File - Оксана, Ірпінь, 321-10-04

• Ukrainian

Edited Ukrainian text:
"Нічого не пишу з приводу окупації та деокупації.
На тлі більш-менш відновленого життя населених пунктів Київщини – це болючі спогади. Але. Ми не маємо права стерти з повсякденної пам'яті жодної події, жодного злочину, що вчинили окупанти. Ці події – дійсні та реальні доти, доки ми про них пам'ятаємо, говоримо, пишемо. Тим більше, що, як виявляється, у декого пам'ять – як у рибок, не зважаючи на те, що війна триває. І я починаю розуміти, що припускаюся великої помилки, намагаючись зменшити свій душевний біль мовчанням. Чим даю можливість іншим не знати, забути, «винести за дужки» з повсякденного контексту питання війни. Це не піклування про емоції тих, хто навколо, чи ментальне здоров'я суспільства. Це штучна ілюзія, появі якої ми самі сприяємо, і яка надзвичайно шкідлива в перспективі майбутнього. Така сама ілюзія миру призвела до байдужості та великої війни. Отже, я буду виправлятися. І Ви всі пишіть, говоріть за кожної нагоди – що бачили, відчували, і як то було тоді.
Мені не легко далося рішення виїжджати з Ірпеня на початку вторгнення і я себе за це весь час карала. Але зараз, зізнаюся, тихо про себе радію, що я не бачила на власні очі того, що коїлося під час окупації Бучанського району. Бо те, що я побачила після, мене морально вбило.
До мого першого емоційного зриву минув лише тиждень перебування у розтрощеному жорстокими боями місті. Розплакалася. Місто ще було закритим і проводилися заходи з ліквідації наслідків приходу «асвабадітєлєй». Їздили групи поліції та медиків, які забирали з вулиць тіла загиблих, фіксували смерть. Автівок було не багато, але ті, що курсували, переважно мали помітку «200» та «Розмінування». У груп «200» було багато роботи. Я не знаю їхню кількість, скільки людей було задіяно. Але ті, яких я бачила, поверталися з обличчями мумій. Неможливо було зчитати емоцію з такого обличчя. І я боялася спитати, що до чого і як минув день. Що́ вони тоді бачили, згодом дізнався весь світ...
Окрім трупів, що лежали просто на вулиці, були прикопані могили з хрестами й табличками, зробленими з підручних засобів. Так, майже біля мого будинку, в парку «Мама», було щонайменше дві могилки: матері й сина, які загинули на дорозі від прильоту снаряда. Моторошний символізм цих могилок досі не виходить із моєї пам'яті.
На той момент парку було менш як рік, назвали його так тому, що в нашому районі багато молодих сімей із малими дітьми. Зазвичай там гуляли з дитячими візочками. Це була логічна назва. Для однієї мами та її дитини парк став не лише місцем прогулянок...
Перші два тижні квітня було дуже холодно. Уночі ще могли бути морози. Боротьба з холодом була постійною. Здавалося, він тебе просто паралізовує, а інколи доходило до фізичного болю. Я боюся холоду і люблю тепло. Як люди виживали при -5-10, я не знаю. Бо це мої відчуття при -1 нічних заморозках. І це вже ніхто не стріляв, не бомбив, не бігав хаотично містом зі зброєю.
Були в місті наше добровольче ТРО й інші українські військові, які зайшли на блокпости або прямували через Ірпінь на північ, навздогін окупантам, що відступали. Ночами було чутно гул техніки. Наші військові колони годинами проїжджали повз моє вікно. Десь починаючи з 2-гої-3-тьої години. І до світанку. Виглядала в те вікно і на очі наверталися сльози. «Женіть їх у шию, рідненькі, щоб їм не було місця на нашій землі».
Стало теплішати і з весняним сонечком постали нові образи деокупованого Ірпеня. Проходячи вулицею повз деякі приватні будинки, можна було відчути стійкий запах зіпсованого м'яса. Особливо – ті вулиці, де було багато пошкоджень і згарищ. Спочатку я не розуміла, чому так смердить зіпсованим м'ясом... невже під час окупації хтось приховав запаси, та ще так багато, що запах дістається аж до проїжджої частини вулиці? І чому на одній вулиці цей же запах повторювався через 2-3 будинки... Але групи «200» повертали мої думки до жорстокої реальності – по цій вулиці ще не встигли забрати...
Цей запах невдовзі засів і в аптеці поліклініки... для мене це було дуже дивно, бо пахли навіть ті предмети, які не повинні були пахнути. Наприклад, пластикові упаковки ліків, протерті дезінфектором. Мабуть, ліки проти діабету везли автівкою «200». Бо спочатку я не могла зрозуміти, звідки взявся цей запах в аптеці й шукала його джерело. Знайшла 2-3 паперові упаковки зі слідами рідини, яка вже висохла, однак лишала по собі невеличкі жовто-рожеві плямки, на яких виступили кристали якоїсь солі... запах жахливий. Викинула картон. Пластикові баночки буквально викупала в спиртовому дезінфекторі. На них не було жодної плямки, лише на картоні. Запах із пластику зменшився, але (!) не зник. І я вже не придумала, чим би ще могла почистити, якщо спирт не спрацював... Інші упаковки були ідеально чисті. Але так само пахли. Ніби той запах проникає навіть в атоми речовин.
Весняне сонечко щодня додавало трохи енергії, надії та нових доказів воєнних злочинів дикунської армії руських людожерів. Свідомість відмовлялася сприймати новини з Бучі. Ще не могла повернутися додому в будинок. Дякувати вищим силам, уцілів. Треба було якось триматися. Як трималися ті, хто пережив окупацію, я не знаю. Як вони виживали? Були з дітками люди...
Це все, що я бачу, і плюс – смертельна небезпека активних вуличних боїв, кадирівці, буряти та інші істоти, що мародерять помешкання, стріляють, кидаються гранатами, ґвалтують, катують... Я радію, що мені не довелося це бачити. Що я знаю про це лише зі слів очевидців. Яку силу й мужність треба мати, щоб не поїхати дахом...
Одна жіночка не витримала точно. Її привів переляканий чоловік. Думаю, їй потрібна була вже допомога психіатра, якого тоді ще не було в місті.
Я тоді трималася лише на заспокійливому. Не хочу викликати жалість. Хочу, щоб люди знали, через що доведеться пройти знов і знов, якщо жити в ілюзіях миру та спокою, коли війна ще не виграна."
Оксана, Ірпінь
Ред.: Інна Данилюк

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk