розлуки. Так і вийшло. І ще згадав. Що раніше проводив у відділі іграшок супермаркетів з добру годину, вивчаючи та підбираючи кольорові забавки. Тепер оминаю їх десятою дорогою, бо сил немає дивитись на то, шо немає сенсу купляти. А сьогодні Маркові принесли в подарунок оцю тачку. Шоб потім віддав. Кльова, радіокерована. І шо тут сказать… росія має зникнути. Зі своїми дураками і дорогами. Щоб на її місці була величезна пісочниця, куди б ми з Марком приходили гратися. Це було б справедливо, я вважаю. Mordor must die"

Антон, Київ

File · 2022-05-13
Part of Writings from the War project

"О 05:30 я прокинувся від дзвінка троюрідного брата Дмитра: “Вставай, Україно — москаль нападає — в Україні війна почалась”. Далі безперестанку перечитував новини. І від побаченого мене переповнювали паніка та страх. Дружина Мар’яна, звісно, як і кожна мама, хвилювалася за дітей. Через три дні спробував вивезти їх до батьків з-за кордон, адже не міг не використати можливості, щоб вони були у безпеці.

Ми цілий день стояли в черзі при температурі мінус шість градусів і так не попали на автобуси, що перевозили через кордон. Переночувавши у школі-інтернаті, зранку подолали пішки 15 кілометрів. Я ніс на руках меншого сина та валізу, старший також мав валізу і дружина з валізою. З нами ще були дві жінки з села з дітьми. На КПП ми попрощалися, кордон дівчата перейшли і їх забрали батьки. А моя історія продовжилась тут.

На тиждень взяв відпустку, бо не міг всидіти на роботі. Хотів аксимально бути корисним у селі. Будували блок-пости, патрулювати. Свою франківську квартиру я віддав безкоштовно для проживання харківській сім'ї. Тим часом батьки у селі Альтіно в Італії почали збирати гуманітарну допомогу. Я з кумом Сергієм поїхав дев'ятого березня забирати її з кордону. Тут почалися перші проблеми з документами і бус не хотіли пропускати ні назад, ні вперед. Але втрутились наші митники і вантаж переїхав.

Мій тато ще з 2014 року мріяв купити автомобіль швидкої допомоги для українських захисників. Проте це виявилося не так просто. Знайшовши варіанти в інтернеті, а потім оглянувши їх, батько вирішив брати обидва. Проте почалися проблеми з переоформленням. Спочатку ми не знали чи це треба на юридичну чи на фізичну особу реєструвати. Боялися допустити помилки, щоб через це не втратити машини. Також потрібно було мати офіційні звернення від командирів військових частин на начальника митниці, щодо цих авто. Тут почалися роздуми, кому їх віддати. В першу чергу, я зв’язався з 10 гірсько-штурмовою
бригадою, що дислокується в Коломиї, адже знаю, що неодноразово наше село туди відправляло допомогу. Також поговорив з братом Дмитром, що зараз служить в Кропивницькому. По той бік кордону — довго зайняв процес зі страховкою й транзитними номерами. Паралельно тато міркував, як їх сюди доправити. В результаті познайомився з Іваном із Закарпаття, який займається вантажними перевезеннями. Він за півціни перевіз швидкі своєю фурою. Щоб машини не були пусті їх завантажили продуктами, одягом, ліками,
інвалідним візком, милицями.

Для мене це був дуже цінний подарунок, як і для нашої всієї сім'ї. Ще якби можна якнайшвидше обійняти дружину та дітей, яких не бачив 2,5 місяці. І вкотре сказати, дивлячись в очі, як я їх люблю. Зараз ці почуття у мільйони разів міцніші, ніж були до війни. Тоді, на жаль, ти так не цінував часу проведеного разом. Щодо авто, то сподіваємося, що не одному із хлопців вони допоможуть зберегти життя. Адже найважче сприймаються втрати: невинних жінок, дітей, мужніх солдатів та й українських територій. “Азовсталь” — це взагалі одні сльози та емоції... Ми віримо, що з такими людьми на передовій та підтримкою в тилу — обов'язково переможемо."

Назарій, Івано-Франківська область

File · 2022-04-04
Part of Writings from the War project

"Война. Вырваться из оккупации. Общественное мнение.

В Волновахе ждут тепла, чтобы покинуть город. Куда они поедут зависит от решения фильтрационного центра в Докучаевске. Сейчас там очень много людей в очереди ждут свой долгожданный документ который разрешит выезд. Куда? Да все равно куда. Лишь бы не оставаться в ДНР.

Говорят там нужно сдавать отпечатки пальцев и проходить разного рода проверки.

Люди понимают что все плохо, но до последнего сопротивляются. Психика тех кто реально верил в российское будущее, в освобождение, уже не выдает радостное ура. От чего их освободили сформулировать сложно. Те кто бродят по городу, снимая повреждённые частные дома понимают масштабы происходящего. В целые дома селятся оккупанты и жители. В частных домах теперь не безопасно и не уютно.

В городе раздают помощь кадыровци. На видео они уверяют что Волновахских детей учили создавать бомбы, держа в руках книгу по минной опасности. Ситуация напоминает октябрьскую революцию. Те кто были никем силой захватили власть и изгнав конкурентов из города стали всем. Понятие частной собственности теперь в Волновахи нет.

Есть те кто не хочет признавать что русские их жёстко обманули. Ненавидеть Украину их научили на телеканале Россия 24. В город вернулись поклонники русского мира которые до сегодня жили по ту сторону области. Теперь они не боясь ответственности составляют списки. На дверях у многих появились надписи - тут живут нацисты или бендеровци. Конечно многим угрожают.

Большая ошибка пропаганды в Волновахе это то что они забыли про людей которые тут родились и жили. Они видели ремонт пятой школы, мост, освещение, строительство стадиона, ремонт больниц и парк в центре города и конечно колоссальное количество магазинчиков и новых ресторанчиков. Все это мы помним очень хорошо. От всего этого нас освободили.

Я помню, как в Киеве в 2020 году я осторожно говорил о войне на Донбассе, которую сам пережил. Я знал что многие не могли поверить что россия агрессор и война эта банально за територии. Сомнений кто есть кто уже не осталось. Теперь все проще."

Павел, Донецкая область

Воєнні нотатки, день 61
Вибухи - два, з різницею десь у півхвилини, гучніший і тихіший - пролунали, коли я вдягала сукню. Знаєте, оцей момент, коли ти вже вcтромив руки в рукава і стоїш, як з мішком на голові. "Надіюся, наші збили..." - подумала я. Напевне, то було легковажно...
На моїй парафії не було загального Пасхального богослужіння через підвищені заходи безпеки в місті. І я чекала понеділка, щоб піти до церкви. Чи пак - поїхати. Звечора домовилися зі знайомим водієм, щоб підкинув.
Людей у храмі було небагато. Тихо, затишно. Дощ накрапає.
Відбій повітряної тривоги пролунав саме тоді, як заспівали "Христос воскрес із мертвих". І воно так дивовижно лягало одне на одно. Тричі співається "Христос воскрес" - тричі звучить відбій тривоги.
Я ніколи не забуду цього відчуття. Цього особливого богослужіння: "Сирена - Христос воскрес - відбій тривоги - із мертвих..."
І розпач відступив. Лишився світлий сум, щемкий. Ніби побачив красивого птаха. Так буває лише раз. Птах полетів.
...А коли вже після літургії, священник мовив казання - традиційне на ці часи... хтось із чоловіків, що прислужували йому у вівтарі, глянув у новини. І прошепотів щось на вухо. Священник затнувся, помовчав і ми пом'янули загиблих...
Два влучання по області. Є поранені, загиблі. Працюють рятувальники. Цілили у залізничні вокзали - в Козятині та Жмеринці.

  • Пишуть, скільки? - питає мене старша пані на виході з церкви, дивлячись, як я натискаю на телефон, читаю і блідну.
  • Ні. Пишуть, що гасять пожежу.
  • Я якраз до церкви заходила, як їхали пожежні машини на Бар... І зрозуміла, що десь влучили, - хитає головою. - Іроди... До останнього надіялася, що наші збили...
    Отакий другий день Великодня...
    А в місті гарно. Цвітуть магнолії, сакури, дика алича, персики і форзиція. Квітники - всі в жовтих нарцисах.
    Повно дітей на роликах і самокатах.
    Йдемо вузенькою вуличкою за міськрадою. Три нахабні курки втекли з двору і пасуться на моріжку - посеред міста. Одна - біла пишна й породиста, та ще дві руді. Вони осудливо позирають на нас: "Чого ходите? От я вже з'їла хробака, наближаючи нашу перемогу! А що зробив ти?"

Зоя, Вінниця

File · 2022-04-26
Part of Writings from the War project

"Це пост про життя..... ❤️❤️❤️ Ця літня жінка перевернула наше ставлення до життя, особливо в цей не простий час. Ми були з поїздкою на Чернігівщині. Зупинилися біля її хати, точніше біля того, що від неї залишилося, щоб дати великодні гостинчики. Тремтячими руками вона брала паску і з посмішкою на устах щиро нам дякувала та сказала: "Сьогодні ж Чистий Четвер, то прибираю біля хати, бо свята йдуть......." Ми слухали її історію..... Від удару в хату її викинуло на подвір'я, хустина вся посічена, з одягу те в чому була вдягнута, але.... Вона прибирає біля хати, планує ще будуватися, грошей не просить, бо має гарну пенсію, а от за пасочку дуже дякує, бо ж треба освятити та з освяченим провідати всіх на кладовищі. Під час розмови, вона постійно сміється, жартує і таке враження, що не розуміє чого в нас сльози на очах. Від такої сили духу і нескореності просто перехоплювало подих, навіть не запитали, як звати, але уточнили скільки років, та й тут не без жартів: "А скільки ви мені дасте?)))". Було ще більше здивування, бо чомусь здалося років 75, але в цьому місяці для неї вже 86..... Не можливо здолати такий народ.🇺🇦 Ця історія для, щоб ми всі продовжували жити, вірити, перемагати та залишалися нескореними. Кожного з нас десь "викинуло із хати", але МИ ВСЕ ВІДБУДУЄМО!!!💪💙💛"

Алла, Київська область

File · 2022-04-17
Part of Writings from the War project

"Ми ніколи не знаєм, хто вийде з автобуса Восток SOS пообід. Бо зранку в нього спочатку сідають ті, хто записався вчора і кого ми могли врахувати. А вночі був обстріл і так вплинув на рішення людей, що вони з маленькою сумочкою, хто на милицях, хто на візочку, хто своїми ногами, але в супроводі бабусі 90+, стоять біля автобуса, готові їхати не куди, а звідки. З війни. Будь куди. То ж, квест нашого головного волонтера-евакуатора починається з панічної атаки загартованого водія, який каже, що в місці, яке було готове з вечора прийняти п’ятьох молодих і гарних, спроможних спати на матрасі в спортзалі, він привіз 22 стареньких і ці п’ять на возиках колесних. Такі речі не робляться нахрапом. Онли крафт. Домовляємось з водієм, щоб довіз до вокзалу. Домовляємось з «компактним проживанням», щоб пустили хоч в туалет, зуб даємо, ніхто не залишиться. Якось на вокзалі вивантажується все наше беспокійне господарство: валізи, мішки, пакети, ходунки, палочки, людоньки. Робиться мільйон комунікацій через доньку кума семенсеменича, отримуємо попередні домовленості. Когось знудило, хтось з’їв булку і вже не такий маломобільний, хтось все життя на милицях, а ми думаємо, що він і дихати не вміє, а він так і живе вже 45 років, і бігає скоріш за нас. Не без потвори-таксиста, який висадив, не доставивши 30 метрів, бо там калюжі, не поїду. Але вцілому з унікальними мужиками-таксистами, які бурчать і завантажують, чекають, терплять, погоджуються взяти гроші на карту, а не готівкою, відвертають очі… навчаються сприймати інвалідність як норму життя, везуть. А через три дні повторення подвигу віри: втискати в автобус на Румунію. І знов все заново, з перервами на ремонт авто і пояснення, що ніхто і нікого не висадить в полі. І іноді ввічливим наполегливим проханням стулити пельку і не казати нічого про мир і братерство народів. Бо що вже пані в 99 років пояснювати про державність, хоч би живу довезти. Я хочу написати про це книжку рівно 5 хвилин. Поки є перерва в дзвінках і завданнях, і я надихаюсь спогляданням Ярика, який штовхає візочок з пані до вокзального туалету. А що він там робив далі я хз, не питаю. Щільний трафік, потеревенім після війни. Коли Ре повернеться."

Вікторія, Дніпропетровська обл.

File · 2022-04-27
Part of Writings from the War project

"У мене є приятелька Маша, в Ірпені її будинок повністю розбомбили. Вона постить фото розбитого дому, а зовсім поруч у стрічці виставляє фото красивих букетів на залитому сонцем обідньому столі, кави, яка здається пахне навіть на її фото, і золотистих круасанів. Фото себе в красивих капелюшках з квітами. Фото своєї щасливої дитини в безпеці. Її тексти дуже щемкі і сповнені болю, але її фото такі ж красиві, як і два місяці тому, у її затишній квартирі в Ірпені. Маша - художниця, русскі змогли розбомбити її дім, де кожен куточок був сповнений любов'ю, але не змогли позбавити її вміння бачити прекрасне.

В мене є подруга Світлана. Вона спакувала валізи і забрала своїх дітей за кордон, вона змогла знайти квартиру, влаштувати дітей в школу і загалом організувати гідні умови. Одна в чужій країні, з двома дітьми. Світлана робить безкоштовні консультації для українок за кордоном, каже, що її місія зробити так, щоб ми завжди тримали голову високо і не почували себе жертвами, вона нагадує жінкам скільки у нас насправді є сили. Попри все. Коли вона постить фото як вона благополучно п'є каву у європейському місті, чи купається з дітьми в океані, я думаю, що росіяни можуть змусити нас пакувати речі, але вони не можуть відібрати у нас вміння організувати собі достойне і благополучне життя, навіть якщо доводится починати все з нуля в новій країні з двома дітьми на руках.

В інстаграмі я підписана на одну відому блогеру. З початку повномаштабного вторгнення вона перейшла в блозі на українську, а недавно повернулась в Київ, шиє патріотичну колекцію, донейтить на ЗСУ і фарбує губи червоним. Вона щиро радіє і насолоджується кожним днем у весняному Києві. В її блозі багато фешну, бо вона вміє це робити, навіть у місті, яке регулярно обстрілюється ракетами.

В наших бомбосховищах провели вай-фай, поставили кавові машини, крутять дітям мультики і дають концерти. Бо русскі можуть загнати нас у бомбосховища. Але вони нічого не можуть зробити з нашим вмінням організувати собі гідне життя, де б ми не були.

Під час страшних трагедій важливо розповідати історії і тих хто постраждав, загинув, так і тих хто зміг вижити і жити.

Русскі прийшли позбавити нас життя, в прямому і переносному значенні цього слова. І кожного дня, коли ви попри все, можете святкувати своє життя, ви перемагаєте."

Оксана, Київська область
27.04.2022

"Перші дні війни були для всіх найстрашнішими. Хтось переставав їсти, хтось спати. Але лишались і герої, яких було не збити з курсу жодними планами із завоювання всесвіту. От таку пані і довелося зустріти в останні дні лютого.

Тоді рашисти з усіх сил намагалися прорватися до Києва і гатили з усього підряд, а наші гатили їм у відповідь. Хоча з нашого боку окупації, на щастя, не сталося, шумно було ще й як. І от одного разу під вечір мені треба було бігом вискочити перед комендантською годиною.

Біжу, а кругом бах-бах-бах! Аж чую, поміж вибухів такий чіткий ритмічний стук. Повертаю голову, а це старша жіночка, яка явно встигла за життя побачити усяке, вийшла на своє регулярне заняття скандинавською ходою. Іде і так палками гатить об асфальт, що лють її аж чути. І вираз обличчя при цьому такий рішучий, що постав перед нею якогось русо туристо, вона б його тою палкою і пришибла б на місці.

За заспокійливим ефектом ця зустріч вийшла десь на 12 арестовичів із 10. Таких людей не перемогти."

Юлія, Київська обл.

File · 2022-05-05
Part of Writings from the War project

"Коли я торкаюся до бабусиного плеча і легенько його гладжу, проводячи її до намету, де французькі експерти - криміналісти збирають всю інформацію про тих кого розшукують рідні та роблять забір зразків ДНК - на її очах проступають сльози. І я розумію, що краще нікого більше не торкатися і жодним чином не висловлювати співчуття чи підтримку. Інакше вся їхня крихка зібраність та стійкість, якої вони досягли ціною неймовірних зусиль - розсипаються.

Кожному, хто здає зразок, потрібно відповісти на ряд запитань, які їм ставить французька сторона, відповідно до їх протоколу, і перекладає наша перекладачка. Кожному треба знову все пригадати й пережити.

  • Можна, будь ласка, ваш паспорт?

  • Кого саме ви розшукуєте?

  • Скажіть його (її) прізвище, ім'я, по-батькові, дату народження та адресу проживання.

  • Ким він (вона) були за професією?

  • Коли він (вона) зникли чи востаннє виходили на зв'язок?

  • У вас є його (її) документи?

  • Він (вона) одружені? Має дітей?

  • Ще є рідні, які теж могли б здати зразок?

  • У нього (неї) є закордонний паспорт?

  • Має якісь татуювання, шрами чи особливі прикмети?

  • Ходив до стоматолога? Робив знімки? Має медичну картку? Маєте контакти стоматолога?

  • Чи є у вас його (її) фото?

  • Залиште, будь ласка, ось тут підпис, що ви згодні на тест та обробку ваших персональних даних, які більше ніде не будуть використовуватися, а виключно тільки для цієї процедури.

  • Ми шукаємо сина.

  • Я шукаю брата.

  • Я шукаю маму.

  • Я шукаю батьків.

  • Я шукаю сестру, а мама свою дочку.

  • Я шукаю батька.

  • Я шукаю дочку.

  • Я шукаю сина. А ще брата та всю його сім'ю. Але племінницю ми вже знайшли. Опізнали її в морзі за колечками на пальцях.

  • Востаннє він виходив на зв'язок 26 лютого.

  • 5 березня батько подзвонив рано вранці і сказав, що збирається прогулятися.

  • Він зник тут, у Бучі. Він та ще декілька хлопців. Вони робили зачистку в домі і усіх їх десь забрали.

  • Він був тут на блок посту. Їх усіх накрили.

  • Востаннє вона мені написала 2 березня. Сказала, що лягає спати, побажала добраніч.

  • Так, є ще мама й сестра. Але вони за кордоном.

  • Так, у нього є батько. Але ми розлучені, не живемо разом. Та я попрошу його прийти здати тест.

  • Є дружина і двоє дітей.

  • Ні, я її єдина сестра. Наші батьки давно померли.

  • Ні, у нас з братом немає батьків. Нас було лише двоє.

  • Так, тато мав закордонний паспорт. Він якраз збирався у березні на відпочинок до Іспанії.

  • Ні, у мене немає жодного його документу. Він сказав, що йде в армію і все забрав з собою. Телефон вже давно не відповідає.

  • У мене є свідоцтво про народження сина. Це все що у мене лишилося.

  • Ось фото моєї дочки в телефоні.

  • У нього було татуювання з його групою крові на руці.

  • У неї було дуже багато ластовиння по всьому тілу.

  • У нього був срібний хрестик на шиї. Обов'язково запишіть це. Бо я чула, що це допомагає знаходити людей.

  • У нього був шрам після апендициту і маленька дирочка в грудях, після того як у нього був інфаркт і йому туди якусь голку встромляли в лікарні.

  • У нього була зламана ліва рука. Бо мені сказали люди, що бачили, коли його спіймали і як її зламали.

  • Машина згоріла вщент і я не знаю чи тато був тоді в ній чи ні. Не знаю де він.

  • У нього наче ніяких особливих прикмет не було. Він був звичайний хлопець. Був схожий на свого батька.

  • Кажуть, у нього була розбита голова, коли його бачили востаннє.

  • Знайшли автомобіль мого батька. А там на сидінні кістки. І ніхто не знає чиї вони. Вони ж і з них візьмуть ДНК тест, правда?

  • Від будинку нічого не лишилося, тільки попіл. Я не знаю чи була вона тоді вдома.

  • Я знаю де знаходиться його тіло, я навіть номер його знаю в морзі. Його просто поховали не під тим ім'ям.

  • Та мені байдуже, що здавати. Головне знайдіть мою дочку.

Які ж всі ці люди були неймовірні: терплячі, уважні, вдячні, без найменших нарікань, без зайвих запитань. Після всього того жахіття, що вони пережили, вони часом навіть посміхалися. Як вони міцно тримали в руках номер своєї черги (номер 13 всі дружно викинули) та підписану інформаційну згоду, боячись їх загубити чи пропустити свою чергу. Але при цьому, без жодних заперечень, пропускали вперед черги бабусь з вадами руху чи цукровим діабетом, військового, який вирвався зі служби, людей, що приїхали з інших міст чи сіл, маленького хлопчика у якого зник тато.

  • Результати будуть за тиждень-два. Ми вам зателефонуємо.
  • Як швидко, дякую. Бо я вже шукаю та чекаю з 12 березня. Все моє життя наче перевернулося.

Жінка, яка привела свого маленького сина на аналіз, після кожного запитання підіймає на мене очі і наче шукає в мені якусь підтримку, якусь відповідь. Хлопчик сидить поруч мовчки і лише хаотичний рух пальців його рук видає все, що він відчуває в цей момент.
Перед тим, як піти на тест, він сказав, що його тато в армії і скоро повернеться і навчить його кататися на велосипеді.

Французи вже за годину говорять "доброго дня" та "дякую". Працюють як справжні професіонали, але слабко приховують вираз шоку на своїх обличчях від почутого.

Поруч моргу, де розгорнули намети для забору зразків, стоїть величезний рефрижератор, повен неопізнаних тіл, точніше того, що від них лишилося.
Кожна людина із 66, що прийшли цього дня на тест, хоче лише одного - знайти свого рідного, знати, що з ним, де він. І вірить, що він не в тому холодильнику - що він живий.

Колись у мене були звичайні людські мрії. Тепер одна з них, щоб кожна частина неопізнаного тіла повернула собі своє ім'я, щоб була оплакана своєю родиною і нарешті спочила. Бо це важливо. Як мало речей зараз є дійсно важливими... "

Надія, Буча
05.05.22

File · 2022-03-15
Part of Writings from the War project

"«Якби тяжко мені не було, але підтримую вибір свого героя!», -історія українських патріотів з Італії

Украінська сім’я уже шостий рік живе у одному із містечок Італії. Тут вони облаштували свій побут, знайшли роботу, школу та друзів.
24 лютого, коли Мар’яна сказала Максимові, що на їхній Батьківщині Росія почала повномасштабну війну, він не задумуючись відповів, що повинен бути там. Рідним пояснив - по-іншому не може, адже це його земля, дім та родичі…
« Війна закінчиться і я приїду в Україну, знайомі запитають, де ж я був, коли вони воювали?! Що ж я відповім, що переховувався у мирній Італії?!, -пояснив дружині Максим.
Мар’яна розуміла, що її благання та сльози тільки погіршать ситуацію, їй потрібно турбуватися про сина та підтримувати дух свого героя.
Того дня їм до будинку привезли меблі, розгружаючи іх, подружжя спілкувалося з сусідами, котрі не до кінця розуміли (як пізніше виявилося не вони одні) чому Максим хоче воювати. Мар’яна розповідає, були і такі, що пізно ввечері (хоча до цього тільки вітались) принесли конверт з грошима…
Добирання до України виявилося ще тим квестом, адже автобуси, які до цього регулярно курсували з містечка уже не їздили. Тому Максим разом з товаришем відправилися до польського кордону, де в чергах чоловік на власні очі побачив реалії «вимушеної втечі» наших жінок та дітей, кілометрові черги, чекання в яких супроводжувалося без води та їжі. Останні запаси продуктів чоловік віддав своїм землякам. Звідти хлопці автостопом добирались до Львова ( друг там і залишився), а Макс - поїхав далі. У військкоматі йому дали добу на збори, адже чоловік раніше служив у армії, тому був неабияк затребуваний. Пізніше Мар’яна разом із українськими родичами обмундировувала свого разом з побратимами, Зараз Макс у епіцентрі війни, на зв’язок виходить по мірі можливості. Мар’яна тим часом старається себе максимально чимось зайняти: ходить на роботу, виховує сина та активно допомагає своїм землякам. Для реалізації останнього - знайшла однодумців: через Інтернет, в церкві ( куди іі запросили розповісти історію про свого патріота) та серед друзів. Багато незнайомців зносили ліки, продукти, одяг, памперси та дитяче харчування просто жінці під двері будинку, де вона це все сортувала. Опісля українські чоловіки забирали цю гумунітарну допомогу і везли у великі міста, звідти фурами доправляли на Україну. Також Мар’яна старається допомогти біженцям, зокрема у пошуках житла. На рідній землі у іі будинку зараз живе сім’я киян.
«Я хвилююся за свого найріднішого героя, але розумію, що це його свідомий вибір, який зроблений на користь нашоі сім’ї та української держави. Ми з сином дуже сильно його любимо, молимося за нього та всіх військових і чекаємо нашої перемоги та такої теплої зустрічі… Мого патріота зустрічатимемо вдома обіймами та курочкою з духовки. Потім ми всі троє повернемося додому, щоб відбудовувати нашу країну і я обов’язково народжу Максові донечку», - ділиться Мар’яна.
Далі буде…
Р.S. Це перша мною написана історія нашої української війни і наших патріотів, котрі кожен по своєму наближає перемогу!
Слава Україні."

Ірина, Івано-Франківська область, зі слів Мар’яни й Макса

File · 2023-01-08
Part of Writings from the War project

Бахмут. Пряма мова: Б.
“Ми вийшли на позицію в жовтні. Нас було восьмеро. Ми зайняли точку в селі біля Бахмуту, в якому на той момент вже не було жодної вцілілої хати. Біля однієї з таких ми зробили вогневу позицію, на якій я безперервно працював протягом 41 дня. Спали в погребі, вдягнуті, не знімаючи взуття, натягнувши на себе два-три спальника.
Щоночі ми відбивали по два штурми росіян. Під час одного зі штурмів ми обнулили вісьмох росіян, одного затрьохсотили, а ще одного взяли в полон.
Це був 26-річний боєць із центральної Росії. Вдягнутий він був у літні штани, в яких було дуже холодно, фіговий радянський шолом, цивільну куртку, яку він десь вкрав уже тут, і якісний бронік. В аптечці у нього – лише два бинти і джгут. В кишенях – іконка і фото дружини. Документів у нього з собою не було. Їжі також. Він був дуже голодний.
Він сказав, що живе в невеличкому селі, де мобілізують абсолютно всіх чоловіків від 18 до 50 років. Його три тижні вчили стріляти, а потім відправили на фронт. А вже тут у перший же день його командири вишикували всіх новоприбулих перед собою і сказали йти на штурм.
Чотири бійця відмовилися і, як сказав полонений, цих відказників одразу розстріляли на очах у всіх. Після цього вже ніхто не відмовлявся. Сам цей полонений потрапив у полон на другий день після приїзду на фронт. Також він додав: якщо би він у ході атаки повернувся назад, то його б застрелили його ж командири.
Поруч із нами була розбомблена хата, а в наступній за нею вже жили росіяни. Між нами було менше ста метрів. Сапери замінували ділянку, що нас розділяла. Але все одно, у ворога була можливість обійти мінне поле. В темний час доби я дуже уважно слухав усі шорохи.
Проте разом зі мою були мужики, які в минулому працювали мінометниками. І в них були великі проблеми зі слухом. Тому я спав по три-чотири години на добу, бо переживав, що хлопці, що зі мною, просто не почують, як до нас тихенько підповзуть.
Траплялося, що зі мною поруч були одні тільки літні мужики, які не могли стріляти. То вони заправляли патрони, а я міняв автомати і постійно відкривав вогонь. Інколи за одну ніч я вистрілював тисячу патронів.
Одного дня до нас привезли молодого хлопця з іншої роти. Він простояв у патрулі приблизно півгодини. Пацан був десь у 20 см від мене. Його зняв снайпер. Прямий у голову. Я так і не встиг із ним познайомитися.
По нас часто працювали снайпери. Тож щоби евакуювати пораненого, доводилося чекати на темряву. Проте був величезний ризик, щоби поранений не стік кров’ю, поки чекає.
Протягом 41-го дня я отримав дві контузії. Коли я звернувся до командування з проханням евакуюватися, то мені сказали залишатися на позиції, тому що не вистачало рук. Пару днів я провалявся у погребі і нічого не міг робити. Постійно боліла голова і нудило. Я приймав якісь таблетки і поступово відновився. Вже на третій день після цього я помалу почав щось робити. Певний час я не чув на ліве вухо і в мене постійно боліли ліва рука і нога.
В останні два дні у мене вже почала закипати психіка. Мені здавалося, що росіяни сунуться просто з усіх боків. Я вирішив для себе, що в полон здаватися не буду. На крайняк постійно тримав під рукою гранату.
Всі ці 41 день я постійно намагався чимось зайнятися, щоби зайве не лізло в голову і не акцентуватися на напрузі: будував укріплення, копав, носив воду, їжу, боєкомплект… Ми тут підтримуємо один одного, як можемо. Намагаємося відволікатися якимись розмовами, щоби дах не поїхав. Ми піздєц, як утомилися. Але у нас немає вибору. Ми стоїмо.”

Антон, 8 січня 2023

File · 2022-08-28
Part of Writings from the War project
  • Джаз, а ну глянь в бінокль, це хтось іде до нас по полю чи це в мене глюки?
  • Нє..., тебе не глючить... Пісец, це хтось іде... Хтось в нашій формі...
  • Та ну на... І що він тут робить?
  • Ну скоріше всього, що прислали заміну того аватара, в мінометку, якого ти відправив на задувку. Все логічно. Тільки я не розумію що він робить серед поля. Він не падає... він постійно до чогось нахиляється... "
  • Мусоліні 1, Мусоліні 2 на зв'язок"
    "- На зв'язку"
    "- Мінемотка чекає когось?"
    "- Так. Одиничка. Крим"
    "- Плюс. Кінець зв'язку"

Картина була живописною. Посеред згорівшого пшеничного поля, де шматками ще були розкидані не спалені плями рослинності, не вздовж лісосмуги, як зазвичай ходять, а прямо через поле йшов боєць в напрямку передових позицій. А в цей час відбувався артилерійський обстріл позицій які були в метрах 500 за його спиною.

Відстань була безпечною, але ж це рукожопі касапи, вони можуть і промахнутися. Або просто перенести вогонь на середину поля. От по цьому полю йшов боєць з позивним Крим.

Щоб зрозуміти всю ситуацію, треба сказати що свого часу Крим був в нашій роті, але потім його перекинули в мінометку, разом з його товаришем, Єнотом. І вони пара. Так, вони пара. Інколи таке буває між чоловіками. Ще коли я тільки приймав поповнення, ці двоє відразу заявили хто вони. Не всі в підрозділі могли це сприйняти, я задовбався слухати розмови про це, тому коли рота отримала новий статус і її комплектували заново, цих хлопців перевели в мінометний підрозділ. Треба сказати що як солдати вони були дисципліновані і службу несли без зауважень, не тупили і не косячили (на відміну від деяких гетеросексуальних своїх колег).

І от цей Крим, високий і тендітний, йшов серед поля, в білий день, під обстрілом, абсолютно не звертаючи уваги на снаряди які пролітали над його головою. Але не зрозуміло було, чому він весь час припадав до землі, навіть тоді коли снаряди не рвалися.

  • Це просто писец...
  • Що таке Джаз?
  • Не може бути...
  • Та ти задовбав! Що там?
  • Він квіти збирає...
  • Що?!
  • Він збирає квіти серед поля, під обстрілом, ще й веде з собою двох собак. Здається ми погарячкували коли віддали їх в мінометку. Може якось заберемо їх назад?
  • Думаю треба.
  • Це писець... Він нагадує Червону Шапочку яка йде по полю, збирає квіти і співає. Їх точно треба якось забрати до нас. Справжні бойові єдинороги."

Василь, Харківська обл., 28 серпня 2022

File · 2022-09-01
Part of Writings from the War project

"- Дивись зараз на мене, на мене дивись, на нього не дивись. Ти його знав?
-- Так... - Як його звали, прізвище, скільки йому років було?
-- Олександр... 48 років... це мій тесть...

За 15 хвилин до цього.
Білий день, місто, тиша, наша стара располага в якій вже давно ніхто не жив, але яка продовжувала бути відправною точкою для виїзду і точкою повернення. Ми сиділи втрьох, кожен на окремій лавці після чергової поїздки. Хотілося взагалі впасти на цій лавочці, в тіні дерева і заснути, та нікуди більше не їхати.
-- О, почалося... раз... два... Два прильота, схоже що смерч розкрився, зараз побачимо куди пакет впаде.
-- Куди впаде... На завод. Вже від нього там нічого не залишилося, а вони все одно туди лупашать.
-- Ви чого сидите? Поїхали туди, там комусь може знадобитися медична допомога.
-- Як добре, Дімон, що з нами бойовий медик роти. Так би ми просто сиділи без діла, а так при роботі... поїхали.

Виїзд із спального району на проспект який вів до заводу, нагадував епізод із фільму "Я легенда" - жодної живої душі, взагалі нікого, ні людей, ні машин. Доїхавши до перехрестя, з якого вело декілька доріг в промзону ми зупинилися.
-- Щось я не бачу щоб десь щось горіло. Куди нам їхати, в яку сторону?
-- Ще два прильоти... Зараз касети розкриються і побачимо куди. Два потужніх вибухи розірвали тишу, а за ними покотилися менші вибухи.
-- Оно дві лігковушки вискочили! Значить нам туди треба.
-- Цікава ситуація, ми премся туди звідки всі тікають.

Ми під'їхали до прохідної заводу та попрямували в сторону людей які там були. Два охоронці і жменя роботяг стояли біля турнікетів і дивилися через скло в сторону чорного диму.
-- Вітаю. Є постраждалі? Вам потрібна медична допомога? З нами медик.
-- Так, потрібна.
-- Там людина лежить. Може ще живий, а може ні. Але я туди не піду.
-- Зате я піду. Хто може показати де він лежить?!
-- Я покажу...
-- Пішли.

-- Він все. 200-ті, холодний вже. Стік кров'ю. Уламок прилетів в сонну артерію, вони його почали волочити і кинули.
-- Тоді викликаю поліцію, дочекаємся їх і назад.
-- А інший 300-ий?
-- Там уламок застряг в шкірі в бочині. Легкий. В лікарні витягнуть і сьогодні відпустять.
-- Ось і екіпаж. Збираєтеся.

На прохідний все так же стояли люди. Коли ми ще йшли на евакуацію, охоронець вийшов із дверей і крикнув мені в спину чи є у мене документи що я військовий. Я не зупиняючись крикнув що покажу, коли повернусь. Тепер я підійшов до нього:
-- Документи мої ще потрібні?
-- Та ні які документи... вже нічого не потрібно... як він загинув?
-- Уламок в сонну артерію прилетів і він просто стік кров'ю. Інші поранення не суттєві, там лік був на хвилини.

Охоронець балакав далі з медиком, а я дивився на роботяг які продовжували через скло виглядати в сторону диму.
-- Він у вашій бригаді був?
-- Так.
-- А чому ж ви його кинули?
-- Страшно... я ж не військовий.
-- Я теж не відразу став військовим. Я був цивільним.
-- Я не знав що робити...
-- Треба було пальцями затиснути артерію і чекати на медиків.
-- Звідки я міг про це знати?! Я не медик!
-- А ти ним стань. Пройди курси такмеду, подивись ютуб. Восьмий рік війна іде, а ти не знаєш що робити. Ви покинули свого товариша стікати кров'ю, а могли врятувати. Наступного разу тебе можуть кинути, переступлять і підуть. Наступним можеш бути ти."

Василь, Харківська область, 1 вересня 2022

Тетяна, 280-20-04
File · 2022-11-05
Part of Writings from the War project

"Були випадки, лежить корова, яка ще вчора ходила, а в неї відрізана або нога, або частина тулуба. Просто вбивали корів, відрізали частини, те, що їм краще смакує. І так залишали".
Колишня ферма схожа на коров'ячий морг. Всюди туші мертвої худоби. Вбиті обстрілами або застрелені росіянами на вечерю, померлі від голоду. В моєї покійної бабусі була Зорька, така біла корова, з великими очима, добра, ніколи не билася і завжди була чиста, аж блистіла. В обід ми прибігали з кружками, нам доїли свіжого молока і я й досі пам'ятаю цей теплий трохи солодкуватий запах...
Скажіть мені, як можна вбити корову?
Наші на фронті носяться з песиками, котиками, мостять їм ліжечка, а ці відрізали ногу корові і зжерли. Як можна взагалі жерти коли зовсім поруч від голоду помирає худоба? На невеличких ялинках немає голок, їх корови поїли навесні, рятуючись від голодної смерті.
Це історія про знищення великого фермерського господарства в Шестаковому на Харківщині. До приходу росіян там доїли по 40 тонн молока на день, вирощували пшеницю, соняшник, виготовляли цукор. З трьох тисяч корів вбито 2 тисячі, зерно, соняшник, цукор вивезли вагонами, техніку знищили або покрали, поля всіяні вибухівками.
"Коли бомбили ферму 28 лютого я трохи не доїхав метрів 200, сховався в ярку і ці 30 хвилин мені здалися двома чи трьома годинами. І авіабомбами били, і артилерією. Було таке, що прилітало по 200 снарядів. Загинув у нас хлопчик один, Саша - 21 рік, зварювальником працював, просто посеред ферми осколок навиліт".
"Оце бачите розбитий корівник, тварин позакидало аж на верхні конструкції".
"Спочатку зайшли "Л/ДНР", вони якось нас не чіпали, а потім через два-три тижні зайшла російська армія, це було просто... Треба їм трактор, корову зарізати, м'ясо. Ми бросили й корів, я не зміг тут залишатися. Я сказав, що пішов за ключами, сам завів машину і просто поїхав звідти."
"Було таке, що на територію не пускали й п'ять днів. Просто не пускали! А як же корови? Їх же ніхто не годує! Було багато корів з телятами й телята їх самі смоктали".
"Місцеві, ті що позалишалися, розказували - танк їхав, такий був "класний" механік, не вписався в ворота, він стіну просто зламав. Чи не в кожному нашому приміщенні стояла їхня техніка, танки, БТРи, все, що може бути, від краю до краю стояли танки, і не тільки в цьому приміщенні, у всіх приміщеннях і вони прям з сараїв в сторону Харкова стріляли".
"Все знищено відсотків на 80-90. В цьому приміщенні було все найінноваційніше, що є у тваринництві. Тут було освітлення, вентиляція, "штучний інтелект". В залежності від температури надворі, вологості, вентилятори включалися в залежності з якої сторони вітер дує, штори опускалися, підійматися. Світло - я сам цього не розумів, воно то червоним світиться, то помаранчеве, то денне освітлення. Все було для корів - підвищуються надої, корові так комфортно, зоотехніки говорили, що при цьому світлі вона краще їсть, а значить дасть більше молока. За одну хвилину рай перетворився на пекло. Через обстріли вхід заблокувало і корови просто померли з голоду".
"В травні після деокупації ми корів вивозили. Тому що фронт був он там за ярком, травень і все літо сюди прилітало. А коли у вересні звільнили майже всю Харківську область, ми почали тут все реанімувати".
"Зараз на фермі корови, вони ввечері мукають і в лісах ті, які блукали пів року, потихеньку повертаються". "Протягом окупації й всіх військових дій в нашому селі наші ветеринари не могли доглядати тварин, не проводились вакцинації планові. У зв'язку з цим хворіють корови. І ще одна причина - всі тварини були під обстрілами, і в кожній тварині можуть бути осколки від снарядів, це також може бути причина гибелі вже через деякий час".
"Вони дивувались як це так у корів пластикові вікна стоять, бойлери стоять, у нас там була роділка, на жаль її немає, розбили, пів бокса осталось, там були бойлер, поїлочки для телят, лампи для телят були, все сучасне, все модне, все зроблене для людей, для скотини, і вони навіть шланги покрали для доїльних апаратів."
"Коли я прийшов сюди працювати у 2009, було лише два сараї. Не було ні доріг, нічого! Все будували на моїх очах. Оце наша гордість минулорічна, ми провели фестиваль, на якому була незчисленна кількість людей, ми коли квадрокоптер підняли і підрахували - одночасно в нас довкола фестивалю стояло близько 5 тисяч легкових автомобілів. Була така гордість за це все! Ми зробили найбільший в Україні солом'яний лабіринт, це зафіксувала Книга рекордів України. А зараз дивіться, що залишилось від нелюдів, в яких, мабуть, цього всього немає і вони просто заздрять. Я думаю ми зробимо ще краще, на заздрість їм усім, і зробимо набагато краще ніж було!"

Тетяна, 5 листопада 2022