File - Катя, Харків, 95-20-04

• Ukrainian
• English

English translation (unedited):

"On February 24, like millions of Ukrainians, I woke up at five AM from the explosions. This was exactly what I was so afraid to hear when I fell asleep that night, shuddering at every sound. It was the scariest hour of my life. I was shaking, nauseous, dizzy, and my heart seemed about to stop. I thought it was the end. And this was the beginning of the end. I got up and got dressed, but didn’t know what to do next. Then I went for a glass of water and, trembling, fell to the floor with it in my hand. The first photo I took when the war started was a photo of that glass of water. For the next eight days I was still in Kharkiv, which was endlessly shelled. And, I must tell you, I held up surprisingly well. I hung out all day on the mattress, watching the news every five minutes and exchanging messages with all my loved ones. The decision to flee came very suddenly. On the morning of the eighth day [of the war—AA] I was not going anywhere, but already in the evening I was anxiously packing my backpack and could barely hold on, but there was no time for hysteria. The next morning I said goodbye to my apartment, my favorite things and past life, and went to the subway. Ahead of me awaited a fourteen-kilometer trek through the subway tunnels to the station for the evacuation train. Fourteen kilometers without stopping and with a heavy backpack. When I finally arrived, my legs hurt so much that I could barely walk, so I had to take painkillers. The purple toenail from when I stubbed my toe still reminds me of my experiences. From Kharkiv I arrived in Dnipro and then boarded a train to Lviv, where my sister lives. First was a night trip in a locomotive, then an evacuation train, where there was nothing to breathe, where there were four people in each seat, and where I spent the whole night sitting in complete darkness and unable to sleep. But I survived these two and a half days, because adrenaline is a cool thing. And I am infinitely grateful to the people who helped me all the time and even fed me. And how good it was to hug my sister and finally be safe. I thought it was the end point of my journey, but I did not have time to recover from the experience and rest, as something or someone drove me away. To go again ... Germany. No no no... But then I was still in a state of shock and felt as if I had lost control of my body and my thoughts. When the bus left Poland and crossed the border with Germany, I broke down for the first time. I sat alone and cried from pain. I just wanted to sleep so I wouldn’t think about anything. We spent a day and a half on the bus, but I wanted to ride it for an eternity and not get out of it anywhere. I lack the words to be able to describe the pain of being torn from your land and forced to look for a new home that you will never call home. I have always loved my country and never wanted to live abroad. For me, nothing is more valuable or closer than home and family. And I did not understand what to do with my life. I have a place to live, I have food and everything I need for life, and enemy missiles do not fly over my head—I am safe. But for me this is a “luxury prison.” I thought I would always have a choice of how to live, where and with whom. But they took away my right to choose, took away my freedom and took away my peaceful life."

Katya, Kharkiv, from Melitopol

Edited Ukrainian text:

"24 лютого, як і мільйони українців, я прокинулась о 5-й ранку від вибухів. Це було саме те, що я так сильно боялась почути, коли засинала тієї ночі, здригаючись від кожного звуку.

Це була найстрашніша година в моєму житті. Мене трусило, нудило, паморочилась голова, а сердце, здавалось, от-от зупиниться. Я думала, що це кінець. Та це й був початок кінця.

Я встала та вдяглась, але не знала, що робити далі. Тоді я пішла по склянку води і тремтячи опустилась із нею на підлогу. Перше фото, яке я зробила, коли почалась війна, - це фото тої склянки води.

Наступні 8 днів я все ще була у Харкові, який безкінечно обстрілювали. І, скажу вам, трималась на диво дуже добре. Тусувалась цілими днями на матраці, переглядаючи новини кожні 5 хвилин та списуючись з усіма близькими.
Рішення тікати виникло дуже несподівано. Ще вранці 8-го дня я нікуди не збиралась, а вже ввечері тривожно збирала рюкзак і ледве трималась, але часу на істерику не було.

Уранці наступного дня я попрощалась зі своєю квартирою, улюбленими речами і минулим життям і пішла до метро. Попереду на мене чекали 14 км дороги через тунелі метро до вокзалу на евакуаційний потяг. 14 км без упину і з важкою ношею. Коли я нарешті дібралась, мої ноги боліли настільки сильно, що я ледве могла ходити, тож довелось пити знеболювальне. Забитий фіолетовий ніготь на нозі ще й досі нагадує мені про пережите.

З Харкова я приїхала до Дніпра і далі сіла на потяг до Львова до сестри. Спочатку нічна поїздка у локомотиві, потім евакуаційний поїзд, де не було чим дихати, де було 4 людини на одне місце і де я всю ніч провела сидячи у повній темряві і без можливості спати. Але я витримала ці 2,5 доби, бо адреналін - то кльова штука. І я безмежно вдячна тим людям, які весь час допомагали мені і навіть годували.

І як добре було обійняти сестру і нарешті опинитися у безпеці. Я думала, що це була кінцева точка мого шляху, але я не встигла оговтатись від пережитого і перепочити, як щось чи хтось погнав мене далі.
Знову їхати... Німеччина. Ні, ні, ні...

Але тоді я і досі була у стані шоку і почувала себе так, наче втратила контроль над своїм тілом і своїми думками.

Коли автобус виїхав з Польщі і перетнув кордон з Німеччиною, тоді мене і накрило в перший раз. Я сиділа одна і ридала від болю. Мені хотілось лише спати, щоб ні про що не думати.

Ми провели 1,5 доби в автобусі, але мені хотілось їхати в ньому ще цілу вічність і ніде не виходити.

Мені бракує слів, щоб описати той біль, коли тебе відривають від твоєї землі і змушують шукати новий дім, який ти ніколи не назвеш домом.
Я завжди любила свою країну і ніколи не хотіла жити за кордоном. Для мене нічого нема дорожчого за рідний дім і рідних людей. І я не розуміла, що ж далі мені робити зі своїм життям.

Я маю де жити, маю їжу та все що потрібно для життя і над головою не літають ворожі ракети - я у безпеці. Але для мене це в'язниця "гарного режиму".

Я думала, що в мене завжди буде вибір, як жити, де і з ким. Але в мене забрали право вибору, забрали свободу і забрали мирне життя."

Катя, Харків, із Мелітополя

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/

Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk