File - Тетяна, Чернігівська область, 256-25-07

• Ukrainian

Edited Ukrainian text:
"Просто нехай це буде також і тут. Це фрагменти деяких днів мого життя. Сьогодні багато що вже бачиться й відчувається інакше. Але пів року тому було саме так.
26.02.2022р. Я вирішила нотувати. Ще не знаю, для чого. Ще не знаю навіщо. Певно, щоб не забути. Бо, як сказав Ремарк (схоже, найближчим часом я часто цитуватиму Ремарка): «Пам'ять – найкращий фальсифікатор у світі, все, через що людині довелося пройти, вона з легкістю перетворює на захопливу пригоду; інакше не починалися б нові війни».
Я не знаю, скільки це триватиме. Хочеться вірити, що недовго, але вже ці три дні принесли втрати, про які не варто забувати. Сьогодні пішов Лорг. Наша перша жертва війни. Мені хотілося б, щоб вона була єдиною. Жертва жорстокого поводження, він приїхав лише 22-го лютого, наляканий і неконтактний. Сьогодні його серце не витримало вибухів.
28.02.2022р. Приїздили волонтери. Це неймовірне відчуття, коли й фізичне, й психічне навантаження можна розділити. Із початку війни ми вдвох на території. 24-го ще трошки людей було. Потім – все. Усього чотири доби, але ми виснажені. Я вкотре впевнилася, що історії про якісне утримання притулків на сотні тварин однією людиною – утопія. Ми вдвох на 250 тварин чотири доби і якість догляду вже почала страждати. Електроопори розбомбили, тепер ми без світла.
01.03.2022р. Трошки почався рух. Перше заціпеніння минуло і помічники хоч не на довго, але з’явилися. Стало легше. Прилетіло під паркан. Засипало уламками. Деякі – надзвичайно великі. Багато у вольєрах. Собаки бояться. На жаль, не всі ховаються по будках – багато хто б’ється об прути, намагається протиснутись або перелізти. Травмуються. Щодня хтось травмується…
08.03.2022р. Восьме березня. Війна. Весна. Тюльпани. Акумулятор, що дає мені змогу читати й писати хоч усю ніч. І заряджати телефон. Бо той, хто дзвонить по кількасот разів обов’язково в якийсь момент пробивається, головне – щоб був заряджений телефон. Дякую.
10.03.2022р. На територію прилетів снаряд. До сьогодні все прилітало поруч. Від хвилі знесло стіни в крайніх вольєрах і паркан. Собаки втекли… Герда налякана до скляного погляду і повної відсутності сприйняття. Білку й Моцарта повернула. За Гердою довелося побігати. Тридцятий вольєр утік майже весь. Нейрон, Протон, Біотон та Гера. За рік ніхто з них так і не став довірливим, а на фоні такого стресу – й поготів… що з ними буде? Хлопці хоч трохи орієнтуються і вміють виживати. Гера сама не вміє нічого…
14.03.2022р. Сьогодні їздила додому. Від квартири залишились лише стіни. Чи можна щось врятувати, не дивилась – не було сил. Мій дім – ілюстрація до слова «руїна»… А здавалося, що ненавидіти більше вже не можна.
15.03.2022р. Удень над нами пролетів безпілотник. Увечері на нас скинули бомбу. Бомба на екрані телевізора чи комп’ютера – то зовсім не те саме, що бомба у тебе на очах. Від сьогодні я вмію гасити пожежі. Секунда і полум’я піднялося й охопило все навкруги. Там, де не було паркану, воно відразу прудко побігло територією… Уява малювала мені тварин, що горять живцем. Я дивилась на довбаний вогонь і вже чула жахливі крики… вперше в житті я тримала в руках вогнегасник. Я молилася на хлопців, які вдень наносили в приміщення води. І хоча я витратила весь запас, а що залишилось на вулиці замерзле, але про то я подумаю завтра, а сьогодні я мочила ковдри й зупиняла посування полум’я. Дві години боротьби з полум’ям сам на сам. Я перемогла.
Мені часто пропонували виїздити з центру хоча б на ніч. Сьогоднішні події показали, що моє рішення – правильне, інакше завтра не було б нічого. Наші коти виявились набагато витривалішими психічно, ніж собаки. Вибуховою хвилею відкрило всі замки. У кошатнику – також. Усі коти вибігли. В темряву. Назустріч пожежі. Я розуміла, що шукати їх не зможу фізично – вогонь і темрява. Вирішила просто покликати, щоб повернути хоч когось, – прийшли всі, наскільки я можу судити. Завтра перевірю. Але більшість, на щастя, точно на місці.
16.03.2022р. Коли дивишся на згарище, все має не такий уже й страшний вигляд. І тільки не змита з рук і обличчя сажа та згарище нагадують про вогонь, що вирував тут учора. Дивлячись на наслідки, ніхто не зрозуміє і не відчує, як було насправді, бо сьогодні здається, що нічого страшного не було, бо серйозних ушкоджень не видно. Лише я знаю, чого це «не страшне» мені вартувало. Моцарта вбило уламком. 25-го лютого він мав стати домашнім...
Найважче – не бажати того ж російським зоозахисникам. Кожен снаряд і кожна смерть піднімають в мені хвилю обурення й бажання, щоб усі вони, ті, що підтримують, чи ті, хто вдає, що нічого не відбувається, відчували те саме, що і я. Я зупиняю себе. Я кусаю губи й намагаюся змінити хід думок, бо побажання для них означатимуть страждання тварин. Тварин, які не винні ні прямо, ні опосередковано… тисячі українських тварин не оминула «політіка».
Коти всі на місці. Сьогодні – 21 день війни. Психологи кажуть, що то переламний момент, що цикл в 21 день закриває гештальт і людина звикає. Мені 21-ший день приніс страх. До цього я не боялася. Були знервованість, переживання тощо. Але страху не було. Тепер він є. А я не можу собі дозволити таку розкіш, як страх…
19.03.2022р. Пішов Тен. Із його нервовими розладами він протримався доволі довго. Від цього не легше, бо він згасав дуже повільно, розуміння кінця було невідворотне, але зробити я не могла нічого. Тена міг врятувати спокій. Тиша. Припинення постійних вибухів, пострілів та розривів. Хоча б тиждень тому. Йому не судилося пережити цю війну. Чи судилося тим, хто лишився?
20.03.2022р. Сьогодні приходила Саша. Пішки. З іншого кінця міста. Їм гірше, ніж нам. Немає чим годувати тварин і що їсти самим. Поділилися, чим могли.
22.03.2022р. По нас стріляють. Що дві хвилини поруч падає снаряд. Із уламків снарядів просто йде дощ. Єва злякалася і втекла. Від страху вона не розуміла, що робити і як поводитись, зовсім мене не чула. Шукати її під обстрілами немає ніякої можливості. Тільки сподіватись на краще…
Стріляють уже понад годину в тому ж темпі. Із жахом думаю про те, що і кого знайду у вольєрах. Якщо доживу, щоб подивитися.
23.03.2022р. Єва повернулась о шостій ранку. Сподіваюся, що зробить висновки. Хоча про що може йти мова, коли навіть люди втрачають здатність раціонально мислити від страху. Вчорашній обстріл + витівки Єви дали мені вночі 220 тиску. Померти під обстрілом не від снаряда, а від інсульту буде образливо. На щастя, сьогодні була допомога. Тварини прибрані й нагодовані.
24.03.2022р. Усі сили пішли на надиктовування посту в телефонному режимі за майже цілковитої відсутності зв’язку. Майже чотири години часу. Але мені важливо було розказати про це сьогодні, поки свіже й «гарячими слідами». Прийшли незрозумілі хлопці з тероборони, перелізли через паркан і випустили більше сотні тварин. Десяток я не змогла впіймати і закрити назад. Якісь люди, за чиєюсь вказівкою, прийшли «причиняти нам добро»… прямо дежавю місцевого формату.
25.03.2022р. Після вчорашнього «порятунку» помер Рідж. Собака-спинальник, на спробу врятувати якого було витрачено багато часу, сил і коштів, помер страшно й безглуздо, бо хтось відкрив клітку другого поверху і він звідти впав, а потім ще був потоптаний здоровими псами.
Грибник – у поганому стані – його вчора потягали собаки, зовнішніх ушкоджень немає, але, судячи з усього, надриви всередині… До вольєрів повернула майже всіх. Із випущених залишилися ходити тільки двоє. Але далеко не йдуть, що радує. Взагалі деякі здивували – багато хто з важких, диких, психічно не стабільних тварин не стали тікати або просто походили навколо й самостійно повернулися до своїх вольєрів.
28.03.2022р. Напевно, ми потрібні цьому світові. Було багато волонтерів. Снаряд від гаубіци впав за кілька метрів від людей. Він не розірвався. Він просто не розірвався. Від усвідомлення того, що мало статися, але не сталося, навіть затяті атеїсти стають вірянами…
29.03.2022р. Укотре нам прилетіло. Уламками побило вольєри ізолятора. Усі собаки в ізоляторі поранені. Карат і Дар – сильно. Вольєри схожі на сито. Карат сховався в будку: її прошило наскрізь разом із собакою. Зірвало дахи майже на всіх вольєрах, собаки залишились просто неба.
30.03.2022р. Сьогодні я поклала до братської могили 20 трупів…
01.04.2022р. Танки стоять прямо під парканом. Хлопці попередили, що буде голосно. Я їм вдячна. Прильоти все одно голосніші. Хоча, з яким звуком падає гільза від танкового снаряда, я ще не чула. На жаль, собаки не в змозі навчитися розбирати, де свої, де чужі…"
Ред.: Інна Данилюк.
Тетяна, Чернігівська область

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk