Showing 10802 results

"На придорожньому ринку. Мама до жіночки, що продає печиво:
— Ніна, як син? Це ж він на Бахмуті?
Очі літньої жіночки стають вологі.
— В госпіталі вже. Важко там… Оце хочу поїхати до нього. Так що на тому тижні мене не буде тут з товаром. Тому беріть зараз, все свіженьке…
Біг-борд з рекламою.
Найкращий дитячий садок.
Англійська мова, професійні педагоги, спортивні секції, власне бомбосховище.
На касі.
— Десять гривень на армію донатувати будете?
Дорога. Машини швидко розіжаються по боках дороги. Військові медичні швидкі з хрестами, ціла верениця.
Шофер маршрутки довго проводжає поглядом останню, з простріленою задньою дверцею, видихає і вдавлює педаль до пола.
— Хай би вже ті таргани на нашій землі подохли!
Все мовчки погоджуються. Всі знають, про яких чужих тарганів мова. Позаду схлипує раптом жінка.
На зупинці в метро.
— Ти знаєш, ми ж вирішили все ж спробувати відремонтувати хату під Харковом, хоч частину. Воно ж все вигоріло, як в неї попало. Батько каже: «Хай іх подалі відженуть». А в нас повна хата родичів з того часу, це ж пекло, пекло. Ні, треба відбудовуватись, аби що…
Дорога, в автівці. Документи. Знову перевірка документів. І знову.
Зупиняє військовий, зовсім ще хлопчик. Я вже автоматично витягую паспорт, вдивляюсь в його веснянки та ще, певно ніколи не голене лице, волошкові очі.
— Ні-ні, тут зараз перекрито, ви через сусіднє село повертайте…
Військова форма на ньому здається такою величезною та чужою. Війна нікому не пасує.
Маленький сільський магазин, чорним маркером на аркуші паперу.
«Під час повітряної тривоги ми не працюємо. Гуманітарна допомога - з іншої сторони будинку. Речі на армію - звертайтеся до Ольги, телефон …»
Сирени. Сирени. Чомусь тварюки полюбляють бити під самий ранок, тому мобілка звично починає гудіти о пів четвертої ранку. Трохи бухає. Це ПВО, ПВО, вмовляю себе і натягую на голову подушку. Виє зо страху собака. Тварин дуже жаль, хіба ж їм поясниш…
Стяги на хатах. Як обереги, мабуть. Більше камуфляжних машин. Більше військових на вулицях. Багато і цивільних людей. Ніяк не звикну до жіночок з маленькими дітьми на тлі розвалених хат. Якийсь важкий сюр.
Скрізь залишки мирного життя біля розбитих стін ростуть червоні тюльпани. Люди не чіпають їх, обходять. Як могильні квіти, рвати не можна.
В аптеці.
— А мої залишилися під Маріуполем, то на усі мої питання: «Як ви?» пишуть лише одне: «Чекаємо». Дайте оті таблетки від головної болі, будь ласка…
Вокзал. Літня жіночка з клубочком речей, похилилася над ним та все повторює:
— Куди я поїду, куди я поїду, куди поїду…
Дивлюся крізь заклеєне скотчем від вибухів скло потяга. Немов заплакане. І пейзаж за вікном такий же розмитий. Здається, що це життя - сон. Тільки сон.
І під стук коліс відгукується луною голос:
— Куди я поїду, куди я поїду…"
Наталя, Харківська обл.

"Ця історія почалася дивно. На меседжер у ФБ мені написав незнайомий чоловік. Одразу по справі - він військовий і потрапив в мою квартиру через воєнну необхідність ( а я тільки десь в коментарях написала, що дуже зручний в мене балкон - все місто прострілювати можна).
Він писав, що вражений бібліотекою української літератури, яку не очікував побачити в бахмутській квартирі. А він історик, тож, цікавиться.
Знайшов на дзеркалі якийсь мій бейджик, за яким ідентифікував власницю житла, а потім - мої власні книжки репортажів десь на підлозі ( мабуть, купувала для подарунків, бо то тому, то тому хочеться від автора) І книжку Сашка Добровольського з автографом, яка лежала на робочому столі.
Він запитав дозволу взяти ту книжку про УПА на Донеччині і мої книжки - почитати з побратимами. А може, колись і автограф в мене взяти, чо уж там) І запропонував щось забрати з квартири, що мені важливо, коли наступного разу зможе туди дістатися.
Надіслав мені фото зали і коридору- ми змогли вивезти меблі та дещо з техніки, вікна вже були вибиті, але це буда вона - моя квартира...
Я попросила забрати архивні документи, що залишив моєму сину мій батько, коли Арсеній писав роботу на МАН про історію Бахмута через кілька поколінь нашої родини. Якось не здогадалися ми просити вантажників шукати папери, коли вони під гуркотом обстрілів вивозили меблі.
Через тиждень Микола зміг зайти до квартири. І забрав теки з документами. Написав мені про це. Ми обговорювали книжки і патріотизм на Донбасі. Я не писала про це на загал, бо ймовірність використання мого балкону для спостереження чи обстріліа залишалася.
А ще через тиждень моя квартира повністю згоріла. Наш двір було окуповано.
А Микола мовчав.
Сьогодні на НП мені прийшла посилка з документами... Вона та ці фото- остання частинка. Все інше попіл.
Микола вийшов з Бахмута живим. І шеврон - на згадку."
Єлизавета, Донецька обл.

"Трошки про наші поїздки.
Під'їзджаємо до Сіверську, одягаємось.
Віддалено чутно прильоти.
Їдемо через приватний сектор до багатоповерхівок, знаю що там люди.
Вийшла з машини, свист в небі.
Не розумієш куди летить. Бахнуло на окраїну.
Починаєм роздавати гум-ку.
Знов свит, наче летить в тебе. Кидаю оком куди бігти, де підвал.
Бах. Прилетіло ближче.
Біжу до другого під'їзду, віддаю коробки.
Знову свист.
Підбігає вояка, каже щоб бігітом ховались і забіг у підвал. Біжу за ним віддаю два каримата. Фотозвіт не встигаю зробити.
Вибігаю шукаю водія, бачу водій напружений.
Прильот.
Згадала що не одягнула шолом , одягаю.
Віддаю коробки, роблю фотозвіт.
Бабуля одна каже, що тікала від прильотів з свого села Серебрянка в Сіверськ так, що забула зуби. Волонтери все меньше до них приїзджають.
Знову клятий свист, все в секундах.
Бабуля ( та що забула зуби ):" Та то не до нас!". Махає рукою і показує мені де вона під під'їздом посадила укроп.
Прильот недалеко.
В підвалах у них мало що є, але вісять наші прапори.
Діти є питаю ? Немає.
Все віддали.
Місцеві питають:" Ви хоч не приватним сектором їхали до нас, бо він зараз дуже страдає, гатять".
Я з водієм Сашею переглянулись.
Наче все віддали, швидко попрощались, пообіцяли через 2 тижні знов приїхати, нас перехрестили жіночки і ми поїхали.
Їдемо, водій каже що машина якісь звуки погані видає, мене заспокоює думка:" Але ж їдемо."
Прилітало ще, вірю що ці люди в підвалі.
Від'їхали. Хух.
Зловила зв'язок.
Відкриваю телефон, а там завал запитів від вояк.
Розгрібаю.
Дістаю фотографії, дивлюсь на Женю. Відволікаюсь, задумуююсь, в душі плачу.
Адреналін падає.
Все зробили.
Тепер на Київ.
Збір на дрон-мутант тут
4149 4378 6811 3299 https://send.monobank.ua/jar/6EuGtpRiM3...
Таблички "Сіверськ" на в'їзді немає, але там я прив'язала прапорець.
Працюємо"
Ярина, Донецька обл.