File - Ірина, Харків, 313-05-04

• Ukrainian

Edited Ukrainian text:
"Я вирішила їхати в маріупольське пекло сьогодні. Кілька годин тому. Рік тому. Бо Юля – жива, і вона там, на сусідній вулиці, біля розбомбленого сьогодні драмтеатру. Вона кимось передала папірець, що жива. Була. До цієї братської мегатонної бомби, що забрала життя пів тисячі людей під театром.
Я бачила Юлю один раз в житті, але добре знаю її чоловіка. Який мені дуже допоміг кілька днів тому, коли був пи₴дець… І його Юля – жива. Можливо. У Прірві.
Десь зараз я прямую на ночівлю у волонтерів, які збирають мою підбиту «ластівку» на шлях до Пекла. Дорогоцінне пальне у пластикових баклажках, їжа у великих пакетах, вода. У будинку, де мене прихистили на ніч, кицька не злазить із мене, обігріваючи муркотінням, і гарячий борщ. Мене лихоманить так, що від тремору не можу попасти на букви, скачуючи офлайн карти Маріуполя, прораховуючи шлях і моніторячи всі маріупольскі пабліки, що знайшла, на предмет новин. А там, у пабліках, пекло кричить і вирує: втрачені діти, люди помирають і волають про допомогу під завалами... Якщо є зв'язок і «рисочки».
А позаду, у Дніпрі, мене чекає син і Вікінг, який із самої Швеції приїхав два дні тому, щоб витягти мене з тієї дупи, де я була майже місяць... Але я мушу.
16.03.2023 Прокинувшись сьогодні вранці, я почала збиратися в путь крізь війну. Вчора були здерті всі плівки з вікон мого Jak. Я прочитала, що ймовірність обстрілу/розстрілу при перетині лінії фронту зменшиться, якщо машина буде як оглядовий акваріум. Розділила паливо на частини, половину засунула в салон, а другу – в багажник. Дуже боялася, бо могла згоріти живцем з тим бензином під дупою.
Щоб хоч трошки набратися сміливості, приєдналась до купки відчайдухів-волонтерів, які теж їхали в Маріуполь, із Запоріжжя. Нас було, здається, 11 машин. Збір був назначений на сьому ранку, але виїхали чомусь тільки о 9-тій, когось чекали.
Обклеювали автівки написами «ДІТИ», «ЛЮДИ», й кріпили білі стяги на палках. Я подумала, що якось треба сховати паливо і їжу для маріупольців. У тому волонтерському хабі я зустріла одного чоловіка, який підказав, де взяти одяг. Я набрала жіночого й дитячого, наваливши прямо насипом, без клунків, щоб було важко вигрібати все те під час огляду автівки. Чому жіноче й дитяче, теж розумієте, думаю. Воно нах нікому не потрібне на блокпостах.
Той дядько вклав мені в руку папірець із адресою. Там, у Маріуполі, була його дочка з трьома дітьми, 4, 9 й 11 рочків, здається. Її чоловіка вбили, застрелили росіяни. Я поклала той папірець до ще одного в кишеню. На першому, який мені дав волонтер, де я ночувала, була записана адреса молодого лікаря, який залишився там зі своїми мамою, що погано ходить, і лежачою бабусею. В мою автівку могло поміститися четверо (включно зі мною). На папірцях було вже шестеро, й два місця для Юлі та її старенького батька були вже зайняті. Я вирішила думати про цей ¥обаний важкий вибір пізніше. Зараз мене чекала випалена лінія фронту. Гаряча й спаплюжена, земля, що стогне...
Коли ми нарешті виїхали, мої нерви десь ділися. Я була холодна і тверезомисляча, як машина. Пам'ятаю очі наших воїнів на останньому блокпості на «нулі». Вони були звірячі. Страшні очі. Вони шукали ліки. Сепарів, які везуть ліки загарбникам. Вони могли вбити лише за неправильний рух руками...
Дорога на лінії перерита воронками і кратерами, засипана битим склом, кусками покоробленого металу, ящиками з-під артнабоїв і трупами автівок. Десятки розстріляних цивільних автівок, біля деяких, у траві, я бачила кинуті клунки. Розшматована на шматки яскрава дитяча коляска, яка чомусь не згоріла повністю, напіввивалилася з машини без чверті. А поряд, як мені здалося, мішки. Але потім, згодом, я зрозуміла, що то були не мішки...
Тоді вся моя концентрація була направлена на огляд дороги, бо пробите колесо там дорівнювало б смерті. Зупинка дорівнювала б смерті. Затримка дорівнювала б смерті. Інші автівки, водії у нашій колоні теж це розуміли. Із нами було кілька жінок, але водії – лише чоловіки.
В одному місці ми звернули з дороги на польову, хз чому. Мабуть, так було треба. І застрягли на одному з польових перехресть, біля якоїсь чи то ферми, чи підприємства. Із-за паркану на нас, як сарана, полізли люди з автоматами у болотній формі. Вони почали трясти автівки. На одній – здерли внутрішню обшивку на дверях. Усіх хлопців роздягали до трусів і обдивлялися, чи є (і які) татуювання. Шерстили всю галерею в телефоні, продивлялися соціальні мережі, дивились на документи. Я знесла тоді фейсбук і месенджер, але в галереї залишились дві фотографії сусіднього з моїм харківським будинку, які я зробила у останню поїздку, ось, що ви бачите тут... Вони приколупалися до цих фото, але не стерли їх.
На тому перехресті я побачила близько півсотні здорових воєнних автівок і броні. Половину нашої колони затримали патрати автівки, друга половина поїхала далі, бо вже було близько 3-тьої, а до Бердянська – ще 100 км. Я мала там заночувати у волонтерів, везла їм каністру палива. У той момент я зрозуміла, що маю відділитися від колони. Бо самій легше. Що я і зробила. До речі, я замалювала потім увечері на мапі це місце, чітко вказавши, де бачила і яку техніку, і де будівлі, з яких особовий склад валив. Передала одному своєму знайомому, тоді ще майору, й ще одній відомій і знайомій мені особисто людині. Це було близько до лінії фронту, маю надію наша арта відпрацювала туди.
Мої схованки спрацювали, росіянам було ліньки вивантажувати одяг із салону, вони просто штрикали в нього, обмацуючи. А от із багажника витягали, там було все у клунках. На одному з блокпостів один «вєжлівий» росіянин побачив паливо, 20 літрів у баклажках, які лежали лежма. Він запитав, що це, я сказала, що це на зворотній шлях. Він узяв ці баклажки і почав бережно їх, стоячи, запихати назад, закриваючи клунками з одягом.
Десь, здається, під Токмаком, було велике коло-перехрестя. Прямо по середині стояла здоровенна гармата, яка цілилася в мій бік. Біля гармати поралися «болотяні чоловічки». Мене зупинили й почали патрати автівку. Коли вони побачили джип і жінку за кермом, в очах одного з них запалала заздрість. То були молоді й агресивні селюки. Вони знайшли пакет із їжею і забрали, гигочучи. Паливо не знайшли. У той момент повз мене проїхала автівка з двома свиньми у причепі. Вони почали обговорювати, що фермер худих свиней вибрав, що він – жлоб, і вони ще з ним про це побалакають увечері...
Мене запитали, куди я прямую сама.
– Маріуполь, – я, здається, навіть почула, як у їхніх мізках заскреготіли шестерні, коли вони обдумували відповідь.
– Ніх#ясєбє! Атчаянная баба! Толька машина нє на вас. Гдє давєрєннасть?
– Це тому, що в нас не потрібна довіреність, ми, українці, можемо їздити так.
– Проста сєсть і єхать?
– Так.
– Ніх#ясєбє!

Під Бердянськом я застрягла на величезному колі в колосальному заторі. Уздовж черги ходили вояки, видивлялися чоловіків і роздягали їх, обдивляючись. На кожному з сотні блокпостів, де я їхала, чоловіків роздягали до трусів. До моєї автівки підійшов чоловік зі зброєю і запитав, чи брала я вже їжу. Я запитала:
– Яку їжу?
– А отам, на вантажівці.
Люди з черги тягли якісь консерви у великих червоних банках, марковані великими серпами з молотами. Я не пішла. Коли надійшла моя черга, я вийшла з автівки, її знову почали патрати. А мене відвели до «кубика», складеного з плит, усередині якого, за шкільною партою, сидів чоловік у болотному. Він узяв мій паспорт, розгорнув, послюнявивши пальці, зошит на 96 аркушів, і, повільно виводячи літери, вписав мої дані. Я сказала, що тільки переночувати, бо назавтра їду в Марік.
Після мене черга захлопнулася, починалася комендантська година, і всім цим людям залишилося ночувати в автівках прямо в черзі. Я була останньою, кого пропустили в місто.
Дуже хотілося пісяти. Мене прихистили волонтери. Вагітна жінка, її чоловік і батько. Спеціально для мене зварили якийсь бульйон. Їжі в них було обмаль. Магазини в Бердянську були порожні, люди – без грошей. Ні опалення, ні газу.
Але там не було обстрілів. Мій мозок, уперше за місяць із початку війни, вимкнувся на сон більше, ніж на 15 хвилин...
Ця сім'я дала мені ще один папірець із адресою. Де мешкала сестра вагітної жінки з сім'єю: два хлопчики й чоловік. Ще четверо. Усього 13 людей на мій чотиримісний Jak. Я вирішила подумати про цей ¥обаний важкий вибір пізніше. Підйом був запланований на 5.45, щоб о 6 виїхати в Маріуполь.
17.03.2023 Прокинувшись сьогодні, але рік тому, о 4-тій, я дивилась у стелю ще хвилин 40, прислухаючись. Абсолютна тиша ночі в окупованому Бердянську після місяця безперервних ракет у Харкові жахала мене чи не більше. Здавалося, я назавжди розучилася спати, жити в тиші, без сирени і рокоту прильотів...
Тіло мобілізувалося. Я відмовилася від кави й сніданку, бо не знала, коли в мене буде можливість сходити в туалет. Попереду був Маріуполь. У той час наші захисники ще контролювали велику частину міста. У центрі безперервно велись запеклі вуличні бої. Юлю шукати я їхала саме в центрі.
Заповнивши бак до горлечка, я трішки розслабилася, бо зрозуміла, що більше забрати в мене з машини нічого: все паливо всередині, а стрілку на приборці вони не дивляться. І якщо все піде гаразд, мені вистачить перетнути лінію фронту назад, в Україну. Попрощавшись із волонтерами, я поїхала.
Їхала максимально швидко, дороги були абсолютно пусті, адреналін лився з вух. Інколи на узбіччях стояли розпатрані пусті цивільні автівки, з відкритими дверми, багажниками... Дорога сильно побита гусеницями. На зустріч ішли два хлопці, тягнучи валізку на колесах. Через кілометр – іще один хлопець. Він ішов без нічого, засунувши руки в кишені, якось безтурботно. Він дуже нагадав мені мого сина...
Мангуш. Попереду я побачила великий пост ДПІ у вигляді НЛО-тарілки й натовп болотної форми. У скронях зашуміло. Мене зупинили і затребували документи.
– Іріна Павлавна, ставім автамабіль вон туда на штрафстаянку і ви свабодни.
– Тобто?
Він подивився на мене, як на тупу.
– Я забіраю вашу машину, ви свабодни.
– Але чому?
– Патаму шта ваша машина аформлєна нє на вас, ета машина фірми, ви – частнає ліцо і у вас нєт давєрєннасті управлять єй.
І тут я зробила помилку:
– Але в Україні не потрібно мати довіреність для управління авто.
Його обличчя перекосилося:
– Я сказал: на стаянку!

Я від'їхала на узбіччя, вийшла з авто.
– Я хочу побалакати з вашим начальником.

Він хмикнув і мовчки пішов у будівлю-тарілку.
Я роздивлялася людей навколо. Побачила жінку з трьома дітьми. Дівчинка-підліток, років 13, хлопчик – рочків 10, і маленька дівчинка у яскраво-рожевому, їй із вигляду було роки 4. Вони стояли попід парканом. У жінки було хмуре обличчя з величезними колами під очима. Діти мовчали, маленька дівчинка стояла і дивилася в нікуди, її обличчя було нерухоме, як воскова маска, й абсолютно без емоцій.
Я подзвонила Сергієві:
– Вони забирають авто!
Відповідь:
– Залишай! Щось придумаємо!
– Всмислі «залишай»? А як я виїду сьогодні? Мене дитина чекає, друзі, мій Стетік і Вікінг, взагалі-то!

Із «НЛО» вийшли двоє. Той, що мене зупинив, вказав на мене пальцем і пішов далі на смугу зупиняти автівки. Другий підійшов до мене. Він був спокійний і ввічливий.
– Ми канфіскуєм всє машини, каториє нє прєнадлєжат частним ліцам. Ваша машина – на фірму.
І тут я почала плакати. Із хлипами так, рясно. Захлинаючись! Я підвела його до машини, відкрила багажник і двері, й почала діставати речі, показуючи, чим наповнена.
– У мене.... там.... сестра з дітьми… це її автівка... вони були під Драмтеатром... ці суки скинули на них бомбу.... все знищено... там стільки дітей прямо зараз вмирають від холоду.... це одяг для них... будь ласка... мені треба туди... дивіться, це на діток-немовлят... а це – на жінок... я бачу, що ви – порядна людина, що ви мене розумієте.... будь ласка, дайте мені поговорити з вашим начальником.
Він почав усе те запихати назад в авто.
– Харашо, ідьом, вон он как раз сабіраєца уєжжать, бистрєє.

У машині сидів кабан. Щоки цього кабана звисали на комірець, а пузо впиралося в кермо. Він перебирав якісь папери і жував гумку.
– Што ана хочєт?
– Штоби ми єйо атпустілі.
– Всмислє? Ана свабодна. У нас указанія толька на автамабіль.

І тут я знову почала плакати.
– Я їду не звідти, а туди. Я везу дітям і жінкам одяг. Тим, що залишилися живі під Драмтеатром після вчорашньої бомби. Будь ласка, пропустіть мене...
– Туда? Хм... Ну ладна, но знай, што машину на виєздє аставіш тут. Всьо равно ета адін путь аттуда, так што імєй ввіду.
– Дякую, дякую!

Ззаду підійшов до нас той перший. Взяв у руки мої документи, вдивився в моє ім'я і, приблизившись упритул, викрикнув мені в обличчя, наголошуючи на кожному складі:
– Слишиш, Павлавна! Украіни больше нє сущєствуєт! Украіна умєрла в 2014 году! Па-ня-ла, Пав-лав-на?! ЗА ПОМ НІ! УКРАІНА УМЄРЛА!

Я стояла й мовчки дивилась у його риб'ячі очі, спокійно, без емоцій. У голові бриніло, й була тільки одна думка: «Мені ще людей вивозити». Він якось швидко стух і мовчки віддав мені документи. Я бігом пішла до авто, сіла й поїхала далі.
До Маріуполя залишалось кілометрів 25. Більше блокпостів не було. Я вирішила їхати не так, як веде головна дорога, а вздовж моря. Тому, що на дорозі почали з'являтися автівки і тому, що попереду я чула гуркіт арти. Мені здавалося правильним заїхати в місто з боку порту. Я підозрювала, що порт росіяни не руйнують, бо їм ще мародерити й вивозити Азовсталь та інші підприємства. Порт їм потрібен неушкодженим. І це спрацювало.
Уздовж моря справді було тихо й ціло. По місту я їхала 30 км на годину, бо прочитала в якомусь пабліку, що якщо їхати швидко – це гарантія нарватись на обстріл автівки.
Я заблукала, руки тряслися так, що я випустила телефон, роздивляючись офлайн карту. З-за рогу вилетіла стара японська автівка з двома молодими хлопцями. Вони зупинилися біля мене:
– Як звідси виїхати? Вивезіть нас, ми вам заплатимо!
– Я не знаю, хлопці. У вас є автівка, то ви можете взяти ще лю...
– Сматрі, вон машина какая-та паєхала, нам туда!

Вони газонули, доганяючи автівку, яка хутко завернула за ріг, на крутий підйом.
Я нарешті знайшла на мапі, де я, порахувала кількість поворотів наліво-направо і поїхала. Навколо було тихо. Коли я піднялася в місто (порт в Маріуполі ніби знизу), я побачила... Дерева… посічені й ніби зрізані чимось великим, валялися на узбіччі. Тролейбусні кабелі великими клубками або здоровими петлями звисали й стелилися по шляху, загрожуючи намотатися мені в колеса.
Відчинила вікна, бо хотіла Чути. Дуже смерділо. Інколи смерділо так, що виїдало очі. Я побачила згорілий тролейбус, а біля нього – машину пожежної допомоги. Теж згорілу. За кермом сиділа людина, вірніше – те, що від неї залишилося. У тролейбусі теж було щось, але я не могла дивитись, мене нудило.
Завернувши за ріг, проїхала кілька кварталів і побачила кількох похилих жінок, вони стояли на куті будинку. Я запитала, де тут поворот на вулицю (назвала). Але вони не відреагували, наче я була привидом. Вони дивились на мене, але не бачили, вони дивилися КРІЗЬ. Вони ніби застрягли в текстурах. Як та маленька чотирирічна дівчинка в Мангуші.
Я завернула, як мені здалося, у потрібний поворот, а потім – ще в один, і почала дивитися навколо. Ще ввечері я роздивилася на гуглмепс фото цієї вулиці. Я бачила кольори будинків і впізнавала їх із тих фото у спаплюжених фасадах з вибитими вікнами-очима. Ось, здається саме тут!
Я запаркувалася серед битого скла. Так, десь тут мають бути ковані двері у двір, із ручкою, як у купе поїзда. Бляяяя! Ось вона, ручка! Я тут! Я забігла у двір п'ятиповерхівки й знову загубилася. Де шукати Юлю?! І я почала кричати. Я викрикувала її ім'я знову й знов, у мене почало бриніти у вухах і в очах стрибали зайчики.
– Юлю! Юлю! Юлю!

Вона швидко вибігла з-за куща, з-за іншого парканчика, який я чомусь не помітила спочатку, мабуть, через нерви.
– Я – Юля! А ви хто?
– Я – Іра. Ти мене не пам'ятаєш? Я приїхала по тебе!
– Ти.... ти – своя?
– Так, я – своя! Подивись, ув мене для тебе є ось дещо! – я тремтливими руками відкрила переписку і увімкнула голос її доньки, яка благала маму послухати мене і робити те, що скажу. А потім – голос чоловіка, який казав те саме...
І тут, десь зовсім поряд, прилетів Град. Я добре знаю цей й@баний звук, я – з Харкова. Юля викрикнула, щоб я бігла за нею. Я послизнулася, впала навколішки і поповзла, рятуючись від гуркоту навколо. У голові було одне: «Машині пизд€ць, машині пизд€ць, машині пизд€ць».
Я підвелася, забігла у якісь двері й спустилася вниз, а потім – уверх. Юля звала свого батька. Вона застрягла в Маріуполі на початку повномасштабної війни, тому що приїхала з Харкова доглядати хворого батька. Це був відомий інженер-конструктор, який колись винайшов і спроєктував унікальну бурову машину для видобутку, здається, залізної руди. Ці машини й досі працюють у рудниках.
Чоловік спустився до нас із другого поверху і сказав, що нікуди не поїде… Що він залишається. Я увімкнула аудіо і для нього. Бо там і для нього були слова. Він прослухав, але відмовився. Юля його обійняла, дістала з-під стола свій рюкзак і сказала, що вона готова. Зовні затихло. Я вибігла на вулицю, готова побачити знищене авто. Але, блд, автівка була ціла!! Яке щастя!!!
Я підбігла, почала викидати на землю одяг із переднього сидіння, щоб Юля могла сісти. Я відчувала пекельний сором і докори сумління, що цей одяг не віддала комусь, а просто викинула на дорогу...
Ми сіли, я завела мотор. Назустріч, посередині дороги йшли кілька хлопців маргінальної зовнішності. Один із них розкинув руки в боки і, посміхаючись, щось кричав нам. Я розвернулася так, як умію ще з автоспорту (дякую, сенсей Пітон за вміння!), й, полишивши позаду цих чуваків, чкурнула назад по вулиці.
Мені потрібно було зупинитись і видихнути адреналін. Тому я знову рушила в тихий порт, я вже запам'ятала шлях. Юля заспокоювала мене:
– Видихни, спокійно вдихни, знову видихни...

Запаркувавшись, я дістала з кишені всі папірці з адресами людей і відкрила мапу. Коли я ще вперше їхала в центр, то побачила, що дорога, що вела в той бік, де жив молодий лікар, його мама і лежача бабуся, була знищена здоровенною воронкою. Будинки зруйновані, ніби котком, груди уламків. Обхідний шлях лежав би через Драмтеатр. Саме там, де тільки що гримів Град. Картаючи себе, я відклала цю адресу.
БЛ£ДЬ!!! Де адреса мами з трьома дітками?! Де цей й○баний папірчик?!!! Я вискочила з автівки й почала гарячково ритися під сидінням і по кишенях. Я витрушувала все знову і знову, знову і знову... Загубила! От пи$да, я загубила адресу!!! Розумієте... Усвідомлення того, що я тоді, своїми руками, можливо, вбила цих усіх людей, жере мене вже рік!
У мене залишився останній листочок, з адресою сім'ї із 4-х осіб, і два місця в автівці. Юля сказала, що знає, де це. І це недалеко. Ми поїхали. Дорога була засипана сміттям, відколотими шматками цегли, відірваними кабелями. Були згорілі автівки...
Коли ми заїхали у двір звичайної п'ятиповерхівки, я побачила людей, що готують їжу на вогнищі біля будівель. Я почала казати їм, що сьогодні в місто виїхало багато волонтерів, що вони прямують по оцій і оцій вулиці, збираючи людей на евакуацію (я знала план тих волонтерів, із ким виїхали з Запоріжжя). Але люди не реагували.
Юля побігла, здається, у другий із правого боку під'їзд, бо мала в руці папірець із іменами і точним описом. Я почала діставати одяг із автівки і складати його на лавку поряд. Почали стікатися люди, порпалися і щось вибирали. І тут я знайшла другий пакет із їжею, який у мене не віджали росіяни вчора! І пакет із водою, ще зі Швеції (я в останню мить закинула цей здоровенний пакет у авто, коли їхала сюди). Одна жінка з божевільними очима почала хватати ту воду і консерви та запихати собі за пазуху, наповнюючи кофту...
До мене підійшла ще одна жінка у ковдрі. Вона питала, чи може поїхати з нами. Вона плакала і, збиваючись, пояснювала, що приїхала провідати маму, а в їхній дім влучила ракета, і вона вибралась, і зараз у підвалі з чужими абсолютно людьми, нікого не знає тут взагалі... Але в мене всього два місця! Вона все одно стояла поряд і плакала.
З'явилася Юля. І вся та сім'я, я запам'ятала тільки ім'я жінки – Альона. Я подивилась на всіх них і зрозуміла, що якщо дуууууже потіснитися, взяти підлітків на коліна, влізуть усі п'ятеро! Навіть та жінка у ковдрі, здається, її звали Люда. І я сказала: «Їдуть усі!».
Ми швидко закинули рюкзаки в пустий багажник і поїхали. Усі ці люди, по яких я приїхала, мали зібрані рюкзаки, миттєво готові, хоча й не знали, що я їду... Вони весь цей час жили надією.
Я вирішила знову виїжджати вздовж моря. І спробувати їхати уздовж моря весь час, скільки зможу, щоб оминути той блокпост і не втратити автівку. Біля невеличкого блокпоста на виїзді з міста, в мене знову почали трястися руки й коліна, я розуміла, що ми можемо залишитись прямо тут без коліс. Уздовж дороги йшли люди, що покидали місто пішки, багато людей, нескінченна вервечка людей...
Простоявши в заторі десь із годину, ми під'їхали на блокпост. І, о чудо, ці «болотяні чоловічки» не роздягали наших хлопців і не придиралися до документів! Яка удача!!! Нас випустили!!! Усіх, навіть чоловіків!!!
Ми відділилися від маси, поїхавши по узбережжю, а всі інші попрямували на Мангуш, до НЛО.
З’явився зв'язок. Люда плакала і безперестанку комусь дзвонила, не замовкаючи. І тут телефон задзвонив у мене. Сергій, Юлин чоловік. Я дала їй зняти слухавку. Здається, він там втратив дар мови...
І тут навіть та гімняна дорога, що в мене булла, скінчилася. Всьо, немає. Тільки в поле. Ми повернули в поля, на свіжу ріллю і паростки пшениці, здається. Позаду точилися якісь розмови, діти щебетали. Я знайшла кілька пачечок горішків і яблука. Люда сказала, що не їла два дні.
До мене причепилась якась автівка, потім вона зупинилася, злісно мигаючи мені фарами. І почала здавати назад. І тут я побачила міни. В грудях захололо, руки спітніли і вчепилися в кермо. Здається, ніхто з машини не помітив. Я гримнула, щоб сиділи тихіше, бо гомін мене дратує, а я й так була на кінчику адреналінової голки.
Десь кілометрів через 7-10 я побачила польове перехрестя, по якому доволі жваво їхали якісь автівки, і я зрозуміла, що ми вибралися. Мені припекло в туалет. Ми зупинилися на більш-менш втоптаному узбіччі і я строго наказала не відходити від автівки більше, ніж на метр, бо хз, які ще сюрпризи могли бути в кущах.
З'явився інтернет і я, дивлячись на мапу, зрозуміла, що ми оминули Мангуш і можемо спокійно повернутися на велику дорогу. У якомусь маленькому селі працював магазинчик, де Люда купила собі плавлений сирок і ще щось. Я подзвонила волонтерам, чию сім'ю вивезла, й сказала, де і коли ми можемо перетнутися. І взяла обіцянку, що вони також відвезуть Люду в дім відпочинку в Бердянську, де її чекала подруга. Це фото, де всі, кого я вивезла з Маріка...
Я мала їхати швидко, бо хотіла якнайскоріше перетнути лінію фронту, боялася, що кватирка захряснеться. В одному селі ми зупинилися біля магазину, мені потрібно було дещо знайти на мапі. Саме в цей час у магазин привезли хліб. Знаєте, такі дерев'яні палети з викладеними рівненько свіженькими буханочками. У Юлі розширилися очі:
– Я маю взяти цей хліб!
Буханки цікавої трикутної форми звичайного сірого хліба. Смакота!
Коли я чекала Юлю з магазину, побачила знайомця. Уздовж дороги чимчикував той самий безтурботний хлопчина з Маріка, що нагадав мені сина вранці. Як він добрався сюди, невже пішки? Ми рушили і я зупинилася біля нього, бо бачила, що він пиняв інші автівки. Я вирішила вивезти з окупації ще і його.
Цей хлопчик дзвонив мамі, вони були з Краматорська. Він був студентом у Маріуполі. Його мама плакала в трубку і просила дати мою картку, щоб заплатити.
– Та що ти плачеш, мам, та все ок, мене в Запоріжжі чекають друзі, ща виїду і всьо пучком!

Вертатись назад я вирішила не тою дорогою, що заїжджала, бо прочитала в пабліках, що там під Горіховим бої саме зараз. У Василівці був розбомблений здоровенний міст через урвище. І ми звернули направо. ХЗ чому туди, а не вліво, мені здалося, що там накатаніша дорога. І я знову не помилилася.
Сільська доріжка вела, петляючи вздовж урвища, але я не бачила, куди звернути, щоб проїхати по дну на той бік. За мною якось вишикувалася колона машин так 30, що, як мурашки повзли, наповнені людьми, дітьми, що лишали свої життя тут і зараз. Їб@ть, чуваки, чого прилипли, камон! Я сама не знаю, куди їду!
І тут я побачила хлопчика років 10-и на велосипеді, місцевого. І запитала, чи знає він, як дістатися на той бік.
– Звичайно, знаю! Тільки там міни. Я вам покажу, як проїхати, я сто раз там уже їздив!
І вся наша колона поповзла за маленьким провідником. Коли той хлопчина повертався назад, із кожної автівки йому за пазуху сипалися яблука, цукерки, печиво. Він мав дуже задоволений вигляд, і я, здається, зрозуміла, чому саме він сто разів уже там їздив, і що це не перебільшення.
На дні урвища я побачила маленькі прапорці, які позначали міни. Українські прапорці, вштрикнуті у м'яку, жирну землю... І я розплакалася. І, здається, Юля теж... Наші воїни усміхалися нам, і мені здавалося, що вони – найпрекрасніші чоловіки, яких я бачила у своєму житті!
Передавши нашого хлопчину волонтерам у Запоріжжі, щоб його доставили по місцю, ми рвонули на Дніпро. Де мене чекали син, мій дорогоцінний доберман, друзі й Вікінг... Попереду лежав ще дуже довгий і важкий шлях.
18.03.2023 Згадалося цікаве! Я в цій дорозі кілька разів, коли бачила можливість відносно безпечно ставити запитання, питала у росіян, що вони тут роблять. На цій землі. Моїй землі Першим був інтелігентний із вигляду «очкарік», років так 40-ка. Він стояв на блокпості десь на краю мікросела, сам. Напарника не було. Він зупинив мене, я відкрила багажник, він в'яло поколупався, почав дивитися документи, побачив, що я народилася в Тернополі, гмикнув, і я запитала, звідки він.
– Сахалін.
– Що ви робите тут, в Україні?
– Ви вєдь нє знаєтє, што мєня пабуділа прієхать сюда.
– То скажіть.
– У мєня нє била вибара.
– Вибір є завжди.
– А што ви дєлаєтє тут, харькавчанка?
– Я – вдома, це моя земля.

Він замовк, віддав мені документи, я сіла в автівку, глянула на нього, і він повторив, навіть викрикнув трішки: «У мєня нє била вибара!». Я перевела погляд на дорогу і поїхала далі, мовчки.
І був іще один раз. Там був хлопчина, років 19-и. Із великими дитячими очима. «Дамбілі бамбас» і все оце. Культурний, спокійний, доброзичливий. Вірив у святу місію...
Оті молоді селюки в болотяному, що жадно жерли їжу, яку я везла для маріупольців, а вони її відібрали. Чи той, що листав мої фотки в галереї й тицькав на зруйнований харківський будинок. Чи той, що червоні консерви з серпом/молотом роздавав у черзі при заїзді в Бердянськ. Чи той, за шкільною партою, що слинив пальці й, висунувши кінчик язика, писав моє ім'я у великому зошиті в клітинку. Чи всі інші, на мільйоні блокпостів на шляху... Я не знаю, який із них усіх є еталоном, картинкою, що демонструє дійсність, тих, хто прийшов убивати мене. Мабуть, усі. Убивці. З дитячими очима."
Ірина, Харків
Ред.: Інна Данилюк.

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk