File - Оксана, Львів, 54-13-04

• English
• Ukrainian

English translation (unedited):

"For my Grandma this is already the second war. When the first one ended she was 15. When this one ends, hopefully she will be still 91. On the 24th of February when I called her to tell that the full-scale war had broken out, she started neither crying nor lamenting. She was calm and organized.

She said: “Take care of yourself and all the family. Everything will be fine with me. I will do what other people do.”

She rejected all the options for departure and evacuation. She said, “This is my home, and I will stay in it till the end. No one will drive me out of my land.”

She does not change her mind. She is 91. She has the right to that. I accepted her decision – and I worry for her every second of my life.

The first week I was telling her: “It will be over soon, granny. It can’t last for long. Just wait a little bit and I will come to see you. Everything will be fine.” – “Oksana, baby, this will last long, be patient, I know what I am talking about.”

Grandma still knows what she’s talking about. And she says: “This one is worse than Hitler, Oksanochka, worse than Hitler. How can that be?”

Grandma told me, “Don’t worry, I won’t get sick till the war is over.”

In my grandmother’s village and in nearby villages there is no medication since the beginning of the war. Neither for pressure, nor for cancer, nor for diabetes. Grandma has been keeping her promise for 28 days. Her neighbor has cancer. She can neither give such promises nor keep them.

Then my Grandma asks: “Can you find that medicine?” – I can find it. It is more difficult to transfer the pills to the sick woman. But sometimes everything goes well and the drugs are on the way. It is a victory and a miracle for that woman. But how many miracles will not happen! I talk to my Grandma three times a day. We have our own schedule. I heard explosions in the background of our conversations. Grandma also heard them and the shots. The last days have been quiet.

She told me: “Today I cooked cabbage again. I can still eat it. God forbid, I won’t eat it for long.”

“What are you saying, Grandma,” I interrupted. “Well, you can’t stand it,” she says. “When you come, I won’t cook it any more.”
I think: “I’ll come, Grandma, and we’ll eat only crucian carp and stuffing, stuffing and crucian carp.”

My grandmother went to the funeral a few days ago. It was a 20 year-old boy. A student. She had known him since his birth.
“He was so handsome, so bright,” she says.

“Chernihiv. He did not have time to get out. He was hiding in a bomb shelter all the days. And then he went out with a friend to look for some food and he was killed. ” she tells me…

What can you say here…

War. I hate it."

Oksana, Lviv
Translation: Vita Zhuravel

Edited Ukrainian text:

"Для моєї бабусі це вже друга війна. Коли закінчилася перша, їй було 15 років. Коли закінчиться ця, сподіваюся, їй буде все ще 91.
24 лютого, коли я подзвонила сказати їй, що почалася повномасштабна війна, вона не заплакала й не заголосила. Вона була спокійна й зібрана. Сказала: “Бережи себе й усіх наших. Зі мною все буде добре. Що людям, те й мені”.
Усі варіанти виїздів і евакуації вона відкинула. Сказала: “Це мій дім, і я буду в ньому до кінця. Ніхто мене з моєї землі не прожене”. Своєї думки вона не змінює. Їй 91. Вона має на неї право. Приймаю – і хвилююся щосекунди свого життя.
Перший тиждень я говорила їй: “Це скоро закінчиться, бабусю. Це не може тривати довго. Ще трошки, і я приїду до вас. Усе буде добре”.
“Оксано, доцю, це – надовго, запасайся терпінням, я знаю, про що кажу”.
Бабуся таки знає, що каже. А каже вона: “Цей гірший Гітлера, Оксаночко, гірший Гітлера. Як таке може буть?”
Бабуся каже мені: “Не хвилюйся, поки війна – я не хворітиму”.
У бабусиному селі й у селах поруч немає ліків від початку війни. Ні від тиску, ні від раку, ні від діабету. Бабуся тримає свою обіцянку вже 28 днів. У її сусідки – рак. Вона давати такі обіцянки не може й виконувати їх теж. Бабуся просить, зможеш знайти ті ліки?
Знайти – можу. Складніше передати їх. Але іноді все складається як треба. Ці ліки в дорозі. Для однієї жінки це – перемога й чудо. Для скількох чуда не станеться!
Ми говоримо з бабусею тричі на день. У нас свій графік. Я чула на фоні наших розмов вибухи. Бабуся чула і їх, і постріли. Останні дні – тихо. Каже мені: “Сьогодні знову варила капусняк. Їм його поки можу. Дай Бог, недовго його їсти”.
“Що ви таке кажете, бабусю”, – перебиваю її.
“Ну а шо, ти ж його на дух не переносиш, – каже. – Як приїдеш, то вже не варитиму”.
Думаю: “Приїду, бабусю, і будемо їсти тільки карасів і начинку, начинку і карасів”.
Моя бабуся ходила кілька днів тому на похорон. Хлопець. 20 років. Студент. Вона знає його з народження. Каже: “Такий гарний, такий світлий”.
Чернігів. Не встиг вибратися.
“Усі дні ховався в бомбосховищі. А потім вийшов з другом пошукати десь їжі. Його вбили”.
Каже мені…
А що тут скажеш.
Війна.
Ненавиджу."

Оксана, Львів

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/

Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk