File - Олена, Київ, 243-26-02

• Russian
• Ukrainian
• English

English translation (unedited):
"How did the war begin for me? We were not panicking and not rushing. We were not packing a suitcase, buying food, or planning our departure. I tried to not even read the news. My response to the repeated questions of my oldest son and girlfriends regarding our plans was that we are not planning anything. There will be no war.
But I learned about the impending war (as I understood later) from our daughter. How did she tell me that? By starting to experience constant nausea, shaking hands, insomnia, and finally by asking to leave.
And also I was "informed" about the war by the arrival of strange people in our park Kotlyarevskogo. Different couples each day, in the two weeks prior to the war. They were not ours, they walked in pairs, but it was clear that they were neither friends nor relatives. Their clothes were unattracive, gray. They carried small travel bags or backpacks. And they took pictures of everything: streets, houses. But they did not look like tourists. And they were not tourists.
And later, my husband "informed" me of the war through his insistent proposal to take the children away for at least for a week. I didn't believe him, couldn't acknowledge the truth although that truth was already very near me. But he pointed to our daughter, her hands, which were dropping everything from shaking. He said we need to calm her down, nothing bad will happen, we will simply spend a week in Tbilisi and will then come back. And he will remain to watch over those in Kyiv. I kept repeating the same thing: "To leave is to acknowledge that the war will arrive. And if it arrives, I need to be at home with everyone." But he kept saying: "Oh come on, there will be no war. You'll visit Tbilisi for a week and will then come back." And to that I responded: "So why leave then?" And so we kept going around in circles." But still, he bought the tickets, as it turned out for the last flight.
What happened next? Then I had trouble packing. But I downloaded a book on the healing trauma to read on the plane. I took enough clothes for a week, whatever I came across, all of it completely senseless as it turned out later, but still... I wanted to go see Mom and Dad before leaving, but I couldn't. To this day, I can't understand how I could be so weak, but...I felt that if I go say goodbye, that mens there will definitely be a war, that means I know that I am leaving forever and not just for a week in Tbiilisi. Besides, I will be back home anyway. One would think my actions had the power to determine the start of this horrific page in my life and the life of my country.
My son came to sleep over the night before the deprture. We stayed up for a long time, talked about different things, including the probability of the war. Slept just for a few hours. In the morning, I sat on his bed and watched him as he slept. I was remembering what he is like and I cried. I tried to capture his image and take it with me. That is the picture that is now before my eyes.
We left late in the evening of the 23rd. For some reason, I let go on the plane. I listened to the book on the healing of trauma; next to me sat a man of Georgian nationality with a Ukrainian flag in his hands. I started to joke with the children, even laugh. In Tbilisi, we were greeted by relatives. It was night, we were exhausted, and we went to sleep. Early in the morning, I woke up suddenly, as if someone was calling me loudly and was screaming something important to me. I grabbed my phone.
WAR! My #Kyiv is being bombed. I sit in bed, the children are peacefully sleeping in the next room, and I can't believe it. Everything that was stuck inside me me already before this terrible morning, everything that was a disgusting, sticky truth that surrounded me, has suddenly came into the open. I felt like I was spit out beyond the borders of that reality and of my life. Watching from the outside in pain and horror as my former life, that of my family, and of the millions of Urainians was being destroyed....Those were my thoughts.
Today is the 100th day of war. 100 days of my people's struggle against the enemy. 100 days of death, trauma, loss, and of saying good-bye to the loved ones. 100 days of pain. And exactly 100 days of our temporary emigration."
💻Lena, Kyiv

Ukrainian translation:
"Як почалася для мене війна?
Ми не панікували й не метушилися, не складали тривожної валізи, не купували продуктів, не планували від'їзду. Я навіть намагалася не читати новин, на наполегливі запитання старшого сина, подруг, що ми плануємо робити, чи плануємо ми виїхати, відповідала, що нічого не плануємо. Війни не буде.
Але про наближення війни (я зрозуміла це пізніше) мені спершу сказала наша донька. Як сказала? Появою в неї постійної нудоти, руками, що тремтять, відсутністю нормального сну і, нарешті, проханням виїхати...
Ще мені "повідомили" про неї дивні люди в нашому Котляревському сквері, щодня різні пари в останні два тижні перед війною. Вони були не нашими, вони ходили по двоє, але видно було, що вони не друзі й не родичі, одягнені вони були дуже непривабливо, сіро, мали невеликі дорожні сумки або рюкзаки, а ще вони все фотографували. Вулиці, будинки. Але вони не були схожі на туристів. Вони ними й не були.
Потім про війну мені "повідомив" мій чоловік своєю наполегливою пропозицією вивезти дітей хоча б на тиждень. Я не вірила, не хотіла піддаватися цій правді, яка вже була поруч зі мною. Але він показав мені на дочку, на її руки, які, трясучись, все випускали на підлогу, і сказав, що її треба заспокоїти, що нічого не станеться поганого, ми просто побудемо тиждень у Тбілісі й повернемося. А він залишиться і нагляне за тими, хто в Києві. Я твердила одне: "Вирішити поїхати - значить, визнати, що війна буде. Якщо вона буде, то мені треба бути вдома, з усіма". А він відказував: "Та годі тобі, війни не буде, погостюєте тиждень у Грузії й повернетеся". І на це я говорила: "А навіщо тоді їхати?" Так ми й ходили по колу в наших діалогах із ним. Але все-таки він купив квитки. На останній, як виявилося, рейс.
Що було далі? Далі я не могла зібратися. Але я завантажила книжку з терапії травм — читати в літак. Я взяла речей на тиждень, що потрапило під руку, зовсім безтолково, як потім виявилося, але що вже...
Я хотіла поїхати побачитися з мамою й татом, але не змогла. Досі не можу зрозуміти, як я могла бути такою малодушною, як... Мені знову здавалося, що якщо я поїду прощатися, то точно буде війна, отже, я точно знаю, що вона буде, і їду від неї, а я ж їду просто на тиждень у Тбілісі. І скоро я буду знову вдома.... Начебто від моїх дій залежав початок цієї страшної сторінки в житті моєму та моєї країни...
Син прийшов до нас на ночівлю напередодні від'їзду. Ми довго сиділи, розмовляли про різне й можливість війни теж. Спали кілька годин. Вранці я сіла на його ліжку й роздивлялася його уві сні. Запам'ятовувала, який він, і плакала. Я намагалася вдивитись у нього, щоб забрати його із собою. Так перед очима ця картинка і стоїть...
Ми відлетіли ввечері, пізно, 23-го. Чомусь у літаку мене попустило. Я слухала книжку про терапію травм, поряд сидів чоловік грузинської національності з українським прапором у руках. Я почала жартувати з дітьми, навіть сміятися. Нас зустріли в Тбілісі родичі, була вже ніч, ми, втомлені, лягли спати.
Рано-вранці я прокинулася різко, ніби хтось мене голосно кликав, кричав мені щось важливе. Я кинулася в телефон. ВІЙНА! Мій Київ бомбять. Я сиджу в ліжку, у сусідній кімнаті спокійно сплять діти, а я не можу повірити. Те, що було вже в мені всі дні до цього жахливого ранку, все, що було страшною липкою правдою, яка мене вже оточувала, раптом вирвалося назовні реальності. А мене ніби виплюнуло за межі цієї реальності, мого життя, я спостерігаю з болем і жахом збоку, що все моє колишнє життя, життя моєї родини, життя мільйонів українців зруйноване... Такі думки були тоді.
Сьогодні 100 днів війни. 100 днів боротьби мого народу з ворогом. 100 днів смертей, травм, втрат, розлука з близькими. 100 днів болю. І рівно 100 днів нашої тимчасової еміграції."
💻Олена, Київ
📸Ілюстративне фото Leonardo Yip from Unsplash
03.06.22

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk