File - Дарина, Київ, 96-26-02

• Ukrainian
• English

English translation (unedited):

"The previous day had already been anxious. I was dying to go to sleep, but I was still finishing packing my “anxious suitcase.” It seemed like I was doing it in advancea and just in case. My husband was lying next to me in bed, monitoring the news. Just as I managed in closing my eyes (and fell asleep immediately), he woke me up with the words, “get up, the war has begun.” I woke up frightened, but still skeptical. Well, maybe it began in the East, but we have some time. Almost at once there were explosions. I woke up my children and put them right into the bath, as if into a stroller. I put pillows and blankets there. I got dressed, brought them some clothes. Out of fear, I felt my stomach became all twisted, now I understand when they refer to someone “shitting themselves out of fear.” It was good that we were still home and close to a bathroom (I’m no longer a princess, aha). One explosion flew very close to us (we then read about it on the news). While we were getting dressed, my husband got our parents -- mine and his, and in approximately an hour we were already in the cars. That everything went to shit became clear by the movements on the streets. Cars would be driving quickly in both directions, not stopping on red. I was amazed by how quickly the evacuation had started. If we had already gathered all of our stuff, what, then, did these people sleep in their cars? Throughout the entire journey there were long lines to get gas (“until it’s full” the previous week, these became helpers). Prior to getting onto the Zhitomir road we got into deadlock. It was truly scary. Some started to walk. Some soldiers also walked calmly, probably, part of the way. Mom and dad are calling to say that they are totally stuck before departure, that grandma is feeling bad, they can’t go further and are turning back home or to their summer house close to Vasil’kovo. “Please, not Vasil’kiv, I implore!” It’s already known that they are exploding military sites, and there is a military site there and an airport.My head is pounding with -- Fucking shit! Fucking shit! I don’t believe that this is happening, I can’t believe it. How can this be? But I needed to say this outloud -- Solya said, “mama, please, be quiet, because when I hear you like this, I get scared.” I put this away in the far corner of my mind. It seems like it hadn’t hit me. I want to learn the news but at the same time, I’m scared, very scared to find out. I think about what’s most important -- to be calm, to bring the kids. I don’t read the news, and ask to be read the news aloud in doses. The convoy of our military equipment is moving towards each other to meet. I’m sending all of them love and air kisses. A grandma stands at the crossroads. There is steady and ceaseless flow on the road. I manage to glimpse a scene that makes me sob. I see a small grandma wearing a scarf. She’s over 80 years old. She stands pressing the edge of her scarf along with the palm of her hand to her mouth. She is frozen by horror. It seems to me that I can read her thoughts. There was a time that she thought she would never see something like this again. Maybe she’s crying. Like me, she doesn’t believe what’s happening. I’m trying to cancel a planned publication [of a post] on Facebook. It seems so inappropriate now. I can’t do it. True, this is not the worst thing. How many hours is it to the Polish border? I’m not counting. We will wait for the border already in the dark. I’m calling a good friend at work, her village is closeby. I’m asking if it’s OK to spend the night with her if anything. Although there’s no room, she says -- yes, it’s OK. This is how people get closer: she doesn’t sleep all night, she’s waits. That said,we decide to stand while we have the strength. I really want to sleep. Although slowly, the line is moving. I’m noting that I’m starting to drive confusedly. So I put an alarm for five minutes and park the car. I fall asleep, monitor the distance, put on an alarm for five minutes again. This is how I sleep. In the middle of the night a couple is imploring me. They walked for 8 kilometers. They were tired and hungry. At least it’s warm in the car. And you can put the bags down. We get to the border at around 4 pm on the February 25th. There’s martial law -- they don’t let men younger than 60 out of the country. I’m not going to leave without my husband. I’m blaming myself for not getting everyone to leave earlier. We’re going back."

Daryna, Kyiv

Edited Ukrainian text:

"Попередній день уже був тривожним. Я страшенно хотіла спати, але все ще дозбирувала «тривожну валізку». Здавалося, наперед і про всякий випадок.

Чоловік лежав поруч у ліжку, моніторив новини. Я встигла лише прикрити очі (і тут же провалилася в сон), як він розбудив мене словами: «Вставай, війна почалась». Я прокинулася перелякана, але все ще скептична. Ну, може, на Сході й почалась, але в нас ще є час.
Майже відразу пролунали вибухи. Я розбудила дітей і засунула їх прямо в ванну, як у колиску. Принесла туди подушки й ковдри. Одяглася, принесла їм одяг. Від страху скрутило живіт, тепер зрозуміло, про що кажуть, коли говорять «всратися від страху». Добре, що ми ще вдома і поруч туалет (більше не принцеса, ага). Один вибух пролунав зовсім близько (потім ми прочитали про нього в новинах). Поки ми одягалися, чоловік набрав батьків — моїх і своїх, і десь за годину ми вже були в машинах.

Те, що почалася жопа, стало зрозуміло по руху на вулицях. Машини швидко їхали в обидва боки, не зупиняючись на червоний. Я була здивована, як швидко почалася евакуація. Якщо в нас уже було зібрано всі речі, то що, ці люди спали в машинах?

Усю дорогу на заправки стояли довгі черги («до повного» в попередній тиждень таки стали помічними). Перед з'їздом на Житомирську (трасу – РЕД.) ми стали в затор. Стало справді страшно. Дехто йшов пішки. Пішки спокійно йшли й деякі військові, видно, у частину.

Мама з татом телефонують, що намертво застрягли перед виїздом, що бабусі погано, вони не можуть їхати далі й повертаються додому або на дачу під Васильковим. «Тільки не Васильків, благаю!» Уже відомо, що підривають військові об'єкти, а там — військова частина й а/п.
В голові стукає — пиздець! Пиздець! Я не вірю, що це відбувається, не можу повірити. Як таке може бути?! Але варто було мені сказати це вголос — Соля сказала: «Мамо, будь ласка, мовчи, бо коли я чую тебе таку, мені стає страшно». Відсунула в дальню комірку мозку. Здається, досі не усвідомила.

Новини хочеться дізнатись, і одночасно страшно, дуже страшно, коли дізнаюсь. Думаю про головне — бути спокійною, довезти дітей. Не читаю, прошу читати мені дозовано.

На зустріч рухаються колони нашої техніки. Посилаю їм всі любов і повітряні поцілунки. На переході на трасі стоїть бабця. Рух на трасі постійний і безперервний. Я встигаю розгледіти картину, від якої починаю ридати. Маленька, у хусточці, по віку за 80. Вона стоїть, притиснувши край хустки разом з долонею до рота. Застигла від жаху. Мені здається, я можу прочитати її думки. Колись вона думала, що ніколи вже такого не побачить. Може, плаче. Як і я, не вірить у те, що відбувається.

Намагаюся скасувати заплановану у фейсбуці публікацію. Вона здається такою недоречною зараз. Не виходить. Гаразд, не найстрашніше.

Скількись годин до польського кордону. Не рахую. До кордону під'їжджаємо вже у темряві. Телефоную добрій знайомій по роботі, її містечко — поруч. Питаю, чи можна буде переночувати, якщо що. Попри те, що ніде, каже — можна. Так стають ближче. Не спить усю ніч, чекає. Але вирішуємо стояти, поки є сили. Дуже хочеться спати. Черга потроху, але рухається. Помічаю, що почитаю плутати передачі в авто. Тому ставлю будильник на п'ять хвилин, а машину — на паркінг. Засинаю на 5 хвилин, прокидаюсь, моніторю відстань, переставляю ще на 5. Так сплю. Серед ночі проситься пара. Вони йшли пішки 8 км. Втомились і змерзли. Принаймні в машині тепло. І можна поставити сумки. Доходимо до кордону приблизно о 16 годині 25 лютого. Воєнний стан, чоловіків до 60 не випускають. Не поїду без чоловіка. Виню себе, що не виїхали всі раніше. Виню себе, що не вистачило сміливості поїхати без чоловіка. Повертаємось."

Дарина, Київ

Attribution-NonCommercial 4.0 International (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/

Із Зазначенням Авторства — Некомерційна 4.0 Міжнародна (CC BY-NC 4.0) https://creativecommons.org/licenses/by-nc/4.0/deed.uk