File - Ангеліна, Буча, 312-10-04

• Ukrainian

Edited Ukrainian text:
"27.02.2022
Цей день для мене виявився страшнішим, ніж 24-е.
Досі ми ночували в будинку, попри те, що неподалік у Гостомелі йшли бої, і вибухи були весь час і страшні.
Ранок 27-го почався з того, що тато сказав швидко всім йти у погріб, тому що бій наближається. Ми швиденько зібралися, взяли іграшок донечці, їжі якоїсь, зловили своїх псів і пішли ховатися.
Трішки згодом мені написали знайомі з Гостомеля, що велика руснява колона рушила на Бучу. По Вокзальній. Тобто прямо до нас.
Земля загула, звук не порівняти ні з чим.
Ми розуміли, що вони їдуть просто біля хати. І потім зрозуміли, що вони зупинились.
Через якийсь час почалися страшні вибухи, консервація у погребі дзвеніла, все хиталося, стіни осипалися. Ми чули як у нашому будинку сипляться вікна. У погребі був маленький отвір для вентиляції, який ми затулили шматком пінопласту і тряпками. Сила вибухів була така, що цей пінопласт постійно вилітав нам на голови, і це враховуючи те, що ми під землею. По колоні працювала наша артилерія. Бій йшов прямо над нами.
Я істерила. Сильно. Більше таких істерик в мене не буде, навіть в окупації.
Моя дитина вимкнулася, запас нервової системи у діток менший, і організм просто вимкнув її.
А я вчепилася татові в руку й кричала.
Я не пам‘ятаю, скільки тривав бій, напевно годин 5… Коли все затихло, якийсь час ще було чути автоматні черги. Ми ще трохи зачекали й наважилися вийти. Поряд із нами будинку не було, через дорогу будинку не було, ворота винесло, і уламок снаряда прилетів до нас, розбивши вікно.
Я вийшла у двір.
Чоловік сказав, щоб дитину я на вулицю не пускала, тому що у дворі лежить тіло. То був кадирівець, тільки верхня половина до пояса і без частини голови. Вікно в нашому гаражі розбила велика людська кістка з залишками м‘яса, можливо його стегно.
Ми пішли за ворота. І я почала плакати знову. Я не знала, що таке війна… до цього. Хоч і дивилася купу фільмів і читала книжки. Вулиці просто не було… ні дороги, ні дерев, ні будинків. Величезне згарище, свіже, ще палаюче. Ми побачили сусіда, який розгрібав завали у своєму дворі, він сміявся і був на диво радісний. Я запитала тата: чому він сміється? Тато відповів:тому, що живий.
5.03.2022.
У цей день до нас прийшли.
Попередні дні ми жили на першому поверсі будинку, у погреб (розташований в будинку) спускались тільки коли дуже бомбили. Ми знали, що росіяни вже в Бучі й заходять у наш район з іншого боку, вони рвуться в Ірпінь. У нас була спроба виїхати 3-го або 4-го березня (я й малеча). Мости вже було розвалено, і був план: машиною до Ірпеня, а потім на електричці в Київ. Ми вже були готові виїжджати, і тато пішов у розвідку. Вулиця Яблунська вже прострілювалася, на його очах машини з цивільними просто розстрілювали з танків, які були на досить великій відстані. Тата намагалися застрелити також, не попали, черга пройшла прямо біля ноги. Він подзвонив нам і сказав: ні, ви залишаєтесь удома!
Тобто виходу немає, бо це був єдиний шлях.
До слова, у нас ще була електрика, ми готували в пароварці, грілися обігрівачем у погребі й виходили на вулицю подихати.
5-го під вечір стало на диво тихо. Ми вирішили, що наші вибили всіх. В інтернеті трохи раніше бачили відео, як біля міської ради підняли жовто-блакитний стяг і проголосили, що Буча під нашим контролем.
Увечері ми почули дивний гуркіт, дуже близько стрілянину й крики… Це було дивно, зважаючи на те, що по вулицях майже ніхто не ходив у ті дні. Пропало світло.
Страшне розуміння прийшло не одразу…
Але ми побачили, що в будинку сусідів вже рос. солдати. Наш будинок вони дивом пропустили. То були кадирівці (так сказав потім командир рос розвідгрупи). Вони шукали коригувальників вогню по колоні 27-го.
Через якийсь час тато спокійно сказав: до нас прийдуть, треба бути готовими. Потрібно бути спокійними, не сваритися, не кричати… Мене охоплював такий жах, що я навіть чути й бачити почала погано.
Почувся сильний гуркіт і рух надворі, ми почули, що у дворі ходять, будинок оточують, їх дуже багато. Російська мова із сильним акцентом. Я схопила малу на коліна, закрила їй ротик рукою, вона навіть не ворухнулася. Ми були в повній темряві.
Тато якраз був на другому поверсі, розвідував обстановку. Я переживала, що його одразу вб‘ють. Почали бити вікна й кричати: «Открывай!»
Вони були уже в хаті. Це був елітний підрозділ російської розвідки (не кадирівці). Кричали на тата: «Руки вверх! Лежать! Здесь ребёнок есть? Где ребенок?»
Їм сказали сусіди, що тут дитина. Я була у відчаї. Я чула, що в них була практика живого щита із дітей і жінок.
Запитали, скільки людей у погребі, і сказали здати всім телефони й засоби зв‘язку зараз же. Забрали все, частково почистили хату. Пам‘ятаю фрази: «Зеленский уже сбежал. Мы вас будем спасать. Теперь вы под защитой. Почему вы не выехали?»
Тим часом БТР заїхав у двір і став прямо під хатою, у погріб потягло пальним, дихати стало важко. Тато весь час був з ними на першому поверсі. Командир, почувши, що тут дитина, наказав не лякати, і БТР перегнали до сусідів через дорогу. Там вони зупинилися. За нашим будинком встановили спостереження, не можна виходити на вулицю, користуватися ліхтариками чи розпалювати вогонь, не можна шуміти.
Ми залишилися без світла, без газу, майже без води й без зв’язку.
Ми опинилися в окупації.
06.03.2022
Уночі майже ніхто не спав. Невідомість лякала, дихати було важко, ставало дуже холодно, надворі був мороз. Найбільше ми боялися за інформацію у телефонах, чати в Телеграмі, кілька днів тому ми дзвонили в тероборону і запитували, чи можна виїхати.
Ми боялися недаремно.
Наступного ранку до нас прийшли знову. Взагалі з цього моменту росіяни заходили завжди, коли хотіли, але стукали. Спочатку забрали тата, він заглянув до нас у погріб і крикнув: «Доця, я поїхав» і вийшов. Мені хтось сказав, що його забрали показати дорогу (я відчула, що це брехня). Ми сиділи із чоловіком і донечкою в погребі. Через якийсь час прийшли й почали кликати «второго», це був мій Діма. Він швидко встав, сказав: «Я вас люблю» і пішов. Я залишилася сама із Сашею. Мене трусило, я схопила її на руки й хиталася з нею. Вона питала, куди пішов тато, я не вела з нею діалогу, на жаль, я просто дивилась у стіну й повторювала те саме: «Боже, поможи нам». Саша перестала питати, тихенько сиділа на руках.
На вулиці весь час стріляли, було чути крики людей, останні крики… Цей звук не сплутаєш зі звичайним криком. Мені прийшла думка, що моїх хлопців вбили одразу надворі. Я почала готуватися до цього й напевно трішки здуріла в той момент.
Потім я почула, що у погріб хтось спускається. Це були озброєні солдати, спочатку троє. Мене здивував рівень амуніції, вони були дуже добре укомплектовані. Зайшли, почали питати, чи є засоби зв‘язку, чи потрібна нам їжа або ліки (Саша починала страшно кашляти). Я наважилася запитати, де мої чоловіки. Відповідь: «Они занимались плохими вещами, с ними разбираются». Вийшли.
Через якийсь час зайшли другі, ті самі запитання, здалося, що вони просто ходять подивитися на нас… Я осміліла. Почала наполегливо просити повернути моїх. Сказали, що повернуть.
Згодом зайшов один і дуже впевнений у собі. Почав розказувати, щоб я сильно тут «не выделывалась и тихо сидела», що чоловік мій скоїв помилку і за неї буде відповідати, але його повернуть.
У хаті було дуже людно, свекри були нагорі, тому що туди почали приводити людей. Хто намагався пробратися в Ірпінь і кого не вбили — заводили до нас. Прийшла родина з маленькою донечкою Настею, і мамі наказали йти до нас у погріб з дитям. На першому поверсі було небезпечно. Дівчатка почали гратися. До нас привели молодого хлопця і сказали, дивитися, щоб він не втік. Якщо втече — вони всіх переріжуть.
Ближче до вечора я почула слова «мама, встречай сына», це було адресовано моїй свекрусі. Я не повірила спочатку. Але згодом, мій чоловік зайшов до мене у погріб. Я намагалася всміхатися й трішки пожартувати, але в мене не вийшло. Я розревілася. Повернувся також мій тато. Про таке щастя я навіть боялася мріяти.
Увечері, коли ми лягали спати, зазвичай чоловіки спали на першому поверсі, хто як, там було дуже холодно, вікон не було, на дворі мінус 9. Цієї ночі мій Діма сів біля нас у погребі й просто дивися в одну точку. Я запитала, чи він у порядку. Він сказав: «Вони нас всіх зачистять». Я запитала, чому він так каже. Він відповів: «Тому що я бачив, на що вони здатні». Тоді я ще не наважувалася розпитати, що з ними робили ті всі години. Я пригорнула сплячу малечу й тихенько плакала в темряві… від безсилля.
07.03.2022
Йшов третій день окупації.
У хаті було близько 15 чоловік, ми з дитиною сиділи переважно в погребі. У Саші був надривний кашель і боліли ніжки. Ми спали в холоді, але у погребі все ж було тепліше (десь мінус 5), ніж на першому поверсі. Росіяни заходили весь час, ми були під контролем. Трохи далі по вулиці був штаб. Туди почали привозити продукти забезпечення, зброю, це все проїжджало за вікном. Тому вікна потрібно було заклеїти й не дай Боже визирати чи виходити. У дворі ходили дозорні. У хаті було темно і вдень, і вночі. Ніякого зв‘язку із зовнішнім світом у нас не було. Щоразу, коли вони гупали у двері, серце завмирало. Ти ніколи не знаєш, чому вони прийшли… Можливо знову забрати на допит, можливо ще раз нагадати правила, а може, забагато диму виходило із вікон другого поверху (було дозволено дим, але не багато, відкритий вогонь строго заборонено!), а можливо, ми недостатньо тихо сиділи… адже в хаті двоє діток, яким по 3 рочки.
Не дивлячись на цю всю ситуацію, у цей день я перебувала в піднесеному стані, мій тато і мій чоловік були поряд. Повернулися звідти, звідки не повертаються.
Їх звинуватили в коригуванні вогню, забрали «на підвал» і допитували. Повернулись вони звісно трохи іншими… Чого коштує для психіки поїздка на БТРі, лежачи на трупах, полежати зв‘язаними у холодному підвалі, і відчути, як це - коли тебе вже поставили на коліна розстрілювати обличчям до стіни. Але навіть будучи там, вони все одно в першу чергу думали про нас із малою, хто тепер буде готувати нам їсти і як ми будемо без них. І якщо чесно, я б сама не впоралась.
Коли нам заборонили розпалювати вогонь, постало питання приготування їжі. На другому поверсі будинку мій тато разом з моїм чоловіком зробили вогнище, на якому варили їжу. З вулиці його видно не було. У кімнатах відкрили вікна і дим трохи виходив, але в основному йшов у хату. Прохід на перший поверх завісили ковдрами, але, звісно, дим трохи проходив. Тато готував зранку кашу Саші, в обід суп, а ввечері ми розігрівали те, що було в російських сухпайках. Вибору ми не мали. Я їсти не хотіла, мене весь час нудило.
Я мила овочі на суп під малесеньким струменем крижаної води, нарізала, пальці дубіли й боліли. Але це повна фігня у порівнянні з тим, якою мукою було варити цей суп. Щоб розігріти навіть воду, потрібно було стояти прямо біля вогню і дихати димом у приміщенні. Тато приходив чорний, і я бачила, що йому погано. Завдяки йому ми тримали дитині режим харчування, попри все. Адже це імунітет.
Щобільше, годували ще й всіх, кого до нас привели.
Мої мужчини щохвилини дбали про нас. Вони не могли врятувати нас, але робили умови життя більш-менш комфортними, наскільки це було можливо. Я розуміла, як важко їм усвідомлювати, що зробити нічого не можна… що ми потрапили у таку ситуацію… що вони не можуть захистити нас. Я слухала тата й робила все, що він казав, без зайвих розмов. Я бачила в ньому чи не єдину людину, яка завжди мала план і знала, що робити. І я добре розумію, що якби ми з донею змогли виїхати раніше, а наші чоловіки залишились самі в будинку — їх би вбили одразу.
10.03.2022 Евакуація. Частина 1.
Вранці ми знайшли радіо. Вставивши туди батарейки з дитячих іграшок, почули, що сьогодні з 9:00 домовлено про зелений коридор. Тато одразу й дуже рішуче сказав, що ми звідси будем вибиратись. Всім збиратися. Пішов питати в росіян, чи можна виїхати машиною. Не дозволили. Тільки пішки й тільки в Ірпінь, і тільки тим шляхом, який вони вказали. В мене опустилися руки, я думала, що можна піти в центр Бучі, а не йти в інше місто. Але діяти можна тільки так, як кажуть вони. За ці дні ми це правило завчили дуже добре.
Зібрались, обмоталися білими тряпками, на візочок причепили палку з великим шматком простирадла. Я взяла свого пса на повідочок з надією, що він буде бігти коло візочка. Він злякався і йти не зміг, я посадила його вниз візочка й повезла разом з дитиною.
Мене трусило. На вулицю ми давно не виходили, і я не впізнала рідні місця. Найперше, ми дійшли до школи (живемо поряд), там були люди, ніхто нікуди не збирався, дивувались, що ми кудись йдемо. Ми пішли далі, хвилин 10 від школи — і ми впираємось у Яблунську. Перед нами лежать три мертві молоді чоловіки із зав‘язаними руками. Повертаємо на Яблунську… Цієї миті в мене ввімкнувся режим «життя в картинці», реальність стала сприйматися дуже дивно, ніби все відбувається не зі мною (психолог пояснив потім, що психіка ввімкнула цей режим, щоб я могла базово функціонувати далі).
По вулиці лежать мертві люди, багато людей, на дорозі багато крові, їх вбили зовсім недавно. Чоловік каже закрити дитині очі. На жаль, зробити я це не змогла. З першої хати вибігають російські солдати, направляючи на нас зброю, і кричать: «Стоять! Куда! Кто разрешил!» Вони не такі, як ті, що були в нас. Ці агресивні й імпульсивні. З ними неможливо вести діалог. Ми кажемо, що ми на евакуацію, сваряться, але пропускають. Через хату знову така ж ситуація. Піднімаємо руки всі й чекаємо, чи пустять. Пустили, йдемо далі. Донечка питає, чому дяді лежать і чому в них із голівки йде кров. Я не змогла нічого сказати… Як це пояснити трирічній дитині? Далі вона поводилася дуже тихо і, сидячи у візочку, піднімала ручки тоді, коли піднімали ми. Дійшли до перетину Яблунської й Вокзальної. Знову крик: «Стоять!» Стоїмо прямо посеред мертвих людей, мені здалося, що це нереально все і що нас ніхто не пропустить, ми ж побачили їх злочини, нас просто зараз застрелять. Досить агресивний військовий кричить розтягнуто: «Нельзя! Коридор с 15:00! Назад!» Тато починає з ним балакати, що нас пропустили попередні, але той починає сердитись і погрожувати, я починаю панікувати. Усім шепочу: «Розвертаємось швиденько, тихо, не дивимось на них, назад, назад!».
Руснявий військовий наказує нам повертатися, а татові йти до нього з піднятими руками. Мене колотить, я зупиняюсь і розумію, що йти без тата не можу. Хоч в мене й дуже відповідальна місія, я ж везу коляску з донечкою.
Виявилося, що шукали сигарети, і в тата, на щастя, вони були. Його відпустили. Ми повертаємось у школу, чекати 15:00.
Стан «життя в картинці» зі мною залишився ще на довгі місяці після цього. Я стала беземоційна, не відчувала життя й завдяки цьому — не збожеволіла.
Евакуація. Частина 2.
У школі було сховище, де було тепло, була їжа та багато людей. Я почала розмови про те, щоб залишитися там… Я не хотіла знову йти туди, де ми були. Тато ці розмови присік одразу. Дитину треба вивести звідси й крапка. Рахую хвилини до 15:00, молюся й налаштовуюся морально.
Йдемо вдруге. Проходимо все, що пройшли тоді… У мене з’являється думка, що ми навіть не можемо це все зафіксувати, це ж убивства людей, наших сусідів, а ми просто проходимо повз.
На перехресті Яблунської й Вокзальної нас ніхто вже не спиняє, тільки стоїть багато руснявих, і один, спершись на ногу й тримаючи автомат, дивиться й глумливо посміхається.
Ми повернули до Ірпеня, попереду міст.
Озиратися не можна, одразу отримаєш кулю. З маленького перехрестя попереду, вилітає машина й майже одразу обертається на вогняний стовп, а за секунду долітає і звук — страшний вибух. Міст заміновано. Я нічого не чую, нахиляюся до дитини у візочок перевірити, чи в нормі вона. Цієї миті хотілося розвернутися, але розумію, що позаду шансів вижити не має зовсім. А міст можна пройти, якщо пощастить. Тато попереду. Йдемо. Проходимо підірвану машину, вона просто горить, звісно, у ній всі загинули. Попереду нас зупиняють крики: «Стоять! Руки!» Зупиняємось, стоїмо. До нас ідуть НАШІ! Тобто весь цей час ми жили не просто в окупації, ми жили на лінії фронту, де жити майже неможливо! Я була впевнена, що наші відійшли набагато далі, і не вірила, що можна стримувати ту навалу десь тут. Нас зустрічають і ведуть в обхід. Ліземо на пагорб, зверху прокладено колію, намагаюся пхати візочок і грузну в болоті по кісточки. Варіантів нема, пхаю далі, нас зустрічають хлопці із ДСНС, сідаємо в автобуси і їдемо… на рос. блокпост…
Ірпінь частково окупований, вийти можна тільки через відомий всім зруйнований міст, але пішки. А евакуаційні автобуси, яким погодили коридор, приїхали з Києва, і єдина дорога веде через окуповану територію (через Стоянку).
Перед блокпостом величезна черга, багато легкових машин і наша колона автобусів. Стоїмо 4 години. Не пускають і сьогодні не пустять. Скоро буде авіаналіт і бомбардування. Водій приходить і каже, що ночувати ми будемо в автобусі прямо на дорозі. На вулиці мінус 10.
Якщо на землі є янголи, то це безперечно працівники ДСНС. Люди, які чужі життя рятують інколи ціною власних. З нами були найкращі люди, які вселяли надію.
Вони знайшли покинутий будинок і всіх перевели туди. На вулиці почалося страшне, небо палало, Ірпінь бомбили.
Жінок і дітей влаштували в підвалі, там були навіть диванчики, я вклала Сашу біля жіночки з малесеньким дитятком, а сама сіла поруч і вже була подумала, що це не найгірші умови.
Будинок був недобудований, і туалет був на третьому поверсі. Через певний час почувся страшенний сморід і крики, що прорвало каналізацію. Все це полилося під ноги, я схопила речі, розбудила дитину, одягнула й почала звідти десь йти. Але йти нікуди. Ми знайшли місце біля самого виходу із підвалу, знайшли старий стілець-лежак, чоловік сів, поклали зверху донечку на нього, накрили її всім чим можна, і ось так він з нею сидів до 5 ранку. Моя спина не змогла так, я пробувала. Я знайшла малесенький стілець для рибалки, який страшенно хитався, взяла свого пса на руки, сіла скорчившись і просто чекала ранку, хитаючись взад-вперед. Холод був страшенний, і смерділо так, що паморочилося в голові. Але моя дитина спала. Для мене це було головним.
11.03.2022 Евакуація. Частина 3.
У підвалі було приблизно 45 чоловік. У декого була висока температура, це була жахлива ніч. Ми не мали ні води, ні їжі.
О 5:00 прийшли наші хлопці з ДСНС і сказали всім сідати в автобуси, ніби як домовилися про подовження коридору. Ми настільки замерзли, що не відчували пальців ніг. Я дуже переживала за малечу. Загрузились в автобуси, стали в чергу. За вікном просто апокаліпсис, скрізь розбиті, розстріляні машини, майже на кожній напис «діти». Ця частина Ірпеня ніби мертва, лише бігає багато тваринок покинутих.
Доїжджаємо до рос. блокпоста. Кожне авто дуже ретельно перевіряється, телефони мати заборонено, їх конфіскують. Ми на той час вже й забули, що це (наші забрали ще 5-го числа). У автобус заходить руснявий військовий, ми з донечкою сидимо на перших місцях, тому він прямо перед нами. Усіх чоловіків виводять з автобусів. У вікна дивитись не можна, все завісити. Через хвилину біля автобусу починається стрілянина, діти починають панікувати й плакати. Та й ми, жінки, також. Усі подумали, що розстрілюють наших чоловіків. Але то познаходили в декого телефони, поклали на землю й розстріляли. Чоловіки повернулися. Руснявий зайшов, сказав, якщо проїдемо ліс, то вважай пощастило. У лісі повно росіян. Їм ці всі коридори до одного місця взагалі.
Їдемо. В автобусі повна тиша. Молиться кожен. Ми не бачимо, де ми їдемо.
Через пів години зупиняємось. В автобус заходить військовий і каже: «Слава Україні!»
Я плачу навіть зараз, коли згадую цей момент. Тоді я обнімала Сашу й не вірила, що ми в безпеці. Ми вижили, хоча й не мали.
Позаду залишилася рідна Буча, з великим горем наодинці. Я думала про тих людей на Яблунській, світ же не знає, світ живе собі далі… А вони — ні, вони там лежать. Мені здавалося, що ми вирвалися з пекла, напевно, так воно і виглядає. Ми прибули до Києва майже без нічого… Чорні, брудні, і від нас смерділо. Ми бачили людей, наших людей, і це було так дивно. Можна вільно ходити, не потрібно весь час дивитися в підлогу, працюють магазини, аптеки, ніхто не стріляє. Але ж Буча від Києва не так і далеко, тільки різниця колосальна.
Я не знала, де моя мама. Я їхала в автобусі й сварила себе, плакала, що я покинула маму. Ми живемо на одній вулиці, але зв’язатися неможливо було з 5-го числа. Я кільки разів поривалася до неї піти, тільки мене не пустили.
У Бучі залишилися батьки мого чоловіка. Вони не змогли здолати той шлях вдруге й вирішили залишитися в школі. Через кілька днів туди прийшли росіяни, перевели їх у дитячий садочок, кидаючи вслід гранати, а потім тримали там під вартою місяць! Ми не мали з ними зв‘язку, і це зводило з розуму. Я молилася щоночі годинами, щоб Бог зберіг їх… і він зберіг.
Моя мама й бабуся евакуювалися майже одночасно з нами, тільки іншим шляхом. Уперше я почула маму, вже будучи у Львівській області. Той дзвінок я запам‘ятаю на все життя.
Через місяць після нашої втечі Бучу звільнять. Знайдуть людей, дітей… ми могли бути серед них. Ця думка не дасть спокою ще багато часу. Я не знала, що рос військові коїли з жінками й дітьми, коли сиділа у підвалі й сміливо вимагала у них повернути моїх чоловіків з допиту. За таке зухвальство я могла страшно поплатитися.
Але нам пощастило. Ми вирвалися. Зруйновані зсередини й змінені назавжди.
Я досі лякаюся, коли поруч якийсь чоловік заговорить російською. А моя дитина боїться людей у військовій формі.
У Бучу ми з донечкою повернулися в червні, це було тяжко, але це наш дім. Чоловік повернувся одразу після деокупації, щоб підготувати будинок до нашого приїзду. Ми живемо тут далі й деколи самі не віримо, що пережили оті всі жахи. Але наше місто — чудове.
Наостанок можу сказати: друзі, цінуйте те, що маєте. Цінуйте час, проведений з рідними. Цінуйте життя!"
Ангеліна, Буча

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk