File - Вікторія, Київська область, 257-10-04

• Ukrainian
• English

English translation (unedited):
"Kyiv Oblast has been freed and now I can talk. On February 24, 2022, I was awakened by Vira Holubieva, and right after her my ex-husband called to say he was taking the younger kids away and I should pack up their things. In shock and panic, I began to read the news and at the same time to collect things.
When Stas got to my place, there was already news that there were helicopters over Hostomel and orc troops coming from the Belarus side. I asked him a bit uncertainly about whether it was a good idea to drive in that direction. They drove off anyway. On the way, helicopters were being shot down in front of their eyes.
Their village of Ozera is beyond Bucha and the Hostomel Airport is right next door. As soon as they arrived, they flew into the building and raced to the basement. They got their things out of the car a bit later, when nothing was flying overhead any more.
The home there is very large, a townhouse of 40-60 square meters (I don’t remember exactly). The way in and out from the unit’s basement is from inside only. On their side of the townhouse, there was only one other family, three adults and a child, and the entrance to their basement was from outside. This neighbor was a former fighter from the ATO and this helped them a bit later when the orcs entered the village.
After the bridge to Irpin was blown up, it was obvious that they could not go back any more. Stas had a bit less than half a tank in his car. They decided to stay for a better opportunity to evacuate and so on. They spend the next two and a half weeks in the basement, very occasionally climbing up to the first floor to cook some food and use the toilet.
The first three days, Tima kept having panic attacks and called me every hour or two. On the third day, the power and the internet connection went down in the village. Over the next two weeks, Stas called me only in the morning and at night. I was able to talk with the kids once every 3-4 days for 2-3 minutes at most. Stas charged the phones and tablets in the car. They managed to get water for the bathtub, and so on. When there was snow, they collected it in a pail to flush down the toilet, keeping the water in the tub for cooking. When finally the gas stopped as well, they found a tandoor oven at another neighbor’s and grandma baked bread in it. The neighbor then tied on a white armband and walked over to the sawmill a kilometer away and brought back a potbelly stove that he set up in his basement. The rest of the time they cooked food on it.
There were GRADS standing behind their building beyond the yards in a stretch of woodland. Tanks kept going back and forth along the street the entire time. They would turn directly into the backyards. The orcs wanted to set up some kind of communication equipment in their garden, but the neighbor talked them out of it and they left the yard alone. Then they wouldn’t allow people to take water from the well: “If I see you once more, I’ll shoot.”
But our neighbor the ATO veteran somehow managed to get water.
Just before the evacuation, some kadyrovites came to the house and took Stas’s three phones away, but they never found the phones belonging to the kids and grandma. They also took our neighbor and two more men for interrogation, and let them go after three hours.
Evacuation. I was tracking the situation all around them and begged Stas not to play the hero but wait. He was listening to the news on a radio while I was reading the news and saw the photos of shot civilians who had only been trying to get away.
I quarreled with family who wanted to help me evacuate from Kyiv. I quarreled with family who kept raising the question of evacuating my children. The time wasn’t right and all of this really wounded me.
On March 9, the official evacuation of Bucha, Hostomel and Irpin began. Rumors went around the village that there would be buses to Lviv. I asked Stas not to join these convoys because our side was only evacuating to Kyiv, whereas the other side could take them to Belarus or somewhere like that. Stas’s brother began calling up local councilors, volunteers and others because he had lived in that building and knew people in this district, to arrange with the orcs to get them all to a green corridor in Bucha. After this, they were able to get people out of there two more times. Then the orcs began taking names of those who stayed behind and were planning to take them all to Belarus, but our forces showed up before they could.
Meanwhile, on March 10, our people weren’t allowed out of the village because of constant shelling. That same day, the kadyrovites came again. Tanks were already standing behind the fences in the yards.
On March 11, they got the go-ahead to depart at 10:00, but they were only able to leave the village at 12:30. They were supposed to get to Point A and join another column of cars that were heading to Bucha. That column gave up waiting and left without them.
Stas was not answering his phone. Around 14:30, Stas’s brother called me to say that there was word that two columns of cars had reached the main one. We could only hope that Stas was in one of those two. At 16:30, Stas himself called and said that they were in Bilohorodka. At 19:00, they arrived at my place.
I will never forget my children’s hugs and kisses. I still haven’t thrown away the bits of paper with my number and Stas’s brothers’ on them in every one of the kids’ pockets.
After 50 buses evacuating from Bucha were blocked and convoys of civilians were shot up, I was terrified. The night before their evacuation, I couldn’t get to sleep. I was only able to sleep when the terrifying images that kept filling my head were replaced by the image of myself as a great white angel that wrapped its wings around the car in which my children, their father and their grandmother were travelling. Mine were lucky. When they were well on their way to Khmelnytskiy, Grandma said:
“That was so terrifying, yet it seemed like someone was protecting us.”
That’s when I remembered my angel and began to cry. Mine were lucky. My younger kids are safe three weeks now. But I don’t know how much time will have to pass before this anguish for my own and for others will pass. It’s unbelievably painful and awful.
PS The photo was taken a year ago this day. I dream of seeing these smiles on my children’s faces again."
Victoria, Kyiv Region

Edited Ukrainian text:
"Київську область звільнено, і тепер я можу написати.
24.02.22 мене розбудила Віра, слідом за нею подзвонив колишній чоловік, що він забирає молодших дітей і щоб я зібрала їм речі. Я в шоці й паніці почала читати новини та паралельно збирати речі.
Коли Стас доїхав до мене, вже була новина про гелікоптери над Гостомелем та війська орків зі сторони Білорусі, тому я трохи невпевнено спитала, чи це хороша ідея їхати в той бік. Вони поїхали. По дорозі на їхніх очах було збито гелікоптери.
Їхнє село Озера розташоване за Бучею, Гостомельський аеропорт поруч. Після приїзду вони відразу влетіли в будинок і побігли в підвал. Речі з машини діставали трохи згодом, коли над головою нічого не літало. Будинок там великий, таунхаус на 4-6 квартир (не пам’ятаю точно). Із їхньої квартири вхід і вихід до підвалу тільки з середини квартири. З іншого боку будинку залишилась одна родина (3 дорослих та 1 дитина) – у них вхід до підвалу був з вулиці. Сусід – колишній АТОшник, і це їм трохи допомогло в подальшому, коли в село зайшли орки.
Після підриву мосту в Ірпені стало зрозуміло, що повернутися назад вони вже не можуть. У Стаса залишалося трохи менше половини баку пального в машині. Було вирішено чекати ліпшої нагоди для евакуації тощо. Усі 2,5 тижні вони провели в підвалі, з рідкими вилазками на перший поверх приготувати їжу, сходити в туалет.
Перші три дні Тіма постійно ловив панічні атаки і дзвонив мені кожні 1-2 години. На третій день в селі зникло енергопостачання та мобільний інтернет. Протягом двох наступних тижнів Стас дзвонив мені тількі вранці та ввечері. З дітьми я могла поспілкуватися раз на 3-4 дні протягом 2-3 хвилин максимум. Телефони/планшети заряджав у машині. Воду вони встигли набрати у ванну тощо. Коли був сніг, набирали його у відра, щоб була вода для туалету, а воду у ванній берегли для їжі. Коли залишилися без газу, то знайшли тандир в іншого сусіда, і бабуся в ньому випікала хліб. Сусід, почепивши білу пов’язку на руку, сходив до лісопілки (~ 1 км), приніс звідти буржуйку й поставив до себе в підвал. Решту днів до евакуації готували їжу на ній.
Гради стояли за їхнім будинком за городами в лісозмузі. Танки їздили туди-сюди по вулиці постійно. Розверталися прямо в дворах будинків. Орки хотіли поставити якесь радіообладнання в їхньому дворі, але сусід якось домовився з ними, і їхній двір не чіпали. Брати з колодязя воду людям не дозволяли: «Ще раз тебе побачу – застрелю». Але сусід-АТОшник якось роздобував воду. Напередодні їхньої евакуації до них зайшли кадирівці й забрали у Стаса три його телефони. Телефони дітей та бабусі вони не знайшли. Сусіда та ще двох чоловіків забрали на допит, за три години випустили.
Евакуація. Я слідкувала за ситуацією навколо них і просила Стаса не геройствувати і чекати. Він слухав новини по радіо, а я читала новини та бачила фото розтріляних цивільних, які намагалися виїхати. Я сварилася з близькими, які хотіли допомогти мені з евакуацією із Києва, я сварилася з близькими, які підіймали тему евакуації моїх дітей. Усе було не на часі, і дуже мене ранило.
09.03.22 почалася офіційна евакуація з Бучі, Гостомеля та Ірпеня. По селу пішли чутки, що будуть автобуси до Львова, і я просила Стаса не приєднуватися до тих колон, тому що наші вивозять тільки в бік Києва і їх можуть вивезти в Білорусь тощо. Брат Стаса почав дзвонити депутатам, волонтерам та іншим у тій місцевості (бо він проживав у тому будинку і знав людей в околиці) щоб домовитися з орками дістатися до зеленого коридору в Бучі (після них ще двічі змогли вивезти людей звідти, потім орки збирали списки людей, що залишилися, і збиралися їх вивозити до Білорусі, але наші прийшли раніше).
10.03.22 наших не випустили із села через постійні обстріли. Цього ж дня до них приходили кадирівці. Танки вже стояли за їхнім забором на городах.
11.03.22 їм підтвердили виїзд о 10 ранку, але виїхати із села вони змогли тільки о 12:30. Вони мали доїхати до точки А і приєднатися до іншої колони машин, яка прямувала в бік Бучі. Та колона їх не дочекалась і поїхала без них. Стас на зв’язок не виходив. Десь о 14:30 мене набрав Стасів брат і сказав, що є інформація, що дві колони машин дісталися до основної. Нам залишалося сподіватися, що Стас у тих колонах. О 16:30 подзвонив Стас і сказав, що вони в Білогородці. О 19 вони були в мене. Ті обійми та сльози дітей я не забуду ніколи. Я досі не викинула папірці, які були в усіх карманах дітей, з моїм номером телефону та Стасового брата…
Після заблокованих в Бучі 50-ти евакуаційних автобусів, обстрілів колон із цивільнними, мені було страшно. Ніч напередодні евакуації я не могла заснути. Я змогла заснути тільки після того, як замість жахіть, які приходили в мою голову, я змогла уявити себе великим білим янголом, який крилами обіймає машину, в якій мої діти разом з татом і бабусею. Моїм пощастило.
Уже дорогою до Хмельницького бабуся сказала: «Було так страшно, але здавалося, що хтось нас оберігає». А я згадала свого янгола й заплакала. Моїм пощастило.
Мої молодші вже три тижні в безпеці. Але я не знаю, скільки часу має минути, щоб цей біль за своїх та інших минув. Це неймовірно боляче й страшно."
Вікторія, Київська область

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk