File - Тетяна, Івано-Франківська область, 52-09-04

Title and statement of responsibility area

Title proper

Тетяна, Івано-Франківська область, 52-09-04

General material designation

    Parallel title

    Other title information

    Title statements of responsibility

    Title notes

    Level of description

    File

    Reference code

    Edition area

    Edition statement

    Edition statement of responsibility

    Class of material specific details area

    Statement of scale (cartographic)

    Statement of projection (cartographic)

    Statement of coordinates (cartographic)

    Statement of scale (architectural)

    Issuing jurisdiction and denomination (philatelic)

    Dates of creation area

    Date(s)

    • 2022-03-18 (Creation)

    Physical description area

    Physical description

    1 textual testimony

    Publisher's series area

    Title proper of publisher's series

    Parallel titles of publisher's series

    Other title information of publisher's series

    Statement of responsibility relating to publisher's series

    Numbering within publisher's series

    Note on publisher's series

    Archival description area

    Custodial history

    Scope and content

    "Воєнні записки з мирного краю... Земля Нескоренних і мужніх, вірних і щирих, згуртованих і відкритих, як ніколи раніше до цього, людей... Ішов 22-й день війни... Нарешті зібралася з силами та знайшла час, щоб написати про 22 дні свого “нового життя” — скоріше не життя, а”проживання” в безкінечному очікуванні того, що нарешті “це” скінчиться, очікуванні почути такі бажані слова з уст нашого Президента про перемогу, очікуванні, що ми прокинемося зранку всі разом у своїй квартирі від лагідного проміння сонця на заспаних обличчях і не будемо прислухатися, що зараз щось прогримить за вікном... Дасть Бог — і це настане! Але спочатку хочу написати про все з самого початку. А починалося все з новин. І хоч наша сім’я та моє близьке оточення не було зацікавлене політикою, а по ТВ якщо і транслювалося щось у нас дома, то це були фільми, мульти чи пізнавальні передачі. Все ж таки іноді ми дивилися і новини. От саме з них заговорили про дивні “навчання” сусідніх “небратніх” народів. Тоді дзвінок від тата з Конотопу, що розташований поближче до цих сусідів і новина про те, що на навчання стягнуті військові резерви з-за Уралу. Пазли в моїй голові почали викладати думку про те, що це не спроста і потрібно приймати якісь дії. Скоріше всього в підсвідомості спрацював материнський інстинкт “я маю підготуватися, щоб не бути в повному розпачі перед очима сина”. І в мирні та спокійні дні я невимушено зробила перший крок — закупила продукти з тривалим терміном зберігання та завезла в заміський дачний будиночок, при цьому собі повторивши “нічого не мало б статися, але скоро ж весна і це все згодиться, коли будемо туди приїжджати на вихідних”. Далі ходила на роботу, поверталася додому, занурюючись в хатні клопоти, займалася вихованням сина, але новини вмикала вже частіше — просто так, щоб “знати, що в світі робиться”, як казали мої предки. І в перервах цього звичного життя, коли з’явилася вільна хвилина я зробила другий крок — оглянула своє помешкання і задумалася, що ж з матеріальних речей було б для мене цінним, що я хотіла б зберегти, як не для себе, то для нащадків? Подумала і викинула думку з голови, але знову щось торувало в моїй голові, що варто було б “щось робити”. Ось так мої родинні альбоми, вишиванки, сімейна реліквія у вигляді скляної кулі з дутого скла, що передавалася по роду для найменшої доньки в сім’ї від моєї прабабці точно (до того не відомо звідки вона взялася), молитовника та євангелії на щодень — все спакувалося в валізу і під виглядом “потрібно завезти їду собачкам на дачу” вирушила в заміський будиночок. А далі знову тиждень звичного життя з незвичним відчуттям тривоги після переглянутих порад щодо складання тривожної валізи. “Ні, вона нам не пригодиться” — ширяло в моїх думках. Не буду я її спаковувати....але все таки завезу трохи теплих речей на дачу — нехай там побудуть про всяк випадок. Повезла, а сама собі сказала, що і так шафи забиті — треба розвантажити. Ну а далі прийшла черга і “тривожної валізи” — складу, мені ж нічого складного в цьому не має, нехай стоїть собі тихенько в шафі за одягом їсти ж не просить. Все згідно порад з преси: змінний теплий одяг та шкарпетки, всі документи, трохи готівки, невеличка аптечка, засоби гігієни, голка-нитки-ножиці, свічка з сірниками та ліхтарик, запасна зарядка до телефону, книжечка для малечі і трошки сухої їжі, бутилочка води. Ось так собі стояло все сховане в шафі, а ми далі продовжували жити, чуючи звідусіль різні розмови про війну: і в кожного своя думка, хтось довіряв “дружнім братським народам”, хтось неминуче передбачував воєнні дії. Але мабуть ніхто і уявити тоді не міг собі про те, що може відбуватися на нашій земельці — ВІЛЬНІЙ земельці, за яку століттями боролися наші предки. У такий чудовий час ми жили: кордони були, але вони були відкритими для українців, ми могли дозволити собі подорожувати де завгодно кожен відповідно до свого бюджету, розумні сини та дочки нашого народу могли влаштуватися на роботу за межами нашої держави, нас сприймав увесь цивілізований світ. І в тих країнах, в яких мені в свої не повні 40 років довелося побувати, українців поважали. Так, не все так хороше було в нашій країні, були і міграції населення в пошуках кращої долі за кордоном, були революції, було невдоволення владою чи рівнем життя.... Сьогодні розумієш, наскільки ми були щасливі, бо був МИР! Маленьке слово, з таким безмежним змістом сьогодні для кожного українця і не тільки... Останній тиждень мирного життя у нас запам’ятався польотами — літаки щоночі розсікали нічне небо, завдаючи нам незручності у вигляді безсоння і усвідомлення загрози та небезпеки. В переддень початку війни чомусь схотілося нічого не робити, завантаживши сімейний фільм на дитячу тематику, наша сім’я відчула гостру необхідність заполонити диван і притиснувшись один до одного з купою смаколиків, насолоджуватися часом і можливістю побути разом. І фільм хороший, і спокій в хаті, і невимушений дитячий сміх від деяких епізодів, а потім і щирі сльози, бо “мишок жалко”.... мало б бути хороше і спокійно, а мій “материнський інстинкт збереження” знову “увімкнувся” та не дає мені спокою... Встаю тихенько, пробираюся до спальні і... збираю кожному рюкзачки: дитині - з забавками, книгами та печеньками, чоловіку — з речами (тихенько, щоб не бачив, бо вже підсміхувався, що мама панікер, який задумав вивезти “усю квартиру з квартири на дачу”), кожному по бутилочці води. Поховала все і до сну. Тільки не було спокійного сну тієї ночі, літаки гуділи, а в голові передчуття, що щось не так, дзвінок від мами під ранок “ Таня, війна почалася. Уже стріляють...” Фатальний ранок.... Як мантру повторюю слова “Спокійно. Без паніки”. Чоловік у телевізорі. Дитя до останнього не будим. Тривожно та швидко згрібаю усі продукти, потрібні речі, кроличка — її також не забути, рибам корм, вазони підлити. Сміття забрати....Боже до чого це все зараз...треба, все буде нормально. Спокійно. Без паніки. Вибух....ще і ще. Швидко перекриваємо газ/воду, відтягуємо від вікон все подалі, зашторили. Пора будити дитину, а він і сам бідненький схопився зі словами війна, сльози, плач... Бабах - такий, що вікна затрусилися — “аеропорт” єдине слово. А сину мама, як і завжди, мусить щось сказати заспокійливе: - “Не лякайся, це лопнула шина на автомобілі, що проїжджав під вікнами”....дорослий, 6,5 років, уже дорослий... - “Мамо ні, колесо так не бабахкає голосно. Це бомба! Нас бомблять!” - “Ні сину, людей не бомблять, це підірвали заправку, що поруч” - ”А для чого?” - “Щоб ніхто не міг заправитися і покинути місто” - “А в тебе ж повний бак, мамо? І в тата також? Ти ж усе знала, ти готувалася, ти заправила наперед багато бензину в нашу Сьюзі”. Без відповіді, скоріше сам себе почав заспокоювати цими словами. А до мене: -”Що з нами буде? Ми помремо?” - “Ні синочку, ми виїдемо на дачу, там спокійно” - “Дійсно мамо, як добре, що ми маємо дачу. Що ми встигли її побудувати самі”. Ввімкнулися сирени, дитячий плач уже не стримати та й не було коли. Чоловік просить не повертати голову і не дивитися наліво. “Тарасику, все гаразд я знаю, це аеропорт. Я сильна, я не боюся. Все буде добре! Вези маму і сина, а я на роботу...” Швиденько наплічники на плечі і швидка евакуація до авто. Під рев сирен, прощаюся з переляканою до краю мамою (її очі в сльозах були мабуть ще більш безпорадні чим у мого сина). Не стрималася....прикрикнула “ніяких сліз з Вами дитя. Все буде добре” (пробач мамусю). І найдорожчі слова сина “Мамо, бережи себе!” - от цим я була вражена, слів вимовити не змогла ніяких окрім “Люблю тебе” і стоп’ятсотий раз “Все буде добре”. Ще раз повторила про себе “Дорослий” і помчала в гараж за автівкою. А чоловік вдогін кричить, що не відпустить саму, що завезе на роботу і повернеться, щоб забрати і вивести мене до сина....та де там, хіба мене колись можна було “переперти”, як завжди він любив казати. Я маю бути тут і він це розумів, знаючи мою відданість роботі та любові до свої хлопців (колег). Поцілунок від чоловіка, мамине благословіння хрестом мені вслід ( у дзеркалі це було видно). Молитва на устах і я спокійна наскільки це можливо. Вибухи стихли, сирени ще волають, затори, а я на мості, де так гарно видно стовпи чоренного диму зі сторони аеропорту — “Суки!”. Необдумані вчинки переляканих водіїв, сигнали звідусіль, а я спокійна, на диво. Пропускаю тих, хто не має змоги себе заспокоїти за кермом і це помітно. Дотримуюся усіх правил дорожнього руху, хоча їзда мабуть була скоріше агресивною, ніж такою, як завше, вдячний кивок чоловіка, якому дала завершити посадку своєї сім’ї в авто на проїзджій частині без сигналу в його бік (всі хочуть врятуватися, усі ми ЛЮДИ). Робота. Я в безпеці. (Хоча яка безпека могла бути в такі хвилини, коли щойно стихли сирени, а з боку аеропорту далі щось чоренне, продовжує горіти). Нема часу переживати, потрібно переключитися на роботу, колег. Колеги — мужні хлопці, усі мають свої сім’ї, частина має вже й дітей, яких також потрібно вивезти в безпечні місця. А вони збігаються до бази, знаючи, що виконують важливу та відповідальну роботу, в якій нема місця страху чи паніці. Розпирає від почуття гордості за таких колег. Я одна жінка в чоловічому колективі з 33 чоловік. Знов зловила себе на думці, що мені повезло працювати серед них. Посміхнулася вперше за цей день, ні вдруге, бо вперше було на слова сина “Мамо, бережи себе!”- найдорожчі слова у світі тепер для мене. Робочий день промайнув у суцільному хаосі дзвінків від клієнтів з одного боту, а з іншого у самозаспокоєнні себе та колег, що мусить усе бути добре, потрібно і їх налаштувати на позитив. А в переддень ми отримали новесеньке інкасаторське авто, пригнане з Києва разом з традиційним Київським тортом від Рошен. Ну не пропадати ж добру, попереду невизначеність, тому можливо останнє кавування в колі колег, хто ж знає, що буде далі. Навіть жартувати намагалися. А далі дзвінки від родичів і знайомих, що полишали країну і їхали за кордон. Це також сильні люди, бо прийняти це рішення теж вкрай не просто. Полишити все те, що роками нажите, відірватися від близьких людей, полинути у чуже невідоме, розпочинати все з нуля на чужій землі. А я зрозуміла, що все ж таки потрібна тут. Такий мій вибір був у той час і до нині. Хоча як казала бабуся “Від чуми та від тюрми не зарікайся”. Чума — мабуть це слово стало найбільш вдалим тому, що назвали “спецоперацією”, але про це згодом. А в нас з цього моменту і почалося те “нове життя”. Спозаранку лечу з-за міста до роботи, навантаження шалене, телефон з зарядки не виймаю, дзвінки не стихають і в позаробочий час (останній в 22 годині), в перервах заскакую додому взяти ще щось необхідне, роблю фото квартири, будинку (можливо воно буде останнім(((( ) робота і швидкий виїзд з міста, щоб дістатися дорогих мені людей. На дачі як у фортеці (хоч там навіть нема підвалу, щоб сховатися в часі тривоги) — бо коли маленькі рученята вже “дорослої” дитини замикаються на твоїй шиї — всі тривоги та неспокій відступають. Наблизилися вихідні, які були для мене робочими, але я знайшла в собі сили, час, бажання та натхнення бути корисними комусь. Самопожертва — як спосіб витримати все те, що твориться на НАШІЙ землі. Ось відповідь на питання “як жити далі”. І хоча Івано-Франківськ, було “безпечним” містом, в яке з’їзджалися люди, гнані війною, в ньому вже дотепер тричі лунали вибухи, які вивертали весь страх і тривожність, сховані внутрі, назовні. Все частіше завивання сирен по декілька раз на день і навіть вночі. Поспішна евакуація людей до укриття. Мобілізація частини моїх колег. Війна все ближче до мене. Втрата сну, повна відсутність апетиту та бажання бути красивою, виключно чорний одяг, робота, що виконувалася автоматично, як злагоджена послідовність дій та слів в безкінечному потоці телефонних дзвінків. Не може так продовжуватися. Ось тут зародилося нове заняття — волонтерство. Це те, що дає наснагу до життя, віру в перемогу, вдячність нашим воїнам, маленькі радощі та втіха, коли вдається знайти те, що шукаєш, доставити в потрібне місце. У цій царині праці звідусіль відчувається повага та вдячність. Не знала, що можна радіти в часи війни. Можна! Що я робила? - УСЕ, що могла: після того як вкладала спати сина, біля телевізора ми різали з своїми рідними тканини на захистні сітки нашим воїнам, до пів ночі, а зранку відвозила на пункти де невтомні “бжділки волонтери” дякували та виплітали сітки, у вихідні і самі долучалися до плетіння. Перерізали усе, що можна було, а коли не мали тканини — зняла з себе штани кольору хакі і їх порізала (воїнам більш потрібні, ніж мені). На пальцях виліз величезний мозоль від ножиць, але роботи ж є багато. Пляшки! Пусті пляшки, які ставали тарою для запальних коктейлів під назвою “Бандерівське смузі” для наших “гостей”, непроханих правда. Але наш край гостинний!) Поки збирала по сусідах і знайомих тару — люди почали зносити тканини. Чудово! Є що різати, будуть сітки! Тоді почали надходити повідомлення по спільнотах про потреби для наших захисників чи переселенців. Ось тут цілий лан непочатої роботи. Як чудово усвідомлювати, що ти не сама, що маєш вдосталь чудових, чуйних, відзивчивих людей поруч! Боже, яка радість жити з такими людьми! Людьми, які готові прийти на допомогу в любий час, віддати останнє, а якщо не мають, знайти того, хто має чи може дістати! Що ми тільки не знаходили: забезпечували продуктами пункти збору, зносили одяг чи речі для біженців, включалися в роботу по готуванню напівфабрикатів нашим воїнам, збирали тару на тушонки та “коктейлі”. І саме основне, що кожного дня відчуваєш якийсь поклик. А війна наближалася усе ближче. Наша близька родина у стражденному Харкові та Києві. Від них щодня чекаєш зісточки. Ще ніколи такі безневинні смс з текстом “Як ви?” не були такими радісними та бажаними. Ці два слова підтверджували, що наші рідні ще живі, хоча і на грані можливостей, а також давали усвідомлення, що наше життя є цінним для когось іншого. Ось тоді зароджується ще більша жертовність та жага допомагати. В простій життєвій переписці дізналася як тяжко нашим землякам на сході та в центральній частині де ведуться активні бойові дії, як тяжко усвідомлювати, що щойно народжене малесеньке життя не має, що їсти, бо звідусіль стрільба та вибухи, а тієї молочної суміші, що потрібно, щоб вижити і нема де взяти (ще одна ціль на один день). І як добре, що це швидше за мене усвідомили волонтери, що організували доставку дитячого харчування на Харків — це ж те, що потрібно мені саме сьогодні! А поруч знову чуйні люди, колеги, знайомі... Сповіщення про надходження коштів на карту такі радісні як ніколи, біжу по аптеках, скуповуюся, відвожу на пункти збору, а сповіщення і далі ідуть, а за ними смс, що вже зготовлені пакунки оплачені очікують в певному місці і потрібно лише забрати, знову аптеки-пункти збору-аптеки. І ти готовий кричати на увесь світ, які великі серця в наших людей. Це безцінно! І навіть сирени, які застають мене на пів дороги до цілі з заложеними коробками на сидіннях, не лякають. Їду собі спокійно до найближчого укриття, рада-радісінька, що день прожитий немарно. А далі мене знаходять,такі жертовні люди, що навіть не знаючи особисто мене, пропонують свою допомогу в забезпеченні хлібом, продуктами, медпрепаратами. Кожного дня щось знаходиться, нові потреби, нові люди, пошуки житла (своє все вже давно заселене), нові методи підтримки. Єднання — ось так я називаю своє сьогодення. Ось такими днями і наповнилося моє оце “гірко-солодке нове життя”. І звісно, як і в любої живої істоти, у мене теж є різні фази активності. Є спади і злети, є радість і смуток, є гордість і розчарування... Але коли трошки опустяться руки — Бог пошле випадок, який мене підбадьорить, нагадає, що не час розкисати чи не дай Боже, збайдужіти. Згадала слова, що не раз чула та співала у храмі Божому “З нами Бог, розумійте народи і покоряйтеся, бо з нами Бог...!” Так і буде! Процитую слова мого колеги з фронту: “З нами Бог! Перемога буде за нами! Слава Україні!” Так Ромчику, так і буде, але зараз реалії тяжкі для нас усіх. А найбільше для Вас — Воїнів, які своїми грудьми захищають нас, щоб ми могли, жити працювати та єднатися. Ви стримуєте цю навалу, орду, недолюдей і покидьків, які вдерлися на нашу землю. І ми старшенно тішимося кожному вашому здобутку, кожній перемозі та досягненню, кожному клаптику відвойованої нашої землі. Так само як і страждаємо за кожним втраченим життям, кожним зраненням Хоробрих, кожним населеним містом, в яке вдерлися ці варвари... Поміж усім постійне перелистування стрічки новин в телефоні, перегляд новин по телевізору дома, прослуховування по радіо в дорозі, смс від знайомих з=під обстрілів, щасливі звісточки від бійців (бо живі, бо борються та захищають нас)— все це відкриває жорстокі реалії сьогодення. Це не “спецоперація”, і зараз на 22-й день війни — це вже не “війна”. Це геноцид українського народу, це знищення мирних жителів лише за те, що вони українці. Тероризм ХХІ століття. Це руйнація останнього продуктового магазину в заблокованому місті, авіабомба на пологовий будинок, де, ще навіть не народилося зароджене дитя, драмтеатр, де знайшли прихисток, хворі, жінки та діти.... Маріуполь....Боже, молю щоденно, щоб зглянувся над тими, напівживими людьми. Як їм тяжко — знаєш тільки Ти....І таких міст чи містечок багато: Охтирка, Харків, Ізюм, Київ, Буча, Миколаїв, Суми, Чернігів, Херсон... Херсон — диву дивуюся кожного дня, які безстрашні люди, у місті повному до краю, що аж кишить терористами, вони виходять під блакитно-жовтим стягом і скандують “Херсон — це Україна”. А ми ж завжди вважали себе патріотами, а людей по ту сторону Дніпра “проросійськими українцями” (соромно за себе). Ось так виглядає єднання, але під вибухами та пострілами. Єднання....це те, що приведе нас до перемоги! Це те, чого не має в орків, які живуть по сусідству, най би земля розділилася навпіл, щоб ніхто не мав такого сусіда... Перемога буде за нами. Бо коли безхатьки приходять до територіальної оборони і пропонують свою допомогу, збирають під обстрілами пляшки для “коктейлів”, коли цигани працюють на ЗСУ, коли у кожного своє “єднання”- ця нація є незнищенною, цей народ нездоланний. І все буде Україна!"
    Тетяна, Івано-Франківська обл.
    18.03.22

    Notes area

    Physical condition

    Immediate source of acquisition

    Arrangement

    Language of material

    • Ukrainian
    • English

    Script of material

      Location of originals

      Availability of other formats

      English translation (unedited):
      "It all started with the news. Even we watched the news sometimes. And that’s exactly where they started talking about the weird [military] “exercises” of our neighboring “non-brotherly” nations. Then came a call from my dad in Konotop, which is located closer to these neighbors, and the news that military reserves from the Ural had been drawn into these “exercises”. The puzzles in my head started to form a thought: that’s no coincidence. During these peaceful, calm days, I naturally took the first step: I bought some groceries with longer expiration dates and stocked up our little dacha [small summer house in the countryside]. Later, I kept going to work, coming back home, immersing myself in chores around the house, but I watched the news more frequently now. When I had another moment of free time, I took another step: I looked around the house and thought, what possessions are important to me, what would I want to save, if not for myself then for my descendants? Here are my family albums, vyshyvanky [traditional, hand-embroidered Ukrainian clothing], a family relic in the form of a blown-glass sphere that has been passed down from generations and kept for the youngest daughter; a prayer book and the gospel. Everything went to the dacha. And then came another week of familiar life with an unfamiliar feeling of anxiety. “No, we won’t need it,” I thought, about packing a survival kit. But nevertheless, I took some things to the dacha – let them be there, just in case. Our memory of the last week of our peaceful life is of flights – every night, planes made incisions in the night sky. On the eve of the war, for some reason we felt like doing nothing. Our family felt an urgent need to stay on the couch and keep close to one another, with lots of sweets and snacks; we enjoyed some tea and the chance to be together. And the movie was nice, and the house was quiet, and the kid’s laughter genuine. I got up quietly, sneaked to the bedroom and… started packing the backpacks for everyone: for our child – one with toys, books, and biscuits; for my husband – with clothes (quietly, so he wouldn’t notice, because once already he’d snickered that I, the mom, panic too much, plotting to move “the whole apartment from the apartment to the dacha”). I gave everyone a bottle of water. I hid everything – and went to bed. But I had no peaceful sleep that night, the planes buzzed, and I had a foreboding that something was not right. “Tanya, the war’s started. They’re shelling already…” – a call in the morning from my mom. Alright, calm down. Don’t panic. An explosion…then more and more. We quickly shut off the gas and water, move everything away from the windows, close the curtains. Time to wake the kid, but he, the poor thing, got up himself. A boom so intense the windows shook. “Don’t be scared, a car tire’s burst.” “Mama, no, wheels don’t make noises this loud. It’s a bomb! We are being bombed!” “No, son, they don’t bomb civilians, they shot a gas station.” “What for?” “So that no one can get gas and leave town.” “But the tank in your car is full, right, mom? And dad’s too?” The sirens went off, the kid couldn’t hold back his cries but we didn’t have time for it either way. We quickly put our backpacks on and swiftly ran out to the car. My husband asked me not to turn my head and not to look left. “Tarasyk, everything is alright, I know, it’s the airport. I’m strong, I’m not afraid. Everything will be alright! Take my mom and our son, and I’ll go to work…” While the siren roars, I say goodbye to my terrified mom. “Love you,” I say to my son. And for the hundredth time: “Everything will be alright.” A kiss from my husband, a blessing from my mom. A prayer on my lips – and I am as calm as possible. The explosions quiet down, the sirens still roar, there’s traffic, and I am stuck on a bridge, where I can see just so clearly the mountains of black smoke coming from the airport."
      Tatyana, Ivano-Frankivs’k


      Edited Ukrainian text:
      "Починалося все з новин. Все ж таки іноді ми дивилися й новини. От саме з них і заговорили про дивні «навчання» сусідніх «небратніх» народів. Тоді дзвінок від тата з Конотопу, що розташований ближче до цих сусідів, і новина про те, що на навчання стягнуті військові резерви з-за Уралу. Пазли в моїй голові почали викладати думку: це не спроста. І в мирні та спокійні дні я невимушено зробила перший крок — закупила продукти з тривалим терміном зберігання та завезла в заміський дачний будиночок. Далі ходила на роботу, поверталася додому, занурюючись в хатні клопоти, але новини вмикала вже частіше. Коли з’явилася вільна хвилина я зробила другий крок — оглянула своє помешкання і задумалася, що з речей було б для мене цінним, що я хотіла б зберегти, як не для себе, то для нащадків? Ось мої родинні альбоми, вишиванки, сімейна реліквія у вигляді скляної кулі з дутого скла, що передавалася в роду для найменшої доньки, молитовник та Євангеліє… Усе вирушило на дачу. А далі знову тиждень звичного життя з незвичним відчуттям тривоги. «Ні, вона нам не знадобиться», — думала я про «тривожну» валізку. Але все-таки завезла трохи речей на дачу — нехай там побудуть про всяк випадок. Останній тиждень мирного життя у нас запам’ятався польотами — літаки щоночі розсікали нічне небо. У переддень війни чомусь схотілося нічого не робити. Наша сім’я відчула гостру потребу заполонити диван і, притиснувшись одне до одного з купою ласощів, насолоджуватися часом і можливістю побути разом. І фільм хороший, і спокій у хаті, і невимушений дитячий сміх. Я тихенько встала, пробралася до спальні і... почала збирати кожному рюкзачки: дитині — із забавками, книжками та печивком, чоловіку — з речами (тихенько, щоб не бачив, бо вже підсміхувався, що мама — панікерка, яка задумала вивезти «всю квартиру на дачу»), кожному по пляшечці води. Поховала все і до сну. Тільки не було спокійного сну тієї ночі, літаки гуділи, а в голові — передчуття, що щось не так. «Таню, війна почалась. Уже стріляють...» — дзвінок від мами на ранок. Спокійно. Без паніки. Вибух… ще і ще. Швидко перекриваємо газ/воду, відтягуємо від вікон усе подалі, зашторили. Пора будити дитину, а він і сам бідненький схопився. Бабах такий, що вікна затрусилися. «Не лякайся, це лопнула шина». «Мамо, ні, колесо так не бабахкає голосно. Це бомба! Нас бомблять!» «Ні, сину, людей не бомблять, це підірвали заправку». «А для чого?» «Щоб ніхто не міг заправитися й покинути місто» «А в тебе ж повний бак, мамо? І в тата також?» Увімкнулися сирени, дитячий плач уже не стримати та й не було коли. Швиденько наплічники на плечі і швидка евакуація до авто. Чоловік просить не повертати голову і не дивитися наліво. «Тарасику, все гаразд, я знаю, це аеропорт. Я сильна, я не боюся. Усе буде добре! Вези маму і сина, а я на роботу...» Під рев сирен прощаюся з переляканою до краю мамою. «Люблю тебе», — синові. І стоп’ятсотий раз: «Усе буде добре». Поцілунок від чоловіка, мамине благословення хрестом мені вслід. Молитва на устах — і я спокійна, наскільки це можливо. Вибухи стихли, сирени ще волають, затори, а я на мості, де так гарно видно стовпи чорнющого диму з аеропорту."
      Тетяна, Івано-Франківська обл.

      Restrictions on access

      Terms governing use, reproduction, and publication

      Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/
      Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk

      Finding aids

      Associated materials

      Related materials

      Accruals

      Alternative identifier(s)

      Standard number

      Standard number

      UF2022-014-154

      Access points

      Subject access points

      Place access points

      Name access points

      Genre access points

      Control area

      Description record identifier

      Institution identifier

      Rules or conventions

      Status

      Level of detail

      Dates of creation, revision and deletion

      Language of description

        Script of description

          Sources

          Accession area