"Хроніки війни
Один із найтепліших спогадів за час мого військового життя.
Це було коли ми поверталися зі соборів в Гондурасу (військові знають що це за місце). Це були виснажливі 3 дні, змагання серед взводів. Ми ретельно до них готувалися, щоб показати все на що здатні.
Літня спека, небо без хмариночки, 3 дня на полігоні з повною викладкою. Стрільби, медицина, евакуація пораненого в повному обладунку на спині, топографія та багато іншого.
І ось ми сидимо в автобусі до Києва, спітнілі, втомлені, але задоволені собою.
Тоді мої побратими почали розповідати про своїх дітей. Уявіть, взвод втомлених солдат, і кожен розповідає "А ось моя така...", "А мій таке учудив...". Цей спогад назавжди закорбується в моїй пам'яті.
Цей спогад відображення того за що кожен із нас стоїть, чому кожен із нас вдягнув форму і взяв до рук зброю.
Дехто радіє, що в такі важкі часи війни у нього нема дітей, а мені дуже шкода з цього приводу.
Я радий, що зараз мій хрещений Олег в безпеці, і я роблю все що від мене залежить щоб він міг повернутися додому.
Єгорушка якось казав, що мої вишкіли у батальоні дуже агресивні, і він виховує Олега як цивілізовану людину, яка перш за все вміє домовлятися, і навіть не покупає йому іграшок у виді зброї, як це було заведено у нас в дитинстві.
Тоді я йому відповіл, що ми двоє бажаємо щоб Олегу ніколи не довелося брати до рук автомат, але для цього вони з Ольгою виховивають його як гідну людину, а я беру цей автомат сам.
Це нагадування для мене, що за спинами наших захисників стоїть не просто земля, не просто Україна, за нашими спинами щасливе майбутнє наших дітей.
Я всією душею сподіваюсь, що наші діти ніколи не дізнаються що таки "прихід", "птічка", "розтяжка" та "200".
Саме тому ми сьогодні так далеко від тих з ким завжди повинні бути поруч.
Вірте в ЗСУ!
Слава Україні!"
