Title and statement of responsibility area
Title proper
General material designation
Parallel title
Other title information
Title statements of responsibility
Title notes
Level of description
Reference code
Edition area
Edition statement
Edition statement of responsibility
Class of material specific details area
Statement of scale (cartographic)
Statement of projection (cartographic)
Statement of coordinates (cartographic)
Statement of scale (architectural)
Issuing jurisdiction and denomination (philatelic)
Dates of creation area
Date(s)
-
2022-03-14 (Creation)
Physical description area
Physical description
1 textual testimony
Publisher's series area
Title proper of publisher's series
Parallel titles of publisher's series
Other title information of publisher's series
Statement of responsibility relating to publisher's series
Numbering within publisher's series
Note on publisher's series
Archival description area
Custodial history
Scope and content
"В квартале от моей мамы на Оболони был обстрел дома. Дом на фото. С мамой всё ок. Свекровь тоже в относительном порядке, там уже обжитый погреб с картошкой и соленьями. Мы в четвёртый раз поменяли место жительства на Западной. Жизнь помещается в несколько сумок. На детях чужая обувь, у нас коляска из центра гуманитарной помощи, моя фирменная куртка купленная в ноябре выглядит ужасно. Младший сын, которому 1.5 года, за это время выучил слова «бам» «бабах», «бубух» и умеет завывать как сирена гражданской обороны. Последнюю неделю пою детям как колыбельную «Як тебе не любити Києве мій» и глотаю слёзы. Близкие друзья позавчера вырвались из оккупации за Ворзелем. Рассказывали страшные вещи. Знакомые из Харькова, Херсона, Ирпеня, Мариуполя, Сумщины, Белой Церкви и многих других городов... периодическая перекличка. Не все отвечают... Мне каждый день страшно. Я каждый день ненавижу. Каждый день неистово верю в украинскую армию. Каждый день благодарю Бога за ответы от близких в мессенджерах. Каждый день боюсь засыпать, а утром боюсь читать новости. Я не могу играть с детьми, не взаимодействую с ними эмоционально. Они вырывают силой из меня хоть какие-то реакции. Мы ссоримся, потом миримся и разговариваем. Сосредоточится на минимуме - накормить, уложить, погулять, проверить новостную ленту, обнять детей и мужа, позвонить мамам. И верить, верить, верить. Співати пісні та плакати під час співу, бо просто плакати не виходить. «А ми тую славну Україну розвеселимо!», «Щоб наша доля нас не цуралась!», «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці» та ще багато інших рядків відгукуються в серці. Співаю, мугикаю під ніс, вчу дітей новим пісням. Це моя терапія. Хороша подруга сказала, що не варто бажати смерті іншим людям. Як після побаченого та почутого від близьких можна з розумінням ставитися до геополітичних ігор імперії? Після 2014 року я ще вірила що можна поговорити, їздила в Росію і говорила, розказувала, пояснювала. Зараз моя ненависть кипить в мені, хочеться порізати вени та злити свою російську кров, що дісталася від родичів. Хоча на нашій землі вбивають людей, помирають та попадають в полон не тільки росіяни за кров’ю. Тому питання мабуть в імперському шовінізмі, а не в етнічній приналежності. Не знаю... я подумаю потім над цим потім. Не зараз. А зараз вкотре помолюся за рідну Оболонь, «перлину чисту, озер намисто», за близьких людей у місті та щоб всі орки повиздихали і пішли з нашої землі. А ви як, мої хороші? Напишіть, будь-ласка, що відчуваєте ви."
Анна, Київ
Notes area
Physical condition
Immediate source of acquisition
Arrangement
Language of material
- English
- Russian
- Ukrainian
Script of material
Location of originals
Availability of other formats
English translation (unedited):
"An apartment building one block away from my mom’s place was shelled. That’s it in the photo. My mom’s ok. My mother-in-law’s also relatively fine – they’ve already equipped their cellar and have a supply of preserves and potatoes.
We’ve already moved four times since we fled to Western Ukraine. Our lives fit into a couple of bags. My children are wearing borrowed shoes, we got a stroller from the humanitarian aid center, and the branded jacket I bought just in November last year already looks shabby. My youngest son who’s a year and a half has already learned the words “bam”, “boom”, and “bang” and can make the noise of the air raid siren.
In the past week I’ve been singing “How can I not love you, my Kyiv” [the unofficial anthem of the city] to my kids instead of a lullaby and swallowing tears as I’m singing. Our close friends managed to get out of the occupied territories close to Vorzel just the other day. They told us horror stories. Friends from Kharkiv, Kherson, Irpin, Mariupol, Sumy region, Bila Tserkva and many other places… we’re trying to stay in touch. But not everybody answers the messages.
I feel scared every day. I feel hatred every day. Every day I have unshakeable trust in the Ukrainian armed forces. Every day I thank God when I see replies from my loved ones in chat apps. Every day I’m afraid to fall asleep and to read the news in the morning. I can’t play with my kids, I can’t emotionally engage with them. They force some reaction from me. We fight; then we make up and talk. I’m focusing on the bare minimum: feeding, putting to bed, walking, checking the news, hugging the kids and my husband, calling our moms. And believing, believing, believing."
Anna, Kyiv
Ukrainian translation:
"За квартал від моєї мами на Оболоні був обстріл будинку. Він на фото. З мамою все ок. Свекруха теж у відносному порядку — там уже обжитий погріб із картоплею та закрутками.
Ми вчетверте змінили місце проживання на Західній Україні. Життя вміщається в кілька сумок. На дітях — чуже взуття, у нас візок із центру гуманітарної допомоги, моя фірмова куртка, яку купила в листопаді, має жахливий вигляд.
Молодший син, якому 1,5 роки, за цей час вивчив слова «бам» «бабах», «бубух» і вміє завивати, як сирена цивільного захисту.
Останній тиждень я співаю дітям «Як тебе не любити, Києве мій» як колискову і ковтаю сльози.
Близькі друзі позавчора вирвались із окупації за Ворзелем. Розповідали страшні речі. Знайомі з Харкова, Херсона, Ірпеня, Маріуполя, Сумщини, Білої Церкви та багатьох інших міст… періодична перекличка. Не всі відповідають…
Мені щодня страшно. Я щодня ненавиджу. Щодня несамовито вірю в українську армію. Щодня дякую Богу за відповіді від близьких у месенджерах. Щодня боюся засинати, а зранку боюся читати новини.
Я не можу гратися з дітьми, не взаємодію з ними емоційно. Вони виривають силою з мене хоч якісь реакції. Ми сваримося, потім миримося і розмовляємо.
Зосередитись на мінімумі: нагодувати, вкласти, погуляти, перевірити стрічку новин, обійняти дітей, чоловіка і подзвонити мамам. І вірити, вірити, вірити."
Анна, Київ
Restrictions on access
Terms governing use, reproduction, and publication
Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk