Affichage de 184 résultats

"Кто не в курсе, так вот - Ирпень почти полностью освободили. Ещё пару дней после диких боев бегали и ловили орков, но сегодня даже впервые за все время привезли хлеб в мамин совсем отрезанный от жизни район.
Вы помните, да?, что они живут много недель без света, газа, отопления, черпая воду из колодца и под постоянную бомбежку в подвале? И что соседа убило, у которого генератор, что они в окружении были вообще от любой возможности даже подумать о том, чтобы можно было вырваться… помните?
Я сегодня, рассматривая первые седые волосы в зеркало, четко решила: надо во что бы то ни было уговорить маму и тетку выйти по коридору при первой же возможности.
Мама, слушай, как только получится - выходите! Уходите оттуда! Прошу тебя, умоляю!
Пауза на триста тактов, за время которой я решила, что связь опять заглушили.
И тут раздаётся в трубке:
--- Наталочка, мы не выйдем. Мы не можем.
Всё. Мне плохо. Чувствую дрожь в коленях и как перехватывает горло. Спрашиваю хрипло, ожидая услышать самое страшное:
--- Мама, почему??
Ответ достоин новой пряди моих седых волос:
--- Наташа, мы уже ПОСЕЯЛИ ПОМИДОРЫ."

"Ми в Німеччині, в маленькому містечку на північ від Гамбургу.
Я, Оля, батьки та племінники.
Мені важко описати все, що передувало тому.
10 днів з батьками від Києвом, в Макарівському районі, в тумані. З 5-го дня - без електрики, води, Інтернету. З розігріванням залишків іжі в декоративному каміні. Миттям однією кружкою води. Зі звуками боїв все ближче. І постійною тривогою за рідних, що лишались у Вишгородського районі за зруйнованим мостом. Це було найстрашніше.
Першого ж вечора ми заклеїли вікна звичайним скотчем і влаштували спальне місце на підлозі. Щовечора, засинаючи втрьох, в мене перед очима стояла сцена з Титаніку - коли похиле подружжя, розуміючи неминучість близької смерті, лягає спати і міцно обіймає один одного.
А 6 березня голова містечка - завжди до того оптимістичний і зібраний - сказав серйозно: хто може, виізжайте якомога скоріше. Наступного дня міст, яким ми встигли виїхати, вибухнув.
Знов панічні збори, коли ти кидаєш в сумки все підряд і не розумієш, що брати - бо не знаєш, де ти опинишся. І трусяться руки і вивертає зсередини, а треба триматись і збирати в кучу рідних.
І потім дорога, коли прямо над трасою - низько-низько - пройшов винищувач. А ми стояли в безкінечній пробці посеред поля, де просто нікуди бігти.
Безкінечні пробки, не вмикати обігрів в авто - економити дорогоцінний бензин. Перший раз поїсти за день - пізно ввечері, хот-дог на нарешті працюючій заправці.
В’їхати в містечко першої ночівлі під страшні завивання сирени, і жодного світла - маскування, темно і моторошно.
І потім знов їхати день за днем по 12 годин, не відчуваючи рук і ніг. Через кордони, з Котериною, яку доводилось поїти зі шприца, настільки вона стресувала від переїздів.
Вже 5 днів ми не чули сирени, але досі смикаємось від звуку літака у весняному небі.
Досі дивують заправки без черг.
Дуже переживаємо за рідних та друзів, що лишилися. Тримаємось за ниточки дзвінків та повідомлень, як за рятівне коло.
Облаштовуємось, граємо в казку «Рукавичка» - 6 дорослих в нашому маленькому помешканні. Але дякувати, що не в таборі для біженців.
Намагаємось прийняти факт, що ми тут - невідомо на скільки.
І всім серцем чекати миру, чекати повернення в наші домівки та до роботи, чекати обіймів рідних.
Чекати весни."

"Бро, вони це зробили”, - мій друг подзвонив мені о 6 ранку. Поруч з моїм ліжком вже два тижні стояв рюкзак, у який перед сном я збирала всі важливі речі. Нам постійно казали, що в нас є щось накшталт 48 годин. Але прогноз змінювався. І я йшла робити манікюр, танцювати латину і плавати. Того ранку я подивилася в вікно і подумала: «Шкода, що моє таке прекрасне життя закінчилося. І не знати, коли воно повернеться»
18 лютого я ще була в прикордонних з Росією селах на Чернігівщині. Була на пункті пропуску Сеньківка. Спілкувалася з місцевими. Вони пригощали мене яблуками. Хоча й боялися виходити надвір зі своїх хат.
22 лютого я ще була в своєму Чернігові. Їла свої улюблені хінкалі з сиром і часником. Пила пиво. І ходила гуляти містом. А ще зробила всі електронні копії і дублікати ключів від київської квартири. Захопила з собою кілька фото батьків. Мама проводила мене на автобус. Ми обійнялися і вона сказала: “Ми ще побачимося. Я тобі обіцяю”. А потім я майже всю дорогу плакала: “Можливо, потрібно забрати її з собою? Але всі кажуть - потрібно поважати вибір іншої людини. І це теж - вибір”.
23 лютого ввечері було моє останнє тренування в басейні. І я ніяк не могла сконцентруватися.
--- Думаєте про роботу?
--- Думаю, що завтра почнеться війна.
Тренер засміявся.
--- Але, принаймні, якщо дуже треба буде, то я зможу переплисти Дніпро з лівого на правий берег.
--- Якщо дуже треба буде, зможете. Головне - зняти чоботи. Але війни не буде, бо ви ще не навчилися правильно стрибати з висоти.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо як можна було туди не приїхати, Боже? Це ж лише дві години від Києва. Це ж зовсім поруч. Це - ідеальне місто на вікенд.
І вони приїздили.
Ми сиділи на траві в парку на Зеленій сцені. Ми сиділи на плетених з лози меблях на дачі і їли вареники з чорницями моєї бабусі. Ми брали пиво і сиділи по зйомних хатах, думали про те, як будемо писати історії про людей. Ми брали вино і сиділи на пляжі, дивилися на Десну. Я говорила їм: “У нас класний пляж, приїздіть влітку, можна буде купатися”. Ми сиділи і слухали джаз в тому дворі біля філармонії. І слухали того пацана в парку Хмельницького. Ми сиділи з піцою в тому лісочку біля мого будинку. Там, де зараз ховають людей. А ще ми купляли квіти біля Макдональдзу. Півонії чи айстри. Я навіть фото забувала робити. Так буває, коли тобі кльово.
Коли ми з другом говорили про можливу війну, ми трохи розраджували себе: “У кого нічого немає, тому і втрачати нічого”. Немає житла, немає дітей, немає машини. Хто я? Я ж просто людина, яка роками знімає куток в іншому місті. Яка інколи навідується додому. Немає чого втрачати мені.
Я помилялася.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо я його люблю. І останні кілька років ця любов лише зростала.
Мені дорога кожна вибита шибка цього міста. Кожна людина, яка в ньому залишилася. Кожен сантиметр тієї бруківки на валу, яка мені так не подобалася насправді.
Бо там - могила мого батька. І там від вибухів ховається моя бабуся, шкарпетки якої я вам тут продавала нещодавно.
І там ми всі з вами були. Ми дихали.
Мені не довелося перепливати Дніпро. Я сіла в евакуаційний поїзд. Але мені здається, що насправді я затримала дихання і стрибнула в прірву.
Я готувалася до війни, але вона почалася раніше, ніж я навчилася стрибати.
Пообіцяйте мені, що ви приїдете в Чернігів.
Коли я знову вдихну.
Коли моє місто випливе."

"--- А ви чого мовчите? – спитав французький журналіст ще у Львові. Нас було четверо українських письменників, інтерв'ю велося англійською.
--- Мій досвід – дуже приватний. Я рятувала дитину.
Мій досвід маленький.
Це те, про що думаю всі ці дні, читаючи всі новини з Київщини. Поки наших сусідів убивали, катували, грабували (і це більше не кліше зі шкільної літератури), поки заміновували затишний садок моїх батьків, я мала свій дуже приватний досвід.
Я вивезла дитину на третій день.
Досі перед очима – повідомлення, якими мене витягували з Києва: "Головне, щоб дитина не бачила найстрашнішого".
Якщо чесно, важко було уявити це найстрашніше. Навіть знаючи історію України, і що ця війна повторюється, а злочини рашистів ходять по колу, це все дуже складно уявити людині, яка все життя мислила на творення.
Усі роки ми, українці, звикли відбудовувати свої хатинки й садки, свою культуру, своє все. А в цей час "сусіди" готувалися до нового "розкуркулення", бо хтось посмів жити краще, багатше за них, щасливіше.
Мій досвід маленький, бо я вчасно виїхала. Вхопила дитину, обійняла коханого чоловіка й застрибнула в потяг, що відвіз нас подалі від смерті.
Але річ у тім, що ця війна тепер – це наш спільний досвід. І все це вміщається в кожному й кожній із нас. Я стаю буфером, що зберігає пам'ять для своєї дитини. Щоб розказати, коли прийде час. Щоб не забувати.
Я з Київщини.
Щодня я дивлюся фото і відео знищених будинків, убитих колег, сусідів і знайомих моїх батьків. Учителів і сільських активістів, уся вина яких була просто в тім, що вони – українці.
Мій досвід маленький.
Але я – з Київщини."

"Ми терпляче чекали, поки групи зачистки увійдуть у під'їзди, зроблять свою роботу, стомлено повернуться у двори та підуть далі. Терпляче, бо за цією адресою у нас була заявлена евакуація. І те, що в ці темні, насичені смородом будівлі ми входитимемо не перші, як це бувало зазвичай, ми були дуже і дуже раді.
СБУ, поліція, підрозділи ЗСУ - діловиті, наїжачені зброєю і спорядженням, стояли попід стінами розтрощених артилерією багатоповерхівок, під ногами скреготали купи битої цегли, арматура та бите скло.
Палять цигарки, напружено оглядають вікна та дахи, тихенько перешіптуються, а один боєць їсть Снікерс. Дожовує. Жмакає обгортку, відходить від своїх, підходить до сміттярки біля дитячого майданчика і кидає її туди.
Навколо спалені авто, стріляні гільзи, штукатурка, переламаний чергою з БМД ліхтарний стовп, але обгортка опиняється у належному їй місці.
Це було кілька днів тому.
А сьогодні ми бачили, як другий день поспіль сотні ірпінців та киян лопатами та віниками прибирали місто від уламків.
Сотні. Як не тисячі.
З ким, скажіть, ці свині прийшли сюди воювати?
Ми з Andrii -- та Bogdan -- повільно котилися вулицями понівеченого міста, де лише нещодавно зазвичай літали під 80 кілометрів на годину поміж шматками будівель, воронками та купами уламків, і не вірили своїм очам. Всі дороги чисті, прибрані, хоч бери, латай дірки, малюй розмітку та пускай повноцінний трафік.
Ірпінь оживає.
На Романівці майже готова нова повноцінна переправа. Згорілі та понівечені автівки евакуаторами акуратно (тричі підкреслено, бо ми свідки) перевезені за заправку "Синергія" (недалеко від мосту) або ж на вулицю Технологічну (на автостоянку) і всі вони там стоять рядочком, очікуючи на власників.
Забирайте.
Оживає Стоянка. Гореничі. Довколишні котеджні містечка.
Це тішить.
А ще тішить, що нещодавно ми з командою у Вас просили кошти на купівлю буса.
Щоб возити гуманітарку і вивозити людей.
Просили грошей на 1 машину.
Одну.
А по факту у нас тепер їх цілих три.
ТРИ.
Мені здається, що гумор про "скинемось на атомну бомбу та авіаносне ударне угрупування" - це не зовсім жарти.
Шановні, я Вам дуже дякую.
Всі деталі по машинам і їхнім задачам можна почитати в пості у Vlad -- тут --, але, якщо коротко, наша колона поповнилася так:

1. Білий бус Рено Мастер - приблизно такий само, як той чорний, який нам люб'язно знайшов Kyrylo -- і на якому зазвичай розсікаю я. Бус щойно приїхавши в Київ, відразу завантажився гуманітаркою та помчав на Північний Схід.
2. Мітсубіші Л200, який значно підсилив наш батальйон і виконує задачі в його інтересах. Росіяни палатимуть від захвату. Буквально.
3. Джекі-Чан. Колись це був Мітсубіші Паджеро, але тепер це наш милий улюбленець Джекі. Старий, надійний і, здається, абсолютно безсмертний.
   Шановні, я особисто ще раз вам дякую.
   У нас усіх бракне слів.
   Дуже скоро буде ще одне поповнення, про яке Влад повідомить.
   І, так, колона буде розширюватись, бо у фокусі і Схід, і Південь.
   Тому якщо хочете підтримати розвиток матеріальної частини - підтримуйте Криївка Вільних.
   Нам постійно потрібні колеса, соляра, мастила, ремені, дрібний ремонт, ще раз соляра, і знову соляра, і ще соляра.
   Всіх міцно обіймаю.
   Переможемо.
   Піду поїм снікерс."

"Сьогодні був дивовижний випадок.
Під вечір ми заглохли, не доїхавши до Калуша.
Водій намагався дати раду двигунові.
Йдуть жінка з чоловіком.
Привіталися. Розговорилися. Чоловік запропонував допомогти, бо теж водій. Ми розповіли, що
веземо на поселення сім'ю з Харкова.
Жінка пішла. Ми у машині. Водій з тим чоловіком чинять мотор.
Обережний стук у скло. Дивлюся, а то та жінка, що йшла. Принесла у подолку пиріжків. Ще теплі. З
яблуками. Каже, що мама якраз спекла.
Ми подякували, а вона просить не зачиняти двері. За нею ще сусідка. Принесла хлібину
домашнього хліба і півлітровмй слоїк з тушкованкою.
Щоби довго вам не читати: поки лагодили мотор, то набралося і пиріжків, 3 півлітрові і 1 літровий
слоїки з тушкованками, літровий слоїк смальцю, грудка смальцю у пакеті і така ж грудка шкварків,
дволітровий слоїк зі шматками сала, слоїки з вудженими закрутками (шматок підчеревини, шматок
сала, шматок ковбаси), кульок цукру, без кінця запитували чи треба бараболь, яблука. Навіть
сушениць піднесли.
Наші люди - найкращі!"

"Вчора в 2 годни ночі я їла крабовий салат.
Я їла його сидячи прямо на долівці в коридорі. Не відчуваючи смаку, але з великою необхідністю їсти. Моє тіло вимагало їжі. Не припинялась сирена, горіло за вікном, а моя тітка ходила по битому склу.
Я їла, жувала, ковтала. Без наповнення і насичення. Я прощалась з місцем, де було прикольно сидіти біля величезних панорамних вікон і дивитись на високе небо, пити каву, або їсти салат Очеано з "Салатерії". Там було декілька прикормлених магазинчиків, де продавчині посміхались і пропонували "новинки". Був медитативний English Homе, де під час акцій 3 за ціною 2-х я чаклувала над керамічними горщиками для квітів, вазочками та покривалами, намагаючись впевнити себе, що 6 за ціною 4 це також вигідно. Там були випадкові і призначені зустрічі. Там майже рік був мій спортзал і басейн. Саме туди я пішла "на променад" після першого жорсткого карантину.
Ранком ми збирали скло. Оцінювали здатність архитектурної споруди утримувати родинне тепло і стримувати рикошети руzzкої любові. Фіксували рештки вікон і ставили чергову зарубку на дереві спогадів, щоб потім, колись, пройтись по ній пальцем і згадати смак крабового салату на долівці в коридорі в 2 часа ночі під акомпанімент сирени...
Ввечері без сил їхала додому.
Перше коло на в'їзді на Виноградар.
І тут я в черговий раз відчула шкірою, що таке той самий герць!
Похований вчора під крабовий салат торговий центр новорічно сяяв серед темного кварталу. Сяяли і мерехтіли навіть деревця на парковці.
Розстріляний, але не переможений.
Танцюючий і сяючий.
Знехтувавший морок і смерть.
Щоб, поки він танцює, ми усвідомлювали свою силу і волю."

"чоловік пише:
"живемо зараз в сільській хаті. в жіночки, вона старенька.
каже, думала помирати вже, приготувала продуктів на поминки собі. а тут ми.
"я аж ожила, діточки, їжте, пийте, і за моє здоров'я обов'язково.
я тепер нічого не боюсь і жить хочу.
спасібо вам"

• а як ж її звати? - питаюсь з цікавості
• Марія Тарасівна!
  так я ж теж Марія Тарасівна! отак поїхав чоловік на війну за тисячу кілометрів від дому і на іншому кінці країни інша Марія Тарасівна прихистила в своєму домі. буває ж таке! життя - ще той режисер!
  дякую щиро цій бабусі, що дбає про наших воїнів!"

"Вчора був день маленьких і великих радощів.
Відчути їх в повній мірі нема сил, але ми намагаємось.
Я купила нові колготи)
І шапку! У мене весь цей час не було шапки і як же було холодно... Забрала останню, з вітрини, досі не можу повністю відшкрябати з неї цінник в 90 грн, але це найкраща шапка, що в мене колись була) я в ній схожа на сардельку.
Тарас вперше за час війни гуляв. На дитячому майданчику. Ще й з братами. Як же він цього чекав... Сказати, що він був щасливий - не сказати нічого.
Я пила каву. Із кав'ярні. Смачну. Почалась повітряна тривога, довелося бігти в укриття, але переживати її з кавою виявляється набагато легше.
І найбільша радість дня - батьки чоловіка теж вирвались з того пекла.
Тут так багато почуттів, що писати нормально поки неможливо.
Зараз головна задача - відновити рівне глибоке дихання і сон. З цим поки погано. Але нічого. Все буде.
Нас прихистила абсолютно чарівна бабуся. Сподіваюся, зможу написати про неї окремо.
Дякую всім добрим людям за підтримку. Це дуже несподівано, приємно, цінно і ніяково..."

"Снилось нормальне життя. Місто. Книгарня.
Я довго думала, що подарувати подрузі на день народження: берет чи книжку. Сиділа в м'якому кріслі і гортала сторінки. Пам'ятаю кожну. На обкладинці була назва "Це тобі допоможе", але всередині - пусто.

В мене в житті було кілька важких втрат. І кожен раз вони однаково минали. Багато днів, прокидаючись зранку, ловила спокій на коротку мить. А потім реальність зустрічала болем.
Після кольорових снів й сьогодні пече новий день. 2000 мирних людей, малих дітей... Це, як мої Тамановичі. Але 19 разів.

Що ми будемо робити після?
Я приїду в село і буду малювати зірки. Я собі пообіцяла зробити їх цього року багато, щоб усі колядували. Аби всі знали про Різдво, про Зелені свята, про Страсну п'ятницю, про символи писанок, про те, як радісно буває святкувати Петра і Павла. Про Яблуневого Спаса вам теж розкажу. Про свічку "ґробніцу", яку баба запалювала, коли гриміло. Про те, як ми ходили зі звіздою по селу колядувати, про вертеп, про орнаменти на брижах, і про брижі. Про них розкажу зараз - це зшиті складочкм на сорочці. Колись вважалось, чим більше тих складочок, тим дівчина багатша, бо сорочку пошила з великого куска тканини.
Я вам розповім багато, тільки б ми всі забули про росію. Щоб ми назавжди вирвали ту ракову клітину, яка століттями хотіла нас знищити. Ми не пробачимо ніколи й забудемо її назавжди. Надто велика ціна, щоб жити, як "сусіди".

Вчора читала історію України, але не як підручник. Бо в школі здавалось, що це були легенди написані так давно, ніби й не правда. Голодомор, війни, заслання, катування, крадіжки, вбивства... Завжди одна і та ж історія впродовж століть. Тільки-но на карті світу заявилась москва, як тут же почала робити все, щоб нас не існувало.
Але! Ви уявіть собі, що й досі, після ліквідації Гетьманщини, голодомору, Емського указу, Валуєвського циркуляру, Відстріляного відродження маємо українську мову, пісні, традиції, Енеїду, портрети Шевченка під рушниками, різдвяну звІзду... Це все є, як і ми! Бо ніхто нас не знищить, навіть сам диявол, в якого я не вірю.

Ми будемо колядувати всі, я вам обіцяю! 🇺🇦
слава Україні"

"Двадцять третього я зробила дві складні речі Ярославі, це була кофтинка до штанів, які я так і не. І інша кофтинка, яку я робила як якусь рефлексію на Малевича. Я дуже втомилась, але не могла зупинитись. В мене ще була розмова в голові про навіщо я так зависаю в гіперфокусі і не можу зупинитись наче це мій останній день. Після цього я ще вирішила попрасувати речі і красиво повісила на той гачечок, де я фотографую на фактурній стіні.
Ранок почався зі слів "Свєта, вставай, війна почалась"
Я виглянула у вікно. Сумнівів не було, війна почалась прямо тут, вид на поле, який я так обожнювала став видом на війну, яка ось тут. Почалась. Вона горіла і вибухала в Гостомелі. Вона літала різними звуками над моїм будинком.
Я наче і бачила очевидні докази, що війна ось тут, почалась і ми якимось чином стали одними з перших очевидців, не з екранів телефону, а ось тут, зліва мототрек, справа війна. Почалась. І над головою теж. Почалась
Я стала збирати замовлення. Світланині, які очікували на неї і Ярослави. Знайшла коробку, спакувала оверлок, нитки, найцінніші тканини і сім одежинок. Я взяла коробку і рушила в бік нової пошти аби відправити це до мами трохи далі від Ірпеня. Я думала, що зможу поїхати ті пару зупинок маршруткою, але надворі був колапс. Тому довелось 15 хвилин іти пішки. Наприкінці шляху я попросила якогось чоловіка донести цю коробку до пошти бо я не можу, зовсім не можу. А пошта, як виявилось, вже не працювала.
Я вела внутрішні діалоги про безглуздість моїх дій на початку війни. Але які би дії були доречними, я не знаю як і що робити в таких випадках. Я впала в розпач, бо донести назад цей вантаж я взагалі не змогла би. Я згадала, що зовсім поруч в мене є кладовка в підвалі. Тому я маю надію, що одного дня, я таки повернусь в моє місто і там чекатиме мене моє але не моє. І я віддам.
Я маю надію, що вже от-от я відновлю свою роботу але в номому місці, місті та країні і зможу робити так само замовлення і так само клаптикові колажі і рефлексію про. Питайте, я шукаю вже льон і оверлок. Такий самий, як той, що вдома.
А того дня, після всіх стадій усвідомлення, що ми в дуже небезпечному місці, нам вдалось евакуюватись завдяки друзям пізнього післяобіддя після першого бою в Гостомелі перед другим і почати їхати спершу в нікуди, а дорогою попроситись до інших друзів, де я й була 20 днів. А через день, як звідти ми вирушили закордон, і з нового вікна стала оприявлена війна. Ракетами і таким самим стовпом чорного диму, як тоді, в Гостомелі.
Зараз я з дитиною в безпеці, мене світ обіймає суцільним обіймом і бульбашкою нормальності
Навіть в недружній до України країні я маю свій проукраїнський світ
А
Черепахи вилізли з озера
Дерева почали квітнути
Сонце обпікає
Ірпінь на 80 відсотків звільнений
Поліція почала працювати
Заміновано все
І навіть більше
Друзі розкидані
Емоції розхитані
Але я мушу відновити діяльність бренду, бо він вартує кожної моєї вкладеної хвилини роботи
Далі буде"

"У нашому будинку на Луганщині окупант живе з 2015. Він не пожив там кілька тижнів, і його не вибило звідти ЗСУ, він живе там роками.
Роками! Моє місто окуповане понад вісім років.
Ми не знаємо, що він вкрав, що зламав, що продав. Лише чули, що він їздить на татовому скутері. У нас є документи на будинок, яким ми ніколи не скористаємось. Можна лише уявити, який він за всі ці роки загаджений і запущений.
Я розповідала вам, як це огидно і боляче. Але чула, що Донбас можна або треба віддати. Політики слухали голос більшості і віддавали. Віддаси маніяку сусіда, потім він прийде забрати твоє життя.
Потім я готувалася до російського наступу на Київ. Розповідала тут вам, що закуплено, а чого бракує. Писала про те, що не можу наважитися купити мікрохвильовку, бо на війні вона не потрібна. Що вже маю лижний комбінезон, у якому взимку і в окопі можна сидіти. Але мене сприймали за хвору на голову.
Знаєте, на Оболоні розливали на коктейлі наш бензин. Бо ми готувалися, бо були інші, що готувалися. І таких має ставати все більше.
Скільки у вас зараз вдома крупів? Де ви братимете воду, якщо її не буде? У вас є бензин на коктейлі? У вас є турнікети для кожного члена родини? Ви носите турнікет з собою? Ви знаєте свою групу крові?
Готуйтеся. І за себе, і за тих, кому не прояснилось. Послухайте мене.
Готуйтеся."

"Діти не можуть чекати, поки ми відкладаємо життя.
Це один із уроків війни для мене.
Коли вона почалася, двійнятам було по 4. За ці 8 років вони навчилися вимовляти звуки, читати і писати, рахувати.
Вони стали вище ростом, їхні тіла трансформуються в дорослі.
Ті іграшки, які були важливими колись, зараз уже неактуальні. Улюблені кольори змінилися.
Старший син ходив до 1 класу, коли почався Майдан. Цього року він закінчує школу дорослим юнаком.
І я зрозуміла, що не можу відкладати їхнє дитинство. Щоб не відбувалося - якщо я маю можливість, я стараюся забезпечити для них те, що їм потрібно для щастя саме зараз.
Морозиво? Так, морозиво можна їсти під час війни.
Іграшки? Та лялька була цінною саме у 2015 році, коли наш тато воював під Маріуполем.
Вчитися - зараз.
Гуляти і дружити - зараз. Спілкуватися - зараз.
Любити - зараз.
Бо наші солдати воюють не тільки заради майбутнього, а й заради теперішнього наших дітей."

"Цей дім збудував мій дід. Тут народився мій батько, я і мій молодший брат. Пам'ятаю, як на Зелені свята ще якогось радянського часу мама викладала на долівку лепеху, молодий полин і цвіт липи. Розкладала ті трави тонкими пальцями на газетки, посувала клечальне ближче до вікна. На вулиці багато сонця, але в кімнату світло йде розсіяним, розсипаним від гострих краєчків молодого виноградного листя. Дід дбав свій сад-виноград, нам, трьом своїм онучкам, висадив іменні вишні. "Це зілля, отак його кладуть, щоб померлі приходили в гості і раділи за нас, живих", - бабусине кріпове пояснення про клечальне справді вражало. Ті ночі я не спала - чекала на домового і коли прийдуть мертві нюхати полин і любисток. Тривогу знімав гуркіт нічних поїздів: вони везли людей у великі міста, товарняки ганяли щось заводське і смердюче, життя крутилося в такт колес тільки залізничними коліями, а чиїсь світлі мрії були концентровані та скам'янілі у маленьких прозорих скляних кульках, їх безліч там, на путях.
Це дім між Сєвєродонецьком і Рубіжним, Південна-Южная, промислове передмістя, яке ви знаєте по Зорі - "заводу Бойка", луганській вотчині партії регіонів, воно окреслене пахучим лісом та глибокими озерами. Хата трьох поколінь була татовою гордістю і мала колись перейти у спадок моїм дітям. Як знання про те, навіщо розкладати зілля на долівки й підвіконня. Коли у квітні росіяни поцілили у цистерну з азотною кислотою, вибухова хвиля була такої сили, що знесла цілий квартал. Хатки поскладались, наче сірникові коробочки, сараї поздувало, ніби вони були з сухої тростини. Під завалами лишились мертві люди. Родичка з сусідньої вулиці, дев'яносто год. Бабуся щороку брала в неї розсаду, і поки творився обмін рослинами і новинами між ними, повоєнними старобільськими переселенками, я набирала квіткових пелюсток, щоб робити мурашкам крила. Бабуся Старцева загинула у своєму погребі, бо її дочка отруєна рускім міром і не вважала за потрібне тікати від російських ракет.
Напередодні Трійці батькам надіслали свіже фото руйнувань - є такі місцеві люди, які ходять заявленими адресами окупованих міст і фотографують залишки чужого минулого життя. Батьків дім назвали найбільш вцілілим у тій частині передмістя, таке щастя, лише зірвало дах, вибило шибки та розкурочило задній двір. Щорічний городик під полуницю, гірчицю, кріп і салати з базиліками тепер встелений червоними маками, весь двір у маках, яких там ніколи не було. Кажуть, російські снаряди розбили южанський цвинтар, там поховані мої бабуся, дідусь, молодша сестра, інші родичі, і поки я застеляла пахучим зіллям долівку і підвіконня в Хмельницькому, наш двір закрило потойбічне клечальне зілля, його застелили наші мертві для наших живих.
В'ється дідів виноград, зеленіє сестра-вишня.
Це значно краще за те, що відбувається із маминою квартирою. Навіть шибки ніби вціліли, але туди поселилися російські солдати. Сподіваюсь, вони зловили якийсь сильний ментальний удар у пах, коли побачили український прапор в передпокої."
Марина --
25.06

"Я вже писала, що в селян повторюються історії від села до села. Про яблуню чи грушку, яка врятувала дім – класика. Про самогубців за час окупації. І є одна історія, яка повторюється просто з хати в хату і мені страшенно подобається. Це прямо історія про resilience в чистому вигляді. Звучить це так:
– А телефон?
– Дак телефони ж вони позабирали.
– Не вернули?
– Хто там вернув!
– Ясно.
– Але я ж їм старий телефон віддала, а новий сховала, виключила і з собою завжди носила."
Світлана --
22.05.22
Чернігівська обл.

"Мені страшно. Але я не панікую. Мені би не було би так страшно, якби не син. Тому перше, що я зробила, коли почула вибухи – написала записку з його іменем, адресою, датою народження і нашими телефонами, поклала в його наплічничок-динозавр. Стало трохи легше. Назару ж сказала, що на нас напала росія. В нашій країні війна. Росії подобається наша земля, вони її хочуть відібрати. Але ми не віддамо! Будуть вибухи, ми можемо спускатись в підвал. Але так треба. Сподіваємося, це швидко мине. Він трирічна дитина, йому норм.
У наші військові частини влучили в перші же дні. Така була тактика 24 лютого. Були загиблі і поранені військові. Це, звичайно, не додає духу. Тому на ранок хотіла побігти здати кров. Але мені повідомили, що вже прийшло 80 людей, може пізніше, хіба в мене негативний резус… Пішли в тероборону. Як і думали – немає місць. Тероборона укомплектована. Зібрали трохи їжі в домі – передали, на жаль. Магазини працювали лише зранку.
Побігли збирати пляшки із сусідами для бандерівських смузі. Треба ворога зустрічати достойно.
Тим часом ми періодично спускались в бомбосховище, а там, перепрошую, запах фекалій. Це було жахливо. Ми з Назаром періодично піднімались на гору аби подихати повітрям. Назар підняв дуже велику і масштабну істерику. Я його обійняла і просто качала. Розуміла, що він втомився і хоче просто плакати. На плач підійшов мій-улюблений суши-майстер, який в підвалі робить найкращі суші в світі і віддав нам ключ від свого ресторану. От так просто – поживіть поки в нашому підвалі.
Людська доброта безмежна. Стоять черги на здачу крові. Бажаючих більше, ніж є зброї, але її мають підвезти. Пляшок поки вистачає.
Так і живемо.
А у вас що?
ВмоїйКраїніВійна
війнаЗаНезалежність"

"Как началась для меня война?
Мы не паниковали и не суетились, не складывали тревожный чемоданчик, не покупали продукты, не планировали отъезд. Я даже старалась не читать новостей, на настойчивые вопросы старшего сына, подруг, что мы планируем делать, планируем ли мы уехать, отвечала, что ничего не планируем. Войны не будет.
Но о приближении войны (я поняла это позже) мне сначала сказала наша дочка. Как сказала? Появлением у нее постоянной тошноты, трясущимися руками, отсутствием нормального сна и, наконец, просьбой уехать...
Еще мне "сообщили" о ней странные люди в нашем сквере Котляревского, каждый день разные пары в последние две недели перед войной. Они были не нашими, они ходили по двое, но видно было, что они не друзья и не родственники, одеты они были очень неприглядно, серо, у них были небольшие дорожные сумки или рюкзаки, а ещё они всё фотографировали. Улицы, дома. Но они не были похожи на туристов. Они ими и не являлись.
Потом о войне мне "сообщил" мой муж своим настойчивым предложением вывезти детей хотя бы на недельку. Я не верила, не хотела поддаваться этой правде, которая уже была во всём рядом со мной. Но он показал мне на дочь, на ее руки, которые все роняли в тряске, и сказал, что ее надо успокоить, что ничего не случится плохого, мы просто побудем недельку в Тбилиси и вернёмся. А он останется и присмотрит за теми, кто в Киеве. Я твердила одно: "Решить уехать - значит признать, что война будет. Если она будет, то мне нужно быть дома, со всеми". А он говорил: " Да ладно тебе, войны не будет, погостите недельку в Грузии и вернётесь". И на это я говорила : "А зачем тогда уезжать?" Так мы и ходили по кругу в наших диалогах с ним. Но все таки он купил билеты. На последний, как оказалось, рейс.
Что было дальше? Дальше я не могла собраться. Но я скачала книгу по терапии травм читать в самолёт. Я взяла вещей на неделю, что попалось под руку, совершенно бестолково, как потом оказалось, но что уж...
Я хотела поехать увидеться с мамой и папой, но не смогла. До сих пор не могу понять, как я могла так смалодушничать, как... Мне снова казалось, что если я поеду прощаться, то точно будет война, значит я точно знаю, что она будет и уезжаю от нее, а ведь я еду просто на недельку в Тбилиси. И скоро я буду снова дома.... Как будто от моих действий зависело начало этой жуткой страницы в жизни моей и моей страны...
Сын пришел к нам на ночёвку накануне отъезда. Мы долго сидели, разговаривали о разном и о возможности войны тоже. Спали пару часов. Утром я села на его кровати и рассматривала его спящего. Запоминала, какой он и плакала. Я старалась вглядеться в него, чтоб увезти его с собой. Так перед глазами эта картинка и стоит...
Мы улетели вечером, поздно, 23го. Почему-то в самолёте меня попустило. Я слушала книгу о терапии травм, рядом сидел мужчина грузинской национальности с украинским флагом в руках. Я начала шутить с детьми, даже смеяться. Нас встретили в Тбилиси родственники, была уже ночь, мы уставшие легли спать.
Рано утром я проснулась резко, как будто кто-то меня громко звал, кричал мне что-то важное. Я кинулась в телефон, ВОЙНА! Мой Киев бомбят. Я сижу в кровати, в соседней комнате спокойно спят дети, а я не могу поверить. То, что было уже во мне все дни до этого ужасного утра, все что было жуткой липкой правдой, которая меня уже окружала, внезапно вырвалось наружу реальности. А меня как будто выплюнуло за границы этой реальности, моей жизни, я наблюдаю с болью и ужасом со стороны , что вся моя прежняя жизнь, жизнь моей семьи, жизнь миллионов украинцев разрушена... Такие мысли были тогда.
Сегодня 100 дней войны. 100 дней борьбы моего народа с врагом. 100 дней смертей, травм, потерь, разлук с близкими. 100 дней боли. И ровно 100 дней нашей временной эмиграции."
Лена, Киев, 03.06.22

🇺🇳 20 червня міжнародний день біженця, встановлено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 🇺🇳

⬇️⬇️⬇️

В цю війну мені щось не плачеться. Я б хотіла, але не виходить.

Вперше пустила сльозу, коли не мій, але улюблений тато, написав мені якось зранку, в перший тиждень війни, що не може везти маму в підготовлену їм евакуацію, тому що вночі у нього стався інфаркт. Зрозуміло ні лікарів, ні швидких. Було страшно. Було боляче.

Вдруге я заплакала, коли моя давня подруга, одна з трьома дітьми, не хотіла їхати з Рубіжного, а я не могла її переконати терміново це зробити. Було страшно. Було боляче. Рубіжного більше не існує.

Та по-справжньому я ридала лише один раз.

🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳

Ми приїхали з малим вночі на залізничний вокзал, отримати еміграційні квитки, після двох діб найскладніших перельотів. У сина шпарила температура, боліло горло, я тягла дві валізи, його і якось себе. Черга в касу була величезна. Усі українці, з дітьми, літні пари, чоловіки на милицях. Ми простояли дві години, Нікіта майже падав від втоми та хвороби.

Взяли квитки, пішли шукати аптеку. Все звичайно було вже закрито – Європа…

Волонтери розводили руками, мовляв, не можемо допомогти. Я зупинилася з сином посеред будівлі вокзалу в якомусь дивному заціпенінні.

І тут до мене підійшов дідусь і польською запропонував взяти булочки. Просто звичайні такі собі булки, що лежали в нього в целофановому пакеті. З магазину, чи домашні – я навіть не зрозуміла. Я посміхнулася і чомусь (чому бляха???) - відмовилася.

Він дістав пакет із випічкою і просто засунув його мені в руки. «Їжте діточки та тримайтеся» - напевно якось так звучала його фраза польською, я вже не пам'ятаю. Тому що раптом почала плакати. Вночі. Серед вокзалу. В Польщі. З хворою дитиною та двома валізами. Серед війни. З повним нерозумінням майбутнього та закресленим минулим.

Це були найсмачніші булочки ever, які тоді замінили і вечерю і сніданок і найголовніше - безмежну, людську любов.

❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️

Більше я не плакала. Зібралася з думками та влаштувала все, що змогла влаштувати. Собі. Іншим.

Дідуся того згадую майже кожен день і подумки дякую… святі люди, жахливій війні 🙏

💛💙

20 червня міжнародний день біженця, таке собі свято …