File - Оксана, Київська область, 31-10-01

• English
• Ukrainian

English translation (unedited):
"Yesterday I took off my tights for the first time in 12 days.
I thought I would tear them off together with my flesh, as I’ve already experienced something similar happening to my heart recently. But surprisingly, the body is so tough that nothing sticks to it now. Even blood.
We spent 10 days under siege. 2 km from Makarov. In one of the most infernal places in Ukraine, which has been ruthlessly torn apart all this time.
Without light, heat, water, communication. Almost no news.
Yesterday, when we went crazy and just drove across the field under the attack of the combat vehicle «Grad», I started reading and watching the news. I knew only 10 percent of it by the text messages from my relatives and some I got on the radio when I could listen to it…
Just like Lila from "The Fifth Element", I saw all the horrors of a war in an instant. I was reading for 5 hours and was watching my country and the town of my dreams, Irpin, being destroyed to ashes. I lived in that town happily for 4 years and my whole life is still there. [...]
I learned that if you just look at a column of tanks, one of them will turn around and just shoot you, as was the case with the three neighbors on our street.
I learned that if you try to take the children out through the Russian troops, you will be turned into minced meat, as was the case with the family from the neighboring village.
I learned that if you’re looking at a candle in a cold, damp shelter for 5 hours in a row, you can stop the cry of horror and rage inside of you and feel calmer, but you will still get sick anyway.
I learned how to make pads from diapers carefully left by my grandmother after her youngest grandson.
I learned that it takes a missile from the combat vehicle Grad from 6 to 14 seconds to land somewhere after the launch (depending on the distance) and sometimes, if you try hard, you can have time to go to the toilet while they are flying.
I learned that true blackout is not just turning off the lights everywhere, but learning to pour water into the glass for a child in complete darkness and by the sound to determine how full the cup is.
I learned how to make a candle from the remains of paraffin and oiled paper, and that ordinary church candles burn in just 25 minutes.
I learned how to wash a child, myself, my husband, wash clothes, wash the floor, and flush the toilet, all with the same water.
I learned how to fix the phone on the ceiling light, so that in the seconds when there is some connection, I could send the precious message about the change of the location of the Russian invaders.
I learned how to come up with a game in the shelter that boost the morale of not only children but also of all adults.
I learned how to talk to the kid about the war so that he would eat, sleep, be calm, and be convinced that he himself could destroy 50 tanks.
I learned what it's like to choose between leaving parents in danger, because their home is there and they are not ready to leave it and taking the child out of this danger, because he must have all his future ahead.
As you can see, I have gained a lot of very "valuable" knowledge for the 21st century. I really will never forget it. And I will not forgive it.
I did not learn only one thing - what to say to a child who constantly asks in the basement every day - Mom, what do these tanks want from us? I truly don't know."
💻📸 Oksana --
Translation by Dasha Osipova

Edited Ukrainian text:
"Вчора я вперше за 12 днів зняла колготи. Я думала, що буду відривати їх із м’ясом, як багато чого зі свого серця за останні дні. Але, на диво, тіло настільки зжате, що до нього нічого не прилипає зараз. Навіть кров.
Ми провели в облозі 10 днів. За 2 км від Макарова. В одній з найпекельніших точок України, яку весь цей час безжально шматують. Без світла, тепла, води, зв’язку. Майже без новин.
Вчора, коли ми психанули і просто під градами через поле виїхали, я почала читати і дивитися новини, які знала лише на відсотків 10 — через смски рідних та радіо, яке інколи вдавалося послухати... Точно як Лілу з «П’ятого елементу», я побачила всі жахи війни в одну мить, тільки не за пару хвилин… Я 5 годин читала і дивилась, як знищують у попіл мою країну, місто моєї мрії Ірпінь, в якому я щасливо жила 4 роки і де залишилося все моє життя…
За 10 днів блокади я дізналася більше, ніж за десятиліття — про себе, про людей, про те, що насправді важливо, аби вижити [...]
Я дізналася, що якщо просто подивитися на колону з танків, то один із них розвернеться і просто вистрілить у тебе, як це було з трьома сусідами з нашої вулиці.
Я дізналася, що якщо намагатися відкрито вивезти дітей через російські війська, ти перетворишся на фарш, як це було з родиною із сусіднього села.
Я дізналася, що якщо дивитися 5 годин поспіль на свічку в холодному сирому укритті, то можна зупинити крик жаху і ярості та зберегти стійкість, але все одно захворієш.
Я дізналася, як з памперсів, бережливо залишених бабусею на пам’ять після молодшого онука, зробити собі прокладки.
Я дізналася, що між запуском і приземленням градів від 6 до 14 секунд (залежно від відстані) та іноді, якщо дуже постаратися, можна встигнути сходити в туалет, поки вони летять.
Я дізналася, що справжнє світломаскування — це не просто вимкнути світло скрізь, а це навчитися наливати воду дитині в повній темряві й по звуку визначати наскільки чашка повна.
Я дізналась, як зробити свічку з решток парафіну та промасленого паперу і що церковні звичайні свічки згорають всього за 25 хвилин.
Я дізналася, як в одній воді помити дитину, себе, чоловіка, попрати білизну, вимити підлогу і змити в унітазі.
Я дізналась, як закріпити телефон на люстрі, аби в секунди, коли з’явиться мережа, дорогоцінне смс про зміну дислокації російських загарбників таки відправилось, кому треба.
Я дізналась, як в укритті придумати гру, яка підіймає бойовий дух не лише дитині, а й всім дорослим.
Я дізналась, як говорити з дитиною про війну так, щоб вона залишалася стабільною, їла, спала і була переконана, що здатна самостійно знищити 50 танків.
Я дізналась, як це — робити вибір між тим, щоб залишити батьків в небезпеці самих, бо там їхній дім і вони не готові його залишати, і вивезти дитину з цієї небезпеки, бо її життя попереду.
Як бачите, я отримала багато дуже «цінних» знань для 21 століття. Я й справді їх ніколи не забуду. І не пробачу.
Я не дізналася тільки одного — що відповідати дитині, яка кожен день у підвалі невпинно запитує: «Мамо, що хочуть від нас танки?». Я не знаю, правда."
Оксана, Київська область

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk