File - Наталія, 150-26-05

• Russian
• Ukrainian
• English

English translation (unedited):
"The phone call was amiss.
I was wearing sterile gloves, examining the scandalous patient, and to add more it was in the presence of her no less scandalous husband.
Usually, I call back later, but for some reason I wanted to answer right away.
— Nataliya Vladimirovna! I know that you are working! Two months have passed already, can you imagine? — a very happy voice, unusually happy voice was sounding in the phone. — I have to come to you for an examination. When may I? And my girls will come with me. I have no one to leave them with, though they are big already. And now the difference in weight between them is only five hundred grams. Can you imagine, how good it is for us!
I didn't remember anything that had happenned two months ago.
Nothing!
All my memories and my whole life ended and started anew, in one hour, on the twenty-fourth.
And all of a sudden, for the first time since the war had started, the music began to play in my head. And not just music, but my favorite Mozart. The solemnly abrupt sounds of the violins soared up in the Little Night Serenade, and I suddenly recollected... and burst into tears.
Looking at the bewildered faces of the patients in front of me, I had to say very quietly:
”In early February, I operated on a pregnant woman with twins. Two premature girls were born. One of the sisters was one and a half kilograms less than the other. We took care of them for a long time. And the mother and babies were discharged from the maternity hospital on the twenty-third of February, in the afternoon.
And now... She wants to come to me today for a check-up...
With two little girls, one of whom is already gaining weight well.”
The man frowned and looked at me in surprise.
”So is that how it is? This woman... With two little premature girls... She didn’t even have time to unpack her things at home, properly, on the twenty-third…
And they didn’t go anywhere… They stayed here… They even grew up here,” he suddenly smiled very sincerely and happily. ”Can you send them huge greetings and warmest wishes from our family?”
The violins were already playing less abruptly, gently, but even more solemnly and optimistically.
The patient and her husband left after arranging their next appointment.
And they were no longer scandalous, but just a little nervous and uptight. Perhaps, as we all are now.
It seemed to me that I had really hid in the pocket of my suit the warmest wishes from strangers to two little two-month-old girls who were growing and gaining weight, despite the bombing, air raids and the fear of adults around.
And also I thought about what unites us all.
We are united by life, empathy and love for each other, because we are all Ukrainians. And it’s worth a lot.
Or rather not.
It can’t be bought at all.
You just need to breathe this air...
Breathe... Together with two little premature girls.
Breathe the air of Ukraine."
🖊Nataliya --

Ukrainian translation:
"Телефонний дзвінок пролунав невчасно. Я була у стерильних рукавичках, оглядаючи скандальну пацієнтку, та ще й в присутності її не менш скандального, чоловіка. Зазвичай я передзвонюю пізніше, але зараз чомусь захотілося відповісти одразу.
— Наталя Володимирівна! Я знаю, що ви працюєте! Уже два місяці пройшло, уявляєте? - дуже щасливий, незвично щасливий голос лунав в телефоні, - Я вже повинна приїхати до вас на огляд. Коли можна? І дівчатка мої зі мною приїдуть. Залишити ні з ким, хоча вони вже зовсім дорослі. І зараз різниця у вазі між ними всього лише п'ятсот грамів! Уявляєте, які ми молодці!
Я не пам'ятала взагалі нічого з того, що було два місяці тому.
Нічого!
Всі мої спогади і все моє життя закінчилися і почалися наново, одночасно, двадцять четвертого лютого...
І раптом, вперше після початку війни, у мене в голові заграла музика. І не просто музика, а мій улюблений Моцарт. Злетіли урочисто уривчасті звуки скрипок у Маленькій нічній серенаді і я, раптом, згадавши... заплакала.
Побачивши здивовані обличчя пацієнтів навпроти, мені довелося дуже тихо сказати:
— На початку лютого я оперувала вагітну двійнятами. Народилися дві недоношені дівчинки. Одна з сестричок була на цілих півтора кілограми менша за іншу. Ми їх довго виходжували. А виписали маму і малечу з пологового будинку двадцять третього лютого, вдень. І ось… Вона хоче сьогодні приїхати до мене на огляд… Із двома маленькими дівчатками, одна з яких вже добре набирає вагу.
Чоловік насупився і подивився на мене з подивом:
— Це що ж виходить. Ця жінка... З двома маленькими недоношеними дівчатками... Адже вона навіть речі не встигла розпакувати вдома, як слід, двадцять третього...І вони нікуди не поїхали ... Вони залишилися тут ... Вони вже навіть виросли тут, - він раптом дуже щиро і щасливо посміхнувся, - А Ви можете передати їм від нашої родини величезний привіт і найтепліші побажання?
Скрипки вже грали менш уривчасто, ніжно, але ще більш урочисто та оптимістично.
Пацієнтка та її чоловік йшли, домовившись про наступний прийом.
І вони були вже не скандальні, а просто трохи нервові та збуджені. Можливо, як всі ми зараз.
Мені здалося, що я справді сховала в кишеньку свого костюма найтепліші побажання від незнайомих людей двом маленьким двомісячним дівчаткам, які ростуть і набирають вагу, незважаючи на бомбардування, повітряні тривоги та страх дорослих людей навколо.
А ще я подумала про те, що нас усіх об'єднує .
Нас об'єднує життя, співпереживання та любов один до одного, бо ми всі українці. А це дорогого варте.
Точніше не так.
Це взагалі не можна купити.
Просто треба дихати цим повітрям.
Дихати... Разом із двома маленькими недоношеними дівчатками.
Дихати повітрям України."
Наталія --

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk