File - Зоя, Донецька область, 323-05-03

• Ukrainian

Edited Ukrainian text:
"Родич моєї подруги повернувся з полону кілька тижнів тому.
Один з обмінів, про які говорили й писали. Вони зараз часто здійснюються, треба віддати належне, держава в цьому напрямку працює.
Він – з Азовсталі, ага, саме звідти. Був одним із тих двох із гаком тисяч захисників Маріуполя, що здалися тоді за домовленістю. Рік людина була в полоні. Живий. Відносно здоровий. Важив при звільненні близько 50 кг при його нормі 75. Вигляд мав – як в’язень концтабору – сама шкіра на кістках.
Розумію тепер ці фото з яблуками наших полонених – по-людськи хочеться їм одразу дати щось їсти, але їжу без нагляду лікарів давати заборонено: може бути біда. Можна хіба яблука.
Перші дні була проблема – хотів їсти постійно. То було небезпечно: шлунок не витримував – це вже в лікарні. Потім трохи заспокоївся, але все одно вставав уночі: щоб якщо не поїсти – дружина слідкувала, вмовляла – то бодай потримати в руках їжу, шматок хліба, просто подивитися на борщ чи котлети в холодильнику і трохи заспокоїтися. Це коли його на вихідні з лікарні відпускали.
В лікарню забрали одразу після обміну. Вірніше, спочатку, в першу хвилину, як обміняли, кожному дали торбу, повну одягу, там також лежав новий телефон із сім-картою: вставляй, користуйся, дзвони своїм. Потім – душ, і потім розвезли по відомчих військових шпиталях у різні міста, відповідно до родів військ.
У шпиталі – повне обстеження, всі аналізи, МРТ, КТ – все. На щастя, аналіз на туберкульоз виявився негативним, хоча сидів із двома хворими. Пощастило.
Щодо полону. Недовго він був в Оленівці, а потім їх повезли в Росію, у в’язницю. За рік змінив 4 в’язниці, на обмін везли літаком, здається, з-під Владіміра – невже того самого? Ніхто ніколи не казав, де вони перебувають. Жодної інформації взагалі. Їм казали, що Росія захопила Україну, війна скінчилася. Вони не вірили – от просто ніхто не вірив, але надіятися було важко.
Тримали в камерах, кожен тиждень-два міняли людей, щоб не потоваришували, чогось не задумали – дуже боялися українців. Годували – раз на день трохи пустої баланди, сама вода з картоплею, трохи хліба – оце на весь день. Від себе скажу: це класичне меню ще Солженіцин описував в «Одному дні Івана Денісовіча», тобто в оповіданні про сталінські табори. Так от – відтоді нічого не змінилося.
Постійні системні тортури. Співати гімн Росії з 8-мої ранку до полудня – голосно, виразно. Не співаєш – б’ють. Ходити на прогулянці рачки, розігнувся – б’ють. Та й просто так б’ють: один вєртухай там щодня бив його в одне й те саме місце під оком, чорний синець тримався місяцями.
Часто брали кров на ДНК – у всіх. Вони досі працюють у Маріуполі на місцях загибелі мирних мешканців, працюють із конкретною метою – намагаються довести причетність до цього воїнів ЗСУ. Щоб показати, що це вони вбивали людей. Тому як знайдуть рештки крові, одразу починають порівнювати з кров’ю полонених – а що як співпаде і можна буде з «доказами» історію катувань від ЗСУ подати. Взагалі це основна тема – вимагають, видушують, вибивають взяти на себе провину за неіснуючі злочини проти мирного населення. Обіцяють за це звільнити. Дехто не витримує, погоджується. Їх записують на відео, потім це відео ганяють всіма можливими каналами. Потім не звільняють все одно.
Родич подруги нічого не сказав, ні на що не зголосився, ні на що не піддався. Мовчки чекав і терпів, як і більшість там. Каже – бачив на фото – в наступному обміні був його товариш, із яким там перетинався. Україна звільняє своїх.
Після лікарні йому дають путівку на три тижні в санаторій із дружиною та дітьми. Це добре. Він досі не розуміє, що він – удома, що це минуло. Може ці три тижні хоч трохи допоможуть.
Тут треба розуміти, що родич моєї подруги був, так би мовити, офіційним полоненим. Бранці з Азовсталі йшли в полон під гарантії Червоного Хреста, що означало, що Червоний Хрест склав списки, вони були на сайті – і родич у цих списках був. Там було його прізвище. Тобто, його не можна було якось «загубити» десь чи «недорахуватись», його взагалі-то треба було показати, якщо що, бо за нього б спитали – і все одно він повернувся ледь живим. Не уявляю собі, що відбувається з нашими полоненими, про яких нікому не відомо.
У ту саму мить, як ми нажахано і водночас щасливо теревенили з подругою – щасливо, бо людина, попри все, повернулася додому! – мені в телефон впала СМС. Мій сусід і добрий приятель, який записався в ТРО 25-го лютого і служив без зміни весь цей час, із яким я ще недавно пила каву на районі, коли він на дві доби заїхав додому, пропав безвісти десь під Краматорськом. Господи, як це все взагалі може бути?"
Зоя, Донецька область
Ред.: Інна Данилюк.

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk