File - Уляна, Київ, 237-10-02

• English
• Ukrainian

English translation (unedited):
"In this war, I cannot really cry for some reason. I would like to, but it doesn't happen.
I shed a tear for the first time when dear, though not mine [biological: translator's note] father wrote to me one morning, in the first week of the war, that he would not be able to take my mother to the shelter he had prepared because he had a heart attack during the night. Of course, there were no doctors or "ambulance" nearby. It was terrifying and agonizing.
The second time I cried was when my old friend, who was alone with three children, did not want to leave Rubizhne, and I could not convince her. Terrifying and agonizing. Rubizhne no longer exists.
But cried for real only once. My child and I arrived at the railway station at night to collect emigration tickets after two days of extremely difficult flights. My son had a fever and a sore throat. I was dragging two suitcases, him and somehow myself too. The queue at the checkout was huge. All were Ukrainians: [families] with children, elderly couples, men on crutches. We stood for two hours, Nikita was collapsing from fatigue and fever. We got the tickets and went to look for a pharmacy. Everything, of course, was already closed - it’s #Europe...
Volunteers shrugged their shoulders. I stood in the middle of the station completely numb. And then an unfamiliar old man came up to me and, speaking in Polish, offered some buns. Ordinary buns in a cellophane bag. From the store or homemade, I couldn’t tell. I smiled and for some reason (why the hell?) refused.
Then this old man just shoved that bag into my hands with the words: "Eat, kids, and keep holding on.” Unfortunately, I don't remember his words precisely, because I started to cry. In the middle of the night. At the train station. In Poland. With a sick child and two suitcases. In the midst of a war. With a total lack of understanding of the future and our past erased.
These were the tastiest buns ever. They replaced dinner and breakfast for us, and, most importantly, boundless human love.
I haven't cried anymore since then. I collected my thoughts and arranged everything I could arrange. For myself. And for others.
I remember that old man almost every day and in my mind I thank him… holy people in the terrible war."
Ulyana, Kyiv
June 20, 2022

Edited Ukrainian text:
"У цю війну мені щось не плачеться. Я б і хотіла, та не виходить.
Уперше проронила сльозу, коли не мій, але улюблений, тато (вітчим - РЕД.) написав мені якось зранку, в перший тиждень війни, що не зможе відвезти маму в підготований ним прихисток, бо вночі у нього стався інфаркт. Ясна річ, поруч – ні лікарів, ні «швидких». Було страшно й боляче.
Удруге я заплакала, коли моя давня подруга, сама з трьома дітьми, не хотіла їхати з Рубіжного, а я не могла її переконати. Було страшно й боляче. Рубіжного більше не існує.
Та по-справжньому я ридала лише один раз. Ми з малим приїхали вночі на залізничний вокзал по еміграційні квитки, після двох діб украй складних перельотів. У сина шпарила температура й боліло горло. Я тягла дві валізи, його і якось себе. Черга в касу була величезна. Усі – українці: з дітьми, літні пари, чоловіки на милицях. Ми простояли дві години, Нікіта падав від утоми та гарячки. Узяли квитки, пішли шукати аптеку. Усе, звісно, вже було зачинене – Європа…
Волонтери розводили руками. Я стала посеред вокзалу, заціпеніла. І тут до мене підійшов незнайомий дідусь і польською запропонував булочки. Звичайні собі булочки в целофановому пакеті. Із магазину чи домашні, я не зрозуміла. Я усміхнулася і чомусь (чому, бляха?) відмовилася.
Тоді дідусь просто всунув мені в руки той пакет зі словами: «Їжте, діточки, та тримайтеся». На жаль, я не пам’ятаю дослівно, бо розплакалася. Уночі. Посеред вокзалу. У Польщі. Із хворою дитиною та двома валізами. Посеред війни. Із цілковитим нерозумінням майбутнього та закресленим минулим.
Це були найсмачніші булочки ever. Вони замінили нам і вечерю, і сніданок, і, найголовніше, – безмежну людську любов.
Більше я не плакала. Зібралася з думками та влаштувала все, що змогла влаштувати. Собі. Іншим.
Дідуся того згадую майже щодня й подумки дякую… Святі люди жахливої війни."
Уляна, Київ
20.06.22

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk